Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ

15.03.2011 | Овсієнко В.В.
МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ (нар. 29.04. 1937 в м. Ставропіль Куйбишев-ської обл., з 1964 – Тольятті Самарської обл., Росія).

З покоління шістдесятників. Робітник, поет, відомий філателіст, учасник руху опору.

Народився в українській колонії у Надволжі. У дворічному віці батько Микола (1913 р. н.) і мати Тетяна (1917 р. н.) доправили дитину до діда Яреми та баби Хіврі Могильних, які жили в Києві на Чоколівці. Цей дід за часів УНР був волосним комісаром. Пережили німецьку окупацію і радянське бомбардування 13 травня 1943 р.. Батько й мати Віктора загинули на війні. Допитливий хлопець спілкувався з учорашніми селянами, які оселилися на Чоколівці, рятуючись від колективізації та голоду, з охоронцями концтабору для військовополонених. Зроду мав загострене почуття справедливості, тому виникали конфлікти й з учителями. Пер-ший вірш написав у третьому класі.

1952 р. закінчив семирічку і поступив у політехнікум зв'язку, де навчання велося росій-ською мовою. На другому курсі видавав стіннівку – українською. З 1956 р. за направленням працював техніком телеграфу в Ужгороді, згодом у Чопі. Одружився з Аврелією (Оронка, Ярина) з роду Кучмашів, мадяркою, яка стала Вікторові вірною соратницею (померла 1997 р.). 1960 р. народилася дочка Дзвінка, 16.09. 1963 – син Аттила, згодом відомий поет (п. 3.09. 2008).

З осени 1957 – технік Київського Центрального телеграфу. Згодом працював в Інституті електрозварювання ім. Патона в лабораторії електротермії. Оскільки з усіма в Києві розмовляв українською, то мав на цьому ґрунті безліч конфліктів. Писав вірші, і задля інтелектуального спілкування ходив на збори різних літературних студій, зокрема, при видавництві "Молодь", яку очолював Дмитро Білоус. Після критики партією культу особи Сталіна вирішив сам дошу-катися істини: вступив на історичний факультет Університету марксизму-ленінізму. Витримав лише один навчальний рік (1960–1961), бо переконався, що комуністична ідеологія облудна. На вступному екзамені з української літератури в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка 1962 р. М. щиро потрактував образ шевченкової Катерини як України, яку занапас-тив москаль. Тому не був прийнятий.

Його вірші публікувалися в журналах «Дніпро» № 4 1961 та № 10 1962 р., «Вітчизна» № 10 1962 р., видавництво "Молодь" з 1963 р. готувало книжку віршів "Жовта вулиця". 1961 р. заввідділом поезії видавництва «Дніпро» Анатолій Косматенко рекомендував М. на І семінар-конференцію молодих авторів в Одесі. Там познайомився з багатьма молодими творчими лю-дьми, зокрема, з Анатолем Шевчуком, Миколою Вінграновським.

Поступово хата Могильних ставала осередком українського культурного життя, що при-тягував багатьох відомих згодом літераторів, митців, громадських діячів. Тут, зокрема, бували Микола Плахотнюк, Юрій Мурашов, Віталій Шевченко, брати Анатолій і Валерій Шевчуки, Микола Холодний, Юрій Коваль зі Львова. «Коли я приїхав у Київ із села вчитися, то відчув, що українець у столиці України чужий, він тут принижений. І тільки тоді, коли я потрапив на той острів незалежності, де жила родина Могильних, я відчув: оце той ґрунт, де можна приземлитися і де можна стати самим собою і зростати», – каже Олесь Шевченко. Молод-ші називали М. своїм духовним батьком. Стіни помешкання обписувалися дотепними гаслами і віршами, малюнками. Тут можна було одержати для прочитання рідкісну літературу, напр. «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця, потім і самвидав. Фактично тут діяв неформа-льний літературний клуб. Під час тих зібрань дружина несла варту навколо хати, щоб хтось не підійшов та не підслухав.

Влітку 1963 М. з поетом Грицем Тименком та маляркою Любою Панченко організував при Жовтневому палаці культури студію поетів-робітників "Брама" (там же діяв Клуб творчої молоді).

24. 03. 1965 р. літстудія "Сяйво" (керівник Анатолій Якович Гельман) мала провести ве-чір пам’яті Т. Шевченка в клубі станкозаводу ім. Горького. Але двері їм не відчинили. Вечір відбувся в оточенні міліції та дружинників із синьо-червоними опасками в парку імені ХХI з'їзду, на Нивках, де читацьким павільйоном відав М.. Вів той вечір Василь Стус. М. теж про-читав свій вірш «Фраґмент», де фіґурують «обріз» та «синьоокі москалівни», і вірш "Вітер", де "в місті без бурі задихаються прапори".

Найближчої суботи з приводу цього вечора засідав райком партії, у неділю міськком. М. викликали до директора Інституту електрозварювання, але він не пішов. Захистив його від зві-льнення Олексій Булига, теж поет, завідувач лабораторії електротермії, довівши директору, що М. інститутові потрібен як добрий фахівець. Та в лютому 1966, після смерті Булиги, його таки «скоротили», наступного дня взявши на його місце іншу людину.

1.10.1965 р. газета «Літературна Україна» опублікувала статтю М. "Із приголосними кло-піт" (про заборонену літеру Ґ). 1968 р. його підтримав Борис Антоненко-Давидович статтею «Літера, за якою сумують». Разом з Олесем Шевченком і Грицем Тименком М. відвідував йо-го.

На початку 1967 вірші М. увійшли до альманаху "Вітрила". Того ж року, 30 вересня, га-зета «Нове життя» (Чехословаччина) опублікувала статтю М. «Порозумітися треба», де зачеп-лено тему репресій проти письменників у 20 – 30-х рр..

Увечері 22.05. 1967 р. М. прийшов до пам'ятника Т.Шевченкові. Хоч він не виступав і не виявляв якоїсь активности, його в числі чотирьох осіб (Ігор Дугов, Володимир Коляда, Леон Ротштейн та М.) схопили і автобусом відвезли у відділення міліції, що на бульварі Т. Шевчен-ка. Кількасот учасників вечора на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ, вимагаючи їх звільнення. На Хрещатику їх обливали водою з пожежних машин. О пів на другу ночі сам міністр внутрішніх справ Іван Головченко з заступником голови КГБ Калашем ви-йшов до людей у вишиванці і сказав: «Хлопці погарячкували. Розходьтеся, затриманих звіль-нять». Проте демонстранти не розійтися, а дочекалися їх звільнення о третій ночі на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності). Згодом на зустрічі Головченка з робітниками "Ленкуз-ні" М. послав йому записку без підпису щодо безпідставного затримання. Через кілька місяців кагебісти його «вирахували» і викликали на розмову. Мусив писати пояснення. Надалі елект-рослюсаря, електромонтера М. у шевченківські дні посилали у відрядження подалі від України – у Виборг, у Ташкент…

Йому повернули з видавництва рукопис збірки віршів. Ходив правдатися до Тамари Гла-вак – секретаря ЦК комсомолу з питань ідеології. Вона вгледіла у віршах "языческие мотивы" і порадила написати кілька «идейных стишков», тоді збірка вийде. Жодної книжки за радянсь-ких часів М. видати не вдалося.

Дізнавшись, що в Чернігові живе Всеволод Ґанцов – єдиного вцілілий зі справи СВУ, – М. листом звернувся до нього з суто науковим питанням про шелестівки (приголосні звуки). Це була велика підтримка Ґанцову, він невдовзі відповів ґрунтовним листом.

Після арештів української інтеліґенції в січні 1972 р. М. неодноразово викликали в КГБ на допити у справі Миколи Холодного, натякали, що той дає покази проти нього, але М. нічо-го не підтвердив. Про ці виклики, погрози, утиски йдеться у вірші М. «Життєпис» («Лякано мене», 1978).

Скоро після арешту голови УГГ Миколи Руденка (5.02. 1977) М. пішов з Олесем Шевче-нком до Оксани Мешко. Без її відома, зі власної ініціативи він переклав на російську мову Де-кларацію про створення УГГ і її Меморандум № 1, видрукував їх на своїй друкні (друкарській машинці), а О. Шевченко відвіз ці документи в Москву Зінаїді Григоренко, дружині члена УГГ ґенерала Петра Григоренка. Дуже швидко вони прозвучали по російськомовному радіо «Свобода».

31.03. 1980 р. були заарештовані Степан Хмара, Олесь Шевченко та Віталій Шевченко, які ще 1974 р. видали № 7-8 журналу «Український вісник». Цього ж дня слідчі затримали М. на роботі, відвезли його додому і за санкцією прокурора Львівської області вчинили трус, під час якого вилучили 34 найменування документів, книг, записників та друкарську машинку "Москва". Серед них були щоденник, листи, машинопис статті Валентина Мороза "Серед сні-гів", невиголошена промова Миколи Холодного, книжка Івана Білика «Меч Арея». Ці речі по-становою слідчого від 15.09. 1980 р. були долучені до справи як речові докази. М. викликали на допити 21, 22 квітня, 22 травня та 8 серпня 1980 р., намагалися зробити його свідком у цій справі, але М. не дав потрібних показів. Ба більше: у грудні на суді у Львові М. демонстратив-но «не розумів» суддю, чим вимусив його перейти на українську мову, запропонував розгляну-ти кожен рядок його вірша «Життєпис», вилученого в О. Шевченка, і пообіцяв довести, що в ньому нема ніяких наклепів на радянську дійсність. Щоб М. не звинуватили у поширенні ан-тирадянської літератури, підсудний Шевченко твердив, що він без відома автора взяв цього вірша зі столу в його домі, тобто вкрав. Питання про переклад документів УГГ слідство офі-ційно не порушувало – соромно було перед Москвою, що проґавили М. та О. Шевченка в 1977 р.

Одного разу М. на вулиці затримали міліціонери і відвезли до свого відділку ніби за пі-дозрою в крадіжці. Вибачились і відпустили. За цей час у його помешканні встановили під-слушку.

21.02. 1981 р. "за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту" М. був профілактований 5-м Управлінням КГБ УРСР, йому винесли офіційне застере-ження згідно з указом ПВР СРСР від 25.12. 1972.

На вимогу М., заявлену 1998 р., СБУ нічого з вилученого йому не повернула і нічого не відповіла про підслуховувальну апаратуру. За актом від 25.12. 1990 р. матеріали щодо М. зни-щені у зв'язку з закінченням строків архівного зберігання згідно з наказом КГБ УРСР № 00185 від 10.12.1979 року і вказівки КГБ СРСР №5с-1988 р..

У часи «перебудови» М. став співголовою страйкового комітету на заводі "Ленкузня", де пропрацював 25 років, до 1991-го.

Видав під псевдонімом Віть Вітько дві книжечки дитячих віршів, написаних для онука: «Равлик-Муравлик» (1988), «Гойда раз, гойда два» (1989). Вірші М. увійшли до видання: Вісі-мдесятники. Антологія нової української поезії. Упорядник Ігор Римарук. Едмонтон, 1990; до антології «Світ "Веселки"» (2005). Осмислення життєвого досвіду М. вилилось у книжечку Csokolivka, csokolj meg!, або Надкушене яблуко: Химерики. – Столиця, 1999. – 43 с. ("Чоколі-вко, цілуй мене"), виданій під псевдонімом Вихтір Орклин. Поет використав жанр британсь-кого лимерика, який створив Едвард Лір, – короткого вірша, де одне й те ж слово повторюєть-ся в першому і останньому, п’ятому рядку.

21.11. 1999 в Музеї шістдесятників відбувся творчий вечір М., який вів М. Плахотнюк.

М. – відомий у світі філателіст. Збирає, зокрема, листи з місць позбавлення волі. Разом з Вячеславом Анголенком з 1989 р. видають "Український філателістичний вісник".

Живе в м. Києві.

Бібліографія:

1.

Віктор Могильний. Із приголосними клопіт // Літературна Україна, 1965. – 1 жовтня.

Віктор Могильний. Порозумітися треба // Нове життя, 1967. – 30 вересня. (ЧССР).

Віть Вітько. Равлик-Муравлик. – К., 1988.

Віть Вітько. Гойда раз, гойда два. – К., 1989.

Вихтір Орклин. Csokolivka, csokolj meg!, або Надкушене яблуко: Химерики. – Столиця, р. 1999. – 43 с.

Вихтір Орклин. Химерики // Голос України, № 172 (2174), – 1999. – 17 вересня. (Перед-мова: Віталій Жежеря. Хоробрий зяблик Господа Бога).

Віктор Могильний. Історія одного вірша // газ. «Час», 1998. – 29 січня – 4 лютого.

Сайт В. Могильного: http://www.orklyn.narod.ru/

2.

Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Вале-нтина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 203-204; с. 886; Т. 4. – Кн. 1. Листи / Упоряд. М.Коцюбинська, В.Чорновіл. Передм. М.Коцюбинська. – К.: Смоло-скип, 2005, – С. 517; Т. 4. – Кн. 2. Листи / Упоряд. М.Коцюбинська, В.Чорновіл. Передм. М.Коцюбинська. – К.: Смолоскип, 2005, – С. 974.

Російщення України. Науково-популярний збірник. К.: Видання Українського Конґресо-вого комітету Америки. – 1992. – С. 346-347.

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. – С. 71-72.

Плахотнюк Микола. Двадцять друге травня (Спогад) // Час, № 19 (150), 1997. – 15 трав-ня; № 20 (151), 1997. – 22 травня.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з В.Могильним 13 січня 2000 року; Творчий вечір В.Могильного 21 листопада 1999 року.

Овсієнко Василь. Острів незалежности // Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. IІ / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге ви-дання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. (Додатковий наклад – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, 2007). – С. . 99-101.

Рекомендувати цей матеріал