Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Загальнодемократичний рух

АЙРІКЯН ПАРУЙР АРШАВІРОВИЧ

01.02.2011 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з П.Айрікяном, книги М. Хейфеца та ін.

АЙРІКЯН ПАРУЙР АРШАВІРОВИЧ (вірм. Պարույր Հայրիկյան, нар. 5.07 1949, м. Єреван, Вірменія)

Лідер Національної об’єднаної партії, правозахисник, політичний діяч. Політв’язень (1969–73, 1974–87)

У 1956 – 1966 рр. навчався в школі. Працював електриком на трикотажній фабриці і навчався в Єреванському політехнічному інституті. 1966 став членом підпільної Національної Об’єднаної партії (НОП). Засновник і лідер її – художник Гайк Хачатрян. Партія видала перший номер газети «Парос» («Маяк»), поширювала свою програму і статут, статті про радянську національну політику. Це була партія з твердою дисципліною, суворою конспірацією, з присягою і клятвою вірності, з покорою командирові. Молодіжну структуру НОП «Шант» («Блискавка») очолив 17-річний Паруйр. Мета – вивчати історію вірменського народу, стежити за чистотою мови, боротися проти асиміляції, за єдність народу.

1968, після арешту керівництва НОП, А. став фактично керівником партії. Незабаром після того, як 24.04.1969 група «Шант» організувала радіопередачу біля пам’ятника жертвам геноциду 1915 р., 6 її членів, у т.ч. А., були теж арештовані і звинувачені у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 65 КК ВірмРСР, аналог ст. 62 КК УРСР) та участі в антирадянській організації (ст. 67 КК ВірмССР – аналог ст. 64 КК УРСР).

На «процесі двадцятирічних» юнаки визнали деякі інкриміновані їм дії, але заявили, що не вважають їх злочинними. Суд «врахував їхню молодість і недостатню політичну зрілість», позитивні характеристики з роботи і навчання та засудив А. до позбавлення волі в таборах суворого режиму на 4 р. (прокурор вимагав 7), Азата Аршакяна і Ашота Навасардяна – на 2 р., Р. Барсегова і А. Хачатряна – на 6 міс. За надто м’який вирок суддя був переведений на роботу в архів.

Термін А. відбував у таборі ЖХ-385/3-5, Мордовія, сел. Барашево. Там у 1973 р. познайомився з українськими політв’язнями В. ЧОРНОВОЛОМ та В. СТУСОМ. Брав участь в акціях протесту, в голодуваннях. 2,5 р. з 4 провів у камерах під слідством, у карцерах і ПКТ.

У 1973 А. разом з членом НОП Аршакяном запропонував внести зміни в програму і статут НОП. Нова програма відкидала антикомунізм і антимарксизм, виключала екстремістські методи та застосування насильства. Мета – вихід Вірменської РСР зі складу СРСР на підставі Конституції СРСР. НОП визначила себе як національно-демократичну, загальновірменську організацію, членом якої може стати кожен вірменин незалежно від його політичних і релігійних переконань і навіть партійної приналежності, якщо тільки він готовий поставити «інтереси нації вище особистих вигод і інтересів». На чолі НОП повинна стояти партійна Рада, що складається з керівників (командирів) угруповань. Керівника партії обирають члени Ради. Всі рішення приймаються голосуванням. Рішення Ради є обов’язковим для виконання членами НОП.

1973 А. звільнений, перебував під адміннаглядом. Щоб відвернути від громадської діяльності, йому пропонували вступити в інститут. «Навіщо Вірменії ще один інженер? Патріоти для неї важливіші», – відповів А.. На підпільних зборах командирів обраний керівником НОП і реорганізував партію. З’явилися листівки, брошури, написи на будівлях, був спалений величезний портрета Леніна на стіні готелю «Інтурист». Розуміючи, що лише гласність, контакт зі світовими ЗМІ зроблять нову тактику дієвою, А., порушивши режим нагляду, таємно поїхав до Москви, зустрівся там з видатними дисидентами. Цим НОП засвідчила відмову від русофобії і що вона є частиною всесоюзного правозахисного руху.

5.02.1974 заарештований і засуджений районним судом у Єревані на 2 р. таборів суворого режиму за «порушення режиму нагляду». Після оголошення вироку переведений у СІЗО КДБ, де проти нього порушено нову справу за ч. 2 ст. 65 і ст. 67 КК ВірмРСР. Винним себе не визнав. Останнім словом поставив суд у скрутне становище: «Громадяни судді! У нашого народу багатовікова історія. Були мільйони жертв серед вірмен, але жодного разу не було в історії, щоб вірмени судили вірменина тільки за патріотизм, за те, що він бажає незалежності свого народу. Ви – перші вірмени в історії, яким належить винести вирок за вірменський патріотизм! Хай вічно живе Вірменія! Слава героям-борцям!».

Карався у Мордовії (пос. Озерний, таб. ЖХ-385/17-А), на Уралі. У грудні 1976 А. як секретар НОП, В. ЧОРНОВІЛ як редактор журналу «Український вісник» і Володимир Осипов як редактором журналу «Вече» підписали розроблений ними проект «Статусу політв’язня СРСР» (відомий як «мордовський варіант») і 17.01.1977 направили його владі. А. перейшов на Статус явочним порядком 10.12.1976 р.. Весною 1976 його возили до м. Саранськ на «профілактику», пропонували відмовитися від політичної діяльності. Влітку т.р. повернули до табору 17-А. Щоб підтримати вірмен – членів НОП, у День пам’яті жертв вірменського геноциду (24 квітня) В. СТУС заявив, що вважає себе членом-симпатиком НОП. Його підтримали В. ЧОРНОВІЛ, В. ОВСІЄНКО, М. ХЕЙФЕЦ, С. Солдатов та ін. одноденною голодівкою солідарності.

А. організував у таборі «Фонд репресованих» (продуктову допомогу тим, хто позбавлений ларка), який пізніше назвали «ім. Айрікяна». 30.10.1976, коли у В. СТУСА відібрали всі рукописи віршів, А. запропонував оголосити голодівку у всіх політичних зонах з вимогою повернути рукописи. Через витончено створені ним таємні канали оповістив усі зони. Восени А. возили до КДБ Вірменії, там йому повідомили про повернення поетові 100 рукописів.

18.02.1977 А. помістили до СІЗО, там він подав серію заяв на підтримку жінок-політв’язенок, що знаходились у сусідній зоні. Брав участь у виснажливій поетапній 100-денній «холодовці» (квітень – липень 1977-го, окрім їжі, відмовилися від в΄язенського одягу і сиділи в карцерах в одній білизні). Після 2-х місяців ПКТ А., В. ЧОРНОВІЛ і В. Осипов відправлені до табірної лікарні. 31.03.1978 А. етапували до Москви, де пропонували звільнення в обмін на виїзд за кордон. Після відмови перевели до табору ВС–389/35, Пермська обл.. У 1980 р. в ПКТ провів 7 місяців поспіль, включаючи 27 діб карцеру без перерви.

У жовтні т.р. А. переведено у СІЗО м. Пермі. Дружині Єлені Сидоренко погрожували кримінальною справою за «хабар» (за бандеролі, надіслані на ім΄я вільнонайманого робітника). Доказів не було, та А. знову засуджено на 3 р. таборів суворого режиму. При тому, по закінченні політичного терміну, мав бути направлений до кримінального табору.

1987 звільнений. Повернувся в Єреван і разом зі своїми соратниками з НОП створив об’єднання «Національне самовизначення».
8.09.1987 в Москві А. від імені Вірменського комітету захисту політв’язнів, а В. ЧОРНОВІЛ від імені Української ініціативної групи за звільнення політв’язнів (голова М. ГОРИНЬ) підписали заяву про створення Вірменсько-Українського комітету захисту політв’язнів. Мета: звільнення всіх політв’язнів і створення гарантій, які виключали б політичні репресії в майбутньому. Висунули ідею створення Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів.

Увечері 7.12.1987 А. приїхав до Львова. 8.12 він, М. ГОРИНЬ, В. ЧОРНОВІЛ, І. ГЕЛЬ мали їхати до Москви на Міжнародний семінар з гуманітарних питань. Усі були затримані «за підозрою у спекуляції і перевезенні наркотиків» і на семінар не потрапили.
10 – 14.01.1988 в Єревані відбулася нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР: від Вірменії – А., від Грузії – Мераб КОСТАВА, від України – В. ЧОРНОВІЛ, М. ГОРИНЬ). Прийнято заяву з мінімальними вимогами: 1) ввести в конституції всіх республік статті про державну мову кожної нації; 2) повернути на батьківщину і відновити державність силою депортованих народів.
У лютому 1988 А. звинуватив владу СРСР в організації погромів вірменського населення в м. Сумгаїті і був заарештований за звинуваченням у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі і проведенні антирадянської діяльності». У той час популярність А. була така висока, що він міг очолити країну. Тоді ПВР СРСР позбавила його громадянства, спеціальним літаком його вивезли в Ефіопію. Переїхав до США, став фактичним лідером дисидентської еміґрації, був обраний головою міжнародної організації «Демократія і незалежність».

У травні 1990 р. А. заочно обраний депутатом Верховної Ради Вірменії. Поновлений у громадянстві, у вересні 1990 повернувся додому. Був членом постійної комісії ВР з питань утвердження державної незалежності і національної політики, секретарем депутатської групи «Вільні парламентарії». У 1995 р. знову обраний до парламенту, працював членом постійної комісії зовнішніх відносин, очолюючи партію «Національне самовизначення». У 1998 – 1999 керував комісією з підготовки конституційних змін при президентові Вірменії.
У 1999 – 2002 – голова комісії з питань прав людини Вірменії. У 2002 обраний лідером партії «Об’єднане Самовизначення», яке висувало його в лютому 2003 на пост Президента Вірменії.

А. кілька разів відвідував Україну, зокрема, був на похороні В. ЧОРНОВОЛА 29.03.1999, виступив на вечорі його пам’яті 24.12. 2007.

А. – автор пісень, віршів, прозових творів, мемуарів та сценаріїв.

31.01.2013 на А. – тоді кандидата в президенти – було вчинено замах, поранений у праве плече.

Бібліоґрафія:
І.
Два дні у Львові // Український вісник. Випуск 11-12 (об`єднаний). Січень – березень 1988 року Київ-Львів. Передрук Закордонного представництва УГС. Нью-Йорк, 1989. – С. 213-217.
Інтерв’ю П.Айрікяна про В. Стуса і про себе 11.09.1999 на Байковому цвинтарі в Києві. http://khpg.org/archive/index.php?id=1243878570 ; Інтерв’ю над могилою друга // Василь СТУС: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів / Упоряд. В. Овсієнко. – К.: ТОВ «Видавництво „Кліо”», – 2013. – 684 с., іл. – С. 21-26.
ІІ..
Хроника текущих событий, вып. 16, 34, 40.
Михаил Хейфец. Украинские силуэты: [Сб. очерков]. – Сучаснiсть, 1983. – 287 с.; Те ж: Українські силюети. – Сучасність, 1984. – 237 с.; Те ж // Поле відчаю й надії. Альманах. Упоряд. Романа Корогодського. – К.: 1994. – С. 137-392.
Михаил Хейфец. Военнопленный секретарь: Повесть о Паруйре Айрикяне. – Лондон: OPI, 1985. – 238 с. Переклад на вірм. мову; Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – Т. 3: Украинские силуэты. Военнопленный секретарь. – 296 с.
Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10.– Торонто-Балтимор: “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1988. – С. 112, 167, 177, 183, 185, 187, 267.
Український вісник. Випуск 11-12. – ЗП УГС. Нью-Йорк, 1989. – С. 208-222.
Григорян Владимир. Айрикян – каким я его вижу. – Ереван: ОНС, 1998. – 32 с.
Чорновіл Вячеслав. Твори: У 10-и т. – Т. 4. Кн. 1. – К.: Смолоскип, 2005; Т. 4. – Кн. 2. – 2005; Т. 5. – 2007. – За іменним покажчиком.
Горинь Михайло. Запалити свічу. Харківська правозахисна група; Упорядник В.Овсієнко. Художн.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків, 2009. – С. 210-215, 223, 256.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021-1380, Айрікян П., с 1026-1030: http://archive.khpg.org/index.php?id=1296592692&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Айрікян: с. 48-50.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 1.02.2011. Останнє прочитання 15.05.2016.

Знімки В. Овсієнка. Паруйр Айрікян на могилі Василя Стуса у вересні 1999 року.

23 листопада 2008 року Паруйр Айрікян відвідав могилу Надії Світличної на Байковому цвинтарі в Києві. 

Рекомендувати цей матеріал