ПІРУС ВАСИЛЬ ЛУЦЕВИЧ

 430415.05.2010

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Василя Луцевича ПІРУСА
(Присутні дружина Анна Пірус та Василь Кулинин)

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 20 лютого 2001 року в селі Нижні Торгаї на Херсонщині ведемо розмову з паном Василем Пірусом.
В.Л.Пірус: Я, Пірус Василь Луцевич, 1921 року народження, 22 липня. Батько поїхав у Канаду, коли мені було шість літ. Мама лишилась і нас четверо.
В.О.: А як батька звали?
В.П.: Пірус Лука його звали.
В.О.: І маму теж назвіть, будь ласка.
В.П.: А мама – Настя.
В.О.: А її дівоче прізвище як було?
В.П.: Сарахман.
В.О.: А де ви народилися? Ви не сказали.
В.П.: Село Заривинці Бучацького району нинішньої Тернопільської області.
Свої літа я провів без батька. У школу ходив шість літ, але нічого не вчив, тому що воно мені було не потрібне, бо я був дуже пустий, страшно. Збитки і збитки, мене більше нічого не цікавило. А грав на гармонії. Вчився. Дуже гарно грав. Потім грав на банджо. Так минало ди-тинство.
Підріс. Від'їжджали з села наші на еміграцію в Аргентину, в Бразилію. І от що мені запа-м'яталось дуже добре. Я вийшов із дому і побачив багато людей зібраних. Я побіг туди. Вони йшли на цвинтар. Я пішов за ними. На цвинтарі я побачив, що вони попадали на могили і дуже плакали на могилах. Плакали й плакали. Вони плакали так, що ми, діти, почали й собі плакати. І вимовляли на могилах: "Ми вас більше не узримо, ми не помолимося, сльози нашої не впаде більше на вашу могилу", – так ці емігранти говорили дуже довго до праху над могилами. Звідти пішли до церкви. На колінах вони лізли до самого вівтаря. Цілували там вівтар, цілували все – виходячи, цілували землю і пороги цілували: "Тут я хрестилась, тут я вінчалась...", – і умліла. Повели додому. З-під порога накопали землі, за пазуху взяла, взяла ікону Матері Божої і винесла з собою на двір. Повернулася, впала на поріг, цілувала поріг, цілувала двері і йшла до віконниці. А я ходив, дивився, ну, дитина, хлопчисько. Пішла до воріт, нахилилася на них, поцілувала і голосить: "Я вас уже більше ніколи не відчиню". І упала з тою іконою. Як він не розбився, той образ, то її там підібрали. Пішли до ріки. То десять метрів до ріки. Набрали вони камінців, відшліфованих мільйонами літ тою рікою. На пам'ять, як реліквію. Помились у воді, напились тої води, набрали у пляшку на пам'ять. Повели їх до воза. Народ – усе село прощається. Коли вони від'їжджали, вдарили дзвони в селі. Усі почали плакати, і я плакав. Мама мене взяли за руку. Вони поїхали, а ми пішли під гору додому.
Коли ми йшли додому, я спитав мами, чому вони від'їжджають зі свого села. А вона каже: "Тому, дитино, що нема життя у нас. Наші землі забрали поляки. Половину земель забрали у фільварки, а відтак ще поляки, а відтак ще євреї, а відтак ще колоністи всякі. І ми на своїй зем-лі замість моркви маємо ріпу. І їдуть шукати землі у чужі краї".
Я тоді до мами без усякого питаю: "А чому не вигнати поляків?" Вони до мене: "Гнали, дитино, гнали. Ось твої два вуйки – а мої чотири вуйки воювали в січових стрільцях, – два загинуло, два повернулось додому. Не змогли вигнати, бо і москалі з Одеси перли, і більшовики з півночі перли, і поляки з заходу, румуни там собі забирали, і не могли ми встояти". А я, як бобер крутнув хвостом по воді, так я язиком ляпнув: "А я, як виросту, то вижену поляків, і наші землі будуть наші". А мама нагнулись, поцілували мене: "Бог би говорив, дитино, твоїми словами".
І все. Ми обернулись: вже за горою їхали підводи. Ми помахали, вони взріли і теж почали махати. Та й пішли. Мама заплакали і кажуть (батько дуже хотів забрати нас у Канаду, а мама ніяк не хотіли їхати): "Ось таке, видиш, сину, і нас чекало, якби ми поїхали і, певно, уже б ні-коли ми не приїхали сюди. А я не хочу покинути могил своїх. Я піду з торбами, а не поїду в чужину". І я так собі поофірував тоді діточим своїм розумом. У мене вмістилося те все, що я також нікуди з свого краю не піду. І коли прийшли німці, була золота нагода йти з німцями: батько в Америці, ти доберешся і поїдеш... І ти будеш... Ні! Шкода було. Я навіть... Та думки у мене такої не було.
І виріс. Прийшли більшовики. Зустрічали з квітами більшовиків. Всі, крім мудріших. А то весь народ вийшов: "Брати йдуть! Поляків позбулись, польського орла!" І я пішов. Ви знаєте, органічно я не міг дивитись на ту армію. Ну, не переносив я їх і все.
І от через пару тижнів починається те, на що сподівались мудрі люди. Більшовики зало-жили нові тюрми. Почались арешти ночами. Під'їжджають, забирають абсолютно невинних людей. Він навіть не сказав ніколи проти Совєцького Союзу нічого, навіть в організації не був – забирають і все. І кого забрали – по сьогоднішній день... Всіх розстріляли в тюрмах.
В.О.: То вже у 1939 році?
В.П.: Так, у 1939-му. В сорок першому році більшовики тікають, ідуть німці. Я вам скажу, хай говорить хто що хоче, а я був прихильником німців. І по сьогоднішній день. І Гітлер для мене – святий чоловік. Якщо би не він, нас в Галичині не зосталось би й кореня з цим народом, а якби й зосталися, то тільки комуністи, а все було б вивезене, вистріляне і вимордуване більшовиками. Він спас наш народ. І він дав нам створити... Якби не Гітлер, ми б не створили УПА.
В.О.: Так, виходить так.
В.П.: То я вам говорю так від себе, так, як я розумію. Це є наш спаситель, він був наш со-юзник. Потім, коли проголосили незалежність, він невдовзі заарештовував Бандеру. Братів його було заарештовано. Повісили, в концтабори, повбивали. Братів повбивали. Пішли наші з німцями воювати. Такі гарні хлопці гинули, такі красиві, такі вродливі! Такі – такі, що болісно згадувати про них. І питається, за що вони загинули? Та даремно загинули. Нащо нам було воювати з німцями? Хай його б'ють імперії, він ними колише. А чому ми будемо воювати з німцями? Сиди собі спокійно, обминай його десятою дорогою. Твори собі УПА, твори свої боївки, свої загони і тому подібне. І для чого воювати? Я весь час говорив так, і навіть кагебіс-там у таборах. І вони казали, що хоч один признався, що ми союзники. А я кажу: "Скоріше ви, ніж ми, бо ви ж годували німців ще до війни, ви ж разом із ними війну почали – напали на Польщу, а потім той пішов на Данію, на Бельгію, а той – на Прибалтику. Той пішов на Норве-гію, а ви пішли на Фінляндію. Той пішов на Францію, а ви пішли на Румунію. А потім не поді-лили світ між собою. Так ви ж скоріше союзники, ніж ми".
При німцях національний рух був піднявся, національна ідея так у душах укорінилась, що то було святе. Плюс до того, з Волині приходили вістки: там розбили німців, там розбили нім-ців, там розбили німців, там уже воля, там немає окупантів, там бої з більшовицькою партиза-нкою, з Ковпаком. Нарешті німці відходять. І я міг піти з німцями. І хлопці йшли, і кликали мене. А я не пішов.
Була евакуація, у нас тут був фронт. По фронті зараз же, коли німці відійшли, а більшови-ки прийшли, організовуються стрілецькі батальйони. У сусідньому селі на Підзамку, – там по-ляки були. І в нашому селі також були поляки. І почали доносити – хто є, де є, що є. Уночі поляки нападають на наше село. Ми вже у партизанці. Я прийшов додому, якраз смеркло. Хлопці – дев'ять чи більше – зайшли в хату зі мною. Мама йшли доїти корови і стали в дверях з кібцями, обернулись і чогось дуже дивились на мене. Я щось відчув, чого вони так дивляться на мене. Вони пішли до стайні, а тут прибігає сусідська дівчина і каже: "Хлопці, поляки йдуть!" – "Звідки?" – "З Підзамку, зі Звенигорода".
Ми тоді бігом у ліс, проти них. А вони обійшли ліс. В лісі знайшли мого тестя (ходив там за дровами) – вбили тестя. Два хлопці возили там гній – убили двох хлопців. То з моєї родини. Пішли з другого кінця, почали палити село. Ми туди-сюди. Почався бій. А там у нас мури, гранатами треба закидати. У мене була «десятка». Знаєте, що таке «десятка»?
В.О.: Ні.
В.П.: Зброя автоматична десятизарядна, російська. Урвало луску на ній. Біля мене був хлопчисько (він ще живий) Михайло Микитишин. Він так боявся: трясся, як отой кріс. Я взяв того кріса, і ми вигнали поляків до рову. Коли я добрався до своїх, то дивлюсь: усе горить – дим, – усе горить. Дивлюсь, якийсь труп горить під ногами. Я той труп перекинув – у сніг погасити. Я й не знав, що то моя мама. То мама горіла. Вбили перед тим. Хату закидали гранатами, там у сінях писк, я сюди відбивати. А тут чую команда: "Вперед!" І пішли ми, пішли вперед і відбили ми їх до цвинтаря. Вони втекли. Там є рів, організувались. А ми пішли по домах розбирати, де що є.
Минуло хвилин тридцять, не більше: "Ходи, давай!". Село горить, стайні горять, дім, усе господарство горить. [Нерозбірливо]. Ми знову зчепились з поляками. А то мури, їх виганяти треба тільки гранатами. А тут до мене звертається хлопчисько з кулеметом: "Василю, йди сю-ди, йди сюди! Підходи сюди, в сад! Вони садами підходять!" Я тоді взявся за кулемет. Була така велика яблуня, з-за неї я почав бити з кулемета. І тут [нерозбірливо] підбігає з дороги, каже: "З ріки йдуть, тьма йде! Більшовики!" Ну, тут уже не знати, що робити. І ми швидко схо-вались – раз. Подивитись, хто йде, щоб знати, де виступати. Дивимося – наші йдуть! А то в Переволоці стояв кущ – сто з лишком хлопців, – вони побачили і йдуть на допомогу. Тоді ра-дилися, що треба робити. Уже було пізно: ніч над ранком. Йти на Підзамок, розбити, спалити все те село… Але передумали, тому що ранок, лісів тут нема, куди діватись.
На другий день я дізнався, що маму вбили, тестя вбили, тринадцять душ вбили, спалили, рідних побили.
В.О.: Це який час, рік? Місяць хоча б?
В.П.: То було у 1945 році, в січні місяці. Тоді почався справжній партизанський рух.
В.О.: Коли ви пішли у партизани?
В.П.: У 1944 році.
З тієї пори організували відділ – кущ наш. І ми вже ходили відділом, майже сто чоловік. А коли почалися весняні облави, прийшла команда розбитись і в ховатися в криївки, бо вони йшли дивізіями – і ліс, і поле займали, і сади, і села – шукали. Спробуй встояти проти дивізії. Якби то хоча б ліси, а то Поділля. Далі. Почнеш стрільбу – село спалять. Треба було маневру-вати сюди-туди.
Потім приходить наказ нам. У 1944 році прийшов районовий і надрайоновий СБ. Зібрав нас усіх (вони ще живі, ті хлопці) і сказав, що в селі Старих Петриківцях був плинний воєнний Іщенко. Його наші лишили як українця. Він у зв’язку з нашою організацією робив за німців те, що треба було організації. Знав багато людей, знав багато місць. Коли прийшли більшовики, він утік і став чекістом у районі. Йому дають опергрупу і дають села, де він оперує. Він про тих людей знав усе. Заходив зі своєю групою, і тільки смеркне, він уже вилазить із засідки. Він там виарештував багато людей, він там наробив "радості", виселили багатьох через нього. Сказали: "Хто його вб'є, той отримає Залізний Хрест від Проводу".
Есбісти поговорили з нами, і ми розійшлися. Вони пішли. З ними була одна дівчина, зв'яз-кова. Вони зайшли за село Новостовців. Вона пішла і продала їх. Вони, всі чотири, загинули. В той же вечір, до ранку їх не стало. За тією дівчиною пішла погоня. І нас, як СБ, направили в другий район шукати її. Тоді районовий сказав, що ми не підемо в другий район, там же є своє СБ – хай воно шукає. "Ви ж знаєте її, ви ж знаєте її в лице". – "Та вона ж може змінити псевдо – і все".
Пішли шукати і знайшли. Знайшли ми її, привели і віддали провідникові. Вже був новий провідник. Віддали провідникові надрайонного СБ. Він з нею поговорив і відпустив її. Ми не знали, як сказати. Що си робить? Що твориться? Хто він такий? Як же так можна? А він їй дав револьвер, виявляється, і сказав виконати атентат: "Все рівно ти в наші руки попадеш", – вби-ти того Іщенка. Він уже був капітаном, здається. Вбити того капітана Іщенка, дільничного. Вона пішла і по сьогоднішній день ніхто не знає, де вона. Його не вбили.
Ну, то довго розповідати. Але я розкажу про звіти.
Одного разу довелось здавати звіти, бо ми мусили здавати їх кожного місяця. Звіти здава-лись з підрайону районовому. Районовий переписував і здавав надрайоновому, надрайоновий переписував і здавав обласному. І так ішло до крайового, а потім за кордон. А мене вже поста-вили на підрайонового.
Я повіз звіти з районовим. Районовий був з Перелуків Дмитро – забув його прізвище. Дуже вродливий хлопець, гарний, з кавалєрки ми його знаємо, сусіднє село. Ми поговорили зовсім про інше, я йому здав звіти. І він пішов. Ми пішли в свою сторону і заквартирували там недалеко, у однієї жінки. А він пішов ще з одним, Грім його прізвище. Не прізвище, а псевдонім. Тільки засвітало, прибігає жінка і каже: "Богдана обступили. Іщенко обступив, опергрупа. Там і там, шість хатів вище". І ми тоді – п'ять нас, я з кулеметом – я завжди любив кулемет, – ми пішли відбивати їх.
Якби так сьогодні, я б собі ніколи такого не дозволив. Але в тому й справа, що більшовики мали військові академії, практику війни, партизанську тактику, вони ніколи не надіялись на такі фокуси-морокуси. Ні лісів, нічого – на Поділлю! Ми пішли горами, сонце ще не сходило. Ми пішли відбивати. Ніхто не подумав, що буде далі. Ми тільки вийшли ззаду на вулицю, а там мури. Попід мури, а там люди біжать і кажуть, що Богдан уже вбитий і Грім. Пострілялись самі. Що робити? Ми тоді назад: "Давай, хлопці, засідку зробимо". І ми зробили засідку в селі Білявінці чи в Осівці, вже навіть не пам'ятаю. Ми зробили засідку. До нас всі з Перелуків, Іван Соломинків, гарний такий хлопець, і Василь Мудрячків, з Петриковець вибігли (квартирували там), і нас сім стало. Люди йдуть, а ми їх усіх до стодоли, щоб хтось не продав, не доніс. Запираємо стодолу – і вся музика.
А кілометрів два від нас – Старопетрівський гарнізон: триста солдатів. І от після обіду їде фіра, на фірі везуть тих трупів. Спереду йде Іщенко, в куртці такій цивільній, хутерко, під ни-зом шуба, автомат на грудях, п'яний. І такі ж п'яні за ним два офіцери. А ми домовились, доки не буде ракети… Я заляг так у кузні. Там був розвалений мур. І там, де стояло ковадло, те де-рево вийняли, і там така яма була. Я заляг за той мур з кулеметом. Я його так узяв на приціл вище колін, що забув про ракету, не хтів пустити його. І пустив коротку серію – раз і все. І дивлюсь за тим офіцером. Офіцер заліг. Тільки він піднявся, я вдарив другий раз. Офіцер замовк. Ззаду почали бити чекісти, почався там бій. Той Іщенко ще підвівся і впав у калабаню. То була весна. Чекіст із-під мура б’є. Я отак, як лежав, отут мур, а я лежу на мурі, кулемет на мурі, а він голову отак показує на мене з-за муру. У мене граната стояла напоготові і револьвер, наган збоку. Я взяв гранату і хотів йому кинути легенько. Граната впала на мур. Шипить. Я хтів ударити рукою в камінь, щоб вона з каменем упала. Камінь збантував – і граната мені під кулемет. Я вмить перекинувся в ту яму, де ковадло було. І торба з набоями і гранатами впала мені під живіт. Я хотів її викинути. У той час вибухнула граната і мені оцей палець тут і лишивсь. Палець талапається…
Я тоді кажу хлопцям: "Відступаємо". Бо вже ракети почали бити звідти, з Петриковець, і звідси ракети: "Давайте поміч". А до Петриківського лісу було з кілометр, а може й менше. Ми до того лісу. Ми тільки добралися до роздоріжжя, як уже машини йдуть. Я вдарив з кулемета по машинах, вони повискакували з машин і позалягали на дорогу. А ми тоді смик попід гору (там така дорога низом) і зайшли в ліс. Вони йдуть до нас. Ми тоді з лісу вдарили по них. Вони назад. Почалось оточення.
Оточують нас, машини гудуть, війська, ракети, ніч темна, весна, туман, холод. Що робити? Обступили кругом. Що робимо? Йдемо під село і починаємо стріляти і кричати, ніби ми в село прориваємося. Раз, вдруге, вони відкрили вогонь, почався бій. Тільки вони втихли – ми знова, тільки вони втихли – ми знова. Коли почався отой безлад, ми бігом назад, у другий кінець і вийшли на поле. Йдемо. Межі там високі. Так на північ за лісом, попід межу йдемо. А тут кулеметник затарахкав кулеметом. Він бачив нас, що ми йдемо. Бо то сутінок, ще трошки щось виднілось. Але він знає, що як тільки поворухнеться, то загине. Бо ми ж також воєнні, знаємо цю штуку. І він пропустив нас, ми пройшли. Ми вийшли з того пекла.
Ми вийшли на гостинець. Іде якийсь прямо в руки. "Стій!" – "Чекіст іде". – "Звідки?" – "З Бучача." – "Куди?" – "На Нові Петриківці". – "Чому?" – "К девочке". Хлопчисько, Микола Му-зикін. Завів його на цвинтар, там загорнув револьвер у хустинку, щоб пострілу не чути було, розстріляв, забрав кріс, і ми пішли за село з Омелем.
Темно – не видно нічого. Жінка йде. Стали за стодолу, слухаємо. Гавкіт собак страшний. Виходить жінка з лампою. Ми до неї. Вона: "Тікайте, хлопці! Повне село, обступають. Там уже обступають. З дня ще обступають Петриківський ліс. І село повне. Завтра не знати, що тут буде".
Ми тоді – раз і пішли сюди на Медведівці. Пішли, і ото там мені перебинтували: отут тріс-ку на палець зробили, щоб він не теліпався, забинтували. Рука болить, пече, вогнем пече. Ку-ди? У Звенигород пішов я. "Ви, – кажу, – хлопці, йдіть, а я буду лікуватись".
Тільки вранці засвітало – більшовики. Повне подвір'я. Значить, щось не те. Ввечері я втік. Пішов я звідти. Де ж лікуватись, га? Пішов додому. Заліз у криївку (вдома була дуже добра криївка). Там хлопець загинув, а криївка зосталась. Глянув – вхід зверху. Я заліз туди. Тиж-день я там побув. Рано чую: крик, шум, тріскіт, гуркіт, худоба реве. Що таке? Я тоді тихенько піднімаю плиту і вилажу з криївки. Дверці так відчинені, глянув – а чекіст стоїть з господарем. Я назад у криївку. Спустив плиту, підпер. І чую він каже: "Ну він же в тебе. Він учора тут був", – до господаря. Господар каже: "Нема. Шукайте. Нема". – "Тут він у тебе. Ти лукавий. Ми тобі дамо то..." Ну, я не хочу розказувати, що вони йому дадуть. Нагороду якусь. – "Ні, нема". Так я слухав, нарешті чую – йдуть. Лізе чекіст у яму. Заліз. Автомат, шпиця. Сюди-туди штрикає, туди-сюди. Лізе другий: "Что там?" – "Нет ничего". – "Попробую я". Другий заліз: туди-сюди, шпицею в землю, в боки, в мур, у фрамугу, вибив фрамугу. А вхід той зверху, з плити. А я дивлюсь на них. Приходить той: "Ну що там?" – "Да ничего, капитан. Нет ничего". – "Как ничего? Он здесь!" Чую, хтось говорить до нього: "Я тільки що був. Костя сказал, что утром он был тут. Ищите – найдете". – "А где он?" – "Он спит. Он всю ночь не спал".
Костя (то був Костя Пірус такий), він був за Польщі донощиком, потім їхнім донощиком у 1939 році, потім був наш донощик і їхній.
В.О.: Те саме прізвище – Пірус?
В.П.: Кость. І я зрозумів, хто мене переслідує. Минуло трохи часу, вони вилізли з ями. Жі-нка зайшла: "Василю, вилазь! Вилазь!" Я мовчу, бо ми мали своє гасло. – "А-а! Я забула", – сказала гасло. Я виліз, пішов до плити: "Що там таке?" – "Тікай скоро, бо продали. Сказали, що ти тут був, а вранці ти тут десь заліз. Офіцер казав, що ти вранці кудись заліз. Тікай. На тобі шмаття", – дала мені спідницю і хустину.
Я взяв гранати, револьвер, надів спідницю і пішов у ліс. Вийшов з лісу і пішов на поле. Пішов на поле – нікого немає. Ліг під межу. Холод. Лежав до вечора. Походив я так ще тиж-день. Рука болить нестерпно. Нема ні ліків, ні лікарів. Що робити? Самогоном заливаю. Треба кудись добиратись. Піду в своє село, там я дістану бинт, там я дістану якісь ліки. Зайшов до однієї жінки, там була криївка, але вже тільки вхід залишився.
Я в суботу зайшов. У неділю вранці – війська. З кухнею приїхали. Двіста чоловік. Облава! Шукають мене. От як слідкували. Копають. Сусід мій, Слободин, копає яму. Попри мене ко-пають. Тут криївка, а вони попри мене копають. Я чую, як говорять. Приходить чекіст: "Ну что?" – "Та нічого, начальник. Нічого нема... Ось копаємо, – а землю кидають на мене, на криї-вку, на вхід, – копаємо – нічого нема". – "Но он же здесь!" Вийшов, став. А в стіні дірка, туди повітря заходить і виходить. Приходить до нього: "Ну що, товариш майор?" – "Сказано: он – здесь. Он в сирени сидел. Утром он был тут. Надо искать". Копають, попереламували, переби-ли все, перерили усе подвір'я і в хатах. Тут чую: ду-ду-ду-ду – біжить. Став: "Товариш майор, крыюшку нашли". – "Где?" – "Там, где в прошлое воскресенье искали". – "Пойдем посмотрим".
Вони ринули туди, начальство. Ринуло начальство до тієї криївки, а я як виходив, то ска-зав: "Зараз же засипте все землею, а то видно, що там є. Засипте землею, якісь старі горшки туди киньте. Скажете, що то ще за німців було". Вони так і зробили. Землі там насипали. Вони прийшли і шукали в тій криївці, може, там є друга якась.
Вечір. Смеркло. Я вилажу. Вилажу – вітер так шумить! Іду на цвинтар. Уже не йду, а лізу так на руках і колінах до цвинтаря. Дивлюсь – блись вогонь. Я – назад поповз. Повзу города-ми. Чекіст лежить у метрах так.... Два їх було, говорять між собою тихо. Іван не може, щоб не закурити. Як він не ховався з вогнем, а закурив. А я сунувся попри них – а пшениця була ще така маленька. Я сунувся в пшеницю попри межу. Поки я пересунувся, вони там лежали, мет-рів так за десять від мене. Висунувся я звідти і пішов. І сказав собі, що більше я в те село не зайду. Там уже так стежили за мною.
Але все ж таки кортить. Пішов я. Зайшов до того Кості і він мені розказує, що з ним біда: "Що робити? Приймайте мене в партизани." – "Куди? Та ти знаєш, – кажу, – нам заборонили робити засідки, нам заборонили появлятись у селах. Обминати села". Я йому розказую те все. – "А куди мені йти? Мені зробили бочку". Ви знаєте, що таке бочка?
В.О.: Так, розказували люди.
В.П.: Ось він розказує: "Прийшли, заарештували, завели мене в криївку: Степан Бандера, тризуб, сидять у тризубах, ремені з тризубами. Шапки-мазепинки з тризубами. Сидять, гово-рять: "Так, чекістський агент, розказуй". Він каже, що так і так, знайомий з хлопцями. – "З якими?" Він розказує за мене, за того, за того. Розказує їм усе: "Я ніякий не агент. Ви спитайте їх", – ну, то довго розказувати. Одним словом, його виводять і ведуть у село повісити. Тут на-раз – ракета і стріл. Він мішком падає, бо стріляють. То ті повтікали, його ловлять більшовики і везуть у район. – "Де ти був? Хто тебе бив?" – він починає крутити. Почали бити. Нічого не виходить. Тоді йому ведуть свідків. І сказали йому: «Місяць терміну. Або ти видаш Василя, або ти підеш туди, де він має бути. Якщо не розстріляють тебе як розвідника бандерівського, то 25 літ получиш і підеш у Сибір."
І каже мені цей Костя Пірус: «Беріть мене в партизанку, бо труба діло». Та куди ти його ві-зьмеш у партизани? Як ми знаємо, хто він… Ми його відговорили.
Але більшовики вже так розгулялись, що вже нема як звіти зібрати – такі засідки. Що ми тоді робимо? – Це наші заривинські хлопці. Давайте підемо на Бучач. Треба підірвати електро-станцію, зробити темноту, а потім підемо на тюрму. Розтрощимо її. Є дві німецькі протитан-кові ґвинтівки «панцир-фавст». Я взяв кулемет, зарядили то всьо. Ще живі ті хлопці. Михайло, Франко Юрський… Ще живий. Взяли ми пару протитанкових гранат, шнур. Почистили зброю, зарядили. Взяли кріси на плечі. Є такі крісові гранатомети, знаєте? До кілометра б’є граната. А перед тим, як іти на Бучач, послали ми цього Костя на розвідку: «Йди, дізнаєшся, скільки їх там, як стоять». Він пішов. Приходить і каже: «Хлопці, все в порядку. Більшовиків нема. Усе ввечері йде на засаду. Крім гарнізону, більше нічого нема».
Ідемо до стації. Там є такий хутір Гай. Я зайшов до тітки. Довгі роки я не видів її. Як пару кроків не піти до тітки? Я кажу: «Хлопці, я піду до тітки». Та в плач. Винесла мені бинт. «Мо-же, їсти хочете? Куди йдете?» – «Ну, такого не говорять». – «Та мені не треба. Але я вам хочу сказати, що якщо до міста, то не йдіть». – «Чому?» – «Я оце щойно дві години як прийшла. Мене звідти не пускали, я стала проситися, плакати, що я з Гаїв, і мене пустили. Там війська, там копають траншеї до Нагинки, сюди. У місті війська повно».
Значить, той Кость сволоч. Продав. Ми йдемо до ріки. Понад рікою тихо. Підійшли до електростанції. Зайшли туди, охорона відразу присіла. Ми відібрали зброю в охорони, підкла-ли міни, шнур потягнули. Німецька ручна граната, гандграната, з дерев’яною ручкою. Не спрацювала, не вибухнула. Тоді я з кулемета по моторах пішов, по тих щитах. Світло погасло.
Йдемо на місто. Вийшли на гору, пустили дві гранати. Гранати як лупонули – тиша. Місто замовкло. Здається, що хто знає яка артилерія б'є. А там ліс недалеко, Федорівський. Ми тоді давай кричати "Вперед!" Йой, Господи! То довго розказувати. Така стрілянина почалася! Як почали бити ракети: освітили все, як удень. Ракета за ракетою, стрілянина. Ми тоді дивимося – війська повно, нічого не вийде. Ми почали гранатами бити з гранатометів. Повернули до ріки, перейшли ріку, пішли німецькими траншеями, зайшли у свій ліс у криївку. Вранці чуємо – немає нікого. А після обіду – хтось біжить. Стала і каже: "Хлопці, тихо! Бо вночі курінь нападав на Бучач. Війська наїхало! Літаки літають, з гармат б'ють по лісу, ліс обступили. Сидіть тихо!"
Був би спокій, але ж один сказав тому Костеві, а Кость сказав чекістам, що то я вбив того капітана Іщенка. То вони кинулись за мною. Немає спасіння. Я тоді збираю хлопців: "Що ро-бити? Йдемо в гори". Треба наробити рейваху по селах. Якби не Кость, то вони сиділи б кілька місяців, пильнували. А він продав!
На другий день прийшов до мене цей Кость і питає, чому не взяли Бучача. Я йому сказав: «Тому, що відділи не підійшли». Я вже знав, хто він і що він. Я йому не вірив ні слова. Але говорю, що на днях, не знаю, може через кілька днів, може через тиждень відділи підійдуть, станцію підірвуть – і на місто, на тюрму… Він побіг доніс. То вони сиділи там удень і вночі по траншеях, пильнували. А потім мені сказали, що вони це зрозуміли, і як кинулись на нас, то нам довелося відступати в гори.
Пішли в гори, але не дійшли. У Марівських лісах зустрілися з хлопцями, там перебули, а тут треба йти, бо звіти – звіти треба кожного місяця здавати, йти по селах і збирати у станич-них, списувати, віддавати. Бо інакше – страшна кара. Дисципліна була залізна. Ми пішли. І тут приходить наказ: тільки СБ. Кілька хлопців з підрайону – п'ять-шість або десять з підрайону – щонайбільше. Місце призначено там і там. У кожного повинна бути протитанкова граната. Щонайменше на трьох кулемет. Три запасних диски, диск на кулеметі і п'ятсот набо-їв. На три дні їжі. Ми пішли туди.
Зійшлись, уже нас п'ятдесят. На другий день – уже нас сотня. На третій день – сто п'ятде-сят. Ми перепливли Дністер – цілий відділ нас. А ще є інші. Ми починаємо показуватися, щоб натягнути на себе більшовиків. І натягнули. Їх навіть і натягувати не треба було. Бо в лісі сту-качик пас корову. Спеціально ходив з коровою. Шукав, де ми йдемо. І тільки знайде, зараз за умовою мав запалити вогонь. Літає літак, відразу фотографує і дає координати. Відразу висту-пають війська. Тільки ми побачили дим, командир сказав, що це провокація: "Ану зловити!" Хлопці кинулись за ним, привели його з коровою. Дали п'ятнадцять хвилин, і він зізнався в усьому. Тоді ми відступили і залягли.
Розказувати про той бій – то дуже довго. Але вже після того ми відступили назад, на захід. А вночі знову пішли туди. Через кілька днів другий відділ зчепився з більшовиками. Дізнались відразу, бо почули німецьку зброю. – "О, то наші – біда! Пішли на поміч, хлопці!" Ми пішли. Добре зчепились. Там було і наших вбито, і їхніх.
Тоді був наказ розійтись з великих відділів на малі. Бо меншим легше переходити, мен-шим легше дістати харчі і легше маскуватись. Менші відділи – то набагато краще, ніж великі.
Нас було, певно, сорок хлопців. І ось літак кружляє. Ми добре замасковані. Командир ска-зав залізли всім в ожину. Заховатися, щоб не сфотографував літак. Основне, заховати зброю, щоб і не блиснуло де-небудь залізо. Так ми і зробили. Літаки кружляли, кружляли, полетіли далі і там кружляли.
А тут хлопчисько з мого села, Михайло Козарів (він народився у Франції, приїхав сюди з батьком): "Василю, йди сюди швидко – криївку знайшли". А я тільки задрімав: "Де?" – "Отам". Я поліз. А там уже був один хлопець з Перелуків. Заліз – поламалося, бо вже прогнило. Хло-пець ліз на ліктях – і проламалось. Так ми знайшли ту криївку. Її б ніхто ніколи в світі не знайшов, і не знати, хто її довбав.
Ми зайшли туди. Засвітили щепок. Дивимося – свічки. Запалили свічки: є нари, але з кругляків. Кругляками вся криївка оббита, кругляками і стеля викладена. Підпори сильні. Чи там каміння було, чи що, не знаю, тому що вся вона в дереві. Дві валізи. Ні, не валізи, а такі куферки. І там речі різні. Прийшов наш командир: "Що тут, хлопці?" – "Валізи є, а нікого немає". – "Шукайте! Речі є, якийсь слід, хто тут був?" Ні ложки, яка була б оброблена стравою, або якихось продуктів, або навіть якихось помиїв – нічого. Відра стоять, усе порожнє. Дві коновки гуцульські стоять, гуцульські личаки, гуцульські коци. Увесь інструмент: джиґан, дрючок металевий, рискалі, лопата – все то стоїть, – клевець, цвяхи. Пішли далі. Відчинили валізу. О, Господи! Очі розбіглися: медикаменти чи якісь ампули. Стільки ампул! Але що за ампули, ми так і не дізналися. Ампули і ампули. За ампулами лежить карта: Румунія, Польща, на ній штрихи через кордон – певно, поляки були. А може жиди? А може більшовики, комуністи ховались від німців? Що їли? Нічого, усе нове. Знайшли блокнот. У блокноті записано, що третього виїхали з Варшави, а дев'ятого були в Станіславі.
В.О.: А якою мовою пише?
В.П.: Польською. Фотографія жінки: він і вона на колінах у нього сидить. Вона подібна на полячку. А він такий, як циган, чорний такий. А там командир торгового флоту. Хлопці при-йшли подивитись, що там є. Відріз на костюм польський, кангар, дорогий. Зелена матерія ша-лонова, з квітками. З конюшиною. Дві пари чобіт, абсолютно нові – жіночі й чоловічі. І білиз-ни жіночої дуже багато: майтки, нічні сорочки. Багато їх. Шкіряна торбина, пошита з зашмор-гом. Розтягнули її – у воскованому папері таке як блокнот. Там долари американські і канадсь-кі, і фунти стерлінгів англійські. Друга торбинка з золотими монетами, хто знає якими. Ко-мандир каже: "Ану, хлопці, розбирайтесь, хто то міг бути?" Відкрили скриньку. Було дві скри-ньки, касетки. У касетці – два золоті годинники, перстені. Одна касетка срібна з золотом, але не така гарна, як дерев'яна, оброблена золотом, з тими каміннями, з тим перламутром. Ну, та-кої краси я доти не бачив і, певно, не побачу. Потім відкрили другу валізку, там такі самі го-динники були і всякі ювелірні речі. «То якісь злодії, певно, були», – кажу. Там була і шкіра на чоботи, і відрізи на костюми – щоб гроші не міняти. Польських грошей – жодного злотого не було. І коци там були, і простирала, і чого тільки там не було. То все ми списали, командир чотирьох хлопців пустив з тим, вони понесли наверх, як у нас називали, «на бугор».
Ми зайшли в село. Та яке село? Там одна хата. То не те, що в нас – дім у дім. Зайшли до жінки. Вона каже: "Тільки що вийшла боївка. Немає нічого, хлопці. Тільки що вийшла боївка". Командир каже, щоб відрізали зеленої матерії, зараз буде все. Відрізали матерії, понесли. Ой, як взріли дівчата! А там дітей, як у циганів, щось четверо чи п'ятеро. А дівчина така, вже під-літок, років 14 чи 15, приміряла. "Ой, – аж підскочила, – мамо!" Сказали, щоб ще дорізати, бо на одну забагато, а на дві замало. Дорізали. От сміху! Полізли в льох, принесли бараболі, чо-ловік зарізав барана. І пішла вечеря. Віддали полотна, нарізали там дітям на сорочки.
Ми всі присягнули на зброї, що поки живемо, нікому про цей похід не скажемо. Де б ми не попались – цю річ ніхто не повинен визнати. Ми присягнули. І яке слідство було! Я завжди говорив, що я в горах не був. Виявляється, тут, за кордоном, була зустріч у верхах за кордоном, а ми були післані, щоб відволікати більшовицькі війська. Ми вже поверталися додому, аж якась група чекістів іде. Ми вже край лісу, вечір – і тут раптом – тарах! – іде група. Один іде до нас. Ні тікати, ні стріляти… Побачив нас – і тікати. Почався бій. І ось тоді мені кулю влупили.
В.О.: А коли це було?
В.П.: Після того, як ми побували в горах.
В.О.: Але рік, час, місце?
В.П.: Я не пам'ятаю, який то рік був: 1947 чи 1948.
В.О.: Ви партизанили декілька років?
В.П.: П'ять літ.
В.О.: П'ять літ? А коли ви були заарештовані?
В.П.: В кінці 1948 року, 19 грудня.
В.О.: Аж у кінці 1948 року? Очевидно, що всі бойові епізоди ви зараз не розкажете…
В.П.: Я вже розказував, як мене завезли у криївку. Я не буду довго розказувати, але розка-жу, як настала зима 1948 року, а нас гонять збиратися звідти. Я ходив кур'єркою на схід. Ціка-во розказати, як ішла кур'єрка? Я на сході мав знайомих за Збручем. І вирішив туди вийти. Пішов з одним хлопцем. А там, виявляється, вже все викрили: жінка вийшла заміж, чоловік – комуніст. Все. І ми – сніг, мороз, заметіль – повертаємось назад. Товариш захворів, я залишив його в Ласківцях, здається. Пішов сам. Наказ збирати звіти: зима, сніги, мороз, біло, видимість на кілометр. І наказ – збирати звіти. Я не хотів іти. – "Тебе розстріляють." Я кажу: "Хто мене розстріляє?" – "Та ми розстріляємо". І почалась між нами сварка. І я пішов збирати звіти. За-йшов у своє село, і мене продали.
Ранок. Ще тільки засвітало – сотні обступили хату: «Виходь!». Все, кінець. Ми з Василем, з напарником, поцілувались і – будемо стрілятись. А Василь каже: "Давай поб'ємо всю його родину щоб знали, як продавати". А там четверо дітей чи п'ятеро. Я не даю. А він уперся – тільки так. – "Будуть знати на другий раз, як продавати!" А я кажу: "Та якщо ти так хочеш, то давай з більшовиками постріляємось, а не на родину". Вирішили, що будемо відбиватись, хоча б до вечора дотягнути. І ми почали: то перестрілка, то переговори, то перестрілка, то перего-вори. Там хати під бляхою, двоповерхові, ми проламали до стайні диля. До темряви поставили два мішки, підпалимо в хаті все, крикнемо: "Слава Україні!" І зірвемо гранату. Вони побіжать гасити і трупи відтягувати, а ми з хліва, зі стайні вийдемо, хто перед нами – з автомата хлоп-нув і пішов. Стрілянина кругом.
Сонце зайшло. І вони били – я ще не бачив таких, певно, з десять сантиметрів куля, вона вбивається в стіну, пробиває стіну на сантиметрів три, падає назад, з неї йде синьо-зелено-рожевий дим, він дуже солодкий у роті. Я був звідси, де вітер, вікна бути вибиті, бо бій. А Ва-силь звідти, від стіни, він надихався того диму і паде. Вже ніч, ми залягли біля тої діри, зараз нам скакати вниз. Треба підпалити. Я кажу: "Василю, підпалюй, підпалюй постіль". Василь мовчить. – "Василь, підпалюй постіль". Василь мовчить. Граната – лоп! Кинули гранату. З автоматів черга по вікнах. Я кажу: "Тримай двері, тримай двері. Я битиму з цього вікна, з кутового". А він мовчить. Я тоді торкнув його, а він тільки так заворушився і все. Граната – лоп! – до мене котиться, я встиг схопити, викинув через вікно, вона зараз же вибухла. Друга – я копнув її, вона під порогом вибухла. Диму! Тут вікно ззаду, два мішки лежать на дірі. Я йому кажу: "Василю, тікаймо, бо вже гранатами б'ють!" Він мовчить. Я туркаю його, а він мовчить. Значить, убитий, все. Тут чую: пш-ш-ш – мішок один, мішок другий, а тут вікно. Я лежу тут, а там двері. Між мішками впала граната, шипить. Я голову вниз і приліг у мішки – і тут вибух гранати. Мені ввалило, я не знаю, що було, бо не пам'ятаю. Звук і дим, і солодко в роті. І на мене кинулись чекісти. Підняли мене. Сон! На сон тягне неймовірно. Василь спить, спить, як убитий. Вивезли нас.
В.О.: Де це відбулося?
В.П.: У нашому селі. 19 грудня 1948 року. На самого Миколая. І не пам'ятаю, що було да-лі. Бачу світло, лампа горить. Мене ведуть. Мені дуже тепло. Привели – палата. Я здогадався, де я. Тут прийшов лікар, он вата, обмив кров: уся блузка у крові. Виймає пінцетом осколок. Витягнув, поніс до чекістів. То вже пам'ятаю, як сьогодні. Каже: "Какой счастливчик – милли-метр оставалось до мозга!". Показує їм. Поклав вату, якимось порошком жовтим засипав рану, забинтував і сів. Дав мені якийсь укол і сидить. Помацав пульс, встав і каже: "Можна". І отоді мене грабчаками як почали бити, як почали бити.
В.О.: Чим били?
В.П.: Бияками. Бити, бити, б'ють і б'ють, б'ють і б'ють – і нічого не питають. Скінчили би-ти. Входить начальник Бучацького МВД Карпенко. А він, як ми напали на Бучач, не знав, що робити. У нього була служанка з нашого села. Де сховатись? – Смерть. Він сказав їй: "Якщо ти мене сховаєш, ти будеш жити і до смерті не робитимеш, якщо я переживу сьогоднішній вечір". Вона його заховала в кубушок і закидала дровами. Він там сидів до рання. Вранці вона вийш-ла, щоб дізнатися, що в місті. Їй сказали, що бандерівці в лісі. Вона пішла і сказала, що в місті немає нікого. Карпенка витягнули звідти – того районного начальника МВД. Він не міг встати, сколінкуватів. Йому баби терли ноги спиртом і тим відтерли його. Так він сказав, що помстить мені сто раз за ту ніч.
І ось він дізнався, що то я. Входить. Абсолютно без нічого, бере бияк і в першу чергу по голові влупив. А на те, що голова забинтована, він навіть не дивиться. Мало того, кров через бинт іще тече. Упав я на підлогу і чую – б'є. То він мене бив і ще наостанку плюнув. Сів за віком. Мабуть, уже не міг бити. Кинув бияк на мене, плюнув і пішов. Тоді почали дізнаватись: де станичний, де районовий, де обласний, де повітовий, де сітки, де СБ. Я кажу, що СБ вже давно нема. «Як нема?» – «Давно нема». Пішла розмова: сякий-такий. І знову бити. Давай, давай. А скажеш одного зв'язкового – зараз піде ціле село. І арештують, і везуть... А вони місять, а вони місять! Я так подумав, що я ж мав бути вбитий, як і всі. А я, дурний, дав себе так мордувати. То треба було застрелитись відразу. Для чого терпіти те все? Та ще хто знає, який кінець буде?
Вони мене питають. А я кажу: "Не знаю. А якщо навіть би знав, то не скажу". І вони тоді – давай мене мордувати. Били по підошвах, що я не міг чоботи взути. Мучили, тягнули за волосся. Уже на слідство я не міг іти. Довго розказувати...
Коли скінчилось слідство, нас вивезли до Чорткова.
В.О.: Слідство де відбувалося?
В.П.: У Бучацькій тюрмі. Везуть до Чорткова. У Пешківцях станція. У Пешківцях нас зня-ли з воронка і ведуть до станції. Поїзда ще нема. А народу було повно. І той чекіст-конвой почав говорити народу: "Бандити, самостійної хтіли. Як на долоні мох виросте, тоді ти її поба-чиш, сволоч бандитська". Я тоді не витримав, пішов на нього. А він кричить: "Мовчи! Мовчи, бо застрелю!" Приїхали ми до Чорткова – зложили акт, що я виступав з антирадянськими ви-ступами. Не раз і не два, а конвой припиняв. Але я далі продовжував. – "Підпиши!" Я взяв і підписав. А він стоїть і дивиться: "Що ти робиш?" – "Це я, – кажу, – так і говорив". А він сто-їть і дивиться: «Что ты делаешь?» – «Та я так говорив». Він дивиться: чи дурак приїхав. За-мовк. Начальник такий з животиком, волосся стрижене під їжака, хохол теж, начальник Чорт-ківської тюрми. Майор чи підполковник був, забув уже.
І ось у Чорткові друге слідство починається. Я кажу: "Все це я сказав, більше я не маю що сказати". Тоді мене з товаришем везуть у Тернопіль, в область. Привезли у Тернопіль. Там ме-не спровокували втікати. Артист. Сам він учитель, досить культурна людина. Давай тікати. Я кажу, що можу потримати… Але то довго розказувати. Напослідок він постукав у двері і ви-йшов. І нема й нема, й нема. А тут відчиняються двері, коридор повен конвою зі зброєю: "Пі-рус і Слизяк, виходьте з речами!" Які там речі? Рушник. Пішли, загнали у воронок, сіли. Щось вони радились, радились з годину, а ми сиділи.
Нарешті воронок рушив. Вечір, ніч зоряна, їхали ми, знаю, що минули вже Теребовлю. Зу-пиняється воронок: "Вилазьте!" – "Чого?" – "Вилазьте!" Відчинили двері: поле. Більше нічого немає. Я кажу до Василя, що кінець нам, давай поцілуємося. Ми поцілувались, попрощались. Він взувається в чоботи, а ноги-то опухли – не може взути. Я взувся, виліз перший. Кричу до нього: "Вилазь!" А він каже, що взувається. – "Виходь босий!" – "Не вийду, доки не взуюсь". Стоїмо, дивимось – блись, загорілося світло раз, другий раз, третій раз. Василь уже ноги пока-зав, щоб злізти. Їде машина, проїхала. Тільки Василь зліз, їде друга машина. Стала. Бобик. Ди-вимось – виходить офіцер один, другий. Підходить до конвою: "Що це ви тут? Що сталось?" – "Нічого не сталось?" – "А чого випустили людей?" – "Та вони оправлятись хочуть". Я відразу зрозумів і кажу до офіцерів: «То неправда, ми нічого не просили». Офіцер до старшого: "Вы что делаете? Сейчас я їду у Чортків, через годину щоб ви були разом з ними. За ті речі будете відповідати". Щось там сказав. Сюди-туди: "Залазьте, сволочі". Ми залізли.
Привезли у Чортків, воронок став на подвір'ї. Виходить офіцер, подивився: "Заведіть у ка-меру". Завели у камеру. І починається: підписуй все – і на етап.
Я не скажу, що я такий мудрий, що я такий сильний, що я такий бадьорий чи якийсь там такий зухвалий. То якась сила мені допомогла витримати, що я ні одного станичного, ні зв'яз-кового, ні кур'єра – абсолютно нікого не видав. Зміг нікого не видати. Але вони трохи самі винуваті, чекісти, бо якби вони питали та добивались, а то ні – там народу повні тюрми, цир-кулярки грають день і ніч, людей мучать, люди кричать. І дизелі працюють, щоб не було чути, і циркулярки торохтять так, що мозок вискакує, не можна витримати того всього. А вони глу-шать крик людський, бо вони мордують там людей, б'ють.
Я задоволений, навіть не знаю, що й сказати. Думаю, що якась Велика Сила мені допомог-ла, більше ніхто, бо я не міг сам того витримати, якби хтось мене не підтримував морально і душевно. Бо в таких муках, у таких тортурах чоловік може навіть не знати, що говорить.
Але минув час, поїхали на етап.
В.О.: Суд якийсь відбувся?
В.П.: Суд був у Чорткові. Прийшла якась повія і два сержанти і замінили кару смерті мені на двадцять п'ять. Бо мене б розстріляли, але тоді була амністія.
В.О.: Дату суду пам'ятаєте?
В.П.: Ні.
В.О.: Це вже в 1949 році, так?
В.П.: В 1949 році.
І ось етап у Львів. То довго розказувати. Зі Львова везуть нас цілий місяць на Далекий Схід. З Далекого Сходу завезли в Магадан. Але ще перед тим, як везли в Магадан, я розкажу, як нас грузили.
Прийшли три кораблі: "Джурма", "Ногін" і "Шевченко".
В.О.: Це який порт?
В.П.: Совгавань. В один грузили битовиків. Що дивно – ті битовики грають у карти. І ось їх гонять. Битовики знають, що таке Колима, знають, що там терор, свавілля велике. І вони ніяк не хотіли туди їхати. Вони ламали руки, ноги. Вели калік, несли в трюми. Він поламав руки – його вели, він поламав ноги – його несли. Ви розумієте – голі люди йдуть, абсолютно голі, тільки на статеві органи вати нарвав і ватою обклав. Холод, морози. Босий іде. І його гонять у трюм. Другий трапом, сходинками на корабель, несе з простирадл зшитий лантух, повний барахла, – там френчики, блузки, штани і білизна, труси – виграв у карти.
В.О.: А той перший програвся?
В.П.: А той програвся. Питається, нащо воно йому? Несе цілу гору. На трап несе. Не може він, йому допомагають. Нарешті він упав, те барахло перевалилось і він трапом униз, упало те барахло, розсипалось. Збирати те барахло… Ми дивимось – чекаємо. Гонять інших. Іде такий, як ангел: два крила наколоті – чистий ангел. Голий, як мама народила, тільки вата між ногами. Ангел, крила ззаду в нього. Станеш, дивишся, ну – цирк. Чи не знати що. Погрузили нас.
Погрузили. Піднялась буря. Через корабель ішли дванадцятиметрові хвилі. Може, ніч так покидало, і буря стихла. Повезли у Магадан.
В.О.: А яким це кораблем вас везли? Як він називався?
В.П.: "Ногін". І ось привезли в Магадан на пересилку. А на пересилці народу – десятки тисяч. Нас на машини і повезли в табори добувати золото. Скинули нас на Спокойному тисячу чоловік. Скинули, і ми ходили добувати золото.
Давали такі шпурі залізні, вони метр двадцять довжиною. Ми повинні бут на метр двадця-ть пробити до кінця. Один вклякає на коліна, сніг, сланець розкине, а другий бере молот і б'є по тому бурі. А цей повертає його і робиться така дірка. Є така ложечка, виймає нею порох, як набереться, і далі бурити. Норма – пробурити вісім метрів граніту на одного, а на двох – шіст-надцять. Ми повинні пробурити шістнадцять метрів. Два метри підривники підірвуть, вики-нуть, то дадуть норму. Хто робить норму і перевищує норму, той уже має нагороду. Якщо бригада виробляла більше норми, а той зробив 151процент – значить, він уже виконав норму більше, ніж в півтора рази. Він уже має право нести "радість в зону".
Що таке "радість в зоні"? "Радість в зоні" – то є палка набита, а тут зверху таке перехрестя, там стесано сокирою і вугіллям написано скорочено: "Бр. Балабанова".
Я був у Балабановій бригаді. У мене імені не було, номер був Р-1743. І ото: на коліні но-мер, на чолі номер і на плечах номер. Бригада Балабанова – ото ми всі вже були балабанівці. І ось балабанівці несуть "радість у зону". Виконали більше норми. Хто найбільше зробив, тому доручено нести "радість у зону". Він несе цей пакет перед бригадою в зону. Бригада 25 чоло-вік. Там ідуть усі бригади, і під зоною стоїть 150 чоловік. Виходить начальство: "Яка "радість в зону"? Чия бригада?" – "Балабанова, громадянин начальник". – "Яка "радість в зону"? – "Сто п'ятдесят один, громадянин начальник". – "О-о, молодець, молодець! А у вас яка норма?" – "А у нас сто п'ять – сто десять". – "Мало, мало". – "Завтра буде більше, громадянин начальник, завтра буде більше". – "Сподіваємось, сподіваємось". Виходить. – "Громадянин начальник, дайте нам знати", – надзиратель постукав. Виходить з вахти начальник і в білому халаті сані-тар чи лікар. Мисок не було. Миски робили з американських консервних банок. Ту мисочку несе на руці, а мороз сорок градусів. Марлею прикрита мисочка і зверху шпичка. Начальник стоїть: "Внимание, заключенные!" Все стало струнко. – "За хороше поведение в быту, за вы-полнение и перевыполнение нормы... (і там пішли всі "за") Ступаков Василий Федорович на-городжується одним гарячим".
Прізвище його не забуду, до гробу буду пам'ятати. Одним гарячим! Що таке одним гаря-чим? То сто грамів запіканки з вівсяної каші або з ячмінної, а як не було, то шрот. Ви знаєте, що таке шрот? Таке дике зело, в нього додають трішечки муки, щоб воно трималося, бо розси-плеться. Така запіканка. Пхає туди палець і дає йому, а той хап – раз, два – і запіканки нема. А бригада балабанівців стоїть, і я там стою. Дивимось. І тільки слина так по горлі побіжить. Проковтнеш. Щасливий чоловік – з'їв! Ви розумієте, як мене посадили в БУР, то голод до того доводив, що я забув, що в мене десь є родина або жінка, або десь рідний край. Я нічого не ду-мав. Я тільки думав, що би з'їсти – кору з дерева зубами гриз. До чого людину довели! Живіт – володар всього – і розуму, і зору, і нюху, і слуху, і всього.
Під ворітьми стоїть музика, буде зустрічати тих, хто приніс «радість у зону», хто зробив норму і більше норми. Тим, хто не зробив норму, грає так званий "Позор". Отже, ми зробили норму, відчиняються ворота: "Балабановцы, внимание! Первая пятерка – проходи!" Тільки перший крок рушив… Був там скрипаль, скрипка була, а струн не було, струни з троса поро-били. Був також бубон, але шкіри на ньому не було, то зробили з брезенту і намалювали, що там руський у рубашці, підперезаний шнурком, танцює з нашою. І балалайка. І скрипаль – там був такий бик, якому обрізали хвіст, і з того волосся зробили смик, – грати починає. І от лихо – тільки зробив перше "ті-лі-лі" – "Виходила на берег Катюша". "Первая, вторая – проходи!" І балабанівці з гонором пройшли під музику на вахті під "Выходила на берег Катюша".
А хто не зробив норми, тому музиканти грають "Позор". Тільки так: "бр-р-р" на балалайці, бубон барабанить, позор бригадиру і бригаді.
І от ми раз не зробили норми. А не зробили норми – не дадуть їсти, вечері нема. Прийшли балабанівці, які не зробили норми. Начальник Балабанову каже: "Нормы нет – в чем дело, Ба-лабанов?" – "Так получилось, начальник. Завтра будет норма. Слово даю – будет." – "Надеем-ся". – "Я из них, сук, душу витрясу!" – "Надіємося, сподіваємось." – "Я з них останній піт ви-жену, а норму дам!" Подумав начальник, подумав: "Поверим, поверим, Балабанов." Ну, забур-котіли нам "Позор" на тій вахті, і пішли голодні балабановці спати.
Так тривало за два місяці. По тому стали ми «доход ягами». Вже тільки шкіра й кістки. За-мінилося все. Створили так зване ОП – посилений барак.
Весною пішли набирати теслярів, щоб робити промивочні прилади. І мене забрали в теслі. Пішов я туди. І от б'є один бригадир свого співробітника, латиша. Латиш здоровий, як бик. Уже вбиває, той уже лазить на колінах і на руках по снігу. "Прекрати, прекрати!" – а той б'є. А той бригадир такий, як когут – мале, худе, а наковталося якихось там таблеток, очі вилазять, і він ото б’є. І от той латиш підліз до мене. Я тікаю, а він до мене лізе, той латиш. Ну, набив на гріх – я вже до бригадира: "Бригадире, ну то вже вбий його, якщо він винуватий, або [нерозбі-рливо, скоромовка] що ти робиш ото". А він до мене та по-лагерному: "Сука!" І мене вдарив, а потім і другий раз замахнувся. Я підставив топорище сокири – він вдарив по сокирі, топорище лопнуло, мені сокира впала на ногу і розтяла бурок. Пішов холод – мороз сорок градусів. А він третій раз мені ото. Я тоді підставив руку, він ударив по руці, я зловив той лом, улупив ним по голові, він впав. Що там його бити, по шапці дав – воно впало. Думаю: "Я тебе не буду вбивати, я тобі поламаю руки й ноги, і ти будеш знати." А то "сука" така була, ссучений вор. Їх називали "суки" в лагерях. Я тільки почав бити – конвой почав кричати. Чую: бах, постріл. Гоп, вирвало мені вату з-під пахви – вату з бушлата. То не сміх, я почав тікати. Але то довго розказувати...
Завели мене на вахту, били, а тоді принесли брезент. Довжина, певно, метрів шість. Він такий, як вимпел – широкий, десь сантиметрів 50-60 зверху, а там іде на клин аж до шнурка, а там пришитий такий брезентовий шнурок, теж метрів три-чотири. І тут рукав пришитий, а зверху кільце. Мені сказали стати – я став, отак рівно став, запхати ліву руку в рукав – я запхав. Обвинули мене, ліву руку отак обвели, а потім попід руку, щоб тут пульс мацати. І обвинули мене так аж до ніг, зробили таке, як ластівка, як русалка. Я стою. Внизу зав'язали, кинули той шнурок мені за шию, притягнули на кільце. Два їх стало, ззаду мене копнули, я паду. Як упадеш, то череп розлетиться. Я так вигнувся, але не долітаючи до землі, мене придержували. Я так висів пару хвилин, а потім почав здавати, здавати, здавати. Отак вигинає вас, а вони підтягують вгору. І так вигинає, вигинає тебе назад, назад, назад. Починає спершу тріщати у вухах. Відтак жовкне в очах, а відтак тріщить хребет, а відтак тріщать ребра, а відтак тріщить все, все тріщить, а відтак я вже не пам'ятаю що.
Знаю, що коли я опам'ятався, то лежав на підлозі і кров була, багато крові, і голова мокра. Я так полежав, мене відсунули, ту кров змели, водою змили. Лікар звівся, помацав пульс і мо-тнув головою: "Можна". І мене знов підтягують. Але вже недовго, того я вже не міг витримати. Я знову втратив свідомість, мене опустили, розгорнули – і в ізолятор. Голий, розламаний – в ізолятор. Пічка розвалена, діри такі, що руку впхаєш у них. Сорок градусів морозу, навіть більше. Мене запхали на ніч – щоб замерз. А я не можу ходити, все болить, нестерпно болить, а я стою. Стояв коло тої печі, і напослідку небо почорніло. Так почорніло, так стало темно – і дорана впав мороз. Якби він не впав, той мороз, я би ніяк не витримав там. А вранці мене забрали в теплий ізолятор. Але й там теж сніг – і на підлозі сніг, і на стінах сніг.
В.О.: Оця процедура, здається, називалася в них "ластівка", так?
В.П.: Так. Я лежав у тім ізоляторі. Там було... Василь то знає, я йому вже розказував… Прийшов вор, заштортався і на мене впав. Тоді почав питати: "Хто?" Я сказав, хто. "Ти що, бандера?" Я кажу: "Ну". – "За що посадили?" Я кажу: "За Писаревського". – "То тебе?" І зараз почав стукати в двері. Прийшов надзиратель, і тут мені зразу навели порядок, і їсти дали… А вони, оті злодії, програвали бригадирів, навіть начальство програвали в карти і вбивали, їх надзирателі боялись. І от він постукав, йому наглядач зразу відчинив. І я в тім ізоляторі ві-джив. Почав рухатись, рухатись, рухатись. Той вор мені казав: "Рухайся, бо не будеш рухатись – не будеш жити... Ми знаємо ті штуки. Це ти перший раз попробував, це ще не раз буде... Ру-хайся, бо інакше, – каже, – і хребет…". Я почав так помаленьку руками, ногами – віджив.
Віджив і пішов на етап, на Д-2. Там мене забрали в кузню. Прийшли до мене такі самі зло-дії… У них-то 58 стаття, але яка то політична стаття? Вони програлись у лагері, прогрішилися так, що їх уже мали зарізати. Він тоді кричить щось до Сталіна, що ти такий гомосексуаліст, – його хапають і 58 статтю ліплять. А йому того якраз і треба. Він прийшов між людей, де має собі спокій. Вони помалу зберуться, їх там два, три, п'ять, десятеро – і вже створять свою шай-ку, вже вони починають свою справу робити... Що це я забув, на чому зупинився...
В.О.: Ви сказали, що– на якийсь Д-2 вас послали. Що це таке Д-2?
В.П.: А то такий лагер був на Колимі, така назва його. Там будували найбільшу теплову електростанцію. Вугілля там є. Друга в Европі мала бути, сорок метрів висота. Її вимурували – і вона завалилась. Другий раз її мурували. А мене взяли ковалем, я робив анкери на те. Мені дали завдання – роби анкери. То були ще ті роки, коли ще батько-Сталін жив. Я зроблю анке-ри і зроблю щось людям – чи санки, чи на віз, і той принесе хліба, той принесе закурити. Знає-те, як то є, з вольних. І я стараюся робити. А вони прийшли до мене робити ножі – їм ножі потрібні були. Кажу: "Хлопці, сьогодні нічого не вийде – мені дали завдання, і я мушу зробити таке й таке. Ні, нічого не вийде."
Почалася сварка. Почали вони мене обзивати. Один підійшов до мене і в живіт ударив. Я якраз тримав кліщі, в них було гаряче залізо. Як улупив по голові – його як не було переді мною. А там було ще два. Ми там зчепилися… Але то довго розказувати... За то дали мені ізо-лятор, відтак дали БУР – барак усиленного режима.
А відтак на етап. Завезли мене – вже далі нема дороги на Колимі – в Аяскитово, є такий посьолок, лагер між горами, за хребтом Черського. Там добувають вольфрам. Там рік поробиш бурильщиком – і легені так зацементуєш, що ніж не бере. Такий пил був, що ніж не бере.
Хлопці відразу сказали: хлопці, то смерть! Або ми хлопці, або ми смертники – одне з двох вибирайте. Або йдемо бурити, або всі відмовляємося. А вибрали, знаєте, самих невгодних у тому лагері. Хлопці з духом. Ми вирішили поборотися за себе. Привели мене – не буду розка-зувати про інших, – сидить там осетинка на двох кріслах. Я такої жінки ще не бачив – така красуня, що не можу описати її. Така здорова, що боком у двері заходила. Груди її такі, як дві голови – ніби то два гарбузи. Вуса такі, як у козака. Сама красуня, зростом велика. "Ого-го!" – хлопським голосом говорила. Подивилася на мене: "О, де бурильщик!" – "Я тобі – кажу до неї, – набурю!" – "А чего ты?" – "А ничего." – "Пишіть у бригаду!" – "Ні, не пишіть!" Тут цього не можна розказувати, тому що там були лагерні слова... А не будеш із ними говорити лагерним жаргоном – вони не зрозуміють.
В.О.: Так, не зрозуміють.
В.П.: А плач чи не плач – Москва сльозам не вірить. Таке само й там. Плач, говори, на ко-лінах лазь – нічого не допоможе. Тільки жаргоном [нерозбірливо] хто з ними заговорить – і все, сходу наш, "наш парень". Інакше не можна.
І ми там зчепилися. Мене везуть в ізолятор, у БУР як хулігана і відмовника. Набили пов-ний ізолятор наших хлопців з цього етапу. Триста шістдесят нас привезли. Повно набили. «Давайте параші!» – треба ж туалет. Начальство прийшло і сказало: "Ви тут будете оправлятися і їсти, мочитись і пити. Ви з ким маєте діло?" Хтось там крикнув: "Ми тобі покажемо, сволоч чекістська, як гинуть бандерівці!" Перші двері вивалити. Зчепилися. Нас було з п'ятдесят у камері. Як ударили у двері і в одвірки – і двері з одвірками, зі стіною вивалили. Двері впали біля порога, чекісти залишилися позаду. З дверей камери повилітали хлопці і почали бити. Кричу: "Хлопці, не вбивайте на смерть!" Якийсь там один чекіст вир-вався – вся морда в крові. А конвой ззаду за нами, за БУРом з кулеметами. Кричать: "Бий, бо наших убивають!" Він – чергу по БУРі. "Та там же наші, куди б'єш?" І от ви скажіть: пробив дерев'яні стіни, людям повиривало вату з бушлатів, і ніхто навіть не поранений. Кулі через бушлати попроходили. От є щастя, чи як то сказати… Отак із кулемета бив – тільки бушлати порвало. І жодного навіть не поранило. Тому є сотня свідків. Отаке.
Розламали і вийшли в зону. Я півроку лежав, і ніхто мені не міг [нерозбірливо]. Читав книжки – там бібліотека була гарна. Перечитав ту бібліотеку, мене півроку ніхто не навіть не торкнув. По тому приїхало дві машині, вигнали всіх за зону, набрали два "воронки". Брали по алфавіту, то до букви "П" не дійшло. І я залишився в зоні. Тоді мене викликали: іди допомагай бригадиру закривати наряди. Кажуть, будеш закривати наряди, бо бригадир не вміє.
Пішов я до бригадира. Він дуже радий, каже, що все буде в порядку, я тебе не обіжу. Я со-бі там сидів, а деколи виходив уночі. І от одної ночі вийшов – то, здається, були їхня Октябр-ська...
В.О.: А якого це вже року?
В.П.: П'ятдесят другого, певно. Бо Сталін помер п'ятдесят третього. Тих набрали у ворон-ки і повезли, а ми лишилися. Там я сидів собі – кум королю. Вийшли конвоїри і підривники, військові. Понапивалися і почали бити наших зеків. А ми взяли дрини – та їх! Почалася бійка. Вони покидали ту амуніцію, шапки погубили і повтікали. І обступили вночі робочу зону з кулеметами в три ряди, нас у зону і зробили з нас штрафний барак.
Я попросив людей, аби ніхто не вийшов на роботу, бо згниємо, вони нас тут погноять. Не йдіть на роботу, кажу, нехай викликають прокурора: конвой почав бійку, вони почали бити нас – а тепер вони нам будуть мститися. Треба прокурора.. Ми не вийшли на роботу. Бригада кріпильників, путійщиків і клітовщиків, що опускали клітки. Ми не вийшли, і шахта не працює – все, забастовка.
А прокурором Дальстроя був Васильєв, я пам'ятаю. І тут приїжджає Васильєв. Викликають мене – веди на роботу. "А я хто такий? За кого мене маєш, щоб я вів людей на роботу?" Почалася між ними суперечка. Я йому кажу, що ти зніми ґрати і замки з бараків – і люди зараз же вийдуть. Забери парашу з бараку – і люди вийдуть на роботу. Він дав розпорядження, послав надзирателів. Зняли – і люди вийшли на роботу.
Вийшли на роботу, а я вже не ходив. Але мене через кілька днів з Сороколітом – не чули такого прізвища? Це товариш мій – нас забирають униз на фабрику, потім на "воронок" і пере-кидають в інший лагер.
У другому лагері були свята. Там був начальник режиму, не пам'ятаю його прізвища, і жі-нка його – дуже добрі люди. Українці були – зі Східної України. Вона нам носила – гроші вже тоді видавали, – навіть горілки принесла! Печиво, ковбаси, цукерки, масло, сир – що хочеш! Все приносила, і навіть горілки і чаю. І ми зробили свята – цілий барак. Таких свят ще не виді-ла Колима! Привезла того сланнику – сосни такої маленької, ми вмаїли ним усі бараки, засві-тили свічки. Столи були багаті – я такого не знав. Сіли до вечері, а хтось сказав чекістам – прибігли чекісти. І тут хлопці заспівали «Бог Предвічний» – той плаче, той радіє, той колядує, той за голову схопився. І чекісти – то все розганяти. Викликали мене. Я кажу: "Ви йдіть, хлоп-ці, додому – нічого не буде, завтра вранці всі підуть на роботу, я вам кажу. Нічого не буде, абсолютно нічого, люди святкують. У нас же сім'ї забрали, все забрали у нас – ви ще хочете і релігію забрати? Нам більше нічого не залишилося – сьогоднішній день і все! Завтра нічого не буде". Не хочуть. Я тоді його за хобот – іди сюди, сволоч. І горілки йому. Вони понапивалися так, що жінки бігали та питали, де їхні чоловіки. Так хлопці відколядували. Колядували цілу ніч – і надворі, і скрізь. Посьолок з дітьми повиходив уночі слухати – вони такого не чули на Колимі, між тими горами.
Вранці пішли на роботу, все в порядку. Мені дали дуже добру роботу – вольфрам у мішки насипати. Коли намиють, ввечері лопатою збирати в мішки по 50 кг. Через тиждень ми при-йшли зі зміни – "Пірус і Сороколіт – з вещами!" Куди – не знаємо. Я пішов у каптьорку, взяв свою валізу, той собі. "Ми барахло здамо – матраци і все те". Вийшли, дивлюся – "воронок" стоїть. Шістдесят градусів морозу! Темно. Поїхали вниз. Той шофер боїться, бо машина може зупинитися – вона вся у вату, в одіяла вкутана, мотор той. Може стати й замерзнути, циліндри полопаються – і що з людьми робити? Але наказ їхати. Пічка горить посеред "воронка", 17 чоловік нас забрали і везуть.
Вивезли за перевал – там його називають "Дуньчин пуп". Там жила Дунька, одна жінка, не знаю, хто вона така і звідки родом, але росіянка. Там побудувала собі таку халупку – хто побу-дував, не знаю, – і в тій халупці зупинялися шофери у неї. Вона їх там годувала і поїла. А якщо насиплють пупець золота (а вона дуже тлуста, груба), то і любов ішла. І її ніхто ніколи не за-ймав, бо шофери там були самі злодії – вони виходили з лагерів і хотіли заробити грошей на дорогу додому, щоб одягтися, взутися і таке інше. Ці злодії там ночували і відпочивали, їли й пили, і любов творили за золото. Так і назвали той перевал – Дуньчин пуп.
На тих перевалах за хребтом Черського є такі спуски по 2-3 кілометри вниз. І от вони наш "воронок" пускають у прірву згори з того перевалу. Шофер з начальником конвою вискочив, а нас з конвоєм і собаку не пускають. Коли вони вискочили, машина йшла по правій стороні, там були такі дорожні стовпчики, знаєте, щоб не збитися з дороги, бетонні. Машина їх ламала – та що там, 50-60 градусів морозу, вдарив рукою – він лопне. Машина їх ламала, і машину правим колесом трошки закинуло вправо, вона не пішла прямо, а трошки направо. А пра-воруч була така гора, як оцієї півхати нашої, а може як ціла хата, але нижча. Машина правим колесом виїхала на ту гору і перекинулася. Перекинувся "воронок" і пічка перекинулась, розкрилась – вогонь горить, бушлати горять, штани горять – вогонь падає з пічки, дим. Конвой кричить: "Не вилазьте! Нельзя!" – "Та ми горимо! То й ти ж згориш! Відчиняй двері, вилазь з тою собакою!" Їх троє було. Вони вилізли, дим ринувся, і ми вилізли. Я вийшов, подивився – Боже святий! Мені мозок затерп: униз, я не знаю, скільки кілометрів униз – прірва, скелі. Там би й костей не залишилось, і коліс тих не залишилось би.
Прийшов трактор – конвой чуть не постріляв їх – витягнув ту машину. Сіли ми, заїхали в Усть-Нера – посьолок такий над рікою Індигіркою. Тоді конвой питає: "Хлопці, гроші є?" – "Є". – "Давайте сюди". Пішов, приніс нам горілки, ковбаси, сигарет. І собі. "Раз ми живі лиши-лися – вип'ємо". А начальник конвою пішов з шофером шукати нам нічліг у лагері, бо там не переночуєш – замерзнеш. Хоч і в гаражі, все одно холодюга страшна. І от ми там понапивали-ся, але сказали собі: "Хлопці, конвою не підведемо, не будемо бушувати, все буде по-людськи". Так ми і зробили. Повели нас на нічліг. Завели в лагер у баню вже як люди спали після десятої години. Після десятої години ми зайшли, був там дижурний – що ми до нього не говорили, він ані слова не сказав до нас. В'язень, тюремник, ні слова не сказав.
Ми переночували. О п'ятій годині нас розбудили, вивели у "воронок", повезли в Магадан. Я в Магадані по всіх лагерях тисячі людей питав за той "воронок", що перший забрав людей – і ніде ні духу, ні слуху по сьогоднішній день не було. Ото мало бути і з нами.
Приїхали в Магадан. Там я мав дуже добру роботу – архітектором робив, виробляв отакі кронштейни для краси. Архітектори зробили мені форми, а я виливав. А по тому мене чуть не судили, бо я обманював: норма була інакша.
Там були жінки. Жінок вивезли, а жіночий склад залишився. І от його політичні арештан-ти – тоті злодії – пішли вночі обікрали. Жінки повернулися, плачуть: "Пішли шукати, хлопці". Пішли шукати. Я лежав у бараку – як сьогодні пам'ятаю – читав "Дворянское гнездо" Тургенє-ва. Прийшли хлопці, чую, якась там сварка. Коло мене поряд спав чеченець чи інгуш, не знаю, хто. Він витягає з під матрацу ніж – і до наших хлопців. Бачу, там Василь Козак, інші хлопці стоять. Думаю, то він зараз когось торкне ножем, комусь попаде. Там стояла якась швабра, то я взяв ту швабру, влупив зверху, він впав, ніж відібрали. Пішли до нього. У нього хлопці витяг-нули з-під подушки тернові хустини, вишивані сорочки наших дівчат. "А-а-а, добре, що є один..." Почали бити – він сказав про другого, той другий сказав ще про двох. Зігнали їх купу, вони тоді тікати, втекли в барак. Ми обступили барак. Вони почали ламати барак, розбирати пічку, в нас полетіло каміння, залізо. Ми розтрощили барак. Загнали їх у баню, там робили порядок – били, поки вони знесли все крадене. Тільки те не принесли, що вони вже встигли за зону винести. Тоді нам начальство прийшло подякувало. Тільки бігали просили: «Не вбивайте, бо будуть розстріли, будуть судити». Подякувало – все в порядку.
Через кілька днів під’їжджає "воронок", забирає нас у магаданський централ. Господи, то страшна історія – там зі стін тече вода, підлога мокра, все мокре. Там Володимир Антонович – історик наш – у Мирона Симчича на руках умер, у п'ятій камері внизу. Ми наверху були. Ми оголосили голодовку: за що? Прийшов прокурор... Я вже розказував... Зима... В камері повно води, тече через поріг, по нас. Прокурор кричить, щоб піску додати. Нас випустили.
Через рік їдуть люди додому. Забирають на кораблі тих, котрі стали інвалідами на Колимі. Три кораблі прийшло, забирають інвалідів. Хто мав гроші, йшов до лікаря. Лікарі були знайо-мі. Я пішов, кажу: "Ти зроби мені там – я хочу поїхати додому". Він там написав мені хворобу – все, завтра здаю речі, ідемо на етап. Я прийшов і ліг. Люди вже здають оте все барахло – ма-траци, простирадла. А я прийшов, ліг на нари, думаю, з ким зустрінуся. Може, жінка приїде на материк. Я не знаю, де мене завезуть: може, на Далекий Схід, може, десь у Сибір поближче – на Байкал, а може до Уралу ближче. А може хтось із родини приїде, бо я стільки літ уже не видів нікого.
Згадав собі минувшину, що мені ворожка ворожила. Ще в партизанці ми табір циганський у степу побачили. Коні дзвонили своїми залізними путами. Ми почули, підійшли, а то цигани, багато їх. І от стара циганка мені ворожила там. Сказала мені, що я попаду в казенний дім (у що я ніколи не вірив), і що мене чекає далека дорога. І сказала мені, що мама вбита, що батько далеко за водами – все розказала, як є, і що мене чекає. І що я на тридцять п'ятому році життя загину на великих водах. А якщо не поїдеш, то повернешся додому, але також будеш у небез-пеці. Але додому не доїдеш, зустрінешся з жінкою, але жити з нею не будеш. І сто раз від сме-рті будеш вертатися.
Я подумав і кажу: "Я не поїду". Вона мені всю правду сказала – не поїду! Хлопці – в сміх: "Бабі вірить, циганці". Я кажу: "Сказала мені все, навіть хто вдома вбитий і хто живий – усе". І я не поїхав. На другий день вранці хлопці йдуть, сотню за сотнею ведуть, ведуть, ведуть в бух-ту Нагаєво в Магадані. Навантажили. На третій день розвиднілось, загуділи кораблі – все, пі-дуть у море. Хлопці вилізли на бараки по лагерях, прощаються з ними. Всі кораблі вийшли. Дивилися зверху – кораблі вже пропали в морі, в тумані. Вже не видно. Злізли з бараків, ро-зійшлися. Увечері підіймається така буря, що бараки тріщать. І тут пішла чутка – пропала рація з кораблів. Пішли воєнні кораблі – повернулися, не можна. Буря така, що перекидає кораблі. Тоді пускають авіацію, пішла авіація. Туман такий і хвилі такі, що нічого не видно. Три дні так бушував океан, це Охотське море. На четвертий день у лагерях забастовка: де були синоп-тики, де був прогноз погоди, ви випровадили народ на смерть. Знову пішли літаки і знайшли один корабель, десь там на скелі баламкався. Скількись там чоловік живих, а то все в морі.
Коли я пішов у лікарню, то мене хотіли взяти в божевільний дім за санітара. Я ніяк не хтів іти. Не санітаром, а завгоспом. Усе начальство за мене. Там мені кажуть: «Поробиш півроку, я тебе відправлю, на материк поїдеш». І цей, що звільнявся, порекомендував мене. Я пішов. Я пішов туди, а там, виявляється, пишуть акт, що божевільні за місяць подерли стільки прости-радл, стільки шторів – а там ніяких штор нема, – стільки паласів, стільки коців, стільки койок поламали. І там на купі, може, з десять тих коців. Ще кинули зо двоє простирал старих, напи-сали акт. Іде комісія. Йде начальник лагеря, начальник режиму, оперуповноважений, началь-ник лікарні, сестри. Усі дивляться і махають головами – скільки наламали. А там же нічого нема, все старе. І вони один перед другим мавпують, всі підписують акт.
Далі. За зоною робить Альошин, єврей сам. Він завскладом. Я отримую заявку, що все те здав. А всі продукти і товари в той час ішли з Китаю. Взуття – яке взуття, Боже! Лаком вибли-скує. Які койки, ліжка поліровані, які коци, які хідники, які... То не дай казати. І все те я одер-жую. І тільки я зайшов у склад – приходить начальник: "Мені койки і два матраца, і паласу п'ять метрів". – "Все, бери". Приходить другий: мені мешти такі й такі – бери. Приходить тре-тій – бери. Виявляється, вони мене хотіли, бо знали, що я не донощик, що я їх не продам. Вони вибирають, аби не був донощик – от що їм треба. Я ніколи не повірив би, що вони такі злодії – я думав, що то патріоти з патріотів. А воно краде в того отєчєтва дорогого. І мені той Альошин каже: "Ти що, дурак, ти кому даєш? Давай продамо, будемо собі гроші мати. Я продам, покупці є". І я так почав робити. Ще й БУР підгодовував, той централ магаданський. Надзирателі в моїх руках, бо прийде: дай десятку, дай п'ятірку, дай на півлітру. І чаю, і горіл-ки, і що хочеш.
Через півроку мене направляють на материк. Зима. Вивезли "воронком" хворих, божевіль-них, вивезли і нас, санітарів трохи, і лікар-фельдшер з нами. Завантажились, зробили два кола, полетіли. Вгору, вгору, вгору, вгору – дев'ять з половиною кілометрів ішли. П'ятдесят сім, до шістдесяти градусів температура надворі коло літака. Тоді хтось каже: «То неправда, що насті-льки піднявся вгору, марево внизу». А хмари такі кілометрів на п'ять, а ми за хмарами. Диви-мося – видно через ілюмінатор – правий мотор відмовив, не працює. І літак починає спуска-тись... "Всім на ліву сторону, всім на ліву сторону..." Перейшли на ліву сторону, а літак униз, униз, на одному моторі йде, і нижче, і нижче, і нижче. Калатають там, б'ють, слюсар лазить. Дивимося, вже ми внизу, вже в тумані, вже в хмарах, падемо вниз. Незабаром уже вийшли з туману. Потім видно замерзле море – ну, 50 градусів морозу – і снігу надуто. І все нижче і ни-жче, і нижче – півкілометра до моря. Баба ота, фельдшер, умирає – обробилася, дихати нема чим, Боже мій! Я тягну її в туалет, раз та другий – умирає, все, труп. Бачу і кажу: «Поліз, поліз у крило». Стукіт, гуркіт – і як рвонуло, то я полетів назад, аж коло туалету впав і чуть голову розбив. І всі попадали. Правий мотор запрацював. І літак пішов угору, вгору, вгору. Тоді подав праворуч – і в Охотськ. Сіли ми в Охотську. Сіли ми. Висадили нас. Слюсарі прийшли. Піднявся літак, два кола зробив. Давайте сідайте. Третій раз піднявся.
Довезли нас у Хабаровськ. У хабаровський божевільний дім завезли нас, і тоді лікар поп-росила, що нам хоча б на місяць дали відпочинок.
Але мене зараз же посадили. Тільки я надів вишивану чорну сорочку – мене посадили в ізолятор. А з ізолятора відразу на етап. Повезли в Тайшет, а з Тайшета назад у Чуну. А там на док. На доку пішли ми на роботу. Там курси були, я пішов на курси деревообробників.
В.О.: То який уже рік?
В.П.: Десь 1956-57 р.
В.О.: Вас не зачепили оті амністії, комісії?
В.П.: Ні, ніякі. Шукав я тих, що на кораблях поверталися, в усіх лагерях – і не знайшов ні-де ні одного чоловіка. Пропали з кораблями. І тих, що колись до двох "воронків" забрали, тих 50 чоловік, – жодного не знайшов. По сьогоднішній день. Були з'їзди політв’язнів – я двічі їз-див, питав хлопців, може, хто знає, – ніхто не знає. Там, на тім перевалі, їх кинули так само, як нас кинули.
Ну, там пішов я робити обліковцем.
В.О.: Де це – в Тайшеті?
В.П.: Ні, Чуна.
В.О.: Яка це область?
В.П.: Іркутська. В Тайшеті було дуже добре. Лагер великий. Прийшли в їдальню. Там по-чалась бійка. То найстрашніше, ото був страх, якого я найгірше боявся, поки Совєцький Союз був. Надійшли нацмени і пішли без черги брати їжу. Ми стояли в черзі, хлопці там почали кричати, і я сам уже кричу: "Не пускай, хто воно таке!" А там нацмен іде, воно без черги буде брати. А там хлопці не пускали, почалась бійка, вони на нас із ножами пішли. Ну, хто з чим був. Я взяв табуретку, ми зчепилися там з одним. Я як влупив, то йому око вискочило. Все, вбив. Другий ще там на одного з ножем... А мені тільки ножем розпоров блузу (яку я спалив, вкинув у кочегарку, щоб і сліду не лишилося). Другому кінець. А хлопці ще б'ють... Я подиви-вся, що тут може закінчитись не знаю чим. Хитрість моя – я втікаю. У двері вийшов і – мик, утік. Пішов до кочегарки, там у бані розпороту ножем блузу скинув, спалив. Кочегар питає: "Нащо?" Кажу: "З етапу лишилось, ще воші і гниди є". – "Так можна в прожарку". Я кажу: "Що, в мене нема френча? Ще сорочку принесу і кальсони." Питає: "Що там за крик якийсь?" – "Та я не знаю, що за крик." Приходжу, днювальний стоїть: "Що за крик там такий?" Начальст-во стоїть – іду до начальства. А там бійка в столовій, там уже шість побитих є. А тоді побитих понесли на вахту, тих нацменів. Скільки їх, я не знаю, і до сьогодні ніхто не знає, скільки їх.
Відтак начальство подякувало, що побили. Вони їм не давали спокою ні в зоні, ніде, ті нацмени. Я нікому не говорив про це, аж поки не скінчився Совєцький Союз, бо ще могли шукати. З тої пори я зарікся: вже все, не буде бійки.
Приїхала жінка, але мені не дали побачення. По тому – етап, повезли в Мордовію.
В.О.: В якому році в Мордовію?
В.П.: У шістдесятому році, пам'ятаю, на самий Великдень. На самий Великдень, бо хлопці зійшлись, як заспівали: "Гей, з-за лісу сонце сходить, ось Бандера жде на нас". То там все на-чальство злетілося, розганяли, і нічого не могли зробити. То було на самий Великдень. І от не знаю, чи розказувати, як мене викликав Шлякін Василь Васильович.
В.О.: А яка то зона?
В.П.: П'ятий барак, п'ята зона. На п'ятій зоні. Викликав мене начальник і питає, звідки я. Я йому розказую. "Коли народився?" – "Вночі". – "Де народився?" – "На постелі". – "Ты мне ерунду не при! Скільки сидиш?" Я кажу: "Тільки що сів". – "Ти вже писав прокляття?" Я кажу: "Ще не писав". "А чому?" – "А мені ніхто не казав". – "Ну, так напиши".
В.О.: Прокляття кому?
В.П.: Прокляття... Ну, своєму "позорному прошлому". "На, напиши", – дав папір, зошит. Я питаю: "Що ти мені за то даш?" – "А що ти хочеш?" – "Меду і масла". – "Скільки хочеш?" – "Двадцять кілограмів меду". – "Ні, не вийде". Я питаю: "Скільки даси?" – "Десять кілограмів". – "Давай. Я вже відслужив половину, а мені так мало дають". А хлопці – двері відчинені, – хлопці слухають те все, і Гриць Дубина, вмирають зо сміху. Я йому кажу: "Дай більше, я зараз тобі писатиму. Дай більше". – "Не дам більше". Тоді я кажу: "Вовк ти кудлатий, я тобі зараз дам відро масла і відро меду, напиши на себе, у тебе теж є гріхів, прокляни своє минуле". – "Вон отсюда, вон!" Я кажу: "Ти, начальник, не кричи на мене, я ж на тебе не кричу". А там стояв днювальний, дуже вірний слуга його, і цей слуга хоче мене взяти. Взяв мене за руку, а я щоб його налякати – луп, і його за статеві органи зловив. Він стояв коло стіни і так задом вдарив у стіну, що вибив її і впав перед начальників стіл. Я тут його підняв і кажу: "Ти не бійся, я жартую". Начальник став і сміється... І ви знаєте, навіть не посадив мене.
Минуло трохи часу, я вийшов на роботу – один з Волині нападає не мене, за футляри. (Там в’язні робили дерев’яні футляри для стінних і настільних годинників. – В.О.). Бити мене. Я – тікати. Він – сюди, я – туди, він – за мною. Оце й по сьогодні палець вивихнутий мені. Б'є молотком, я – тікати, бо біда буде. А я сказав собі ще в Тайшеті, що не битимусь – то в останнє. Хлопці дивляться – що сі робить? Він доганяє мене, а як не може догнати, то кидає молотком, хапає другий, бо там повно тих молотків, і за мною. Я дивлюся, що немає тому кінця, зупинився, він хотів вдарити, я зловив за руку, молоток відібрав і вдарив його. Вдарив раз – голова лопнула, він упав, я кинув молоток, пішов і все.
Приходить надзиратель, забирає мене, веде: "Що ти зробив, ти вбив чоловіка". Серце від-разу стало. Кажу: "Він на мене накинувся, я тікав. Народ бачив, всі бачили, як він бив мене, я тікав." – "Ну, будеш відповідати." Завели на вахту, начальство вислухало – в ізолятор мене. Суд. Вже порушили справу, все – суд буде. Та на суді люди почали кричати, і бригадир, і ті всі: "Що ви робите, ви кого судите? Він на нього напав, та він тікав, той за ним бігав, казав, що розітре в порох, а він тікав. Той кидав молотками". І це чоловік з п'ятдесят кажуть. Судді туди-сюди – дали мене на спец. Тоді коло першого лагпункту зробили "спец" – один барак заґратували, тюрму таку зробили. Кашайкін там орудував.
Там я застав Шифріна, застав Василя, Юрка Шухевича, Толіка Лупиноса – багато хлопців. Ми робили цеглу. Там Юрко Шухевич хотів тікати. Провокатор там був, Аверін такий, спро-вокував його тікати. І Усенін Микола прийшов до мене питати, а я стримував його: "Миколо, не йди. Миколо, не йди". А перед смертю чоловіка видно, по лиці видно. "Тебе зараз не буде, Миколо". – "Хрін з ним, таке життя також не потрібне". І Юрко... Юрко прийшов до мене, я якраз робив топорище. Кажу йому: "Сідай у кут і духу твого щоб не було чути". Він: "От лі-зеш..." Кажу: "От зараз пообломлю ноги, не будеш ходити, будеш калікою, але будеш живий". То була провокація. Вони понесли, понесли туди, кинули на вахту, а там уже чекали – чотири автоматники вже прийшли.
В.О.: Що понесли?
В.П.: Понесли інструмент на вахту. І чотири автоматники вже чекали. Хлопці тоді кину-лися тікати. Микола Усенін зразу впав. Відразу серію по ньому – і впав. Другий Микола Мар-тинів тікав, кашкет з нього впав. То, видно, теж був провокатор, бо його зловили і нічого йому не було, привезли в зону. А Юрко лишився тут. І от з тої пори я з Юрком вже не хтів навіть говорити. Я не скажу, що він донощик або що, але я вже з ним говорити не хотів. Тому що він не такий дурний, щоб іти на такі речі. Сліпий, в окулярах, не бачить – і воно буде тікати, в білий день...
І от у тім БУРі, і тій тюрмі страшній лишали тільки хто мав по два лагерних терміни. А в кого один, того відпустили.
Я тоді поїхав туди, де Михайло Горинь, Даніель...
В.О.:Це вже на яку зону – на сімнадцяту?
В.П.: Ні, в п'ятий чи в сьомий. Чи в шестий? Там, де були Даніель, Синявський. Даніель – то був прекрасний чоловік, а то – жулік такий. Даніель випити любив чаю, чиферити, але лю-дина була дуже порядна. А той Синявський – то вже гроб Соломона. Як старий лагерник подивиться, то вже бачить, хто що собою становить. А там приїхав Михайло Горинь, приїхав Михайло Масютко, Мороз Валентин. Я тоді на складі робив. Там такий Карась був – ви не знаєте Зиновія Карася?
В.О.: Знаю, знаю Зиновія Карася, я записував його інтерв’ю теж.
В.П.: То йому привіт передайте від мене.
В.О.:Священик він, у Коломиї.
В.П.:Він приїхав у Тайшет, то я його там улаштував обліковцем, а коли я приїхав сюди, то він був кладовщиком і мене влаштував кладовщиком. Сказав, що якби така людина, щоб його не обікрала. Я так і робив – я не з тих людей, що вміють красти. Ми познайомилися, а потім нас звідти забирають, перевозять на сімнадцятий.
В.О.: Це вже коли?
В.П.: То вже я не пам'ятаю. На сімнадцятому там тільки два бараки.
В.О.: Це сімнадцятий "А"? Маленька зона?
В.П.: Маленька.
В.О.: Я згодом був у ній у 1975 і 1976 роках.
В.П.: Там санчасть. Там шили. Швейне було виробництво.
В.О.: Так-так. Робочі рукавиці шили.
В.П.: Там Михайло Сорока вмер.
В.О.: Михайло Сорока помер 16 червня 1971 року. Ви там були під той час?
В.П.: Так.
В.О.: Горинь про цю смерть розповідає доволі детально.
В.П.: Коли Михайло впав... Я лежав на нарах, я дуже добре пам'ятаю, що я читав мемуари де Голля. Він дуже цікаво пише про Україну, Де Голль просив Росію, що дайте нам спокій з Алжиром, а ми будемо мовчати про Україну. Мене дуже цікавили його думки. Навіть мемуари англійського Черчілля не такі цікаві – там теж є цікаве. Наприклад, як дізналися про війну – жінка спитала Черчілля на бенкеті, чи можна вкладати гроші в Польщу, а той лаконічно відпо-вів, що можна утриматися. Тобто вони вже знали, що буде війна.
В.О.: 27 березня буде 90 років Михайлові Сороці. То будемо влаштовувати вечір у Будин-ку вчителя…
В.П.: Але то була людина, то буда людина!
В.О.: То за це Горинь береться.
В.П.: А де помер Горбовий?
В.О.: Я не знаю.
Василь Кулинин: У Долині. Він там і похований.
В.П.: У Долині? Його пустили в Долину? [Продовження репліки – нерозбірливо]. Та як у Долині? Та мені не можна було духу на Західну Україну показати! То не може бути, щоб його в Долині поховали.
В. Кулинин: Ще й Лесів Славко був на похороні.
В.О.: Певно, режим для вас був значно м'якшим у Мордовії, ніж той, що на Колимі – так?
В.П.: Ні, ні – страшний там був режим.
В.О.: У Мордовії?
В.П.: Мене так пресували в тих лагерях, на 17-му і в тюрмі – то страшне. Треба було під-корятися начальству, слухати начальство. Там був такий Кишка, начальник отряда.
В.О.: Кишка знаменитий, так.
В.П.: Дурний хохол, таке тупе, нещасне! І от він там знущався над людьми – виводив калік і стариків вранці на фіззарядку. А я не йшов. І от він: "Іди на зарядку!" – "Не піду". – "Чому?" – "Ти маму й тата виведи – хай там ноги розкидають, а я перед тобою ноги розкидати не буду." То він мене позбавив не тільки посилок, а й ларька. Але я не вмер. А інші пішли. Михайло Горинь ходив. То нема нічого дивного.
І от звідти – знову етап. Я з Астрою – ви знали Астру?..
В.О.: Знав Астру, так.
В.П.: Ай, то порядна людина! Ми разом робили. І того Вейди ви не знали... Найкращі в лагерях люди були литовці – найменше стукачів між ними було.
В.О.: Ґунар Астра – латиш.
В.П.: Так. А найгірші – то були росіяни, білоруси і молдавани. То було саме сміття. А ли-товці – то були дуже гарні хлопці, то були патріоти.
Уже мені й строк кінчається, як вони говорили, термін мого ув'язнення. Везуть на Урал. Як на Урал везли, я вже розказував – люди вмирали.
В.О.: Якого це року?
В.П.: Я не пам'ятаю років. Завезли на тридцять п'ятий...
В.О.: По-моєму, в 1972 році везли на Урал?
В.П.: Завезли нас на Урал у 35-й лагер. Там Іван Світличний був, там були євреї – хлопці молоді – ах, то були гарні хлопці, ці євреї! То були патріоти, я їх дуже поважав. То не якесь таке собі барахло – то були справжні сіоністи.
В.О.: А хто поіменно?
В.П.: Я не пам'ятаю.
В.О.: Бо я на Уралі в той час не був і не пам'ятаю тих прізвищ. Хіба деякі прізвища – там був Ар'є Вудка, Мишинер…
В.П.: Я розказував уже, як у вагонах люди гинули, – не тільки ліків, а й води не давали. Привезли на Урал, у 35 зону. Звідси я вже звільнявся.
В.О.: Дату звільнення ви, мабуть, пам'ятаєте?
В.П.: Пам'ятаю – 1973 рік, грудень місяць, 22-го. Три дні пересидів я. 22 грудня мене зві-льнили.
В.О.: Прямо звідти випускали?
В.П.: Так. Я приїхав до жінки – а вона на Уралі була. Приїхав до жінки 23-го вранці. То мені дали рік ходити 11 кілометрів щопонеділка на поліцію відмічатися. І я ходив – зима, отак снігу! Коня брав, їздив, мороз 40 градусів. А потім я сказав так: "Краще я піду туди, де був, чим така воля!" І зателефонував дільничному, щоб він мене більше не чекав. А він каже, що посадять. Я кажу: "Приїжджай сьогодні, я вдома. І забирай, бо я більше не піду." І все, то все скінчилося.
В.О.: А де ви там жили на Уралі?
Анна Пірус: Під Челябінськом. Місто Копейськ.
В.О.: І ви там були?
Анна Пірус: Та мене ж туди вивезли.
В.О.: Вас вивезли? А чому? А я досі не спитав вашого імені. Ви дружина пана Василя – а як ваше ім'я?
Анна Пірус: Анна Миколаївна Пірус.
В.О.: І пан Василь згадував вас декілька разів. А коли ж ви одружилися?
Анна Пірус: О, я вже навіть не пам'ятаю, коли то було!
В.О.: Коли вас посадили, то ви ж були одружені?
Анна Пірус: Аякже. Та мене вивезли на Урал через нього, а він уже потім приїхав до мене на Урал.
В.О.: А вас вивезли коли, в сорокових роках? Коли його посадили, так?
В.П.: У сорок сьомому році її вивезли, коли хуртовини були страшні.
В.О.: То коли все ж таки ви одружилися?
В.П.: Ще в 1943 році.
Я прожив на тому Уралі ще три роки і хотів тікати, тому що там таке... Жили в селі. Там люди жили як допотопні – в землянках. Дикий народ, п'яниці, Господи, тільки п'янка. Там же навіть горілки не було – в основному брага. Брагу так п'ють, сідають і тут під себе наваляють, і кругом лежать, кружку витягує з браги, хто ще живий. І так цілий день п'ють або два, поки закінчать п'ятдесятилітрову флягу. Тоді вже лежать, а потім уже на похмілля йдуть. Чи жнива, чи там що, – то їх не цікавить. Чи трактори стоять, чи комбайни – то п'янка йде і все.
В.О.: У них запой.
В.П.: Так. Цвинтаря нема ніякого. У ліс вивозять, там по могилах вівці, худоба ходить.
Анна: Хоронять під березою.
В.О.: Як собак.
В.П.: Як собаку, як скотину. І тому я поїхав шукати, заїхав на Кубань. На Кубані зустрів земляка. Він мене напровадив в одне місце, я поїхав туди. Там декотрі кубанці ще говорять по-своєму. Запитує мене: "Звідки ти?" Я кажу: "З Уралу". – "А чого ти сюди приїхав?" Я на нього [нерозбірливо]: "То звідки ти?" – "З Західної України". – "Чого ж ти там, на Уралі, жив?" – "Вивезли жінку, і я там звільнився". – "Ти що, в лагері був там? За що сидів?" – "Як за що? Партизанка." – "Ти що, бандерівець?" – "Ну!" – "І скільки ти відсидів?" – "Двадцять п'ять." – "Та не може бути!" – "Як не може бути?" – "Двадцять п'ять літ?! А чому ж ти сюди приїхав?" – "Шукаю квартири." – "Іди сюди." Повів мене: "От тобі квартира." Отака, як ця, тільки на дру-гому поверсі. Новий дім, тільки збудований. "От тобі квартира, от тобі робота – став. От у ста-ві будеш запускати воду. Якщо менше – піднімеш. Будеш робити за жінку й за себе. І за трьох можеш робити, а плата буде йти на жінку й на тебе. І риби буде, скільки хочеш і якої хочеш." Так мене зустріли кубанці. "Сто сімдесят рублів тебе влаштує? І виноград, і сади?" – "Та як же не влаштує!" – "То їдь по жінку, забирай і вези вже. Квартира готова, а я зараз іще скажу, щоб побілили й пофарбували." Я кажу: "Я ще їду до товариша, відвідати, а тоді приїду." – "А він де?" – "В Каховці".
Приїхав у Каховку, а Михайло Масютко мене не пускає: "Куди ти, Василю? Куди ти пі-деш?" Я пішов шукати там квартиру – все є. Зустрів татарина. Татарин у радгоспі директор. Подивився мій паспорт: "Ти що, сидів?" – "Сидів." – "Скільки ти сидів?" – "Двадцять п'ять літ." – "За що?" Я йому розказав. "А сім'я де?" – "Вивезена". Він дивився на мене, дивився, а потім каже: "Іди сюди." Прийшов – добудовують дім. Більший, як цей, цегляний, гарний. "От тобі цей дім, він буде твій. Іди шукай квартири, а потім підеш на роботу, будеш обрізати виноград. Обіжений не будеш. Хочеш – іди на ферму, хочеш – іди в сад, будеш у саду обрізати ви-ноград".
Я пішов шукати квартири – ніде нема. Я пішов до Михайла, а Михайло сам у найнятій квартирі. Спав я там у Михайла. Ударили морози, а я ходжу по селах. Захворів, температура – сорок. Мене в лікарню. Я ліг у лікарню. Полежав у лікарні, зникла температура. Їхати – Ми-хайло не пускає. Походили ще – нема квартири. Там із півночі наїхало москалів – повно, з грі-шми, тисячами валять за квартири, тільки дай. Їм треба тільки приземлитись і прописатись, а там вони собі побудують. А я що зроблю – я з лагеря. Тоді Михайло радить мені: "Ти знаєш що? В Торгаях є Василь Кулинин, ти поїдь до нього, подивися там. Там село Гаймани, село велике, попри дорогу, асфальтована дорога. Хати є, все є, будівництво йде".
Ну, я поїхав сюди. Мене підвезли і казали: "Їдь сюди, їдь до нас!" Я зліз, а вони поїхали на Гаймани. Приїхав до Василя. І тут мені дали квартиру, так я приземлився.
В.О.: А з якого року ви тут?
В.П.: З 1976 року.
В.О.: Ви тут іще працювали, чи як?
В.П.: Ще три роки тут робив. І заробив за три роки, бачите, дім, сім на десять метрів.
В.О.: Ви самі будували?
В.П.: Ні, то держава, а я викупив його.
Анна Пірус: За триста рублів.
В.П.: Город і звідти, і звідти, і 9,5 гектарів землі. Заробив таке. У моєму селі таких багачів не було, щоби мали 17 моґів поля, як я.
В.О.: А ще таке питання: ви самі, чи діти у вас є?
В.П.: Так ще не все. Так справа от у чому. Написала мені тітка з Франції, я їду до Франції, але вони сюди приїдуть подивляться. Приїхали, подивилися – хочуть додому. Додому не мож-на везти, а я їх повіз додому. Про це дізналися чекісти. Я приїхав сюди, а КГБ приїжджає, по-рушують проти мене справу: "Сім літ тобі пахне!"
В.О.: За що?
В.П.: Бо не можна – я ж їх відвіз додому, а не можна було туристам їхати по селах. А тут тобі – гоп! – Брежнєва не стало. Не стало і Брежнєва, і Андропова, і Черненка – і полетіли всі ті закони. Мені видають візу і висилають. Я їду до Франції. Вже вироблені всі документи, я приїжджаю в Москву – на пероні кличуть: "Василю!" Став, подивився на них. "Братцы, кто в Бога верит, у кого есть совесть, у кого есть честь, у кого есть человеческая душа – пошли с нами: путч!" Путч, Кремль зайняли комуністи. І ми пішли. Ми всі з вокзалу пішли в метро і поїхали туди. То якраз 19 серпня 1991 року, путч – то буду пам'ятати довго.
Ми вийшли, там прапорів – наших, литовських, латишів, естонців – Боже! Студенти там, наші там, казахи, грузини, вірмени, з усього Союзу там! Хтозна які прапори – і російські наці-ональні, і всі. І тут уже танки йдуть. А дощ! Чи ви пам'ятаєте, який був дощ? Дощ, холод, я змок. Правда, вночі носили чай. А тут ідуть танки. Вечір. Танки-танки-танки йдуть. "Загоро-димо дорогу!" Посунули туди. Танк від мене був так, як звідси до Стефана. Ідуть танки, танки пішли на людей. Уже є трупи, вже тягнуть їх. Вже полетіли запальні пляшки на танки, танки вже горять. То все довго розказувати... Я став під наметом, я замерз, душу віддаю і думаю: "От де тобі кінець, Василю!" Але ж ворожка ворожила, що я буду довго жити – невже ж то кінець? (Сміються)
Анна: Якраз у Москві переворот, як він їхав.
В.П.: І чого я, дурний, пішов? Мені 70 літ минуло – і я ще отут? А другий, сволоч, ходить та носить Сталіна і живе, і плює на бороду. А я проволочив отак – і тут мені смерть? Але якщо не я піду – то хто ж піде? Ота ж сволоч не піде? Принесли чай, дали, ми чай випили. А тут крик – уже день – Єльцин виступає. Кричать, що ті путчисти вже втекли з Москви. В Криму арештували Горбачова. "За ними, догнати їх!" Там крик – я не можу передати, що творилося.
Анна: Там танки…
В.П.: Дивлюся, на танкові метрів за 15 від мене чи, може, менше, відчиняється люк, підні-мається російський прапор. Вийшов офіцер з танка, піднімає руку й каже: "Братцы, мы с ва-ми!" – "Ура!" Боже, що там почалося – я плакав.
Анна: І народ цілувався…
В.П.: Плач, крик "ура!", сльози мені потекли. Якась молода дівчина – чи грузинка, чи вір-менка, така красуня, років з двадцять, студентка, – кинулася на мене, цілує мене, як дитину. А мені сльози ж течуть, а її сльози прямо течуть на мене. Цілує: "Дядька, воля, воля!" Тут підбі-гають два латиші чи литовці, її зняли, щось там поговорили. А мною отако трясе. Вона питає: "Що з вами?" Я кажу, що больний дуже. "Пішли сюди!" Мене ті хлопці попід руки, ту валізу взяли, завели. Там була така кімната, і в тій кімнаті санчасть. Завели мене туди, там мені дали укол гарячий, дали таблеток. Я вийшов, питають: "Ти п'єш?" – "А що?" – "Горілки треба випи-ти". Я пішов, купив півлітру собі й півлітру тим хлопцям, латишам чи литовцям. І йду на поїзд. Прийшов на поїзд – умираю. В поїзді мене одеколоном терли, потім випив півлітру – як спотів, сто потів, мокрий…
Через два дні вже Польща, тут Німеччина, тут Бельгія, тут Франсе. Через два дні перон, Париж. У домі – чи я міг колись у житті подумати! – мене саджають сестра і шваґер за стіл: "Яке пиво – «Баварське» чи яке будеш пити? Що будеш пити?" Випили пива і пішли на елект-ричку.
Приїхали до Орлеана. В Орлеані сіли на машину, завозять до тітки. Поцілунки, плач і тому подібне. На другий день везуть по Франції. Об'їздив я – то довго про все те розказувати – і Луару, і Сену, і Ліон, і по містах, і по замках, і по тім усім... І по Парижу пішов, бо я начитався "Собору Паризької Богоматері", мене Анка завела. Ви знаєте що – там нема нічого, то є абсолютно пусте! Там тільки скульптурні фігури, що стоять на карнизі, і все, а там нема нічого. То не те, що у нас – чи різьба, чи щось подібне. Там тільки скло червоне та синє на ві-кнах.
Анна: У нас у Києві як!
В.П.: Вона подивилася. Як я приїхав та повіз її в Київ, у Лавру, в Софійський собор, у Во-лодимирський собор – то вона каже, що такого в них нема, вона такого дива не виділа. Я на Ейфелеву вежу, я до арки, мене по Парижу возять, а тоді водять, пішли по місту. Мене все ці-кавить, я запхав голову в двері та й дивлюся, що там, бо не знати на що й дивитися у вітрині. Мене за плечі схопили та й потягнули туди, Анка за мною, питають, що я хочу. Кажу, що ку-пити що-небудь. Анка вже купила Ейфелеву вежу на пам'ять – он вона там.
В.О.: А що, ви теж їздили в Париж?
Анна: Ні, ні.
В.П.: Це була неділя, мені здається. Дзвонить дзвінок, [нерозбірливо] приходять до мене. Я був на літній кухні. "Що будеш пити? – за столом мені, як я приїхав, – ром, віскі, коньяк, горілку – що хочеш пити?" Там таке, як буфет у кожній хаті, то не те, що в нас. І от той стіл стоїть, я пішов шукати лікеру. Там був зелений лікер сорокаградусний – то він засильний, а був тридцятип'ятиградусний – дуже добрий. Я пішов шукати. Якраз випив, тета прибігає: "Йди, Василю, зве тебе". – "Хто зве?" – "Дружба зве." Мій дружба, мій фамільянт зве до теле-фону. Я приходжу до телефону: "Добрий день." – "Доброго здоров'я." – "То ти Василь?" – "Я." – "Василю, проголосили незалежність України." Все. І я не знаю, що він там ще говорив. Я заплакав, упав на ту койку. Тета питає: "Що з тобою?" Кажу: "Нічого нема." Так мені серце заболіло: десь там у Києві, чому я не там? У Москві я міг бути на тім путчі, га... А там десь софійські дзвони б'ють, там народ, а я отут от у Франції... Йой! Пішов ще раз випив. Ще раз дзвоню до нього. Я опам'ятався: "Говори." Той розказує таке й таке. Отаке я вам розказав...
Анна: Кінця нема тому.
В.П.: Кінця тому не буде, тому на сьогодні вже досить. [Вимкнення диктофона].
Анна Пірус: Вивезли нас – маму мою вивезли за него і дві сестри, і мене, і дитину.
В.О.: Коли це було?
Анна: От я не пам'ятаю, коли нас везли. Коли Василь був уже...
В.О.: Після його арешту.
В.П.: У 1947 році.
Анна: Так, так, у 1947 році вивозили. Повезли – Боже! – голі, страшне.
В.О.: А яка пора року була?
Анна: Восени. Відтак вивезли нас у Росію, в Челябінську область. Наш син залишився там, де нас вивезли.
В.П.: Він помер у дорозі.
В.О.: А як сина звати?
Анна: Один помер, а Борис там залишився, де ми були вивезені.
В.О.: А Борис якого року народження?
Анна: Сорок сьомого.
В.О.: А другий син, як його звати.
Анна: А той помер, Ігорко звався.
В.О.: Скільки йому було, як помер?
Анна: Рік був. Тільки нас привезли туди. Боже! – голодовка, нічого нема. Підеш у ту бо-льницю, повезеш дитину – нічого нема, ні ліків, нічого. Дитина заслабла, і скінчився там мале-нький такий… Було йому два роки вже. Донині не забуду. Ходили ми на могилу подивитися, приходимо, з Макаром пішли: "Покажете, де Ігорко наш похований". Прийшли – там комуніс-ти збили всі хрести на купу. На цвинтарі нема хреста на могилі. Усі хрести стоять по купах по цвинтарю. А звізди не збивали, звізди стоять, а тільки хрести. Знайшли там те місце, де могила була, а хреста нема, нічого нема. Отак.
В.П.: І я їздив, шукав могилу його і не знайшов. Хрестів накидано, наламали тих хрестів, комсомольці скидали на купу. Із цвинтаря зробили таке як пасовисько.
Анна: Ми жили в бараку на воді. Під сподом вода стояла, а наверху ми жили в бараку. Отакий був барак, як нас вивезли туди. І перед вікном озеро. Ми на озері жили, тільки що під-лога була.
В.П.: Там багато народу вимерло.
В.О.: До якоїсь роботи вас там примушували? Що ви там робили?
Анна: Я ходила на шахту. І була би померла на шахті. Вже ніхто не думав, вже все началь-ство вийшло і ждало, що я помру, що вже мені кінець буде. Все начальство, повиходило, стало і чекало, що я вже скінчусь. Бригадир нас розподілив, ми на вагонах зверху, люки розгрібали. Як не було порожняка, то ми люки розгрібали, бо не було куди сипати вугілля з шахти. Брига-дир розподілив нас: на цій стороні, де вагон під'їжджає, було три люки, а на тій стороні, де вона відпускає людям, один люк. І він мене послав на той один люк. Я там розгрібаю, розгрі-баю, а вона, раз, і відкрила люк. Це було на самий Йордан – от яке було би свято. Я кричу: "Ай-я-яй, я вмираю, я вмираю, закрийте люк!" Я отак зачепилася за балку одною рукою, рука затерпне – я впаду. А ногами отак іду. А вугілля сиплеться на землю, вона відпускає там лю-дям. А вони не хотіли закривати той люк, тому що одна раз падала, а вони закрили, то вона й задушилася. І вони не хотіли закрити люк, і я отак: чіпляюся рукою їдної балки і ногами ходжу по тому вугіллю і кричу, і плачу: "Закрийте люк, закрийте люк, бо я вмираю, бо я впаду і я сі заб’ю!" А вони прийшли, і бригадир прийшов подивитися, і все начальство повиходило, отак стали всі надворі і чекали, що я вже випаду нежива. Але я ще була при пам'яті. А вона відпус-кає то вугілля на машини. Я чіпляюся одною рукою – ой, упаду. А сама ногами ходжу, бо то вугілля летить. Чіпляюся другов руков – затерпла, паду... І ніхто звідси мені навіть палки не подав, сипали вугілля і все.
Потому я думаю: "Що ж я буду робити? Вже кінець!" У мене вже руки потерпли, ноги, я вже не можу більше ходити по тому вугіллю і триматися тих балок. А то люк залізний, закри-вається бляхов. І думаю, чекай, я вже як впаду, то буду вже руки попри себе тримати і ноги, аби я не зачепилася за то залізо. Я вже не можу, вже в мене руки потерпли і ноги, і все. Вона не закриває, бо каже, що ми раз закрили, то жінка задушилася там у вугіллі, як падала. І я впала. Я ще ж при пам'яті була, отак єм сі натягнула і вже паду на землю. Я так звисока падала. Впала на землю і живо – при пам'яті була – відкочуюся в сторону, аби я впала на землю, де вугілля нема. А те вугілля летить за мнов. А всі начальники повиходили, стали і чекали, що вже мені кінець буде. І тоді кричать до мене: "Жива?" Я кажу: "Жива." Я встала і пішла додому. Отак. Ще смерть мені мала бути, але Бог не дав. Отак.
[Вимкнення диктофона].
В.О.: Це село Нижні Торгаї. 20 лютого 2001 року в домі Василя та Ганни Пірусів. [Далі Ганна та Василь Піруси співають]
Христос народився в місті Віфлеємі, в стаєнці, в стаєнці.
Нехай веселяться усі українці на землі.
Степан Бандера, хоч він у неволі, він верне, він піде.
Київ відбере від катів червоних, раз на все!
Хоч кати червоні мучать наш нарід по тюрмах, по тюрмах,
Сорок міліонів чекає до бою пімстити їм.
Відплатимся катам червоним за нарід, за народ.
Та за тих, що впали в Східній Україні на голод.
Заграють струни, затрублять труби в слушний час,
Ми йдем до бою, Ісусе рождений, радуй нас.
* * *
Нова радість стала, яка не бувала,
Над степами України зоря ясна засіяла.
Чи чуєш ти, Царю, дивную новину?
Закували у кайдани нашу неньку Україну.
В кайдани закули, тюрми збудували,
Юним трупом Україну, землю засіяли.
Просим Тебе, Царю, просимо Те нині,
Верни волю, честь і славу нашій неньці Україні.
Просим Тебе, Царю, і Твого ангела,
Щоб проживав на Україні провідник Степан Бандера.
* * *
Знова гай розвився і знова весна,
Я милого ждала, а милого нема.
В степу край дороги, над битим шляхом,
Чорніє могила з похиленим хрестом.
Чорніє могила з похиленим хрестом,
В ній милому сняться райдужнії сни,
А вітер шепоче: "Вернися, верни!"
А вітер шепоче: "Вернися, верни!".
"Не вернуся, мила, не вернуся я,
Бо на моїй могилі вже виросла трава.
Бо на моїй могилі вже виросла трава".
І знов гай розвився, і знову цвіте, –
"Вернися, мій милий, вернися, верни!"
* * *
То дев'яті роки минали,
Як з України ляхи тікали,
Як з України ляхи тікали,
Ми ся до бою не зготували.
Степан Бандера військо збирає
І на Вкраїну їх посилає.
Степан Бандера військо збирає
І на Вкраїну їх посилає.
Як українці пройшли кордони,
Тоді поляки тікали в гори,
Тоді поляки тікали в гори,
В горах палили свої прапори.
Ми Україну як здобудемо,
Синьо-блакитний прапор здвигнемо,
Синьо-блакитний прапор навіки –
Пропала Польська, з нев і Совіти.
* * *
Встань, Тарасе, встань, Богдане!
Встань, Тарасе, встань, Богдане,
Повставайте, всі гетьмани!
Встань, Тарасе, пробудися,
На свій нарід подивися,
Як твій нарід тут бідує
І по тюрмах голодує.
А в тих тюрмах сильні ґрати,
А в тих тюрмах сильні ґрати,
Мусить нарід помирати.
Ми Україну, як здобудемо,
Синьо-блакитний прапор здвигнемо,
Синьо-блакитний прапор навіки:
Пропала Польська, з нев і Совіти.
* * *
Ми всякого чужинця з країни проженем,
Ми всякого чужинця з країни проженем,
І ми на Україні свобідно заживем.

На знімку В.Овсієнка: Василь ПІРУС, 20.02. 2001.