ГУМЕННА ОКСАНА

 270003.05.2010

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю з Оксаною ГУМЕННОЮ

Василь Овсієнко: 26 червня 2008 року, Львів. Зараз ми запишемо розмову з найкращою у Львові мо-лодицею Оксаною.
Оксана Гуменна: Оксана Гуменна, дружина Зоряна Попадюка, народжена у 1953 році, 9 травня, село Максимовичі Самбірського району Львівської області. Коли прийшов Зорян з тюрми, то він мучився, що ж йому робити. Чорновіл займався своїм журналом, кожен мав якусь свою справу. Перед тим був з’їзд пись-менників, на якому проведено було аналіз кількості шкіл, які вели навчання українською мовою, і результат був дуже невтішний. Ті дані були опубліковані в газеті… Як та газета називалася? "Літературна газета"?
В.Овсієнко: "Літературна Україна"?
Зорян Попадюк: То були результати пленуму Спілки письменників України, де йшлося про державність української мови, так?
О.Гуменна: Так. Узявши до уваги дані про кількість українських шкіл, Зорян вирішив організувати збір підписів за удержавлення української мови. Ми зробили такі анкети, в ті анкети були внесені максимально всі дані, які потрібні були для того, щоби їх не визнали фіктивним. Бо тоді вийшла якась постанова, де чітко було вказано, що мусять бути паспортні дані, де людина працює, де живе. Все це було внесено в анкету, і з цього почався збір підписів за українську мову.
З.Попадюк: З текстом тої анкети чи то підписного листа ми пішли до Михайла Гориня, він схвалив той текст, і тоді ми почали збирати підписи.
О.Гуменна: Цього я не пам’ятала.
З.Попадюк: Але ти була присутня тоді у Михайла.
О.Гуменна: Збір підписів почався з Меблевого комбінату, оскільки я там працювала. Зорян хотів сам починати, але я йому сказала, що, можливо, не треба страшити людей, оскільки до нього ставлення було неоднозначне. Мушу сказати, що на Меблевому комбінаті все це йшло дуже спокійно і мирно. Було повне розуміння, люди один за одним підписувалися. Це було у 1988 році навесні. Я ходила до інженерно-технічних працівників, усе було тихо, спокійно. Чекала, що може бути якийсь шум, може, будуть мене ви-кликати, страшити. Потім пішла в цех, у бригаду, там зробила збори через обідню перерву. Пам’ятаю тільки один випадок, коли якийсь російськомовний чоловік обурився, але я його заспокоїла, що ніхто не має нічого проти російської мови, йдеться лише про те, що українська мова є в дуже поганому стані. Це тривало якийсь період… Ну, тижнів два-три приблизно. Настали вибори...
З.Попадюк: Це були вибори до Верховної Ради?
О.Гуменна: Ні, це був 1988 рік, до обласної ради, якісь додаткові, пам’ятаєш? Ми не пішли на ті вибо-ри.
З.Попадюк: Ні, то вибирали до Верховної Ради першого секретаря обкому партії.
О.Гуменна: Одним словом, ми не пішли на ці вибори. Не пішли голосувати на знак протесту. Ми хотіли піти на зустріч з тим кандидатом, але нас не пустили в Будинок культури. Як стало відомо, що ми не пішли на вибори, то до нас у день виборів приїхала ціла делегація, яка умовляла нас. Звичайно, що донесли на Меблевий комбінат. Наступного дня викликали мене, а після того почали викликати практично всіх інжене-рно-технічних працівників, і в кожного одного випитували, чи ти там підписувався, чи ти не підписувався, страшили, що всі дані є в КГБ. Але ми забули сказати, що ті підписи, які ми позбирали, ми фотогра-фували.
З.Попадюк: Ми збирали підписи не тільки тут.
О.Гуменна: Ні, спочатку на Меблевому комбінаті.
З.Попадюк: Потім біля Будинку культури в Самборі. Приїхав Олег Пелехатий, і ми біля Будинку куль-тури, там, де тепер пам’ятник Лесю Курбасу – там стояв великий такий чи ясень, чи клен – клен, скоріше всього – і ми там розгорнули агітацію за державність української мови.
О.Гуменна: В цей час у Львові вже діяло Товариство Лева, і з того Товариства Лева ми запросили лю-дину, яка би відкрито збирала підписи біля Будинку культури. Але ці підписи збиралися вже після того, як пройшов шум на Меблевому комбінаті, як викликав мене директор комбінату. Там мені «читали мораль». Я, правда, була готова, бо знала ледь не напам’ять, яка ситуація зі школами і з українською мовою, дала відсіч дуже серйозну. Правда, партійний секретар стояв так трошки осторонь, а Сидор – директор Мебле-вого комбінату, – видно, йому сказав, щоби він вжив усіх заходів, щоби страшив. Словом, Сидор мені ска-зав, що я свиня, яка знайшла своє болото. А болото це був Попадюк. Знайшлася одна людина, яка побігла у міськком партії і сказала їм – якщо тільки в міськком партії, – що от таке-то і таке-то робиться. Але він повернувся ні з чим, і практично та ситуація залишилася непорухана. Ото після того зі Львова з Товариства Лева приїхали люди, теж збирали підписи. Анкети ми порозсилали по цілій України, чиї адреси знали.
Була одна ситуація. На Меблевому комбінаті почали виясняти, що ж то за ініціативний комітет, оскільки в тій анкеті було написано "ініціативний комітет". Вони конче хотіли знати, хто ж то такий ініціативний комі-тет. Мені прийшлося вигадувати, що там усякі солідні і високопоставлені люди. «І хто ж такі? І хто ж такі?» Але хто такий там міг бути, як нас усього-на-всього двоє було? Ну, довелося шукати когось, хто би був в ініціативному комітеті. Зорян вирішив доручити ту справу Тарасу... Як його прізвище?
З.Попадюк: Максим’як.
О.Гуменна: Максим’яку. Тарас Максим’як звернувся до письменників у Львові. До кого він звертався – Іваничук?
З.Попадюк: До Романа Іваничука.
О.Гуменна: До Іваничука, так. Він відмовився. Це потривало приблизно коло місяця. Підписи далі зби-ралися по цілій Україні. Ми поїхали до Києва. У Києві ми зайшли до Олі Гейко.
З.Попадюк: Ми мали підписів вже кількасот.
О.Гуменна: Так. Ми прийшли до Олі Гейко, з нею разом пішли шукати когось із письменників у Спілці письменників України. Нам не вдалося зустріти нікого.
З.Попадюк: Ми шукали таку людину, яка би своїм відомим іменем прикрила ту річ – збір підписів. А той збір підписів фактично був ініційований пленумом Спілки письменників України в липні – здається, що в липні, – 1986 року, де йшлося про надання українській мові статусу державної. Це письменники вимагали від держави. Ну, і ми ніби на виконання цієї вимоги пленуму почали акцію збирання підписів за державність української мови.
О.Гуменна: Кого з письменників ми зустріли?
З.Попадюк: Спочатку Іваничук, потім Драч був…
О.Гуменна: Хтось, що погодився – з журналу "Всесвіт"...
З.Попадюк: Кожен з тих, яких я зараз назвав, не брали участі в тому збиранні підписів, трималися якось трошки осторонь. Підписався тільки редактор "Всесвіту"... Такий гарний український культуролог…
О.Гуменна: Я була вагітна вже на сьомому місяці, до речі. І, напевно, та вагітність сприяла тому, що люди підписувалися.
З Олею Гейко ми шукали письменників. У тому будинку, де знаходиться Спілка письменників, не вияви-лося нікого, але нам сказали, що Іван Драч проводить засідання "Зеленого світу". Здається, була така організація. Нам сказали, в якому будинку, – може, Зорян пам’ятає адресу. Ми прийшли туди, якраз була перерва. Зорян під час перерви підійшов до Івана Драча, розказав йому, що ми привезли підписи. Їх на той час не було дуже багато, може, кілька сотень. Я стояла з Олею в коридорі. І Оля вагітна, і я вагітна. А Іван Драч сказав: «Ви привезіть нам кілька мільйонів, а то все валиться на Спілку письменників, і ми зав-жди винні…» Одним словом, Зорян повернувся ні з чим. Я була страшенно розстроєна. Коли скінчилася перерва і починалися ті збори, мені хотілося рвонути на трибуну і всім, що там сиділи, сказати, що ось дивіться, я вагітна збирала підписи, люди довірилися, люди попідписувалися, а ви не хочете навіть долучитися. Але Зорян мене стримав, і ми з тим пішли.
Ми прийшли до хати Олі Гейко перед самою дорогою, перед від’їздом до Львова. У мене відійшли во-ди, я попала в роддом і через два дні у мене народився мій Любчик, що символічно… Хай далі Зорян розкаже… (Любомир Попадюк народився 10 квітня 1988 року. – В.О.).
Я була страшно вбита тим, що Драч відмовився і що ми не знайшли таких відомих людей, які б долучилися до тих підписів. Тому що на Меблевому комбінаті влаштували страшно неприємний терор. По одній людині викликали, ті люди потім, більше жінки, ніж чоловіки, приходили і питалися, чи насправді в СБУ знають...
В.Овсієнко: Тоді ще КГБ було.
О.Гуменна: Правильно, КГБ. Чи насправді ті підписи їм відомі, хто підписував, коли підписував? До ре-чі, наш голова Руху Степан Шагало, потім уже великий патріот, демократ, найчесніший із найчесніших, підписався ледь не на чверть сторінки, тому що боявся, щоб хтось після нього не побачив, що він там підписався. Був такий Йосип Кроншко, так само відомий у Самборі як великий патріот і суддя всім патріо-там. Він сказав мені, що не може підписатися через те, що мусив би десь там донести. Він тоді був начальником відділу економіки. Я туди взагалі не йшла і тих дівчат не рухала. Але приємно було, що люди все-таки підписувалися.
Я от донині думаю, чому ніхто не доніс? Може, дійсно, зіграло роль те, що я була вагітна, і їм просто соромно було, що я, вагітна, ті підписи ходжу збираю і ризикую. Мені голова профкому, така Левко Ярослава, сказала: «Ти ж думай про дитину». Я кажу: "Я, власне, про дитину і думаю. Я думаю про її майбутнє, і хочу, щоб дитина своєю мовою розмовляла і жила в своїй державі". Словом, були всякі нюанси. Але в Києві я дуже пережила. І Оля Гейко перестрашена була, бо вона теж вагітна, а зі мною таке сталася, то вона боялася, щоби з нею не вийшло так, як у мене.
А з Іваном Драчем я би хотіла зустрітися, і, може, я колись з ним зустрінуся і нагадаю йому… Не для того, щоби йому сказати, що ти такий-сякий, а просто сказати йому, що він хресний тато Любчикові. Бо якби не та ситуація, то, може би, Любчик у Києві не народився. Ну, практично все.
В.Овсієнко: Дякую. Зорян Попадюк.
З.Попадюк: Та я тільки доповню. Справді, ми не могли нікого знайти і, врешті-решт, Микола Рябчук, мені так здається, що він на той час був або редактор, або заступник редактора "Всесвіту", то він, власне, казав: «Добре, якщо ніхто не захотів з вами розмовляти, а справа така, що треба підтримувати, то я підпишу».
В.Овсієнко: Що, він підписався?
З.Попадюк: Він підпишеться, він готовий очолити ініціативну групу, як особистість, яку ніхто вже не буде зачіпати. Але час ішов набагато швидше, ніж думалося. Коли я повернувся до Львова, то в Шевченківському Гаї я, Максим’як і ще хтось був з нами, може, навіть-таки той Олег Пелехатий – ми збирали підписи далі. То було якесь свято у Шевченківському Гаї, людей було дуже багато, і ми збирали тисячами ті підпи-си. І коли я вдруге приїхав до Києва, привіз ті підписи...
О.Гуменна: Через місяць.
З.Попадюк: Десь так, не набагато більше, ніж через місяць, – то тоді в мене відривали з рук ці підписи в Спілці письменників, вже перестали боятися, страх їм минув. Але на той момент уже й не треба було когось такого, хто б очолював цей процес, воно пішло вже собі само.
О.Гуменна: Ця анкета надходила потому на Спілку письменників з усіх боків України.
З.Попадюк: Так, так, так, воно вже пішло й пішло. І на тому я ставлю крапку.
В.Овсієнко: Добре, дякую.
З.Попадюк: Я кажу, що фактично Оксана виявилася першою, хто серйозно розпочав збирати підписи за удержавлення української мови в Україні, надання їй статусу державної. Я написав той текст. Ми готувалися збирати підписи в Самборі, у Львові, по Західній Україні і далі, а Оксана, працюючи на Меблевому комбінаті в Самборі, виявилася практично першою, хто зібрав біля двох сотень підписів.
В.Овсієнко: А ким вона там працювала?
З.Попадюк: Вона працювала інженером. Вона за фахом інженер-технолог деревообробки. Отака історія.

На знімку В.Овсієнка 30 січня 2000 року: син Любомир, Оксана Гуменна, Зорян Попадюк, їхня донька Ірина.