ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ

 371501.04.2010

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв'ю Михайла Васильовича ОЛЕНЧАКА

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 8 лютого 2000 року в місті Коломиї розповідає пан Михайло Оленчак. Записує Василь Овсієнко.
М.В.Оленчак: Народився я в 1930 році, село Почапи Золочівського району Львівської області.
В.О.: Але скажіть дату народження.
М.О.: 21 листопада 1930 року, в сім'ї селян. Батько – Василь, мама – Анна. Було нас три брати. Мені не виповнилось і семи років – віддали до школи. Вчився і хотів учитися, батько весь час казав: "Діти, ви повинні вчитися, бо нам треба вчених людей, свідомих, тому що Україна завше в ярмі". Батько сам у минулому був січовий стрілець, два брати його загинули біля Умані – теж були у генерала Мирона Тернавського. А ще один брат – молодший таки, багато зараз у пресі виступає – Васильків по псевді. Федір Оленчак – то наймолодший брат, загинув у 1940 році. Батько загинув у Золочівській тюрмі – замордований, як і вісім чоловік з нашого села.
Займалися ми сільським господарством. В 1941 році, коли ми поховали батька, у вересні місяці я вступив у молодіжну організацію "Юнак", пізніше її перейменували на "Юнак УПА". Нас було десь до тридцяти чоловік молоді, проходили вишкіл, особливо військовий: тактику, розвідку і т.д.. Ходив у школу, вчився... У сорок третьому році, осінь пізня, станичний мене викликає до себе і каже: отак і так. Пояснив хід нашої роботи, вже, так би мовити, підпільної. І посилає мене в розвідку. Не знаю, чи це говорити тут, але я скажу. Досить того, беру я з собою голуба для маскування. Але я мав з голубом прийти в належне місце, до певних людей. На мені розв'язався шнурок у черевиках. Коли нагнувся зав'язувати, голуб мені втік. Я вже не пішов, я повернувся, а голуб уже вдома. Станичний мене обійняв: "Я знав, що так буде. Але це – перші проби, юнацькі".
Пізніше, коли прийшли «визволителі», більшовики, то вже зовсім інша картина постала. Щоправда, я ще ходив до школи, але ми виконували роботу, яку задавало нам підпілля. Листівки, література, в розвідку ходив і т.п..
У 1948 році мені приходить повістка, щоб я їхав на Донбас. Я відмовився, не поїхав.
В.О.: А чому їхати на Донбас?
М.О.: В шахти, в шахти. Якраз отаких молодих хлопців підбирали, щоб ми їхали на Донбас. Я відмовляюся. Досить того – я вже ховався, і в один прекрасний день все ж таки мене ловлять. Ловлять мене більшовики і кажуть – там такий майор: "Якщо їдеш на Донбас, то судити не будемо, ні – ми знаємо, хто ти є, ми знаємо про тебе все". Вони, безумовно, знали, тут нема що приховувати, бо вони мали агентуру. Я кажу: "Добре, їду". Але я втікаю. І так я ховався, доки мене не арештували. Заарештували, судили, дали 25 років. Маму з молодшим братом вивезли в Сибір... Сидів я сім років.
В.О.: Можете назвати дату арешту, де це було?
М.О.: Арештували мене у 1950 році. Було це 6 або 8 квітня.
В.О.: І де це сталося?
М.О.: В селі таки, в Почапах арештували. Більшовики оточили село в три кільця. Вони знали, що село вивезуть. Навіть була сім'я глухонімих – і тих вивезли. Так що там, напевно, миш не пролізла б – так обложили село. (Ще раніше, коли я був молодшим, то мене посилали якраз у ті села в розвідку – то я проходив, приносив, що треба було). Досить того – нас арештують 15 чоловік з молоді. Загнали нас у школу, пізніше в церкві теж тримали (церква в нас була спалена у війну). Трактор день і ніч гуде, під шум трактора – допит. Ми такі були биті, що я навіть не знаю, як ми те все витримали. Дівчат зґвалтували. Надю Павлишину зґвалтували, Марійка Пиндик була зґвалтована і третя – Стефа, Стефа Антоник – от, три дівчини зґвалтовано. Було нас дев'ять хлопців і шість дівчат. Після того всього нас – на машини і у Львів на Лонського. Там тримали, слідство – далі тортури, далі муки, потім суд, трибунал судить по 25 років.
В.О.: Чи не пам'ятаєте дату того суду?
М.О.: 19 серпня 1950 року. Усім по 25 років.
В.О.: Яка то стаття?
М.О.: Стаття 54-1а, 54-11. Усі ми мали ті статті. Мені вперед були дали статтю 227 через вісім, тобто тяжке вбивство, але суд зняв її.
(Коли мене вдруге заарештували, там теж ішлося про зброю. Мені знову висунули таку статтю, яка до 15 років, навіть розстріл. Сказав мені так: "Якщо знайдемо один патрон, ми тебе розстріляємо. Сиділо, – він мені казав, – сиділо тисячі людей, мільйони сиділи, но ти – ти не тот". Розумієте? Вони шукали матеріал, аби мене знищити. Але якось, як кажуть, Бог милував, я лишився живий і до сьогодні ще клигаю. Ось такі речі.)
Батька, матір пізнали... Я ще скажу за батька кілька слів. Коли батька арештували перед самою війною – вісім чоловік. Батько – старий член ОУН. Коли на сході України був голод, то в ті роки батько збирав і гроші, і що хто міг, і відправляв тим голодуючим. Видно, вони мали якесь «вікно» на схід. Два брати мої загинули. Видно, в ЧК знали це, не без того, що вони не знали. Наймолодший, Федір – цей теж старий член ОУН, підпільник. А він у 1940 році, в лютому, убитий – він скорше вбитий, бо батько ще був живий. На допити водили батька, питали його. Що він міг сказати? Відповідав, що не знає. Він мав свої тайни. І він був убитий, Зена вбита, Ведмідь – їх три чоловіка. Пізніше таки, лиш німці ввійшли до Золочева, мати відразу побігла до тюрми. Там уже люди були... Люди знали вже, хтось підказав. Одна могила була в селі так замаскована, що трудно було її знайти, але хтось таки знав. Розкопують – то було 727 чоловік замордованих. Мати ходила цілий тиждень і впізнала свого чоловіка, батька мого. Каже: "То є мій Василь". Голова була розбита, начетверо розсічена, язика не було, очей не було, в правій нозі були цвяхи вбиті…
Був такий Павлусь арештований – а йому було всього 18 років, – то впізнали його по вишитій сорочці. То в нього відрізана оця штука була – то я вже те все бачив – я ходив у ту тюрму з братом молодшим, ми ходили, дивилися… Я не можу говорити… Я досі не раз лягаю спати, то все знову перепускаю, як через кінострічку, що ті варвари робили. І сьогодні ми маємо ту Верховну Раду, оті всі симоненки, ота вся шушваль – вони далі хочуть нам отого ярма…
А коли мене другий раз арештували – тут хата недалеко...
В.О.: Почекайте. Другий раз – але ж ви розкажіть про перший раз, про перше ув'язнення.
М.О.: Коли я ще там був, ми почули, що є комісія...
В.О.: Чекайте. Але ж вам дали 25 років? Про це розкажіть, як то було.
М.О.: Дали 25 років. Зі Львова везуть нас у Золочів, назад у тюрму. Ми ж доходяги були. Так нас годували. У камері 26 чоловік було. Два з половиною на три ширини, 26 чоловік… Отут, наприклад, дайте сюди 26 чоловік... Тут є, я маю, тут усе написано вже. (Показує машинопис).
Коли вже засудили, потримали трохи у Львові, пізніше везуть назад у Золочів. Там уже люди носили передачі, трошки вже краще давали їсти, бо вони знали, що то треба везти у Воркуту. Хто у Воркуту, хто у Караганду, хто куди. Я там, у Золочеві, ще навіть показував, кажу: "Дивіться, отам лежав батько мій замордований, у тій ямі". А потім німці настріляли туди жидів – там жиди похованні.
Побули ми там скільки, зараз скажу – побув я, значить, серпень, вересень, листопад. У грудні ми готуємо втечу в Золочеві, але знайшовся один такий Мороз, провокатор, і він дав знати чекістам. Чекісти що роблять? Перед тим, як нас мали везти на етап, поперемінювали по камерах, розумієте? І вже ви не знаєте, хто є хто. Таким способом загнали нас у Львів, і 29 січня – це ми якраз згадували день Крутів – нас загрузили у вагони у Львові. Там називалася п'ята станція...
В.О.: Якого року 29 січня?
М.О.: То вже 1951 рік. Загрузили цілий ешелон, їхало 700 чоловік. У нашому вагоні було 74 – багато. Я згадую, був навіть такий старенький дідусь, який мав 75 років – Бандурка Федір зі Сколього – це колишня Дрогобицька область, тепер Львівська. Але в основному молодь.
Везли нас місяць до Воркути. Пригнали у Воркуту, дали нам місяць – вони називали це "техмінімум" – підготовляли до роботи в шахтах. А тоді по бригадах. Я там був до 1956 року, до серпня місяця. Мені з тих двадцяти п'яти скидають до п'ятнадцяти років. Уже політика міняється, але мені ще треба було досиджувати. Були певні заліки, мене звільняють, але не звільняють повністю, а відправляють мене в Томську область до мами і брата – вони були там на засланні. Я кажу: "Мої вже вдома," – був такий Байбурин, начальник хозчасті, він каже мені: "Я за тобою шукати не буду там по Україні – поїдеш туди". Ну, поїхав я...
В.О.: Зачекайте. Ви були ув'язнені. Які там були умови утримання?
М.О.: Умови? Ну, як вам сказати? Коли пригнали – ніколи не подумав би, що це все в снігу – було видно лише комини з тих бараків, люди ходили тунелями. Перше що – нас загнали в лазню. Коли загнали в лазню, роздягли, пообстригали наголо, по режиму, потім – ложка мила і тазик води. Всьо. Води було мало. Щоб була вода, треба було топити сніг. Очі трохи промив... Ходили ми – так чорний і так чорний. Що – умови? Два рази давали їсти – рано і ввечері. Нестерпний режим... Баланда, смердяча капуста, гнила картопля, морожена, солодка така – от і все. І 550 грамів хліба. Більше нічого. Оце такий був раціон. Давали раз на місяць 450 грамів цукру. Все. Живи, радуйся.
Коли Сталін подох, бо я інакше не скажу, були, були – я ще раз підтверджую, – були власівці, то плакали за батюшкой Сталіним. Ті власівці були то бригадирами, то начальниками цехів, вони над нами знущалися, я з ними теж мав конфлікти, я собі не дуже хотів давати у кашу наплювати. І вже коли здох Сталін, з 29-ї шахти… Можу сказати кілька слів за штрайк.
В.О.: А, так-так, то важливо.
М.О.: У нас дуже ретельно готувалися підпільно до штрайку, на двайцять дев'ятій шахті. Колись в організації підпілля було, трійка, розумієте. Я як зверхник, мав ще три чоловіка – це звено. Тут же створили по два. Якщо я продав, то ви вже знали, що я вас продав. І раптом за тиждень – двайцять шостого – це точно вже, 26 липня 1953 року нечувано-негадано нас, бригаду – а я вже тоді працював у ДОЗі (деревообробний завод), – десь чоловік до ста, переважно там були латиші, естонці, українців було десь чоловік сім у тій бригаді, – нечувано-негадано нас переганяють у другий табір. Коли переганяють, я пішов до своїх, так би мовити, підлеглих, кажу: "Хлопці, етап!"
В.О.: Куди вас переганяють?
М.О.: Переганяють на трийцяту шахту – то нова будова.
В.О.: Ви казали, що були на 29-й...
М.О.: На 29-й я був рік, слухайте уважно...
В.О.: Василя Курила ви знали?
М.О.: А де він?
В.О.: Він же ж там був, на 29-й шахті, під час повстання. Він зараз у Львові живе. Я з ним сидів другий термін.
М.О.: Ну, то не той, видно, Курило.
В.О.: Він фельдшер, лікар.
М.О.: Він є у Львові?
В.О.: У Львові.
М.О.: Я його шукав…
В.О.: Я вам дам адресу і телефон. Ми з ним сиділи у Кучино на Уралі, декілька років провели разом у 80-х роках.
М.О.: А він що, сів другий раз чи що?
В.О.: Другий раз, за антисовєтську агітацію і пропаганду.
М.О.: Він же був у Лопатині, я з ним зустрівся… Ну, добре, що він живий. Його хотіли вбити там, ми не дали його вбити… Добре, що він живий! Слава Богу!
В.О.: То саме про це повстання він мені розказував.
М.О.: Зараз я дійду до Василя. Коли нас перегнали на 30-у шахту... Йшли ми довго... Такого літа ще ніхто не пам'ятав, як це було літо – таке, що озера висихали. Ну, мені і Василь, і інші кажуть, що давай щось робити, діяти, щоби підтримати штрайкарів скрізь. Якщо встаємо до штрайку, значить всі встаємо. Перегнали нас туди – я відразу по зоні, там було всього кілька бараків. Дивлюся, є знайомі хлопці, з якими я сидів у Золочеві. "Хлопці, що відомо?" Звичайно, говоримо поодинці, не збираючись, – конспірація. "Нічого ми не знаємо". Я, як кажуть, похнюпився, бо подивився – там, розумієте, не той контингент. Мало було людей таких, що... Там тільки починали розбудовувати трийцяту шахту.
Вранці йдемо на розвід, на роботу. А начальник цеху був Калмиков – ніколи не забуду того власівця, собаку. Зігнали нас у барак такий, де були ті станки дозівські, і: "Отак, реб'ятка, ми на новому місці, приступайте до роботи. Треба працювати з віддачею". А я йому кажу: "Я, напримір, не буду працювати, відмовляюся. І хто мене підтримує – встань біля мене", – просто заявляю. Він кричить: "Это – бендеровец! Его надо судить за саботаж! Это сволочь! Это националист!" А я кажу: "Ти, сволото власівська, ти всюди продавав і далі продаєш!" – я йому все те викладаю. Я кажу: "Твоя Родіна – працюй! Але ти не хочеш, видиш, працювати". Він з цеху виходить. А я ходив поміж люди, знайомився, кажу: "Хлопці, кидайте роботу, буде робити на ту сволоту. Нам ще треба додому повернутися, якщо Бог нам поможе". Коли почався розвід додому, в зону вже треба йти, то мене вже наглядачі шукали. Але мене не знали, бо я новоприбулий. Підходить там один хлопчина і каже: "Слухай, Михайле, тебе шукають".
У зоні вже по формулярах перераховують, мене відразу в сторону конвой забирає, люди стоять, а конвой мене веде в тундру. Ну, я, чесно кажучи, помолився в душі: "Боже, прости мені, грішному!" – я думаю, мене тут роз-стрі-ля-ють, щоб показати іншим, для постраху. Ведуть, конвой злиться: "Сволоч ти такий, ми через тебе страждаємо". Я кажу: "А я через кого страждаю? Яка ріжниця між тобою і мною? Ну, ти зелену носиш робу, а я чорну, але хліб ми їмо з тої ж пекарні, що ти, що я". Коротше, я їх там угамував. Чи вони хотіли розстріляти, чи не розстріляти, я того не знаю, але факт такий: дивлюся, біжить лейтенантик і кричить: "Отставить! Отставить!" – а що відставить, я ж не знаю. А колона вся, скільки там було, до п'ятсот чоловік, стоять і дивляться. Підходить той: "Что вы с ним там разговариваете?" І знову до мене вчепилися. Я почав з ними говорити, як кажуть, у своєму напрямку.
Колона рушила. Мене приводять до начальника табору – був такий капітан Дмитрушкін. Він, фактично, не був начальник, а замначальника табору, Дмитрушкін, єврей, сам сидить, без погонів, роззутий. Я приходжу в той кабінет, не вітаюся. Той відразу: "Фамілія?" – Кажу: "Оленчак, так і так," – "Почему не работал?" – Я кажу: "І не буду працювати". – "Чому номера не зняв?" – а вже мені номер сказали зняти, вже вони повідривали ґрати з бараків, вже принесли цукор, вже й дозволили по три карбованці на ларьок робочим. Бачите, яка політика? А я кажу: "Номера я не чіпляв і знімати не буду". Я не знав, що то замначальника Воркутлагу Круглов – полковник, чи підполковник, Бог там уже з ним. Був начальник Дерев'янко, а то заступник. Він встає, зриває ті номера мені і відразу: "Это бендеровская морда. На шесть месяцев!" І все. Записав, мене заводять у темну камеру – ні вікна, нічого, лиш одні двері, – загнали туди, я сиджу. А ще як рано поїв тої похльобки – голодний, чую, вже в шлунку пече, їсти хочу, голова крутиться. Досить того, тримали, тримали, не знаю, скільки, не міг орієнтуватися – чи то над раном, бо сонце не заходить, мене виводять у тундру. Ну, думаю, напевне вони тут зі мною не будуть гратися. Поставили червоні прапорці, кажуть: "Ні кроку, не рухайся!" Я пити хочу, збираю з моху росу, п'ю – пити хочу страшно. Але дивлюся – женуть хлопців з того ж табору. Вже нас є 12 чоловік – порахував, – 12 чоловік. Женуть нас пішочком до ріки Воркути – то кілометрів десь так 12, чи, може, 18, – по залізниці. Бо там доріг не було, тільки одна жилізна дорога. Пригнали – пити хочемо, кажу до конвою: "Дай води нам". – "Не положено". Але дивлюся – йде "ворон". Той начальник конвою пішов, а ті собаки: "Ну давайте, по одному пийте воду". Напилися тої води. Пригнали той "ворон", нас ладують і везуть нас – коло Воркути був табір за номером 62, штрафний. То був вже закинений табір, там жили хіба щури, блощиці, всяка гидота. Ті нечистоти з Воркути, які плили через табір у ріку. Я казав: "Ліпше би ви мене там, у тій тундрі застрілили". Не тільки я так казав. Такі були нестерпні умови.
Шість місяців нас там витримали. Якщо треба було десь переступити, то треба було руками ногу підіймати. Зранку що робили? Дві бочки капусти, мочевиною тою відгонило, сечовиною смерділа риба тріска, що голландці нею в печах палять, і хліб – я не знаю, по скільки там того хліба було, чи по 400 грам, чи... Все. Потім він відчиняв ворота – хочте їжте, хочте – не їжте, варіть, що хочте робіть. Але був такий Степан Баран, старий підпільник – я, до речі, знав його ще за часів німецької окупації. Він каже: "Хлопці, ми поздихаємо, якщо не візьмемося за розум". Зрихтували щось під котли, варили ту капусту, ту рибу... І тим ми жили, шість місяців ми прожили. Правда, Дерев'янко, начальник Воркутинського басейну, приїжджає що другий, що третій день, бо то, в основному, молодь. "Підете на роботу?" – "Ні". – "Подихайте". Пізніше видить, що то не є жарти – нас переводять у табір, одинадцятий за номером, – дуже низький пласт вугілля. Переводять пішочком. То близько – я знаю, скільки? – кілометрів чотири, не більше. Цілий день гнав. Бо безсилі ми. Один другого ловився, щоб не впав.
Пригнали туди, тут уже дали трошки краще їсти. Я думаю, вони таки готували нас… А може чули, що вже змінюється становище. Тим більше, що Сатрап здох. Пізніше – я дізнався – навіть того генерала Дмитрушкіна розстріляли. «Справа Абакумова» – там багато їх порозстрілювали.
Там мене потримали ще півтора місяця і знову завозять на ту шахту, де я був, на трийцяту, бо їм треба угольочок. Але я там працював на будівництві. Пізніше вже почали випускати хлопців на поселення, а мене і групі людей до півтори тисячі – це дев'ятнадцятий лагер – нас не випускають… А коли я вже був на шістдесят другім, то 1 серпня був розстріл на 29-й шахті. Приходить такий Ярослав Бойчук (він помер, небожчик, незабаром буде рік, як помер. А я його знав ще з волі, цього Славка). З Василем Курилом я був зв'язаний. Дивлюсь – Василь. Де вони розповідають, то плачуть, а ми слухаємо і плачемо, бо я знав декого з тих хлопців, які вбиті.
Пізніше декого забирали, навіть Василя Курила забрали десь – не знаю, чи його у Володимир повезли тоді... Ну, з тим Славком нас пізніше завезли на тридцятий табір. Потім мене завезли на дев'ятнадцятий. Вже на дев'ятнадцятому дивлюся – й Василя Курила пригнали. Пізніше Василь закінчив строк – він мав десять років, – він закінчує, але лишається за зоною. А я ще сидів. Комісія – так звана "тройка" – викликає мене. Багато там хлопців. Мене, так би мовити, звільняють, але звільняють так, щоб я не міг поїхати додому: відправляють мене у Томську область.
В.О.: Коли саме вас звільнили?
М.О.: Щоб точно – це був серпень або вересень місяць, рік 1956. Приїжджаю в Томськ – ніхто нічого не знає, ні мати, ні брат. Я хотів просто несподіванку зробити. Я ще думав, може мені вдасться таки поїхати на Україну, бо я знаю, що хлопці поїхали. Ну, мені це не вдалось, так що така моя доля. Досить того, що я в Томській області ще побув два роки на засланню. Захворіла у мене мати, серйозно захворіла. Виджу, що мене не звільнять, я маю великі скандали з чекістами там. І що я роблю – я йду в школу працювати. А було таке правило: хто в школі працює, він звільняється. Мені директор школи дав довідку про те, що я, такий-то, такий-то, працюю в школі. То за двіста кілометрів, Новомакарівський (?) район. Коли мене звільнили, я приїжджаю, забираю хвору маму і їду на Золочівщину, в село Білий Камінь.
В.О.: Коли ви прибули сюди?
М.О.: Це був 1958 рік, на Чесного Хреста, тобто 27 вересня. Вже з родини нікого немає. Ми поселились у тій хаті, де колись мама народилася. А ще приїхала татова сестра, теж із Сибіру. Її чоловік теж замордований, похований разом з моїм батьком, в одній могилі в Золочеві на цвинтарі. Два сини вбиті...
Живемо. Виджу, з мамою погано. Їду до лікарів, питають – "Привези маму". Привіз – подивився і каже: "Ми не в силі – рак шлунку". Вони розрізали шлунок, зашили і все... Мати помирає, а ще, як кажуть, не встиг поховати – вже КГБ мене викликає: "Ну, что, паренек? Виїжджай звідси". А я з Томська ще не виписався, я ще там рахувався на роботі, а брат, нині небожчик, пише листа: "Ти сюди не вертай. На тебе вже є матеріал". Ага, раз така справа – я тоді роблю хід конем: їду у Львів, їду в Яворів, заїжджаю в Карпати. У Карпатах якось приземлився, познайомився і в 1960 році я одружився. Коли одружився, пішов прописуватись – а як було? Вони б мене ніколи не прописали. Обідня перерва, ми з жінкою стоїмо, начальник паспортного столу виходить, а я стою і документи тримаю. Він вийшов, кажу: "Та прописатись хочу". А він так на мене глянув, на жінку: "Ай! Я вас не буду...". Але він на паспорт не подивився, він був під низом. А він на заяву подивився і на заяві пише по-руськи: "Прописать к жене".
В.О.: А де це сталося?
М.О.: Тут же, в Коломиї – вже в Коломиї. Вже мене всюди ганяли – вже мене чекісти знайшли. Вже мені навіть підносили такий сірий папірець, таку бланку: "Розпишись, що ти виїжджаєш до двадцяти чотирьох годин". Я кажу: "Ніколи цього не буде". Отож я зайшов до паспортиста, паспортисти дивляться на паспорт, крутять, а друга каже: "Що ти? Тебе що обходить? Бери та й приписуй і все".
Коли я прописався, вже влаштувався на роботу, працюю, а вони за мною стежили. Коротше кажучи, мене 1 жовтня 1963 року арештовують.
В.О.: У зв'язку з чим?
М.О.: Арештовують? Націоналіст, розумієте? З такої родини – раз, по-друге, ті матеріали за мною ще з Воркути, не без того, що я на засланні в Томську говорив з молоддю, а виявилося, що там молодь уже теж не наша. Вони вже були завербовані. І то все складали. Вони мені сказали: "Ты не тот. Тебе взагалі, – каже, – не треба було випускати. Тебе треба було давно задусити". Ось так вони зі мною говорили. А ще працював у військових частинах. Коли я пішов у військові частини, тоді на Кубі – ви, може, не пам'ятаєте, що то було на Кубі, що Хрущов ракети туди гнав. Я підбирав людей, кажу: "Дивіться..." – це факт. Вони знайшли то все...
В.О.: Справа за якою статтею?
М.О.: Тут дали мені 62, частина друга. Бо другий раз сів. Десь у мене є... Ні, скурили хлопці, чи вже забув, де та стаття. Дали мені ще статтю, яка мені загрожувала 15-ма роками або карою смерти – за зброю – 228/17. Звинуватили мене ще за статтею 228/17, тобто за пропажу зброї з частин. Але її не довели мені на слідстві, і на суді мені скасували цю статтю. Залишилася тільки 62, ч. 2, 6 років і 3 заслання.
В.О.: А режим який вам дали? Особливий чи суворий?
М.О.: Ні, по-моєму, був суворий режим. Бо то у всіх був суворий режим.
В.О.: А це слідство де провадилося?
М.О.: Слідство провадили у Івано-Франківську.
В.О.: Щось з обставин того слідства можете розказати? Хто його вів – може пам'ятаєте прізвища? Тих героїв треба називати.
М.О.: Безумовно! Я ще на кілька слів можу вернутися, як мене арештували. Я працював у військових частинах.
В.О.: Ким ви там працювали?
М.О.: Перукарем. Пізніше я знайшов людину, яка мені допомогла влаштуватися на залізничнім вокзалі, теж перукарем. Я познайомився там з людьми – все добре. Працюю, а одного прекрасного дня мене викликають. Викликає КГБ, почало мені різні такі, знаєте, запитання ставити. Я зрозумів, до чого то йде. Я знав інших товаришів, що їх викликали і допитували за мене, що, як, чим я займаюсь і т.п.. Що ті говорили, я не знаю. І одного прекрасного дня, тобто 1 жовтня 1963 року, я приходжу на роботу, прибираюся, а мені кажуть: "Ідіть, вас викликає начальник вокзалу". Мій начальник – був такий Олексюк. Йду до нього. Коли дійшов до кабінету: "Добрий день!" – "Добрий день!" – сидить жінка, і сидить чоловік, але під дверима теж стоять люди – але то є вокзал. Звідки знаєш? Той, думаєш, може, розклад дивиться, той ще щось дивиться. Я приходжу – він мені починає так, розумієте, якісь коники гнути. Але я дивлюся, як цей Олексюк – він сидить проти тої жінки – так їй моргнув... А та каже: "Я вже йду". Встає, я дивлюся, – а кагебісти на мене кидаються, моментально ловлять за руки, викручують, а той, що сидів коло тої жінки, з правої сторони, накладає наручники.
В.О.: Ззаду, за спину?
М.О.: Так, і я вже у наручниках. Та жінка відразу щезає, щезає той Олексюк, лишаються 4 кагебісти. І відразу: "Где оружие?" – ну, по-руські, безумовно, вони всі так говорять. Я кажу: "Ге! Та що ви, зрештою? Шукайте", – кажу. Потримали мене там, поклали переді мною звинувачувальний акт: "Розпишись," – не розписуюсь. Не розписався, так і лежить, вони хіба самі розписались. Тоді беруть мене в машину, їдемо сюди, в хату, де моя жінка народилась, я там жив. Вже є солдати, роблять обшук. При обшуку знайшли в мене "Історію" Грушевського, знайшли "Молитву" Мощака: "О, Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого..." – знаєте її. Я думав, може, забуду, то записав таким почерком, що її би, напевно, ніхто – може, і я сам би не прочитав цю молитву. Думаю, то все забувається. Як «Декалог» забувається – то вже літа...
Ви знаєте, вони 4 рази робили обшук. Обшукали все подвір'я, перекопали, ходили з міношукачами, шукали зброю. Багато знимок забрали – в мене багато табірних було, були і з Томська, з заслання. Потім той лейтенантик, Олійник, згинається: "А, то такі папірці не викидаються, – каже. – О! То "Україно, мати героїв..."" Він таки прочитав. Мене виводять і відразу в Івано-Франківськ. Слідство зі мною проводить Ломикін – по-моєму, Олександр. Це не слідчий, а якась зануда. Але зрештою він мені каже: "Ну, ты уже мне осточертел." А я кажу: "А ти що думав? Я вже то пройшов. Що ти собі думаєш?"
Тримали мене три місяці під слідством, потім – суд. Вони не знали, що робити на суді, тому що в мене, фактично справи нема. Вони взяли мою справу, два томи, – а там написано: "Не підтверджую". Якщо вони щось собі там дописали – то їхні справи, розумієте? Але то й експертиза довела б. Бо я так: не підтверджую, що хто би не говорив зі свідків, кого не викликали. Де Одеса, де Божий Київ – бо я мав адреси, вони в мене забрали записник. Я думав, як мене там не пропишуть, то туди поїду. Де ж я думав, що таке буде? Хоч мене попереджали: "Дивися, за тобою вже лазять". Так за моїм батьком шукали, потім арештували і замордували.
Щось я хотів таке сказати... Ага. Приходжу в кабінет – сидить старший чоловік: "То твій адвокат". Я кажу: "Я у вас не просив адвоката. Мені не потрібно". Той адвокат лютий: "Ну, Михайле! – вже мене Михайлом. – Я ж теж хочу жити. Мені раніше було добре, у ті роки, сорок п'ятий-шостий. Тоді я мав по п'ятдесят справ на день – от де були гроші! А тепер ти попався один, а мені треба жити". Бачите, який він захисник Октября? "Ну досить, – я кажу, – мені не потрібно адвоката". Іде перший день суд – нічого, на другий день що робить цей адвокат? Адвокат ловить мене за руку і каже: "Товариші судді, Оленчак визнає себе винним". Я як дурний став. І вони так і написали у вироку, що аж після всього я визнав себе винним. Я знав, що з їхніх рук ніхто не виходив, розумієте? Але для чого була та комедія? Треба було відразу засудити і везіть, де ви хочете.
В.О.: По справі ви були один, так?
М.О.: Один, один. Якби по справі було більше, то вже точно кулю би дали.
В.О.: Дату суду ви пам'ятаєте?
М.О.: Зараз скажу. 9 січня 1964 року, на саме Різдво. Потримали мене ще трохи тут, в Івано-Франківську, потім везуть мене у Львів на пересильну. Я ще раз кажу: я з родини богомільної. Де не ходив – я все молився. І що роблять вони, чекісти? Кидають мене у Львові на пересильну до жуліків, з тими наколками – то такі рецидивісти – і розумієте? – вони мене програють в карти.
В.О.: Як то?
М.О.: Вони мені потім призналися. Це опишу все. Вкинули – так подивився: "За что попал?" – питає на руській мові. Я кажу: "А що тебе так цікавить дуже? Я, – кажу, – двісті п'ята". Бо там були побутовці. "Ага! Двісті п'ята. А що – кому морду набив?" – питає. Я кажу: "Та воєнному одному". – "Ну, ладно!" Грають у карти. Я там окремо на нарах ліг собі. Я захворів на грип. Це вже коли мене везли до Харкова, потім у Рузаївку і аж у Мордовію.
Перевіряв конвой. А вони чули. Виходиш, мовляв, такий-то, такий-то, Оленчак Михайло Васильович, тридцятого, стаття така-то, така-то. А той кричить: "Ти чого обманув? То ти бандеровець? А ти знаєш, що ми тебе в карти програли? Якщо би ти був у той час відкрив очі, то ми б тобі очі "жилетом" порізали!" Ви розумієте, що він мені каже? До речі, сам він київський, Тарас, вже запам'ятав. "Бандерівці, – каже, – мені жизнь спасли," – по-руські говорить. – "Що ти, – каже, – мені не признався, що ти по політичній статті?" Та, думаю, що з вами говорити? Тут нема з ким говорити.
Привезли в Харків. У Харкові я зустрічаю знайомого – він сам львів'янин, Амбінський Василь. А ще був Юрій, з яким ми були у Воркуті. Юрій сам художник. Той що робить? Мене залишає, каже: "Я зроблю так, що тебе лишать тут. Будеш у хозобслузі". Я пишу листа, він передає до брата у Львів – брат у Львові в мене. Приїжджає брат, та вже мене не застав. Щось у них там переплуталось і мене таки далі відправляють на ту Рузаївку, на Потьму в Мордовію. В лютому я прибув до Мордовії, у табір № 7. Це селище Явас. Це був лютий місяць – ну, вже не пам'ятаю, числа які – десь 5, може, 10 лютого . 1964 рік. Пригадую, був який Солодченков, носили такі опаски, «СВП» («Совет внутреннего порядка» – пов’язка, яку носили «вставшие на путь исправления». – В.О.). Мене одного пригнали. "Откуда будешь?" А я кажу: "Звідки треба?" – "О-о-о, это уже стрелянный". Вже його не допитаєшся. Ну, мене завели в один барак, потім призначили в бригаду. Там я вже Левка знав Лук'яненка, і Ребрика Богдана, і багатьо інших. Багато в мене є товаришів звідти. У Львові є такий Гасюк Ярослав, дуже гарний хлопака, Леонюк Славко, Христинич Богдан – ну, я не годний усіх згадати. Я би міг пригадати, але то не потрібно. Скільки я там був? 1964, 1965 рік – нас переганяють на перший лагпункт...
В.О.: Це в Сосновку?
М.О.: Так. А там загнали тих побутовців. Там ми побули – мене переганяють на одинадцятий, це в Явасі. Пізніше з одинадцятого мене відправляють на третій...
В.О.: На Барашево вже. От ви священика Дениса Лукашевича згадували…
М.О.: А, зі священиком Лукашевичем я сидів на першому. Був Левкович Василь. Це командир УПА. Не знаю, чи він ще живий, чи ні. Приходить наглядач: "Барак такий-то, такий-то, Оленчак є?" – "Є." – "С вещами на ранок". Ну, я-то вже готуюся. Я знаю, що мене відправляють на заслання під конвоєм. Пішов я в спецчасть. Сиджу годину, сиджу другу – ніхто не викликає. Пізніше приходить начальник спецчасті, каже: "Отставить! Назад, в зону!" А я по традиції, коли востаннє пішов у їдальню, то ложку поламав, як кажуть: "Ложку треба поламати, бо ще раз прийдеш у табір". Ну, то таке, жарт. Завертає мене.
А до того, коли я був на 11-му, були такий Нестерець і Птухін. То їх поклали двох коло мене – я на верхніх нарах, одного з одного боку, другого... Що я буду говорити – за мною стежили.
Приходжу я з їдальні, ну, щось там похляпав, взяв кусочок шкоринки, аби трошки того маргарину нещасного намастити, бо можна було купити продуктів на "пятьорку". Думаю, поп'ю трошки того чаю, помастив. Той Нестерець тут же стоїть, крутить махорку, чхає. Чихає – і соплі летять мені на руки, на то все. Я беру табуретку... А був такий латиш – я забув його прізвище, – сам летун колишній: "Михаил, не делай этого – тебя судить будут!" І відібрав табуретку. Я вже заспокоївся.
Коли мене завертають, я сиджу добу, другу і думаю: ось тепер вони мені відкриють справу. Викликали кагебісти – був такий Русин-кагебіст, Круть-кагебіст і ще я забув третього, то вони не давали мені дихати. "Ну, пиши покаяние," – розумієте? "Критикуй націоналістів". Я сміявся з того. Думаю: ось вони мені аж тепер пригадають за цього Нестерця. І вони напевно були б нагадали, але там були такі обставини, що литовець і той латиш за мене. А майор Дидров казав: "Ну, ты все ж таки дал этому Нестерцу". Я кажу: "Я його не бив, ви що, смієтеся?" Така бесіда у нас. "Я тебе скажу, я его сам ненавижу". Ага, думаю, провокує. А я думав, що завернули, щоб судити мене. Коли мене через два дні знову взяли в спецчасть і дали документ, я питаю: "Чому ви мене перетримали?" – "Ну, не было конвоя". То їм так хотілося.
По етапах – Боже мій Святий! Я волів би відсидіти ще рік, чим ті етапи. Але, кажуть, нещастя має щастя. У Потьмі мене посадили у «столипін», їхав я більше доби до Челябінська. Конвой попався – наші львів'яни. Вже я з ними говорив, вони мені навіть їсти приносили. Я в тім тройнячку сидів. Мав пару книжок, то Богдан Ребрик забрав ту книжку, вона мені пропала, – була така "Неопалима купина", Плачинда Сергій і...
В.О.: І Колісниченко.
М.О.: І Колісниченко. То дуже гарна річ. Я хотів перевезти туди, думаю, може хтось прочитає. Я мав «Чашу Амріти» Олеся Бердника. Давав тим конвоїрам нашим – ну, українці, наші хлопці, Господи Боже мій... Коли мене пригнали в той Челябінськ – я вже трошки волосся відпустив, ховав, щоб не приїхати голомозим, як кажуть... А конвой, видно, знав, що ті чекісти дають перцю, особливо політичним. І той кричить по-польськи: "Pan Olenczak, khodz’ tu!" – а я ж-то польську мову знаю. Я йду, а ті подивилися – вони ж не знають, що за мова. А я кажу: "Co sie stalo?" – "Idz tu, przylandkuj! Dawaj rzeci tutaj!" А ті рот розкрили, не знають, що робити. Мене обманули, були б вони мене обстригли, були би ще добре там, як кажуть, і натовкли б.
Звідти мене везуть у Новосибірськ, з Новосибірська у Красноярськ, з Красноярська в Ачинськ. Як я потрапив у Ачинськ – три доби я відсидів на параші. Тільки на параші. Триярусні нари, набито, як тих блощиць, молодь одна. Відчинить кормушку, дає пайок – вони скачуть, а я його не видів. Тільки воду пив три доби і сидів на тій параші, бо думав приріжуть. Бо я ж знав, з ким сиджу. Але прийшов якийсь офіцер, я питаю: "Чому ви мене тут тримаєте?" Безумовно, російською мовою. "Обожди. Конвоя нет". Три доби я таки відсидів і мене везуть за 46 кілометрів від Ачинська – Большой Улуй, район над самим Чулимом.
Привезли туди – мороз, холод – не хочу розказувати. Десь половину дороги проїхав, "ворон" став, відчиняють двері, заходить якийсь лейтенантик – Вавіловим писався – я його не забуду, непоганий був чоловік, потім чомусь пішов з тої міліції. "Не замерз?" Я кажу: "А якщо і замерзну, ти щось поможеш мені?" – "Ну, крепись, мужик," – отак, як ото вони вміють, по-руські. Привезли мене в той Большой Улуй, заводять у міліцію, відкриває ту папку, дає цьому на стіл. Той дивиться на мене – "Садись". Я сів. Відкрив, дивиться: "Ну що, земляче?" А я кажу: "Нічого, земляче". – "Ну, то що ж ви так – раз відсидів строк, і зараз другий раз?" А я кажу: "Мені казали, що буде і третій раз," – бо той Ломикін, слідчий у Івано-Франківську, все так казав: "Ничего, еще будет третий раз!" Але все показував, що розстріляють. Питає: "Ти знаєш, куди тебе засилають?" – "Я звідки знаю?" А то десь туди, аж під Тюмень, у ті болота. А він каже: "Знаєш що? Раз ти земляк, я тебе лишу тут. Ти не проти?" Я кажу: "Я можу бути тільки вдячним". Набирає номер, телефонує: "Слухай, тобі треба робочих?" – "Треба", – той відповідає. Він мене лишає там. Дивиться на годинник, каже: "Скоро обід," – а я три доби нічого не їв, крім води, їсти хочу, як пес, аж у голові паморочиться. А він питає: "Гроші маєш?" – Вже по-руські говорить, а перше спитав по-українськи. Я кажу: "Є, але мені треба ножа". А я мав одну десятку зашиту тут і другу десятку. Він дає мені ніж, я іду в коридор. "Сідай тут", – каже. Я кажу: "Ні, йду в коридор", – не хотів показати, де мені хлопці зашили ту десятку. Дістаю, а та десятка – як би миші її погризли. Бо я спав на тій одежині. А він подивився і відразу: "В банк, – каже, – біжи, отам-отам банк, і тобі обміняють". Я приходжу, даю ті гроші, вона там підібрала номер, дала мені того червінця, я подякував, пішов. Пішов – "Де столова?" – "Отам-отам". З'їв перше, друге, ще компот узяв – їсти хочу. Стаю в чергу, ще беру. А та, що талони давала – латишка, теж вивежена, вона так дивиться на мене: "Небось как ссыльный?" – чути здалеку. Я кажу: "Так, ссильний". – "Обожди". Вона пішла на кухню і приносить мені ще добру порцію – там щось друге, компот. Я поїв, живіт тріщить.
В.О.: Зима, кажете, – це який рік?
М.О.: Це було – я вам зараз скажу, – це було, якщо мене звільнили 2 жовтня, листопад... Десь на початку грудня. На початку грудня, вже зима така. Це вже 1970 рік. Бо мені зарахували, що я їхав під конвоєм за один день три, то мене і звільнили раніше. У січні місяці я приїхав сюди. Я пригадую, що писав листа, вітав домашніх, жінку зі святом Різдва Христового, поздоровлення таке посилав.
Там я влаштувався на пилораму, ходив кілометри чотири, а може більше пішечки, снігами. Я казав: "Боже, за яку кару я так мучуся?" Що пхаєш те дерево, пилка буксує, не ріже – в поті чола трудишся. Приходиш голодний, не маєш де жити, у якоїсь старенької бабці жив на квартирі. Я дивувався, як там люди живуть. Ні дров, нічого – ну, біда одна.
Я так місяць відмучився, а коли пішов на комендатуру відмічатися, якраз той Шляхенко, той землячок мій, сидить. Я кажу: "Слухай, Іван Васильович, як земляк, поможи мені вирватися з тої пилорами, бо я там здохну". А йде директор комунального господарства – був такий Сурочинський, сам він єврей з Пітера, сидів – у Воркуті 10 років відсидів, жінка його спасла, кажуть. Тепер він з нею жив – вона була жінка начальника табору, і вона його спасла. Теж єврейка. Він з нею одружився, вона переїхала сюди. Шляхенко кличе – той Сурочинський заходить: "Иван Евдокимович, – каже, – надо паренька устроить парикмахером, он же хороший мастер", – ну, то звідки він знає, чи я хороший, чи ні? А той каже: "А мені треба парикмахера," – роз'їздним, по посьолках, по тих ліспромгоспах їздити.
Так я вирвався з тієї пилорами. Пізніше я познайомився з людьми. Висилаю вже бандеролі в табір, а виявилося, ніхто не отримав. Бачите, що вони робили? Мене викликав такий Малюшкін, москалюга така, злодюга: "Чего ты так много пишешь? Почему ты высылаешь, – каже, – бандероли?" Я кажу: "А що, не можна?" – "Ну, а тобі зачем, – каже, – вони?" – розумієте, яка в них політика?
Відбувши заслання, я повернувся. Тут крутили місяць...
В.О.: Коли? Називайте, будь ласка, дати – коли ви повернулися з заслання?
М.О.: З заслання я повернувся в кінці червня 1972 року.
Ще коли я вийшов на заслання, у січні, кажу до цього Шляхенка: "Дай я поїду в відпустку. Зроби мені відпустку". Він каже: "Пиши у край, – тобто, в Красноярський край, – в МВД". Пишу я, що я шість років відсидів і т.д., – ті відписують: "Не положено". Я кажу Шляхенку: "Що робити?" Але я вже працюю перукарем. А він каже мені: "Знаєш що, я тобі допоможу, але тільки дивися: я тобі даю дві неділи – щоби ти мені був за дві неділи тут. Тебе будуть супроводжувати – чи жінка, чи чоловік, ну, скажімо, від Большеулуя до Ачинська – один, від Ачинська до Новосибірська – другий і т.д.. Ти ні з ким нічого не говори, ні з ким не май ніяких справ. Зрозумів?" Так він мене повчив. Приїхав я сюди, тут побув. Хотіли, щоб я тут лягав у лікарню, щоб трошки у Львові мені допомогти, а я думаю: а якщо я підведу того чоловіка? Повертаюсь я назад. Навіть оцей Левкович дивувався, як то так, коли я літом знов приїхав: "Як то так, що йому дали дві відпустки?" А Ярослав Ярощук, він каже: "Треба всюди приятеля мати. Він уміє". Коротше кажучи, мені там вже було не зле.
Повертаюся сюди у 1972 році, десь 26-28 червня, точно не пам'ятаю. У першу чергу йду прописатися. Що вони зі мною виробляли тут, то один Бог знає. По-перше, хотіли, щоб я з ними співпрацював – я кажу: "Ви що? В своїм розумі? Ніколи цього не буде. Ніколи!" – "То повернешся туди". Я кажу: "Під конвоєм. Під конвоєм уже везіть, а так – нікуди. У мене тут сім'я, у мене тут син, жінка – я нікуди не поїду." Але той Шляхенко дав мені добру характеристику. Що він там написав – я не знаю, але через знайомих я дізнався, що в мене така характеристика, що хоч до рани прикладай. Згодом мене таки прописали, відтак я влаштувався знову в перукарню. Допоміг мені теж один єврей, а розказав йому про мене мій товариш, з яким я був у Воркуті, – такий Микола Яцишин – дуже гарний хлопака, його забрали зі Львівської політехніки з третього курсу. Я випадково його зустрів і кажу: "Микольцю, допоможи мені влаштуватись на роботу". Він каже: "Я тобі все влаштую. Свій до свого". Розумієте? Свій за свого. Досить того, я влаштувався, працював до виходу на пенсію в перукарні. Ось так... Побудував оцю хатину, як бачите.
В.О.: До якого року ви працювали?
М.О.: Працював я до 1991 року. Я вже був на пенсії, але ще рік працював. Їздив на всілякі імпрези в Київ. Коли був з'їзд політв'язнів усього світу, я був там кілька днів Часто я бував у Києві.
В.О.: То й я там теж бував – ми там не бачились?
М.О.: Може бути – там була маса людей.
В.О.: На Установчих зборах Товариства репресованих 3 червня 1989 року ви були? На Львівськім майдані?
М.О.: Так-так-так, був, був. Такі імпрези я не лишав, ми їздили. Навіть було так, що йшов ешелон із Івано-Франківська – повністю наш, так би мовити. Тоді таке поговорювали: нас мали везти через Львів, а боялися, що можуть підірвати – розумієте?
В.О.: Так, непевний час був.
М.О.: Так-так, тоді нас погнали на Чернівці, але заїхали щасливо і щасливо повернулися.
От таке. Лишився я один, більше в мене немає нікого, ні роду, ні плоду. Брат ще був у мене у Львові, молодший, був зі мною разом арештований, десять діб його так били-катували, що я його не впізнав – він був чорний, чорніше землі. Йому було всього 16 років. Я пишу про нього. Більше в мене з родини нікого нема – все то понищено, одні повмирали, другі погинули – ще я є, син, невістка...
В.О.: А ви казали, що одружилися – якого року?
М.О.: Я одружився у 1960 році, 8 серпня.
В.О.: А хто дружина ваша? Назвіть її прізвище, ім'я.
М.О.: Дружина – Ореста, донька [нерозбірливо], народжена 1937 року, місто Коломия. По-моєму, 8 серпня ми розписалися, взяли тайно шлюб, тому що інакше не можна ж було. Весілля ніякого ми не справляли. І не було за що, і не хотіли. Ми не хотіли тої слави.
В.О.: Ви казали, син є – один?
М.О.: Так, син є. Ще й тому синові добре дісталося.
В.О.: А якого він року? Як його ім’я? Хай буде записано.
М.О.: Син Мирослав, 1961 року народження, закінчив Одеський ветеринарний факультет. Теж стояло питання, чи дати йому вчитися. Мене тут викликали – вже дійшло до того, що по три рази на тиждень мене викликали: "Ты националист, а сын в институте". Я вже не витримав один раз і сказав був навіть з матом: "Ти ж не пішов у сільськогосподарський інститут, щоб тебе корова рогом лупила чи хвостом з лайном?" Він, кажу, як дізнається, що то за інститут, то покине його. Подумаєш, який великий інститут! І знаєте, дали після того мені трошки спокій. Але що йому там робили… Я йому сказав: "Сину, Миросю, щоби ти знав – терпіння перемагає найсильнішого ворога. Ти знаєш, де ти йдеш? Ти йдеш в Одесу. Там буде все". І хлопчина перетерпів то всьо. Вони йому костюм вкрали, тоді були в моді такі дипломатики, знаєте? Що куплю, передам через знайомих поїздом – уже вкрали. Спеціяльно так, аби його з того інституту спекатися.
Потім стало питання, чи взяти його до війська. Захистив уже диплом – і беруть його до війська. І відправляють у Севастополь. Кажуть: "Дивися. Отут машина УАЗ. За три місяці маєш скласти". Склав, їздив. Обрізали раз гальмівні шланги, щоби аварію зробив. Коротше кажучи, знущалися над ним, як могли. Але він запам'ятав мої слова, що терпіння все перемагає, і мовчав, ні з ким не мав справи.
Я не то, що осуджую когось. Я знаю, навіть тут у нас, у Коломиї, було хлопці, яких заставили писати оті статті покаяння, аби їхні діти вчились. Перед ким каятись? Ти ж на своїй землі…
Отаке моє життя. Здоровля нема. Ось нога в мене – оце бачите? Поламали на слідстві – так били-катували. Лиш відро води допомагало прийти до свідомості, так били – десять діб… А потім перегнали нас у Львів, а там до суду, а тоді Воркута…
В.О.: Чи збереглися у вас вироки, довідки про звільнення, про реабілітацію?
М.О.: Є-є, по-моєму, тут є.
В.О.: Ось тут написано: "Оленчак Михаил Васильевич, 1930 года, село Почапы Золочевского района Львовской области, 9 января 1964 года, ст. 62, часть..." "Часть первая", тут написано.
М.О.: Але [нерозбірливо] перейменували. В мене була друга.
В.О.: Ага. "...со ссылкой на 3 года. Не судим. 1 октября 1963... до 1 октября 1969. После отбытого срока срока наказания с последующим направлением в ссылку на 3 года. Убыл в распоряжение УВО Красноярского крайисполкома".
М.О.: Маєте друге. Не було знімків, то відірвали знімок з документа.
В.О.: А це – справа №32: "8 июня 1972 года освобожден на основании приговора Областного суда Ивано-Франковской области в связи с окончанием срока ссылки". А вироку немає жодного, так?
М.О.: Десь він був...
В.О.: А це довідка від "2 августа 1956 года освобожден в связи с постановлением комиссии Президиума Верховного Совета СССР от 31/VII с применением Указа от 24.03.56 со снятием судимости и поражения прав. Следует к месту жительства в г. Томск".
М.О.: Отак, бачите, звільнили. Оце довідка, що я робив трошки в школі – десь у мене вона є ще.
В.О.: А це – "Справка дана Оленчак Михаилу Васильевичу, 1930 года рождения, родился в Золочевском районе Львовской области, украинцу, [нерозбірливо] в том, что он с учета спецпоселения снят. 7 мая 1958 года".
А ви пишете що-небудь про ці ув'язнення? Чи публікувалося щось із ваших спогадів або про вас?
М.О.: Публікувалося. Я навіть давав до журналу "Зона". Але вони подивилися і кажуть: "Та то велика проза, ми то не можемо". Але взяли один рукопис. Я виписував "Зону" – не опублікували. Я не то, що хвалю себе... Але є в "Зоні" такі речі, що я би не хотів того друкувати. А оце маєте – що я пишу. Я читав людям. Я не маю спеціальної освіти, я ж не мав коли вчитися.
В.О.: Але маєте хист і художній смак – я подивився деякі місця.
М.О.: Деякі вчителі – я не хочу казати, що тепер погані вчителі, а колись були кращі, – але вони кажуть: "Чоловіче, та ти пишеш прекрасно – чому ти не пишеш?"
В.О.: Це був Михайло Васильович Оленчак, місто Коломия, 8 лютого 2000 року. Вул. Соборна, 57, м. Коломия, 28200, Т. (03433)-344-43. Записав Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Михайло ОЛЕНЧАК, 8.02. 2000 р., фото В.Овсієнка, м. Коломия.