Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Рух за соціальні та економічні права

ПОЛІЩУК МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ

07.03.2009 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю від 22 червня 2002 року
ПОЛІЩУК МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ (нар. 20.12. 1930 в с. Біліївка Володарського р-ну Київської обл.)
Селянин, робітник. Двічі репресований за відстоювання економічних інтересів та людських прав, за національну самосвідомість.
З селянської родини. Мати, Цірук Мотря Дорохтеївна (23.06. 1908 – 22.11. 1995), неписьменна, змалечку заробляла у багатших людей. Її батько, хлібороб Дорохтей Цірук 1922 р. на сім`ю з 14 душ одержав 14 десятин землі і обробляв її з сім`єю. На Багатий вечір 1932 р. «розкуркулений». Один розкуркулювач трусив Миколчиними вишиваними сорочечками і гукав: "Купляйте куркульське, купляйте куркульське!". Мати загорнула Миколку в стару свитину і перенесла до свекра Матвія Поліщука в с. Гайворон, де й минуло його дитинство. У 1933 р. в Гайвороні померло з голоду 470 душ – це тільки на правому березі річки Березна. Було людоїдство. Батько, Поліщук Кіндрат Матвійович (1904 – 1943), у колгосп не пішов. У жнива 1934-го батько й мати вижали своє жито, за що активісти посадили їх у «холодну», урожай конфіскували і під конвоєм водили їх разом з іншими «штрафниками» на колгоспне поле жати.
1938 р., коли Миколка пішов у перший клас, діти активістів побили його як сина одноосібника. Кілька місяців лежав у Васильківському дитсанаторії прив`язаний у гіпсовому кориті. Під гіпсом завелися черви…
Через нещасний випадок, що стався з сестричкою Ганною (1936 р. н.), мати в 1940 р. не виробила до мінімуму 11 трудоднів, а оскільки батько не працював у колгоспі, то їхнє господарство виключили з колгоспу і обклали подвійним податком, відрізали город. У 1941 р., за місяць до війни, за несплату податків описали все майно, та не встигли його відібрати. За німецької окупації хоч не голодували. Батько загинув у грудні 1943 р., форсуючи Дніпро.
У березні 1944 р. Микола пішов у третій клас, 1948 р. закінчив семирічку. Юнак дуже хотів видряпатися з тяжкого материного становища і в серпні 1948 р. пішов у Сквиру, за день склав усі екзамени у сільськогосподарський технікум. Ходив у технікум босий, простудився – і на цьому наука закінчилася. Працював у колгоспі учнем садівника, цілодобово – обліковцем молока, заробляючи 0,75 трудодня, потім різноробом – на рівні зі здоровими людьми. Малював колгоспну стінгазету. Будучи впевненим, що «куркульського сина» не приймуть, на спір із друзями несподівано вступив у комсомол.
1952 р. виїхав на Донбас, працював у Макіївці на заводі імені Кірова охоронцем, бо робітником не приймали: не міг пройти медкомісію. Поступив у 8-й клас вечірньої школи. Викладання там велося російською мовою, тому навчання спочатку давалося тяжко. Обурювала тотальна русифікація: 1955 р. на комсомольських зборах П. самовільно вийшов на трибуну і сказав: «Тут я не зміг знайти української школи, тут українська мова гнобиться і навіть на комсомольських зборах я не можу висловити своєї думки українською мовою. У мене нема перспективи?» І поклав комсомольського квитка на стіл. Його виключили з 10-го класу за незручні запитання викладачам.
На вимогу матері 1955 р. повернувся в Гайворон, бо його вітчим загинув під машиною, вивозячи буряки. Залишив корову, вулика і стару хату. Микола на рівні зі здоровими чоловіками працював у колгоспній будівельній бригаді. Поступив заочно у Ржищівський будівельний технікум, закінчив його в лютому 1964. Курсову роботу зі статики споруд написав українською, але мусив перекласти її на російську. У селі йому роботи за фахом не знайшлося: інвалідові давали виключно важку фізичну роботу. Коли 1962 р. впав з горища корівника і 17 днів пролежав у лікарні. На нього за невиконання мінімуму трудоднів наклали підвищений на 50% податок. Конфліктував з головою колгоспу, «тридцятитисячником» Отаманенком.
З 1963 р. П. не брав участі у виборах. Коли КПРС узяла курс на укрупнення районів і колгоспів, П. виступив на зборах проти об`єднання колгоспу з сусіднім. Селяни підказували йому, що казати, а самі мовчали. Через два тижні міліціонер попередив, що його збираються звинуватити в хуліганстві (ст. 206 КК УРСР). П. поїхав у Київ шукати своїх депутатів Синицю – секретаря Київського обкому партії, та О.Є.Корнійчука. Першого не знайшов, а жінка Корнійчука сказала, що він його не прийме. Пішов у Київську обласну прокуратуру. Там заступник прокурора Русанов вилаяв його за виступ проти «курсу партії», а назавтра приїхав у Гайворон на розширене правління колгоспу, де організував «народний осуд» П. і звинуватив, що він заважає колгоспникам будувати комунізм.. У кабінеті голови колгоспу сказав: "Ти бачиш, що в тебе тут нема друзів? Бачиш. Так ото в мене тобі така порада: їдь звідсіля. Тобі дадуть хороші документи – ти тільки звідсіля їдь." П. сказав, що виїздити з села не хоче, бо вже добудував хату, має п'ять вуликів. – "У тебе тут життя не буде – і хати твоєї не буде, і нічого не буде. Ти звідсіля їдь". За рік його таки переконали, що посадять за «дармоїдство».
1965 р. П. виїхав у Білу Церкву. Працював у багатьох будівельних організаціях робітником, майстром, старшим інженером відділу, виконував на підприємствах складні інженерні розрахунки. За сумлінне ставлення до роботи мав заслужену повагу, був профгрупоргом. Не мирився з неправдою, приписками, зловживаннями начальства. Жив у вагончиках, у сімох гуртожитках, нарешті 9.03. 1972 р. одержав однокімнатну квартиру.
П. їздив у київські бібліотеки, цікавився культурними подіями, купував газету "Вісті з України", звідки дізнався про Івана ДЗЮБУ та його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У вересні 1969 р. написав з цього приводу листа в редакцію газети "Вісті з України". У червні 1973 р. послав листа в редакцію газети «Літературна Україна» про становище української мови.
Під час туристичної поїздки на Кавказ 1974 р. П. знову не взяв участі у виборах. Того року вже був офіційно застережений, що як не припинить поширювати наклепи на радянський державний і суспільний лад, то буде притягнутий до кримінальної відповідальності. На попередженні написав, що ніяких наклепів на радянську владу не зводив. Кагебіст сказав: "Лучше бы вы были бабником, лучше бы вы были наркоманом, лучше были бы пьяницей, но не были бы болтуном. Запомните, вам это зря не пройдет".
У жовтні 1974 р. П. перейшов у військову частину на посаду старшого інженера, та 9.12., за 15 хв. до кінця робочого дня, його з роботи звільнили без пояснень. П. звернувся до суду, написавши в заяві: "Мене звільнили з роботи Міжнародного дня прав людини – такі в нас права". Він виграв справу. Тоді його звільнили «за скороченням штатів» з компенсацію за вимушений прогул. Начальник білоцерківської міліції дуже обурювався, що П. "клеветал" про День прав людини, стукав кулаком по столу: "В Советском Союзе права трудящихся все 365 дней в году! А в мире капитала, где все зависит от денежного мешка, – один день прав человека".
Під той час П. купив німецький фотоапарат "Практика-Л", яким можна було фотографувати з близької відстані, і почав перефотоґрафувати для етноґрафічного музею Івана ГОНЧАРА давні знімки людей в українському одязі. Це не сподобалося КГБ, і йому влаштували провокацію. Восени 1974 р. в магазині "Мелодія" до нього заговорив незнайомий фотоґраф. П. показав йому свої знімки, він свої. Фотоґраф засумнівався, чи зможе П. зробити фотоґрафії високої якості, і «для проби» підсунув йому іноземний календар, з якого П. зробив кілька кольорових діапозитивів, і з одного – кольоровий відбиток. Крім того, він приніс П. дві фотоплівки, які попросив проявити. П. не встиг їх проявити, отже, не знав, що на них є. Йому прийшла повістка з`явитися в суд 12.03. 1975 р. у справі поновлення на роботі, та 11-го о 7-й ранку в його помешкання зайшло 5 осіб. Обшук тривав 3 години.
П. потримали в камері попереднього ув`язнення в Київі, відтак завезли в Лук'янівський слідчий ізолятор. Після закінчення слідства П. подав заяву до Київського обласного суду, в якій просив показового розгляду справи в клубі "Молодіжний" на будівництві Білоцерківського шинного комбінату, де він працював сім років, перед людьми, які його знають. Справу 18 – 20.08. 1975 р. розглядала Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Г.А. Дишля. Суддя дуже нервував, стукав кулаками об стіл і поламав речовий доказ – фотоапарат П., якого не міг відкрити. Власне звинувачення у виготовленні порноґрафічних знімків (ст. 211 КК УРСР) суд розглянув в останні хвилини засідання: не маючи ніяких доказів і жодного свідка, суд «встановив», що діапозитиви виготовлені «з метою розповсюдження». Усі ж три дні пішли на з`ясування «завідомо неправдивих вигадок, які порочать радянський державний і суспільний лад» – це кілька розмов зі знайомими про радянську виборчу систему, національну політику, радянську демократію та керівництво КПРС, часто спровоковані начальством, агітаторами у 1968-74 рр.. П. досить успішно захищався, доводячи, що висловлене ним написане в багатьох книжках, автори яких ходять на волі. Суддя Дишель не дозволяв П. одержати відповіді свідків на свої запитання: «Свідок, суд запитання знімає. Можете не відповідати. Давайте вашу повістку». Інкримінували також згадані вище листи в редакції газет "Вісті з України" та «Літературна Україна», які пролежали вже кілька років. Від послуг адвоката П. відмовився. Суд призначив покарання: 3 р. ув`язнення у виправно-трудової колонії загального режиму за ст.. 187-1 та 1 р. за ст. 211 КК УРСР з конфіскацією фотоапаратури. Хоча процес вважався відкритим, на нього не допустили навіть матір і сестру П.. З протоколом судового засідання П. ознайомили аж через 68 діб (замість 3). Подав касаційну скаргу на 72 стор., але це не вплинуло на ухвалу Верховного Суду. 20.08. 1975 р. подав заяву на ім`я Голови ПВР УРСР І.С.Грушецького – вона зі слідчого ізолятора не вийшла.
На етапі в Дніпропетровську П. пограбували кримінальники. Карався в колонії № 2 загального режиму в м. Дзержинськ Донецької обл.. Там подивитися на живого націоналіста-антирадянщика збіглося все начальство колонії. На другий день його посадили в штрафний ізолятор за відмову вийти на роботу. Вийшов звідти з купами вошей. Його порятував банщик – баптист Іван Мелащенко, родом зі Слов'янська.
Адміністрація не зважала на інвалідність П. і примушувала його тяжко працювати на скручуванні пружинних матраців. Карали за невиконання норми, хоча насправді його роботу приписували кримінальникам. Начальство часто викликало П. і намагалося створити йому негативну репутацію, поширювало чутки, що він доносить. Жив упроголодь. Підробляв малюванням «марочок» – хустинок, за що в`язні платили продуктами. Коли перевели на свердлильний верстат, П. виконував норму і мав можливість купувати продукти на 7 руб. у місяць. Але майстер перевів його на інший верстат, де не було механічної подачі, треба було подавати вручну. Скоро три пальці правої руки втратили чутливість і не сприймали навантаження. П. винуватили в симуляції, але таки мусили на деякий час звільнити від роботи. Він розминав пальці, чутливість відновилася. До речі, йому пропонували й легку роботу: носити за начальством ключі від локальних зон. П. прилюдно категорично відмовився, чим здобув добру репутацію серед в`язнів.
Щоб менше перебувати в скупченні в`язнів, П. записався у вечірнє професійно-технічне училище вчитися на токаря. Здобув четвертий розряд. Та його перевели збивати дерев`яні ящики, а 11.03. 1978 р. звільнили. Перед звільненням він відмовився фотографуватися в костюмі з галстуком – волів красуватися в документах у зеківському одязі.
П. повернувся в Білу Церкву. Тим часом трест "Білоцерківхімбуд" відібрав його квартиру. Усе його майно пропало. 28.03. П. пішов на прийом до голови міськради Василя Залевського. Той дозволив прописати його в гуртожитку і влаштуватися на роботу в той же трест у відділ інженерної підготовки будівництва. У гуртожитку "Мир" йому підселяли «стукачів». Начальник дільниці Ярослав Левчук ніби зі співчуттям розпитав П. про суд і ув`язнення – і написав у КГБ донос, що він провів з П. виховну роботу, але П. його виховному впливові не піддався і в розмові з ним "допускал идейно враждебные высказывания". Після цього донощика обрали секретарем парткому тресту, потім призначили інструктором Білоцерківського міськкому, інструктором Київського обкому КПУ.
Коли П. влаштували на роботу, він почав звертатися до влади, що його незаконно репресовано. Тоді його викликали в міліцію і в присутності понятих наклали на півроку адміністративний нагляд, яким приписувалося не виходити з гуртожитку після 21 год., з міста не виїздити, щосуботи відзначатися в міліції. Формальна причина: характеристика з колонії, що П. не виправився. П. сказав: "Майте претензії до тих, хто мене не виправив. Я якраз дуже хотів виправитися і питав у рідної радянської влади, яких мені треба вад позбутися і яких якостей повноцінного громадянина соціалістичного, комуністичного суспільства набути. Але мені на це питання не відповіли, тому я не буду підписувати цих умов". Приписів адміннагляду він не порушував, але попередив, що відмічатися в міліцію не ходитиме. На диво, його за це не покарали.
Їздив з листом про незаконне ув`язнення у с. Лосятин до депутата Верховної Ради Степаниди Виштак, щоб вона передала його Голові ПВР О.В.Ватченкові. У Києві в театрі 10.05. 1980 р. вручив великий рукопис, на 37 сторінок, під назвою «Прохання», депутатові Верховної Ради СРСР від свого Білоцерківського округу Дмитрові Гнатюку – воно дуже швидко опинилося в прокурора Богачова, який згодом підписав санкцію на арешт П.. У «Проханні» П. викрив усю беґлуздість звинувачень, дотепно скориставшись цитатами з творів Маркса і Леніна, так що цей талановитий твір читається як дошкульний фейлетон на «радянське правосуддя».
19.11. 1980 р. П. знову заарештували прямо на роботі. Обшукали робоче місце і кімнату гуртожитку. Під час слідства він подав чотири заяви про відмову від адвоката і наполягав, що кримінальну справу порушено незаконно. Але в січні 1981 р. його спровадили на психіатричну експертизу в 13-е відділення лікарні ім. Павлова. Там він зустрівся з політв`язнем Валерієм КРАВЧЕНКОМ. На щастя, фельдшер-земляк не вводив призначених йому 80 куб. см сульфазолу. Завідуюча 13-м відділенням Арсенюк Тамара Михайлівна зробила висновок, що П. «виявляє ознаки психопатії зі надцінними ідеями реформаторства», але є осудним. Київський обласний суд 10.04. 1981 р. під головуванням судді М.М. Киселевича присудив йому 3 р. таборів суворого режиму за «систематичне розповсюдження в усній та письмовій формах завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» (ст. 187-І КК УРСР). Це знову ж таки кілька розмов зі знайомими про виборчу систему, русифікацію, ущемлення прав і свобод, 4 листи в редакцію газети «Радянська Україна» і «Прохання» до депутата Д.Гнатюка, в яких він ніби паплюжить внутрішню та зовнішню політику СРСР та «демократичні завоювання (!) радянської влади». У цьому вироці, як і в першому, не наведено жодного прикладу тих «наклепів».
Дуже швидко П. етапували в с. Чорнухіно Перевальського р-ну Ворошиловградської обл.. Досвідченому в`язневі було вже легше. Але від нього не приймали ніяких скарг. В'язень Манько, який звільнявся 10.12. 1981 р., пообіцяв узяти листа П. – заяву прокуророві УРСР про незаконне ув'язнення. Але насправді передав листа днювальному, а той заступникові начальника по режиму. П. кинули в штрафний ізолятор «за спробу нелегально переслати кореспонденцію», погрожували статтею 62-ю («антирадянська агітація і пропаганда»). Він оголосив там голодівку протесту, яку тримав 25 діб, причому перших 7 діб – суху. Утратив голос. Коли випив води – зміг говорити. У карцері сиділо кілька осіб, вони з`їдали пайку П.. Хтось повідомив сестрі П. Ганні Шаповал про його голодівку. Сестра завимагала пояснень адміністрації. 4.01. 1982 П. викликав начальник колонії Пташинський і запевнив, що всі його скарги будуть відправлятися в усі органи державної влади. Того дня П. зняв голодівку.
Начальник загону Пьохов відмовився прийняти його: "Труп мне не нужен, забирайте его отсюда". П. поклали в санчастину. Її начальник Дніпров бачив, що в`язні дали П. шматок хліба з маргарином, і сказав: – "Хорошо, хорошо, ешь, ешь". П. з`їв ще й горохового супу – і мало не помер.
На третій день його вже вивели на роботу. Працювати не міг, лежав на стружках. Через два місяці йому доручили мітлу – замітати в робочій зоні. Потім плів сітки. Ходив на курси операторів котельні.
20.11. 1983 р. П. повернувся в Білу Церкву, а вже 25-го йому видали паспорт. Працевлаштуванням його займався міліціонер лейтенант Нємов. П. щодня ходив у міліцію і доповідав, де йому відмовили у працевлаштуванні через відсутність прописки. Питають: "Де ти сьогодні ночував? Там ми тебе й пропишемо". – "Я сьогодні ночував у електричці, прописуйте мене до електрички". Білоцерківський міськвиконком в особі Василя Шевченка намагався випхати П. з Білої Церкви – направляв у Васильків, Фастів, Володарку, Сквиру, але П. туди не поїхав, бо до ув`язнення мав у Білій Церкві житло з майном, яке через незаконні дії влади пропало. Ці дії мав намір оскаржувати. Влаштувався тимчасово оператором котельні на заводі "Електроконденсатор".
П. прописали в гуртожитку "Рось" конденсаторного заводу. Його багато разів переселяли з кімнати в кімнату, підселяли «стукачів». Нарешті поселяють у кращу кімнату на три чоловіка. Він відмовився. Тоді його викликав заступник директора заводу з побуту Жуков і пригрозив: "Ты не думай, что ты будешь нам устраивать погоду, где тебе жить и где тебе не жить, – ты будешь жить там, где мы тебе скажем, и с тем, с кем мы тебе скажем." Там жили начальник цеху Логвиненко і майстер Півнюк. П. зразу розказав їм, чому його сюди переселили, і сказав, що нічого про себе розповідати не буде, щоб їх не викликали в КГБ. В той же вечір вони пішли з кімнати, і П. жив у ній сам аж до реабілітації.
9.03. 1984 р. П. зі своїм другом Леонідом Гапоненком побував у Каневі на могилі Т. Шевченка, а вже 10.03 в КГБ йому пригрозили: "Тебе мало того, что ты получил, и ты ходишь и болтаешь. Ты доболтаешься. Мы тебе сушим сухари на третий срок, не меньше 12 лет. А пока работа кочегара для тебя слишком большая роскошь".
Того ж дня П. звернувся по телефону до колишнього свого колеги – головного інженера проекту, вже секретаря Білоцерківського міськкому партії, Геннадія Шуліпи. Той відмовився його прийняти. Натомість на нього нагримали інструктори міськкому партії. П. перестав домагатися реабілітації.
Працюючи кочегаром, П. відмовився ходити на політінформації: «Я таких інформацій наслухався до повної перемоги комунізму, мені нема чого там слухати». Майстер негайно доніс начальству. П. перевели підсобним робітником у ремонтно-будівельному цеху. Відмовився ходити на суботники, платити за марки ДОСААФ. Йому почали давати роботу, яка перевищувала його фізичні можливості. Звернувся до лікарів. Майстриня запропонувала скласти екзамен на робітничий розряд. Це йому дозволили лише за третім зверненням до Білоцерківської прокуратури, і тільки на третій розряд, хоча насправді він виконував роботу найвищих розрядів. Ще й у 1988 р. за те, що не пішов на збори в робочий час, його покарали зняттям 50% премії, погрожували звільнити з роботи.
У квітні 1989 р. начальник слідчого відділу КГБ УРСР Володимир Пристайко повідомив П., що Верховний суд УРСР реабілітував його за відсутністю складу злочину – за обома справами. Довідки про реабілітацію йому видали на клопотання сестри в кінці грудня 1989 р.. Йому нараховано було компенсацію 10.080 руб., але ці гроші пропали через інфляцію. Щоправда, надали занедбане старе помешкання, яке мусив власноручно ремонтувати, при цьому поламав ногу. З лютого 1991 р. живе в цій квартирі.
Лише після реабілітації начальник цеху запропонував П. працювати майстром, але він відмовився. У червні 1991 р. вийшов на пенсію.
У березні 1989 р. П. разом з Леонідом Гапоненком, Миколою Педченком, Василем Марченком та іншими створив осередок Товариства української мови "Початок". Вони ходили з агітацією по школах і установах, а установчу конференцію провели в «ленінській кімнаті» гуртожитку «Рось», де жив П.. Він зробив доповідь, головою обрали М. Педченка. Усю відпустку в листопаді П. потратив на створення об'єднання ТУМ і його реєстрацію. ТУМ висував П. кандидатом у депутати міськради на березневих виборах 1990 р., та в другому турі він недобрав 42 голоси.
Член Всеукраїнського товариства політв`язнів і репресованих з 1989 р.. Того ж року газета "Літературна Україна" опублікувала його допис про голод 1933 р.
На початку 90-х рр.. П. брав участь у створенні громади Української Автокефальної Православної Церкви у Білій Церкві. Коли УАПЦ розкололася, то він перереєстрував громаду на Київський патріархат УПЦ. А в день похорону Патріарха Володимира (Василя РОМАНЮКА) відійшов від християнства.

Бібліоґрафія:
Архів ХПГ: Інтерв`ю М. К. Поліщука від 22 червня 2002 року.
Архів М.К. Поліщука: копії вироків Київського обласного суду від 20 серпня 1975 р. і 10 квітня 1981 р.; Прохання депутатові ВР СРСР по Білоцерківському в.о. Гнатюку Д.М. від 6 – 9 квітня 1980 р.
Поліщук М. «Якби ми вчились так, як треба…» – Громадська думка (Біла Церква), 2006. – 6 жовтня.

Склав 7.03. 2009 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Внесені виправлення М.Поліщука від 29.03. 2009.
Знаків 21.078.


Рекомендувати цей матеріал