Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ

10.12.2008 | Овсієнко В.В. | Стежки-дороги. Спомини. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1998. – 496 с., іл.; Інтерв`ю 11.10.20
ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ (нар. 21, за документами 27.07. 1929, с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький р-н Тернопільської обл.) – п. 5.05.2005, м. Борислав Львівської обл.).
Учасник руху опору, політв`язень, поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка.
Батько, Гнатюк Федір, син Івана, – з бідняцької селянської сім’ї (1904 – 1.05.1945). Мати Варвара (25.11.1906 – 2.07. 1990) – дочка доброго господаря Павла Юрцуна, якого кілька разів обирали сільським старостою. Побралися проти волі її батьків. Федір клав печі по довколишніх селах, взимку плів коробки. Варвара ткала людям полотна та рядна. Самотужки побудували хату. Діти змалечку були привчені до роботи.
Іван вдався в прадіда-опришка, який палив панські маєтки і побував за це на засланні в Сибіру: був неслухняний і запеклий у своїй упертості, за що не раз був битий. Змалку трохи заїкався.
Коли 1939 р. прийшли большевики і почали створювати колгоспи, батько навідріз відмовився подавати туди заяву. Не дозволив і синові вступати в піонери. Спочатку з села вивезли в Сибір польських осадників, відтак узялися за українську інтелігенцію, свідомих селян. Тому німців у 1941 р. селяни зустріли з надією. Батько приніс із сусідніх Вишнівців страшну звістку: німці розкопали підземелля НКВД з закатованими трупами.
Маючи початкову освіту, Іван пішов у Вишневецьке ремісничо-промислове училище вчитися на столяра. Жив у гуртожитку. Багато читав патріотичної літератури, зокрема, повісті Юрія Горліса-Горського та Андрія Чайковського, що поривали його на муки за народ та на духовні подвиги. Старший серед учнів, Іван Седлецький, читав уголос Декалог – 10 заповідей націоналіста, усі повторювали і завчили його напам`ять. В останні півтора року німецької окупації на Волині була практично українська, а не німецька влада. Іван був очевидцем боїв повстанців з німецькими окупантами та з поліцаями-поляками.
У Великий піст 1944 р. Іван тяжко захворів на сипний тиф, ледве вижив. Восени 1944 р. батько був мобілізований до Радянської армії і загинув 1 травня 1945 р., в останній день битви за Берлін. Мати залишилася з чотирма дітьми. Іван був за господаря. Уже 15-річним діставав завдання від повстанців, передавав «ґрипси». Уперше нарвався на засаду восени 1944 р. Обійшлося тяжким побиттям – за нього заступився голова сільради, сказавши, що батько його в Радянській армії.
Взимку 1944-45 рр. почастішали енкаведистські облави, жертвами яких ставали підлітки та старі. Дев`ять разів затримували й Івана на кілька днів – і кожного разу немилосердно били: «Що, знову той заїка з Дзвенячі попався? Скільки не бий – не виб`єш з нього ні слова. І не застогне, клятий!» Підлітків примушували йти у «стрибки» – «истребительные отряды» – для боротьби з УПА . Іван зумисне пошкодив собі ногу якоюсь їдкою рідиною, нога розпухла. Однак згодом його таки забрали у школу «стрибків» у Вишнівці, де він змарнував півтора року. Цієї біди позбувся, коли під новий 1947 р. повстанці роззброїли «стрибків», а міліція, потримавши їх два-три дні під арештом, побила їх і розігнала.
Ще у вересні 1946 Іван записався до 5 класу Вишневецької школи, на уроки ходив з ручним кулеметом. Закінчивши на відмінно V клас, приписав у табелі й похвальній грамоті цифру II, послав документи до Крем`янецького педагогічного училища, куди його прийняли без вступних екзаменів. За два літні місяці підучив предмети, які не вивчав, і вже з першої чверті був там відмінником. Любив математику, почав віршувати.
Уже на першому курсі Івана викликали в місцеве НКВД і допитували про пістолет, який у нього був 1942 року. Провід ОУН Почаївського району доручив йому перевозити і поширювати листівки. Прибрав собі псевдо «Іван Недоля», яким підписував звіти («квестіонари») і свої вірші. На початку другого курсу виступив на зборах проти вступу в комсомол, за що комсорг Васильєв назвав його «українським буржуазним націоналістом». Через кілька днів Іван був заарештований. Коли автоматники на чолі зі слідчим Могилевським вели його до тюрми, він перескочив мур і втік. Прибіг додому, узяв одяг, поцілував руки матері та рідний поріг і пішов у підпілля. Ночував у копицях сіна, у стодолах. Просив дозволу перейти на нелегальне становище, та провід підпілля переконав його йти далі вчитися. Староста класу, товариш, підробив матрикул, і його прийняли в Бродівське педучилище Львівської обл.. Та за три тижні, 27.12.1948 р., новим арештом, прямо в училищі, була поставлена крапка в його юності.
Утримували Г. в Кременецькій тюрмі. Слідчі Кравченко і Могилевський тяжко били його, навіть імітували розстріл. Різдво 1949 р. він «святкував», два тижні стоячи у вузькому «боксику». Слідчий ст. лейт. Горбачов пред`явив Г. його закривавлений «квестіонар» і знімок його вбитих друзів, підпертих під муром, зокрема, найщирішого друга Василя Теслюка. Це так вразило Г., що він довго мучився в непритомності, утратив сон і відтоді 22 роки періодично не спав по 2-3 місяці.
20.01. 1949 слідчий Безщасний сформулював звинувачення у справі № 7426 про те, що студент Гнатюк І.Ф. був членом ОУН, виконував обов`язки інформатора Почаївського районового проводу ОУН під псевдонімом «Іван Недоля», збирав дані розвідувального характеру, поширював листівки, втягував інших осіб в ОУН, агітував студентів не вступати в комсомол. Звинувачений за ст.ст. 54–1 «а» та 54-11 КК УРСР («зрада батьківщини» і «збройна боротьба»). Під час найжорстокіших чотиримісячних допитів не видав нікого.
31.03.1949 справа Г. була передана у Військовий Трибунал військ МВС Тернопільської обл. На прощання начальник оперативної групи капітан Єрмолаєв тяжко побив його. Однак у трибунал Г. йшов з піднесеною головою, ніби його “вели не на засідання трибуналу, а до шлюбу”. Як свідки були викликані комсорг училища Васильєв та викладачка фізики Тетяна Синярова, яка вимовила лише двоє слів: «Не знаю». З урахуванням Указу ПВР СРСР від 26.05. 1947 «Про скасування смертної кари» трибунал у складі ст. лейт. юстиції Василишина і двох жінок, мол. лейт. міліції Руденко і Бабенко, без участі прокурора і захисника, присудив Г. 25 р. ув`язнення з конфіскацією майна та 5 р. поразки в правах.
Г. був переведений у Львів і відправлений на схід етапом, що тривав місяць. У спеку годували солоними оселедцями та глевким хлібом, а води давали мало. На пересилках влада зумисне зводила політв`язнів з «суками», виникали криваві бійки.
У вересні етапним пароплавом «Ногін» Г. був вивезений з порту Ваніно у Магаданську обл.. Перший його табір – Аркагала, де років десять тому був розстріляний поет Михайло Драй-Хмара. Рік працював у шахті. Робота разом з розводом та обшуками забирала 14 год. на добу, спати можна було хіба 5-6 год. В`язні масово вимирали від виснаження, голоду й холоду. Тоді Г. відмовився від підземних робіт, 17 діб провів у холодному карцері. Визволила його лікарка, здивувавшись, що він досі живий.
Восени 1949 р. Г. написав першого в неволі вірша «Трагічне покоління». Вірші були для нього підтримкою: “Якщо не писатиму віршів – скоро загину”.
Через рік Г. був перевезений в концтабір «Аляскітово» управління Берлаг– це в кінці Колимської траси, за 1200 км від Магадана. Працював у руднику в непроглядній пилюці. Дружив там з Володимиром Сорокалітом, поетами Григорієм Чаплею, Миколою Волощуком. Захворів на сухоти. Лікували його лише хлористим кальцієм, згодом відправили на висілок Дебін, що на лівому березі Колими. Тут умови були ліпші, йому підлікував сухоти, виразку шлунка, зробили операцію на апендицит. Знову був відправлений у табір «Холоний», добував золото. За невихід на роботу у Святвечір 1953 р. був кинутий у карцер, де наглядачі шість разів задушували його і відливали водою. Відтак мав 6 міс. БУРу.
6.03.1953 р. Г. написав вірш «На смерть тирана» і читав його вголос – це чув В.РОМАНЮК, майбутній Патріарх Володимир. Перекинутий був у табір «Дніпровський», де знову сидів у БУРі. Загалом побував у двох в`язницях, на трьох пересилках і в п`ятьох колимських таборах. У таборі ім. Бєлова провів 1,5 року. Тут, після смерті Сталіна, умови були легші, він багато читав і писав, звідти надіслав листа матері, що живий, а то мати вже три роки поминала його як померлого. Тут спілкувався з командиром загону УПА Омеляном Польовим, професором Берлінського університету Михайлом Антоновичем. Лікувався у сел. ім. Матросова (де пізніше, 1977-79 рр., карався В.СТУС). Мав тяжкі кровотечі з легень. Йому таки дали ІІ групу інвалідності і 6.02. 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом». Політичних в’язнів, звільнених за станом здоров’я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних через союзне МВС дасть письмову згоду взяти його на своє утримання і доглядати до смерті. Таку довідку-згоду дала Г. його майбутня дружина Галина Капустяк, з якою він після її звільнення з Берлагу випадково познайомився ще в 1954 р. і мав одне побачення.
Спочатку Г. поїхав до мами та сестер, які були виселені у Миколаївську обл., та за два-три дні дільничний міліціонер звелів йому їхати за призначенням, у Борислав Львівської обл., до Галини. 1.04. 1956 р. вони одружилися. Відвідав рідне село Дзвинячу – і був вражений, що краяни, які залишилися, вже призвичаїлися до нового життя: «Маємо хліб і горілку – чого нам ще треба?». Та коли радянські танки задушили сусідню Угорщину, КГБ примусив Г. виїхати з Західної України, погрожуючи фабрикуванням кримінальної справи чи й убивством.
Весною 1957 Г. попрощався з дружиною і донечкою Любою (1957 р.н.) і поїхав до мами в с. Пузирі Жовтневого р-ну Миколаївської обл. Вірші, вивезені з Колими, закопав. Страждаючи сухотами, все ж улаштувався обліковцем на фермі радгоспу «Прибузький», де працювали мама і сестри. Приїздили кагебісти і схиляли його до співпраці. За відмову звільнили з роботи, відтак улаштували вагарем зерна, щоб піймати його на недостачі. Згодом працював мулярем, вантажником. Дружина з дітьми (син Володимир народився 1959 р.) перебралася до нього. Г. викликали в КГБ у зв`язку з арештами колишніх політв`язнів Миколи Волощука і Володимира Сорокаліта, у нього був обшук, під час якого вилучили листування з ними. Ймовірно, від арешту Г. врятувала тяжка операція, під час якої йому видалили 2/5 легені.
Після трирічного поневіряння у південних степах, бачачи очевидну приреченість вчорашнього політв’язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, кагебісти дозволили Г. повернутися в Борислав. Але перед тим кагебіст Георгій Іванович Бєляченко, який похвалявся, що був слідчим Дмитра Павличка і домігся, що той написав цикл віршів проти українських буржуазних націоналістів «Убивці», запропонував і Г. написати вірші «з осудом минулого». Це був вибір: жити чи вмерти. Тяжко виснажений хворобою, Г. пішов на компроміс: три-чотири такі вірші восени 1960 р. були опубліковані в бориславській газеті «Прикарпатська правда». На початку 60-х рр. його в складі групи «представників громадськості Львівської області», у складі якої були публіцист Тарас Мигаль та колишній політв`язень Лука Павлишин, возили в мордовські табори з метою «перевиховання» нерозкаяних. В’язень Трохим Шинкарук звинуватив його: «Ти проґендлював честь політв`язня». (2001 р. Г. видав посмертну збірочку віршів Т.Шинкарука). Однак на допитах у справі Б.ГОРИНЯ, М.ОСАДЧОГО 1965 р. потрібних КГБ показів не дав.
1964 р. Г. влаштували завідувачем міської книгарні в Бориславі. Тут він познайомився з Кузьмою ДАСІВИМ, який згодом (1973 р.) був ув`язнений.
Вірші Г. зрідка почали з`являтися в газетах і журналах, хоча більшість залишалися «захалявними». Брав участь у засідання літоб`єднання в редакції міської газети. З 1964 р. публікації почастішали. 1965 р. у видавництві «Каменяр» вийшла збірочка з 27 віршів «Паговіння». Книжка «Калина» (1966), у якій не було ні рядка на догоду владі, на засіданні ЦК комсомолу України була визнана «націоналістичною», і це позначилося на подальшій долі автора. Коли Львівська організація СПУ 1966 р. проголосувала за прийняття Г. до Спілки, тодішній секретар Львівського обкому В.Маланчук на зборах письменників-комуністів заявив, що не простить їм, що «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки». Справа зволікалася півтора року, в СПУ його прийняли тільки 27.12. 1967 р.
Оскільки ім`я Г. згадувалося в зарубіжних радіопередачах і публікаціях, у Москві була видана збірка його віршів у перекладах на російську «Следы», втім, немилосердно покалічених цезурою. Кагебісти вели мову про включення Г. в делегацію УРСР в ООН.
Поволі входив у коло письменників, чому посприяли путівки у будинок творчості в Ірпені. Був у дружніх стосунках з Володимиром Лучуком, Володимиром Підпалим, які редагували його книжки, з Борисом Харчуком. Вийшли збірки «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам`яті» (1977), «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987), книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989) «Нове літочислення» (1990).
Г. – учасник Установчого з`їзду НРУ. Востаннє був побитий на похороні свого друга В.РОМАНЮКА – Патріарха Володимира 18.07.1995.
За незалежності вийшли книжки Г. «Правда-мста» (1994), «Вибрані вірші та поеми» (1995), «На тризні літа» (2003), «Хресна дорога» (2004). Вірші його, як він сам – різкі, максималістські, безкомпромісні, вони звучать як продовження Шевченкової пристрасті. 2000 р. за книгу споминів "Стежки-дороги" (1998) Г. був удостоєний Національної премії ім. Т.Шевченка. Відомий він також як перекладач поезії і прози з білоруської, польської, серболужицької мов.
Похований у м. Борислав.

Бібліоґрафія:
1.
Вибрані вірші та поеми. Львів: Червона калина, 1995. – 672 с.
Стежки-дороги. Спомини. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1998. – 496 с., іл.
Бездоріжжя. – Харків: Майдан, 2002. – 240 с., іл.
Хресна дорога: Поетичні твори / Передмова Н.Кириленко. – Харків: Майдан, 2004. – 820 с.
Свіжими слідами: Спогади, есеї. – Харків: Майдан, 2004. – 136 с.
2.
Мусієнко Олекса. Іван Гнатюк. – Літературна Україна, № 28 (4437). – 1991. – 11 липня; те ж: З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Бойко Л.С. та ін. – К.: Рад. письменник, 1991. – Вип. І / Упоряд.О.Г. Мусієнко. – С. 134-137.
Архів ХПГ: Інтерв’ю І.Гнатюка 11 жовтня 2000 року. Архів ХПГ: Інтерв’ю І.Гнатюка 11.10. 2000. http://archive.khpg.org/index.php?id=1228861227&w Сверстюк Є. Твоя міра правди: Про спогади І. Гнатюка // Сучасність. – 2001. – Ч. 5. – с. 99–104. Ткачук Ярема. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 115 – 120.Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021–1380 с.: Гнатюк Іван, с 1090-1093: http://archive.khpg.org/index.php?id=1228860599&w Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; Гнатюк: с. 141-142; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Гнатюк: с. 157. Спогади про Івана Гнатюка / Упор. П. Сорока. – Вид. 2-ге, розшир. і допов. – Тернопіль: [Астон], 2010. – 200 с.
Ткачук Ярема. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 115 – 120.
Коваль Роман. Іван Гнатюк – поет-вершник. До 75-річчя від дня народження. – «Незборима нація», 2004. – Липень.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 9.12. 2008. Останнє прочитання 23.05.2016.
Знаків 14.370 Скорочена довідка: ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ (нар. 21, за документами 27.07. 1929, с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький р-н Тернопільської обл.) – п. 5.05. 2005, м. Борислав Львівської обл.).Учасник руху опору, політв`язень, поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка. З бідняцької селянської сім’ї. Іван вдався в прадіда-опришка, який побував у Сибіру: був неслухняний і запеклий у своїй упертості, за що не раз був битий. Батько навідріз відмовився вступати в колгосп, не дозволив і синові вступати в піонери. Пішов у Вишневецьке ремісничо-промислове училище вчитися на столяра. Жив у гуртожитку, багато читав патріотичної літератури. Знав Декалог, був очевидцем боїв повстанців з німецькими окупантами та з поліцаями-поляками. Восени 1944 р. батько мобілізований до Радянської армії і загинув у битві за Берлін. Мати залишилася з чотирма дітьми. Іван був за господаря. Уже 15-річним діставав завдання від повстанців, передавав «ґрипси». Уперше нарвався на засаду восени 1944 р. Обійшлося тяжким побиттям. Не раз потрапляв під червоні облави, і кожного разу його немилосердно били. Примушували йти у «стрибки» – «истребительные отряды» – для боротьби з УПА. Іван зумисне пошкодив собі ногу. Однак згодом його таки забрали у школу «стрибків» у Вишнівці, де змарнував півтора року. Під новий 1947 р. повстанці роззброїли «стрибків», а міліція, потримавши два-три дні, побила і розігнала їх.Закінчивши на відмінно V клас Вишневецької школи, приписав у табелі цифру II і поступив у Крем`янецьке педучилище. Уже на І курсі його допитували в НКВД про пістолет. Провід ОУН Почаївського р-ну доручив йому перевозити і поширювати листівки. На початку другого курсу виступив на зборах проти вступу в комсомол. Через кілька днів заарештований. Утік, коли його вели до тюрми. Пішов у підпілля. На підроблений матрикул поступив у Бродівське педучилище, та за три тижні, 27.12.1948, знову заарештований. У Кременецькій тюрмі слідчі тяжко били його, навіть імітували розстріл. Різдво 1949 р. «святкував», два тижні стоячи у вузькому «боксику». На пред`явлені знімки вбитих друзів, підпертих під муром, утратив сон і відтоді 22 р. періодично не спав по 2-3 місяці. 20.01.1949 слідчий Безщасний сформулював звинувачення у справі № 7426 про те, що студент Гнатюк І.Ф. був членом ОУН, виконував обов`язки інформатора Почаївського районового проводу ОУН під псевдонімом «Іван Недоля», збирав дані розвідувального характеру, поширював листівки, втягував інших осіб в ОУН, агітував студентів не вступати в комсомол. Звинувачений за ст.ст. 54–1 «а» та 54-11 КК УРСР («зрада батьківщини» і «збройна боротьба»). Під час найжорстокіших чотиримісячних допитів не видав нікого. 31.03.1949 справа Г. передана у Трибунал військ МВС Тернопільської обл.. З урахуванням Указу ПВР СРСР від 26.05.1947 «Про скасування смертної кари» трибунал без участі прокурора і захисника присудив Г. 25 р. ув`язнення з конфіскацією майна та 5 р. поразки в правах. Етап тривав місяць. У вересні пароплавом «Ногін» вивезений з порту Ваніно у Магаданську обл.. Перший табір – Аркагала. Рік працював у шахті. В`язні масово вимирали від виснаження, голоду й холоду. Тоді Г. відмовився від підземних робіт, 17 діб провів у холодному карцері. Рятувався віршами: “Якщо не писатиму віршів – скоро загину”. Через рік перевезений в концтабір «Аляскітово», що в кінці Колимської траси. Працював у руднику в непроглядній пилюці. Захворів на сухоти. У таборі «Холодний» добував золото. Загалом побував у двох в`язницях, на трьох пересилках і в п`ятьох колимських таборах. Після смерті Сталіна надіслав листа матері, що живий, а мати вже три роки поминала його як померлого. Мав тяжкі кровотечі з легень. Йому таки дали ІІ групу інвалідності і 6.02.1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом». На довідку раніше відпущеної на заслання Галина Капустяк теж випущений з табору. Г. поїхав до мами та сестер, виселених у Миколаївську обл., та дільничний міліціонер звелів йому їхати за призначенням, у Борислав Львівської обл., до Галини. 1.04.1956 р. вони одружилися. Коли радянські танки задушили сусідню Угорщину, КГБ примусив Г. виїхати з Західної України. Весною 1957 попрощався з дружиною і донечкою Любою (1957 р.н.) і поїхав до мами в с. Пузирі Жовтневого р-ну Миколаївської обл. Вірші, вивезені з Колими, закопав. Страждав сухотами, а все ж улаштувався обліковцем на фермі радгоспу «Прибузький». Приїздили кагебісти і схиляли його до співпраці. За відмову звільнили з роботи. Працював муляром, вантажником. Дружина з дітьми (син Володимир нар. 1959 р.) перебралася до нього. Г. викликали в КГБ у зв`язку з арештами колишніх політв`язнів Миколи Волощука і Володимира Сорокаліта, вилучили листування з ними. Ймовірно, від арешту Г. врятувала тяжка операція, під час якої йому видалили 2/5 легені. Після трирічного поневіряння безнадійно хворому Г. дозволили повернутися в Борислав. Кагебіст Георгій Бєляченко домагався «осуду минулого». Це був вибір: жити чи вмерти. Тяжко виснажений хворобою, Г. пішов на компроміс: три-чотири такі вірші восени 1960 р. були опубліковані в бориславській газеті «Прикарпатська правда». На початку 60-х рр. його в складі групи «представників громадськості Львівської області», у якій були публіцист Тарас Мигаль та колишній політв`язень Лука Павлишин, возили в мордовські табори з метою «перевиховання» нерозкаяних. В’язень Трохим ШИНКАРУК звинуватив його: «Ти проґендлював честь політв`язня». Однак на допитах у справі Б.ГОРИНЯ, М.ОСАДЧОГО в 1965 р. потрібних КГБ показів Г. не дав. 1964 р. Г. влаштували завідувачем міської книгарні в Бориславі. Тут познайомився з К. ДАСІВИМ, який 1973 р. був ув`язнений. Вірші Г. зрідка почали з`являтися в газетах і журналах. 1965 р. у видавництві «Каменяр» вийшла збірочка з 27 віршів «Паговіння». Книжка «Калина» (1966) на засіданні ЦК комсомолу України була визнана «націоналістичною». В СПУ його прийняли тільки 27.12.1967 р. Поволі входив у коло письменників, чому посприяли путівки у будинок творчості в Ірпені. Вийшло кілька збірок. Г. – учасник Установчого з`їзду НРУ. 2000 р. за книгу споминів "Стежки-дороги" (1998) був удостоєний Національної премії ім. Т.Шевченка. Відомий також як перекладач поезії і прози з білоруської, польської, серболужицької мов. Похований у м. Борислав. Бібліоґрафія:1.Вибрані вірші та поеми. Львів: Червона калина, 1995. – 672 с. Стежки-дороги. Спомини. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1998. – 496 с., іл. Бездоріжжя. – Харків: Майдан, 2002. – 240 с., іл.Хресна дорога: Поетичні твори / Передмова Н.Кириленко. – Харків: Майдан, 2004. – 820 с. Свіжими слідами: Спогади, есеї. – Харків: Майдан, 2004. – 136 с. 2.З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Рад. письменник, 1991. – Вип. І / Упоряд. О.Г. Мусієнко. – С. 134-137. Архів ХПГ: Інтерв’ю І.Гнатюка 11.10. 2000. http://archive.khpg.org/index.php?id=1228861227&w Сверстюк Є. Твоя міра правди: Про спогади І. Гнатюка // Сучасність. – 2001. – Ч. 5. – с. 99–104. Ткачук Ярема. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 115 – 120.Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021–1380 с.: Гнатюк Іван, с 1090-1093: http://archive.khpg.org/index.php?id=1228860599&w Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; Гнатюк: с. 141-142; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Гнатюк: с. 157. Спогади про Івана Гнатюка / Упор. П. Сорока. – Вид. 2-ге, розшир. і допов. – Тернопіль: [Астон], 2010. – 200 с. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 24.05.2016. HnatiukIvan Знаків 7.874.
Рекомендувати цей матеріал