ІЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

 266318.05.2008

автор: Овсієнко В.В.

Аудио.Часть1
Аудио. Часть 2
Інтерв'ю ІЩЕНКА Олександра Івановича
В.В.Овсієнко: На Благовіщення, 7 квітня 2001 року, в місті Марганці в лісі поблизу свого дому розповідає про себе Іщенко Олександр Іванович. Привезли мене сюди Олекса Крестьянов та Володимир Буштаренко з Нікополя.
О.І.Іщенко: Народився 15 травня 1951 року в Орджонікідзе. Як у всіх – учився, армія. Питання про життя завжди виникали, все бачилося, що відбувалося, яке було лицемірство, яке ставлення людей до влади. Одне офіційне, неофіційне – інше. Ясна справа, що навіть у той час я був незгідний з багатьма питаннями життя, особливо в молоді роки – сьомий клас, восьмий – то мене прямо пересмикувало і не давало спокійно мислити. Тоді ж було конкретно заявлено, що російська мова головна, а українська ставилася в другий ряд. Це питання стояло однозначно. Це кажуть молодій людині, що от так і так. Це був початок, шістдесяті роки. Сказати, що нікому це не говорилося, скажімо, серед друзів – ні, це все говорилося, всі ці питання мали місце в розмовах. Тоді, самі розумієте, система була така, що як усі, так і ти. Або людина існувала ніби в двох вимірах: в одному вимірі вона говорила правду – це там, де її не чує влада, де можна говорити. І тому склалося таке враження, що всі "за". Гнали на паради, і всі йшли. А потім армія, Урал.
В.О.: А коли Ви в армії служили?
О.І.: Це 1969 рік, у 1972 році я повернувся. На Уралі служив. Морози, вітри… У системі МВД служив. Там відбиралися люди – кого в конвойні війська, а хто не згідний, порядний більш-менш, того на місці лишали. А якщо бачать, що людина така, то тебе посилали туди, де треба людей цькувати. Я знаю, які люди туди попадали від нас. Відбирали з нашого середовища агресивно настроєних і відданих чомусь такому негативному, я би сказав. А ті, що залишалися, скажімо, промислові зони охороняли. Я, звичайно, в конвойні не попав, ясна річ, мене знали як людину, надійну в іншому.
Прийшов із армії, на роботу не беруть.
В.О.: А де?
О.І.: У Марганці. Хотів у Орджонікідзе, але в Марганці давай проситися ж на роботу. Були дуже великі проблеми з роботою, але все ж таки вдалося влаштуватися в кар'єр на екскаватор. Працював.
Ще коли вивчали історію в школі, то я був дуже великий противник оцих програм. Тому я школу не закінчив. У мене були причини не вчитися, тому що мене примушували вчити ті програми КПСС, ту історію, яку нам придумали. Зараз-то ми вже знаємо, грамотні всі, але тоді ми вивчали ту історію, що нам написали. Мене примушували закінчувати школу, знову записували в школу: давай учись. А що вчись? Приходиш у школу, а там фактично не стільки знання дають, скільки політично «накачують». Така система була. В чому мій протест? У тому, що людина не хотіла вчити те, що силоміць примушували вчити. Я в той час уже бачив цю радянську владу, як то кажуть, зсередини, я вже в той час протестував.
В.О.: У якій формі?
О.І.: Я публічно виступив з промовою в якомусь кафе. До речі, я не думав, що про неї хтось буде знати. Я прямо заявляю, що я проти совєцької влади.
В.О.: А коли це було?
О.І.: Це були ще молоді роки, десь після армії. Я тоді зрозумів, що вся система була пронизана стукацтвом.
В.О.: Обов'язково.
О.І.: Хтось про це дізнався, але мене не чіпали, ніби закрили на це очі – ну, може, п'яний сказав щось. Але це було свідомо зроблено: виступити і сказати, що я проти тої системи.
А далі – поїздка в краї північні. На Північ їздив. Як кажуть, щоб утекти від себе, від того, що очі тут бачили.
В.О.: Ви просто поїхали десь на роботу? Коли то було?
О.І.: Це було десь у 1973-74 році. Я проїхав увесь Радянський Союз – така була робота. Бачив, що тут, на Україні, повно плакатів, а в Росії їдеш – і один там де-не-де. Тобто росіян агітувати не треба було, бо вони – колиска радянської влади, вони всі були "за". А нас треба було агітувати на кожному кроці, треба виставити плакат "да здравствует".
Багато я об'їхав, багато побачив. До речі, однозначно скажу, що був русифікований. Мало того, що в армії мене дуже русифікували, але ж у Росії – там же української мови не почуєш. Траплялися земляки, ми спілкувалися українською, але російська мова домінувала у всіх.
Повернувся додому десь у сімдесят п'ятому-шостому році. Ну, що, молодий, треба якось себе утверджувати. Будь-яка істота залишає після себе потомство, якось організовує життя. Побудував дім, діти ростуть. А з чого боротьба почалася? Дуже сильно мене дістали, як кажуть, і я став тим, ким став. Я вже не ховався, а вийшов на люди, бо мене сильно дістало… Справа в тому, що, починаючи з дитячих садків, моїх дітей почали русифікувати. Вони взагалі не могли вивчати української мови. Спроби влаштувати їх десь у найближчих садках були марні. Я прийшов до висновку, що йде повна русифікація. Це десь 1982-83 рік.
В.О.: А діти якого віку?
О.І.: Ірина вісімдесятого року і Максим вісімдесят третього. Я вже був людиною, яка мала свою гідність у цьому питанні. Це мене діставало і в моєму дитинстві. А тут я зіткнувся з цим конкретно на моїх дітях – русифікація. Це та сама школа, яку я проходив. І тут почалися мої виступи. Я не казав, що українці кращі, що росіяни інші. Перші мої дії – я виступив на захист української мови і, ясна річ, що й нації. Виступив уже відкрито, в мене все це задокументовано, де я виступав, що я казав, преса написала, що я виступав там, сказав те-то. Це вже горбачовська перебудова. Щербицький дав якісь там послаблення, на місцеве партійне керівництво пішли вказівки про якусь рівність.
У 1988 році, як ото щорічно збирають усіх працівників-педагогів у залі міської ради, я пішов од батьків і прямо заявив, що я не збираюсь бути перекладачем на українську мову своїм дітям. Я їм прямо заявив: давайте щось робити. Я звернувся до першого секретаря міськкому партії Березовського: давайте щось робити. Коли я почав звертатися, коли я почав стукати в усі двері, отут мені вже розказали, що я людина меншовартісна, бо ти українець. Є великі люди, а це такі: що їм дамо, то й буде.
В.О.: Цікаво, а хто з Вами так говорив? Ви можете назвати їх поіменно і їхні посади?
О.І.: В принципі, це були розмови про виконання постанов КПСС. Я можу назвати цього ж першого секретаря міськкому партії Березовського. Розмови були такі: ти ж давай роби, тобі прийшла бумага, що ти повинен розвивати українську культуру, мову, то ти ж давай, твори.
В.О.: Вже й Закон про мову був, так?
О.І.: Я вже не пам'ятаю, які там були закони, але я йому прямо говорив це. Не хотіли вони нічого робити. Коли я почав тикати їм ті газети і казати, що ви ж давайте, хлопці, щось робіть, то це, виявляється, потрібно хіба що за столом чи десь там у посадці.
Оця перебудова. Ми знали, що Горбачов розказував, але ж на місцях партія не хотіла нічого робити. Я не засуджую Горбачова, але ж ви самі знаєте, який це був переполох, коли почали відкрито говорити про демократію. Я теж виступив на зборах комуністів за демократію. Про це є два слова в пресі – де я виступав і що казав. Це справді було тоді. І, я вам скажу, все це десь фіксувалося. Я вів боротьбу. Я вже не кажу, як ми почали створювати Товариство української мови. "Літературна Україна" опублікувала статут. Я почав створювати Товариство української мови.
В.О.: Коли це вдалося зробити?
О.І.: Це вдалося у 1989 році.
В.О.: Установчий з'їзд у Києві був навесні 1989 року.
О.І.: Це був Установчий з'їзд. Але ж ми створювали товариство української мови без якихось вказівок. Я вам скажу, що помилки були. У порядність компартійних лідерів я не дуже вірив, але ж сказати, що в нас не було свідомих українців, не можна. Багато людей відгукнулося. Я агітував, казав, що ото як наших дітей русифікували, так вони своїх русифікують. Тоді ж ще ніхто нічого не міг знати, що буде далі і як. Ми ж були налаштовані дійсно відстоювати свою мову.
В.О.: А які люди були в цьому товаристві? Може, вчителі були?
О.І.: Люди були різні. Справа в тому, що я ж відкрите товариство створював, я ж не створював якусь ультраправу організацію. Це просто Товариство української мови. І що ви думаєте? Пішов я в наш міськком – до речі, деякі ті люди й зараз живі і, як кажуть, заправляють вже в іншій партії. Я з ними балакаю, кажу: «Ось бачите, люди хочуть, вам же прийшли документи, що треба розвивати українську мову, от ми й створюємо товариство». Невеличкий список був поданий мною, що є люди, ми будемо створювати. Бо ще ж партія все очолювала, і це була ідея КПСС, у принципі, тому я до них і звертався. Тоді без партії нічого не можна було робити. Невеличкий список був поданий. І я не знаю, як воно там у них сталося, але ті ж таки люди, які перші відгукнулися, щоб створювати Товариство української мови – з ними була проведена робота, як я потім дізнався. Тоді націоналіст – це що таке? Це фашист, його, можна сказати, розстрілювати треба, націоналіста…
Були збори, де мене довели до лікарні. Адже що вийшло? Подав цей списочок. Дивлюся – всі ці люди від мене сахаються. Я зрозумів, що їх «обробили». Хоча я не можу цього стверджувати, але щось таке було. Тут, бачите, зіграло роль, що Іщенко такий… І взагалі тоді боротьба велася на психологічному, так би мовити, рівні. Психологічно подавити людину. Варто було людині сказати, що Іщенко такий-сякий, він фашист, чи ще щось у цьому плані – і вже людина могла забігти хтозна куди. Бачать, що я не відступаю, створюю товариство, то треба якось іншим засобом мене подолати.
Робив я на Марганецькому ГОКу – Гірничо-збагачувальний комбінат. Збирають там відкриті збори комуністів. Я на ці збори теж попав і як почув, що там почали молоти – ви мені вибачте. Я вже не витримав, узяв слово. Я тоді слабо міг виступати, просто одне слово сказав: та що ви, люди, що ви розказуєте? Що я на захист української рідної мови став – не більше, а ви мене фашистом називаєте. Ну, тут виступають підготовлені люди. Усе це було розраховано на що? Це просто антиукраїнська пропаганда. Виступають, говорять, що я фашист. Секретарі парткомів самі ж не говорять, у них є…
В.О.: «Шестьорки».
О.І.: «Шестьорки», вони на весь зал… А мене ж люди-то знають. Я вам скажу, що я прекрасно розумію цього Стуса, прекрасно розумію Хвильового, що застрелився. Для мене немає проблеми їх зрозуміти, чого вони це зробили. Я знаю, яку можна організувати травлю, як можна людину довести.
В.О.: А ці збори коли були?
О.І.: Це осінь 1989-го. Я вам скажу, вони мене цим словом "фашист" психологічно вразили. Вони мене там обзивали різними словами, я це вислухав прилюдно, це десь 500 чоловік було, всіх комуністів зібрали і таку акцію провели проти людини, яка, крім того, що хоче дітям української мови, нічого більше не хотіла. Це, знаєте, психологічно так на мене вплинуло, що я був у такому стані: що робити? Тим більше, що ті люди, які були біля мене, вони якось трохи відійшли, ніби почали боятися чогось. Ви ж знаєте, що це таке публічні такі виступи. Я цих людей знаю, вони ходять собі, хай ходять, але вони все одно відповідатимуть за своє.
Як би там не було, я звернувся в лікарню, бо самопочуття було не дуже гарне. Тут ідеться про серце. Серце не витримало такої наруги, яку вони мені створили на цих зборах, де мене комуністи, оці партійні функціонери, образили до такого ступеня, принизили. Щоправда, я зараз знаю, що ці марганцеві кар’єри на серце дуже впливають. Я звернувся, що з серцем у мене нелад. Не то, що мене забрали, я сам пішов. Дуже щось мені важко стало. Мене поклали в реанімацію. Я й просився, тому що серце стає від таких переживань. Партійні функціонери, проти яких я виступав, знали, що я був у реанімації. Мене поклали на ліжко, крапельницю поставили. Прокидаюся вночі – крапельниця порожня стоїть, нікого нема, а я лежу. І, ви знаєте, таке відчуття – не знаю, що воно і як.
В.О.: Щось ввели, так?
О.І.: Можливо, не знаю. У мене навіть була така думка, чи не в мене крови моєї набрали. Я маю на увазі якесь переливання чи що. Бо було вроді нормально, а тут така слабкість. Я там побув день чи два, не пам'ятаю вже точно. Направляють вони мене, де психічних лікують. Вразило те, що я ж вроді нормальна людина, а тут мене беруть і закривають до людей, які ненормальні за своєю природою. Хто не був там, той не може уявити, коли тебе закривають у камері...
В.О.: Я був. 18 діб мене тримали на психіатричній експертизі. Вони всіх «антисовєтчиків» перепускали через психіатричну експертизу.
О.І.: Перепускали. Це дуже впливає психологічно. Я не скажу, що вони довго мене там тримали, але саме це приміщення... Я вже зараз не пам'ятаю, скільки я там був, два-три дні... Оце я між оцими людьми... Згадалося, що проти цього боролися правозахисники, – і тут я на собі це побачив. Чого в нас мало тих людей, які зізнаються, що вони були там? Не тільки правозахисників, а взагалі людей, які нормальні, але в силу того, що вони виступали проти деяких осіб, їх просто закривали і держали там два-три дні? Два дні, день його там потримай, не треба йому нічого казати, просто потримай нормальну людину – і вона більше ніколи не буде виступати.
В.О.: Оце совєцька каральна психіатрія в дії.
О.І.: Власне кажучи, я себе вважаю останнім, хто туди попав. Тоді ж була вже перебудова, кінець перебудови, вже йшли зовсім інші процеси, і вони вже не дуже бралися отак людей зачиняти.
В.О.: Це був кінець 1989 року, так?
О.І.: Так, за створення Товариства української мови мене довели до такого стану. Є живі люди, які можуть підтвердити, як мене обзивали фашистом ні за що.
В.О.: Отже, Вас там потримали декілька днів. А далі що було?
О.І.: Потім вони мене поміщають при цьому ж психоневрологічному відділенні; там і алкоголіків лікували, вони в одних палатах, ми в інших. Там мене вже починали колоти. І довели мене до такого стану своїми уколами, що я почав себе так погано почувати, що це важко передати.
В.О.: Мені розповідали люди, котрі роками там перебували, в якому вони стані були.
О.І.: Я так зрозумів, це психотропні ліки, у мене десь записано, чим вони кололи. Вони мене так "полікували", що я вже й ходити не міг, не тільки говорити. Це тривало до місяця. Потім за мене виступили товариші на зборах у Дніпропетровську, що людина отак постраждала. Мене зразу ж виписують у міське неврологічне відділення. Вони це зробили дуже швидко, тому що радіо "Свобода" розповіло про це на весь світ. Там мене подивився їхній психіатр. І що? Людину, виявляється, не так просто дурнем зробити, як би не хотіли, чим би не кололи, але так просто це зробити, що сьогодні вона нормальна, а завтра ненормальна. Пройшов я цей тест. Кажуть, все нормально, можна виписувати. Це завдяки радіо "Свобода", я так вважаю. Мене записали у профілакторій на місяць. Але ж те, чим накололи, настільки були сильне, що кинувся я працювати – а я працювати на екскаваторі не можу.
В.О.: Так, люди від того довго відходять.
О.І.: Отже, я не можу працювати, а сім'я, а діти… Що ж робити? Не можу працювати за фахом. Тут вони мені зробили направлення у Дніпропетровськ і помістили у психіатричну лікарню закритого типу, у неврологічне відділення. Там я пробув десь до місяця. Подивився, як там лікують теж. Це ціла історія, не буду розказувати. Мене там провідував Заремба з Товариства української мови. Там закрита лікарня, хоч вона й хороша. Лікарі ж бачать, що я нормальна ж людина, то перевели мене в соматичне відділення, це ніби як супутнє неврологічному, бо я ж не псих якийсь. Хоча я вам скажу, що там вони зробили мені опромінення рентгеном. Там є спеціальний такий рентген, і от я не знаю, наскільки воно на мене подіяло, але я би не сказав, що я став після цього здоровіший. Голову просвітили цим рентгеном, після чого мені стало не краще, а навпаки. Це факт.
У соматичному відділенні мене провідав ще, Царство йому Небесне… Цей, що вісімнадцять чи десять років відсидів, помер він у п'ятдесят років, поет.
В.О.: А, Іван Сокульський?
О.І.: Сокульський Іван, так, хай йому земля буде пухом.
В.О.: Я з ним на Уралі в Кучино сидів.
О.І.: Перед цією людиною я схиляюся. Це для мене був як старший друг, товариш. Він мене провідав, яблук приніс, побалакали ми. Я вам скажу: вони мене долікували до такого ступеня, що я вже зібрався помирати. Тут таке: або бери вішайся, або що – оце долікували мене в тій лікарні до такого стану, що я вже відчуваю, що все, напевне, не буде діла зі мною.
В.О.: І скільки Ви там пробули?
О.І.: Місяць теж. Я вже був у такому стані, що давай, дружино, забирай мене, або я тут помру. Такий стан був, що і згадувати не хочеться. Дружина мене забирає. Все ж таки сила волі в мене є, а ще ті зміни в суспільстві, і я одійшов. Я знов брав участь у подіях. Хоча я вже не хотів вести кого-небудь, я просто був членом Товариства української мови. І тут же створюється Рух – "Народний рух України за перебудову" він називався. Ми і його створюємо, проводимо перші збори. Знайшлися теж люди. Я організовував це діло. Вже була сила волі і, може, навіть і злоба, що вони мені таке зробили, що я вже не маю сили боротися по-справжньому, бути таким, як я був раніше, але все-таки я брав участь. І, як результат, брав участь у першому з'їзді Народного руху України.
В.О.: Це 8-10 вересня 1989 року.
О.І.: Так, Установчий з'їзд Народного руху. На Установчих зборах Товариства української мови я не був, а на цьому з'їзді був. Ми зразу з цих же людей, які були в Товаристві української мови, створювали Народний рух України за перебудову.
В.О.: Я на з’їзді теж був.
О.І.: Був я там присутній, бачив того Кравчука, як він виступав. У готелі був із Сокульським в одному номері, говорили багато. У мене й зараз є його вірші, які я бережу.
Приїжджаю додому з цього з'їзду – і тут за мене взялися. По-перше, стеження було. Кажуть: «Ми знаємо, де ти був, що ти робив». Я так зрозумів, що за всіма людьми, котрі були на з'їзді, було встановлене стеження. Я рядовий, не якась там людина, яку багато людей знали, але на своєму-то рівні знали. Була мені серйозна «обробка». Справа в тому, що я їздив за свої гроші і взяв відпустку, написав, що я за своїми справами, але я ж був у зовсім іншому місці. Мене «обробляли» дуже серйозно, міськком партії був підключений. За всіма людьми, які були на першому з'їзді Народного руху, буквально за кожним чоловіком – ви уявіть, яка була система, – слідкували. Потім він потрапляв у їхній список і вже утримувався «на гачку». Тому ти не знаєш, чи тебе сьогодні можуть забрати, чи коли, чи, може, взагалі нічого не буде. Ви розумієте, яка ситуація? Страх оцей був...
В.О.: То так. Я вже в той час був удома, то знаю.
О.І.: Ви знаєте, як оцих наших перших людей тероризували. Це зараз усі балакають – а тоді? Так чи інакше, я вже зрозумів, що стежать, КГБ було підключено. Але я вже не міг іти назад, я вже брав участь у всіх подіях. Вперше в Марганці на Перше Травня 1989 року ми з двома молодими людьми провели акцію. Нас троє було. Ми в колоні червоних прапорів вперше несли свої жовто-блакитні. Марганець вперше побачив оці жовто-блакитні наші прапори, тому що ми їх несли – я і ще дві людини. Батько мій, він учасник війни, казав, що стояв біля трибуни і не міг і слова вимовити – що це я проніс жовто-блакитні прапори по центральній вулиці в колоні… Ми троє так трохи окремо йшли. Три чоловіки – три прапори, пройшли, показали їх перші в Марганці.
В.О.: Так, це був учинок.
О.І.: Я думав, що дійдемо до кінця вулиці, де всі розходяться, і тут нас уже будуть забирати, тому що всюди міліція. Але нічого, пройшли ми з прапорами і ніхто нас не забрав. Уже, напевно, пішов процес, як кажуть.
Ну, це перша половина моєї історії.
В.О.: А що, ще були репресії проти Вас?
О.І.: Так, але це вже при нашій незалежній Україні.
В.О.: А що, і таке було? Тільки постарайтеся коротше, бо хлопці вже сказали поспішати. Коли і що було?
О.І.: По-перше, я займався організацією незалежних профспілок у себе на підприємстві. Це була запекла боротьба, вона зачіпала і мене, і всіх. Це 1993-95 роки. Коротше кажучи, я попадаю під скорочення. У мене двоє неповнолітніх дітей, а мене скорочують з роботи одним із перших. Профсоюз, звичайно, дав згоду. Я вважаю, що це була розправа. Що таке втратити роботу? Я там і протестував трохи. Я звик, що за людей іноді протестуєш і борешся, але за себе... Я їм говорив, що в мене ж діти, що ви незаконно мене звільняєте – ні, нічого не подіяло, мене просто вигнали. Був ти – і нема, 10 там чи 13 років відробив – і все... Бо я займався організацією незалежних профспілок у Марганці, де працював. Деякий час я не працював, потім пішов у охорону і там теж організував незалежні профспілки. Де б я не був, я їх організовував і зараз організовую. Перейшов на інше підприємство – і там організував. А де незалежні профспілки – там і репресії, і що тільки не було. Останнього разу створював профспілку – і тільки через прокурора вдалося заспокоїти начальницю.
В.О.: Але вже не було затримань, побиття?
О.І.: Ні, затримань не було. Я бував у Львові на конференції незалежних профспілок, ВП ВОЗ. Я організовував незалежну профспілку міста Марганець. Вона була зареєстрована. Деякий час діяла незалежна профспілка ГОКу – Марганецького гірничнозбагачувального комбінату. Я почав цю справу, а зараз люди продовжують, дай Боже їм усім здоров'я, хай борються. А я був головою цієї незалежної профспілки. І зараз організовую профспілки.
В.О.: Ви зараз десь працюєте?
О.І.: Так, працюю в "Квазарекскавації", в охороні.
В.О.: Я Вас попрошу: якщо є друковані матеріали про Вас, то щоб мені надіслали ксеровідбитки.
О.І.: Я це зроблю. У мене є навіть виступ оцього першого секретаря міськкому партії Березовського в "Агітаторі", це 1989 рік. Що от такий-то Іщенко виступив за українську мову. "Агитатор" – це всесоюзний журнал.
В.О.: А це Олексій Крестьянов продовжить, уже в машині, коли ми поверталися з Марганця в Нікополь машиною.
О.Крестьянов: З Сашком Іщенком я познайомився у 1989 році. Ми тут, у Марганці, спробували організувати Товариство української мови. Я був посланий паном Володимиром Зарембою. Заремба вже був головою Товариства української мови Дніпропетровської області, я був одним із заступників Заремби. У нього було троє заступників. Я був по південних районах правобережжя Дніпропетровської області. Я приїхав сюди, тут відбулися збори, і на цих зборах перший секретар райкому партії – вилетіло його прізвище, я Вам його дам, як ми сьогодні заїдемо до мене, – він прямо поставив питання, що яке може бути Товариство української мови? А тоді що, за автомати – і в плавні? І все зарізалося зразу, проголосували проти... Ну, їх туди, комуняк, назганяли, він сам же ж і назганяв, і вони більшістю голосів проголосували проти. Цього не треба було робити, треба було зібрати тільки прихильників Товариства української мови і організувати товариство. Але вони побачили, що цей Сашко таки збирається організувати товариство, і вирішили запроторити його в психлікарню. Він був поміщений у психлікарню, до речі, два чи три дні з буйними, і лише після того його від буйних перевели в камеру більш-менш спокійних, і там його інтенсивно кололи.
Коли в 1989 році було висунення кандидатів у депутати Верховної Ради і місцевих рад від Руху і Товариства української мови (був об'єднаний виборчий комітет), я на цих зборах запропонував скинутися хто скільки може, щоби допомогти пану Іщенку матеріально, оскільки він уже був звільнений із психушки, але він був у такому стані, що не міг працювати, він практично геть не керував собою. Ми зібрали 434 рублі, я привіз їх і вручив дружині. Дружина написала розписку і я віддав Зарембі цю розписку. Я побачив жахливу картину. Сашко мене ледве впізнав, він ходив, тримався за голову і стогнав, криком кричав, що в нього голова розвалюється. Дружина сказала, що в нього тяжко болить голова. Та й він сам сказав мені пізніше, що в нього було таке враження, що ніби з нього знімають череп. Отакими психотропними речовинами робили вплив на нього, щоби відбити бажання від усього українського.
Отже, його зробили калікою, протягом року він не мав можливості ніде знайти роботу. Не то, що знайти – він не міг працювати. Я приїжджав до нього ще кілька разів просто провідати, мені на Товаристві доручали заїхати подивитись, то він геть був негоден працювати, настільки його скалічили оці органи КГБ. Я думаю, що ця «контора глибокого буріння» зацікавлена була його скалічити і нейтралізувати. Товариство української в Марганці з’явилося вже після дев'яностого року, в той час, як уже в усіх містах – Орджонікідзе, Нікополі, Павлограді, Дніпродзержинську, Кривому Розі – скрізь були товариства української мови. А в них це діло нейтралізували, що аж лише після дев'яностого року почало діяти. Оце що я хотів додати.
В.О.: Це Олексій Крестьянов додав про Олександра Іщенка, коли ми поверталися з Марганця в Нікополь машиною.
[Кінець запису]

 

Олександр ІЩЕНКО. Знімки В.Овсієнка 7.04.2001.
В.Овсієнко, Харківська правозахисна група.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Організації

Український культурологічний клуб. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

ПІРУС ВАСИЛЬ ЛУЦЕВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ІЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ВАСИЛЬЧЕНКО Борис. Спогади про друга (Іван СУК). Васильченко Борис

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ІЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГІРНИК ОЛЕКСА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В., Гірник Є.О.

Інтерв’ю

КУРИЛО ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА. Овсієнко Василь

Персоналії / Український національний рух

КОСТЕНКО ЛІНА ВАСИЛІВНА. І. Рапп. Доповнив у 1999 р. і переклав В.Овсієнко

MENU