СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

 390625.03.2008

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв’ю Василя Івановича СІРОГО
(На сайті ХПГ з 25.03.2008)

В.В.Овсієнко: Третього квітня 2001 року в місті Дніпропетровську ведемо розмову з Василем Івановичем Сірим у його помешканні на бульварі Слави. Бере участь його дружина Марія Дмитрівна.
В.І.Сірий: Я, Василь Сірий, народився в районному центрі Кодима Одеської області. Це колишнє Поділля, за кілька кілометрів від межі Вінницької області. В нашому райцентрі проживали, в основному, українці, було трохи євреїв і невелика кількість поляків. Практично однорідне населення. Там я пізнав усі жахи радянської системи. Ще з дитинства я пам'ятаю голодомор, я дуже добре пам’ятаю оті арешти, коли людей забирали нізащо. Це було нищення української нації.
Я народився 4 квітня 1926 року в сім'ї робітника. Батько – Іван Васильович Сірий. У нас у роду з давніх-давен було так, що весь час мінялися ці два імені: Іван Васильович, Василь Іванович. Я горджуся своїм батьком, тому що він був самостійною, не в міру роботящою людиною, користувався повагою наших земляків. Він пройшов дуже важкий шлях, ніколи він доброго життя не знав – то була Перша Світова війна, в якій він брав участь, потім почалася колективізація. Він її уник – працював на залізниці. Ми жили неподалік від станції, у нього були гарні коні, їх шкода було здавати в колгосп, то він улаштувався на залізниці і маневрував вагони. Вагони тоді були маленькі, він чіпляв до них дві коняки, стрілки переводив… А надалі він оволодів професією столяра. Не пам'ятаю, куди поділися ті коні… Він працював столяром, був, так би мовити, професійний столяр. Мати, звичайно, домогосподарка.
В.О.: Назвіть роки життя батька і матері.
В.С.: Батько народився в 1892 році, а мати на десять років пізніше, в 1902 році. Батько жив до 1973 року. В той час я був уже ув'язнений і не міг бути на похороні – то була така трагедія. Це, знаєте, у багатьох так було.
В.О.: А ім'я мами і дівоче прізвище?
В.С.: Мами прізвище Лебзяк – у нас Лебзяків у Кодимі дуже багато. Лебзяк Любов Петрівна, а батько – Сірий Іван Васильович, народився в трьох кілометрах від Кодими, в селі Івашків. Коли він оженився на моїй мамі, то вони жили вже в Кодимі, і все своє життя прожили разом. Мама померла в 1992 році ось у цьому помешканні, ото її кімнатка поруч була, ми її тут похо-ронили.
Моя біографія така. З 1941 по 1944 рік я був на окупованій території в Кодимі. Коли відбу-лася зміна окупантів, коли червоні окупанти вигнали коричневих окупантів, то мене тут же забрали в армію. В армії я служив шість з половиною років. В армії я був у чотирьох родах військ – спочатку був направлений у піхоту на підготовку до фронту, але прибуло командуван-ня з танкової частини, дали вказівку відібрати найздібніших і по здоров'ю кріпких у танкову частину. В те число попав і я. Це невеличка група порівняно з тою дивізією – це учбова дивізія в Рязанській області, Сільци, це відоме місце, де «кували кадри» для фронту. Звідти мене за-брали в Гороховецький танковий табір Це тоді називалося таборами. Там я пройшов курс на-вчання.
Перед тим, як відправити мене на фронт, сталося так, що один танк, який називали "хозяйственником" – він возив воду, дрова, з нього зняли башту, – поїхав до озера набрати води в цис-терну. А цистерна була на кризі. І коли набиралася вода, від своєї ваги вона провалилася під лід і потягла за собою танк. Командир викликав мене: «Сідай на свій танк і їдь, треба витягнути». Ми приїхали туди, і командир був з нами. Я подивився, що важко його буде витягнути тим тросом, який у нас був. Зачепили, а я наперед кажу, що цей трос не витримає. Почали тяг-нути – не можна, ковзається. Тоді ми поставили поліно, пальці в гусениці, підтягнули вдруге – нічого не дало. Командир сказав, що треба ривком, а я сказав, що не треба, бо порветься трос, не витримає. Але наказ є наказ, я ривком узяв – і трос обірвався.
Поїхали на вокзал чи десь на залізницю, привезли добрий трос. І от мені треба було зачепити той танк. Він був трохи над водою, а навкруги крига. Все було в кризі, я посковзнувся і впав у воду. Поки мене витягли, тіло переохолодилося, а коли мене привезли в санчастину, там не було лікаря. Поки його розшукали, поки мене перевдягли, тіло вже охололо, і в мене піднялася дуже висока температура.
Мене направили в госпіталь. У госпіталі я зустрівся з фронтовиками, а до того ми з ними не зустрічалися (бачив, як фронт переходив у Кодимі). Я в госпіталі від фронтовиків дізнався про бандерівські формування.
В.О.: А коли це трапилося з Вами? У якому місяці Вас узяли в армію?
В.С.: У мене десь є записано, я зараз не пам'ятаю вже – або кінець 1944 року, або початок 1945 року, зима була. Мене взяли в армію в травні 1944 року.
Я побув у госпіталі, вилікувався. А за тими законами не направляли назад у частину, а на пересильний пункт. А з пересильного пункту мене вже направили в артилерію.
В артилерії я служив до кінця війни. Цю частину розформували. Прибули офіцери з міліції, і весь наш батальйон забрали в Москву на службу до військ внутрішніх справ. Там і капітан, і старший лейтенант виступали та розхвалювали внутрішні війська. Я не хотів служити в цих військах, тому що я знав, що вони наробили. І я запитав: "Скажіть, якщо в мене, наприклад, не лежить душа до цього, я хотів би демобілізуватись і отримати гуманітарну освіту?" Тут він прикрикнув і не дав мені більше нічого говорити. Мене викликали в землянку комбата. Там вони говорили матерні нецензурні слова і що хочете. Я кажу: "Я не можу так. От якщо ви мене візьмете насильно..." – "Ні, ти склав присягу – поїдеш!" – "Ну, добре, пишіть. Тільки знайте: якщо ви мене направите в тюрму, я вночі відчиню ворота і розпущу всіх. Якщо пошлете кого-небудь із арештантів везти, то до першого рогу – і я його відпущу". Він тут як почав матюками і: "Вычеркните его к чертовой матери! Его оружие будет лопата, носилки!" Мене викреслили. І вони всі поїхали в Москву, а мене направили на пересильний пункт, разом з кількома малоліт-ками, що мали судимість.
Оце нас кілька чоловік з тої частини направили в місто Володимир на пересильний пункт. Туди приїжджають, як то кажуть, "покупці", які розбирають нас. Мене забрали в місто Ногінськ в авіачастину. Це була військова частина, куди поступали літаки і запчастини по так званому ленд-лізу. Я там перебував до кінця 1950 року. Потім був наказ міністра оборони Ва-силевського (десь він у мене є записаний), і я демобілізувався. Але в Ногінську в повоєнний період мені не давали ніякого звання, тому що в справу написали, що я відмовився від служби у внутрішніх військах. Але вони бачили, що я як солдат був добрий – якось про себе не зовсім зручно говорити позитивно, – і мене призначали на посади. Спочатку начальником тарного складу, потім на комутатор посадили.
Коли я був на комутаторі, то попросився у замполіта, щоб мені дозволили ходити у вечірню школу міста Ногінська. Він дозволив, і я два роки вчився, тому що до війни я закінчив тільки сім класів – і почалася війна. І так усі мої однолітки. Я закінчив там восьмий і дев'ятий класи, поступив у десятий клас, і мені надалі заборонили вчитися – викликав командир частини і ска-зав, що от поступили заяви від інших, що от чому Сірому дозволяють ходити в школу, а ми теж хочемо. А в нас же армія; от демобілізуєтеся – будете продовжувати навчання. І я закінчив тільки дев'ять класів.
Але коли був виданий наказ міністра про демобілізацію, я знову пішов до замполіта і ска-зав, що ось скоро починається навчальний рік, я маю демобілізуватися цими місяцями, і в мене пропадає рік – дозвольте мені піти в десятий клас, щоб продовжити навчання. А демобілізуюся і закінчу собі там школу, щоб поступити в якийсь вуз. Мені дозволили, я походив у школу, а 16 жовтня 1950 року я був демобілізований.
Я демобілізувався, приїхав у свою рідну Кодиму. Але я пропустив ось що. Коли я служив на комутаторі, то мене кілька разів відряджали до міста Одеси. Ми отримували цілий ешелон ма-шин – ЗиС без бортів, а в Одесі завод Січневого повстання встановлював на них автокрани, і ми туди цілий ешелон машин відправляли. Я разом з іншими здаю машини, а поки там будуть встановлювати автокрани – чого я там буду сидіти? Я в Кодиму. І ось я познайомився зі своєю нареченою. З нею ми знайомі з найранішого дитинства – вона жила по сусідству з моїм діду-сем, куди я дуже часто приходив, і ми там на вулиці як діти гралися. Вона була на чотири роки молодша – тоді, знаєте, більше однолітки спілкувалися, гралися. І я, звичайно, як хлопчик бе-шкетував, а вона побігла до бабусі, яка стояла біля хвіртки і дивилась, як ми граємося, – на мене скаржитися, що от ваш Вася нам розсипав купки пороху, які ми зібрали, то скажіть йому що-небудь. Бабуся підзиває Васю: «Чого ж ти обіжаєш – така гарна дівчинка, вона тобі ще не-вісткою буде». Ото ж таке вона мені казала. Я розсердився: «Оце маєш босу невістку». Отак ми знали одне другого.
Під час війни була дуже велика пожежа, вигоріла вся вулиця. Це була якраз Вербна неділя. Не знаю, від чого сталася та пожежа, та після пожежі я допомагав дідусеві – там у нього була така окрема будівля, комора, – верх зробити. Її брат, який з 1921 року, був майстровий – він робив, а я допомагав. І мені запам'ятався епізод, коли прийшла її мама разом з нею дивитися, як ми там це робимо. Тоді я вже бачив, що така гарненька дівчинка підростає. А мене вже скоро мали в армію брати. А коли мене забрали в армію і я їздив до Одеси здавати оті ешелони з машинами, а там встановляли підйомні крани, то я приїжджав у Кодиму. І мені треба було за-телефонувати в Одесу на цей завод Січневого повстання і спитати, чи готове наше замовлення. Заходжу в поштове відділення – а вона там була начальником поштового відділення, на вокза-лі в Одесі. Я дивлюся, що лице знайоме. А за ці роки – я все-таки довго служив, шість з половиною років – і впізнати було важко. Дивлюсь, що така гарненька дівчинка. Питаю: «Це не Маруся Шутурминська?» – Це її дівоче прізвище. Таких прізвищ, що кінчаються на "-ський", у нас багато, але це українці, чистокровні українці. Вона каже, що так, а я кажу: "А, Зайчишка!" А ми їх там по вуличному дражнили Зайцями. "Ну то й що, ти маєш кавалєра?" – "Поки що ні." – "То, може, тебе провести додому?" – "Як хочеш." І з того часу в нас зав'язалася серйозна дружба. Я поїхав назад у Ногінськ, повіз це замовлення. Потім я ще кілька разів їздив по цьому маршруту, возив машини, то ми з нею зустрічалися і домовилися, що коли я демобілізуюся, ми поженимося.
Так воно й сталося. 16 жовтня 1950 року я демобілізувався, а 6 листопада ми вже розписа-лися. Трошки мені стидно, що я в такий день розписався, тому що це напередодні сьомого, яке ми тепер дуже ненавидимо. Але, знаєте, тоді по молодості, коли я ще не був таким зрілим, як це розумію зараз, то ми це до уваги брати не будемо… Отут на замовлення я зробив на золоте весілля знак: «1950 – 2000 роки, Кодима – Дніпропетровськ, 50 років разом». Вона мене чекала всі 13 років, коли я був ув'язнений.
Коли я демобілізувався, то закінчив у нашій Кодимі вечірню школу, 10-й клас. Я був «застрільником», щоб створити цю школу, бо там не було вечірньої школи. Я десь два тижні хо-див у денну школу – попросили директора, щоб нас прийняли вільними слухачами. Але мені серед дітей у ті часи не можна було, бо я вже був жонатий. То ми просили так, що прийміть нас кілька чоловік, ми зараз добиваємося, щоб відкрили вечірню школу, а тоді ми в неї пере-йдемо. Вечірня школа відкрилася прямо серед учбового року, і я її закінчив. І тоді я 1951 року поступив в Одеський педагогічний інститут на географічний факультет. Це було, як кажуть, моє покликання – до географії. Я 1955 року закінчив інститут і був направлений у свій рідний Кодимський район, у село Семенівку. Я там пропрацював два роки, а потім мене перевели в центральну базову середню школу №1.
Я любив свою роботу, дуже багато зробив цінного. Тоді ще вимагали географічні майдан-чики, а коли я прийшов, то такого майданчика в школі не було. До мене там працювала жінка, яка не мала педагогічної освіти. Я проводив інтернаціональну дружбу, яку через деякий час заборонили під тим приводом, що шпигуни використовують ці листи і пишуть кольоровим чорнилом. А більше за все моїм хобі була туристська робота, шкільний туризм. Я по шкільному туризмові, напевне, не мав собі рівних в Україні. Зараз я Вам покажу альбоми, фотографії. Я дітей куди тільки не повозив по європейській частині Радянського Союзу – і в Крим, і в Ка-рпати, по Дніпру круїз до Києва, Ленінград і Ленінградська область – дуже багато міст, крім Москви. За що мене й звинуватили, що в мене вже тоді була антирадянська схильність, що я нехтував столицею Радянського Союзу… Усе се це оформлялося в альбоми, я всюди возив із собою фотоапарат. І завжди в школі були фотовітрини. Така була моя любов до шкільного туризму.
У 1968 році прибув новий другий секретар райкому партії Мервінський. І тут мене, як ка-жуть, спіткала велика біда. Мене викликали в райком партії. А я був безпартійний – у базовій середній школі №1 із усіх чоловіків-учителів я єдиний був безпартійний. Кілька разів мені пропонували вступати, але я жартома відмовлявся, що я не підготовлений чи ще щось інше. А вони ж то це все розуміли і все бачили. А то були страшні роки – треба, щоб усюди були тільки комуністи. Якщо ти безпартійний, то ти пішак, з тобою що хочуть зроблять.
І ось приїхав Мервінський. Це молодий чоловік, він закінчив Київську ВПШ – Вищу пар-тійну школу, а його родич – я тоді ще не знав цього – працював у Одеському обкомі партії заввідділом пропаганди і агітації. І тут він, Мервінський, мав велику силу. Але те, що я Вам зараз буду розказувати – може, Ви й не повірите, як хочете, але від фактів тут нікуди не дітися.
В.О.: Ну, що було – те було.
В.С.: В партії стільки пройдисвітів, людей недостойних, у тому числі цей Мервінський. Він любив випивати, але, на відміну від інших, він не міг поводитися, коли вип'є. Оце як тільки вип'є, то де б то він не був і скільки б навкруги не було людей, він починає "оправлятися", як то українською мовою? Спорожнятися.
І от почався конфлікт, коли я не захотів поступатися своїм робочим місцем. Тут мої батьки живуть, тут я вже побудувався на садибі свого батька, з допомогою батька, то чого б це я мав залишати це все і їхати десь, тому що приїхав Мервінський і треба для його жінки місце? А його жінка, до речі, навіть не мала педагогічної освіти. Але тоді так робилося. Коли мене викликали в райком партії, щоб я поділився учбовими годинами з нею, я сказав: "Пробачте, уроків географії у школі небагато – якраз норма, ставка, 18 годин на тиждень, і ніхто не має права їх у мене відібрати." Що вони роблять? Вони викликають єврея Фішмана (це вчитель історії) і кажуть: «Дай частину годин Мервінській, щоб вона могла влаштуватися в цій школі і бути по-вноправним членом колективу». Він запитав: «Як же ж це, у мене теж ставка». А йому кажуть: "А ми вже про Вас подумали. Ви даєте тільки частину годин, а має відкритися районна фільмотека при школі, і Ви будете завідуючим – там більша ставка. У Вас вийде дві ставки." Ну, знаєте, як член партії та єврей, то згоден. І її влаштували. А на наступний рік ставлять питання вже на педраді, бо вона повноправний член колективу, що давайте поділимо уроки географії – чому ж так? У Сірого двоє дітей – і в неї двоє дітей, чому ж усе має бути в нього? Але ж є на-каз облвно – я закінчив вуз. Я кажу: «Ні, я не згоден, я добре працював, до мене не було ніяких претензій, а навпаки, тільки подяки за роботу». І не згодився.
І пішло-поїхало. Цього ж я й чекав, бо знав усі ці комбінації. Але я був необережний, сказав десь про партію недобре – що якщо члени партії, то їм усе можна. Вони схопилися за ці слова і звільнили мене з роботи. Ну, знаєте, як тоді це робилося.
В.О.: Якого року звільнили?
В.С.: У 1969 році. Серед учбового року, зараз скажу. (Читає) "28 березня 1969 року за нака-зом Одеського облвно звільнити з посади вчителя географії Кодимської середньої школи №1 за статтею 47, пункт "г" КЗОТ УРСР». Це фактична заборона на професію. «У зв'язку з антирадянськими і антикомуністичними та антиросійськими поглядами. Росіян кваліфікував як окупантів." Та коли мене звільнили з роботи вперше, то я був поновився. Я написав листа Бреж-нєву і там описав оце все. Мене викликали в обком партії в шкільний відділ і там поновили. Але я тоді, знаєте, був уже дуже збуджений і кваліфікував партію, що вона непорядна... Я не пам'ятаю всіх тих слів. Мене через три місяці знову звільнили. Це вже було в березні місяці, по цій статті. Пункт "г", якщо Ви знайдете Кодекс законів про працю, то там говориться...
В.О.: Може, «невідповідність»?
В.С.: Ні, там говориться те ж саме, але пропускається слово "політичний". Це те ж саме, про що наша преса писала, що за кордоном є заборона на професії. Це те ж саме, тільки там трошки іншими словами.
Я побачив, що така справа, і взявся за перо, написав книгу. Писав я її російською мовою, "Пагубность однопартийной системы и ее последствия". Там у мене були такі глави, що в той час це було щось страшне – "Превосходство политического плюрализма над монизмом". Далі "Страна Советов – страна контрастов". Далі "Ленин без маски". Проти Леніна... Я згодом читав Солженіцина, а тоді ж я ще й прізвища такого не знав, коли писав книгу. Я підібрав дуже багато матеріалів про Леніна. Людина, яка аналітично замислюється над його декретами, його дія-ми – я хотів би, щоб Ви кілька сторінок прочитали… Я написав про розстріли 20-х років, коли мене ще на світі не було, але я все це знав від батьків, від мешканців Кодими. Це була велика трагедія. Після того, як був замах на Леніна, було введено так званий воєнний комунізм. Тоді давали контрольні цифри на області, скільки треба знищити людей, а область уже розподіляла по районах. Приїжджали ці «каратєльні отряди», як їх тоді називали, вони складалися з керівника-росіянина і якихось там п'яничок чи ще яких-небудь дурників, яких переконали "кто был никем, тот станет всем". І було розстріляно 156 чоловік за дві ночі – це в Кодимі. Це 1920 рік, ще до мого народження. То було дуже страшне, я це описав.
Коли ця книга була написана, мені хотілося передати її десь для друку, я вже не дивився, що я за це поплачуся. Мені не вдалося її передати. Я був арештований 22 квітня 1970 року – це тоді, коли вся країна бурхливо відзначала сторіччя з дня народження Леніна, – тоді була стра-шенна підготовка. Готувалися всі до того століття, і я готувався, тільки по-іншому.
Я був тоді настільки зворушений – я побачив оце життя і пережив на собі ту несправедли-вість, я побачив, що це не та партія, я вже відкрито кваліфікував її не як партію, а збіговисько професійних бандитів – так я і писав. Я їх характеризував як бандитську партію – це партія чужинська, єврейська, її ідеологія створена євреями за кордоном, прийнята євреями Радянсь-кого Союзу і Росії, а в нас в Україні вона штучна. Перш за все, установчий з'їзд її відбувся не на Україні, а в Москві в 1918 році, там були тільки представники з України, а решта всі там були росіяни. А нам казали, що вона українська комуністична партія. Я зібрав дуже багато та-кого матеріалу. Я був такий зворушений, мені хотілося того, що називається не "месть", а "во-змездие". У мене є переклад, але вже не пам'ятаю…
Мені хотілося щось зробити. Там на Жовтневій площі біля одеського вокзалу – обком пар-тії. Зараз там уже нове приміщення, а тоді обком був там. Стояв там великий пам'ятник Леніну, навпроти обкому будували облвиконком – висотне приміщення. Воно вже було збудоване до верху, там залишилися тільки дерев'яні роботи. Воно було обгороджене, там було дуже багато лісоматеріалу – паркет, плінтуси, вікна, коробки. Усе воно дерев'яне, там його була ціла гора. Я подумав, що треба би, коли буде йти демонстрація, "пустити півня", тобто підпалити. Я по-бував на тій території, туди пройти було неважко. А тоді загороджували не так, як тепер пли-тами, а був тин із суцільних дощок. У мене була своя машина, горбатий "Запорожець" першого випуску. І я монтировкою відірвав цвяхи внизу, так що дошки були як маятники. О, добре. Я знайшов собі напарника для цієї справи, але він обмовився в гуртожитку, і мене зрадили. Коли все було підготовлено, я під'їжджаю до цього місця – до обіду це був робочий день, а після обіду всі вони зібралися по своїх підприємствах і йшли на демонстрацію до пам'ятника Леніна.
В.О.: Це 22 квітня 1969 року?
В.С.: Так, 22 квітня. Я ввечері в сутінках їду машиною і дивлюся в дзеркало заднього виду, що ззаду машина їде. Коли я під'їхав до перехрестя, де міліціонер пропускав демонстрантів, цей махнув до цього міліціонера, той повернувся і мене зразу зупиняють. Я щось запідозрив, але подумав, що, може, я помиляюся. Як я не слідкував, але їхні машини, видно, міняються. Мене вже "вели", це я вже потім дізнався. Коли я приїхав до цього місця і забрав усе, що мені треба було – і пальне, і запал (фітіль), і все, – а в мене ще було дві бомби саморобні. Одну я підірвав на околиці Одеси, щоб побачити, яку вона має силу, а одна залишилася. Я думав, що вона теж пригодиться – і в мене її забрало КГБ. І от коли я хотів проникнути туди – тут мені машини перекрили дорогу. Група захвату зразу мене за руки, забрали ключі, відчинили маши-ну, все відібрали. Мене посадили в свою машину на заднє сидіння, спереду сіли працівники, і тут же й міліціонер у формі був. Мене зразу відправили в управління МВД. Там я був дві годи-ни чи що, і тут же мене зразу перевезли на вулицю Бебеля в КГБ. Я їду й бачу, що моя машина за мною їде.
Мене звинуватили по 5 статтях. Ось тут я якраз і вказую ці 5 статей. Перш за все, ст. 56 – це зрада Батьківщини. Я ніколи не зраджував своїй Батьківщині, я зраджував Москві і тій політи-ці, яку вона проводила. Стаття 62 – це Ви вже знаєте, бо вона й у Вас. Стаття 75 – підготовка до втечі за кордон, "з метою відкритої боротьби проти СРСР". Далі стаття 222, частина 1 – це вогнепальна зброя і вибухові речовини. Бо в мене ще й обріз був. Стаття 89 частина 2 – підго-товка до спалення адміністративного об'єкту під час демонстрації в святковий день. Оце цілий букет у мене отаких статей.
Я прямо скажу, що мені аніскільки не соромно за такі статті. Я вважаю, що бути бойовиком – це краще, ніж ото що-небудь. Треба щось робити таке, а не... Я зараз скажу, що допустив ду-же велику помилку, що коли я звільнився, то почав працювати в цих організаціях, партіях – спочатку в УРП, у Русі, потратив час, а з 1993 року дотепер, це вже 8 років, я очолюю обласну організацію Товариства політв’язнів і репресованих. А взагалі треба було стати на шлях боро-тьби.
В.О.: А мене цікавлять деталі цієї справи, оті бомби – це ж треба було десь їх узяти?
В.С.: Я Вам зараз скажу. Це були порохові бомби, звичайні. Я замовив, щоб мені зварили отаке й таке – там придумав, для чого це мені треба. Йому треба заробити, то він мені зварив. Я підрахував міцність, щоб вона мала добру убійну силу. І зробив так, що вона вибухала від запалу. Мені треба було її перевірити. Я сідаю в свою машину, виїжджаю на околицю в лісо-смугу, прив'язав її там, зробив своє діло, підпалив запал і поїхав собі по трасі. Став на узбіччі і чекаю. Подивився на годинник, настав час – вона рвонула так, як треба. Я поїхав, а тільки че-рез кілька днів поїхав подивитися на результати і перевірив усе, як треба.
Порох тоді вільно продавався в магазинах – будь ласка, приїжджай, вони не питають навіть мисливського квитка. Це легко було придбати, в тому числі і зброю. Все це мені треба було не для злочинного діла, а щоб показати, як Вам сказати...
Я ще от зараз розкажу, а тоді повернемось до однієї справи – до "возмездия". "Месть" і "во-змездие" – це різні речі.
В.О.: "Месть" – «помста», "возмездие" – це "відплата".
В.С.: Так-так, відплата. Ви знаєте, у нас у Кодимі був чоловік, який теж став на такий шлях. Коли були ці розстріли у 1920 році, 156 чоловік розстріляли, а потім скільки арештів, скільки знищено людей – тут усе це описується. Я не можу того читати – мені тяжко. Я це написав, але читати мені це тяжко. Я Вам дам почитати про те, що робилося в Кодимі. Знайшовся такий герой, у якого знищили родину – батька і ще когось, я не знаю. Він придбав зброю і пішов у райком партії – Ви знаєте, що в райком партії тоді можна було вільно заходити, вони вдавали з себе таких невинних, а самі страшні речі робили, – і прямо в кабінеті вбив першого секретаря райкому партії. І сам хотів тікати...
В.О.: А Ви знаєте його прізвище? І коли це сталося?
В.С.: Не знаю. Я його там приблизно описую. Я тоді був у молодших класах. Тоді всю Ко-диму підняли, щоб усі йшли на похорон, і школу теж. А я тоді навчався десь у третьому класі. Молодші класи не брали на похорон, то я стояв коло школи, коли люди несли цей труп. Але всі знали, що робилося, і співчуваючих там практично не було, всі тільки вдавали. Я описав цю справу. Крім того, там і завод спалили – великий консервний завод союзного значення, з якого закрутки і банки направляли по всіх областях Радянського Союзу. Його теж спалили в ті часи, в довоєнний період. І я дуже схвально ставлюся до таких людей. Не можна так робити – а що роблять з нами зараз? Ми вже старі, вже непотрібні. Мені вже перевалює за 76-й рік. Ми не можемо. А молодь – чим молодь зараз займається? Вони не борються за своє життя, за своє існування, за своїх дітей. Вони не дорожать Батьківщиною, державою, для них наша держав-ність – це таке, знаєте... Вони не читають нашу пресу. Зараз є багато книжок, журналів, газет – хто їх читає? Такі, як ми, читаємо, а вони цього не хочуть навіть у руки брати. Чужою, зарубі-жною мовою розмовляють. Оце така справа.
В.О.: А який Вас суд судив і коли?
В.С.: Одеський обласний. Читає: «13 жовтня 1970 року Одеський обласний суд на базі представлених московських документів розглянув мою справу без моєї присутності, без мого адвоката, без моїх свідків. Суддя і прокурор були росіянами-шовіністами. Це був не суд, а мос-ковське бандитське судилище. За рішенням суду мене направили до спецтюрми без визначено-го строку, а в дійсності до особливого розпорядження московського КГБ, на довічне ув'язнен-ня. Через тринадцять років ув'язнення я дивом залишився живим, був звільнений і повернувся додому. Це велика заслуга української діаспори США, яка постійно штурмувала свій вашинг-тонський уряд за права людини і радянських політв'язнів в СРСР, називаючи багатьох нас, у тім числі й мене, поіменно. Внаслідок цього багато країн світу порвали торгові відносини з Радянським Союзом». Це Ви пам'ятаєте. «Тільки тоді брежнєвський уряд трохи схаменувся, і ми дивом залишилися в живих і були звільнені». Оце так у мене записано в моїй автобіографії.
В.О.: А де Ви були?
В.С.: Зараз я все Вам розкажу. Справа в тім, що я був настільки тоді вже розсерджений на них – це ж звичайнісінька банда! Я тоді був написав, що це професійні бандити. Я був один, який оформив це документально, написав, що це дійсно були бандити. Тепер куди не піди – чи то на базар, чи то в транспорті, чи де, – кругом ми чуємо, що вони бандити, бандити, бандити. Тоді я був один, а тепер уже всі так говорять.
В.О.: А ці тексти вони забрали у Вас?
В.С.: Забрали. При обшуку в Одесі і в мене вдома забрали. Коли я писав, то всі чернетки зберігав у себе в сараї. Ви знаєте, я так просто сховав, що їх легко було дістати – в купі дров, отаких метрових. Я вирізав кілька гнізд і туди вклав. Кагебісти робили обшук, коли я був в Одесі, і одночасно приїхали в Кодиму, зробили обшук. Прийшов у сарай, подивився-подивився, нічого не побачив і пішов. Спустилися в льох, так само подивилися, але в льоху нічого не ховалося. Був дуже великий обшук у самій хаті – всі книги, кожен листок вони пере-горнули, чи нема ніде написів чи чогось. І не знайшли. А жінка зберегла все це, і я на базі того все поновив. У мене є велике бажання написати про все це, а я до нього вже понад вісім років і не заглядаю. Оце таке сталося.
Вас цікавить, куди мене направили. Бачите, що вони зробили – коли вони оце прочитали і коли було слідство, я на слідстві звинувачував їх за бандитську акцію проти мене. Це ж було порушення закону: хто мав право мене звільнити, коли я направлений наказом облвно на цю роботу? Є наказ – от я й повинен там працювати весь час, поки не вийду на пенсію. Мали пра-во мене звільнити, якби я себе скомпрометував чимось. У мене нічого подібного не було, а тільки що потрібне було місце для жінки Мервінського.
Я не договорив, що дуже важливо – цей Мервінський, коли він вип'є, то він поводить себе недобре. Одного разу він ішов пізно ввечері і переходив через подвір'я Будинку культури. У кінці подвір'я є туалет в антисанітарному стані. Він зайшов у той туалет, і не знаю, як це там з ним трапилось, упав і в тому "содержимом" заснув. Ішли якісь хлопці, посвітили сірником, бачать – якийсь чоловік валяється. Підійшли до телефону і повідомили в міліцію. Приїхала міліція, а вони за тою міліцією – а міліція нічого не каже, гадаючи, що ті хлопці ще й допомо-жуть. А коли присвітили ліхтариком (а вони ж то Мервінського знають!) – тих хлопців швиде-нько повиганяли. Його там пообтирали, в машину і додому відвезли. Але на другий день уже всім стало відомо, найперше в нас у школі, вся інтелігенція знала, а потім і всі люди. І хочеш чи не хочеш, а треба було збирати партбюро при райкомі партії і обговорити його поведінку. Там його добре пропісочили. Та оскільки його родич – зав у обкомі – я навіть знаю прізвище його родича: заввідділом пропаганди і агітації Одеського обкому партії Онуфрієв, а з ним ра-хувалися, тому з цим Мервінським вчинили так, що тут на місці його добре пропісочили, а потім перший секретар райкому партії встав і сказав: "Ви бачите, ми вже це діло вивчили – тут у нього не діагноз із п'янкою, це в нього пов'язано з хворобою. Що він там упав – це тому. То давайте на перший раз, оскільки він таки був п'яний, але це трапилося за станом здоров'я, ми йому винесемо догану". І йому записали в облікову карточку догану.
Через деякий час цей Мервінський був направлений у село Будеї, кілометрів за 12 від Коди-ми, на перевірку роботи в колгосп. Поки він перевірку проводив, накрили столи, бо він любить випити. Він випив, і коли сонце заходило і багато людей поверталися з поля, а він сів на кол-госпному дворі і оправляється. Сміх там і все таке. Доповіли першому секретарю райкому пар-тії. Той уже не збирав нічого, а викликав його, лаяв, і той пообіцяв, що більше вже цього не буде.
Мене арештували, я вже сидів. І ось жінка приїжджає на побачення і розповідає, що була в Києві нарада секретарів райкомів партії. Туди поїхав Мервінський, зустрівся зі своїми одноку-рсниками по ВПШ, і після того десь там пішли вони випили гарненько. То ті люди, як люди, а він же не міг себе тримати, і десь там у Києві скинув штани, сів і зробив своє діло. Тут міліціо-нер де не візьмися: "Гражданин, пройдемте со мной!" А він його послав на три букви: "Пошел ты туда-то – ты знаешь, кто я такой? Я – секретарь райкома партии!" Ті подумали, що якийсь «вольтонутий», вжили відповідних заходів, заломили руки, в машину і відвезли в витверезник. Там зробили обшук, витягли документи – справді секретар райкому! Тут же зразу доповіли, кому потрібно, і коли дізнався сам Онуфрієв у обкомі партії, то з ним уже не рахувалися, дали вказівку: зібрати партбюро і вигнати з роботи. Все це було зроблено.
І тепер подумайте: який мерзотник – і мені через нього скалічили все життя! Не порахува-лися ні з чим. Його звільнили, направили десь там у село парторгом, у Серби, здається, де він працював. Там уже він випивав і чудеса творив, але то вже наче було віддалено. І він донедавна, ось до цих виборів президента, працював у редакції – ну, знаєте, з комуністами дуже раху-ються й до сьогоднішнього дня. Але коли були вибори, то він був дуже за Симоненка, а Кучма всіх тих, хто за його суперника, гнав. І його погнали з роботи, тепер він уже на пенсії. А жінку його зразу ж після того, як мене арештували, звільнили у зв'язку з тим, що в неї не було педа-гогічної освіти.
А як вчинили зі мною. Я себе під час слідства тримав, можна сказати, хоч і не тактовно так про себе говорити, по-геройськи, але це було так. Коли мені принесли документи на підписан-ня і я подивився, що там написано, що я там такий, що куди там, я їх порвав і кинув. І мене тут же зразу завели в камеру. На слідстві я весь час підтверджував, що буду вимагати, що раз ви на мене знайшли статті, то є статті і на тих, хто творив беззаконня. Хто зловживає службовим становищем, чи принижує, чи звільняє – за це є теж покарання. Он є Кодекс, той ще старий, брежнєвський, там є ті статті, і я вимагав цього. То вони бачать, що я на суді буду поводити себе так, буду вимагати і викривати їх.
А тоді секретарем Одеського обкому партії був Синиця, який довгий час тримався при владі. Він був такий же самий п'яничка, як і оцей Мервінський. Його кілька разів на вулиці підби-рали п'яного і відвозили додому. А один раз не впізнали і відправили в витверезник, то він як прокинувся, то влаштував такий розгін, що всі швиденько поприбігали і просили пробачення, що його не впізнали. У мене є вирізки з газети "Известия", стаття називається "Это было толь-ко начало". Там якраз про Синицю пишеться. У той час, коли мене мали арештувати, напере-додні перед цим приїхала комісія з Москви перевіряти. Тому що там продавали ділянки землі вздовж Чорного моря, робилися такі страшні оборудки, і він оце пиячив.
Це мені розказав мій товариш – ми жили на квартирі у мого дядька, мій дядько лікар, а товариш – таксист Генка, і він мені розказував про ці оборудки. Я не вірив – думав, що це ж пе-рший секретар обкому партії, це просто не віриться. У мене й зараз є ті вирізки, де написано, що його підбирали п’яним. Написано, що до нього неможливо було потрапити на прийом – один тільки Соляник ішов без усякого дозволу, та й то він відчиняв двері не руками, а ногою, бо в руках був "увесистый чемодан" із зарубіжним добром . Ви знаєте, хто такий Соляник – це капітан дизель-електрохода китобійної флотилії "Слава". То їх усіх тоді повиганяли – і Соля-ника вигнали, і Синицю вигнали, і генерал-майора Гайдамаку, і начальника порту, але я не пам'ятаю його прізвища, – всіх їх розігнали.
І от коли мене привезли з Москви з експертизи – зараз Вам скажу, як це було – то мені дали газету читати, і я вже там, у КГБ, прочитав у газеті про наслідки перевірки московської комісії. Я попав якраз на цей бюрократичний період. І вони побачили, що я на суді буду про це говорити, а їм же треба це приховати, бо це ж усе-таки лице партії, – то що вони зробили? Вони мене направили в Москву в Інститут Сербського. Прямим ходом, не сказали нікому з психіатрів Одеси, Києва, а в нас же є багато експертиз...
В.О.: Так, їх, як правило, на місці проводять.
В.С.: Так. А мене нікому не показали – зразу в поїзд і туди. А коли мене привезли звідти, то суд відбувся без мене – дружина наледве упросила, щоб її пустили в той порожній зал.
В.О.: А щодо експертизи: в якому місяці вона була і скільки тривала? І як там з Вами поводилися? Це важливі деталі.
В.С.: Зараз я Вам скажу. Там поводилися дуже коректно. Я нічого не можу сказати – вони дуже гарно стелять. І я там був два строки – вони хотіли довести, що експертиза пройшла аб-солютно законно, у два рази довше, ніж треба. Вони мене так перевірили, що вже ніякої помилки не може бути. І встановили діагноз.
В одеському КГБ слідство вів полковник з особо важливих справ Каліко – може, чули про такого? Це з київського КГБ. У нього там була ціла група підлеглих. Коли після того був допит в одеському КГБ, то з Москви приїхав полковник Васильєв. Він мене почав умовляти, щоб я визнав себе психічно хворим, і вони все спишуть на хворобу, тоді мене не будуть судити, буде полегшення. Я не дав згоди. Вони поїхали в Кодиму і викликали мою стареньку матір. Мати малограмотна, у неї освіта чотири класи церковно-приходської школи. Вони дуже ввічливо до неї поставилися: от знаєте, Любов Петрівна, ми розглянули справу Вашого сина – у нього такі страшні злочини, що йде до вищої міри покарання, до розстрілу. Мати в сльози… П'ятдесят шоста стаття, показали, зрада Батьківщини, до розстрілу, але ми люди гуманні, наш строй та-кий, ми хочемо це якось залагодити, тому ми Вас викликали запитати, чи не хворів він психічними хворобами, щоб списати все на хворобу, а він побуде трошечки в лікарні, ми його випус-тимо, та й усе – адже він нічого не заподіяв, а тільки хотів заподіяти, а ми його встигли своєчасно арештувати, тому згадайте, чи були в нього якісь відхилення. А мама думає та й каже: "Так, колись у ранньому дитинстві він скаржився, що йому болить голова." Він це пише. "А ще – рвоти були?" – "Так-так, були і рвоти." А цього не було – я якраз із родини не хворіючих до-вгожителів. Дід жив до 95 років. Другий дядько, правда, опромінився, коли бував у загранпла-ванні, він помер від рака. І моя мама – їй було б 91 рік, вона 10 днів не дотягнула, вона теж із роду довгожителів. Її мама 93 роки прожила. І мене оце, що я був такого кріпкого здоров'я, це мене тільки і врятувало – я би звідти ніколи не повернувся.
Цей Васильєв поїхав і взяв у мами дані, потім викликали дружину з того ж приводу. А вона каже: "Ні, я скільки жила, за ним нічого подібного не помічала. Ніяких відхилень у нього не було". Та вони на мамині дані покликалися навіть в Інституті Сербського, навіть там це мені згадували. А цей полковник Васильєв з московського КГБ стежив. А як я дізнався? Я одного разу попросив на обході, щоб мені дозволили написати листа жінці, щоб я розказав, де я зна-ходжуся, що я живий і так далі. А лікар мені каже, що не знає, як це зробити. А там була прак-тикантка, яка вже готувалася на якусь посаду, і обмовилася: "А якщо звернутися до Васильє-ва?" Я спіймався за ці слова – он воно що! А він і їм, видно, диктував, що так-то і так-то роби-ти.
Після цього мене відправили з Сербського в Одесу. Мене там два строки тримали...
В.О.: А скільки часу?
В.С.: Два місяці, а строк цієї експертизи є місяць. Отже, вони абсолютно безпомилково ви-значили, що я людина хвора. Діагноз, я не знаю, чи Ви записали... "(Нерозбірливо)-параноїдальної форми." Після того мене знову привезли в Одесу з Москви. Москва сфабрикува-ла всі ці справи, там було написано бозна що, і віддали в обласний суд.
В обласному суді суддею була Семьонова, не знаю ім'я та по батькові, прокурором – Дубра-віна. З моєї сторони не було жодного свідка. Ми наймали адвоката. Адвоката дали кагебісти, але, щоб це було узаконено, вони здерли з дружини гроші, так прямо сказали: "Якщо не запла-ите, я подам у суд, будете ще й судові витрати платити." І їй прийшлося виплатити, там теж ціла історія була. Отаке робилося в нашій країні. Це в прославлений брежнєвський час. Вироку суду як такого не було. Тим, кого вони визнавали психічно хворими, писалося "определение", російською мовою.
Я відбув у неволі 13 років і 3 місяці. Спочатку був направлений у Дніпропетровську обласну тюрму, що на Чичеріна, 101. На території цієї тюрми було два корпуси відведено для так зва-ної психушки. Її називали психтюрмою, а не лікарнею. Не була вона лікарнею. Це було дуже жахливо. Там насильно кололи отруйними страшними ліками. Нікого з політв'язнів, які були зі мною, так не карали, як карали мене, особливо так званим сульфазином, "сіркою". Це страшне діло: вона заборонена світовою медициною, а в нас її застосовували. Після уколу сульфазину (сєри) піднімається дуже висока температура, до 40 градусів – гориш, болі такі, що не можеш повернутися, і це раз за разом так.
Були й інші отруйні ліки – зараз я не пам'ятаю, вони в мене всі записані. Коли я звільнився в 1983 році і мене перевели на "гражданську" на кілька місяців – це такий у них був порядок, щоб, поки я тут буду, порозставляти капкани, взяти на облік і так далі. Мене привезли в Дніп-ропетровську обласну психіатричку, за місцем проживання жінки. Жінка принесла першу пе-редачу, я поїв жирного, і зі мною трапилося таке нещастя зі шлунком, що я ніколи таких болів не переносив. Виявилося, що мій шлунок уже був сильно порушений – якби ще з рік потрима-ли, то я б уже звідти не вийшов, як це було з багатьма людьми. Другий раз вона принесла – така ж сама історія. А коли мене вже звільнили повністю... Цікаво: коли звільняли, то всім на руки видавали документи про звільнення, а мені жодного папірця не видали. У мене немає ніяких документів, неначе 13 років і 3 місяці мене не було на світі. Оце так. Я звертався в Одеський суд, хотів побачити свою справу, кілька разів туди їздив з Дніпропетровська – мене ні разу до справи не допустили. Це відмітьте собі. То посилалися, що немає архіваріуса – він у відпустці, а його ніхто не заміняє, то інші причини були. І так до сьогоднішнього дня я не ба-чив своєї справи.
Я звільнився і приїхав уже в Дніпропетровськ, тому що жінка за цей час переїхала сюди. Тут жив брат, він допоміг їй прописатися, щоб вона купила поганеньку хатку-халупку. Та хатка підлягала знесенню через деякий час, і вона отримала ось цю кооперативну квартиру – це кооперативна квартира не так просто, а від підприємства. Вона працювала в трамвайно-тролейбусному парку, це вони будували цей будинок і вона отримала в той час, коли мене не було вдома, за років п’ять чи навіть більше. Вона записана, тут моя мама була, двоє дітей, і вона отримала довідку з тюрми, що я перебуваю там, і таким чином ми отримали цю квартиру.
В.О.: Це Марія Дмитрівна.
М.Д.Сіра: Я дружина Василя Івановича Сірого. Коли я відвідувала його, то іноді я приходжу, а він звичайний, а іноді я приходила і його не впізнавала: у нього обличчя було квадратне, і навіть не можна сказати, що вдвічі, а десь учетверо більше, як воно звичайно повинно бути. Він не міг зі мною ні розмовляти, нічого, тільки – вибачте мені, що я Вам усе детально розкажу, – він дивиться на мене, у нього сльози течуть і з рота в нього виділяється піна, як то у скаженої собаки, що біжить, уся облита тою піною. Отакого я його бачила не раз...
В.С.: Вимкніть, бо вона зараз розстроїться, а в неї серце... [Вимкнення диктофона].
М.Д.Сіра: Коли я приїхала в Дніпропетровськ, мені головлікар, що його "лікував", сказав, що він тут буде довго. То я вирішила все залишити в Кодимі. Його батько паралізований був уже 14 років, і я залишаю його з мамою старенькою, своїх батьків залишаю, забираю тільки діточок і їду сюди в Дніпропетровськ.
В.С.: Її назвали тоді «декабристкою».
М.Д.Сіра: Їду в Дніпропетровськ. Купила я сарай – він казав, що хатину – то сарайчик був. Я його обмостила кругом, щоб було де притулитися. Бо грошей не було, нічого не було. Влаш-тувалася на роботу і рада була тим, що я буду коло нього, що я зможу два рази на місяць його бачити. Я ще не знала, що мене чекає попереду. Я влаштувалася на роботу, працювала кондуктором. Мене не цікавила робота – мене цікавило, щоб я жила близько коло нього.
А потім я такі жахіття бачила, як то я Вам сказала. І це було дуже часто. Це він уже потім мені розказував, що його так наколювали, приводили в такий стан. Він тоді нічого не розумів, не говорив зі мною, нічого, тільки дивився і все. Його, як статуетку, водили туди-сюди.
Я вже перескочу, бо я не можу. Тут дуже довгий час я ходила, потім його забрали в Татарію.
В.О.: Це в Казань?
М.Д.Сіра: Так. І я туди поїхала. Коли я поїхала туди, то думала, що він уже там буде якийсь зовсім інший, тому що будуть інші обставини. Коли я приїхала туди, то ледве знайшла його, я там у три тюрми ходила, поки його знайшла. Знайшла, а він виходить такий же самий, як і тут я його бачила – отакий великий, товстий, але то він не товстий був, а спухлий. І так само в нього піна біжить. Я подивилася – це ж я приїхала здаля, щоб побачитися і поговорити, а він нічого зі мною не говорив, він тільки дивився на мене. Кажу: "Васю, я до тебе завтра ще прийду, тому що я поїду, бо не можу тут лишатися, вдома я залишила і маму, і всіх, і на роботу мені треба". А він ні так, ні сяк, йому все байдуже було, тому що він не в такому стані, що може говорити. Я побачила, що я з ним не можу поговорити, то думаю хоч би побачити його. Тоді мені пообіцяли, що він довго там не буде, а переїде в Дніпропетровськ.
В.О.: Якого року його завезли в Казань?
М.Д.Сіра: В 1979 році, 1 квітня. З 1 квітня там він був, я туди їздила. Він правда, там недо-вго був – здається, півтора року.
В.С.: Ні, три.
М.Д.Сіра: От бачиш, три роки там він був, а потім перевезли його сюди. Але сюди його перевезли не кращого – він пересувався, як на милицях, і то човгав ногами. Він не міг підняти ноги. І ось такого я його тут, у Дніпропетровську, зустріла. Приходила я тут частіше, мене пус-кали частіше, тому що це наче лікарня була. Але що я йому там принесу? Я могла погодувати його, а що не передаєш – усе забирають, ділять між собою, а йому не дають. Одного разу я прийшла, коли він у тюрмі був. Він, правда, тоді ще міг зі мною говорити, а більше я з ним не могла розмовляти, – то він каже: "Марусю, чому ти мені так мало ковбаски принесла – хоча би 200 грам принесла, щоб я хоч поїв, а то такий маленький шматочок, що я навіть не розкуштував". Я питаю: "Вася, як?" Але я там побоялася говорити – я приносила все, що можна було. Там можна було кілограм ковбаси. Я сама собі відмовляла, а йому кілограм ковбаси обов'язко-во передавала – все, що можуть прийняти. Я так старалася… Прийшла додому та й плачу, бо не можу – я відмовляю собі і йому відношу, а він там того не бачить. Але я була рада й тому, що могла його хоч погодувати під час побачення. Тут теж йому не віддавали все те, що я при-носила.
Що я ще можу розказати Вам? Чекала, чекала і чекала. Забрала його, їдемо додому, бо само-го його не відпускали. Під кінець його вже менше кололи. То коли його випустили 25 лютого 1983 року, ми їдемо, а він так жадібно дивиться у вікно, як наче ніколи не бачив. А я думаю: ну, вдома вже буду питати, тут же якось незручно.
Приїхали додому – поїли, вже він удома, роздивляється кругом. Ми тої ночі не спали – цілу ніч ми говорили, весь час говорили. Він мені розказував, що як його наколють, то піднімається температура до сорока і вище, і він зовсім непритомний, а потім йому заливають якогось роз-чину, щоб відновити його, щоб він живий лишився. Він виходить із того шоку, як він каже, а потім вони приводять його в звичайний стан. А тоді знову роблять те саме. Я так переживаю за нього, а він переживає за мене, коли буває нормальний. А його виводять з рівноваги.
В.С.: Я, мабуть, продовжу. Знаєте, це дуже важко згадувати. От про харчі. Я Вам розкажу так. Харчі були страшенно погані – брудне все, в тарілки потрапляє ціла коробка від солі – уявляєте собі її розмочену? Я підняв її: «Що це таке?» То після того мене кололи за те, що я демонстративно висловився. Недокурки, сірники в їжі – це страшне діло, що там робилося. Тепер, дивіться, яка підлість: от у магазинах псуються рибні консерви, здуваються, і вони ці консерви відправляють у тюрму на Чичеріна, 101, і отоварюють нас, але не дозволяють їх ні-кому відкривати. Закупили, вирахували з нас суму, в кого є гроші, – і здаємо їх на склад. А на другий день кажуть, що ці консерви їсти не можна, бо вони зіпсовані. Їх відбирали і віддавали свиням, яких там при тюрмі держали.
В.О.: На яку суму можна було купити тих товарів і скільки?
В.С.: Я не пам'ятаю – так же, як і в тюрмах, той же режим. Я не пам'ятаю зараз скільки. А в передачі можна скільки хочеш, але за це треба було кинути кілька рубчиків. Кинув кілька руб-чиків – тоді приймуть, а не кинув – тоді на вагу. Оце так там було.
Тепер, у Татарії. Мені брат прислав фруктову посилку. Він мав дачу і прислав гарних фрук-тів. Так мені два тижні не віддавали ту посилку, а потім прийшли і сказали: «Сєрий, іди отри-мувати посилку. На, розпишися». Спочатку дали розписатися за отримання, а потім заводять у сусідню кімнатку – лежить посилка, а з неї вже тече. Я відкрив – там усе вже перегнило. По-думайте – два тижні держали посилку у себе, не віддавали! Це підлість, це робили навмисно, знущалися, як хотіли. А зверталися до нас так, як до собаки ніхто не звертається, ні до одної скотини. І де ж вони понабирали отих жінок-медичок – до того ж люті, як звірі. Підходить до вбивці – так мило розмовляє, а як підходить до когось із політв'язнів – зразу такого жорстоко-го виду набирає, і з криками, з приниженнями. Це було щось страшне. І в німецьких концтаборах так не поводилися, як у нас. Це жахливо. Цього всього не можна передати. Я це все вже описав, воно є в мене описане, і воно світ таки колись побачить.
Мене б ніколи звідти не випустили, якби не українська американська діаспора. Я цього не знав, але як тільки звільнився 25 лютого 1983 року, то буквально зразу посипались посилки з-за кордону.
М.Д.Сіра: Через півтора тижні.
В.С.: Ні-ні, Маріє, трошки пізніше. Вони вже дізналися, що я вдома. Але як вони дізналися? Ви ж знаєте наших спільних знайомих – і Ви спілкуєтесь, і я спілкуюся з Каліфорнією – Олек-сандр Скоп. Раніше я спілкувався з Ольгою Шапкою, вона померла. Дуже гарне в нас було спі-лкування. От Володимир Романюк – він теж помер, а тепер уже Скопи цю справу ведуть. Вони якимось чином дізнавалися імена політв'язнів, у тому числі й моє прізвище. З Москвою нема чого говорити, то вони стали добилися через вашингтонський уряд, щоб Сполучені Штати Америки порвали з Москвою торгові стосунки, а потім і багато великих країн – за порушення прав людини. І тільки тоді режим трохи пом'якшили, а ще трохи пізніше нас звільнили. Вони так і сказали, що це вони добивалися нашого звільнення. Якби на рік пізніше, то тоді б я не вижив... Я, коли повернувся додому, то почував скованість шлунку, страшенне діло. Треба бу-ло пройти адаптацію, і тільки тоді я почав одужувати.
Я тут із цими психіатрами не мав діла. Вони приходили, а їх і до хати не пускав. Але одного разу вони випитали (бо тут же все контролюється, тут багато комуністів і євреїв, вони на слу-жбі нештатними), що я поїхав на дачу, то прийшла ця росіянка Іванова і так мило говорить дружині, і сльози пустила: «Ми просимо вас, щоб він прийшов на комісію – ми з нього знімає-мо діагноз, це я вам певно говорю». Для чого воно мені треба – знімати діагноз? Мені потрібна повна реабілітація – раз. І в мене вже була реабілітація. Коли балотувався кандидатом у депутати, то мені сказали в комісії, що треба пройти переосвідчення. Мене направили до Києва в центральну лікарню імені…
М.Д.Сіра: Павлова, Васю, Павлова.
В.С.: Павлова? Я вже й не пам'ятаю. Це було в 1994 році. Вони мене кілька разів туди викликали.
В.О.: Це була Асоціація психіатрів України, там голова Семен Ґлузман?
В.С.: Так-так, ця Асоціація. Я запам'ятав там жінку – Неля Верґун, і ще лікарі, я попав до них. Вони запросили сюди Дніпропетровську психлікарню, щоб прислали мою справу. Але моя справа секретна. Її не прислали. Чому я сказав, що секретна – дивіться, коли я був тут на Чичеріна, 101, у цій тюрмі, то всі справи, в тому числі на політв'язнів, були у цих так званих лікарів. Які вони лікарі? Усі в погонах, з зірочками, а коли вдягає білий халат, то з-під нього виділяються ті зірочки. Оце такі там були лікарі. І причому, всі росіяни, що характерно. От у мене був головний лікар Алексєєв Ніколай Карпович. Це був найжорстокіший. Сам він був косоокий, але бачите, його там призначили начальником відділу, він був моїм так званим "ле-чащим врачом".
Тепер я хотів би сказати за ці інсулінові коми, як їх називали. Це заборонений засіб. Це ін-сулін дається у великих дозах, людина втрачає свідомість і лежить – ти прив'язаний міцно, через груди, руки зв'язані, ноги зв'язані, до ліжка прив'язаний. І в цьому мертвому положенні знаходишся години три. Після цього починають тебе виводити з цього стану. Це дуже-дуже жахливе явище. Воно так важко переноситься, що, як то кажуть, "не хватает слов для объясне-ния". Такого вислову грамотна людина не повинна б уживати, тому що будь-яке явище треба вміти пояснити словами, але я таки скажу, що "не хватает слов для объяснения". Що там роби-лося? Вводять глюкозу в вену і заливають глюкозу в рот. Закашлюєшся, усе летить з носа, з очей сльози ллються, і з такою важкістю просипаєшся, що я не можу Вам це передати словами. А потім уже трохи легше, тоді починає повертатися свідомість. Такі процедури я прийняв 35 разів.
А за "сєру", за інше – це було знущання. Світова психіатрія підняла страшенний шум. На Гавайських островах був Всесвітній Конґрес психіатрів, туди приїхали генерал-майор Григо-ренко і мій друг Плющ Леонід, який зараз у Франції.
В.О.: Ви його знали?
В.С.: Аякже! Це мій друг, але я до цього часу не можу налагодити зв’язку з ним – перехоплюють листи, не пускають. Я дізнався його адресу, коли недавно був у Києві.
В.О.: Він час від часу приїздить в Україну.
В.С.: Я не можу з ним зустрітися – я не знаю, коли він приїздить. Я добре знаю Леоніда. Він кульгає на одну ногу. Жінку його бачив і навіть двоє дітей. Було побачення у нього і в мене – такий збіг. І тут на мене: "Убрать его!" І його жінку вигнали.
В.О.: Плюща випустили в 1976 році.
В.С.: Це його жінка вирвала. Якби не жінка, його б ніколи не випустили і виїзду не дали б. Я всю біографію його знаю. Він дружив з Рафальським Віктором Парфентійовичем, нині по-кійним, – чудова людина, він багато публікувався. Он Микола Береславський скільки написав, а я зайнявся організаційною роботою. Мені кажуть, що я допускаю дуже велику помилку – от Береславський не зв'язувався ні з якими організаціями, а сидів, писав і писав, і он які гарні книги він понаписував! Молодець він.
Я вже Вам розказав, які там ліки застосовували, яке там харчування було, як нас обмежува-ли, кричали, як на собак, з ненавистю такою. Ледве скажи слово – зараз же курс "сєри" – то страшне діло. І якби не мій міцний організм і якби я ще рік пробув там, я б уже звідти не пове-рнувся, я бачив по всьому.
Коли я повернувся, треба було й сина виручити, бо сина теж посадили в тюрму.
В.О.: Назвіть, будь ласка, своїх дітей поіменно і роки їх народження.
В.С.: Що стосується моєї родини, то це страшно говорити. За цей період діти роз'їхалися по Радянському Союзу. Один живе там, де сонце сходить, на БАМі, другий – де сонце заходить, це на Україні, Харківська область. Старшого звати Борис, 1953 року народження, меншого – Олег, 1956 року, в жовтні місяці обоє народилися, різниця в кількох днях жовтня. На Борика був дуже великий вплив. Його забрали в армію, він служив у Києві. Він закінчив наш Дніпро-петровський залізничний технікум. Коли він демобілізувався, йому порадили, щоб він виїхав на БАМ. І він виїхав туди. Звідти дуже багато людей тікали після того, як побули там рік-два. А таких, щоб там залишилися – ні. У 1992 році я поїхав до нього в Тинду, де він жив, і хотів, щоб він повернувся сюди. Але КГБ займалося ще однією дуже нехорошою роботою. Чи Вам відомо – це вже встановлено, і в західних областях, і я доводжу: вони зводили українців з жін-ками-росіянками, якщо це сини, а в кого дочки – то теж із росіянами, щоб шлюб був...
В.О.: Інтернаціональним.
В.С.: Не інтернаціональним, а змішаним. І старший син оженився на москвичці. Коли я приїхав просити, щоб він переїхав в Україну, то він пообіцяв, він захотів. Але в нього вже склалися інші політичні погляди, ніж у мене. Він вважав, що я даремно це роблю, усі бачать це беззаконня, але всі терплять, і тобі так треба було. І він відмовився повернутися. У 1992 році, як я повернувся від нього (я там був десь зо два тижні), то більше я з ним не листувався, не захотів. Він перед тим до мене дуже різко писав, а в тюрму зовсім не хотів писати – йому сти-дно було за батька. А що – я зґвалтував дівчину яку чи що? І ми від нього відмовилися. Де він зараз? Знаємо, що він не в Тинді. В Кодимі школа влаштовувала вечір зустрічі колишніх учнів, то вони десь роздобули у племінниці його адресу тиндинську, звернулися по телефону – там були багатенькі колишні учні, – його в Тинді вже немає. І де він зараз, ми не знаємо, і чи він живий, теж не знаємо.
Тепер, менший син. Він працював у Первомайську Харківської області на хімзаводі і в 1979 році попав під аварію – вантажили сипучі вантажі у вагон. Це було десь уже під ранок, годині о п'ятій, у листопаді місяці, це суцільна ніч. Техніка безпеки була на низькому рівні. Він хотів подивитися, скільки там вантажу, і став там на якийсь виступ ногою, послизнувся, і нога попа-ла в шестерні, які крутилися. І ще добре, що там був другий чоловік, він рубильник відключив, а так би його всього перемололо. Він позбувся правої ноги, інвалід. Він і зараз працює на тому заводі.
Дивіться, скільки мені лиха наробила оця бандитська комуністична партія, яку так вихва-ляють. До цього часу вона існує – оця партія злочинів, яка ввійшла до книги світових рекордів Гіннеса, найзлочинніша партія з усіх партій світу – і вона ще існує. Скільки наробили вони мені шкоди! Жінка моя, яка переїхала в Дніпропетровськ, залишила в Кодимі той будинок, який я ось цими руками будував разом із батьком. Батько, як я вже сказав, був професійний столяр, гарний будинок ми зробили, садиба там, піднялися дерева, виноград, дуже гарно там усе було – довелося продати, тому що два житла не мали права держати. І він був проданий без моєї згоди, гроші були покладені на книжку, а потім вони пропали. Викрали у мене дітей, ви-крали у мене будинок...
Я вже 8 років керую обласною організацією Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. І знаходяться мерзотники, які були завербовані ще в таборах – Ви це знаєте, що такі вербувалися, – які мене звинувачують, що, мовляв, я партократ, що я приїхав сюди, що мені тут дали трикімнатну квартиру і прописали в Дніпропетровську, в той час як його на 101-му кілометрі. Це з Першотравенська за прізвищем Єльченко. Усе це він, бачите, знає. Ми його виключили з Товариства, тому що він наробив нам дуже багато капостей, ми матеріальні збит-ки через нього мали. Дійшло до того, що ми добивалися-добивалися перед Києвом, що при-шліть же врешті комісію, скільки ж це можна терпіти. Він написав, що ми отримуємо гумані-тарну допомогу і присвоюємо її повністю собі. А це ж перевіряє податкова інспекція кожних три місяці – оце зараз я повинен готувати звіт до 15 числа, а 10-го я іду. Я повинен здавати звіт, хоч у мене ніяких грошей немає, а туди треба йти, бо якщо ні, то вони передають справу в прокуратуру. Оце такий закон. Так він подав на ту базу, звідки ми отримували гуманітарку, що ми її присвоюємо. Мене викликали в податкову інспекцію і 22 дні мікроскопічно перевіряли все. Не знайшли ніяких порушень, нічого, про це є акт податкової комісії. Ми того Єльченка виключили з Товариства за наклепи. Я таки добився, що з Києва 2 числа минулого місяця бе-резня приїхала комісія у складі Михайла Стуса – Ви його знаєте, – це заступник голови Київського крайового Братства УПА, і Василевський Іван, який відає науковим сектором, він пра-цював у сільськогосподарській академії, здається, 40 років. Ми поїхали туди разом, бо ми самі туди боялися їхати – він погрожував фізичною розправою. Ми провели збори і на тих зборах – он є у мене протокол – у присутності Стуса і Василевського всі розповідали, яка це страшна людина. Він об'єднав 5 своїх організацій, керував ними 6 років і жодну не зареєстрував. А те-пер він хотів зруйнувати нашу організацію, але нічого не вийшло. Зараз він уже ніякою організацією не керує – його звільнили і виключили, там просто переобрали. Ось такі справи.
Що Вас іще цікавить? В яких я був тюрмах?
В.О.: Так-так.
В.С.: Я був десь у восьми тюрмах. Порахуйте: одеський ізолятор при КГБ – це одна. Далі Одеська обласна тюрма, де тримали мене до відправки. Потім Лефортівська – Вам не доводи-лось бути в Лефортівській?
В.О.: Ні, я на пересилці був на Красній Пресні.
В.С.: Я був десь місяців з чотири у Лефортівській тюрмі. Це страшне явище. Там же немає в коридорах стель, там сітки, а йдуть трапи вздовж і двері – точно так, як у вулику соти. Так по-дивишся знизу доверху через ті сітки, то якщо там хтось захоче скочити чи що, то він може скочити тільки на металеву сітку. І режими там страшні. Це ми три тюрми нарахували. Далі, в Харкові на Холодній Горі – чотири. Дніпропетровська – п'ять. Далі, в Казані я в двох тюрмах був – у тій, де тримали Пугачова, це стара казанська тюрма, і в новій теж перебував. Так що всього вісім тюрем я налічив. Але що ж – вони були повними хазяями. Ви дивіться, Москва що зробила: московські люди тут мене судили. Про які тут можна говорити права, про які тут мо-жна говорити закони – це все було беззаконня. Ото раніше були розстріли, а потім не було розстрілів, але й зараз іде знищення української нації. Ще Ви щасливі, що Ви в Києві. Не дай Бог, якби отут-о намети розкинули, так як оце там, ото коли Путін приїхав, то біля універмагу там пікети поставили…
Оце звільнився, а син сидить у тюрмі, його як малолітку посадили – що робити? Мені підказали: їдь до Сахарова. А як? Він же висланий у Горький. І мені розповіли, що він у такий-то і такий-то час ходить на прогулянку, тому є можливість з ним зустрітися...
Мені підказали, що треба поїхати до академіка Андрія Сахарова, і розповіли, де, що і як. Тільки адреси не знали. Я поїхав у місто Горький. Там пішов до перукарні і так обережненько почав говорити, то мені сказали, що він живе на вулиці Гагаріна. Потім я дізнався, де саме, подивився ті два будинки. В одному він жив на першому поверсі, а поблизу другий будинок такий же висотний, з таким же під'їздом . Я там роздивився все, і треба було дочекатися, коли він вийде на прогулянку. Але я був необережний – я зайшов у під'їзд, подивився, а там міліціо-нер сидить. То я зайшов у ліфт і поїхав нагору. А вони там знають усіх мешканців того будинку. І мене вже там засікли. А коли я звідти вийшов, то, мабуть, за мною вже стежили. Я чекав, коли Сахаров вийде на прогулянку, щоби з ним зустрітися. І я хотів, щоб інформація пішла на Захід через Єлену Боннер, яка ще мала право виїзду звідти, а Андрій Сахаров не мав. Вона зу-стрічалася з зарубіжними кореспондентами, часто давала інтерв'ю, і я хотів, щоб вона передала цю інформацію. І що ж? Тільки я там появився – тут до мене підійшов у цивільній одежі, пред'явив посвідчення: «Идемте со мной». І завів мене в той другий будинок. І там: хто ви та що ви, все в грубій формі, і матом – куди там! І взагалі в усіх тих міліціях, де я не був, вони такі безалаберні люди, оця нецензурщина...
В.О.: То "великий, могучий, прекрасный русский язык"!
В.С.: То Ви правильно кажете. Поки вони мене допитували – там є прямий зв'язок, вони встановили, хто я. Заходить і каже: "А, это та птичка прилетела к нам!" І вже розказали, що я по таких-то статтях звинувачувався, на даний час звільнився і працюю в універсамі приймаль-ником склотари (а мені ж потрібен був стаж, щоб у 60 років вийти на пенсію, тому я працю-вав), на даний час у відпустці, приїхав на зустріч до Сахарова.
В.О.: Якого це року було?
В.С.: Читає: "17 вересня 1985 року був затриманий міліцією в місті Горькому на проспекті Гагаріна, 204, біля квартири академіка Сахарова Андрія Дмитровича за спробу зустрітися з депортованим з Москви лауреатом Нобелівської премії академіком Сахаровим А.Д. під час його прогулянки." – От і все, що в мене тут записано.
В.О.: Добре, що така пам'ятка є у Вас.
В.С.: Я всі дати позаписував, вони у мене тут по місяцях і по роках.
Вони мене там довго не тримали. Посадили в машину, відвезли на вокзал, сказали мені дати їм гроші, поза чергою взяли квитки: «Вот стоимость, пожалуйста, сдача». Посадили в поїзд – і все.
Повернувся я сюди, працював, і тут мене прямо в універсамі прилюдно арештували і ще чотири з половиною місяці протримали. Був останній з'їзд компартії – коли це було? То після з'їзду мене тут же звільнили. Читає: "Я пробув у неволі 4692 доби і потім ще 140 діб за поїзд-ку до академіка Сахарова. Разом це 4832 дні і ночі." Для порівняння нижче я пишу, що війна між Радянським Союзом і Німеччиною тривала 1418 діб. От порівняйте ці дві цифри – там 1418, а тут 4832 дні і ночі. Дружина добивалася: "Коли ж ви його звільните?" – "А це як тільки закінчиться з'їзд, зразу він буде звільнений".
В.О.: І тримали Вас ці чотири місяці без будь-якого вироку? Де Вас тримали?
В.С.: В обласній психушці. Читає: "25 жовтня 1985 року – другий арешт, на роботі в універсамі, за поїздку в місто Горький до академіка Андрія Дмитровича Сахарова. Відбув чотири з половиною місяці, 140 діб».
М.Д.Сіра: Я працювала у трамвайно-тролейбусному управлінні старшим контролером. У мене було приблизно 60 чоловік контролерів. Начальник був Коломієць Олександр Єремійо-вич, працівник КГБ. Але він ще тоді висловився, що я Марію Дмитрівну знав іще раніше, ніж я її бачив. Коли він поступив, уже все йому було відомо. Він мене переслідував чим? Я зразу якось так не відчувала, бачила лише його сухість та жорстокість, саме до мене. Але я заспокоювала себе тим, що це мені так здається. А вже потім, якщо я працюю добре, і до мене є якась вдячність від людей, приходить подяка до начальника, то він її прикриває, не дає мені, не по-казує і не каже, тому що це для мене неприпустимо. Або я проходжу мимо, він має розмову з кимсь, і каже: "Оце пішла жінка вбивці і ворога народу, ізменніка родіни". Отаке все негативне.
В.С.: Я розкажу дуже цікавий епізод за розповіддю жінки. Вона розповідає так, що їй була дана вказівка сказати всім контролерам, що викрадено посвідчення, яке дає право проїзду у міському транспорті, і названо прізвище. І от шукали злодія по всьому місту, і трапилося так, що вона особисто, перевіряючи пасажирів, виявила те посвідчення і хотіла затримати того чо-ловіка. Той рвонувся і втік, а посвідчення залишилося в неї. Це посвідчення належало праців-нику облпрофспілки, якомусь там високопоставленому начальнику, і в нього було викрадено якимось чином. А тоді повідомили, що той, хто знайде це посвідчення, буде представлений до матеріальної винагороди. І от коли прислали з Будинку профспілок грошову винагороду Сірій Марії Дмитрівні, то Коломієць подивився: «Кому завгодно, але тільки не Сірій. Сіра у нас числиться як жінка ворога народу». І повернули ті гроші назад у Будинок профспілок. Коли вона мені це розповіла – це було років чотири чи п'ять тому – я подумав: ану давай я напишу заяву і передам начальнику Будинку профспілок. І описав цей епізод. І що Ви думаєте? Їй цю винагороду видали оце вже після багатьох років. От як ставилися.
В.О.: От що значить бути жінкою «ворога народу».
М.Д.Сіра: А тепер він, коли зустрічається, то старається зі мною поговорити, але мені все це таке тяжке, що я відмовляюся з ним і вітатися. Оце все, про що я можу сказати.

На знімку В.Овсієнка: В.І.Сірий, 3.04.2001.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

ВОЛОЩУК Григорій. Малюта Іван

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АНАДЕНКО ФРЕД ПИЛИПОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Греко-католики

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Клуби творчої молоді (КТМ). Борис Захаров

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ПЕТРАШ-СІЧКО СТЕФАНІЯ ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

MENU