Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПЕРШОТРАВНЕВА ДВІЙКА

11.02.2008 | Овсієнко В.В. | В.Овсієнко. Прапор над Києвом. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 693/2006
Василь ОВСІЄНКО. ПРАПОР НАД КИЄВОМ

Уночі проти 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства в Києві (нині Київський національний економічний університет) замість червоного прапора з’явився жовто-синій.

Очевидний розрахунок сміливців, які його вивісили, був такий: тут, на Брест-Литовському проспекті, біля заводу “Більшовик”, вранці шикуватимуться колони робітників і студентів, щоб рухатися до Хрещатика на першотравневу демонстрацію. Прапор побачить багато людей. Проте пильні відставники-ветерани вздріли його раніше і тремтячими від страху та праведного гніву пальцями набрали номер та подзвонили, “куди слід”. Команда, що прибула, побоювалася мін, але біля пожежної драбини було лише побризкано авіабензином – щоб собака не взяла сліду.

Прапор швидко опинився в КГБ, на Володимирській, 33. Москва наказала знайти і покарати «злочинців». Прапор піддали експертизі й описали. Полотнище зшито вручну з двох жіночих шарфів. Жовтий мав трохи коричневий відтінок: радянська влада старанно пильнувала, щоб тканини “націоналістичних кольорів” у продажу не з’являлися. Посередині нашито тризуб, вирізаний з чорної саржі (матерія, що йде на підкладки). Під тризубом напис друкованими літерами, чорнилом:

Ще не вмерла Україна,

Ще її не вбито!

ДПУ

Негайно порушили кримінальну справу. Понад 9 місяців потрібно було нишпоркам КГБ, щоб “вирахувати” “злочинців”. Шукали насамперед серед студентів денного відділу КІНГу, потім і серед вечірників та заочників. Багатьох хлопців викликали до військкомату і наказували заповнювати друкованими літерами якісь анкети. Стукачі, які діяли в кожній студентській групі, заводили провокативні розмови і стежили за реакцією та за настроями. Для підозри доволі бути послідовно україномовним. Нарешті вийшли на 29-річного студента вечірнього відділу цього інституту Георгія Москаленка та його друга, 27-літнього робітника Віктора Куксу. Їх заарештували 21 лютого 1967 року.

У ті відносно ліберальні часи становлення Брежнєва і правління в Україні Петра Шелеста хлопці дістали невелике покарання: Москаленко 3 роки, а Кукса 2 роки ув’язнення в таборах суворого режиму для “особливо небезпечних державних злочинців”. Інкримінована була ч. І статті 62 – “антирадянська агітація і пропаганда”. А ще “доважком” – ст. 222, “холодна та вогнепальна зброя”. Холодною зброєю став звичайний кухонний ніж, яким Віктор Кукса зрізав червоного прапора (“Зубами треба було гризти!” – казав слідчий). Вогнепальною – самопал, набитий сіркою з сірників. Ним Георгій Москаленко мав подати сигнал другові, якби виникла якась небезпека.

Відповідно до Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 року постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Москаленка Г.М. та Кукси В. І. за ст. 62 ч. 1 КК УРСР скасовано, а кримінальну справу в цій частині переведенням закрито на підставі п.2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину. Але вони й надалі вважаються засудженими за ст. 222 КК УРСР... Тобто політична реабілітація обернула їх на чистих кримінальників! Отакий парадокс пострадянської юриспруденції.

Ба, цей факт не поодинокий: Володимир Мармус з друзями теж вивісив уночі проти 22 січня 1973 року 4 національні прапори та 19 листівок у Чорткові на Тернопільщині. За ст. 62 всі вони теж реабілітовані. Та один хлопець, Петро Вітів, мав лише 16 років. Його не судили. Але В. Мармус “доважком” дістав статтю “втягування неповнолітнього в злочинну діяльність”. Тобто злочину вже нема, а “втягування в злочинну діяльність” залишилося... А скільки досі не реабілітовано людей, яким з політичних мотивів цинічно фабрикували кримінальні справи – “опір міліції”, “наркотики”, “спроба зґвалтування”!

Ось чому 18 березня 2002 року в Києві створено Громадський комітет за реабілітацію “першотравневої двійки”. До неї увійшли співголова Київської Ради об’єднань громадян Сергій Таужнянський; голова Кагарлицької районної організації Партії Зелених України Володимир Грисюк; я, Василь Овсієнко, колишній політв’язень, нині координатор проґрами Харківської правозахисної групи; голова Київської обласної організації ДемПУ, колишній політв’язень Валерій Кравченко, який, власне, й ініціював цю справу. Адже Москаленко та Кукса підписалися на прапорі абревіатурою “ДПУ”. Певно, що “Демократична партія України” тоді існувала лише в їхніх мріях, а текст гімну вони знали, та писали ж не для демонстрантів, а для тих, хто зніматиме прапор. Але вони стали ніби провісниками цієї майбутньої партії.

Комітет поставив собі завдання створити прецедент повної реабілітації цих двох репресованих, щоби згодом домагатися реабілітації всієї означеної категорії. Бо в нашій державі, яка поки що тільки номінально українська, все треба вигризати зубами у ворогів цієї держави, які залишилися при владі, аби тільки не поступитися нею справжнім патріотам. Радянські судді-комуністи, “заметно перекосив рыло в сторону” (М. Салтиков-Щедрін), всілися під синьо-жовтим прапором і тризубом, а герої, які утверджували ці символи, – досі для них злочинці. Пан Леонід Кучма, якому в найстрашніших снах не снилося, що він стане колись Президентом України, визнає особами, що мають особливі заслуги перед Україною – кого б ви думали? Героїв Радянського Союзу, Героїв соціалістичної праці, депутатів Верховних Рад СРСР і УРСР. Тобто, за великим рахунком, найзапекліших противників незалежності України та найвірніших прислужників окупаційної російської влади.

Це лише один із парадоксів перехідної доби, а їх багато. Наприклад, українська держава сплачує пенсії російським окупантам Афганістану і вшановує їх як ветеранів війни. Ганебних найманців, які пішли служити нашому історичному ворогові на російському підводному човні “Курск” і погинули там, в Україні вшановують як героїв.

> А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. “Нехай, – каже, –

Може, так і треба”.

Інтеліґенція, якій годилося б бути сумлінням нації, змовчує навіть тоді, коли пан Президент, поїхавши до Сибіру, відважує ляпаса своєму народові: “Мы, украинцы, народ немножко с придурью”, а тамтешніх українців обзиває «хохлами». Та повноцінна нація змела б такого президента на другий же день! Або: львівські вчені присвоюють плагіаторові Володимиру Литвину ступінь доктора “ґоноріс кауза”. Бо “какось неуздобно” образити правдою високопоставлених хамів. Тобто “братія” сподівається побудувати Україну на неправді, а там якось воно буде. Та не встоїть така Україна! І не треба такої України – на брехні!

Хто ж вони, ті справжні герої України, які відважилися нагадати українцям про їхній національний символ у годину, коли, здавалося, про нього вже стали забувати? Ось що вони розповіли мені 18 березня та 10 квітня 2002 року.

Георгій Митрофанович МОСКАЛЕНКО народився в Одесі 24 липня 1938 року. Жив у материному селі під Одесою, куди навезли галичан-переселенців. Цікавився історією, знав про Українську Народну Республіку, читав українську літературу. 1955 року поїхав до Києва, де жив у гуртожитку на Святошині і працював сантехніком на будівництві. 1957-60 рр. відслужив у війську. Це була доба національно-визвольних рухів і розпаду світової колоніяльної системи. Думка, що така економічно сильна країна, як Україна, теж може і повинна бути самостійною державою, принаймні такою, як Чехословаччина, як Угорщина, була для нього цілком природньою.

Віктор Іванович КУКСА народився 13 лютого 1940 року в селі Саварка, що стоїть на Росі, в Богуславському районі на Київщині. Батько, розумний селянин, але не комуніст, був головою сільради, а за німецької окупації був залишений радянськими органами для підпільної роботи. Рятував молодь від вивезення в Німеччину, за що був рокований на смерть, але втік. Вікторові поталанило на вчителів: вони оминали ідеологічний намул і виховували дітей українцями. Учитель музики Дмитро Євдокимович Чалий був засуджений на 25 років, сидів на Колимі. У цій школі вчився майбутній академік Люлька, тут викладав пізніше репресований знаменитий математик академік Михайло Кравчук. Материн вітчим Олександр Ронський теж відсидів 20 років. З дитинства Віктор знав “Ще не вмерла Україна...” Закінчивши школу 1957 року, він пішов до Києва на будівництво, а відслуживши у війську, знову повернувся до гуртожитку на Святошині.

Юність Георгія і Віктора припала на “хрущовську відлигу”. Виходило чимало літератури, яка хоч трохи відкривала завісу над ганебним минулим. Що не могло бути надрукованим в офіційній пресі – вихлюпувалося в «самвидав», звучало по радіо «Свобода», до якого припадала вухом мисляча інтеліґенція, особливо ж молодь. Перед очима були арешти шістдесятників 1965 року. Хлопцям теж хотілося діяти. Для початку Георгій запропонував вивісити десь у Києві український прапор. Стали міркувати, як і де це зробити. Хотіли над вокзалом, але там не встигнеш злізти, як схоплять. Приглянулися до будівлі КІНГу: є пожежна драбина...

Синю тканину знайшли швидше, а за жовтою попоходили, аж доки придбали жіночий шарф у крамниці на Гарматній (радянська влада пильно стежила, щоби краму “націоналістичних кольорів” не було в продажу). Шили прапор у своїй кімнаті, коли третього колеґи не було. З купюри 50 карбованців УНР скопіювали герб. Хоча знали, що він має бути золотий, але ж треба, щоб його було здалеку видно. То вирізали тризуб із чорної матерії – саржі.

Уночі проти 1 травня останнім трамваєм, що ходив тоді Брест-Литовським проспектом, поїхали зі Святошина до заводу “Більшовик”. Про всяк випадок вийшли на попередній зупинці, Гарматній. Остерігалися запізнілих перехожих: кожна з речей, які мали з собою, могла викликати підозру. На дах мав дертися Георгій, але Віктор сказав, що не вміє стріляти з його самопала. Натягнув на туфлі шкарпетки, на руки рукавиці, кухонного ножа взяв у кишеню, прапора запхав за пазуху. Дах виявився крутішим, ніж здавалося знизу. Чіплявся за рубці. Добравшись до червоного полотнища, підхопив його ножем знизу – і воно покотилося по даху. Відчув бентежну радість. Прив’язав бинтом свого прапора – і він хитнувся на легенькому вітрі...

Георгію внизу не довелося паляти: все було спокійно. Полили бензином довкола драбини. Відходячи, поглядали, як гарно та велично розвівається полотнище, освітлене знизу першотравневими прожекторами. Пляшку і решту бинта викинули в Комсомольському парку в озеро.

Вранці хлопці поїхали подивитися на наслідки своєї справи – прапора вже не було. Тоді вони пішли в Пушкінський парк і сфотоґрафувалися на пам’ять про цю найважливішу в їхньому житті подію.

“Вирахувати” зухвальців, власне, було нескладно. Адже вони всюди говорили українською мовою, притому Москаленко й на семінарі міг сказати, що от Ленін в один день визнав незалежність Фінляндії і України. Фінляндію Захід відстояв, а Україну більшовики окупували. То чому б тепер не поставити на голосування питання про незалежність України? Лад міг і надалі залишатися соціалістичним, але ми були б як Польща, як Чехословаччина. Такі висловлювання бралися на замітку, адже стукачі були в кожній групі. Щоб упевнитися, підселили одного ще й у їхню кімнату гуртожитку. Десь пропав записник з адресами й телефонами, а в ньому були прізвища кількох «шістдесятників». На Москаленка вказувала і графічна експертиза. Коло звузилося. Хлопці досі вважають, що кагебісти на їхній слід напали давно, але не мали певности. Або шукали “зв’язків” з закордоном чи з підпіллям, яке їх «напоумило».

Заарештували їх одночасно 21 лютого 1967 року. Москаленко працював тоді майстром-сантехніком у Фастові. По нього послали машину і привезли в монтажну організацію до Києва, а там три оперативники посадили його в “бобик” – і на вулицю Рози Люксембурґ (тепер Липська), в обласне управління КГБ.

Віктора Куксу теж викликали до відділу кадрів, два дебелі хлопці взяли його попід руки, посадили у “Волгу” – і на Володимирську, 33, в республіканський КГБ.

Хлопці опиралися недовго, бо не було сенсу. Слідство було нескладне. Вели справу Лоґінов, Чуніхін, Разумний, начальник слідчого відділу підполковник Дубовик. Звичайно ж, російською мовою: “Ну что ты – муха! А вот слон. Слон хоп – и раздавил тебя. Видишь, тебя нет”.

Слідчі повернулися з відпуски засмаглі: “О, хлопці, ви ще тут? Давайте ще щось трохи допишемо. Про цей самопал і про ножа. Нас це не цікавить, це справа міліції, але нехай буде”. Дописали про ножа та самопал. Показували фотознімок прапора, якого запакували в конверт і написали: “Хранить вечно”. Десь він має досі зберігатися при справі: ось що треба виставляти в музеях!

Закритий суд тривав три доби. Два відставники, яких виставили за свідків, звинувачували більше, ніж прокурор. Лише один свідок показував, що хлопці агітували його “в дусі націоналізму”. 31 травня Георгію Москаленкові як ініціяторові, а також за виготовлення “вогнепальної зброї”, присудили 3 роки, а Вікторові Куксі – 2.

Після суду їх уже разом етапували в Мордовію. 18 липня привезли до Харкова. Натоптали у воронок стільки в’язнів, що дехто непритомнів. На сумнозвісній Холодній Горі після “санобробки” запроторили їх у камеру смертників: нари з металевого листа, потрійні ґрати на вікнах, потрійні двері, металеві тумби замість столу і стільців. Але це не справило на хлопців особливого враження: вони гадали, що так і треба. Навіть насміхалися, що їх так пильно охороняють. Пояснив їм їхнє становище Михайло Осадчий, якого повертали етапом на Україну. Тут їх, нарешті, постригли і під конвоєм з собаками вивели до воронка. Поміж карними в’язнями прошелестіло: “Кого ведуть?” – “Анґлійських шпигунів”. Везли їх у “трійнику” “столипінського вагонзаку” до Рузаєвки в Мордовії, відтак у Потьму. Куксу заїдали блощиці, а Москаленка не чіпали – інша кров.

Нарешті Явас, 11-а зона. Уперше за кілька місяців побачили зелену траву... Але найперше враження – здивування: та тут Україна! З “континґенту” 800 в’язнів яких 75% “ – українці! Пануюча мова – українська. “Хто не побував у тому таборі, – каже Віктор Кукса, той не знає справжньої України”. Тут представлені всі реґіони, тут можна дізнатися, які люди живуть у всіх областях. І всі вони згуртовані однією національною ідеєю. Тут повний інтернаціонал: сильні громади литовців, естонців, латишів – наших найближчих союзників. Вони розуміють українську мову і не дивно почути з вуст, скажімо, естонця: “Чоловіче, що ти кажеш?”. Тут російські неомарксисти і великодержавники, і російські демократи – здебільшого євреї. Та все ж... Те саме засвідчив 1967 року й Михайло Масютко:

“Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв’язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв’язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще й на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв’язнів?” (Цит. за вид.: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 2. Документи і матеріали... 9 листопада 1976 – 2 липня 1977 / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик – Харків: Фоліо, 2001. С. 37).

Отож наших хлопців обступили, розпитують. Заварили чаю, пустили кварту по колу, кожному – “довгограючу” цукерку вприкуску... Але ніхто не питає про справу – не прийнято. Аж пізніше наглядачі розпатякали: “А, знаменоносцы!”

Повстанці-25-літники, як-от Василь Якуб’як, Степан Мамчур, Василь Підгородецький, Левко Левкович, Дмитро Басараб – найповажніші в зоні люди. Москаленко згадує, що за три роки не чув у зоні жодного матюка. А лише “Ви, пане” – і на старшого, і на молодшого. Це бандерівці встановили такі порядки ще з часів повстань кінця 40-х – початку 50-х років, коли домоглися розокремлення з кримінальниками. Тут відзначають християнські й національні свята, вшановують героїв Крут, Базару. Попри те, що харчування в’язня коштує всього 43 копійки на добу, тут панує висока інтелектуальна атмосфера: замовляють літературу через “Книга – поштою” і укомплектували добру бібліотеку. Усі обізнані з історією України, причому з живою. Тут розкажуть про створення і бої УПА, про героїчне підпілля. Розкажуть, як облаштувати криївку. Повстанці дуже тішилися, коли 1966 року в табори хлинула свіжа кров – блискуча когорта шістдесятників: Іван Гель, Сашко Мартиненко, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Михайло Осадчий, Михайло Озерний, Богдан Ребрик, Опанас Заливаха... Отже, ще не вмерла Україна, раз вона посилає на цю новітню Січ Запорозьку нових і нових козаків!

Панасові Заливасі не дозволяють малювати, то він щось вирізає з дерева. На клумбі виростив портрет Шевченка квітами.

Цей табір обживали після війни японці, від яких збереглися альтанки, алеї, спортивні майданчики, де молодші грають у баскетбол. Увечері грає духовий оркестр або українці співають народних пісень – мордва за зоною виходить послухати. А як розучують стрілецькі пісні чи гімн, то наглядачі розганяють. Доводиться ховатися поза бараками.

Це був, сказати б, “золотий час” політичних зон – уже через кілька років, коли я прибув у Мордовію, режим значно посилився.

Георгій Москаленко в 11-й, а потім у 19-й зоні, працював сантехніком, а Віктор Кукса освоїв бульдозер, який використовувався навіть на розвантаженні вапна. Копати в зоні не дозволяли – всюди кістки... Чути, як міняється караул: “Товарищ сержант, пост № 3 по охране государственных преступников и изменников Родины сдан!”

Ще під час слідства на “особливо небезпечних державних злочинців” прийшов подивитися ґенерал Тихонов. Москаленко тоді порівняв свій вчинок із діями краснодонських “молодогвардійців”. “Так то же за Родину, за идею!” – сказав ґенерал, для якого Україна – ніяка не “родіна”. Так от, у Явасі сидів Стеценко, бургомістр Краснодона за німецької окупації. Хлопцям не довелося з ним поговорити, а от із його кучером Степаном Давиденком Віктор Кукса розмовляв неодноразово і переповідає таке:

“Давиденко був вітчимом Олега Кошового. Якось Стеценко наказав: “Завтра запряжеш коні. Поїдемо, німці хочуть заарештувати Тюленіна і там ще когось”. Давиденко увечері попередив Тюленіна: “Тікай, Сергію, бо тебе завтра заарештують”. Але то молоді хлопці, не послухали, і їх похапали. А попалися вони ніби на тому, що покрали з машин, що не охоронялися, різдвяні подарунки, які надійшли німецьким солдатам. Дали шоколад хлопчику, братові Івана Земнухова. Він вийшов на вулицю з тим шоколадом, а йшов патруль, побачив і по цьому шоколаду німці напали на слід злодійчуків. Німці нещадно карали за крадіжки – покидали їх у шурф шахти. А чи була та “Молода гвардія” – я цього сказати не можу. Це вже після війни зі злодіїв зробили символ спротиву окупантам. Давиденкові, коли я з ним розмовляв, було вже років 60, Стеценкові років 70. Певно, що в Краснодон вони не повернулися і правди не розказали”.

Додам, що підпільник-оунівець Євген Стахів, якого Олександр Фадєєв намагався вивести в романі “Молода гвардія” як поліцая Стаховича, писав, що він дізнався про молодих людей, які записували знаки, що були на німецьких воєнних машинах, і зрозумів, що це якась розвідка. “Ми хотіли залучити цих молодих людей – їм було по 17-18 років – до співпраці, але вийшло, що вони не розуміли жодної політики. Вони просто збирали дані для розвідниці Любові Шевцової. Пізніше ми дізналися від Олександра Фадєєва багато перебільшень, неправди про їхню діяльність. Отже, ми перервали з ними всякі контакти, щоб не наразитися на можливий клопіт від німецької контррозвідки або гестапо”. (Євген Стахів. Крізь тюрми, підпілля й кордони”. К.: Рада, 1995, с. 135-136).

Наш пан Президент недавно розпорядився реанімувати міф про молодогвардійців, щоб на ньому виховувати молодь. А Москаленко та Кукса – хай далі ходять у злочинцях.

...Коли через два роки Віктор Кукса повернувся в рідне село, то застав батька в могилі незакопаним – залишили, щоб син побачив його. З труднощами влаштувався в Києві машиністом екскаватора і в той самий гуртожиток. Виклики до КГБ, перевірки дільничого міліціонера... Коли до Києва приїздили глави іноземних держав – його посилали кудись у відрядження. Та попри це знову спілкувався з шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Русином, з Василем Стусом, який жив недалеко, на Львівській, 62. Погромного 1972 року зазнав обшуків. Часто доводилося міняти місце роботи. Аж після проголошення незалежности йому дали спокій. Відтоді він працює в Українському нафтогазовому інституті. 1973 року одружився з дівчиною своїх поглядів Марією Поліщук, мають 10-літнього хлопчика Владислава, живуть на Борщагівці.

Москаленка ж Георгія прийняли робітником ІІІ розряду, але скоро він став бригадиром, майстром, виконробом, одержав помешкання в Бучі. Має з дружиною Вірою трьох синів. П’ятого курсу КІНГу так і не закінчив, хоч до арешту в нього вже була написана дипломна робота. Запропонували стати стукачем. Він подякував і заявив: “Я не можу бути донощиком на своїх товаришів”. – “Ну, в такому разі ти диплома не одержиш”. Видали академічну довідку.

На закінчення Віктор Кукса розповів мені: “Якось поїхав я до матері в село, а мати каже: “Нарубай, сину, дров”. Узяв я сокиру і почав рубати. Підняв сокиру, хотів розколоти поліно – аж дивлюся: стоїть під ворітьми дід Лигор і дивиться на мене. Я так і опустив сокиру. Дід зняв капелюха і низько-низько вклонився мені. А тоді питає: “Ти Іванів син?” – “Іванів”. – “Добрий був чоловік, Царство йому Небесне. Але ти теж добрий хлопець. Я все знаю”. І пішов. А я ще стояв декілька хвилин...”

Коли ж наша держава почне розпізнавати найкращих своїх громадян?

Шлях перемоги. – 2002. – № 20 (2507). – 16 травня; Економіст (КНЕУ). – 2002. - № 16 – 19 (1054 – 1057). – Червень – липень.

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. – С. 90-98.



УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 693/2006

Про нагородження орденом «За мужність»

За громадянську мужність, виявлену при піднятті національного прапору України у місті Києві у 1966 році та місті Чорткові Тернопільської області у 1973 році, активну участь у національно-визвольному русі постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» І ступеня

ВІТІВА Петра Івановича – будівельника аграрного підприємства «Росохацьке», Тернопільська область

ВИННИЧУКА Петра Миколайовича – будівельника аграрного підприємства «Росохацьке», Тернопільська область

КРАВЦЯ Андрія Миколайовича (посмертно) – колишнього мешканця с. Росохач, Тернопільська область

КУКСУ Віктора Івановича – інженера акціонерного товариства «Український нафтогазовий інститут», м. Київ

ЛИСОГО Миколу Степановича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область

МАРМУСА Миколу Васильовича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область

МАРМУСА Володимира Васильовича – завідувача сектора Чортківської районної державної адміністрації, Тернопільська область

МОСКАЛЕНКА Георгія Митрофановича – пенсіонера, смт Буча, Київська область

СЕНЬКІВА Володимира Йосафатовича – механізатора колективного селянського підприємства «Сосулівське», Тернопільська область

СЛОБОДЯНА Миколу Васильовича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

18 серпня 2006 року


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії під головуванням Першого заступника Голови Верховного Суду України за участю заступника Генерального прокурора України Пилипчука П.П., Кудрявцева В.В., розглянув у м. Києві 26 січня 2007 року клопотання заступника Генерального прокурора України, внесене на розгляд за поданням суддів Верховного Суду України, про перегляд в порядку виключного провадження судових рішень щодо Москаленка Г.М. І Кукси В.І.
Вироком Київського обласного суду від 31 травня 1967 року засуджено:
МОСКАЛЕНКА Георгія Митрофановича, 24 липня 1938 року народження, уродженця м. Одеса, не судимого, –
- за ч. 1 ст. 62 КК УРСР на 3 роки позбавлення волі;
- за ч. 1 ст. 222 КК УРСР на 2 роки позбавлення волі;
- за ч. 2 ст. 222 КК УРСР (в редакції, що діяла до внесення змін до цієї статті
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року) на 1 рік позбавлення
волі;
на підставі ст. 42 КК УРСР за сукупністю злочинів визначено три роки позбавлення волі;
КУКСУ Віктора Івановича, 13 лютого 1940 року народження, уродженця села Саварка Богуславського району Київської області, не судимого, –
- за ч. 1 ст. 62 КК УРСР на 2 роки позбавлення волі;
- за ч. 2 ст. 222 КК УРСР (в редакції, що діяла до внесення змін до цієї статті
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року) на 1 рік.
позбавлення волі;
на підставі ст. 42 КК УРСР за сукупністю злочинів визначено два роки позбавлення волі.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 4 липня 1967 року вирок щодо Москаленка Г.М. і Кукси В.І. залишено без зміни.
Москаленка Г.М. і Куксу В.І. визнано винними у вчиненні таких злочинів.
Москаленко Г.М. взяв участь у незаконному виготовленні вогнестрільної зброї – пістолета-самопала, яку незаконно зберігав і носив. Він також незаконно виготовив холодну зброю – ніж типу фінського.
У ніч на 1 травня 1966 року Москаленко Г.М і Кукса В.І., будучи націоналістично налаштованими, зірвали радянський прапор з даху будівлі Київського інституту народного господарства і замість нього встановили жовто-блакитний прапор. При цьому вони були озброєними (тобто незаконно носили): Москаленко Г.М – пістолетом, а Кукса В.І. – виготовленим Москаленком Г.М. ножем.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Москаленка Г.М. і Кукси В.І. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР скасовано, а справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в їх діях складу злочину. За сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. 3 ст. 222 КК УРСР Москаленка Г.М. постановлено вважати засудженим до позбавлення волі строком на два роки, а Куксу В.І. – за ч. 3 ст. 222 КК України до позбавлення волі строком на 1 рік.
У клопотанні заступника Генерального прокурора України, внесеному на розгляд спільного засідання за поданням суддів Верховного Суду України, ставиться питання про скасування судових рішень в частині засудження Москаленка Г.М. і Кукси В.І. за ст. 222 КК України за відсутністю складу злочину.
Заслухавши доповідача, прокурора, який просив клопотання задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Верховного Суду України вважають, що воно підлягає задоволенню.
З суб’єктивної сторони злочини, передбачені ч. 1 і ч. 2 ст. 222 КК УРСР (в редакції, що діяла до внесення змін до цієї статті Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року) характеризуються прямим умислом. З цього випливає, що відповідальність Москаленка Г.М. за вчинення зазначених злочинів могла настати за умови, що виготовляючи пістолет і ніж, він бажав створити саме вогнестрільну і холодну зброю, а здійснюючи носіння і зберігання пістолета – усвідомлював, що він вчиняє ці дії з вогнестрільною зброєю. Відповідно і відповідальність Кукси В.І. могла настати лише за умови, що здійснюючи носіння ножа, він усвідомлював, що вчиняє ці дії з холодною зброєю.
Відповідно до вимог статей 323 і 334 КПК УРСР всі висновки суду, в тому числі і стосовно змісту суб’єктивної сторони діяння, мали бути обґрунтованими, а у вироку – наведені докази, на яких ці висновки ґрунтуються. Із справи ж вбачається, що ні органи попереднього слідства, ні суд всупереч вимогам кримінального і кримінально-процесуального закону питанню щодо змісту суб’єктивної сторони вчинених Москаленком Г.М. і Куксою В.І. діянь уваги не приділили.
Як видно із матеріалів справи, Москаленко Г.М., не заперечуючи факту виготовлення ним пістолета і ножа, пояснював, що пістолет-самопал він виготовив не для застосування в якості зброї, а "из изорства", про те, що пістолет і ніж є відповідно вогнестрільною і холодною зброєю, не усвідомлював, до цих предметів мало доступ багато людей, при цьому ніж використовувався виключно для побутових потреб. Обидва засуджені пояснили, що ніж вони взяли з собою для того, щоб підстругати древко, а саморобний пістолет – для того щоб налякати тих, хто буде заважати встановити прапор. Ці їх пояснення всупереч вимогам ст. 334 КПК УРСР залишилися не спростованими.
Відповідальність Москаленка Г.М. і Кукси В.І. за вчинення зазначених злочинів могла настати також лише за умови, що пістолет і ніж дійсно були відповідно вогнестрільною і холодною зброєю.
Із справи вбачається, що свої висновки в цій частині суд обґрунтував виключно на висновках криміналістичної експертизи, яка встановила, що ніж є холодною зброєю, та висновках судово-хімічної і балістичної експертиз, згідно з якими пістолет є вогнестрільною зброєю.
Надаючи таке доказове значення висновкам цих експертиз, суду відповідно до вимог ст. 75 КПК УРСР необхідно було ретельно перевірити, чи є вони обґрунтованими. Однак цього зроблено не було, суд обмежився лише оголошенням висновків експертиз, не вдаючись у дослідження питання щодо їх обґрунтованості.
Між тим, із висновків криміналістичної експертизи (т.2, а.с. 259) вбачається, що експертом не досліджувалося питання щодо характеристик сталі, із якої зроблено ніж (в той час, як Москаленко Г.М. стверджував, що лезо ножа не проходило термічної обробки), про придатність ножа для нанесення колючих ударів, функціональне призначення обмежувача, не дана оцінка тому факту, що ніж суттєво відрізняється від фінських ножів.
Із висновків судово-балістичної експертизи (т.2 а.с. 315-317) вбачається, що експертом всупереч діючій на той час "Методиці встановлення належності об’єкту до вогнестрільної зброї" уражаюча спроможність пістолета-самопала не досліджувалася, хоча вивчення саме цієї характеристики є одним із обов’язкових для вирішення питання про віднесення об’єкту до вогнестрільної зброї.
У висновках судово-хімічної експертизи всупереч твердженню суду взагалі не зазначається про те, що пістолет є вогнестрільною зброєю.
Варто зазначити, що відповідно до висновків № 5530 і №5531 від 14 липня 2006 року комісії спеціалістів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз речовий доказ по справі – ніж – за своїми конструктивними особливостями є предметом господарсько-побутового призначення і до холодної зброї не відноситься, а належність саморобного пістолета (самопала) до вогнепальної зброї не можна встановити, оскільки при дослідженні цього предмета допущено істотні порушення вимог "Методики встановлення належності об’єкта до вогнепальної зброї та його придатності до стрільби", яка діяла на час розслідування справи.
За таких обставин слід дійти висновку, що суд першої інстанції при розгляді справи неправильно застосував кримінальний закон та істотно порушив вимоги кримінально-процесуального закону, а суд касаційної інстанції на допущені порушення уваги не звернув. У зв’язку з цим, маючи на увазі, що всі сумніви у доведеності винності особи у вчиненні злочину мають тлумачитися на її користь, вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 4 липня 1967 року в частині засудження Москаленка Г.М. за частинами 1 і 2 ст. 222 КК УРСР і Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР належить скасувати, а справу в цій частині закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.
Оскільки Пленум Верховного Суду України 20 травня 1994 року справу розглядав фактично в межах протесту, в якому ставилося питання про скасування судових рішень лише в частині засудження Москаленка Г.М. і Кукси В.І. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР, із мотивувальної частини постанови Пленуму необхідно виключити передостанній абзац, а із резолютивної – вказівку про те, що за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 1 і ч. З ст. 222 КК УРСР Москаленка Г.М. вважати засудженим до позбавлення волі строком на два роки, а Куксу В.І. – за ч. З ст. 222 КК України до позбавлення волі строком на 1 рік.
Керуючись статтями 400 ,4001 КПК України, Верховний Суд України
ухвалив:
Клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити.
Вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 4 липня 1967 року в частині засудження Москаленка Г.М. за частинами 1 і 2 ст. 222 КК УРСР і в частині засудження Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР скасувати, а справу в цій частині закрити за відсутністю в їх діях складу злочину на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.
Виключити із постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року: із мотивувальної частини передостанній абзац; із резолютивної частини вказівку про те, що за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. 3 ст. 222 КК УРСР Москаленка Г.М. вважати засудженим до позбавлення волі строком на два роки, а Куксу В.І. – за ч. 3 ст. 222К К України до позбавлення волі строком на 1 рік.
Головуючий П.П. Пилипчук
Суддя-доповідач С.Д. Пекний


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
01024, Киїів-24, вул.. П.Орлика, 4
….. березня 2007 р. № 5-47п06
Довідка про реабілітацію
Вироком Київського обласного суду від 31 травня 1967 року Москаленко Георгій Митрофанович, 1938 року народження, уродженець м. Одеса, засуджений за ч. 1 ст. 62, частинами 1, 2 ст. 222 КК УРСР (1960 року в редакції, що діяла до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року, яким внесено зміни і відповідальність за незаконне поводження з холодною зброєю, стала передбачатися ч. 3 даної статті) на 3 роки позбавлення волі по обвинуваченню у незаконному виготовленні, зберіганні та носінні вогнестрільної та холодної зброї, а також у тому, що він, будучи націоналістично налаштованим, разом із Куксою В.І., зірвав радянський прапор з даху будівлі Київського Інституту народного господарства і замість нього встановив жовто-блакитний прапор.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року вирок залишено без зміни.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Москаленка Г.М. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР скасовано, а справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину. За сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. 2 ст. 222 КК УРСР, постановлено вважати Москаленка Г.М. засудженим до позбавлення волі строком на 2 роки.
Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 року вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року в частині засудження Москаленка Г.М. за частинами 1, 2 ст. 222 КК УРСР скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ч. І ст. 6 КПК України.
Москаленка Георгія Митрофановича по даній справі реабілітовано.
В.о. Голови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України
М.Є. Короткевич


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
01024, м.Київ-24, вул.П.Орлика, 4
…..березня 2007 р, № 5-47пО6
Довідка про реабілітацію
Вироком Київського обласного суду від 31 травня 1967 року Кукса Віктор Іванович, 1940 року народження, уродженець села Саварка Богуславського району Київської області, засуджений за ч. 1 ст. 62, ч. 2 ст. 222 КК УРСР ( 1960 року в редакції, що діяла до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року, яким внесено зміни і відповідальність за незаконне поводження з холодною зброєю, стала передбачатися ч. 3 даної статті) на 2 роки позбавлення волі по обвинуваченню у тому, що він, будучи націоналістично налаштованим, разом із Москаленком Г.М. зірвав радянський прапор з даху будівлі Київського інституту народного господарства і замість нього встановив жовто-блакитний прапор. При цьому Кукса В.І. був озброєний ножем.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року щодо Кукси В.І. залишено без зміни.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Кукси В.І. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР скасовано, а справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину. Постановлено вважати Куксу В.І. засудженим за ч. 2 ст. 222 КК УРСР до позбавлення волі строком на 1 рік.
Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 року вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року в частині засудження Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.
Куксу Віктора Івановича по даній справі реабілітовано.
В.о. голови Судової палати у кримінальних справах Верховного суду України
М.Є. Короткевич   
Рекомендувати цей матеріал