КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ

 661010.08.2007

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю Миколи Георгійовича К о ц а
26 і 27 грудня 2000 року.
Останні виправлення 10.08. 2007 р. Виправлення М. Коца не надійшли. 
В.В.Овсієнко: 26 грудня 2000 року в Києві у Василя Овсієнка на вулиці Кіквідзе, 30, помешкання 60, ведемо розмову з паном Миколою Коцом (Микола Коц).
М.Г.Коц: Моє прізвище Коц, досить рідкісне, ім’я Микола, по-батькові Георгійович, але в деяких документах є і Юрійович, тому що це одне й те саме. Плутали священики, адміністрація плутала, де писали Георгій, а де Юрій. Ця плутанина навіть у сім’ї сталася: дехто з членів сім’ї в паспортах і документах Юрійович, а дехто Георгійович.
Народився я 4 грудня 1930 року в селянській сім’ї. Село надбужанське, прикордонне, Гуща, тепер Любомльський район, а за Польщі, при Пілсудському, був Любомльський повіт Волинської області.

Мій батько.
Сім’я була в нас така: батько, мати і п’ятеро дітей. Я був середній. Був старший брат Іван 1921 року, сестра Ганна 1925 року, я з 1930 року, ще молодший брат Андрій 1933 року і наймолодша сестра Галина з 1935 року. Дід і баба ще до мого народження повмирали, так що ми їх не знаємо. Знаємо, хто був дід, але особисто ми їх не пам’ятаємо. Можливо, тільки старший брат, тому що дід помер у 1926 році, але й він не міг пам’ятати, тому що йому тільки 4 роки тоді було.
Що собою являла наша сім’я? Скажу, що мати була просто сиротою. Батько також із багатодітної сім’ї. Їх було семеро дітей, чи що. Він був наймолодший. Одружився з матір’ю 1919 року і почали вони своє господарювання. За його словами, починали з півдесятини землі.
В.О.: А назвіть, будь ласка, ім’я матері та дівоче її прізвище.
М.Коц: Мати – Дар’я Харитонівна (дівоче прізвище?), 1897 року. Батько – Юрій Якубович Коц, 1899 року. Батько був на два роки молодший від матері. Спадщина така: від батьків дісталося півдесятини землі. Ну, що на півдесятині можна було розгорнути? Це було злиденне виживання. Але батько був розбитний: він, починаючи з того часу, як оженився в 1919 році, до 1939 року, до так званого визволення, зумів стати на ноги. Це й погубило його – і не тільки його, а й усю нашу сім’ю.
У чому справа? Якщо інші нічого не хотіли знати – посіяв, зібрав, оце й усе, там під плотом сидів – батько часто так говорив, що посідають під плотом і байки розказують. Він же шукав інших джерел існування. Які джерела? Він залишав господарство на матір, а сам мав коні, то займався лісом – купував ліс, наймав трачів, різали його на брусся, а нарізавши брусся, ставав підрядчиком: тому треба хату побудувати, тому треба – то зверталися до нього. А він уже наловчився на цьому, мав знайомих майстрів, домовлявся з господарем: хочеш хату побудувати? – за таку-то суму я тобі таку хату побудую. Якщо влаштовувало – влаштовувало, а ні – то ні. За його словами, він побудував щось сорок хат за якихось 20 років у своєму селі і в сусідніх. І декого це дивувало: «Ну що, давати йому наживатися? Я сам буду будувати». Отак два сусіди: на одну хату батько взяв підряд, а другий сам будує. І тому, що сам будував, дорожче обійшлося. Це одна батькова діяльність – займався підрядом.
Друга – в селі було озеро. Воно є й досьогодні, площею 40 гектарів. Воно завжди вважалося громадським, і громада здавала його комусь в оренду. Хто його орендував? Переважно євреї. І от батько, і ще двоє чоловік знайшлося: а чого це ми повинні тут мати євреїв? Давайте ми його візьмемо в оренду. І вони втрьох вступили в торги. Оренда бралася на три роки. Три роки минало – знову подальша оренда підписувалась. І от вони втрьох узялись. Оголосили конкурс торгів – хто більше дасть, тому й відпустити. Вони втрьох відтиснули євреїв і почали вести рибне господарство. Поступово ці двоє відійшли, і батько сам залишився орендарем озера. Отже, крім оцих підрядних робіт, він займався рибальством. На орендоване озеро складався договір, що маєш право робити, що зобов’язаний робити, – не так, щоб після тебе й трава не росла. Там було вказано, що ти повинен зарибнювати його, ти його повинен захищати, ти не маєш права ловити маленьку певного розміру рибу, ти не маєш права ловити, коли нерест, і так далі. Це одні умови – щодо режиму використання озера, а другі – щодо плати. Договір укладала громада, а громаді потрібна в селі церква. Вона старенька – то домовилися покрити церкву бляхою. Батько взяв зобов’язання покрити церкву бляхою. Далі – була в селі пожежна команда, і треба було якесь приміщення для пожежних – також за рахунок оренди озера він за рік чи за два перекрив церкву і побудував оцю пожежну будку-сторожку.
Так батько господарював до 1939 року, все йшло добре. В усякому разі, він поступово нагромаджував гроші і прикуповував землі, прикуповував, і в нього вже набралося до 10 гектарів землі. З них орної землі було десь так три з половиною гектари, а решта – сіножаті, луг. Але він не розганявся держати багато худоби. У нас була можливість держати 10 корів, тому що луг хороший був, було сіно. Та батько не вважав це доцільним, тому що не було в селі де збути молоко. Те сіно він продавав військовій частині, а на решту держав 2 – 3 корови для своїх потреб. Військові частини домовлялися, приїжджали, він за певну суму продавав сіно. Це йому давало можливість ставати на ноги. І це декого зачіпало: дивися, він уже накупив стільки землі, та ще й оренда! У декого очі розбігалися, що він уже власник озера, не дозволяє стороннім людям ловити рибу. Вудочкою – він не заперечував, але іншими знаряддями ні. Тому що я плачу оренду, зарибнюю озеро – і, будь ласка, йдіть ловіть кому де захочеться? Зрозуміло, не давав, щоб мочили коноплі, тому що це труїть рибу.
А перед війною десь за років два він ще замовив вугрів – рідкісна риба, досить цікава. Щось 2 кілограми йому прислали десь із Гданська, Данциґу. Вони як голка довжиною. Щоб запустити вугрів в озеро, треба було свідків, поліція була присутня – бачите, живі. Ці вугри досить швидко росли, але ними майже не довелося скористатися, тому що це було десь у 1937 році, а їм треба рости 8, 10 років. Виростає така ковбаса, в руках її не втримаєш. І в сітці вугра проблема вдержати: він не головою пробиває вічко, а хвостом тиснеться. Мені приходилося допомагати ловити їх. Коли витягаєш сітку і бачиш, що є вугор, то кидали все і старалися його обмотати. Це дорогоцінна риба вважалася, то щоб він не втік. Обмотували його сіткою в кілька шарів, потім били його по пупові, перебивали йому хребет. Тоді він утрачав свою силу і тікати не міг.
Ще батько зарибнював озеро лящами з Шацьких озер, може, чули про них? Там була якась пані, вона розводила лящів. Батько з нею домовлявся й закуповував – теж хороша риба виростає.
Ну, отакою господарською діяльністю він займався. Це економічна сторона. Напередодні війни ще була стара хата, а є п’ятеро дітей, то треба подумати, щоб було де їм жити. Землі трошки накупив і зайнявся будівництвом. Я міг би показати фото нашої хати, але при мені його немає. Це, як тоді називали, двоп’єнтровий, тобто двоповерховий будинок. У польській мові це не рахувалося другим, а першим поверхом – партер і перший поверх. Така дерев’яна хата, крита бляхою. І це в багатьох викликало невдоволення. Те, що риби не давав ловити в озері, коноплі не давав мочити, дивись, яку хату вибудував, і, бач, він при краваті ходив, і босий не ходив, – а це ніби як якийсь панок чи біля панів. Це викликало в декого злобу, і коли прийшла радянська влада, то почали винуватити, що він, мов, експлуатував... Ну, зрозуміло, коли ти неводом ловиш, то одна людина не може впоратися. Одна людина одне крило тягне, друга – друге, третій викидає, мінімум 3 – 4 чоловіка треба було. То він наймав людей, платив їм – а інакше чим ти його міг привабити? Тільки платнею. Ці люди приходили добровільно. То це, значить, він експлуатував чужих людей, наживався на цьому, великий підрядчик був, на котрого працювали, куркуль…

1939 рік. Брат Іван.
І в 1939 році почалось... Ага, ще кілька слів про брата. Брат Іван із 1921 року. Він мав своєрідний характер, не дуже слухняний: от мені не подобається, то й не буду робити, бо мені охота те-то. Захоплювався радіотехнікою. Майстрував спочатку детекторні приймачі, а потім навіть лампові почав робити як аматор. А в селі на цей час, десь у 1937-38 році, це була рідкість. Просто скажу, що до конфліктів доходило, батько викидав ці приймачі, тому що на це грошей треба було. Тобі ніхто не давав, треба було деталі купити. Доходило до конфліктів між батьком і ним – мовляв, треба хату будувати, а ти тут... А Іванові мало приймачів: «Мені ровер потрібен». А ровер тоді не дешевий був, залежно від марки. Іван таки наполіг і купив ровер. Не він заробив, бо йому там 17-18 років. «Батьку, мені ровер і все – давай». І купив за 180 злотих, а 180 злотих – це добру корову треба було продати. Марка ровера була "Метро", 3/4 балона, кольорові шини червоні, руль такий своєрідний, вигнутий. Тоді купував ровер не так, що зайшов і хоч чи не хоч, а заходиш у склад і кажеш: «Постав мені шини отакого кольору, постав мені руль такої форми, сидіння такого кольору, педалі щоб були такі-то». І власник магазину на твоє замовлення комплектував. Отак, ровер є, їх було кілька колег, їздили гуляти до дівчат у забузькі села, зокрема, під Холм, у Холм їздили. Цим хлопцям по 18-19 років. А Іван ще мало того, що ровером їздив: «От надалі мотоцикл у мене повинен бути!». Отакі фантазії.
Але фантазії про мотоцикл обірвала війна, 1939 рік настав. Приходять радянські війська, у нас там встановлюють кордон, хата була десь за 1,5 – 2 км від кордону. Там укріплення будували. До брата почали ходити радянські політруки, офіцери. Скажу, що на той час радянський офіцер ще на ровері не вмів їздити. Не говорячи про солдатів. Їх цікавило, що в брата і ровер, і приймач, і взявся за вивчення англійської мови. Приходили, мовчки дивилися-дивилися на нього. Один офіцер йому сказав: "Я бы тебе не рекомендовал здесь жить." Натякнув, що ось Буг, дремени-но туди. "А что, у вас плохо?" – "Да нет, но..." Іван батькові розказав, що така розмова була.
Нашу сім’ю записали в куркульські, почали обкладати подвійними-потрійними податками. Пригадую, батько прийшов додому – дві тисячі податку! А де їх було взяти?
Це одне. А друге – паспорти. Іншим видають, а нашій сім’ї не видають паспорти. А це, так би мовити, симптоми, що тебе чекає Сибір. Батько вже думав, як би дременути, тому що зрештою ми будемо там – доходили чутки, що з «куркулями» робили. Я пригадую, як удома обговорювалося це питання. Але ж батькові не хотілося сім’ю покидати й тікати. А втекти всією сім’єю шансів не було. Те ж саме й брат – почав роздумувати, що пахне поганим.
У нас у селі чимало хто почав тікати. За оті 1939 – 1941 роки дременуло – вдало чи невдало – до двох десятків молоді. До Німеччини – через Буг перейшли. Дехто втік, а дехто не втік. Іван про це радився вдома і ще з деким, з таким Кравцем. І хтось доніс, що він збирається втікати. Мало того, енкаведист пристав до нього: віддай ровера, що, мов, то трофейний. "Який трофейний? Це мій". – "Ти маєш зброю, ти..." Коли в 1939 році Польщу розбивали, то трофейна зброя була. І він з нею носився, пригадую. Бо що таке 19 років? Ану, попробувати вистрелити? То ставили відро – ану, чи проб’є куля? Проте коли було оголошено здати зброю, то Іван здав і розписку продемонстрував.
Ще був такий епізод. До нас у 1939 році першими прийшли німці – це мало хто знає.
В.О.: Вони зайшли трохи далі, ніж домовилися за пактом Молотов з Ріббентропом?
М.Коц: Вони зайшли аж на окраїни Волині, заглибилися за Буг місцями на 20 км, місцями на 10 км. Ще радянські війська 17 вересня не перейшли кордону, як до нас прийшли німецькі війська, приблизно 14 вересня. Якась мотомеханізована частина танків прийшла, люди нарахували до 40 танків. Це легкі танки, але хто тоді в тому розбирався? Танк, їде на гусеницях. То ще з поляків сміялися: ось кляті поляки заставляли загромаджувати кожного ранку вулицю перед своєю хатою, щоб було чисто, а проїхали танки – все гарно заскородили. Це такий ґлузливий жарт над польськими порядками. Тому що поляки дотримувалися порядку. У нашому селі була ґміна, то особливо вимагалося чистоти. Ти не мав права, якщо корова чи навіть собака здохла, закопати її в себе на подвір’ї – ти повинен був вивезти в спеціально відведений скотомогильник. Хата повинна бути побілена, паркан біля хати також. Якщо ти зробив паркан з гарного дерева, то не треба, а як ні, то побіли. Мало того – навіть комин повинен бути побілений на хаті, якщо він задимлений. І щоб у тебе на подвір’ї був туалет, а не так, що вийшов за клуню і штани скинув – тільки туалет, і туалет повинен закриватися, має бути також побілений. З цього жартували – от дивися, що пани вимагають! А коли радянська влада прийшла, цього вже ніхто не вимагав – штани де завгодно можна знімати, навіть посеред вулиці.
Коли німці прийшли, то в’їхала танкова частина. Вони порозставляли танки в різних місцях. Раненько в’їхали, десь так світало вже, розвиднялося. Вранці люди кинулися до німецьких танків дивитися й розглядати, цілими гуртами пообсідали ці танки. В тому числі й я там був, на той час мені було десь 9 років. Пам’ятаю, там де я був, стояли два танки. Дехто був у полоні в Першу Світову, то дещо знав, а так решта не знала. Ну, ми там крутилися, танкісти показували нам різні прилади, бритви свої, вони також мови не знали і на мигах показували, дещо демонстрували. А ми вилазили на танки, заглядали, що це таке.
І ще такий епізод. Ми обліпили ці танки, дивимося – йдуть два польських жовніри. Так на відстані, можливо, метрів 200. "О, о! Поляки йдуть!" А німці їх не помітили. Коли всі люди почали туди дивитися й показувати, то й німці помітили. Один почав свистати, поляки не чули, чи що. Німець зіскочив з танка, побіг їм напереріз, вистрілив угору. Тоді поляки почули, підняли руки. Він щось там кричав німецькою мово. Вони пробіжать скількись там метрів, потім лягають, він знову дає команду, вони знову біжать. Так до нього прийшли, він їх привів до танка: сідайте. Вони сидять, їм дали поїсти і держали їх біля танка.
Через деякий час танкістам треба було дещо з продуктів. А ці два танки стояли за межами села. Вони на танку поїхали в село, купили молока і приїхали назад. Там уже сиділи два поляки-військовослужбовці, взяті в полон. Німці привезли молоко, дали й польським військовополоненим.
Так ось, коли ці танки в черговий раз мандрували в село і з села назад на місце стоянки, то й мій брат Іван умостився на танк і також проїхав по селу. Цей епізод йому пригадували: «А, з фашистами їздив на танку!» – «То ж були ваші союзники, ви ж з ними...» І німці, між іншим, говорили, коли прийшли: «Ми тут не будемо – до вас прийдуть руські». А коли населення так захоплено дивилося на ту техніку і хвалило її, то вони говорили, що в руських ще кращі танки, більші. Ну, ми їх іще не бачили.
Цей епізод також був плямою на біографії брата Івана. Коли його мала арештувати (а це було 31 липня 1940 року), то спочатку викликали в сільську раду. Там енкаведист, начальник районного НКВД, прізвище Кролевецький, зажадав від нього: «Віддай ровер!» – «А чому це я буду віддавати? То мій ровер". – "Віддай! Заберемо й ровера, й тебе". І коли той напосів на брата, він дременув із сільської ради і прибігає додому. Прибігає додому, хотів на ровера сісти (куди він планував…), але ті слідом за ним, на подвір’ї втрьох його оточили, не дали вирватися з подвір’я. Він забіг у коридор, схопив ровера, витягнув надвір, а ці вже перекрили йому дорогу. Тоді він схопився за жердину, притиснув ровера до жердини – фізично він був міцний. Рвали-рвали його, не могли відірвати. Тоді їде ще два прикордонники на конях. Вони кличуть їх – і п’ять чоловік на одного! Брат побачив, що таки заберуть його з подвір’я. Потягли його з ровером у прикордонну комендатуру.
То ми вже не знали – про це пізніше прибиральниця нам сказала, що три дні його держали в комендатурі, наче в камері, а потім відправили в погранотряд у Любомль, там ще до 6 числа продержали, а 6 серпня відправили в Луцьку тюрму. Він у Луцькій тюрмі пробув десь майже до Нового 1940 року, а там особлива нарада по статті 54, пункт 13 всунула йому п’ять років. Це так його арештували, і другого – Кравця Івана Григоровича, він старший. Установили, що вони спілкувалися, хтось доніс це. Звинувачення, що він із німцями спілкувався, що мав радіоприймач, що передачі вів на фашистів… А то детекторний приймач, що там можна було передати? І те, що мав зброю, що збирався втекти за кордон. Практично ті пункти, що мав зброю, відпали, що з німцями спілкувався – також довести не можна, а єдине те, що збиралися втікати. Чому? Він сказав, що паспорта немає, то бачив, що пахне, тому говорили, що треба втекти. Ну, тікати ще не тікали, їх накрили вдома. Івана відправили з Луцької тюрми на Північ, отам де космодром зараз – Плісецький район Архангельської області, поштове відділення Наволок. І за рік відправили його на той світ. Він не дожив до амністії 12 серпня 1941 року – його вже не було в живих, уже не було кого амністувати. Так скінчилася братова доля, у 20 років.
А пізніше, при Хрущові, в 60-х роках, я написав туди в табір, потім написав у Ґенеральну прокуратуру, щоб переглянули справу. Ґенеральна прокуратура направила в Прикарпатський військовий округ. Прикарпатський військовий округ направив у Луцьку обласну прокуратуру, вони переглянули справу і передали в обласний суд переглянути. І скасували вирок – так би мовити, його реабілітували. Прожив він 20 років, а реабілітували через 26 років після смерті. Отака доля брата.

Листопад 1940. Виселення.
Ну, брата нема, а ми, «куркульська сім’я», чекаємо такої ж долі й собі. Батьки чекали з дня на день, що нас підберуть і вивезуть. Мова йшла про те, як урятувати дітей. Доносилося, що дітей забирають від батьків і відправляють у дитбудинки, міняють їм прізвища, міняють імена, щоби батьки не знали, де діти. Батьки гинуть, а діти не знають, чиї вони. Мене батько весь час інструктував, щоб я пам’ятав, звідки я, адресу свою і прізвище. Ну, тоді мені вже десятий рік ішов: "Ти з села Гуща, що над Бугом, Волинської області, прізвище твоє так і так, пам’ятай, тому що така ситуація…".
А ще надіялися врятувати нас яким чином? Ховати. Знали, що ночами приїжджають «чорні ворони» і забирають сім’ями. То нас на ніч відводили до родичів. Мене з молодшим братом відводили на хутір Снипці, там був такий Остап’юк Якуб – це кілометрів за два від нашої хати, сестер – до тітки, до материної сестри відводили на ніч, щоб, мов, якщо приїдуть, то заберуть батьків, а діти залишаться.
Але не тут-то було. В середині листопада 1940 року вночі нагрянули на хату – тільки мати вдома. Батько не був удома в цей час. Знайшли батька, привезли: "Де діти?" – "Не знаю, порозбігалися." Але ж якби не своя сволота, актив, голова сільської ради, секретар… Ну, де можуть бути діти? У родичів. Послали підводи, приїхали на цей хутір Снипці, нас серед ночі збудили, кинули на віз, привезли в село. Сестер також знайшли, привезли. Кинули шість душ на віз. Це батьківські коні й віз. На другий віз укинули лахміття, і під конвоєм – вперед. Конвоювали нас прикордонні війська НКВД.
Серед ночі везуть. З одного боку йде конвоїр з довгою ґвинтівкою і з багнетом, з другого теж. Мовчки гонять нас на схід. Гнали-гнали, а там через ліс треба, 5 кілометрів лісу. Ніч, темно, і раптом дивимось – немає конвоїрів, уже десь за кілометрів чотири від села зникли конвоїри. Що ж робити? Назад уже не вернешся – видворили. Їдемо, сусіднє село Борова проїхали – нема, не видно конвою. Їдемо далі, до наступного села – польське село, Острувки поляки називали його, а українці називали Острівки, того ж самого повіту. Там на світанку батько заїхав на подвір’я до одного знайомого поляка і каже: "Дай хоч доночувати дітям!" А то листопад місяць, погода не жарка.
Той дозволив, зайшли до нього, доночували. А далі що робити? Ні кола, ні двора… Батько почав розшукувати, де б зупинитися. Ходив кілька днів. Кожен боявся прийняти – ворожа сім’я! То через днів, може, п’ять знайшов одного поляка – каліку, сліпого на обидва ока, без жінки, тільки сина мав Стасика. Він Стефан, Ґрач прізвище, ризикнув: мов, я каліка, то мене, може, репресувати не будуть. А брав за те, що йому вдома попрати буде комусь, допомогти по господарству, тому що платити чим ти будеш? Так він у поганеньку хатину нас прийняв – досить того, що кімната, в якій нас шість душ, і ще одна жінка жила там з трьома дітьми – дев’ять душ в одній кімнаті, можна уявити собі! А він уже на кухні з сином жив.
Це почалося з листопада 1940 року. Куди не їздив батько клопотати – «А, куркуль, кулак! Ми порядок наведемо!» Пастки робили. Батько був досить далекоглядний у цьому відношенні, щодо провокацій. Приїжджають прикордонники-офіцери: "Приди на заставу в комендатуру на завтра!" А це в своє село. Там і комендатура була, і застава. А це вже запретна зона. Батько не йде – сідає на коня, їде в район в НКВД і пише заяву: "Прошу дати мені перепустку для поїздки в село Гущу". НКВД – «Ні, не дамо, і все!» – "То що мені робити?" – "А що хочеш роби, а перепустку не дамо тобі". Ну, раз не дають перепустку, батько не їде в село.
Через деякий час знову ці провокатори: "Почему не явился в комендатуру?" – "Тому, що в мене перепустки нема." – "А зачем тебе пропуск? Ми же тебя знаем." Але цей номер не пройшов їм. Так дотягнулося до початку війни.

Німецька окупація.
1941 рік, 22 червня – розпочалася війна. А це від кордону до 10 кілометрів. Німці першого дня вже прийшли. Я вже в обід бачив німців в Острувках. Ще днів зо три перестрілка йшла, були бої. Коли фронт відійшов, ми через днів 4 повернулися в своє село. Німці, між іншим, забрали наші коні, дали розписку, але так воно й пропало, пара коней.
То вже сусіди, родичі приїхали, нас забрали, ми повернулися в свою хату. А там уже зробили були ясла, колгоспну контору, вже господарі знайшлися: зібрали два десятки якихось придурків, усяких шахраїв і заснували колгосп. А коли німці прийшли, то все то розпалося, кожен на своїй землі господарював до 1944 року, до другого приходу большевиків.
Час німецької окупації також своєрідний. Батькові пропонували: є ж ті люди, що тебе продавали – можна розправитися з ними. Поліція була в нашому селі, пастерунок. Але він щось на це не пішов – так поскрегоче зубами, але не сказав, щоб прибрали їх. В інших місцях таке й робили, що потерпілий приходив і зводив рахунки, але батько не пішов на це. А при німцях зав’язалося так, що першого року ще й пам’ятник спорудили жертвам більшовизму, насипали могилу, висвятили її.
А потім що на людей почало негативно впливати? Не без того, що, як кажуть, тихою сапою робила свою справу комуністична пропаганда. Підбурювали: ось треба платити податки, треба здавати поставки. А в якій державі не платять податків? А ще те, що німці вимагали робочої сили для Німеччини. Відправили одну групу, другу – мало, і ще, і ще. А ще й голови управ, секретарі – любили випити. Якщо в сім’ї мало працездатних людей, то тих не брали, а тільки тих, де було по п’ять душ і більше працездатних, а землі 3 – 4 гектари. Німці вимагали: хай їдуть у Німеччину працювати, що ж вони будуть тут байдикувати. Бо скільки треба в господарстві? Нема чого робити – їдь туди. Але не дуже то кому хотілося їхати. Ну, то старосту поїли, староста когось іншого призначить. Це викликало тертя між старостою і людьми, які побачили, що можна й відкупитися, можна просто втекти і сховатися. Німецька адміністрація вимагала від старости. Староста каже, що він не може примусити – прийшов, а того нема вдома. Тоді адміністрація зобов’язала поліцію доставляти робочу силу. А поліція звідки? Не з Німеччини ж вона приїхала. Вони свої – у нас були з сусідніх сіл, а наші односельчани в інших селах служили в поліції. І дивилися на це так крізь пальці: наказали привести того й того, приходять – нема вдома. То вони забирають іншого. Назбирали там певну кількість, відправили в повітовий центр, у Любомль. Там збірний пункт був. Коли з усієї округи назбирали певну кількість людей, щоб вести до поїзда, то вже мало хто залишався: хто не хотів тікати, той не втік. Розповідали, що за це німці давали поліції такі штрафні санкції: по сорок кілограмів піску в торбу і ганяли їх.
Щодо жидів. Я би сказав, так між нами, що не дуже хтось їм співчував тоді. Але відправка на роботу в Німеччину і забиранням поставок почали обурювати людей. Тоді й поліція почала хитатися – як бути? І раптом у березні 1943 року я йду в школу, а на пастерунку нікого немає, двері й вікна відчинені. Всі змилися, пішли в ліс. Уся поліція організовано, практично по всій області, пішла в ліс, тобто в УПА. У нашому селі було їх 20 чоловік. Серед них теж було бродіння: куди йти? Їх пропагандисти переконували, що треба боротися за незалежність України, що нам і це ворог, і це ворог, нам треба боротися і з цим, і з іншим. Одні сприйняли це як належне, а інші дивилися крізь пальці: з чим і що ми зробимо? З чим іти проти такої махини?
Коли поліція пішла в УПА, німці вивісили звернення. Писали, що вас обдурили комуністи, вертайтеся на свої місця працювати, до вас ніхто не буде мати претензій. А якщо не повернетеся, то будете покарані ви і ваші сім’ї. Таке було перше звернення. Дехто повернувся, в повітовому місті в Любомлі постерунок був, то туди повернулися й служили. Але по селах уже не можна було відновити поліцію, тому що основна маса таки в лісі залишилася. Через тижнів два чи через місяць – друге звернення. Німці не розкидалися словами. Раз звернулися, другий раз звернулися, попередили, а далі почали здійснювати свої попередження. Що роблять? Посилають каральний загін в те чи інше село, звідки поліція пішла в ліс. Були й такі, що залишилися при німцях, вони знали ті хати. Приїхали в село Запілля – таке політично досить активне. Чимало людей, чиї сини покинули поліцію, застали вдома. То так робили: застали в хаті – нікого не випустили, запалили й попалили. Отак розправилися з сім’ями в Запіллі. Наступного дня їхали в інше село, потім – у третє село. Тому що вони не могли за один день охопити всі села.
Ну, от їдуть і в наше село. Їдуть дві машини типу "вілліса", чотири чоловіка в одній, відкритий верх, кулемет, автомати. Не доїжджаючи 7 км до мого села, натрапляють на засідку повстанців. Там такий рівчак був, вільшина підходила до дороги, під мостом дехто засів. Перша машина заїжджає – вони кидають гранату, підривають, запалюють цю машину і з кулемета її у знищують. Друга машина розвертається назад на Любомль. Заїхали, доповіли про подію. Тоді німці направляють 7 таких машин і 2 мотоцикли з колясками. Вже група їде: 7 машин по 4 чоловіка – це 28, на 2 мотоциклах їх по 2, один за кермом, а другий у колясці з кулеметом – ось уже 32 чоловіка. А тих повстанців було кілька чоловік. Зрозуміло, що і зброя в німців була така, з нею можна було воювати. А цей десь там витягнув з болота якогось обріза чи кулемета, не завжди й патрони були, і необстріляні хлопці були. Так що німці без особливих труднощів проїжджають через цей пункт, де їх обстріляли, приїжджають у наше село. А ми почули вибухи, в селі знялася паніка. Десь через годину в’їжджає ця команда в село. Тоді з нашого села 5 поліцаїв пішло в ліс. Підходять до тих хатів – а сім’ї ті повтікали, бо знали, чим пахне, порожні хати були. Німці позапалювали ті хати, а сторонніх людей не зачіпали.
З нашого села поїхали у наступне з цією ж метою. Те село називалося Опалим, зараз Вишнівка, за 2,5 кілометри від нашого. Проїжджали понад лугом. Ну, а люди вже боялися німців, тому що вбивають, розстрілюють, сім’ї нищать. Пасли хлопчаки, корови від дороги так метрів 300 на лузі, вогонь собі розклали. Коли побачили, що йдуть німецькі машини – інших і бути не могло, тільки німецькі, – один схопився, почав тікати. Німець із кулемета скосив його. П’ятнадцять років було чи що. А в другого, що не втікав, не стріляли. Заїхали в село Опалим, там щось 2 чоловіка пішли з поліції в ліс – також запалили їхні хати. Один залишився при німцях, прізвище мав Молдаховський. Повернулися німці назад і поїхали у Любомль. Ну, чиї хати і чиї сім’ї були знищені, тепер мали озлоблення проти тих, хто залишився в німців, що ти служиш німцям, приїжджаєш з ними і вбиваєте наші сім’ї. Уночі приходять бандерівці і його сім’ю під ніж, перебили, спалили...
Починалася така ворожнеча: ага, ти служиш німцям – ми тебе вбиваємо, а хто в партизани пішов – тебе. З мого села служив у Любомлі такий дивакуватий Дудич Михайло. Він був арештований у 1940 році за перехід кордону. Вдвох з Козаком перейшли вони Буг, побули там кілька днів і повернулися назад. Коли поверталися, їх арештували: «Вас там завербували». Військовий трибунал 5-ї армії Київського військового округу виносить їм вирок по 20 років. На той час за Кодексом передбачалося тільки 10, це максимум, або розстріл. Чому вони їм дали по 20 років? Це було напередодні війни, їх ще не встигли вивезти з тюрми, як почалася війна. І при розстрілі Дудич уцілів. А от про Козака я по сьогоднішній день не маю інформації, яка його доля – вижив він чи ні. Дудич повернувся додому і при німцях пішов у поліцію, оженився в містечку Любомлі – то що ж, як кидати жінку, то її знищать німці, а в ліс же жінку не забереш. І він там задержувався, а хлопці з лісу почали тероризувати батьків: «Твій син кому служить? Ідіть до нього й кажіть, щоб кидав». Батьки з плачем ідуть до нього, передають записки з попередженням. Цей Дудич покрутився-покрутився, кидає німців, утікає додому в село. А село наше було за 20 км від повітового міста, воно було повністю під контролем УПА. Він залишився при батьках і вже нікуди не йшов. Розповідали, що німці знищили його жінку в Любомлі. Фронт проходить – його забирають на фронт, там він і загинув. Так що не розстріляли – загинув, захищаючи цей режим. Між іншим, його молодший брат пішов в УПА, був навіть ройовим.
Але я відхилився від своєї біографії. У нашій сім’ї підходящих кандидатур на ту чи іншу службу не було. Покоління брата Івана опинилося хто де – хто в поліції, хто в УПА. А його вже на цей час не було в живих. Сестра Ганна була молодша, їй було 15-16 років, а далі ще менші. У батька сім’я, він не служив ні в якій армії – вважалося, що не годиться до служби. Так що він не йшов нікуди. Він дбав про добробут своєї сім’ї. Освіта в нього була 3 класи, але він міг за пояс заткнути деяких людей із середньою освітою у практичних питаннях, у підрахунках, що доцільно робити, а що недоцільно, що дасть якусь вигоду чи не дасть. Зокрема, ліс він міг скубувати – здавалося, хай учень 3-го класу визначить кубатуру якогось зрізаного дерева, а він це міг. Та й інші розрахунки теж міг робити.
До речі, був такий випадок. Приїхав батько до мене, коли я вже був на педагогічній роботі. Я холостяк був, жили вдвох з одним товаришем, зарплата була до 100 рублів. Здається, закінчив вуз, уже "професор", як у Галичині казали. Покликав я батька в піти в чайну пообідати. Пообідали, взяли пива. Ну, а він подивиться на рахунок: "А яка ж у тебе зарплата?" Виходило, якщо так обідати, то моєї зарплати на місяць не вистачить. Каже мені: "Ех, на ніц твоя освіта і все – хоч я малограмотний був, але міг краще вийти зі становища."
Але це я забіг наперед. Батько був досить практичний: як щось робити, то він у першу чергу підрахує, кілька разів перерахує, чи доцільно його робити. Якщо недоцільно, то: «Ні, мені це не підходить, я не берусь». Він дуже поважав науку, хоч сам був малограмотний. За науку стояв горою: «О, це людина освічена». І нас примушував ходити до школи. Якщо мати дивилася на науку байдуже, то батько не давав нам, дітлахам, проста так гратися. Коли батька немає, то було граємо в карти, в шашки, а як тільки бачимо, що батько йде додому... «Ось книжка – бери й читай». Ще до війни передплачував газети. Навіть коли нас вигнали зі свого села і ми притулилися в польському селі, він зразу ж: "Іди в школу! А то бродяги, як цигани!" І я пішов у польську школу, і молодший брат теж. Старша сестра вже закінчила 6 класів, а більше в цьому польському селі не було.
Між іншим, у 1940 році в польських селах були радянські школи з польською мовою викладання. Був тільки один предмет – jezyk ruski, а все інше викладалося польською мовою. Радянські підручники були перекладені на польську мову.
Отаким чином я опинився в польському середовищі. У третьому класі було щось 20 учнів, тільки я один був українець, а решта поляки. Молодший брат пішов у перший клас, він починав не з української, а з польської азбуки. Я за Польщі навчався в першому і другому класі – у 1937 пішов у школу, у 1939 перейшов у третій клас, але почалася війна, нас за радянської влади понизили на один клас, мене заставили вдруге кінчати другий клас. А в цьому польському селі Острувках я пішов у третій клас. Вчителі в основному були поляки, недостатньо володіли російською мовою, ну, з бідою якось читали.
Я ж кажу, батько не дивився, які умови були: «Йди, йди вчися і все». І при німцях. Першого року, коли німці прийшли, я вже в четвертий клас пішов. У 1941-42 році були відкриті в селах і шести- і семикласні школи, а в 1942-43 році поступила команда в сільській місцевості залишити тільки початкові школи, а семирічні – в районних центрах, у містах. От я перейшов у п’ятий клас, а п’ятого класу нема, закрито. Тоді батько везе мене в районний центр, у Любомль. Привіз туди, там треба найняти квартиру, платити комусь за утримання. Він не мав за що. Тоді він мене заставляє йти ще раз у четвертий клас, може, через рік щось зміниться.
Я йду ще раз у четвертий клас. А тут вже загорілася ця боротьба, з’явилася УПА. Почалися пожежі – вже не до школи було. Восени 1943 року, вже під опікою УПА, в селах було запроваджено навчання в школах, але ситуація щораз гіршала, напруження зростало, проникли червоні партизани, і школа припинила діяти взагалі.

1943 рік. Ворожнеча.
Літо 1943-го було досить жарке. Організація націоналістів зуміла певною мірою взяти під свій контроль сільське населення. Можна сказати, поголовно. Запровадила військову підготовку, в селі призначався комендант з підготовки, люди від 18 до 40 (чи 45) років повинні були виходити на військову підготовку. Молодше покоління частіше, старше два рази на тиждень. На муштру, на стройову, тактику вивчали. Ну, зброя яка? Зобов’язали кожного вистругати дерев’яну гвинтівку для оволодіння прийомами. Влітку почався конфлікт з поляками, ситуація загострилася до страшних речей. Оце село Острувки, де я навчався, було зметене УПА з лиця землі. Ці хлопчаки, з якими я вчився… Мені було 10-11 років, вони мої ровесники і старші, запрошували до себе до дому, вони не розрізняли, що я українець, що я якийсь їхній противник, приймали нас непогано і допомагали, співчували як постраждалій сім’ї.
Згадаю такий епізод. Іду в магазин – а тоді тільки пайщикам продавали деякі товари. Скажімо, цукру привезли, то хто пайщик, міг півкілограма цукру купити, а не пайщик, то хіба сірники міг купити. Мене батьки послали, не пам’ятаю по що. Заходжу в цей польський кооператив – стоїть черга за цукром. Ну, і я став, щоб купити сірників, солі чи що. Старші так переглянулися, підводять мене до продавця, вона зважила мені півкілограма цукру, не питаючи, хочу я чи ні, сказала, скільки заплатити. Це говорить про те, що не такі вже були вони негідники, як дехто старається показувати.
Так от і з цими хлопчаками. Як хлопці люблять гратися у війну, то й я ними ходив, чув їхні думки, мрії. Про що мріяли? Про Польщу: от буде війна, ми будемо воювати за Польщу, щоб відновити її тут. Ну, і відновили – майже всі вони були знищені ні з того, ні з сього. А так кажу, що вони ставилися до нас доволі співчутливо. На свята до себе запрошували, на Різдво, на Великдень – як жертв. Та ще й учителька, яка мене вчила в Гущі в першому і другому класі, 1937-39 рік – її з села вигнали. "Що полька нас буде вчити!" Наставляли радянськими вчителями людей, які мали по три, по чотири класи. А вона таки мала якусь освіту, щонайменше середню. Її вигнали з Гущі. То вона переїхала з чоловіком в Острувки і там учителювала. От мені з нею довелося зустрітися, вона мене далі вчила в третьому класі, а її дочка Данута разом зі мною навчалася і в Гущі, і в Острувках. Отакі історії з цього часу.
Що стосується боротьби з поляками, то вони почали організовувати відплатні акції. Доводилося переховуватися, ховатися хто де в лісах, організовувати самооборону. Наше село досить велике порівняно з сусідніми. Група самооборони була чимала. Поляки побоялися напасти на наше село. На сусіднє село Рівне нападали разів п’ять-шість, випалили. Потім спалили Перекірку. Використали момент – наш брат любить святкувати, а в свято можна й чарку випити, то поляки, знаючи звичаї, що Запусти святкують, поляки обложили це село і спалили, знищили щось 38 душ. Не дивлячись на те, що там була охорона. Вухами прохлопала.
Ми чекали своєї черги. Але нам обійшлося, на наше село поляки не наважилися напасти. Ми дочекалося осені.

Червоні партизани.
По-моєму, десь у грудні місяці прорвалася туди червона партизанка.
В.О.: То це 1943 рік, так?
М.Коц: Так, сорок третій, грудень, точної дати я не можу назвати. Чутка була, що наближаються червоні партизани, попереджували, як вони ведуть себе. Усе майно люди старалися поховати, позакопувати, тому що грабували все, що їм збреде в голову. Вели себе як класична банда. Навіть хто співчував радянській владі, то не вірив, що це радянські представники – так, воювати не хочуть, а, як якась банда, ходять і грабують. Але потім вони стали ого-го, національні герої! І досі їх так підносять.
Поховали ми все. І раптом вриваються в наше село. А люди хто де міг позаховувався. В нашу хату зайшли – порожня хата, нікого нема. Щось варилося на кухні. Стояли в торбині сушені ягоди – то взяв у каструлю з борщем висипав. Вони годину-дві погасали і виїхали. Це був перший епізод з ними. Вони побули в нашій місцевості десь із тиждень. Отаборилися біля сусіднього села, за кілометрів десять. На день заїдуть, пограбують – і назад. А грабують усе, що побачать.
У селі була насипана братська могила жертвам більшовизму. Ага, могила – до першої хати, одного дядька за шиворот, другого, пилу в руки: «Ріж хреста». Примусили зрізати хреста. А тоді для віруючого селянина різати хреста – це було щось страшне. Але під автоматами зрізали. Коли червоні відійшли, прийшли повстанці і підвели цього хреста. Не закопували, а так поставили і підперли. Стояв.
Потім червоні вдруге прорвалися до нас у березні 1944 року. І що вони показали? Ну, грабіжник є грабіжник, а потім сутичка була, перестрілка. Тоді вони вбили трьох повстанців. А то прибіжить у село, ну як циганський табір, зупиняться – і по дворах, по коморах, по горищах. Знають, що люди поховали все, то йдуть із піками. Вони досвід мали з 1933 року, вміли шукати, де що могло бути закопане. А в наших людей ще такого досвіду не було – пригорнув десь землею, ніби не видно… Очищали до нитки, що їм подобалося. Не те щоб йому, скажімо, потрібна була куртка якась чи чоботи, тому що порвані, – жіноче щось попало, варте уваги, – забирали й жіноче: хустки, спідниці. Куфри вивертали (так у нас називали скриню для одягу). Підходить до куфра – і все в торбу, в торбу. Спеціалізувалися хто на чому – хто на одязі, хто на інших предметах, хто по коморах за салом, хто вишукував... Ну, наприклад, прийшов до хати: «Де бритва?» – «Нема в мене бритви». – «Де бритва?» – «Нема». Пристав до мене: "Де бритва?" – "Не знаю." – "Чим батько голиться?" – "Не знаю". Тероризував-тероризував, так нічого й не добився. Лазив усюди, що попало – те вже його. Інший спеціалізувався на конях. Всі були кавалеристи. Місцеве населення сміялося, що корито прив’яже до коня – і вже він кавалерист, їде.
І ось один такий «кавалерист» приїхав – не знаю, де ту шкапу дістав. В’їжджає в наше село – і з подвір’я на подвір’я, перевіряє, які в кого коні в господарів. Знайшов у одного – сподобався йому краще, ніж той, на якому він приїхав. Свого пхнув у хлів, а вивів цього, корито перев’язав. Але тим не задовольнився, йде далі по хлівах. Прийшов до нас. Заглянув – йому більше сподобався наш кінь. Цього пхнув у наш хлів, вивів нашого коня, осідлав, поїхав далі. І так за один день він шість разів переставляв сідло і виїхав на шостому коні з села – на одному приїхав, а на шостому виїхав. Отака спеціалізація була.
Ще отакий епізод. Прийшов до батька. Заглядав-заглядав, під столами дивиться. Батько латає взуття. На ньому ще чоботи терпимі. "Снимай сапоги!" Ну що ти зробиш? "Снимай сапоги!" Здер з батька чоботи, свої рвані кинув, забрався й пішов.
Ходили-ходили – зачепило їх, що в нас непогана хата. А грабувати вже нічого. Ну, ми дещо поховали, зробили такий схрон, що вони його не знайшли. Вимагають: "Опустоши свой дом!" Що, як? "Чтобы до завтрашнего дня не было ни одного окна!" – "Для чого? А де ж ми?.." Почали вмовляти, щоб дозволили хоч на кухні одне вікно. Ну, пішли на поступки, що на кухні залиште собі, а решту – щоб не було жодного вікна. Куди ти дінешся? Батько бере мене, починаємо виймати вікна з рам. А в нас шість вікон на першому поверсі. Познімали, поставили вікна в середину кімнати під стіни. Нарізали дощок, позабивали віконні отвори дошками. Нема вікон – задовольнили їхню вимогу.
А німецькі літаки-розвідники – літала "рама", фотографувала і засікла, що тут крутяться червоні партизани. Через день-два прилітає десять літаків. А вони якраз під цей час не приїхали грабувати. «Прогладили» два села – наше і сусіднє, збомбили, збомбили, збомбили. І от така цікава річ, що дошки, якими ми позабивали вікна, від вибухових хвиль усі обсипалися, а рами, що стояли в середині в кімнаті, посповзали на підлогу, десь там одна чи дві розбилися, а решта скла вціліла. Ще пізніше сміялися, що якщо Бог хоче помогти чим, то й через ворога зробить. При бомбардуванні майже всі вікна в селі повисипалися – а в нас таким чином скло збереглося. Ми не раз це згадували.
Ну, «прогладили», ще раз навідалися в село. В цей час ми з батьком раненько ховали ще дещо, щоб не забрали. І раптом бачимо – проїжджає розвідка. Вони спочатку розвідку висилали, вона дивилася, чи нікого нема, а потім приїжджала зграя, цілий табір. Розвідка поїхала на окраїну села, звідки йшла дорога на повітовий центр. Поставили вартових на роздоріжжі. Основна зграя ще не приїхала, а німці вислали з Любомля 10 бронемашин. Село стоїть трошки нижче, а ліс вище. Це була весна, поле чисте, ще зелені ніякої немає. Виїхали німці з лісу на півкілометра і відкрили вогонь. Взяли, бачу, село у вилку – клали снаряди з тої сторони і з тої, зверху шрапнель рвалася, а по хатах не стріляли. Тільки від снарядів поза селом вирви залишилися. А з цих шести чоловік червоних ні один не втік – тільки кинулися тікати, як їх із кулеметів поскошували.
Німці їдуть селом машина за машиною. Чекають, що по них стрілятимуть, бо якщо хтось вигляне з-за рогу чи з вікна, то зразу д-р-р з автомата, дрр. Поки їхали через село, то ще одного дядька вбили, а вісім поранили. Хто у вікно виглядав, то бачив, що на нього наставляють автомата, і відхилявся, тому більшість були в руки поранені.
Так вони проїхали через наше село і в сусіднє поїхали. Через деякий час повертаються. Коли проїжджали біля нас, то якраз їхав на возі біженець із сусіднього села, по ньому дали чергу. Він їхав кобилою, і лоша десь кількаденне йшло. То поранив дядька в ногу і кобилу поранив – вона впала.
Коли німці наступали, то ми почули артилерійський вогонь і заховалися в своє підземелля. Охота мені було побачити, бо мати десь через щілину бачила якісь такі машини, як копиця. Я дуже хотів побачити, що то за машини. А батьки не випускають. Я сказав, що їсти хочу. "То йди швидко до хати, поїж – та й назад!" О, думаю, добре, що вирвався. Заходжу до хати – не їсти, а побачити, що то за машини німецькі. І трапилося якесь диво. Оце вікно, оце так дорога йде, а я став у вікні. Чую, що вже йдуть ці бронемашини. Як тільки перша бронемашина з’явилася – то так ніби хтось мене взяв за спину і посадив на підлогу. Чую: перша пройшла, друга пройшла, третя пройшла. Сиджу на підлозі, пропало бажання дивитися. Чую, остання пройшла. Тоді я перейшов у другу кімнату і подивився вслід за ними. І ця остання зупиняється біля воза, дострілює кобилу. Від’їхали німці в кінець села, а цього пораненого дядька забрали селяни, занесли за клуню і перев’язку йому зробили. А німці зупинилися в кінці села на виїзді. Чи їм хто сказав? Ідуть двоє до цього воза, потім на подвір’я. Знайшли дядька, самі зробили йому перев’язку і повернулися до своїх бронемашин. А там лежали оці побиті червоні, вони перевірили, що там у них було – торби з хустками, зі спідницями. Розклали все те навколо них, пофотографували, сіли й поїхали назад у Любомль. Ото така була червона партизанка – ці сучасні герої.
Наставала весна 1944 року, фронт наблизився, уже стояв у районі Ковеля, недалеко від нас, за 60 – 70 км. Німці вже готували укріплення по Бугу. І серед оцих німецьких підрозділів були галичани. Німець був командир відділення, а десять українців. Я їх сам бачив. Коли УПА довідалася, що поза Бугом серед німців є невеличкі підрозділи галичан-українців, то почали з ними вести переговори – за кого ви, мовляв, воюєте, переходьте на нашу сторону. І ось на Великдень 1944 року, на третій день Пасхи, в селі був мітинг, а після мітингу УПА збирає човни по селі і не каже, для чого. Але й дурню зрозуміло, що для води. Щось вони запланували зробити. Побрали тих, хто може веслувати, і вночі підвезли до Бугу, а ці галичани, з якими вже було домовлено, постріляли там щось трьох німців чи що, забрали всю зброю і з повною своєї екіпіровкою під’їжджають до Бугу, повстанці перевозять їх на нашу сторону і ведуть їх селом – переправа була кілометрів за три від мого села. Ідуть у німецькій формі, сміються, по-українськи говорять, везуть два станкових кулемети, кожен має свою особисту зброю – карабін.
Щойно їх провели через село, як вриваються червоні. Зав’язався бій, перестрілка на хуторах. Один галичанин загинув, а решта розійшлися.
Якщо десь був убитий німець, то вони проводять відплатну акцію. Йде німецький підрозділ, два наші села, виганяє в поле все живе – людей, худобу. Але їх було рота на два села, це десь півтори тисячі у моєму на тисячу населення в сусідньому селі, і хуторів багато. Не була така щільна стіна, що не можна сховатися. Ще до цього частина людей поховалася в лісі. У кожному дворі було в середньому хай півтора коня, а це 400 дворів, то 600 коней, і корів до 1000 було в селі. Щоб отакий табун вигнати, то скільки треба сили. А корова з коровою не ходила в одній череді, вони б’ються. Женуть худобу і людей: "Вперед! Вперед! Вперед!" А куди, чого? Мов, тут буде все спалено, знищено. Думали, що це нас гонять у Німеччину.
Попала в цю біду й наша сім’я. Запрягайте коні, беріть, що хочете, бо тут нічого не залишиться. Так нас захопили і догнали до Буга, до переправи. Зробили поромну переправу. Команда: брати тільки те, що в руки візьмеш. Тут усі й голови поопускали. Перевозять нас на протилежний берег, гонять у сусіднє село Гнішу – зараз воно в Польщі, тільки через Буг перебратися. Загнали нас під комендатуру, склали списки, розмістили по дворах. У той двір, де ми стали, загнали понад 80 душ. Поставили вартого. Нам було дозволено ходити в межах двору. Ну, за межі двора на метрів 50, до 100 метрів. Вранці перекличка, як у таборі. Два чи три рази на день робили перекличку. Переночували – знову. Ми відчули, що пахне бідою, що закінчиться тим, що постріляють нас. А там був поляк, знайомий батькові, такий Белінський він був над лісничим. Добре володів німецькою мовою. Батько звернувся до нього – мовляв, поговори, ці люди ні в чому невинні. Хоча вже був конфлікт, побили поляків, і він сам з нашого села втік у сусіднє, цей Белінський таки заступився. Нас німці продержали в Гніші три чи чотири доби. Спочатку в межах 100 метрів дозволили ходити, потім дозволили ходити по всьому селу, потім дозволили, в кого є родичі, сходити в сусіднє село. А через днів чотири нас відпускають – ідіть додому. Ми повернулися додому, в пустки.
В.О.: Село не було спалене?
М.Коц: Ні, село ще не спалили. І от ми вернулися у село. Частину худоби німці кудись перегнали, а частина порозбігалася і повернулася додому. Минає ще з тиждень – знову йде облава, знов оточують село. Людей у селі майже нема, хіба якусь стареньку бабцю зустрінеш, а молодь поховалася. Палять німці все підряд. Радіус попід лісом захопили – хату за хатою, хату за хатою. Що робити? Загорілося там, загорілося там, а з людьми хто його знає – видно, вбивають людей. Що робити? Ховатися. Куди ховатися? У нас був свій непоганий бункер, але він небезпечний від вогню. Якщо буде все горіти, то там і ми погоримо. Без вогню ми там могли пересидіти, невеликі бомби там були не страшні.

У підземеллі.
Знали ми, що в сусіда є хороший бункер, а сусід утік у ліс. Ми знали вхід у нього, але не бували там. Коли побачили, що вогонь наближається до нас, пішли туди. Вхід був з ясел, з хліва. Відкрили залізо, увійшли в підземелля. Далі був підземний хід, а на самім бункері копиця соломи. Далі знов підземний хід, а біля виходу дошками закрито, присипано землею. Ми рвонули туди. Нас четверо і ще батькова сестра з чоловіком і сином – сім душ. Чекаємо, що буде. Чуємо, гуде. Хати горять. Горить хата, горить хлів, з якого ми входили. Полум’я світить у нору, куди ми залазили, але поки ще терпимо. А коли стіни почали валитися, то ніби хтось насоса поставив і почав гнати дим усередину. Дим лавиною тисне на нас. Батько кинувся перекривати той прохід у траншею. А чим? Ну, прихопили там щось з одягу, але ж це не стіна, герметично не закриєш. Держав, держав, удержати не може, дим усе більше й більше проникає. Батько гукає: «Шукайте вихід на поверхню, тому що загинемо тут!».
Я з цього бліндажа перебираюся в траншею, щоб вилазити наверх. Хай поб’ють нас, ніж у диму задихатися. Добираюся до дошки – овва, там насипано отакий шар землі, земля злежалася, зв’язалася – і ні в яку. Що робити? Батько: "Вилазьте, тому що погибель нам!" Кидає перекриття, ми всі скупчилися в проході. Питає: "Чого не вилазите?" – «Не можна відкрити!». Батько ще раз перекриває. Вдруге ми в пастці. А дим усе душить, душить, душить. Що робити? Як не рвалася мати – а стіна як залізо. Диму все більше, більше, вже починається крик. Особливо менший мій двоюрідний брат: "Ой, душить, душить!" Батько кричить: "Закривайтеся!" Не закриєшся від диму. Почали рити руками, щоб діру зробити. Еге, нігті пообдирали, а продерти землю не можемо. Крик, руки опустилися, всі сіли, ну, все – кінець! А я далі шукаю виходу. І знайшов, що стеля в цій траншеї зроблена з жердин, а на них солома, присипана землею. Я в темряві почав обмацувати кінці жердин, налапав тоншу, рвонув раз-другий рвонув і шматок відламав.
[Кінець касети 1]
В.О.: Микола Коц, касета 2.
М.Коц: Пробив я дірку, через неї поступило повітря, а дим почав через неї виходити вверх. Вже виживемо. Але сидимо в підземеллі, боїмося вилазити, тому що там, може, німці ще ходять і полюють. Чекали присмерку. Надвечір батько почав виглядати, чи нікого нема, а тітка ховалася в городі, ходить шукає, де ми, гукає. Ну, батько почув і виглянув: «Що тут?». Німців уже немає.
Тоді ми вилазимо з цього підземелля. Пожарище, догоряють рештки хат. Уже не так хат, як стовпів, бо хати давно згоріли. Аж дивимось – наша хата стоїть! Обпалена, обгоріла, смола потекла зі стін, а не згоріла. Це вже вдруге: коли 1941 році обстріл був, то погоріли хати навколо, а наша ні. Тоді, в 1941-му, ще кілька хат вціліло, а на цей раз жодного будинку не залишилося. Що врятувало нашу хату? Врятувало те, що крита бляхою і полум’я з сусідньої хати не так зачепило її, хоча сусідня була досить близько.
Ну, що ж, ідемо до хати. День просиділи в диму, задихалися, тепер щось треба ж поїсти. Вже темно, вирішили щось приготувати на кухні. Стали готувати, але чуємо – гудуть літаки. Холм від нас за 25 кілометрів. Там прожектори світять. Це летять радянські літаки, по них б’ють німецькі зенітки, рвуться снаряди, трасуючі кулі летять. І раптом, ні з того, ні з сього, – одна бомба, друга як влуплять по тих пожарищах. Там були дві вирви діаметром десь до 8 чи й більше метрів. А решта так по три метри, до чотирьох. Ну, тоді сміялися, казали, що побоявся летіти, де стріляють, і бомби скинув тут, на пожарищах, і відлетів.
Це було напередодні фронту. Десь через місяць, уже й дорога заросла травою, німці почали відступати. Десь числа 16 липня 1944 року. Днів три німецькі частини відходили.

Липень 1944. Червона окупація.
А вночі з 20 на 21 замовкло все на якусь годину-дві, і раптом з’являється радянська розвідка. Так вдруге прийшли в наше село радянські війська. Десь двадцятого липня.
Ну, що сказати про цей другий прихід? Ще один трагічний епізод. Серед відступаючих німців були власівці, а між них були й українці. Хто там тільки не був, у тому числі росіяни, грузини, узбеки. От кілька чоловік вирішили: куди вже будемо відступати? Давай вернемося до своїх. До жінок звернулися: «Як би тут десь приховатися, поки німці відступають?» А жінки: «Ну, що, хочете, відведемо вас у ліс». І відвели їх, сім чоловік зі зброєю, у віддалений від доріг ліс. Ці сім колишніх радянських воїнів, потім німецьких, хотіли повернутися. У лісі було чимало землянок, де наші люди також переховувалися, чекаючи, поки перейде фронт. Зупинилися вони біля тих землянок, розповідають, що вони українці, з Вінниччини, здається. Хтось був ковалем, той колгоспником. Міркують, що буде після війни, хто чим буде займатися. Через днів три-чотири німці перейшли. А прийшли підпільники УПА і запропонували їм здати зброю. Вони покрутилися, покрутилися й віддали. І тільки фронт перейшов, хтось показав – он там власівці. Червоні прийшли: "Становись!" Жінки наробили ґвалту: "Що ви робите!" Але їх відвели метрів за 100 і скосили. Не питали, хто, що, звідки, ніякого слідства. Отак люди обговорювали, як вони будуть жити після війни, а їхнє життя закінчилося.
А ще перед самою війною були набудовані радянські доти перед кордоном. У нашому селі на окраїні було два доти. Один від нашої хати був десь за метрів 250. Як їх руйнували? Була сформована з колишніх радянських воїнів, як казали, "чорношкірих" – кавказців чи узбеків, а з німців там був інженер і ще один перекладач. Село вже було спалене. Кілька днів закладали в доти вибухівку, вхід закривали деревом, засипали землею, а тоді підпалювали бікфордів шнур. По селі: "Тікайте, а то тут за кілометр нічого не залишиться, буде такий вибух!" Але від нас було добре видно – ну, поки ви там копаєтеся, то нема чого тікати. Коли ви будете втікати, тоді й ми за вами побіжимо. Встановили чергування: доки ви там копаєтеся, то ще нема чого втікати.
Дивимось, під’їжджає на кареті німець у білому френчі, бачимо, задимів бікфордів шнур, підвода розвернулася, він сів і поїхав. А тоді вся солдатня розбігається, хто куди. Їм також цікаво було подивитися. Два йде в нашому напрямку. Ну, поки ви ще ближче до доту, то нічого втікати, якщо будете втікати далі, то й ми за вами. Приходять до нас на подвір’я, далі не йдуть, вилазять на горище і через вікно будуть спостерігати, як буде зриватися дот. Ага, і я за ними. Вони стали біля вікна і дивляться. "Смотри, смотри, как сейчас рванет!" Я стою біля них. Стоять, стоять, один каже: "Не сорвет!" Другий: "Сорвет!" Стоїмо, стоїмо – мовчить дот. Той знову: "Не сорвет". А другий уже мовчить. І раптом рвонуло, все туманом стало, дот рознесло. Вони туди, я за ними. Приїхав той інженер у білому костюмі і перекладач, обміряли товщину бетону – верхню, бокову, лобову. Лобова частина, здається, була метр вісімдесят залізобетону, бокова десь метр двадцять. Стіни так уверх підняло і викинуло. Той перекладач, що говорив російською, каже: "Вот так и человек: живет, живет – раз, и нету". Сіли, поїхали.
Ну, це трошки повернувся назад. Піду далі. Вранці вже були радянські війська. Буде бій на Бузі чи не буде? Бачили ми, що німці укріплювали Буг. Ми почали втікати, але на Бузі німці практично не зуміли організувати оборону. Радянські війська перейшли за Буг, просунулись тоді аж до самої Вісли під Варшаву. Отака орава сунула десь три дні чи чотири – маса військ і техніки.
Зустрілися зі старими знайомими. Зразу ж мобілізація. Ну, кому хочеться йти воювати? Шукали різних шляхів, щоб ухилитися. Частина бачила, що нікуди не дінешся, все одно заберуть, чим виправдаєшся? Частина пішла, а частина їхала у військкомат, везла самогонку, сало, масло. Бронь йому дадуть на тиждень. Повернувся, через тиждень знов везе. Ото була лафа для працівників і військкомату! Почали відновлювати різні структури – райком партії, райвиконком, міліцію. А районним чиновникам потрібно було ремонтувати будинки, бо спустошено все, Треба коні доглядати, фірмани потрібні. Дають бронь. Хто привезе хабар – дають на тиждень, на два. І так доїли, доїли. Дехто всю війну просидів на такій броні, а в кого не було чого вже возити – то ти дезертирствуєш. Його за шиворот і в Кемеровську область, а кого на Північ.
Так попав і мій двоюрідний брат. Вони не мали ніякого права його брати, тому що він не був радянський громадянин. Його при Польщі, до початку війни, поляки забрали у своє військо, а там він попав у німецький полон. Він радянської влади в очі не бачив. У 1942 році втік Німеччини додому. А тут приходять червоні – ага, ти ухиляєшся, не хочеш іти на фронт. Таких не менше півтора десятка набрали – кого на Воркуту, кого в Кемеровську область, на лісоповал.
Той мій двоюрідний брат, Стремиголовка Дмитро Романович, вже був винесений у трупарню. Лежав у трупарні, а вранці заходить санітар до трупів, а Дмитро звертається: "Я їсти хочу." Санітар біжить до лікаря: "Той ще живий." – "Як?" – "Ну, лежить у трупарні, просить їсти." Якийсь прибалтієць, також в’язень, був табірним лікарем, каже: "Забрати його назад у палату." Принесли його в палату, лікар узяв його під свою опіку і виходив, поставив на ноги, він вижив до кінця війни. Після закінчення війни для дезертирів амністія, його без суду випустили. Повернувся він додому опухлий від голоду. Лікар сказав, що це з тисячі один, що мертвого його занести в трупарню, а потім відживили.
Отак ішли на фронт воювати. Батько мій не підпадав під мобілізацію. Була така межа: кого взяли з 1899 року, а кого не взяли. Він не попав на фронт. Поки війна йшла, то менше говорили про класову приналежність, а коли війна закінчилася, то знову почалася стара пісня: організація колгоспів. Ага, це куркуль, це саботажник. Почали обкладати податками, лісозаготовчою, вивезенням лісу. Свідомо обкладали так, щоб не міг виконати – буде привід репресувати…

Арешт батька.
У нас заклали колгосп улітку 1947 року. Хто заклав? Пройдисвіти різні – бродяга, який прибився зі сходу до нас, у селі притулився, другий – військовополонений, що причепився до одної жінки, пішов у партизани, попартизанив – і тут він уже герой, став будувати колгосп. Почали готувати ґрунт для розправи. Після заснування отого колгоспу раптом серед білого дня загоряється хата першого голови колгоспу. Він жив не в своїй хаті, тому що він приблуда, а жив у хаті одного поляка Ясінського, який утік за Буг. Хто підпалив, важко сказати. Це вдень було, в неділю, так надвечір, десь о годині у четвертій-п’ятій спалахнула пожежа. Як пожежа в селі, то всі біжать гасити. І я пішов гасити. Хата не повністю згоріла, бо була оштукатурена. Дах згорів, а стіни врятували. Приходжу додому, батько щось стривожений: "Буде біда, буде біда." Ну, неділя ж була, ти сидів із сусідами на подвір’ї, весь день у розмовах. Які до тебе можуть бути претензії, коли ти – за метрів 300 ця хата була – маєш свідків, з ким ти сидів. Але батько відчував біду. Днів за три приїжджає з району начальник МВД Любченко. Викликають батька у сільську раду. Він іде, опустивши голову. Ну чого, думаю, похнюпився, ну, щось там спитають... Що там йому сказали, не знаю, але стою на вулиці, чекаю батька, коли він із сільської ради буде повертатися. То так метрів за 400 сільська рада була, вулиця пряма, видно буде, як вийде. Нема, нема батька, нема. Але, бачу, вийшов той капітан Любченко, іде в нашому напрямку. Приходить на подвір’я і до мене: "Запрягай лошадь, поедем в Головно." А тоді в нас був Головнянський район. Ну що ж, я коня запрягаю, під’їжджаю під сільську раду – виводять батька, садять позаду, з одного боку сідає міліціонер, з другого, ще там троє – і поїхали. Отак везу батька в тюрму. Але я не подумав, що він арештований. Думаю, ну, завезуть у район, там спитають та й відпустять, нема ж ніяких підстав.
Приїжджаємо у районний центр. Я вперше там був, не знав, де, що. Біля міліції зупиняють. Батька забирають спочатку в приміщення міліції, а через хвилин 20 виводять у двір. Я ще не знав, що дворі є КПЗ. Мені нічого не кажуть. Ну, думаю, попитають, батько вийде, сяде і поїдемо додому. Стою перед міліцією годину, дві. Виходить міліціонер і каже: «Здесь нельзя стоять. Отъезжай отсюда». Ну, як від’їжджати, та ж батько не знатиме, куди йти, де мене шукати. Я від’їхав метрів, може, 50, знов зупинився, стою. Стою і дивлюся, коли буде виходити батько. Чекаю, чекаю – нема батька. Знов приходить міліціонер: "Тут не можна стояти, від’їжджай звідси." – "Ну, а куди?" – "Он туди їдь." Там, за млином, ніби стоянка. Заїхав я за млин, поставив воза, а вже звідси не видно міліції, то віз з конем стоїть, а я виходжу на дорогу. Стою, стою – щось не те. Вечір, смеркає – куди діватися? Я передрімав ніч на возі і зрозумів, що до чого. Вранці виїжджаю додому сам. Нема батька, відвіз у тюрму...
Батька тримали тижнів два. Ну, явно не було ніякої зачіпки, щоб приписати йому цю диверсію, підпал. Випустили і наклали вивезення лісу, податки. У жовтні арештовують вдруге і продержали до січня 1947 року. Ні санкції на арешт, нічого немає. Десь у січні наклали арешт, а він уже три місяці в КПЗ сидить. 8 січня 1947 року районний суд виносить вирок – 10 літ позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 5 літ позбавлення громадянських прав. От тобі! Відправили батька в Ковельську тюрму, звідти повезли в Київ. Десь він тут, у Києві, працював на будовах зо два роки. Звідси його відправили на Урал, був у Челябінській області, потім перевели етапом у Томську область, потім у перекинули у Саратовську. І от помирає Сталін. Була амністія після смерті Сталіна: хто мав до 5 років, той звільняється, а більше 5 – то наполовину скидають. А батько вже відсидів більше п’яти років. Йому скидають решту і випускають.
Випустили – а куди? А нас із хати всіх викинули, повиганяли, забрали все дочиста. Де жити? Що робити? Навесні нас викинули з хати. У сусіда в хліві, в клуні з худобою ночували до жнив. А далі треба звозити хліб, сусідка просить звільнити хліва – то куди дінешся? То я побудував буду – "ленінський курінь". Настає осінь, холод, – у такому курені зимувати не будеш. Тоді я беру й копаю землянку. Викопав метрів за 50 навпроти своєї хати. Поселилися ми – мати, я й дві сестри. А молодший брат уже закінчив сім класів і йому вдалося вступити у Володимир-Волинський технікум. Отак залишилося четверо в цій землянці. Ну, дах над головою вже дах є. А їсти що, коли забрали все, що було – і картоплю, і все інше. Доводилося збирати гриби, ягоди, жолуді, рибу ловити і тим живитися. Потім я знайшов собі роботу на станції – вантажником, сторожем. Всю зиму 1948-49 року на станції провалявся. Цистерна була звалена під час війни. В цю цистерну я соломи наносив і ночував, біля вогню грівся. Сторожував і вантажив. Дещо заробляв, але здоров’я собі вгробив, плеврит отримав. З бідою відкачали мене в лікарні. Так трошки на ноги став.

1950 – 1952. В армії.
А потім признали, що "годен к службе". Забирають мене в армію.
В.О.: Коли забирають?
М.Коц: У 1950 році, 1 жовтня, забирають мене в армію, а вдома залишаються мати і дві сестри. І ніякої підтримки, нема на що спертися. Практично заморена голодом, помирає в березні 1951 року мати. А мене завезли на Далекий Схід в армію. Старша сестра вийшла заміж, а молодша тулилася біля старшої і продовжувала все-таки вчитися. Я перед відходом старався її підтримувати: «Продовжуй, вчитися, ходи до школи». Батька нема, матір угробили, ні кола, ні двора… Якщо інші користувалися пільгами – бо тоді середня освіта була платна, 150 рублів треба було в рік заплатити. Дехто мав пільги, а з неї – плати гроші. Ні батька, ні матері нема. За восьмий клас борг, за дев’ятий борг…
Перебуваючи в армії на Далекому Сході з оцим плевритом, я захворів на туберкульоз кісток. Мені спало на руку, рука почала пухнути, я пішов у санчасть, подивився-подивився – попарити порадили. Парили-парили, а потім кажуть: "Это тебе поможет, как мертвому припарки". І направляють у медсанбат. Там подивилися і дають направлення в армійський госпіталь у Шкотово. Там на рентген направили. А я що – такий шмаркач, хай мені там вже 20 років було – що я розбирав? Кажуть прийти через два дні, коли будуть знімки готові.
Заходжу я в рентген-кабінет. Взяв лікар знімок і лікарка подивилися. Зміряли мене поглядом, дають мені знімок: "Береги, пусть он у тебя будет." А більше мені нічого не кажуть – лежи в палаті.
Обход. Здається, там підполковник Шиндер був, хірург чи терапевт. Прийде: "Ну, как дела?" Казали, що він не любить, коли скажеш "плохо". То всі кажуть, що добре. Приходив, подивився раз, другий. А потім і не заглядає до мене – прийшов і пішов далі.
Через якихось два тижні збирають таких безнадійних, формують команду і відправляють нас в окружний госпіталь в Манзовку, в цьому ж Приморському краї. Якраз тоді в Кореї йшла війна, а нас із цього армійського госпіталю завозять на станцію – той забинтований, у того нога, в того рука, в того шия. Привели на вокзал, люди дивляться: «То вже з Кореї, з Кореї поранені їдуть». Завозять нас у Манзовку, здають. Оглянули – "Ну, ладно, посмотрим через день-два."
Обход. Приходить підполковник Северин – запам’яталося прізвище. Подивився: "Ну, как дела?" Я кажу, що нічого. "Откуда ты?" – "С Западной Украины". – "Ну, поедешь домой – там другой климат, ты вылечишся." Чекаю комісовки.
Тижнів два минуло, поки документи оформили, дали в руки – на, їдь у військову частину. Приїжджаю, мені там гіпс наклали – будь здоров, їдь! Видали щось 127 рублів на дорогу – це з Приморського краю сюди. Куди ти їдеш, коли ні кола, ні двора? І в гіпсі. Перед від’їздом я попросив хоча би зняти гіпс і накласти лангет. Мені це зробили, гіпс зняли, тому що місяців зо два рука горить від цього гіпсу. Намотали так з одної сторони, як шину. І попередили мене, що куди приїдеш – обов’язково звертайся за лікуванням.

1952 – 1957. В науці.
Я приїхав – куди? Ще землянка стояла. Ні кола, ні двора, а ще й жити треба за щось. Я навіть не признавався, що в мене, казав, що перелом і скоро заживе. Перелом – це одне, а туберкульоз кості – це зовсім інше. Просто дивом він у мене пройшов.
Що ж робити? За рекомендацією хірурга Северина йду в районну поліклініку. Але мені набридло носити цей лангет, я зняв його. Подаю історію хвороби. Вони подивилися: "А що, тебе так відправили?" – "Ні, – я зняв лангет". – "Не треба було знімати. Ми тебе направимо в обласну лікарню". – "Я не поїду." – "Чому?" – "У мене нема за що." А я їхав щось 14 діб, поки добрався з Владивостока додому. Тоді поїзд 11 діб ішов тільки до Москви, а я ще чекав під Владивостоком щось добу чи більше, поки сів на поїзд.
Ну, що далі? "Ну, то їдь у Любомль, зробиш рентген". Бо в районі не було рентгену. Пішов я в Любомль, зробив знімок, але відчув, що в мене рука менше ниє. Махнув я рукою на все і почав шукати якусь роботу.
Мені там один порекомендував поїхати на курси бухгалтерів. А я ще й писати не можу...
В.О.: То це у Вас права рука?
М.Коц: Права. Але вже трошки я відчув її краще. Їду на три місяці в Луцьк на бухгалтерські курси. За три місяці й за літо відчув ще краще. Після закінчення курсів мені вдалося влаштуватися в райспоживспілку на бухгалтерську роботу. Поробив і відчуваю, що в мене йде на поправку. Батько також звільнився в 1953 році, після смерті Сталіна десь через місяць. А я приїхав у 1952 році, оце курси закінчив. А брат закінчив технікум, його вже направили на роботу в МТС механіком. Так що ми вже трошки ставали на ноги. І сестра закінчує 10-й клас – а борги: «Не дамо атестата і все». Я тоді вже щось заробляв, склалися з братом і заплатили за три роки 450 рублів. Сестра одержала атестат – а далі вчитися нема за що. Ми з братом сказали, щоб їхала вчитися, а ми будемо допомагати. Вона їде в Луцьк, складає екзамени в педінститут, вступає. Трохи стипендію мала, щось ми підкидали – то брат, то я. Так вона п’ять років училася, тому що якраз тоді перевели з 4-річного навчання на 5-річне. Вона фізмат закінчила. Брат технікум закінчив. А я освіти, якщо офіційно сказати, маю 4 класи. То як це так, що сестра і брат повинні знати більше за мене?
В.О.: Нагадайте, будь ласка, імена брата й сестри.
М.Коц: Брата Андрієм звати, а сестра Галина, я їх на початку називав. І якось воно мене з’їдає, тому я сідав за їхні підручники і вивчав. Мене захоплювала математика, фізика, хімія. Так що коли сестра закінчувала сьомий клас, я її консультував, як позв’язувати ті чи інші задачі. У мене документа немає, хоч я матеріал за 7 класів знав прекрасно – я маю на увазі математику, фізику, хімію. А літературою я не захоплювався, історією менше захоплювався. Коли я закінчив бухгалтерські курси, відкривається в районі вечірня школа. Я йду в вечірній клас, зо два місяці походив. Я там був, так би мовити, консультантом, і одержую свідоцтво за сім класів. А сім класів тоді ніби вже й непогано було. Тоді вчитися заочно можна було тільки там, де ти працюєш, за тим же фахом. А мені бухгалтерська робота не подобалася. Хотілося в якийсь технічний вуз поступити. Тоді я вимушений був поступити у восьмий клас. А в Головнянському районі вечірньої школи ще не було. Була міжобласна заочна середня школа у Львові. Подаю туди документи, виконую контрольні роботи за восьмий клас, мене прикріплюють складати екзамени при середній школі на місці.
Так закінчив я восьмий. Перевели мене в заочну школу в Рівне. Там я закінчив 9-й клас. А потім відкрили заочні школи в областях, я 10 клас закінчив уже в Луцьку, за рахунок контрольних робіт, які мені присилали. Але я не був упевнений, що все знаю. Я сам робив контрольні роботи. Сядеш за підручники, вирішуєш, а те не виходить і те не виходить. І почав говорити з хлопцями, які стаціонарно вчаться. То вони мені сказали: «Ти піди у вечірню школу в Любомль». А до Любомля 14 км. Мені кажуть, що хоч через день чи два ходи, і то буде добре.
Я не кидаю заочної школи і їду в вечірню. Запитав, чи можна поступити. "А звідки ви?" – "З Головна." Подивилися на мене – це ж 14 км, ти що, здурів, чи що? Але не заперечують: "Ну, ходіть." Я мав велосипеда, то вечір їду до Любомля. Першу чверть я проїздив регулярно. Зразу мене навіть не вводили в журнал – думали, що от покрутиться та й покине. Але на уроках я придивився – колеги повторюють матеріал за 9 клас (а це вже 10-й) і не можуть розв’язати арифметичної чи геометричної прогресії, для них це проблема. Учителька викличе до дошки, підказує. Дала мені приклад – я його раз-раз і вирішив. Усі сидять і на мене дивляться: «Ти що, вирішив?» – "Вирішив." – "Ану покажи." І вже списують у мене один, другий. Вчителька помітила, що я вирішив. "Може, до дошки підете?" – "Будь ласка." Підходжу до дошки, вона мені зачитує умову. А то були арифметичні рівняння та геометричної прогресії. Вчителька продиктувала, ще учні не записали, я в вже сходу розв’язав і записую результат. Вона так подивилася, всміхнулася. Учні запитують, як і що. Вчителька попросила пояснити. Я розповів, що і як. Вона побачила, що я недарма їжджу здалека. З того часу мене ввели в журнал, я став вартий більшої уваги.
Та мені знову не поталанило: захворів, мене скрутив апендицит, операцію зробили, вона запущена. Я 54 доби лежав у лікарні і ледве-ледве виліз з неї живий. Уже думав, що з вечірньої школи мене вигнали, бо вже весна. Але, думаю, навідаюся. Навідався, а ще залишалося десь 20 днів до закінчення. Кажуть: «Ходи, а «хвости» доскладеш». Я погодився і склав усі екзамени. Вчителі бачили, що як фізику складали, то ці пеньки до мене: «А як цю задачу розв’язати? А як цю?» Посадили мене в кутку, я вирішую всі задачки. Вчитель усміхається. Одному вирішив, дав. А там дві дошки. Він зі шпаргалки переписав на дошку і пішов шукати прилади, щоб продемонструвати. А другий підійшов до дошки і витер. Цей повертається: "О, він мені стер!" А вчитель посміхнувся: «То Ви, може, розкажете так?" – "Та ні, я на дошці вирішив!" То він йому поставив трійку.
Те ж саме й на математиці. У дві зміни складали, по половині класу. Привели мене, в кутку посадили, конвейєром ідуть до мене білети, я їх розв’язую і повертаю. Сам іду складати останнім. Беру квиток – я цю задачу вже вирішував. Я питаю, чи можна зразу відповідати. "Та ні, сядьте." А я вже знаю напам’ять. Посидів, потім до дошки – раз-раз. А там хтось із райвно був: "О, то ви добре орієнтуєтеся!"
Після цього я одержав атестат – і що з ним робити?
В.О.: То якого року?
М.Коц: Це був уже 1956 рік. Я все-таки одержав атестат, хоча після операції почував себе поганенько. Я побоювався, що все-таки знань у мене мало. Думаю: ще рік попрацюю над собою. Ще рік попрацював, а в 1957 році їду поступати у Київ. Вабив політехнічний інститут, мене вабила електротехніка. Але там треба було проходити медичну комісію. Я завагався, чи пройду медичну комісію, тому що я після операції, та й з рукою таке. А там спочатку пройди медичну комісію, тому що всі були військовозобов’язані, всі ходили на військову кафедру.
Що ж робити? Я кидаюся до сільськогосподарської академії. Там медична комісія якась поверхова. Подаю документи на електрофак. Склав, хоча конкурс був великий: 320 заяв, набирали дві групи, було 17 медалістів, залишалося 33 місця. Викладачам була вказівка "різати", а потім доводь: ти ж не склав. Після екзаменів залишилося тих, що склали, десь 50 чоловік.
А потім співбесіда. Дійшло до мене: «Документи? О, ти працюєш по бухгалтерському обліку – і чого тебе понесло на електротехніку? Ні-ні, вибирай – тобі може підійти економічний факультет». І мене поставили перед вибором: на електрофак відмовляють, тому що я не працював за фахом. А на економічний – не збігалися предмети: там треба було складати хімію, а ми складали тільки математику, фізику і твір. Проте на економічний факультет складали в другому турі. Мене направляють: іди, може, декан тебе прийме? Звертаюся, а там треба доскладати хімію. А я не готувався, думаю: все, провал. Пишу заяву на деканат: прошу зарахувати мене за тими вступними екзаменами, які я вже склав на електрофак. Мені ж не 18 і не 19 років було, а 27. І що ж? Поморочилися і вирішили зарахувати мене на економічний факультет.
Мені секретарка показала, що я вже зарахований. Нарешті досяг якоїсь мети! Їду додому, розраховуюся з роботи і чекаю виклику. Чекаю-чекаю – нема. Але ж я вже розрахувався, їду в Київ. Приїжджаю (а це була субота), заходжу в коридор – нікого нема, бо неробочий день, нема з ким говорити. А швейцар – це найвища посадова особа: "Що ви?" – "Ну, от приїхав..." – "А виклик маєте?" – "Ні." – "Ну, раз нема виклику, то..." Ходиш, як прибитий – що робити? 
Пізніше я довідався, чому виклику не було. Місцеві чиновники: «Чий це син? – Ми зробимо, щоб там його не буде». І, мабуть, виклик був, а мені його не вручили. Але на другий день, у неділю, коли я зайшов, то цей же швейцар: "Он, списки висять – дивіться." Я до списків – і аж підскочив: о, є в списку, зарахували! Ну, тоді все.

1957 рік. Студентство і дисидентство.
З цього почалося моє студентське життя. Що стосується мого дисидентства, що можна до цього відносити? Я вважаю, що будь-який крок, хай і маленький, але був протестом проти існуючого режиму. Перше – це викладання рідною мовою. Не раз доводилося вступати в суперечки зі студентами і якоюсь мірою підштовхувати викладачів. Це був опір русифікації вузів.
Далі. Дурили нас, що фашисти напали на Західну Україну, а радянські війська поспішили врятувати її від фашистської окупації. Це читає викладач. Ну, кажу, як ви таке говорите, коли я особисто бачив, що вже 14 вересня до нас прийшли німецькі війська, а радянські ще не переходили кордону. Не в’яжеться воно. Це я такій м’якій формі. "А звідки Ви?" – "Звідти і звідти." Ну, він: "Там був опір, спробували сили..." – "Де, – питаю, – в якому місці?" А хто його знає, на землі під небом.
Контингент студентів був, в основному, зі східних і центральних районів України. Вони не знали, що робиться в Західній Україні. І от заходила мова – "буржуазні націоналісти, буржуазні націоналісти". Питаю одного, другого. Люди з претензіями, покінчали школу зі срібними та золотими медалями. Я давав подіям нібито прорадянську характеристику. «Ну, от, знає…». Але не раз заходила на цю тему розмова зі студентами, то доводилось говорити досить ризиковані речі, що це була боротьба за незалежність. На диво, ніхто зі студентів не продав мене.
Я придивився, що сільгоспакадемія мене не задовольняє, мене інженерні предмети цікавлять. І я бачив примітивізм викладання. Вирішив змінити профіль навчання. Як? Довелося мені екстерном скласти ще раз на атестат і за цим атестатом поступити в університет на мехмат.
В.О.: Тут таки, в Києві?
М.Коц: У Києві. У сільгоспакадемії я вже закінчив третій курс, а в університеті вступив на мехмат.
В.О.: На перший курс?
М.Коц: На перший. Я не показував, що був студентом. Показав, що я просто робітник. Мене зараховують на перший курс, на стаціонар. Думаю, як бути? Чи кидати академію, чи переводитись на заочний? Я вагався-вагався і вирішив: в академії ще два роки залишилося, а раптом я погорю – і ні тут, ні там. Я звернувся в деканат мехмату, щоб перевели на заочне навчання. "А чого?" Кажу, що вже вік у мене такий... "Та чого, в нас є й старші." Кажу, що все одно не хочу. "Подайте заяву." Подав, мене перевели на заочний відділ. Отак я вдень слухав лекції в сільгоспакадемії і ходив на лекції вечірників слухати різні предмети.
Були сутички, так би мовити, національного характеру. В університеті більшість викладачів кафедри диференційних рівнянь, на диво, викладала українською мовою. Приємно було. Була така викладачка Волкова Валентина, читала нам ці "диференційні рівняння". Студенти там були переважно кияни та з ближніх сіл таких. Оці з сіл – діти прибиральниць, двірників, їм уже давай тільки по-російськи. Багато євреїв було – їм також давай російською. Коли Волкова читає, вони починають: "Читайте нам на русском языке, а то мы не понимаем!" А вона: "То ваша справа, а я буду читати українською мовою." І такою доброю мовою читала. Добре, думаю, молодець. А потім приходить нам читати лекції Сідляр – він, між іншим, був парторгом мехмату. Приходить на першу лекцію і заявляє: "Я буду читати аерогідродинаміку. Будь ласка, запишіть програму і літературу." – "Что, как?! Мы не понимаем!". Не реагує. Продиктував, прочитав вступ. "Мы будем жаловаться декану, к ректору пойдем!" Він прочитав і пішов.
Через тиждень друга лекція. Ні з того, ні з сього Сідляр починає читати по-російськи. Видно, на нього наскаржилися і йому сказали, що раз студенти вимагають, то читайте по-російськи. Він переступив поріг і починає читати по-російськи. Мене це зачепило, думаю, ах ти ж... Але що тут зробиш – бачу, оточення таке, що підтримки від нього не отримаєш. Українці – «А, та яка різниця, хай там собі читає, тільки щоб не зачіпав мене». Але я не витримав. Я демонстративно встаю: "Скажіть, будь ласка, то як у вас буде – одна лекція українською, друга російською, а третя?" Всі не зрозуміли моєї мети, але він зрозумів моментально. Нічого не кажучи, переходить на українську мову. На мене всі накинулися: "Что тебе надо, что тебе надо!" – "Як що, – питаю, – я буду одну лекцію писати російською, другу українською – що це таке?" Мене вкусити нема як. Викладачеві треба було підтримки. Він прочитав курс українською мовою. Це незначний епізоді але все ж таки він характерний. Що я не побоявся…
Ще в сільгоспакадемії громили "культ особи Сталіна". Викладачі були дещо розгублені, то ми перетворювали ці семінари в повний, так би мовити, розгром – що це за партія? Тоді була можливість, користуючись нагодою, викривати її злочини. Чому це, чому це? Викладачам доводилося шукати виправдання.
Пощастило мені в академії познайомитися з книжкою Грушевського. Тоді побачити її – це була проблема, але один студент приніс, у мене була можливість кілька днів її переглядати. Я не перечитав її всю, але хоч мав у руках, мати уявлення, тому що слово "Грушевський" тоді й саме це прізвище було заборонене. Його і в енциклопедії не знайдеш. Я в бібліотеці не казав, щоб дали том енциклопедії 30-х років зі статтею про Грушевського, а: «Дайте мені том на "Г". – "А що вам потрібно там?" – "Ну, дайте мені." Смикалися, смикалися – то в нас нема, то... Так я й не одержав цього видання 30-х років енциклопедії. А потім дізнався від людей, де похований Грушевський, знайшов його могилу, зафотографував. Показував близьким, розказував, хто це такий.
У 1962 році я закінчив Київську сільськогосподарську академію. Мене вибила Тернопільщина. Не те, що Тернопільщина – Галичина. Там був центр руху. Я хотів познайомитися з тими людьми. У мене було направлення в Житомирську область, у Черняхів, але я поїхав туди, поговорив: "Якщо я поїду в інше місце, то особливих претензій не буде?" А там на цій посаді працювала жінка, вона хоч не фахівець, але, мовляв, де я подінуся? Кажу: якщо за два тижні не приїду, то вважайте, що мене не буде. Їду на Тернопільщину, колега там один, Гнатюк Роман, заїжджаю до нього, обговорюємо, де можна зачепитися. Сюди-туди поїздили ми – влаштовуюся в сільгосптехнікум.
Це було 1962 року. Але ще до 1966 року я продовжую навчання в університеті. Так що ще 4 роки приїжджав у Київ. Доводилося зустрічатися з людьми, розпитував про підпілля. Хто був близько, щось знав, того прибрали. Я вишукував інформацію про події, випитував.
Ось, наприклад, епізод стосовно церкви. За Конституцією хочеш – сповідуй, не хочеш – не сповідуй. А приходить викладачка, Олексючка, і з таким розчаруванням: "Ай, що мені робити!" – "А що таке?" – "У мене учениця – баптистка." Я кажу: "Ну, і що?" – "Ну як – щоб студентка?.." Кажу: "Конституцією це дозволено: хочеш – віруй, хочеш – не віруй". Ні, її це не переконує: як же студентка може бути баптисткою? Це до неї не доходило: що ж ти виступаєш, якщо Конституція дозволяє?
Друге. Приїхав до нас читати політекономію випускник Київського університету (зараз він доктор економічних наук) Борис... (прізвище скажу пізніше). Такий мудрий, закінчив економічний факультет університету і такий великий комуністичний патріот, що починає читати російською. Завуч був, між іншим, десь із Яготинського району, він присік його: «Хлопче, у нас усі предмети читаються українською мові, і, будь добрий, і ти читай українською». Він так перекривився: "А это неперспективный язык, все равно будете..." То я з ним зрізався: «Що це "неперспективний", на яких підставах?» Це при тому, що він родом з Вінниччини, мати з колгоспу втекла, десь прилаштувалася, і він уже й не хоче й говорити українською мовою, бо закінчив університет, – "это неперспективний язык". Ми його притиснули. Кривився, але змушений був перейти на українську. Таких епізодів стосовно мови викладання було чимало. Це на мовній ниві.
На релігійній. Збори, педагогічна рада, виступає парторг: "Треба працювати! Наші учні ходять до церкви, треба стежити, щоб цього не було!" Я кажу: «Ну й що такого, як ходять? Що, вони ходять туди молитись чи що? І я, кажу, заходжу в церкву. Людина повинна сама побачити, що це таке». – "Ну, то ви дорослий, а то діти, вони по-іншому сприймають." Кажу, воно ж повинно само побачити, що це таке, а тоді читай йому, розказуй. Так я, наскільки це було можливо, брав учнів під захист, щоб їх не тероризували,
Або релігійні свята. Мої учні їздили додому на Різдво чи Великдень. Але приїхати з дому в неділю не може, приїжджає в понеділок і просить мене не відмічати в журналі, що не був. Кажу: ну добре… Коротше кажучи, я в міру своїх можливостей неофіційно захищав учнів.
Економічні питання. Бачиш, усе валиться, і раптом у лютому приходить газета з показниками досягнень за рік. Куди там – зростання: це настільки, це настільки, це настільки! Я слово "тріумф" узяв у лапки, а цією газетою обгорнув книжку й пішов на уроки. Я читав економіку. Поклав книжку на першій лавці, учениця, така Галюлько Ліда: "Га-га, га-га!" – "Що таке?" – "А що це, в лапках "триумф"?" Я, не коментуючи, перекинув книжку. Це був мій промах.
Поїхав я з учнями на практичні заняття. Там учні запрошують мене поговорити. Ну, давайте. Сіли. "А чому у Вас машини немає?" Я в їхніх очах – щось. Кажу: "Ще буде." А другий каже: "Ну як, це ж предмет розкоші." Я не стерпів, кажу: "Який це предмет розкоші? Коли вашому дідові треба було дістатися до міста за п’ять чи десять кілометрів, то він пішки не йшов – він запрягав воли чи коні і їхав. Йому треба було кілька разів на рік до міста щось там купити, солі чи ще чого. Але він пішки не ходив. Ми зараз літаємо в космос, працювати доводиться за десятки кілометрів від дому, дістатися нема чим іншим, як тільки машиною, то який це предмет розкоші? Це абсурд. Як дідові вашому, батькові коні або воли були предмет першої потреби, так сьогоднішній машина предмет нашої потреби. Ніякий це не предмет розкоші." Вони зі мною погодилися. Пішли на заняття до Щербакові, який читав політекономію. Він далі торочить, що це предмет розкоші. Вони йому: "Ви кажете, що це предмет розкоші, а Микола Георгійович каже, що це не предмет розкоші." Перерва. Заходить Щербаков, відкликає мене: "Мені й так трудно їх переконати, а ще й ти ставиш мені палки." Ну, добре, що він не доніс на мене, так воно й минулося.
Учні знали, що зі мною можна було говорити про події сорокових-п’ятдесятих років. Вони приносили деяку літературу довоєнних видань. Я також дещо мав і таким ближчим – була невеличка групка – давав читати.
У Чортківському районі до 1964 року хтось нелегально переховувався у якоїсь старої жінки на горищі. Жити треба було, то він ночами шукав якоїсь підживи. Украв у магазині мішок цукру і приніс до цієї хати. А в мішку була дірочка і він проклав слід. Вранці приходить продавець – магазин обкрадений, є слід. Викликає дільничного. Дільничний по сліду зайшов у двір, вилазить на вишки. Знаєте, що таке вишки?
В.О.: Так, це горище на хліві чи в клуні.
М.Коц: Він що робить? Ставить драбину, бере шапку на дрючок, бо відчував, що може бути щось недобре. Підняв шапку, а цей з пістолета вистрілив у неї. Думав, що це в голову. Ну, і тут почалося. Він бачить, що втекти вже не зможе. По-моєму, він гранату кинув униз, але нікого не вразив. Тікати не було куди, то він запалює на горищі солому і пістолетом застрелився. Так і згорів з пістолетом у руці.
Це учні з тих сіл приїхали і розповіли. Вони не знали моїх намірів. А я завів своєрідний щоденник і отакі епізоди записував. І цей записав. Цей зошит у мене досі є.
Повернусь до епізоду, що був ще в Києві, коли я вчився. Ми були у Ворзелі на практиці, а в Бучі ночували в приватному будинку. Там є зять. Питає, звідки я. "О, я там служив." – "Де?" – "Під Брестом." Для нього це вже «там». І почав розповідати про свою службу: "Я служил пограничником, и нас высылали для прочистки засад против бандитов". І розповів, що виходив у засаду, з ним шість солдатів, він старший. Засіли в лісі, де передбачали, що тут можуть проходити бандити. До ранку дочекалися, нікого немає. А вже на світанку йдуть щось шість чоловік один за одним, у радянській формі. І, каже, я команду даю: "Огонь!" "Открыли огонь – всех их скосили!" Був якийсь узбек: "Товарищ старшина, товарищ старшина, это не я стрелял, это вы стреляли!" – боявся, що убив своїх. І, мовляв, за це він одержав орден.
Інший розповів, як пішли вони в засаду від кордону. Сидимо, каже, в засідці з радіостанцією і раптом їде група бандитів п’яних. «Не менее чоловек 800 на повозках, с зенитными пулеметами. Едут с песнями в направлении границы». Ну, нас, мовляв, двоє чи троє у засаді, ми не можемо вчинити їм опору їм. Передаємо по радіо, що отака група рухається, а нам наказують стежити за ними, куди вони йдуть. Питаю, яка ж їх доля? Каже: «У нас не хватало сил их остановить, они пересекли границу, вышли в район Польши». Наскільки це достовірні дані, не можу стверджувати. Але цей епізод я записав.
Ще був такий епізод. Також в академії, коли я був студентом, до нас підселили заочника. Працював у Чернівецькій області, в Кельменцях, був він там деякий час секретарем райкому, потім головою райвиконкому, а сам воєнний пілот. Після демобілізації направили на партійну роботу. І ось нас у кімнаті було троє, а він четвертий. Я його не тягнув за язика, а ці східні хлопці: "А де? А що? О, Чернівецька область! Там бандити були?" І цей Гушля Іван Васильович починає розповідати про пригоди, які з ним траплялися.
Мовляв: «Був я був секретарем райкому, потім головою райвиконкому. Треба було їздити по селах, але там ще банди діяли, треба було бути обережним. А я, хоч уже був одружений, але ще молодий, та й любив вскочити в гречку. Ну, подобалася мені одна вчителька. І от я частенько навідуюся до неї. І раптом учительки не стало, зникла вчителька. Нема і нема. Через якийсь час мені дзвонять із КГБ (чи МГБ тоді ще було): "Іван Васильович, приїдь до нас, подивитись на свою красотку." Ну, я йду, ведуть мене в гараж. А в гаражі (які там гаражі тоді були – зліплені з дошок і соломи) на соломі лежить ця вчителька з відрубаною головою. Голова лежить окремо, волосся таке розпушене. Не дивлячись на те, що скривавлена, але зберегла свою красу». З захопленням розповідав, яка вона була гарна. Ну, а оці хлопці питають: "А нащо голову відрубували?" А він пояснює, що була вказівка Сталіна, що кожен знищений бандит повинен бути обезглавлений і зафотографований, окремо голова і тіло, і знімок має бути прикладений до звіту, що такий-то бандит знищений.
Цей матеріал я також тихенько записав у свої замітки, він зберігається в мене.
Далі. Я в Березані на практиці. Поселили мене в одну селянську хату – це був ніби колгоспний будинок для приїжджих. Там були ліжка для приїжджих. І ось приїжджають авіатори для обробки цукрового буряка. Їх також підселили туди. Знайомимося, звідки і що. Я кажу, що я з Волині. А один із них каже: "О, то мене там збили у війну восени 1944 року." Я йому: "В 1944 році восени не могли вас там збити, тому що фронт уже був аж на Віслі." – "Та ні, не німці – бандерівці збили." – "Як?" – "Ми літали туди до Вісли, до фронту поверталися. Було в нас попередження літати не нижче 800 м, тому що небезпечний район, можуть збити. Була хмарна погода, я опустився і йшов нижче. І раптом, не долітаючи станції Старовижва мій літак пішов униз. Я вискочив на парашуті, приземлився, а літак упав на болоті. До станції було 5 – 6 км, вже смеркалося. Я пішов на вогні, дійшов до станції. Там мене зустріли, я сказав, що така й така справа. Там я заночував, а вранці йдемо до літака. Заходимо до літака, а там уже погосподарювали бандити, навіть зірки порубали сокирами, потрощили".
Цей епізод я записав. Потім у Тернополі, ночуючи в готелі, кагебіст із Рівненщини розповідає, як у Корці вели на слідство чи зі слідства дівчину понад криницею, а вона кинулася в криницю і втопилася. Я й це записав.
А коли працював у технікумі, то був там начальником міліції району колишній фронтовик, майор. Пішов він з міліції на пенсію (райони скоротили). Куди його подіти? Ставлять його завгоспом у технікумі. Його прізвище Ткач чи Ткачук, якось так. Одного разу сіли ми в коридорі, кожен свої спогади розповідає, і він починає свої.
Про що ж він розповідає? Про свої подвиги. Починає з того, що я, мов, не ликом шитий. Будучи начальником міліції, я був на першому місці по виконанню різних зобов’язань, зокрема, по колективізації. Як? І розказує, як він проводив колективізацію. Каже, їдучи в село (а кожного з них закріпляли за певним селом), брав за халяву багнета. Звичайного воєнного багнета, і їхав у село. Заходжу до хати: "Ну то, вуйку, як – пишеш заяву чи ні?" – "Та, знаєте, та ще я встигну, та ще жінка не хоче..." – "Угу, не хочеш – добре." Виходжу з хати, пішов по двору, пішов за клуню, вийняв багнета – і в стріху. Іду назад у двір: "Ану, вуйку, пішли зі мною". Веду його і заводжу до цього місця: "А це що в тебе?" І витягаю. "Та то, та я не знаю..." – "А, он хто ти! Ясно. Тепер зрозуміло." – "Та паночку, та що Ви, та я не..." – "Добре-добре!" А він хапає мене за руку, тягне до хати: "Та може, Вам треба кабанчика чи що?" Я ніби впираюся, що ні, а він не пускає з двору: "Та пішли! Ось у мене і кабанчик є, і все що треба, є!" І так я йшов першим по колективізації району, завжди був на дошці пошани, висів першим.
А розповіли учні з Бучацького району. Вони знали, що там є печери. І хтось помітив, що хтось із печери вилазить, і доніс кудись. Прийшов міліціонер, і до печери: "Хто там? Вилазь!" Не вилазить. Тоді він взяв снопа, сунув туди, запалив. Той там задихнувся, накрившись шинеллю. Витягли мертвого. Хто і що – невідомо. Це вже був десь 1964-65 рік. Усе це я фіксував як хроніку боротьби.
А ще я знайомив учнів з літературою, яка у мене була, обмінювався з ними літературою.
Будучи в Києві, по-моєму, в 1966 році, в гуртожитку на вулиці Ломоносова, отут де виставка, номер не пам’ятаю, поселився я в одну кімнату. Був там якийсь із Черкащини молодий заочник, вважався поетом. Ми так розговорилися, знайшли спільну мову. Він мене познайомив із журналом "Дукля", з віршами Василя Симоненка, які тут не друкувалися, а там були надруковані. Ага, добре, я попереписував ці вірші і повернув йому цей журнал. Коли приїхав додому, то передрукував їх на машинці, вони в мене зберігались. І оцей вірш "Курдському брату" з цієї добірки я трансформував в "Українського брата". Я його прикрасив тризубом і ще деякими фразами. Це те, що лягло в основу звинувачення мене. Я не дуже кому розповідав, що я робив, тому в мене по справі пройшов оцей єдиний епізод – виготовлення і поширення листівок, більше нічого. Але я зробив не тільки це, я робив багато дечого. Коли я виготовив ці листівки, то думав, чи доручати їх учням. Адже це гра з вогнем: я попадуся – то я буду за себе відповідати, а за цих дітей, може, мене батьки будуть проклинати, що їхніх дітей погубив. То я не ризикнув втягати їх у поширення. Подумав, що краще я сам буду їх поширювати. З віршами я їх знайомив, але нікого в халепу не втягнув.
Мені розповіли недавно, як КГБ тероризував такого хлопчину, Баскевича Івана. Мені одна колишня учениця розповіла. Гарна учениця, співчувала мені. Казала, що Іван з допитів приходив сам не свій. Але нічого не сказав про мене, а мав що сказати. Він загинув в автомобільній катастрофі – вважають, що це йому зробили спеціально. Я не буду коментувати, спеціально чи ні, але його нема в живих. Добрий був хлопець, Баскевич Іван, з Бучацького району.
Другий був Шаварин Володимир з Підволочиського району. Мені не доводилося туди заїжджати, тому не знаю, яка його доля. Володимир приносив мені журнали. У мене вилучили один журналів, який він мені приніс мені. Це був не цілий журнал, а лише частина журналу, здається, з «Золотого колосу». Там була біографія Петлюри, а фотографію хтось вирізав. Коли мене арештували, то їм у руки потрапили записи, що я розповів, і ця частина журналу. А також "Холмські єпархіальні відомості" за 1942-43 рік. Також машинопис віршів Симоненка, виписки з довоєнних календарів. «Де взяв? Де взяв?» Я їм кажу, що знайшов на горищі в квартирі, де жив. «А де вони зараз?» – «Спалив». – «Чому спалив?» – «Бо були вже потріпані, я собі передрукував». – «Де портрет Петлюри подів?» – «Знайшов так, без портрета». – «Де знайшов?» – «Також на горищі». Я остерігався, щоб цей портрет не виявили десь, то обміряв виріз. Але вони того портрета не знайшли.
А щодо журналу з віршами Симоненка було так. "Де взяв?" – "У Києві, будучи на сесії. Кінчалася сесія, все викидалося з кімнат, в умивальнику валялася ціла купа різних паперів, конспектів. Дивлюся – валяється якийсь журнал. Я взяв, подивився – там якісь вірші. Я їх переписав. А журнал такий був порваний, брудний, то я його викинув". То що слідчий робить? Дає запит у видавництва, чи друкувалися отакі вірші в Радянському Союзі. Йому присилають офіційну довідку, що такі вірші ніде не друкувалися. На наступному допиті: "Що ти брешеш?! Ось довідка з видавництв, що такі вірші ніде не друкувалися!" – "А я вам ще раз кажу, що я переписав з журналу!" Звичайно, він мав інформацію, де цей вірш Симоненка друкувався, але він не хотів називати мені, а я не хотів називати йому, де прочитав. Він хотів притиснути мене цією довідкою, що я зізнаюся, хто мені дав. А досить було сказати, що якийсь студент дав – і його знайшли б, досить швидко знайшли б! Мене тішить, що я нікого не видав, що через мене нікого не тягали і не посадили.
Думав, що будуть мене тягати за ці записи, що будуть очні ставки робити. Я впевнений, що по партійній лінії їм перепало, але жодної очної ставки з тими кагебістами, комуністами – Гушля, Трач – не було. Не згадали їх й словом! А записав розповідь простого смертного, електрика на прізвище Заєць, звали, здається, Іваном… Я його розповідь записав пізніше і замість "Іван" написав "Василь". Слідчий знайшов його і допитує: "Ти розповідав таке?" Той каже, що ні, такого не розповідав. Тоді слідчий до мене: "Розповідав він таке чи ні?" Я кажу: "Зараз не пам’ятаю. Може, я і прізвище переплутав". Очної ставки з ним також не влаштовували.
Мене заарештували 26 жовтня 1967 року, і коли я перебував під слідством, раптом в обласній газеті "Вільне життя" публікують статтю про подвиг дільничного міліціонера, який знешкодив бандюгу, що займався крадіжками. Отого, що на горищі сидів. Два чи три роки про нього ніхто не згадував. Я впевнений, що це запис у моєму зошиті спонукав цю публікацію Виходило, що це якийсь бандюга.
Коли Гарик Суперфін з Москви прочитавши мій вирок, то сказав: "Если тебе за это дали 7 лет, то меня надо было повесить." А в нього вирок був 5 років. Ну, мені давали не тільки за те, що виявили, а й за моє походження.
У звинувачення не ввійшло, що я збирав такі компрометуючі матеріали. Щоправда, в мене було багато записів передач "Голосу Америки". Я слухав радіо і записував дещо. "Слухав?" – "Слухав." Ну, що скажеш, коли з записи? «А хіба заборонено слухати?» – «Ні, не заборонено. То що, комусь розповідав?» – «А навіщо розповідати?» – «А тоді навіщо записувати?» – «Коротка пам’ять у мене, а не хочу бути дурнішим за інших». Тільки за те, що слухав, а ніде не поширював, не могли мені цей пункт поставити в звинувачення». Насправді я говорив про це з людьми, але ніхто не дав таких показів, ані найменшого натяку. Тому цей пункт відпав – прослухування західних радіопередач.

Листівка.
В.О.: А виникла сама справа? З чого вона почалася? Як Вас заарештували?
М.Коц: Зараз скажу. Я вирішив виготовити листівки. Подивився: непогано б перефразувати оцей вірш Василя Симоненка "Курдському брату" на "українському брату", "боріться – поборете" і таке інше. Я переробив, виготовив макет, перефотографував, зробив негатив і фотографічним способом відбив десь порядку сотні примірників.
В.О.: Ви написали друкованими літерами чи друкарською машинкою надрукували?
М.Коц: Написав друкованими літерами на картоні і сфотографував. Потім збільшував. Почав поширювати. Поширив у Тернополі, далі у Хмельницькому, під Волочиськом, у Волочиську, в Кременці, в Дубно, в Луцьку, в Нововолинську, в Турці, в Києві – оце основні пункти, де я їх поширював. На Рівненщині, ще на одному проміжку викинув. Як вони вийшли на мій слід?
Пізніше я побачив, що це їм не була проблема, хто автор листівок і звідки вони йдуть. Усе було під контролем, вони почали аналізувати, звідки це могло походити. Натрапили на мій слід, почалася перевірка. Одного разу приходить директор у вчительську. Ми так стоїмо, а він бачу, так веде, веде оком, ніби когось шукає. І набрів на мене, якось так вимушено всміхнувся, набрав серйозного вигляду і: "Миколо Георгійовичу, у Вас зараз є пара чи нема?" Кажу: "Є, а що таке?" – "Та, тут би треба з нівеліром територію оглянути, де рівчака покопати, щоб вода стікала." – "Зараз у мене пара." – "Ну, добре, то іншим разом." Але та вимушена усмішка мені запам’яталась. Він не хотів видавати себе. Минає, може, з тиждень. Знову приходить до мене: "Микола Георгійович, знаєте, тут стільки сторонніх людей крутиться. Вже покрали деякі деталі. Ото в нас у гаражі стоїть моторолер – подивіться, чи не розібраний. Ви з технікою знайомі..." Ну, добре. Відчиняють мені гараж, глянув, нібито все на місці в моторолері. Нема акумуляторів, а він новий, щойно одержали. Кажу, що тут акумуляторів нема і навіть не видно, що вони стояли. Можливо, в скриньці з інструментами. Пішли на склад, я відчинив скриньку. Усе на місці. То була провокація. Їм просто потрібні були відбитки моїх пальців. Буду брати нівелір – залишу відбитки, буду моторолер оглядати – залишу. Ніхто нічого не обкрадав і нічого не треба було нівелювати.
Отож я швиденько оглянув скриньку, кажу, що все на місці. Через день: "Миколо Георгійович, у Чернівцях ..." Оце кажуть, що керівники хороші люди. Я ніколи не повірю, що той чи інший керівник підприємства чи якогось закладу не працював на КГБ. Якби не працював, то його не допустили б на керівну посаду. Там так вирішували: співпрацюєш з КГБ – будеш на посаді, ні – тобі там місця немає.
Далі історія розгортається так. "Миколо Георгійовичу, ось у Чернівці надійшла екзаменуюча машина "Ластівка". Ви знайомі з технікою – негайно треба поїхати і придбати її для кабінету. Зараз мова йде про механізацію всяких робіт, а також екзаменування. Вчора їздив з Чорткова викладач, купив собі. Я вам даю в понеділок відрядження, їдьте і купіть." На вівторок відрядження, то він у понеділок говорив зі мною. Добре, я любив поїздки, їздив за наочним приладдям, думаю, а чого не проїхатись. Я ще й листівок візьму собою в кишеню. А тут уже пастка була...
Ось що відбувається. Сказав директор їхати, дав мені гроші в неділю, мовляв, йдіть у касу, візьміть під звіт гроші, довіреність, чекову книжку і їдьте. У понеділок прийшов я додому, готуюся на завтра їхати. Але міг у Чернівці їхати й автобусом, і поїздом, і навіть попутною машиною. До мене прийшли ввечері хлопці, завтра уроків у мене немає, сіли та й ще й півлітра розпили. Але так десь біля дванадцятої години прибігає племінник директора, стукає. "Що таке?" Я вийшов: "Що таке?" – "Миколо Георгійовичу, переноситься поїздка. Володимир Григорович (тобто директор) сказав, що днями буде йти в Чернівці машина, то що Ви будете носитись з тим приладдям."
Добре. У вівторок уроки вже зірвані, тому що учнів попередили, що не буде моїх уроків. То я не спішу на роботу, йду пізніше, щоб вияснити, як далі буде. Заходжу: "Завтра, в середу, у мене будуть уроки?" – "Так, так, приходьте, в середу будуть Ваші уроки." Добре, я приходжу в середу. Там до мене фізрук: "Зафотографуйте мої заняття з фізкультури для стенду." Добре. Але в мене в середу 4 пари, я не міг взяти фотоапарат, то я кажу цьому Івану Баскевичу: «Піди і візьми фотоапарат у мене, принеси сюди». Іван пішов до моєї квартири (він знав, де ключ у мене лежить), до дверей – двері відімкнені. Зайшов до хати, взяв фотоапарат і повертається і каже мені: "А чого Ви двері залишили незамкнені?" – "Як незамкнені? Я замикав." – "Та ні, були відімкнуті." Я добре пам’ятаю, що замикав... Що таке могло трапитися? Ну, я там одного взяв був до себе на квартиру, то думав, що, може, оце він приїжджав на обід і забув замкнути. Приходить з роботи – це Іван Різник – питаю його: "Ти приходив?" – "Ні, не приходив". Тоді виникло питання: хто відімкнув двері? Переглянув – гроші лежали в мене в шафі – на місці. Згодом я допускав, що вони знали, коли в мене уроки, що от мене зараз немає вдома – можна йти в квартирі господарювати. От вони й пішли господарювати – вони майстри відмикати двері. А тут несподівано йде цей хлопчина. Їм довелося дременути поза хатою, не встигли замкнути. Так і залишилося загадкою, чому двері не зачинені.

27 жовтня 1967 року. Арешт.
На наступний день, на четвер: «Знову бери довіреність і завтра машиною виїжджай. О шостій годині щоб ти виїхав». Добре, я готовий. Узяв документи, які потрібні, і на шосту годину приходжу в технікум, а водія нема. Я чекаю. Десь біля сьомої з’являється водій – нема бензину, ще не заправився, заправщика треба чекати. Ну, що ж, не я командую. Чекаємо. Дочекалися восьмої години, а вже о восьмій приходить директор: "Що, ще не поїхали?" Та, кажу, шофер… "О, то такий-сякий, він до цього часу зволікав, я думав, ви вже десь під Чернівцями. Добре, зайдіть ще до художника, спитайте, що йому треба для роботи – фарби, може, якісь?" Я заходжу до художника. З ним завжди розмова була дружня, а тут художник щось насуплений, не дуже хоче говорити. Він член партії, а члени партії вже були повідомлені. Він там пом’явся, пом’явся…
Виходжу в коридор, а жінка директор: "Ой, зайдіть ще до Володимира Григоровича в кабінет." Я заходжу, у кабінеті директор і директорша. Вона викладала російську чи українську мову, а він агрономічні предмети. "Знаєте що, ось Ви їдете в місто, а у Володі (тобто директора) вже старе взуття, і в сина. Зима вже на порозі – ми будемо Вам вдячні, подивіться в магазинах, може, щось знайдете на них зі взуття." – «Ну, кажу, в мене може грошей не вистачити». – "То ми дамо. Отакі-то розміри." Сотнями дали. "Добре, – кажу, – що мені там, проблема? Заїду". І от із такою настановою... Сволочі, знали, куди посилаєте мене, але створили видимість, що посилають мене у відрядження. Все виписане, все завірене.
Сідаємо ми в машину, виїжджаємо. Виїхали – туман, видимість досить обмежена. Від Копичинець до Чорткова їхали – метрів на двісті видно. Ми заїхали в Чортків, вирішили зупинитися там, заглянути в магазин. Заїхали в двір. А вони, видно, їхали слідом за нами, хотіли накрити в дорозі ще до Чернівців. Але цей туман, мабуть, їм завадив, вони загубили нас і помчали на Чернівці. Ми виїхали з Чорткова, заїхали в Заліщики, знову машину в двір поставили, зайшли в магазин. Виїжджаємо з Заліщиків – їдемо до Чернівців. При в’їзді в Чернівці водій питає мене: "Місто знаєш?" – "Так знаю, але вулиць, знаків, де можна їхати, не знаю". Ткнулися на один знак – заборона, вліво – теж не можна... І ми ніби спеціально блукали, ніби як злодії ховалися. Поїхали об’їзним шляхом: приїхали з півночі, а в’їхали в місто зі сходу і добралися до магазину наочних приладь. Там недалеко під парканом поставили машину і вирушили пішки до магазину наочних приладь. Але по дорозі там був магазин електроприладів. Думаю, зайду – були деякі замовлення. Людей у магазині багато, я дотовпився до прилавка, дивлюсь, що є, і раптом мене за рукав сіп-сіп. Я оглядаюся: хто це? "Смотри, смотри – воровка!" Я так подивився – якесь таке воно, як алкаш. – "Де?" – "Вот-вот, две воровки вон ушли!" Думав, що викличе мене на провокацію, що я з ним піду ловити злодійок. Очевидно, вони були підіслані, щоб створити таку видимість. Я невдоволено: «А, я нічого не бачив». Він продавщиці: "Подивись, подивись! У тебе фонарик уворовали." – "Де?" – "Що де?" Я ніяк не реагую. Він відійшов, щось оглядає.
Минуло кілька хвилин, він знову сіпає мене за рукав: "Вот, вот воровки!" Я знов невдоволено: "Не бачу, де вони?" Видно, хотів виманити мене з магазину за тими «воровками». Я оглянув, що мені треба було, виходжу з цього електромагазину, прямую до магазину наочних приладь, там метрів 100. Заходжу з такою впевненістю брати екзаменаційну машину "Ласточка". Так упевнено кажу продавцю: "У вас ще "Ласточки" є?" – "Ні, нема." – "А що, і не було?" – "Ні, я взагалі не знаю, коли вони були." – "Як? Мені директор сказав, що у вас викладач з Чортківського педучилища вчора взяв дві машини." – "Та що Ви, такого не було! Ну, не вірите нам – можете поговорити з директором." Набирає номер – «Говоріть».
Я вже бачу, що тут щось не те. Вже розумію, що мене з провокаційною метою послали. Але чого – я не передбачив. А, думаю, чорт з тобою, будь що буде. Щось там купив собі, йдемо до машини, сідаємо їхати назад. Їдемо й думаємо на директора: що ти хотів? Це провокація. Доїжджаємо до Заліщиків, там спуск униз, у село Хрещатик. Уже десь уже шоста година вечора, як оце зараз, темнувато. Дивлюся – на вулиці якийсь гармидер. Машини стоять, люди крутяться. І ми наближаємося. Виходять нам назустріч, жезлом зупиняють. Водій стає, підходить до нього: "Общественный автоинспектор. Ваши документы?" Це до водія, а сам стоїть при тротуарі. Двері відчиняють, мене хапають – «Вилазь!» Так ось у чому справа! Я питаю: «Хто ви такі?» – "Вилазь!" Кажу: «Я не збираюся вилазити, якщо не представитеся, хто ви такі». Він руку в кишеню і дістає посвідчення. А я вже одного з них бачив – випадково ночували в готелі в Бережанах. Він тоді: "О, то ми ще й знайомі! Документи, паспорт!" Я кажу, що здав на продовження прописки. Мене з машини раз – у "Волгу", і в Заліщики в КГБ. Обшук. А в мене в кишені ще й листівки.
Отак мене схопили. Посадили у "Волгу", один зліва, другий справа. Перевозять через міст і зразу ж завозять у Заліщицьке КГБ, заводять на другий поверх, роздягають, виявляють у мене листівки. Слідчий, як знайшов, аж підскочив, закричав: "О! Є!"
В.О.: А які листівки – з віршем Симоненка, так?
М.Коц: Так-так, з Симоненком. Та листівка, яку я виготовив на основі вірша "Курдському братові". Виявили листівку – і все, вже Тернопіль знає. А там написано на листівці "Організація така-то".
В.О.: Яка?
М.Коц: Я трохи пізніше скажу. На ноги піднялося все в області. Сам начальник обласного КГБ виїжджає з Тернополя зустрічати. Зупинився в Чорткові, за 70 км, а ми з Заліщиків їдемо. Везуть мене в Чортків. Ну, я не знаю куди везуть, але в цьому напрямку. Мені ніхто нічого не говорить, куди і що. І отак один з одної сторони сидить, другий з другої.
Того кагебіста, що був зі мною знайомий, мучило, що він не розкрив, не розгледів у мені ворога, коли ми разом ночували в готелі в Бережанах. А цьому другому було байдуже. Почав: "Ми ж колеги, я також математик, що з тобою трапилося?" Думаю, що тобі казати? «Ви читали роман Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"?» А він: "Я зрозумів." І більше вже не питав нічого.
Так мене довозять до Чорткова, виїжджають під тюрму, там поряд із тюрмою знаходиться районне КГБ. Тихенько пішли туди, а їх кілька машин було. Мене водій тримає без світла. Пішли нагору, щось там пошепоталися, пошепоталися, тоді: "Виходь, виходь з машини!" Беруть мене під руки, ведуть. Заводять на другий поверх: "Разденься!". Тобто верхній одяг скинь. Я роздягнувся. "Дивись, зараз будеш говорити з великим начальником – начальником управління!"
Заводять у приймальню, там сидить такий милий полковник Ступак. Волею-неволею: "Добрий вечір". – "Сідайте. Бачите, в якій нам ситуації довелося зустрітися – краще було б в іншій, але що поробиш, доводиться і в такій. Знаєте що, я Вас познайомлю з дечим." Бере Кримінально-процесуальний кодекс, розкриває статтю 48-му. "Прочитайте оцей абзацик." Читаю, що "чистосердечное признание, приход с повинной, помощь следственным органам в разоблачении" і т.д. вважається пом’якшуючою обставиною. "Ну, прочитали?" – "Прочитав." – "Ну, що?" – "Нічого, прочитав." – "Ну, і як?" – "Ну, що як?" – "Ви зрозуміли, що тут написано?" Кажу: "Що Вам сказати – я не юрист." – "Ну як же, Ви людина з вищою освітою, то ж тут ясно написано." – "Кому ясно, а кому ні." Він круть-верть, а тоді: "Отут далі прочитайте, 49-ту." Читаю, що "скрытие, запутывание следствия и так далее относится к отягчающим обстоятельствам". Знов те саме: "Ну, то як, зрозуміло?" – «Я Вам сказав, що зрозуміло чи не зрозуміло – я прочитав, але я не юрист». "Ну, то що ж Ви так?" Тоді: "Хто ще з Вами, називайте." – "Ніхто." Подивився так на мене: "Ну, їдь назад."
Мене в машину, везуть на мою квартиру. Всю ніч обшук робили. На ранок все перечитати не могли, тому що там гори було всього. Ретельно обшукували, їх було не менше десятка чоловік. Дві валізи склали, опечатали. Вранці забирають мене і везуть на Тернопіль. Я кажу Івану Різнику, який при мені жив: «Оце 100 рублів передай директору.» Кагебісти не заперечують. Кажу, що в мене ще є ключі від кабінету, треба їх віддати, там лічильна техніка. "У кабінеті? Ану, що там є у кабінеті?"
Їдемо. "Волгою" підвозять мене під поріг технікуму. Якраз перерва. Стали, ніхто не виходить, поки учні крутяться. Уже дзвінок продзвонив, але оця Богдана Мельник, яка згодом мені розповіла, що Іван загинув, бачу крутиться, крутиться у дворі, не заходить. Думаю, чергова, чи що? А вона мені згодом розповіла, що учні послати Івана Баскевича мені повідомити, що моя пара. Він пішов і побачив, що в мене робиться щось страшне, стільки машин стоїть. То вона вже знала, що мене арештовують. Усі пішли в класи, а вона стояла спостерігала.
Коли всі учні зайшли, мене беруть, ніби колеги, під руки, заходимо в корпус, ведуть до кабінету. Ось мій кабінет, ключі. Там практично нічого було обшукувати. Подивилися, викликають директора. Він такий схвильований. "У Вас є якісь претензії до?.." – показують на мене. "Ні, ні, нема." До мене: "В тебе є якісь претензії?" – "Ні, нема ніяких претензій. Ваших 100 рублів я передав через Різника." Так я побачив, яка підлота цей директор.
В.О.: Продовжуємо розмову з паном Миколою Коцом 27 грудня 2000 року.
М.Коц:. Проходимо по коридору, а там фізкультурник вивішує якісь плакати, оголошення. Я подаю руку: "До побачення". Він дивиться: "А що, сьогодні не будемо грати в шахи?" Кажу: "Ні, ні сьогодні, ніколи". Не розуміє, в чому справа. А за мною ці в цивільному йдуть. Далі завгосп стоїть, підходжу: "До побачення." Він зрозумів.
Мене вивели в машину, везуть у Тернопіль.
Їдемо біля Тернопільського цукрового заводу такий туман, не дуже видно. Стоїть міліціонер, офіцер якийсь, з палкою. Там скупчення машин – до цукрового заводу підвозять сировину. Він тикає нам палкою: "Зупиніться". Слідчий Бідьовка перекривився. Сповільнив хід, обминає інспектора, вже обминув. Інспектор показує "Зупиніться". Призупиняє машину, висунувся: "Что, не видишь?" – як рявкнув до цього.
В.О.: Хто це?
М.Коц: Рявкнув – це слідчий Бідьовка.
В.О.: Бідьовка – Ваш слідчий? О, то він пізніше вів справи Миколи Горбаля, Левка Горохівського.
М.Коц: Бідьовка, мій слідчий. Я ще не знав, що він безпосередньо вестиме мою справу. Як рявкнув на цього капітана-інспектора, то він махає палкою: "Їдьте, їдьте, їдьте." Так кагебісти зверхньо дивилися на міліцію. Для них то бидло.
В.О.: Так, якийсь там лейтенантик КГБ міг будь-якого директора мати за ніщо.
М.Коц: Кагебісти були сторожовими псами обкомів. Вони висловлювалися з такою зверхністю: "Це тобі не м’ясокомбінат", чи "це тобі не міліція". В обкомах вирішували, що зробити з тою чи іншою людиною.
Довозять мене в Тернопіль, в управління КГБ. Оформляють документи, кидають у камеру №2. Один у камері. Таке перше знайомство з цим закладом.
В.О.: То це Вас 27 жовтня заарештували?
М.Коц: Це було 27 жовтня 1967 року.

Слідча тюрма в Тернополі.
Опинився я в підземеллі. Це кадебістська слідча тюрма. Вони мали свою, окрему. Якщо в інших обласний центрах тримали в кримінальній тюрмі, мали там окремі камери, то в Тернополі була своя, в підвалі приміщення обласного Управління КГБ. Начальником цієї тюрми був Дідешко. Як тільки мене привезли, він був капітаном, але до Дня міліції приходить уже майором. Перший тиждень я сидів сам. Ніяких живих людей, крім кагебістів, не побачиш. Денного світла також не побачиш, тільки лампочка горить. Але будинок ще довоєнний, тюрма біля тротуару. Чуєш, люди ходять, тупіт попід стіною, розмови чути, але вони нічого не бачить.
В.О.: Я знаю цей будинок.
М.Коц: Ну, от сиджу. Починаються виклики на допити, прокурор приходив на оформлення як підозрюваного, арештованого. Так я просидів 8 днів. "Ну, що, переведемо до людей, щоб не скучно було." – «То переводьте». Отих вісім діб ні прогулянки, нічого не було. Перевели в іншу камеру. Заходжу, там сидять двоє. Почалося знайомство. Один, як він представився, студент Львівського політехнічного інституту. З другого курсу забрали його. Ніби перефразував якось там пісню "Знов зозулі голос чути в лісі" – "Знов Бандери голос чути в лісі". Він розказував, що за це йому дали рік і тримали в КГБ в підвалі, не вивозили в табір. Богдан Штойко, здається, прізвище його, тернополянин сам, вчився у Львівському політехнічному. Другий – може, доводилось зустрічати його – це Віктор Парфенович Рафальський.
В.О.: Так, прізвище відомого політв’язня. У психіатричках його довго тримали.
М.Коц: Це людина трагічної долі. Він уже дуже був знищений цією системою, особливо його нервова система. Він не міг уже стояти на місці – туди-сюди, туди-сюди. Але твердо стояв на своєму. Зачитував свої пісні, вірші з пам’яті. Мені запам’ятався такий його короткий віршик, своєрідний епіграф:
О, Боже милий, скільки ж то
Отих страждань терпіти мушу?
Невже це так вказав перстом,
Щоб кожен ліз мені з брудом в душу?
О, дай мені Самсона міць,
Щоб я струснув оце склепіння,
Щоб вороги поверглись ниць
І зникли в гуркоті каміння.
Оце з його слів я запам’ятав. Він арештований у містечку Ланівці Тернопільської області. Сидів уже не вперше. Здається, вдруге. І продовжував свою літературну діяльність. Писав багато віршів. Усе це попадало їм у руки. За його розповіддю, на цей раз він віз речовий мішок своїх рукописів у Галичину. А за ним ішли. У Ланівцях його перехопила міліція, передала в КГБ, тут почалося слідство. Я з Рафальським щось днів до 10 був, приблизно з 6 до 15 листопада. Він відмовився давати будь-які покази. Його лякали, що будете відповідати за відмову від дачі показів. Він казав, що відмови давати покази – це до двох років ув’язнення. То він зайняв позицію мовчанки, розраховуючи так себе врятувати. Але закінчилося не тим, на що він сподівався. Його забрали в психіатричну лікарню і він там провів щось 20 років. Це я про нього почув значно пізніше, коли звільнився. По радіо «Свобода» не раз були про нього повідомлення. У Дрогобичі вийшла збірка його віршів. Після звільнення він оселився в селі біля Дрогобича.
Отож Віктора Рафальського швидко забрали, а з тим Штойком Богданом я сидів до 31 грудня 1967 року – у нього ніби кінчався термін. Ми розумні заднім числом… Якось віриш людині, бо я сиджу і він сидить. Ми були в добрих відносинах до самого кінця. Його викликали на бесіду перед звільненням. Сказав, що попередили: кого з наших (кагебістів) зустрінеш у Тернополі, то щоб не показував, що знайомий. З тобою не здоровкаються, то й ти не здоровкайся. Вийшов цей Богдан. Але пізніше я його ніде не зустрів, не брав він участі в жодному заході. Оце викликало в мене сумнів – мав би як дисидент десь з’явитися.
Залишаюся я сам у камері від 31 грудня до 20 січня вже 1968 року. "Ну, що, скучно самому? Співчуваю тобі. Не мішало, щоби хтось був поговорити. Щось зробимо, підберемо." І 20 січня вкидають мені в камеру… Такий вовкуватий, грубо кажучи, шмаркач, йому десь років 19, а мені таки вже було 37. Сюди-туди, прийшла людина, починаємо знайомитись, звідки, що? Привезли його з табору, з Малевичів, з суворого режиму.
Казав, що за хуліганство його посадили. А насправді це мені спеціально підготували агента, щоб провокувати. Він такий невитриманий був, примхливий: і то не так, і то не так, давай те, давай те. Це одне. Друге – відколи його вкинули до мене, то 20 днів мене не викликали на допит. І його. Сидимо, сидимо, говоримо. За 20 днів можна багато чого переговорити. Його завдання було – скільки витягне з мене. Через 20 днів почали викликати мене на допити, і його раз чи два викликали. Я говорив з ним те, що слідство знало. А з його боку були натяки, щоб спровокувати мене ділитися і тим, чого слідство не знає. От каже: "А в мене ще залишився пістолет захований." Я кажу: "Не говори про це." Думав, що я також скажу, що в мене щось є. І на слідстві прокурор мене закликав: «Ну, то вже яка різниця, признавайся, щоб тягар не висів на шиї, зброя є?» Кажу: "Є". – "А що?" – "Гармата закопана!" – "Га-га-га!"
Отак у формі жарту. Хоча, якщо вже на це пішло, то я, будучи ще шмаркачем, під час війни збирав боєприпаси. Дві гранати знайшов, заховав, боєприпаси – автоматних патронів, ґвинтівочних, німецьких, радянських – все це консервував, думав, колись знадобиться. Ґвинтівку знайшов, але я поганенько її прикрив, так що хтось її підібрав. А гранати – я впевнений – і по сьогоднішній день там, їх ніхто не викопав. Була ямка, де стовп стояв. Я вкинув їх у ту ямку, закопав. Правда, без запалів, протипіхотні, наступальні. Орієнтовно я знаю, де, але там переорано. Якби я про це сказав, то судили б і за зберігання зброї.
І що цей співкамерник пропонує? Каже, що в нього скоро закінчуються три роки, то, може, комусь щось переказати? Давати якісь адреси я не ризикнув. Але дати про себе якийсь сигнал, якусь записочку так, щоб мені якогось додаткового звинувачення не було, – це, мовляв, я можу. Йому дозволяли мати зошита й олівця. Я в нього відламав кусочок олівця і нелегально зберігав у вінику. Пройдуть, обшукають камеру – нема. Папери де? В туалет ідеш, стоїть над тобою, шматочок газети, журналу якогось ткне в руки і стоїть. Ну, іноді трошки поля відірву і на цих папірцях написав коротко, хто я, як арештований. Домовляюся з ним, що, може, винесеш? "Давай." Ті малесенькі записочки повпихали в рубці його роби. Замаскували акуратно. Через якийсь час вриваються наглядачі, забирають його з камери, а мене роздягають і обшукують. Він віддав їм ті папірці. Питав мене, кому передати. Він натякав, що іноді бачить іноземців. То я сказав: "Виріши сам, кому передати."
В.О.: То він вирішив передати кагебістам?
М.Коц: Так, передав куди треба. Але мені до кінця слідства, до суду й не згадували про ці записки. Тільки в таборі кагебіст мені натякнув: "Що Ви там писали?" Кажу: "Те, що ви читали." Після звільнення, після реабілітації я поїхав знайомитися зі своєю справою і знайшов у ній передрукований на машинці зміст того, що я написав. Але, кажу, це не піднесли як додатковий кримінальний матеріал. Тому я намагався писати обережно. Що арештований тоді-то, за те-то. Так що обійшлося.
Я з тим кримінальником був до кінця слідства. Так він висиджував, вивуджував. І раптом мене забирають після суду. Питаю, чому його тримають. "Я не знаю, чого вони хочуть з мене..."
Потім заарештували Левка Горохівського – він сидів ним. Після Горохівського хтось третій – він і з ним сидить. Про долю своїх записок я дізнався наприкінці перебування в таборі. А коли приїхав у табір Горохівський, то ми порахували, що тільки з нами двома він просидів десь біля року. Я подумав: і на що ти надіявся, чоловіче? Що ти заробиш на тому, що когось продаси? Отакі люди бувають. Казав, що родом із Заліщиків, що батько його – завскладом, мати – медсестра. Наскільки це достовірно, мені не доводиться перевіряти. Прізвище я забув, пізніше нагадаю. Це те, що стосується стукачів.
Про слідство. Допитують: «Що штовхнуло тебе на злочинний шлях?» І формує вступну частину такими словами: "Наслухавшись антирадянської пропаганди ворожих західних радіостанцій, став на злочинний шлях." Тобто я ніби жертва західних ворожих буржуазних центрів. Мені це не сподобалося: "А на якій підставі ви пишете, що я наслухався буржуазних передач?" – "Ну ти ж слухав, ось у тебе записи." – Ну то й що, що слухав? У мене що – своєї думки нема? Слухав, але це не було вирішальним". – "А яка ж причина?" – "Ваші дії, ваша злочинність. Ви погубили мого брата, матір, переслідували батька. Ось що мене спонукало йти на боротьбу з вами." Записали, що я син куркуля, будучи невдоволений радянською владою, виступив проти неї.
Вони не мали жодного прямого свідка, який би твердив, що я проводив антирадянську агітацію. Були ті свідки, хто знайшов листівку, але мене не знав. Він приніс листівку в КГБ і здав її. Таких було щось чоловік п’ять чи шість. Так що в мене не було конфронтації зі знайомими людьми, щоб один другого звинувачував.

11 квітня 1968 року. Суд.
То що вони зробили? Перед самим судом проводять збори громадськості двох містечок – Копичениць і Хоросткова. Зобов’язали керівників, щоб підготували промовців з осудом буржуазного націоналіста такого-то, щоб кожен приніс свій виступ у письмовій формі, прочитав і здав їм. Керував цими зборами начальник обласного КГБ Ступак, районний кагебіст, начальник міліції, прокурор. Вони диригували зборами, де зачитувалися виступи представників різних організацій. Прикро, що люди, які були з тобою в хороших стосунках, з якими я ніколи не мав ніяких конфліктів і, навпаки, дещо помагав, – коли тебе закрили, а їм пообіцяли, що більше мене ніхто ніколи не побачить, – то вже можна лити на мене все, наживаючи собі на цьому капітал. Ну, безпринципне, не усвідомлює, що робить. Пише так: «Я, радянська людина, прошу радянський суд застосувати до нього найсуворішу міру покарання». Та ще й підкріплює піснями: "Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек, я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!" От, по нашому містечку ходив ворог, топтав нашу землю, їв наш хліб! І йому, такому негіднику, захотілося самостійної України! Я прошу застосувати до нього вищу міру покарання!» Це є записано в справі! Кагебісти назбирали таких матеріалів цілу папочку, підшили їх. Це було за два дні до суду.
Привозять на суд.
В.О.: А дату суду пам’ятаєте?
М.Коц: 11 квітня 1968 року був суд, а десь 9 квітня провели ці збори громадськості. Люди, з якими ти працював, ллють на тебе, бо думають, що ти вже знати цього не будеш, ти похоронений, а я таки радянська людина, продемонструю свій громадянський обов’язок. Впало в очі таке, що нікого з членів партії не зобов’язали виступати, виступали лише безпартійні. Тому що я звинувачував насамперед парті. Були там парторги, члени партії – а ніхто не виступав, лише безпартійні громили мене як ворога народу. Серед був один студент – було таке крикливе, комсорг: "Він хотів із нас зробити ворогів радянського народу! Ми, комсомолія, колектив, цього не допустили і просимо суворо покарати ворога!"
Отакі були заяви. На суді прокурор заявляє: "Поступили звернення до суду громадськості міст Копичениць і Хоросткова." Думаю: що таке? Невже хтось наважився виступити на мій захист? Прокурор відкриває папку й зачитує одне звернення громадськості, друге. А, ось які звернення! Ось що значить радянська громадськість! Я тоді прошу дати мені з ними ознайомитися. Прокурор дав мені папку. Я погортав, дивлюся: прізвища знайомих людей – що ти скажеш?

Ще щодо слідства.
Я не скажу, що мене там били. Але – умови утримання. Ти в повній ізоляції, ти нічого не бачиш, ніякого зв’язку ні з ким не маєш. Тримають тебе, як піддослідного кролика. На слідстві – скажу, що той слідчий Бідьовка – то виродок, то кат патентований. Вдарити він мене не вдарив, але з кулаками не раз накидався на мене. Лаявся таким російським матом, на всю потужність. Але ніяк не міг витягнути з мене те, що йому хотілося. Це про те, де я розкидав листівки. Я назвав пункти, скільки орієнтовно листівок. Але ніхто їх не бачив. Слідчий їздив по тих місцях, опитував прибиральниць, двірників, і начальників автостанцій, на вокзалах – не бачили, ніхто не говорив. Хтось знайшов на залізничному переїзді – там обходчики йшли, а я через з вікна вагона викинув кілька штук, це між Городчанами і Волочиськом.
Підозрювали мене у виготовленні ще однієї листівки – приблизно так виготовлена, як моя. Ніби зроблена з моєї. Там також намальовано зверху тризуб. Але вони не знали, хто її автор. Нею займався інший кагебіст. Один раз приходить, таким вовчим поглядом: "Твоя?" – "Ні." – "Твоя!" – "Дай хоч прочитати." Вона зроблена фотографічним способом. Довбав мене: "Твоя?" – "Дай я хоч прочитаю, що там". Він посичав-посичав і пішов.
І ще такий трапився епізод. Коли я вже був у них під слідством, раптом появився один екземпляр моєї листівки в місті Володимирі-Волинському, в чайній. Допитували офіціантку. Вона показала, що заходила група людей, сіла за стіл. Сиділи й реготали, пішли, а потім другі прийшли. А потім зайшов працівник фінвідділу – за стіл, а на столі щось лежить. А ці хлопчаки – чи з ПТУ, чи що, – не знаю, де вони її знайшли. Очевидно, в Нововолинську, тому що в Володимирі я не поширював – видно, привезли в Володимир і залишили на столі. Цей з райфінвідділу прочитав листівку і зразу з нею пішов у КГБ, здав. Ця листівка з’явилася, коли я вже сидів під арештом. І от почалося на допитах: "Кому давав поширювати?" – "Нікому." – "Брешеш! Батькові дав?" – "Ні." Він мене півдня довбав, кому я давав. "Ні, і все!" – "А як вона могла туди потрапити?" – "А звідки я знаю? Хтось знайшов та перевіз." – "Кому вона потрібна?" – "Питай того, кому потрібна." Це було виявлене десь у листопаді 1967 року. Так не встановили. Порушили були окрему кримінальну справу, проте ніяких кінців не знайшли.
В.О.: А скільки тих листівок приблизно було зроблено?
М.Коц: Десь у межах сотні. Це фототокопії. Я так їх порозкидав, що їх у мене ще з десяток залишалося. То я планував їх у Чернівцях поширити, але ж оглядаєшся, де це можна зробити, а де підозріло.
Закривається справа. Коли немає чим плюнути на тебе, то що тільки не придумують. Їздив слідчий у моє село, допитував. З сільської ради взяв характеристику на мене. А головою був років на три чи чотири молодший мене такий заїка Антонюк Микола. Характеристика починається так: "Коц Микола, його батько був куркуль, посаджений, його брат посаджений..." Що ніби брат мав зброю. А він не знав, що брат уже реабілітований. Про мене ні слова не мав чого написати, а пише про брата, якого він не знав, тому що він ще без штанів ходив, коли брата арештували. Брата арештували в 1940 році, а він десь із 1934 року, він узагалі його не знав. Зате знав, що його посадили, знав, що батька посадили. Про молодших брата і сестру – своїх майже ровесників – ні слова. Тільки те, що негативне. Мені пізніше розповідали, що як його КГБ викликало, то він казав, що в мене багата квартира, що мені в мене все було, тільки ще захотілось Америки!
Неофіційними каналами розповсюдили, що я – американський шпигун, що я передавав за кордон американській розвідці таємні повідомлення, що мене мали, мов, американці приїхати літаком і забрати, але чекісти випередили і мене перехопили. Таку чутку поширили і в моєму селі, і в інших, і де я працював – що я американський шпигун. Після звільнення дехто питав, чи правда, що я був американським шпигуном. Такий абсурд, але люди припускали, що я міг мати радіостанцію, передавати за кордон по радіо інформацію. Для смертної публіки це проходило – правильно, правильно! Тому що скажи правду, то дехто може задуматись. А на слідстві: "Став на антирадянський шлях." Я питаю, де? Де ви бачите, що я став на антирадянський шлях? Де там написано, що антирадянський? Я виступав не проти радянської влади, а проти комуністів. В листівці йде мова тільки проти комуністів. Це бісило прокурора: "Ви бачите, до чого дійшов! Він хоче розколоти партію і народ! Не вийде! Не вийде, громадянине Коц!" Не вийде – то не вийде, але в протоколі весь час писали, що я виступив проти радянського державного ладу. Але я беру та й дописую, що не проти радянського ладу, а проти комуністів. А хто представляв радянський лад? Комуністи. Радянська влада – це лише ширма для прикриття комуністів.
Перед ознайомленням з кримінальною справою знову викликає мене начальник обласного управління полковник Ступак на бесіду. Мені наказують: «Привести себе в порядок». Заводять. Сидить біля нього ще хтось – не знаю, хто, я не спитав. "Ну що ж, як справи?" – "Як бачите." – "То ми ж колись говорили після арешту (він тоді цього не говорив, але вигадав), що якщо у Вас будуть якісь питання, звертайтеся до мене. А ось вже півроку, а Ви не зверталися – у Вас немає до мене ніяких питань?" – "Поки що немає. Ось закінчується справа, ознайомлюся з нею, а потім будемо говорити. Я протоколи допиту бачив, але є ще інші матеріали, яких я ще не бачив. Інших людей допитували, що там написано, мені невідомо. Тоді й будемо говорити."
Бере мою листівку: "Скажіть, будь ласка, скільки людей педколективу було, де Ви працювали?" – "Там було до 30 чоловік." – "Скільки з них мають дві вищих освіти?" Я спочатку не вловив, на що він спрямовує, і відповідаю: "На сьогоднішній день нема нікого. Є один, що поступив у другий вуз." – "А Ви?" Ага, ось що – тобі треба натякнути, який я невдячний радянській владі, яка дала мені дві освіти, а я виступив проти неї? Я кажу: "Освіту не роздають, як медалі чи похвальні грамоти. Освіту здобувають." – "Ну так, але ж Вам створили умови..." А потім: "Ось ви бачите…. (Не каже «тризуб»). Досить гарно намальований. А звідки Ви знаєте його?" – "Як звідки знаю? При німцях, коли була проголошена самостійна Україна, в усіх установах висів тризуб – у школі, в управі." – "То Ви й це пам’ятаєте?" Відпала мова, звідки я знаю тризуб. Він розраховував, що мені показав той чи той. Думаю, не одержиш ти такої відповіді, якої хочеш. Він сюди-туди, сюди-туди, розмовляв зі мною чотири години, все пронюхував. Закінчується розмова. "Будуть у Вас якісь питання чи що – звертайтеся до мене." – "Добре."
Забирають мене від нього назад у підземелля. Через кілька днів дають мені знайомитися з кримінальною справою. Я перечитав, скільки там фальсифікації, починаючи з довідки з сільської ради, протоколи про батька – що це куркуль, він експлуатував, наймав робочу силу. Ну, думаю, тепер є про що з тобою поговорити. Я знайомлячись зі справою дещо повиписував і звертаюся до чергового, що тепер хочу зустрітися з начальником. "Я передам Дедешку". Дедешко – це начальник тюрми. Той через якийсь час заходить: "Що там у вас?" – "Я хочу побачитися з начальником обласного Управління полковником Ступаком". – "Ну, я поговорю з ними". – "Добре."
Через деякий час приходить до мене начальник тюрми (чи слідчого ізолятора) Дедешко й каже: "Начальник Управління зайнятий і не має часу. Якщо у Вас щось є, то напишіть йому, а я передам." – "Якщо не хоче приймати, то й я писати нічого не буду." Бачиш, коли в тебе є якісь контраргументи, то він уже не хоче з тобою говорити, а шукає, щоб я перед ним плакав і писав – не треба мені.
На закриття справи привели мені адвоката – Кацнельсон. Він переглядав записи, які вилучили в мене. Отак заграє: "Ну то що, Ви згідні зі звинуваченням?" – "Як згідний? Отут і те не так, і те не так." – "Та то таке просте, то на суді з’ясують, тут немає нічого особливого." – "То це ж неправда!" – "Та то не має значення – суд буде розглядати все. Підписуймо, що справа закінчена". Бачу, що він такий – то на тобі, розписався, що справа закінчена та хай буде суд.

Вирок.
Минає ще тижнів за два до суду. Закритий, нікого в суд і на поріг не пускають. Але батьки якось зорієнтувалися – вони найняли адвоката у Львові, Сікович Тамару Андріївну, вона приїхала мене захищати. Думали, що вона щось вдіє. Де я її побачив? На суді підходить: «Я така-то, ваші батьки, брат і сестра, найняли, щоб вас захищати». Вони заплатили гроші, вона приїхала. Ми не такі далекоглядні були, але коли пройдеш суд, то побачиш, яка роль адвоката в радянському суді. Ну вона хоч не перетворилася на звинувачувача. Єдине сказала: "Преступление совершено, но надо учитывать, что это впервые он сделал. Продолжительность вражеской деятельности была очень краткая. И я прошу..."
В.О.: Захист вела російською мовою?
М.Коц: Так. Слідство і суд велися українською. А вона росіянка. Весь її захист звівся до цього.
А на суді що? «Які є побажання?» Я кажу: «Оскільки були допитані брат, сестра і батько, то я хотів би, щоб на судовому засіданні були присутні мої родичі». – "Ми порадимося". Перешепнулися за столом голова суду з двома послами – "Суд бачить у цьому потреби." Відмовили – нікого не пустити. Тільки як допитаних викличуть: "Що можеш сказати?" Сказав – і геть за двері, на вулиці стій.
Захистити себе не давали. "Підтверджуєш? Поширював?" – "Поширював." – "Чого?" Тільки починаєш давати відповідь, чому так вчинив – "Не дозволяю! Не дозволяю займатися тут антирадянщиною!" Не дають нічого сказати. Ну, не даєте нічого сказати – то я вирішив іншу тактику застосувати. Буду ставити запитання свідкам. Але свідків таких, щоб могли щось сказати, не було, хіба брат. Викликали брата, а я підготував десь до десятка питань. Питаю: "Ти пам’ятаєш, як арештовували нашого брата?" Суддя не зорієнтувався. А брат наляканий. Я зумів дати йому на суді щось зо три питання, а в мене їх було з десяток підготовлено – розкриття через свідка. Коли суддя почув, які я питання даю – "Знімаю! Знімаю! Знімаю питання!" І не дав братові нічого відповідати. Дехто каже, що виступав у суді, викривав… У мене не було такої можливості. Єдине, що мені адвокатка підказала – що маєш право ознайомитися з протоколом судового засідання.
Закінчується суд, виносять вирок – сім років ув’язнення, п’ять заслання – до побачення. Родичі надворі стоять – батька й близько не допустили. Мене в воронок і назад у підземелля. Ну, до суду не даєте побачення – але ж суд відбувся. Ні.
В.О.: А суд тривав скільки днів?
М.Коц: Один день, та й то неповний. Скороченим варіантом, що там зволікати. І мене назад у підвал.

Побачення.
Родичі крутяться, побачення просять – ні-ні, взавтра. Думали, що вони поїдуть. А вони переночували і наполягають, щоб дали побачення. І волею-неволею треба було дотриматися формальності, після суду дали побачення.
Прийшов Дедешко, начальник тюрми, попередив мене: "Про справу – ні слова в розмові, інакше побачення буде припинено!" Ну, що зробиш? Привели їх у таку кімнаточку, приводять мене, стоїть начальник тюрми, стоять два наглядачі. Батько, брат, сестри. Їм цікаво знати, в чому справа. Тільки почнуть питати – той на мене вовком, щоб ні мур-мур на цю тему. Ну, бачу, що припинять побачення... Фактично це формальність була, що показали тебе, що живий іще – і все. Де я знаходився – вони також не знали, що я був у підземеллі, в цьому ж корпусі. Закінчується це побачення, їм кажуть: "Ви ще маєте право на побачення перед відправкою його в табір." – "То ми ж не знаємо коли..." – "Ми повідомимо, приїжджайте. До побачення." Забрали мене назад у підземелля.
В.О.: Скільки тривало це побачення?
М.Коц: Хвилин 15 – 20.

Касаційна скарга.
Ведуть мене назад у підвал, і тоді я звертаюся: "Дайте мені познайомитися з протоколом судового засідання." – "Та нащо воно Вам?" – "Як нащо? Я хочу бачити." – "Та що там – що було, те й написано." – "Так я маю право познайомитися?" – "Маєте, але що ж там знайомитися?" Я наполягаю, щоб дали мені протокол, щоб я ознайомився. Видають мені копію вироку, а там сказано, що від дня вручення копії до 7 днів маєш право оскаржити вирок. Я пишу, що поки з протоколами судового засідання не ознайомлюся, я ніяких заяв і касацій писати не буду.
Днів 3 – 4 крутилися-крутилися: "Та що там? Та що там?" Я наполягаю: "Я маю право – дайте!" То що роблять? Розіграли таку сцену – і це доводило, що в них ніякого протоколу суду не було, вони писали його заднім числом після суду і фабрикували його, як їм вигідно було. Нашкрябали там щось, але ж воно як небо і земля між тим, що я відповідав і що написано. Як їм викрутитись? Вони дають старшині цей протокол, той заходить і так поспішно: "Ось, ось ці протоколи, подивіться, але я не маю часу – отут розпишіться, що ознайомлені. Я спішу, мені нема коли." І стоїть наді мною. Я кажу: "Я хочу прочитати." – "Та що тут читати?" Бачу, не дає. Але якось з бідою я таки затримав, бігло перегорнув, виписати багато дечого не зміг, але дещо повиписував, деякі замітки в пам’яті лишилися. "Розпишися, що ти познайомився." Я пишу: "З протоколом ознайомився. Свої зауваження дам окремо." Він, не читаючи, побачив, що я написав, у двері й поніс. Але там прочитали: ага, дасть пояснення окремо – і засмикалися, що процедура не завершена. Приносять мені папір: ну, пиши. Я їм і написав, що й те не так, і там сфабриковано, описував конкретні факти, що говорив одне, а писали друге, що воно не в’яжеться. Ну, хоч би таке – характеристика на батька, що він працював у німців. Я й на суді сказав: «Що ж ви так мало написали – написали б, що батько був старостою чи поліцаєм». А вони в протокол пишуть, що син заявив, що батько був старостою села. А я ж то з іронією сказав.
Оці свої зауваження я виклав на кількох сторінках – нате. Але не знаю, де вони. Запитання: «Що Вас штовхнуло на злочинну діяльність?» Давайте я напишу вам. Я три вечори писав, щось на 11 аркушах описав, що нам принесла радянська влада. "Що ти антирадянщину пишеш?!" Першого вечора я здав рукопис. На другий день приходить продовжувати: "Поменше антирадянщини!" – «Я пишу факти, а не антирадянщину». Він сичав-сичав, але забрав аркуші.
Відправка в табір. Ніхто родичам не повідомив. Але вони наїжджали і дізналися, що мене десь повинні відправляти. Приїжджають, передачу хочуть передати. А якось перед цим прокурор зайшов у камеру і запитав, як і що. Я кажу: «Побільше брехні». Він обурився і дав вказівку позбавити мене побачення перед відправкою в табір. «Розпишись – ось тобі привезли передачу, а побачення перед відправкою ти позбавлений». Я кажу: "То забирайте й передачу – не хочу брати." – "Та що ж ти, люди везли стільки кілометрів, у якому стані вони будуть? Це ж буде для них удар." Зрештою я розписався, що одержав передачу, і родичі поїхали ні з чим додому, як прибиті.

Етап.
6 червня 1968 року раненько відправили мене етапом на Київ. Етап був такий: іде поїзд "Івано-Франківськ – Козятин" (він, по-моєму, і зараз ходить), вагон-зак ішов раз на десять днів. Вкинули мене в цей вагон і везуть. Везуть досить оригінально. Привозять до Шепетівки, це ще раненько. Вагон відчіплюють і заганяють у тупик. Цілий день смажимося в вагоні. На вечір підчіплюють нас до якогось поїзда, вже з Шепетівки тягнуть. Тобі ніхто не каже, куди, але все-таки вияснилося, що за ніч затягли аж у Жмеринку. У Жмеринці знову відчепили вагон на день, знову смажилися ми цілий день у вагоні. Надвечір підчепили до якогось чергового поїзда, який іде на Київ. Таким чином, шостого я виїхав із Тернополя, а восьмого десь уранці був уже в Києві.
У Києві привезли в Лук’янівську тюрму, кинули, здається, в 57 камеру. Це камера рецидивістів, хто вже засуджений і кого перекидали етапами, "полосатики" – там я вперше побачив, що це за форма радянська. Інші чекали вироків, інші вже були засуджені й затвердження чекали. Довелося з ними спілкуватися. «Хто такий?» Дивуються, що мене везуть у цивільному одязі і з волоссям – це їх насторожувало: «Усі стрижені, а ти не стрижений» Я не приховував, хто я і що я.
Що за середовище? Це рецидивісти, більшість з яких дійсно втрачені люди. Ходять, як тінь, як звір, його ніщо не цікавить, тільки вирвати щось чи конфлікт якийсь зав’язати, побитися. Але траплялися й цікаві люди. З Луганської області був якийсь Микола (прізвище не запам’ятав), російською мовою говорив, але познайомився і ніби взяв мене під свій захист серед цього бидла. Попередив, щоб мене ніхто не чіпав і нічого в мене не вимагав. У мене там були шматочки з передачі, мав пару шкарпеток. До нього прислуховувалися. А спочатку було, що те мені дай чи: "Для чего тебе этот пиджак – ты все равно едешь в лагерь, а вот я скоро освобождаюсь, мне нужен". І вже тебе екіпувати хочуть у свою форму. Ну, я свій одяг зберіг, а ті шкарпетки забрали. А далі стрималися. Вони досить організовані: нав’язують зв’язки з сусідніми камерами: "Подогреться есть что-нибудь?" Там кричать: "А у вас что есть?" – "Что?!" Ми рецидивісти, мов, а ви до нас звертаєтесь, як би якісь генерали чи що. А там сиділи з одної сторони хлопчаки-неповнолітки, то для них рецидивісти були герої. "Посилай коня!" Знаєш, що таке кінь? Передають шматочок передачі, чаю чи цукру – і на загальний стіл.
Я вісім днів пробув серед них. Один каже таке: "Я не работал на данную систему и работать не буду. Пусть я сгнию здесь, но я работать не буду на коммунистов. И помни: первые помощники, если вам, политическим, придется – обращайтесь к нам. У нас есть три лагеря – Сокаль, Славута... і десь іще в Донецькій чи в Луганській області. Помни эти адреса – мы всегда вас поддержим!" Отакі їхні погляди.
З Києва кинули мене в харківську пересилку, в камеру смертників. Якщо в Києві в середовище рецидивістів, то в Харкові одного держали. Там я знову щось 7 чи 8 днів пробув. Правда, перед відправкою підкинули одного вінничанина, такого дядька, "за війну", як вони говорили. Він у таборах і помер, простий селянин.
В.О.: Як його прізвище?
М.Коц: Криволап, а от ім’я забув. Це було перше знайомство з політичним, хто вже був у таборі. Його викликали, бо ще когось тягнули на слідство. Камеру смертників доводилося бачити?
В.О.: Та я теж там був, у Харкові на Холодній Горі, у камері смертників. З металевого листа...
М.Коц: Металевий лист один так, а другий отак приварений. Це нари. Замість тумбочки куб з металу зварений і вбетонований – жодного рухомого предмета. Навіть параша, і та на такому здоровому ланцюгу прикута, що як і відчеплять, то вона кілограмів 80, і виносити її – то просто волочиш, бо сили не вистачає нести. Подвійні чи потрійні двері, потрійні ґрати – ото така камера смертників.
Їдемо свердловським поїздом. Ввезуть-везуть – через Саратовську область. Випала мені назва пересильної тюрми... Там, ще до Потьми.
В.О.: Рузаївка?
М.Коц: Так, Рузаївку. Кинули в Рузаївку – там периферійна тюрма, людей мало було. Там ще з’явилося двоє – один латиш і один росіянин на прізвище Жуков. А латиш цей... На перше знайомство, здавалося, що там люди ідеальні, а насправді він був виконробом (прорабом) у таборі, біля начальства крутився.
А цей Жуков представився, що був на Заході, працював на радіостанції "Свобода". Вирішив повернутися, а тут йому "десятку" – хоп. Його ще й закрутили: «То ми для формальності десять, якщо будеш добре працювати, порядно себе поводити, то сидіти десять років не будеш». І ця людина наївно вірила в це. Казав: «Я їм розкажу, я там був, я знаю, у мене з ними ще багато буде розмов». З отаким настроєм їхав...
[Ми приїхали на Потьму, одну ніч переночували. Там ні постелі, нічого, на підлозі валялися хто як. Така картина, що це дійсно радянські тюрми, концтабори. За стінкою була жіноча камера. Це перегукування – яка гидота! Чого тільки там можна було наслухатися! Дикість! Перегукуються, замовляють пісень – які ж то... До чого можуть опуститися жінки! Їхніх облич не бачиш, тільки чуєш оте все. Переночували в Потьмі, нас везуть на 11-й. Відтак 29 червня я прибув у 11-у зону і побачив, що таке Явас.
Але хотів би два слова сказати за етапування нас із вагона в Харкові до тюрми. До такого дійти – це не вкладається в голову! Від вокзалу вагон стояв, може, так метрів за 200, "воронки" не могли підійти впритул до вагона, нас треба було переводити метрів 50, може, й більше. Вивантажують із вагона: "Садись, садись, садись!" Набралося нас, мабуть, два десятки. "Взяться под руки! Гуськом! Рачки!" Шмаркач якийсь, молодший лейтенант, з криком. І так ми повзли від вагона до "воронків" рачки, можна сказати; речі маєш, волочиш за собою. Не бачив би я цього... Ця дикість запам’яталась назавжди. Отак доставили нас у Харків. Далі у "воронки", завезли в тюрму, там я сидів.

29 червня 1968. Мордовія.
Прибув я в 11-й табір. Перше знайомство. Усі чекають, хтось з волі щось привезе нове – а хто, що? Кожен приходить і намагається з тобою познайомитися. Перший був Мирослав Мелень. Був Михайло Зеленчук. Шевчук Анатолій – той за день-другий зі мною познайомився. То була ніби як телеграма, яка з волі прийшла: „А хто, а що, а звідси, за які гріхи тебе привезли, на скільки?”
Сталося так, що я на 11-му відбув рівно рік, до години, можна сказати. Привезли 29 червня 1968 року – і 29 червня 1969 року цей табір звільняли для побутовців, а нас розвозили по інших, і я попав на 19-й.
В.О.: Це в посьолок Лєсной.
М.Коц: Ще про 11-й хочеться сказати. Він був великий, там було десь понад тисячу людей. Знайомлюся. Також хочеться знати новини – хто, що, земляків шукаєш, хто є з Волині, які люди? Це була чи бібліотека, чи живий архів. Наскільки достовірно кожен ділився своїм, це вже на його совісті, але чимало інформації отримуєш. Кожному варто було б побути там років зо три, тоді людина пізнала б, що таке радянська дійсність. На жаль, цього не знають. Можливо, комусь, хто на волі, це видасться: о, який людоїд, йому хочеться, щоб усі там посиділи. А поміж в’язнями були такі розмови, що хай би кожен пройшов ці університети, то він знав, що то радянська влада. А то забивають мізки різними рожевими ідеями.
Що я там робив? Спочатку кинули мене в полірувальний цех. Там робили різні меблі, шафи. Потім перекинули в диванний цех, на складання. Потім мені вдалося перейти в електроцех. Там працював Іван Покровський, земляк мій, то за його пропозицією мене взяли в електроцех. Там я освоїв перемотку електродвигунів, то решту часу добув там. Це впродовж року така зміна праці. Але я був тяжко виснажений цією тюрмою і роботою. У диванному цеху – курява страшна, коли вату штампуєш. У полірувальному цеху – випари ацетону, що в мене серце здало так, що я вже ледве ходив. Мене поклали були там у лікарню, пробув я там днів десять. Бачу виносять у коридор на носилках – мрець лежить. Але потім чую розмову, що, ні, він живий. Можливо, вам приходилось зустрічати його? Він з Київщини чи з Києва, голодував щось сім років. То от при мені його забирали, відправляли на третій у лікарню як голодуючого. Лежав нерухомий на носилках.
В.О.: Може, то Анатолій Лупиніс? Але він два роки голодував.
М.Коц: А цей такий єдиний унікум, що сім років голодував.
В.О.: Я чув про такого, але не пригадаю прізвища.
М.Коц: Були там зустрічі з кагебістами. Через якийсь час приїжджає з Саранська полковник Арбузов, заступник міністра внутрішніх справ Мордовської автономної республіки. Викликав на бесіду, щоб, так би мовити, наставляти тебе на правильний шлях. Починає мені нотацію читати як злочинцю. Я сиджу мовчки. Він дивиться, дивиться: "Вы понимаете меня?" Я кажу: "Понимаю". Далі говорить, говорить, а я мовчки сиджу. Знову: "Понимаете меня?" – "Понимаю", – кажу. Тоді він почав, що „ты же преступник”. Кажу: "Ви спочатку подивіться на себе, хто ви?!" Він: "Я уже двадцать лет проработал в данной системе, я не знаю случая, чтобы кто-то из наших органов был преступником". Я кажу: "А хто такий Берія? Це ж ваш батько". – "Понимаете, это международный агент, он работал на английскую разведку." Кажу: "Не треба...". Розійшлися в такому недружньому настрої. Ще перед тим якийсь лейтенантик у цивільному одязі закликав і почав розмову зі мною: "Вот у нас можно и на лучшую работу устромиться, но что-то у вас взгляды не те". Тобто якщо ти зміниш їх, то тобі дадуть якісь пільги. Але пільг я не бачив до кінця строку.
У 19-й зоні я опинився в електроцеху, пробув там від 29 червня 1969 року до 20 чи 30 березня 1970 року. Я ще проходив там перепис населення. Коротко скажу дві варті уваги речі. Привезли до нас з Інституту соціологічних досліджень людей, які опитували громадську думку і давали заповнювати анкети. Анкета підготовлена спеціально для в’язнів, але для кримінальників: які ти вчинив злочини, каєшся ти чи ні, які твої плани? – От у такому дусі. Дехто відмовлявся заповнювати, мовляв, ми політв’язні, що ви нам підсовуєте такі запитання. Дехто писав, що надумав. Наприклад, був естонець. Не пригадаю зараз прізвище. Коли ввели в Чехословаччину радянські війська, він дременув, дезертирував і переховувався серед чехів, а потім його видали і посадили. Він написав: „Я проклинаю своих родителей за то, что они согласились в 1940 году на присоединение Эстонии к Советскому Союзу”. Ми писали досить різкі відповіді. Хто відмовився, а хто писав. Ці з інституту не вперше в такому таборі. Я питання: "Це буде опубліковане?" – "Ну, подивимось." – "То навіщо писати, коли воно світу не побачить?" Відповідає, що йому треба зібрати матеріал, відзвітуватися: "Ну, побачимо, обробимо..." Вони два рази зробили опитування. Один раз тотальне, другий раз вибіркове, кожного десятого. Я взяв участь в одному і в другому і дав відповіді так, як я розумів. Така була сутичка з громадянами з-за меж табору.
Потім – перепис. Викликають, ставлять питання і записують. "Ваша специальность?" – Називаю. "Где работаете?" – "Я політв’язень." – "Ми знаем это, а сейчас – рабочий". Я кажу: "Ні, я не робітник, я політв’язень. Що, я буду з вами обманювати державу – коли я в’язень, а буду писати, що я робітник? Я хочу, щоб держава знала, щоб фальсифіковані дані їй не надходили". Ми дійшли до того, що він розсердився він, не схотів писати, те, що я кажу, а я відмовився підтверджувати, що я робітник, хоч і працюю електриком. "Ні, – кажу, – не буду." – "Іди!" Я пішов, на цьому розійшлися. Таким чином людей з вищою освітою в якомусь забитому мордовському селі записували під час перепису в робітники.
Це було в 19-му. Беруть мене, Василя Підгородецького і Олександра Назаренка, з Донеччини родом, нас у "воронок" на етап. Завозять на 17-й. А 17-й був розділений на дві зони. В одній частина людей і в другій частина людей. То Підгородецького забрали в "меншу", як ми називали, зону, а мене і Назаренка кинули в "більшу". І отак я приблизно з 30 березня 1970 року опинився в 17-й "великій" зоні. Вона теж невелика, бо там людей було десь порядку 150-170 на цей час. Що можна сказати про цю зону? Скажу отаку річ. Я старався, де б не був, цікавитися інформацією про табір, збирав соціологічні дані. Я в 17-му пробув до 1972 року, до етапу на Урал, до 9-го серпня. То відбув там повний 1971-й рік. Поцікавився про смертність, то виходило, що кожний одинадцятий пішов на той світ. 1 в’язень з 11 за рік пішов на той світ. Це інформація не вигадана, а конкретна. Прізвища деякі пам’ятаю, деякі не пам’ятаю, але це число від цих років зберігається в пам’яті.
Ми там згуртувалися – Левко Горохівський, я та Олесь Назаренко. Ще привезли були зі Львова Степана Бедрила. Так нас було 4 чоловіка, більш-менш однодумці. Ми обговорювали різні питання, в тому числі національні, мріяли про Україну і навіть організували гурток розширення свого світогляду. Назаренко готував літературні теми, Горохівський з архітектурою знайомив нас – типи архітектури, стилі, Бедрило з економіки давав нам деякі дані, що знав. Я – в основному політичні питання, наскільки знав їх. Ми робили так: одного тижня один робить доповідь у цьому невеликому колі, другий тиждень – другий готує, на третій – третій. Виходимо в неділю, десь збоку присіли... Потім Бедрило звільнився, мабуть, у сорочці народився: йому всього два роки дали, унікальний випадок. Ми залишилися втрьох. Потім нас забрали на Урал, а дехто залишився на місці.
Привезли були в 17-й Бахталовського – священика, монаха, колишнього настоятеля Івано-франківського монастиря. З ним не раз доводилося спілкуватися. А він мав порядну освіту: закінчив два університети – Інсбрукський католицький університет і Бельгійський, володів багатьма мовами. Тоді перекинули з "малої" зони Баліса Ґаяускаса, це унікальна людина. Гаяускас старався удосконалювати свою литовську мову, захопився різними мовами, то з тим священиком Бахталовським проводив години, розмовляли іспанською мовою Ми сміялися, що Бахталовський краще говорив французькою, ніж українською. Українською так по-галицькому говорив, а володів німецькою, польською, французькою, знав – наскільки, я не буду судити – іврит, латинь. У цьому відношенні був досить ерудований. Був такий Анатолій Бергер – мабуть, ти чув такого в’язня? Поет Виноградський, Анатолій Бергер? Цей Бахталовський шукав собі співрозмовників. Хоча Бергер іудей, а цей греко-католик, вони знаходили спільну мову, годинами розмовляли. Священика не цікавила твоя національність, але він старався схилити тебе в греко-католики. Між іншим, це він, наскільки мені відомо, і Калиниченка схилив до греко-католиків. Знаєш Віталія Калиниченка?
В.О.: Знаю, знаю.
М.Коц: Була з цим священиком історія – хотілось більше розказати про нього, але часу мало, то скажу тільки таке. Він старався дещо записувати і передавати на волю. До нього приїжджали дві монахині-опікунки, дещо привозили йому. Давали тільки загальне побачення. Чекісти глумилися з нього: "Кто она? Жена?" Він: "Ні". Ну, для чекістів це був глум, що от приїжджають якісь дами. Кінчається в нього термін. Він хворий був, бо все-таки 1897 року народження, тобто на цей час, у 1970 році, 73 роки дідові було. Строк у нього був невеликий, усього три роки табірного і п’ять заслання. От, виїжджаючи в інший табір, він хотів щось передати на волю, але нема через кого. Тоді він звернувся до мене і до Михайла зі Львівщини: "Допоможіть мені якось". Ми взяли цей згорток його записів. Що зробити, як їх у світ пустити? Немає можливості. Тут нас скоро на етап, на Урал, то що зробити? Знайшли таку пластмасову темну банку, повкладали туди рукописи, дещо і своє я туди вкинув, вкинув і Михайло Луцик.
В.О.: Луцика я теж знаю.
М.Коц: Будували ми там один барак, зайшли на цю будову на другому поверсі. Там клали пустотілі панелі, і ми в одну панель всунули оцей контейнер. Я впевнений, що він і по сьогоднішній день там знаходиться законсервований. Я ставив перед деким питання, що давайте поїдемо заберемо. Я поїду туди – мене не допустять. То я звернувся до директора Інституту церкви Бориса Гудзяка, що така і така справа, ваш священик там щось залишив. "Що?" – "Я не читав. Думаю, що як ви займаєтеся історією церкви, то для музею воно б пригодилося." Він погодився, що варто. "А як це забрати можна?" Кажу: "Як я поїду, то мене там ніхто не допустить, не дадуть довбати стіну, а я знаю, де це вкладено. Потрібна якась авторитетна особа". Я йому порекомендував так: "Візьміть якусь рекомендацію від митрополита Івана кардинала Любачівського до якогось представника адміністрації Мордовської АССР, то на такому рівні нас можуть допустити". Він погодився, але з тієї розмови нічого не вийшло.

Урал.
Етап, як нас везли з Мордовії на Урал – його описано в третьому номері журналу "Зона". Про це не буду говорити. Завезли на Урал, кинули в 35-ту зону.
В.О.: Це станція Всесвятська, так?
М.Коц: Всесвятська. Як нас везли, то старалися, щоб ніхто не знав. Десь у тупик загнали вагон і нас виводили до "воронків". Тобто не до "воронків" – нас там везли на вантажних машинах. Стояли ззаду три автоматники, нас садили спинами до них на підлогу. Виводять нас із клітки з вагона по троє і здають. Метрів 20–30 треба було провести до машини, бо машина не могла під’їхати до самого вагону. Після того, як нас відвели, отако рачки ходили: чи не залишилося якогось сліду, записки чи що. Пронюхають – наступну трійку проведуть, потім аналогічно пронюхають. Так після кожної трійки пронюхали, потім навантажили машини, вистроїлася колона машин і везуть. Ми спереду не бачимо, тільки ззаду: через кожні 100 метрів з одного боку і з іншого солдат-автоматник, а де був поворот дороги, то навіть кулемет стояв на дорозі. Так нас везли у Всесвятську зону № 35.
В.О.: А скільки тоді вас привезли, цілий ешелон чи що?
М.Коц: Ні, нас розділили – частину забрали на тридцять шосту зону, по-моєму, два вагони, а нас – три вагони, десь порядку 170 чоловік. Тоді помер у вагоні Григорій Никитюк, 25-літник з Рівненщини.
В.О.: Никитюк, я чув.
М.Коц: Тоді я був в одній камері з Іваном Кандибою, познайомився з ним. Доти ми були близько, але в різних зонах. Що тридцять п’ята? Довелося працювати на різних роботах: і в аварійній бригаді, вантажити і розвантажувати, і на комплектації підвісних доріг для тваринницьких ферм, і в електроцеху працював. Там я закінчив строк в електроцеху і, між іншим, передав свою посаду Пронюку Євгену. Там іноді їм також доводилося бути залежними від в’язня. Двигуни згоряють, перемотати – треба везти аж у Свердловськ. Це місяць буде, поки завезеш туди, там не поспішають, а верстати не працюють, тому що нема двигуна. Почали шукати, якби на місці їх перемотувати. Ну, а хто це може зробити? Іван Покровський підказав, що я можу зробити. Там молодий хлопчина був механік, вільний, звертається до мене: "Вы бы могли?" Кажу: "Можу перемотати". Ну і коли я продемонстрував... У них згорів двигун, стружка попала в обмотку, блимнув – стоїть, токар без роботи. До мене: "А что сделать? Сколько времени надо на это?" Я кажу: "Треба подивитись". Я оглянув: "За години три я його можу відремонтувати". – "Ну, сделайте." Зняли двигуна, я там поспаював перегорілі проводки і запустив. Їм це сподобалося – вже я незамінна людина. Тримають мене в цьому електроцеху: то там згорів двигун, то там згорів – відремонтувати. Ну, а в мене закінчується термін, майстер звертається до мене: "Кого б ви могли порекомендувати на своє місце?" У мене є можливість вибрати. Я звернувся до хлопців: "Хто бажає?" Бачу, що в Пронюка поганий стан здоров’я, кажу йому: "Хочеш? Ще є час, я можу тебе потренувати, дати схеми. Це все-таки легше, ніж вкалувати десь". Але тоді зав’язалася та тривала голодівка, і в неї включився. Але перед самим моїм звільненням, десь за тиждень, я на ходу показав йому, і він залишився працювати на перемотці, а мене забрали на етап на заслання.
Термін у мене закінчувався 26 жовтня 1974 року. Я готувався. Кожен просить: „Ти, може, передай, напиши, повідом...” Я знаю, що в мене все будуть перевіряти, ніякі записи я не зможу зберегти. Адреси я в пам’яті зафіксував, десять адрес: київські, московські, львівські, в тому числі Гарик Суперфін дав свою, Іван Коваленко з Боярки, Марченко Валерій дав свої адреси.
Хочу звернути увагу на саму процедуру випуску мене. Ходиш там, прощаєшся, останні два дні на роботу вже не виходиш. У мене був конфлікт із начальником цеху Азаровим. Конфлікт за що? Запропонував він мені підписати журнал техніки безпеки: "Підпишись, що ти ознайомився з технікою безпеки". Я кажу: "Я не приїхав до вас на заробітки, щоб я розписувався. Мені голову відірве, а ви скажете, що не просили мене сюди". Всі попідписували, а я відмовився – не буду вам підписувати, що ви не винні. Ну і думав, що він буде на мене зуб мати. Але вже не поставив мене до токарних, фрезерних верстатів працювати, бо там більш небезпечно. Куди? В’язати пучки в серги для підвіски корит. Там я працював до виїзду з зони. І от у передостанній день чи в останній люди йдуть на розвод на роботу, а я стою збоку, прощаються. Азаров підійшов до мене: "Ты что, освобождаешься?" Я кажу: "Да". – "Слава Богу." Мене це здивувало, а потім Антонюк мені розказав, що він через його жінку передавав чимало різних нелегальних речей на волю. Ось які траплялися серед чекістів.

Жовтень 1974. Етап на заслання.
Десь годині о четвертій 25 жовтня мені: "Собирайся с вещами". А до цього треба було здати на провірку свої книжки, щось за два тижні. У мене назбиралося багато передплачуваних журналів, книг цілий мішок, багато записів, різних конспектів. Нікуди не дінешся, мусиш здати. Лишилася торбина з одягом. Заводять мене на вахту: "Роздягайся". Роздягаюся. Перевіряють усе, з мене весь одяг, у якому я був у таборі, забирають, а кидають свої шмотки. Перелапали все і "нагнись" – нема нічого. "Одягайся." Ну що, ти голий будеш? Прийшлось надіти те, що вони кинули мені. "Садись." Сів на табуретку, садять біля мене наглядача. Вони були впевнені, що я щось везу нелегально, не може бути, щоб я щось не вивозив. А я розумів, що мені цей номер не пройде. У мене був епізод у Мордовії, що я в якійсь мірі погорів. Мені тоді руки повикручували. Я зрозумів, що вже я під особливим прицілом, що мені нічого не слід брати, тільки що в пам’яті зможу зберегти.
От посадили біля наглядача, я сиджу і він сидить. З четвертої години мене тримали до дванадцятої ночі. Минає година-друга, приходять другі шмонщики, перевіряють удруге. Минає ще якийсь час – приходять треті, приводять лікаря. Надів пальчатка: "Нагинайся" – давай провіряти задній прохід. Перевірив, мовчки пішов. Так нічого не виявивши в мене, протримали на табуретці, думали, що я не витримаю стільки: якщо я запхав туди, то мені в туалет треба буде. Це ж із четвертої до дванадцятої, вісім годин сидів наді мною наглядач. Уже треба мене відправляти. Підійшов "воронок", мене у "воронок" – до поїзда. Ішов якийсь поїзд, був вагон тюремний. Там везли підлітків. Кидають мене з речами в цей вагон. Довезли до Свердловська в пересильну тюрму. У Свердловську я пробув щось днів три, але про Свердловськ не буду розповідати. Там такий „комбінат”, казали, що дві тисячі людей щодня приймали-відправляли. Мене зі Свердловська направляють етапом у Новосибірськ. До Новосибірська добу їхали. Там уже, в основному, на БАМ їхали – "Даешь БАМ!". Їхали "добровольці" будувати БАМ. Хто? Це водії автомобілів, які десь аварію зробили, чи побився хто. У цьому вагоні вже такого суворого контролю не було, він не був переповнений. Так мене завезли в Новосибірськ.
В Новосибірську затримали днів два. Новосибірський епізод. У мене багажу було майже сто кілограмів, в основному книжки, журнали.
В.О.: Але ж тільки 50 кг дозволяється мати на етапі?
М.Коц: На кожному етапі обов’язково все перебирають, переглядають і дивляться, що за дивак мішка везе? Усі з торбинками, а тут волочить дві такі здоровенні валізи і мішка, чотири місця. У Новосибірську один старшина на шмоні, коли мене вже відправляли на Томськ, сказав: "Еще корову взял бы с собой". Дивляться, журнали радянські. Одна жінка перебирала: "Подарите мне". Кажу: "Нет, это моя память". Так мене довезли в томську тюрму. В томській тюрмі у зв’язку із погодними умовами не можна було відправити літака на місце призначення – продержали до двадцяти днів. Там я ледь не дійшов. Я хворів, камера мокра, волога, вже почалися морози, одяг слабенький. Ну і кому ти поскаржишся, кому ти потрібний? Фельдшер формально приходив. Кажу, що в камері задихаюся, там курці накурять, дим. "Что, я тебя домой возьму?" – все, на цьому розмова кінчилася. – Выживешь – выживешь, сдохнешь – сдохнешь." Ну, вижив. Відвезли мене в томський аеропорт, садять на „кукурузник” не під моїм прізвищем, а на якогось Андрієвського, тюремного наглядача виписали, запхали в АН-2, дали під такий неофіційний нагляд одному пенсіонеру-чекісту, який працював у міліції в Тегульдеті, куди мене відправляли. Дід мене не зачіпав, я сиджу як і інші пасажири. Везуть тим „кукурузником” із Томська до Тегульдета. Привезли в Тегульдет, аеропорт десь кілометрів 4–5 від селища – куди з таким багажем? Мій неофіційний провідник пішов на вокзал, подзвонив у міліцію, приїжджає "воронок". Водій кудись відійшов, а цей мені каже: "Поставь багаж сзади в отсек для перевозки заключенных". Я вкинув у цей відсік свого мішка, дві дерев’яні валізи і ще торба була. І вже відсік повний. Приходить водій, той: "Садись". Куди? Я сідаю в машину. "Что, своего места не знаешь?" А той супровідник йому шепнув, що нема куди там. Замовк, довелося біля нього посидіти. Привезли у міліцію, в всунули в камеру КПЗ, хоч я і вільний.

Заслання. Тегульдет.
І ось – на роботу. Згідно з законом, я маю право вибирати собі місце роботи, але це на папері для дурнів написано. Це тема дуже довга, багато не буду говорити. Привезли, кинули в КПЗ, мороз 40 градусів, а у мене вдягнути нема нічого такого. "Ти маєш право вибирати", – вони не заперечують. Я в кирзових чоботях при такому морозі вийшов, пішов в одну організацію, в другу – та з тобою ніхто й говорити не хоче. Хто ти такий? „Ссыльный? – нет, не нужен”. Добу, дві на голодному пайку. Приносять чаю і супу якогось. Один день валяєшся, мерзнеш. Приводять алкашів, вони разом з тобою ночують у цьому КПЗ. І ще така новина. Кажуть: "Чоловік згорів, спалили чоловіка". У кочегарці. Там засланці, бродяги вбили одного, і щоб сліди приховати, запхали трупа в топку кочегарки. Зразу не могли всього всунути, по частинах впихали. А сторожка ходила на вулиці і зайшла погрітися в кочегарку, глянула – стирчить із кочегарки частина тіла. Біжить у міліцію, доповідає, що в топці горить чоловік. Ті туди, витягли, все спалене... Кримінальні всі, побутовці. Приїхав до них такий самий, розпивали там, щось не погодився – стукнув молотом по голові, а куди подіти труп, щоб замести сліди? Але не вдалося. Судили їх. Одному дали, по-моєму, три роки, другому – п’ять.
В.О.: Ви порахували, скільки на етапі були?
М.Коц: Рівно місяць. Це найсхідніший район Томської області, він прилягає до Красноярського краю. Це робоче селище. Там усього в районі населення було 10 тисяч, а в самому цьому поселенні 5 тисяч. Половина населення району жило в цьому районному центрі, а половина в кількох селах. Там до десятка таких сіл умираючих, що по кілька сімей жило – 10-15, а решта порожні будинки, як погром якийсь – ні душі нема. Алтайка була. Не у ліс нас возили на роботу – стоїть мертве село, ні одної душі, будинки стоять, нікому не потрібні, люди повиїжджали хто куди. Площа цього району – пів середньої української області, 12.7 чи що тисяч квадратних кілометрів. Можна уявити собі, яка густота заселення. Площа Томської області 300 тисяч кв. кілометрів, а населення не було і мільйона – 800 тисяч. І з тих 800 тисяч 400 жило в обласному центрі, в Томську, а 400 – це містечка Асіно, Колпашево і по районних центрах. По селах рідке заселення. Густота мізерна: у деяких районах по одному чоловіку на квадратний кілометр. Це що стосується Томської області.
В.О.: Ви там пробули всі п’ять років?
М.Коц: Всі п’ять років.
В.О.: Що ж ви там робили?
М.Коц: Що я робив? Де тільки мене не використовували! Кинули, як у яму, на цегельний завод. Різав лісоматеріал на пилорамі, її там називають, а я називаю "тартак". Поставили спочатку мене відвозити порізані колоди, дошки розвозити, штабелювати. Прикріпили мене до німого, каліки, який говорити не міг, Щербаков такий, то він був водій, а я помічник у нього. І що він говорить, я не міг зрозуміти: „Алля, альольо”. Приїдемо на коні, якого звали Гром, навантажимо біля пилорами матеріалів, відвеземо, поштабелюємо. Так працював певний час. У них була маленька електростанція потужністю сто кіловат. Отакі звезені пройдисвіти і пропащі засланці, аліментники чи за якісь інші справи, п’яниці працювали на цій електростанції. А як зап’ють, то підмінити нема кому. Якось зайшла мова з механіком, що я можу це робити. Він наважилися мене взяти на електростанцію черговим, підмінним. Я став працювати на цьому дизелі – один добу, другий добу, третій добу, ми по добах мінялися. Став дизелістом, і одночасно крутиш генератор, подаєш для потреб господарства електрику. Так я пропрацював десь із рік на цій електростанції, а потім її ті п’яниці розморозили, дизель вийшов із ладу. Тоді мене вже використовували то на цегельні, то дрова рубати, то на лісоповал возили. Отака була в мене там робота.
Два слова про самого начальника. Таке дурне було, придурок. Засланця привезли – п’яниця і все. Його не проінструктували, хто що. Поставили мене на дизель, але він виконував своє завдання: "Следи за ним". Приходить: "Ну, как дела?" І обнюхує мене. Я зразу не зрозумів, у чому справа. Приходить впритул і нюхає і день, і два, і тиждень, і місяць. І не винюхав, ніколи від мене не пахло спиртним. Але трапився такий один епізод. Мій підмінний Кулешов, був такий п’яниця, дістав десь пляшку, прибігає на електростанцію до мене: "Найди банку". Не знаю, що ти хочеш з банкою робити, кажу: "На от банку", – така півлітрова банка. "Держи." Розкриває пляшку, ллє в банку і хотів мене пригостити на роботі. А директор помітив, що Кулешов побіг на електростанцію, запідозрив чи, може, це провокація була. Я тримаю банку, а цей розкриває пляшку. Тут двері відчиняються, вривається Ведєрніков, директор, і зразу кидається до мене: "Я тебя сейчас посажу!" Якби він прийшов на хвилин 3-5 пізніше, то, мабуть, я грамів 100 випив би, а він ще навіть не налив мені нічого в банку. "Я сейчас тебя отправлю!" – "Отправляй." Кинувся до цього Кулешова, відбирає в нього пляшку, а пляшка ще не розлита. "О, – думаю, – ось чого ти так пасешся. Ні, цього не буде, ти мене не зловиш на цьому."
Отакий побут, отакий начальник. У таких умовах я працював деякий час. Виникали сутички, тертя. Я беру книжки, газети, читаю. "А що він читає, щось він ненормальний, чи що, що він сидить за книжками, коли всі п’ють, всі гуляють?". Цю тему за обмеженістю часу я трошки скорочу.
Я випадково познайомився там із працівницею райкому партії, Смоліна Людмила. Гарна була дівчина, учителька, набагато молодша за мене, закінчила Томський університет, направили її в школу, а райком помітив її здатність говорити, приємний вид – взяли її в райком партії працювати. Бібліотекаркою вона працювала. Приїжджали різні представники, артисти, то їй доручали вручати хліб-сіль. Там кіно було, ішов фільм "Ковпак". А я ходив у кіно, то дивувалися, що засланець ходить у кіно. Попало так, що сидів поруч з цією Смоліною, і я кинув репліку, що, мовляв, не так було, як показують. А вона: "А вы что, знаете?" Кажу: "Звісно, знаю це". – "Я бы хотела с вами поговорить на эту тему." Ну, добре. Кіно скінчилося, вийшли ми на вулицю і проходили кілька годин. Її зацікавило, і от ми почали спілкуватися, зустрічатися раз-по-раз. І вона вже ніби друг, запрошує до себе додому на вечерю. Але вона була, як кажуть, до мозку кісток віддана комуністичній ідеї. Вона бачить, що це абсолют, нічого іншого не може бути. Я далеко не заходити в такі розмови не міг, але іноді доходило до того, чому Україна не може бути самостійною. Вона: "Как же! Стоит вопрос об объединении всех, а Украина почему должна выйти из состава?" Секретарем райкому тоді був Тимошенко Володимир Миколайович із Хмельницької області. Вона мені каже: "Владимир Николаевич хорошего мнения о вас". Ну, що ж, добре. До цього були два вовками, а він третій став секретарем, і "хорошего мнения". Іду раз вулицею, він їде машиною, перший вітається зі мною. І вона: "А не хотели бы вы изменить свою работу? В Томске есть работа". Я кажу: "Це ж не від мене залежить". – "Ну, а если походатайствует райком?" Я жив як у конюшні – чому б не хотілось змінити на щось ліпше? Внаслідок переговорів мене рекомендують у радгосп обліковцем. Але вже відчули: "Ага, ми тобі зробили поступки", – тут як тут уже й кагебісти приїжджають з Томська „знакомиться”. Не встиг я туди перейти, як почалися пошуки „спільної мови”. "Ну, – думаю, – ось що." Викликають мене на розмови – пошуки „пунктов соприкосновения”. Першого разу чотири години провели в розмові. "Ну как, мы нашли?" – "А що ми мали шукати? Ми залишилися на своїх позиціях." – "Ну как, неужели?" Робили такий загальний міжнародний огляд, що робиться в світі. Він мені почав натякати за ОУН – що це фашисти, прислужники фашистів. А я йому кажу, що, якщо вже на це пішло, то я не належав до цієї організації, але в комуністів більше спільного з фашистами, ніж в оунівців. "Как так?!" Я кажу: "Так. Прапор і в комуністів червоний, і в нацистів червоний. Ваша партії "рабоче-крестьянская", National-sozialistische Deutsche Arbeitе Partei – це національна соціалістична робітнича німецька партія. Тільки вона ставила перед собою мету будувати соціалізм у своїй країні, а ви – у всьому світі". Це для нього була бомба, він був ошелешений, ну що ти заперечиш мені? Ну, добре, їде: "В следующий раз поговорим". Якось він висловився: "Перед нами еще никто не устоял". Ну що ж, не встояв то не встояв. Приїжджає через місяць знов штурмувати мене, шукати „спільної мови”. Спільної мови знову не вийшло, то він при мені пообгризав собі нігті. "Неужели мы не найдем?" Я кажу: "А що ми маємо шукати?" Але після цього мені дали можливість перейти на викладацьку роботу до ПТУ. Присилають інспектора перевірити викладання. Вона для формальності забігла на один урок, забігла до другого, забігла до мене на десять хвилин, забралася й пішла. А на обговоренні відвідування уроків як напалася на мене: "Кто его допустил до работы? Он вообще не способен!" І що ти кому скажеш?
В.О.: А що ви там викладали?
М.Коц: Я там викладав математику, фізику, креслення. Вони мені всунули політекономію. Це що, провокація чи що, політекономію мені читати? (Сміється). Я почав пояснювати, директор не зрозумів, у чому справа. Я кажу: "Ну я ж не можу так багато предметів викладати. Ви ж юрист – ви візьміть політекономію, а то ж у мене стільки різних предметів". І так я відбився від політекономії, мав тільки математику, фізику і креслення. ТО вона мене розгромила – ні на що я не здатний. Ну що ти кому скажеш? Вона пішла, я звертаюся до завуча: "Шукайте собі на моє місце людину". – "А в чому справа?" – "Я дотягну півріччя (ще залишився місяць), далі я працювати не хочу." – "А в чем дело?" Кажу: „Ну ви ж чули...”. Не буду ж я розшифровувати, що інспектора прислали спеціально тому, що я не піддався кагебістам. – "Ну, я передам директору". Я дотягнув до зимових канікулів, що ж робити? Прислали зі іншої школи для перевірки математичку. Вона перевірила – претензій немає. Взяли зі школи викладача фізики, той також особливих претензій не пред’явив. То директорка: "А может быть, еще поработаете?" У мене виник сумнів, думаю: якби доробити до кінця цей навчальний рік, десь до червня, то це чотири місяці, а там педагогічна відпустка, а за два місяці і тиждень у мене взагалі закінчується заслання, і я вільний. Якщо я піду зі школи, то мене заженуть не знати куди працювати. Вагався-вагався і вирішив: спробую далі.
Приїжджає новий кагебіст, Віктор Іванович, із Томська, колишній комсомольський працівник. Якщо перший, Чепигін, той думав, що зразу мене осідлає, і опікся не мені, то цей почав повільніше зі мною говорити, познайомився, вислухав, але пісня одна й та сама: "общий язык, общий язык надо найти". Рятувало ще те, що їм із Томська далеко було їздити – майже 300 кілометрів, тому вони не часто приїжджали. Думаю, як би дотягнути, щоб закінчився навчальний рік. І дотягнув я, не знайшовши "спільної мови". Канікули. Маю законне право на педагогічну відпустку. Вони приходять уже туди, де я живу, і знову ведуть розмову. Спочатку з обіцянками. По-перше: куди після звільнення? – "Куда? На родину поеду". – "Как?! Не стыдно?" – "Мені немає чого соромитися". – "Вы что, считаете, что вас неправильно осудили?" – "Якщо на те пішло, давайте піднімемо справу, я вам покажу". – "Я верю тому, що наши написали." – "Ну, то ваша справа. Тоді нам нема чого говорити на цю тему." Отже, він зрозумів, що я поїду на батьківщину, не соромлячись ні перед ким, що я не буду ходити й озиратися, як негідник. "Ну, так как так ехать? У вас же там нет ни квартиры, ни работы?" – "А як люди переїжджають з місця на місце? Переїжджають, і я на таких правах буду". – "Ну, мы могли бы помочь, до вашего приезда была бы и квартира, и работа по специальности, где захотите." – "Не треба. Ми з вами розрахувалися – і будьте здорові, я їду, починаю своє життя наново, сам буду влаштовуватися". – "Там есть наши люди, они бы помогли." – "О, – кажу, – я знаю, хто ці люди." Це його розлютило. "Что ты так враждебно смотришь на наших людей?" – "Я знаю, що то за люди, як вони оформляли справу". – "Смотри, мы по-одному смотрим на тех, кто осознал свою вину и честно раскаялся, приступил к своей работе, и совсем по-другому на тех, кто и дальше остается на своих позициях." – "Можете собі залишатися на своїх позиціях, як хочете". Таке було прощальне попередження.

1979. Луцьк
Отак я дотягнув до кінця заслання і приїжджаю в Луцьк. У Луцьку в мене жили брат і сестра, у Нововолинську сестра, на Волині. Зачепитися ніде, куди не підеш – глум, гонять, ніде не зачепишся. Це також тема досить трагічна. Скажу таке: я був на грані того, щоб покінчити з собою. Півроку – ночувати ніде, тероризують сестру, тероризують брата, кожен уже починає на тебе дивитися, що ти приїхав як біда. Куди діватися?
В.О.: Це 1979 рік?
М.Коц: 1979 рік. Повернувся я 13 вересня. Де діватися? Куди ти не навернешся на роботу, будь ким, хоч сторожем: "Спершу пропишіться". Заходиш прописуватися – "Раньше найдите работу". Мені сказала прокурорша Іванова ще в Тегульдеті: "Вас там будут футболить". Мене це здивувало, я навіть дорікнув їй, якусь шпильку їй кинув у скарзі на її адресу українською мовою. Вона мені відповідь: "Пишите на русском языке, в противном случае я не буду отвечать". А я цю її відповідь послав в обласну прокуратуру: "На якій підставі ігнорується моя рідна мова як державна? Офіційно мова кожної республіки вважається державною мовою". Послав у томську прокуратуру, через деякий час приїжджає з обласної прокуратури прокурор і викликає мене. Заходжу в прокуратуру, привітався. "Що, самостійної захотілося?" – українською мовою до мене. "Я, – кажу, – до вас не з цього питання прийшов, у мене питання побутове." – "Ге, знаємо! Знаєш, що ти робиш? Ти вносиш у нашу роботу розлад, ми не можемо своєчасно дати відповідь, бо в нас немає перекладачів. Я змушений був їхати з Томська 300 кілометрів сюди, щоб розглянути цю справу." Кажу: "Мене це не цікавить. Я маю право користуватися своєю мовою". Оце така з ним була сутичка.
Писав я в різні газети, ніби на побутовому рівні, але українською мовою. Це також були скандали: не можуть розібратися, присилають розбиратися, виясняти. Думаю, майте клопіт. На пошті передплата газет, журналів. У кожній організації були уповноважені по передплаті. Майстер не розумівся в каталозі: ось вибирайте собі. А я хлопцям підказую. У каталог були внесені і журнал "Америка", і "Англія", якийсь японський журнал, а внизу там зірочка і примітка: "Подписка для определенных районов". Я кажу хлопцям: "О, гарний журнал "Америка", підписуйте". Кілька чоловік оформили квитанції, заплатили гроші тій організаторші. Вона прийшла на пошту, а там за голову схопилися: "Ти що наробила? Та це ж не всюди поширюється, це для певного району!". Де ті райони, де ті області, у яких можна передплачувати такі журнали – хто їх знає. Вона передплатникам: "О, мені свиню підсунули, ці журнали не можна виписувати". То люди відчули, що таке радянська влада. Це одне. Двічі давав телеграми: батькові до дня народження і племінникам. Складаю телеграми українською мовою. Подаю – кинули: "Пишите на человеческом языке!" Іду до начальника пошти, начальник мені починає мораль читати. А він сам, наволоч, із Хмельницької області. Щоб нажити собі більшу пенсію, поїхав туди попрацювати на кілька років. Починає мені мораль читати: "Та ти ж грамотна людина, – він же мене знав, – ось стоїть хакас, він і то знає російську мову, правда?" – "Ага, ага, знаю, знаю, знаю." Я йому кажу: "Приймаєте чи ні?" – "Ні, пиши російською." Ну, не хочеш, то я посилаю текст телеграми в прокуратуру. Прокурор мене не питав, викликав його. Той каже: "Правилами не заборонено писати будь-якою мовою, тільки дві умови: або латинкою або російськими літерами. Ми йому пропонували, а він відмовився." Прокурор і каже мені, що це я відмовився. Вже другу телеграму я пишу український текст латинкою – аналогічно. Я знову посилаю в прокуратуру. Минає кілька днів, хтось стукає, коли ще не розвиднілося. Телеграфістка, яка розносить телеграми: "Ось – правильно набрано?" Уже набрала на апараті текст моєї телеграми на латинкою: "Правильно набрано?" Я проглянув, там були маленькі помилки. "С вас 50 копеек." Відтак я їх таки примусив відправити телеграму українською мовою.
Отака була боротьба. Не дивлячись на те, що я був засланець, я не склав руки. Це була законна боротьба. Вони не могли мене судити за те, що я домагався права користуватися своєю мовою. Завжди, коли я щось писав чи розмовляв на побутові розмови, я демонструвати росіянам, що я українець, але коли бачив, що це українець, то я йому пропонував говорити українською мовою. Куди б не писав скарги – то українською мовою. Це їм також було неприємно, але мусили такі пігулки ковтати: хочеш кататися, то тягай санки.
Півроку я бився в Луцьку. Ночувати ніде, шукаєш десь якогось знайомого. До колишніх знайомих своїх я ні до кого не заходив, бо добре знав, що кожен боїться. Ідеш, то він озирається і ніби тебе не бачить. Неприємні це речі, але що ти зробиш. Тоді я приїхав у Київ, переночував одну ніч у Івана Коваленка, потім пішов до Андрія Коробаня, у нього переночував. Він каже мені, що якраз Стус повернувся з заслання, то ходімо познайомимося зі Стусом. Пішли ми до нього, познайомилися зі Стусом. Стус запропонував мені в нього переночувати. Коробань пішов додому, до свого житла у Васильків, а я залишився. Ми прийшли десь серед дня чи що, і проговорили, вечір, ніч. Отак розкладачки поставили, я на одній розкладачці, він на другій. Він розповідав свої біди. Він під наглядом був, то вивів мене тільки на вулицю. „Далі, – каже, – я не можу йти, вже треба на зміну”. Він десь на взуттєвій фабриці працював. Він пішов на роботу, а я сів на поїзд, поїхав знову в Луцьк. У Київ я приїздив у міністерство внутрішніх справ і поставив питання: куди мені діватися? – "А что вы, кто вы?" – "Ось мої документи." – "Ну, мы вас в Киеве..." – "А я, – кажу, – не приїхав у Київ проситися, я приїхав на свою батьківщину. Куди мені дітися? Я вже п’ять місяців ніде не можу зачепитися”. Не маєш прописки, то не можеш переночувати в готелі, піти в поліклініку. Ти ніхто, ти бродяга, якому ніде нема місця. Він почитав, познайомився: "Напишите мне коротко". Я йому написав, він каже: "Я перешлю, дней через пять заедете. Я дам указание, чтобы вас прописали. Куда вас прописать?" – "Куди мене? У мене нема нічого". Знайшов одну квартиру – господиню викликала міліція, дала збучку, що тримає непрописаних людей, оштрафувала і пригрозила кримінальною справою, що будуть судити її за те, що бере з квартирантів більше, ніж належить. Знайшов другу, людина погодилася мене прийняти. Як тільки прийшов у паспортний стіл, там на нього зразу ж накинулися: в тебе велика квартира, а нам треба сім’ю поселити. Ми тебе виселимо, а поселимо цю сім’ю. Нема куди мене прописати. Тоді він: "Ну, то де б ви хотіли?" – "Оскільки в мене в Луцьку живуть і брат, і сестра, я б хотів теж у Луцьку." – "Добре, їдьте, через кілька днів звернетесь в обласне управління, вас пропишуть."
А це був конфлікт між МВД і КГБ. КГБ – ні в якому випадку не прописувати, міліція також не радувалася мною, вона ж цю саму роль виконувала, тим більше, що вона перед КГБ мусила на коліна стати. Коли я приїхав у міліцію, зайшов, то полковник: "Ми зараз зайняті, немає часу, ви прийдете через два тижні, але, дивіться, щоб ви пішли на вибори". Думаю, буду я вам на вибори ходити. А їм треба було переговорити, що ж робити. З Києва на них тиснуть. Через два тижні заходжу, кажуть: "Куди вас прописати?" – "Ну, куди, – кажу, – нема куди”. А на роботу – на будову, то яма, куди всіх приймають. Я іду у відповідні будівельні організації, а мені заявляють: "О-о-о, у вас нема будівельної освіти, ми тільки дипломованих приймаємо на роботу. Ми не можемо вас прийняти. Ви можете піти на курси підготовки будівельників, там є фахи штукатурів, мулярів, арматурників. От ідіть туди, закінчите курси, тоді вас направлять на роботу". Ну, куди діватися? Іду на курси, переглянув, які групи є, дивлюсь – кранівники. Я трохи з технікою знайомий, прошу. Вони якраз набирали цю групу, не вистачало в них людей, то взяли мене, і поселили в гуртожиток, а тоді прописали тимчасово в гуртожитку. Закінчую ці курси. На курсах є практичні заняття, посилають алкашів. Йому двадцять кілька років, мені вже 50, я у нього учень і повинен його обслуговувати. Мало того, що ти повинен техніку заправити, залити воду, завести двигуна, а він прийде буде тільки керувати. Ще піди в магазин, півлітру принеси, приготуй закуску. Довелося кілька місяців виконувати й отакі функції. Приниження, образа – кому ти що скажеш...
Після п’яти місяців кінчив я ці курси, одержав посвідчення, з бідою зачепився в будівельних організаціях, і так я в них пропрацював п’ять років до пенсії. На пенсію я вийшов у грудні 1990 року. Вийшов – думаю, слава Богу, я вже позбувся.

Перебудова.
А тут уже почалися процеси перебудови, і я знову підключився до діяльності. Знову мене почали чехвостити в газетах, мовляв, дивись, такий-сякий. І зараз людина, яка поливала мене помиями, очолює волинську радіотелекомпанію, Пирожко. І чуєш – зараз такі патріотичні промови виголошує! Це було в 1990 році, в березні, коли він статтю "Піна" опублікував – ось такий-сякий, він ще й у політику лізе. Останнім часом доводиться з ним іноді зустрічатися, буваю на телебаченні, то я йому не згадую цього моменту. Але особисто я до нього ніколи не звертаюся, коли навіть на телебачення треба, а до заступника, там жінка. У неї якось більше симпатії до мене, вона улагоджує мої питання, дає іноді виступити, іноді дещо на плівку записую і даю на телебачення – прокручують. Отака діяльність і досьогодні.
В.О.: А ви після звільнення були в якихось організаціях?
М.Коц: В УГС вступив у 1988 році. Поїхали ми з Мелетієм Семенюком на мітинг до Чорновола. Я подав заяву влітку, але в заяві написав, щоб мене прийняли днем арешту. Мене арештували 26 жовтня, ну й рахуйте мене з 26 числа, що я член Української Гельсінкської Спілки. Хоч я заяву писав у серпні, але на знак такої дати, думаю, хай буде. В оцій статті "Піна" з обуренням було написано, хто, мовляв, належить до цієї Спілки? Та це ж кримінальні злочинці! По всіх районних газетах цю статтю передрукували, по радіо чихвостять на всі лади – ось, дивіться, хто вони такі. Десь біля сотні публікацій по області на цю тему було, зкромсати тебе, з болотом змішати. Я ще до кінця дев’яностого року працював, тому їздив кудись, як правило, в суботу, а в неділю їхав назад на роботу. То вони: "А, бачиш, він знаходить зв’язки зі Львовом. Як йому обірвати?" То мене заганяють на північ області у віддалену глушину, щоб я не міг бути учасником різних громадських подій у Луцьку. Але, не дивлячись на те, я старався якось викроїти час. Знов залишився без житла, але це інша тема. Я таки вибив житло аж 1992 року, ордер виписаний 12 лютого. З бідою надали мені однокімнатну квартиру... Та й оці демократичні сили – скільки дрантя, скільки паскудства приліпилося – і вони національні герої! Хто ти? Ми тебе не знаємо. Мене гонять, заганяють у віддалені райони, щоб я й близько тут не був, а вони працюють на різних роботах, у різних організаціях, в інститутах. "Ми представляємо інтелігенцію, ми представляємо демократичні сили – а ти хто такий? Тобі місця тут немає." Довелося стикатися з такими людьми, сутички були досить...
В.О.: Крім того, ви, мабуть, член Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, так?
М.Коц: Аякже, я, можна сказати, співзасновник.
В.О.: 3 червня 1989 року ви були на Львівському майдані в Києві?
М.Коц: Так, ми прийшли до Будинку художників, а нам надали приміщення для установчих зборів, то куди діватися? Походили-походили, та пішли у скверику стали. Я там був, так що я член-засновник. Так само й Української Республіканської партії. З перших днів я в ній. Приїжджав у Київ, тут обговорювали питання, як створити партію, обговорювали, кому готувати програму. "Хто буде писати програму?" Чорновіл: "Я", Лук’яненко – "Я". Ну, пишіть. Через якийсь програму було написано ніби. Я тільки знаю, що в якійсь квартирі ми зібралися...
В.О.: На Олегівській, 10, мабуть.
М.Коц: А Олегівська – це на Подолі?
В.О.: Так.
М.Коц: Ні-ні-ні, чи не на Печерську це було. Зібралося нас чоловік 20 обговорювати програму. І така картина: Чорновіл свою програму приніс, Лук’яненко – свою. Чорновіл – коротко виклав проект програми. Далі Лук’яненко зачитує свою. І та нібито можлива, і ця можлива – але яку з них узяти за основу? Вони не зв’язувалися, звести їх в одну не можна. То ви сядьте разом, зробіть спільну – ні, ні той, ні той. Ми смикалися-смикалися, кому віддати перевагу. Умовити не можна було їх, кожному хотілося бути лідером. Якось схилилися до того, що хай буде програма Лук’яненка. Це розлютило Чорновола, бо раз програма Лук’яненка, то він буде й головою, і Чорновіл залишається за бортом. І от на першому з’їзді, а особливо на другому Чорновіл – врознос.
В.О.: Чорновіл-то виступив на Установчому з’їзді, але він не вступав в УРП, бо вже він був обраний головою Львівської обласної ради і хотів бути позапартійним. Я знаю цю історію. Він уже як гість виступав.
М.Коц: По-моєму, на другому з’їзді його підібрала швидка допомога після виступу. Там скільки було скандалу навколо цього! Він наполягав надати 20 хвилин, а йому – ні, згідно з регламентом п’ять. Він – ні, я, мовляв, стільки вклав... А Хмара – ні, ні в якому разі. Заступниками голови були Степан Хмара і Григорій Гребенюк. Ну, Гребенюк більш так терпимо ставився, а Хмара – ні, тільки п’ять. То вони тільки на цю торгівлю витратили більше часу, ніж надали йому. Виступав він.
Так що я належав до Української Республіканської партії. Я повернувся в Луцьк, але ж я весь час у роз’їздах, то назбирали хлопчаків – вже вони члени Гельсінкської Спілки, вже мене в сторону, вже вони і Республіканську партію формують, вибирають Вадима Кожевникова головою. Та то пройдисвіт. Він не злопам’ятний, але авантюрист закінчений. Нема часу немає, та й, може, не особливо треба це показувати.
Я подивився, в якому середовищі знаходжуся, і розробив програму. Був другий з’їзд, чи що, хтось повинен був від кожної області увійти до складу Ради УРП. Ні в якому випадку мене. Кожевников увійшов як голова обласної організації і ще там деякі. Зрештою, я ж засновник Гельсінкської Спілки, брав участь в обговоренні програми, а тут якийсь прийшов... То не просто – це був підісланий кагебіст. А я залишився збоку. Ну, добре. Що робити? Я розробляю програму для обласної організації, розподілив обов’язки, кому що виконувати, які хто права має, як їх узгоджувати. Я особливо наголосив на фінансовій стороні, щоб кожен гріш, кожна копійка були під контролем, щоб не так, що назбирали, гроші в голови в кишені, він їх розтринькав. Якщо на перших порах з торбами ходили, збирали, то ще раз-два оголосили, куди пішли гроші, а потім знову ходять з торбами – давайте гроші. Я розробив так: каса, повинен бути касир, касова книжка, кожна копійка повинна бути записана, звідки надійшла, від кого і куди витрачена. Я виробив таке: до десяти карбованців має право видати касир на якісь потреби, а більшу суму – то вже збори. "Та на що це? Більшовизм встановлюєш. Сюди гроші, до мене!" Е-е, думаю, хлопче... Ну, а раз так, то я якраз після проголошення незалежності України, 27 серпня 1991 року плюнув і більше туди не пішов. Не та компанія: брехунів, авантюристів, придурків, п’яниць налізло, щоб соромно було збиратися. Так вона й закисла. Нібито формально існує, а з тієї партії там нічого нема.
Стосовно КУНу – аналогічно. КУН надіслав запрошення приїхати в сучасний Будинок учителя. "Ой щось має бути, там буде Слава Стецько." А конкретно невідомо, чого. "Ну, поїхали, поїхали, поїхали." Приїжджаєш, заходиш у вестибюль, тобі тикають у руки заяву, пиши заяву, або тебе не пропустять туди. Це мене так зачепило: за кого ж ви маєте мене – за дурня? Якби ви попередили, розіслали заяви, хто бажає, хай підпише. А то ви поставили в таку дурну ситуацію: викликали, я приїхав у Київ, і ні з того, ні з сього, щоб зайти до приміщення, напиши заяву, що ти вступаєш у КУН. Я повагався-повагався, ну, думаю, гаразд, напишу, послухаю. Написав, але після цього брав участь усюди як слухач. Я не заявляв, що виходжу, але практично я більше не вважаю себе членом, хоч мене там і називали і член проводу. Ваша справа, я навіть внесків не сплачую. Вам потрібно моє прізвище – я не опротестовую, пишіть що хочете, але я не вважаю себе членом КУН, тому що я бачу, що за команда там зібралася. Я на сьогоднішній день вважаю себе безпартійним, тому що не бачу, кого підтримувати. Мене запрошують: „Ідіть до нас”. Але я не хочу, я бачу, що це за партії, яка в них безтолковість.
Ось, в основному, я розповів про себе.
В.О.: Скажіть ще дату народження.
М.Коц: Я народився 4 грудня 1930 року в селі Гуща Волинської області. В даний час я живу в Луцьку, проспект Волі, 66/3 – це поштова адреса. Що стосується телефону, то цього року з бідою вибив, щоб мені встановили односторонній. Як вуличний телефон: я можу тільки в місто подзвонити, а до мене не можна. А щоб зі мною зв’язатися, можна користуватися телефоном брата, номер 4-52-54.
В.О.: А ім’я брата?
М.Коц: Андрій, прізвище те саме. Також Луцьк, проспект Волі, 31, квартира 14. Він живе від мене десь за півкілометра, одна зупинка тролейбусна. Жінка його Леся, у них вдома все хтось є. Брат 1933 року народження, молодший, також пенсіонер.
В.О.: І сестра у вас є, так?
М.Коц: Є сестра, Галина, 1935 року народження. Прізвище її зараз як по чоловіку Сабіна, проживає у місті Нововолинськ, вулиця Винниченка, 1/27. Телефон сестри 2-54-68.
Тепер про період моєї роботи між 1980-90 роками.
Працюючи на роботі, я показував своє ставлення до режиму. Зокрема, я не вступав у профспілку. Я був єдиний в організації, хто не був членом профспілки. Це відразу стало відомо кагебістам.
Чому я не вступив у профспілку? Та тому, що радянська профспілка – це «приводной ремень коммунистической партии». То чому ж я маю її підтримувати? Мені говорили: "Ану, може, захворієш?" – Кажу: "Нічого, виживу! Виживу і без вашої профспілки!"
Друге. Я не брав участі в жодних виборах, будь-яких – суддів, Верховної Ради, місцевих органів. Ні, я не ховався, як інші. Припустимо, в день виборів поїхав десь у село. Я сидів удома. Приходить: "Вибори сьогодні!" – Я кажу: "Я знаю". Пішла. Приходить через годину: "Вибори ж сьогодні!" Я кажу: "Знаю, що сьогодні вибори!" Приходить ціла бригада. Голова дільниці: "Вибори!" Я кажу: "Знаю, що сьогодні вибори!" – "Ну то чого ж ви? Може ви хворі – то ми принесемо урну". – "Ні, – кажу, – я не хворий. Я здоровий". – "А чого ж ви не хочете?" – Я кажу: "Я тих людей не знаю, хто виставлений, тому я й не йду. А неучасть у виборах не є злочином". Починаються погрози, але не йду – і все!
Далі з суботниками. Суботник – ура! Я не йду. Скандал – один не вийшов на суботник! Везуть мене за двадцять кілометрів з об’єкта, так би мовити, на "килим". Сидить директор підприємства, сидить парторг, профорг, головний інженер і починають мені мораль читати: чому не вийшов на суботник? Я кажу: "Суботник – це що, обов’язкове чи добровільне явище?" – "Ну, то ж усі виходять…" Я йому ще раз кажу: "Я вас ще раз питаю: добровільне чи примусове?" Він тик-мик: "То-то-то. Ну, вийдеш, – і вмовляє, – вийдеш іншим разом відробиш, щоб була відмітка". Кажу: "Це добровільна справа. Це моє право – вийти чи не вийти".
Це – скандал. Рік не виходжу, другий рік не виходжу. Далі мовчки ставили самі, що я був. Але я цього не бачив. Їм треба було відзвітувати нагору, що всі взяли участь у суботнику.
Далі – різні листи. Виробничого характеру, про порушення, злодійство, на захист робітників. Одного разу мені вдалося домогтися, що приїхав кореспондент із "Робітничої газети", з Києва. Можна сказати, порядна людина, вислухав мене. Хоч там сичали: "Кого Вы слушаете? Он же в тюрме сидел!" – Отаке заявляли. Але він поговорив зі мною, знайшов спільну мову, запросив на каву. Написав у газеті статтю, що надійшов такий лист, описані такі безпорядки на роботі, порушення фінансової дисципліни. Але, мов, у зв’язку з тим, що начальству не подобається особа автора листа, він не називає мого прізвища.
А що це дало? Кожен з робітників (ішлося про відрядження) щомісяця став одержувати на двадцять рублів більше. О, то всі раді, плещуть мені: "Молодець, що ти їх допік!" А це все-таки до півтори сотні людей. За це декому влетіло. Одержали догани сам начальник, головний інженер і бухгалтер. Кривилися на мене. А я старався поводитися так, щоб вони до мене ніде не придерлися. Я на роботі? – На роботі. Ви мене п’яним не побачите, ви мене з запізненням також не зловите. Їм доводилося рахуватися зі мною, бо не так легко мене взяти за горло і задавити: я виконую роботу, яка мені належить. А що ви порушуєте – то вже ваша справа.
А ще мовне питання. тракторист, бульдозерист приходить: "Треба написати заяву. А як вона пишеться?" Я кажу: "Давай, напишу". Пишу українською мовою. "А-а!" – "Чого, а-а?" А то всі шкрябали заяви російською: "Прошу мне выдать рукавицы..." Сам начальник, росіянин, говорив російською, але коли мене викликав до себе, то зі мною говорив тільки українською мовою. Хоча я йому ніколи нічим не дорікав.
В.О.: Ви їх привчили поважати себе.
М.Коц: Я вмів поставити його на місце, прислухатися і не дуже зариватися.
Так тривала боротьба. У 1988 році збираються у Львові провести 10 грудня, в День Декларації прав людини, збори. Мене попередили, щоб я приїхав. Добре, приїду. А ми працювали по тижнях. Їхати треба було на суботу. У мене випадає вільний день. До адміністрації дійшло, що я їду до когось у Львів. Не дати можливості поїхати! Що роблять? Приходить до мене виконроб: "Така справа: щоб ти був завтра на роботі". – "Та ж вихідний день." – "Тут має бути комісія. Треба перевірку провести, підготувати техніку. Будуть з котлонагляду перевіряти". Я зрозумів, що до них дійшло, і я знаю, хто доніс, бо я одній особі сказав, що збираюсь поїхати у Львів. Уже стоять наді мною: «Ти повинен бути на роботі!»
На другий день я приходжу: ніякої роботи нема. До обіду мене протримали, а тоді йди собі додому. І тут я не потрібний, і у Львів не поїхав.

Підзаголовки дав В.Овсієнко 10.08. 2007.