МАРЧЕНКО НІНА МИХАЙЛІВНА

27.07.2007
автор: Овсієнко В.В.
джерело: Інтерв`ю 16 червня 1998 року.
МАРЧЕНКО НІНА МИХАЙЛІВНА
МАРЧЕНКО НІНА МИХАЙЛІВНА
Інтерв’ю Ніни Михайлівни МАРЧЕНКО.
Без її виправлень. Остання редакція 27.07. 2007.
В.В.Овсiєнко: Ми бесідуємо 16 червня 1998 року в хатi Нiни Михайлiвни Марченко, на вулиці Челябінській, 15, помешкання 71. Веде розмову Василь Овсiєнко. Далі долучається Анатолій Пилипович Кислій, журналіст, друг Валерія Марченка.
Ніно Михайлівно, з червня цього року я працюю в Харкiвськiй правозахиснiй групi. Її очолює Євген Захаров. Група бере участь у створеннi Мiжнародного словника дисидентiв. Центр у Польщi, вийде вiн польською, росiйською та англiйськими мовами. Українi в ньому вiдведено 120 позицiй, себто iмен. Крiм того, ми збираємо матеріяли для архіву – ведемо аудiозапис та вiдеозапис автобіоґрафічних розповідей учасників руху опору. Закiнчивши роботу над Міжнародним словником, ми вiзьмемося за український, до якого увiйде порядку 800 – 1000 імен. Тож чим бiльше в нас буде зібрано записів, тим краще. Вони будуть матерiялом для подальшої роботи.
Я ось недавно мав розмову з Петром Сiчком – чотири з половиною години. То хiба вiн усе розповiв – де там! То унiкальна особистiсть! Я хотiв би, щоб і ви, Нiно Михайлiвно, розповіли про себе. Щоб це була автобiографiчна розповідь з акцентом на спротив та репресiї. Зрозумiло, що не оминемо ми тут і Валерiя.
Н.М.Марченко: Моя бiографiя дуже звичайна, як i у всiх радянських людей. Я народилася 7 лютого 1929 року в селi Гатному Києво-Святошинського району. Там поховані мій Валера, i батько, і мама, i чоловiка я вiдвезла туди в 1992 роцi, як помер (Василь Смужаниця. – Ред.), i менi там мiсце вiдведене. У тому Гатному пройшло моє дитинство до 1934 року.
У тридцять четвертому ми з мамою, залишивши старшу сестру Лесю бiля бабусi, поїхали в Харкiв. Там в Інститутi червоної професури навчався мiй батько Михайло Іванович Марченко. Біографією він подiбний до Павки Корчагiна. Вiн рано пiшов у революцiю, десь у шiстнадцять рокiв його вже зробили секретарем революцiйної сiльської Ради в Гатному. Вiн був грамотний, вiн був ерудованим хлопчиком, з Божим даром. Його шанували в селi, всi завжди з охотою його слухали, бо Мишко завжди щось цiкаве говорив. Вiн 1902 року народження. Він казав, що воював з денiкiнцями. З петлюрiвцями не воював, очевидно, в силу обставин, а не в силу свiдомостi. Потiм був органiзатором комун. Очевидно, вже пiсля того, як вiдбув армiю. У Червонiй армiї вiн був якимось старшиною. Був депутатом Харкiвської мiськради, бо служив у тих краях.. Органiзовував комуни десь на Київщинi. Пiсля того (от тiльки не знаю, чи пiсля комун, чи пiсля армiї) його направили в Інститут червоної професури. Це, я так думаю, був фiлiал великого московського iнституту, де на змiну старiй буржуазнiй професурi готували радянську, червону професуру.
Вiн навчався на iсторичному факультетi, був один iз кращих слухачiв. Його залишили в аспiрантурi. До 1935 року ми жили в Харковi, а коли столицею зробили Київ, ми переїхали сюди, жили на Червоноармiйськiй вулиці. Потiм ми поселилися в будинку, який був гуртожитком Інституту червоної професури. Нам надали кiмнату на другому поверсі, з інститутськими меблями. Там коридорна система. У нас була величезна кiмната на другому поверсi. Зараз поруч iз цим будинком живе Кравчук, а далi живе Кучма. Ця вулиця називається Десятинна, впирається вона в Андрiївську церкву та в Андрiївський узвiз. Починається вона вiд Михайлiвської площi, а до площi йде Трьохсвятительська вулиця. Ранiше все це називалося вулиця Жертв Революцiї. Оце ми жили на вулицi Жертв Революцiї в будинку №12. Потiм почали назви змінювати, вона стала Героїв Революцiї, а вже пiзнiше їй повернули назву Десятина. Зараз це Десятинна, по-моєму, 4 або 2. В цьому будинку пройшло моє дитинство.
Мама моя з Тарасiвки. Вийшла замiж за батька в Гатне. Коли почали органiзовувати комуни, вона поїздила з батьком, але, оскiльки вiн їздив по багатьох селах, то сказав, щоб вона залишалася в Гатному, а вiн буде навiдуватися. Вела господарство і працювала в колгоспi. Мамине дiвоче прiзвище Іванчук, Оксана Ларiонiвна. Таке гарне прiзвище, що пізніше Валера, коли працював у "Лiтературнiй Українi", іноді брав собi псевдонiм Іванчук. Вона 1906 року народження. Зовсiм молодою вийшла замiж. У 1924 роцi вона народила старшу дочку Ларису, у 1929-му – мене, у 1927-му в нас був братик, який помер, у 1939 – Аллу.
У 1939-му батька послали комісаром у Захiдну Україну. Тоді було возз’єднання, приєднання чи окупацiя Захiдної України. Через мiсяць його зробили ректором Львiвського унiверситету. Він називався Львiвський державний український унiверситет iменi Івана Франка. Українським його називали, бо до цього там викладання велося польською мовою, була жорстока дискримiнацiя українцiв – їх мало набирали. Батько проводив там нацiональну полiтику. Усвiдомлений був того, що радянська влада його неспроста послала, а щоб зробити цей унiверситет по-справжньому українським. Вiн познайомився там iз професурою нацiоналiстичного спрямування, мав доступ до прекрасної лiтератури, якої вiн доти не мав змоги читати. Коротше кажучи, з моїм батьком вiдбулися величезнi змiни в нацiональному усвiдомленнi своєї ролi як iсторика України. Це високе почуття громадянина стало в ньому домiнувати. Вiн повернувся дуже змiненим, навіть у ставленнi до сiм’ї. У нього з’явився якийсь особливий аристократизм. І до цього вiн був дуже порядний чоловiк – це не тiльки мої, доччинi, спогади, а й його знайомi, його друзi, його учнi, усе оточення нашої сiм’ї визнавало, що це був висококультурний чоловiк, незважаючи на радянську освiту, яку вiн одержав. Тут він, як порядний чоловік, усвiдомив, що голодiвка 1933 року була штучна, що гинула українська iнтелiгенцiя за планом. Він був ще молодою людиною – 37 рокiв. Мiж iншим, про це дуже гарно написала студентка Львiвського унiверситету Ярослава Томич. Вона зараз живе у Нью-Йорку. Була студенткою батька. У спогадах про Львiвський унiверситет вона згадує про першого ректора. Яке особливе враження на неї, галичанку, справив прихiд людини зi Сходу. Вони ж до бiльшовикiв мали своє ставлення – а тут побачила, що вiн приходив у церкву Святого Юра. Батько мав кiлька зустрiчей з митрополитом Шептицьким. Це все накладало вiдбиток на нього. Недаремно його мало там протримали – вiн став ректором у кiнцi 1939 року, в листопадi чи в груднi, а десь восени 1940 року повернувся.
Вiн нас не забирав до Львова – знав, що недовго там пробуде. Ми були в Києвi. Ми зі старшою сестрою Ларисою їздили до нього. Улітку вiн там мене в табiр улаштував, а старша сестра бiля нього була довше, вона навiть до школи ходила у Львовi. А потiм вiн повернувся сюди в Інститут iсторiї, куди був призначений після закiнчення аспiрантури десь у 1937 роцi.
У 1937-38 роках були страшеннi арешти. Я їх вiдчувала сама, хоч була ще зовсiм мала. У тому довгому коридорi в нас були сусiди. Усі були знайомi. У будинку було дуже багато дітей. І от кожного ранку я бачила, як на клунках сидiла сiм’я. Подружка моя сидить, мама її сидить... Їх уже вигнали, кiмнату опечатали, бо батька заарештували. І так десь через одні-двоє дверей. Потiм мама i батько згадували, що кожну нiч вони тремтiли – ось-ось до їхнiх дверей пiдiйдуть. Ну, випадково батько не був заарештований в 1937-му, проте в першу ж нiч війни 1941-го вiн був заарештований. Це були надзвичайно тяжкi часи. Уявляєте, під час вiйни всім радянським громадянам було важко, а тут репресованим... Їх гнали етапом десь дуже далеко, аж за Харкiв, потiм у товарняках вiдправили до Сибiру. Вiн перебував у Новосибiрськiй тюрмi аж до зими 1944 року. Ну, хоч то iнша сторона – про батька, та оскiльки з батьком i наша доля пов’язана, то це й моя бiографiя.
Залишились ми з мамою, з маленькою моєю сестричкою Аллою 1939 року народження, зі старшою сестрою Ларисою 1924 року. Оце нас четверо – троє дiтей i мама, а в Гатному – мамина мама i тiтка Тетяна. Мамина мама – Галя, Галина Іванiвна Марченко. Вона прийняла прiзвище дiда, а як її дiвоче прiзвище було, я забула. І тiтка Тетяна, яка вийшла 1937 року замiж за працiвника аеродрому – льотчик вiн був, Дiгтяренко. Під час вiйни вiн помер вiд туберкульозу, від сухот. Це мамина рiдна сестра, вона ще й зараз живе там у Гатному, вже зовсiм старенька. Оце такi мої родичi.
Залишились ми в окупацiї. Що на мене вплинуло в часи окупацiї? Я була пiонерка, радянська дитина, виховувалася в дитячому садку, в школi – все так, як i в кожної дитини на Сходi. Вплинуло на мене перебування протягом, здається, двох мiсяцiв, у Львовi. Це такі чисто побутовi явища. Менi подобалось, як тримаються дiвчатка, якi вони гордовиті. Вони не з кожним вступають у бесiду, гарно вдягненi – хоч це й вiйна була, i окупацiя. Оця гордовита осанка i вмiння себе показати серед жiнок – це на мене дуже вплинуло. А найбiльше справила на мене гарне враження їхня галицька мова! Я побачила, що вона побутує всюди. Ми вдома говорили українською мовою, у мене було 2-3 подружки, якi приїхали з села, – я з ними спiлкувалася українською мовою. А в основному в нас же кругом росiйська мова. Дитиною я не надавала цьому значення, не було такої для мене рiзницi.
Так що Галичина справила на мене велике враження. У батька з’явилися такi друзi, навiть професура, яку я зараз по прiзвищах не можу пригадати. Але пригадую, як ми поїхали у Трускавець, де вiдпочивала родина одного письменника. Ця галичанка така аристократка, і хлопець рокiв шiстнадцяти. Я спостерігала, як вiн поводиться. Це для мене була такий контраст – у поведiнцi, в манерi триматися, говорити, поводитися за столом. У мене мама вишивала i дуже гарно нас із сестричкою вдягала у вишиванки. Як зараз пригадую, була я в платтi, яке називалося "купон". Це лляне плаття, вишите блакитними нитками. Ця жінка не могла вiдiрватись вiд мого плаття. Каже: "Ой, до чого ж гарно! До чого ж гарна дiвчаткам самовишиванка!" А хлопець каже (вiн в українській ґiмназiї вчився, а поруч була польська): "Дуже гарно, але у нас за Польщi польськi хлопцi, та й дівчата, накидалися на вишиванки i прямо розривали!" На мене це таке враження справило, я думала: якi ми щасливi, бо в нас такого немає, у нас не обдирають нашi плаття. Але оця мова! Коли я повернулася до Києва, то мама казала: "Ну, ти ополячилася – вже така чиста мова!" А я їй: "А батько просив, щоб я слiдкувала за твоєю i за своєю мовою – щоб не вживали слiв "харашо" та iнших таких. Слiдкуй за мовою – це дуже прикрашає людину". Мабуть, бажання, щоб мова звучала якнайкрасивiше, передалося Валері. Вiн казав: "Гарне вбрання, пiдкрiплене гарною мовою, – це дуже викликає iнтерес. Ми зразу утверджуємося не як хохли". Ця мова з Галичини, бажання бути стриманим, культурним... Та ще ж i мама впливала: не висовуйтесь, не гордiться, не судiть.
Ми залишились в окупацiї... Було багато квартир, замкнутих на маленькi замки. Скiльки мародерства було... І те мародерство можна було б у якiйсь мiрi виправдати, тому що люди були голоднi, треба було за щось жити. Забереться в чужу хату, витягло там 2-3 каструлi, пiшов на базар, вимiняв хоч за жменю гороху... А мама сказала: «Нiчого не берiть, нiколи чуже не пiде на користь». І не дивлячись на те, що в нас майже нiчого не було, ми якось вижили, не опухли. Бо мама нiколи не зазіхала на чуже. І моя бабуся так казала – вона ще жива при окупацiї була: "Ото й Бог нам дає – бачите?" Ми корiвку вимiняли – мама якихось двоє простирадел понесла, тiтка своє пальто стареньке взяла, вимiняли корiвку i так при допомозi бабусi (дiтей було все ж таки чимало – нас троє i там ще в тiтки) ми й вижили. Бо була ота християнська мораль: не вiзьми чужого. Хоч я не бачила, щоб мама молилася – мама в церкву ходила тiльки освятити паску, i то потихеньку, бо батько ж був викладач, не можна було. Але ота мораль, видно, так глибоко засiла – не бери чужого... Це я запам’ятала добре. Тодi казали: "Пiшла пограбила, – це пограбувала, значить, – пiшла, бо там все одно жиди жили. Вони так добре завжди жили, а я все життя бiдувала. Пiшла туди i простирадла в них забрала, i все-все-все". А я кажу мамi: "Може б i нам так зробити?" – "Не смiй навiть думати!" А це ж на дитину особливо впливає.
Що ще в мене було в час окупацiї – з’явилося "Слово", "Українське слово", "Нове українське слово". Це так етапами видавалась газета за окупацiї. Цю газету, здається, навiть безкоштовно роздавали. Вона випускалася то на жовтому паперi, то на блакитному, то на жовтому, то на блакитному. Там було таке розвiнчання всiєї радянської системи, там такi карикатури на Ленiна, на Сталiна, там i гумор, там i про репресiї, там по прiзвищах називають людей, якi були знищенi... Ну, а менi ж дванадцять рокiв уже було – як не крути, вже п’ятий клас, уже грамотна дiвчина, – читала запоєм! Я взагалi це любила – як зараз ото дiти до телевiзора прилипають, так ми дуже любили читати. А скiльки лiтератури перечитано було в дитинствi – вже потiм не було стільки часу. Я читала те запоєм, i на мене це справляло виняткове враження.
У Києві з’явилося багато галичан. Вони дуже вiдрiзнялися вiд наших. Ходили в капелюхах. Дехто в брюках. У туфлях, а дехто в спортивних черевиках. У гольфах – такi штани нижче колiн – i такі клiтчатi гамашi надiвали. У капелюхах або в своєрідних шкіряних кепi. Або ще якiсь куртки. Ну, вiдрiзнялись i зовнiшнiстю, i отим "прошу", "перепрошую", "дякую". Як це прозвучало, то й видно, що це галичанин. Та ще й деякi iнтонацiї в голосi їх вiдрiзняли.
У наш двiр упав снаряд. Нам вибило вiкна. Вставити рами й вiкна – це ж проблема! А оскiльки порожніх квартир було повно, то ми переселилися на вулицю Володимирську, що поруч з так званою Жертв Революцiї. На розi Житомирської i Володимирської, на другому поверсi. Там, де зараз багато меморiальних дощок – Бучма там жив, Ужвiй... То ми в тому домi на другому поверсi поселилися, причому мама тут же запросила управдома i каже: "Заберiть усе звiдси. Нам потрiбно двi кiмнати". А там п’ять кiмнат. То три кiмнати зачинили, а нам дали двi. Ми зі своєї квартири забрали якiсь шафи, речi, якийсь килимок був.
Це була німецька влада. Тодi пустили галичан. Прибули Олена Телiга, Ольжич. Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв буквально через пару тижнiв за німецьким вiйськом прибула сюди, до Києва. Мiж iншим, редакція журналу "Лiтаври", який видавала Олена Телiга, була якраз навпроти нашого дому, на Десятиннiй вулицi (Жертв Революцiї), тiльки наш номер 12, а то 7 чи 9, навпроти. Оце ми недавно зi Сверстюком Євгеном i його дружиною Лiлею там ходили, то я показувала, де тут у дворi були "Лiтаври". Я десь вичитала це i уявила собі, де воно тут було. Тепер там посольство Великобританiї, там дворик такий. Зараз, звичайно, вулиця дуже гарна, чиста. А тодi вона була київська глушина, та ще під час вiйни – хто там її прибирав. А ми поселилися там.
І от повз наш будинок часто ходили люди, якi належали до Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв. Кiлька разiв прямо пiд нашими вiкнами – а я схилюсь на вiкно та й дивлюсь на них – стоїть дуже вродлива, елеґантно вдягнена жiнка, а бiля неї четверо-п’ятеро чоловiків. Уважно її слухають. Це на мене, дівчинку, справило враження. Що навколо жiнки гуртуються чоловiки – то вона становить для них iнтерес як красуня, актриса. То обов’язково це якiсь «ухажори» мусять бути. Мене дивувало, як вони серйозно її слухають, а вона щось цiкаве їм говорить. Буває, вони посмiються, але вiдчувається, що це якiсь дiловi стосунки.
Потiм там їдальню вiдкрили i дали талончик на нашу Аллу. Бо маленьким дiткам мiська влада давала талончики, щоб вони не померли. Я з тим талончиком ходила той обiд брати. Там якийсь супчик давали чи кашу, политу якимось машинним маслом. Я одного разу зайшла i дивлюся: за столиком сидить шiсть чоловiк. Як зараз пам’ятаю: п’ятеро чоловiків i посерединi оця красива жiнка. Вони вирiшують свої проблеми i дуже, на мiй погляд, навiть манiрно їдять оту кашу. Їдять вони ту нещасну кашу, не подають виду, що голоднi. Може, вони й голоднi, але вмiють тримати себе. Я ж не знала, хто це, я тiльки прислухалася до їхньої мови. Вони всi галичани, гарно говорять. Теми їхньої я не розумiла, але на мене справляла враження ця громада, це товариство.
Минуло багато рокiв – i коли в Товариствi iменi Олени Телiги я побачила її портрет, я зрозумiла, що то була вона. Я впiзнала її... З нею, очевидно, були тi люди, якi на початку 1942 року пiшли в Бабин Яр... Вони тут органiзували i дуже активiзували українцiв. То був за 2-3 мiсяцi такий поштовх до нацiонального життя – увесь Київ заговорив українською мовою. Вiн був напiвпорожнiй, але заговорив українською мовою. Навiть у кiнотеатрi iменi Чапаєва, куди ми бiгали, великими буквами було написано: "В українськiй установi – лише українською мовою!" Або такий плакат: стоїть дiвчинка у вишиванцi, i написано: "Українка я маленька, українцi батько й ненька. Коли виросту велика, не злякаюсь труда й лиха, буду браттям помагати Україну визволяти". Це впливає на дванадцятирiчну дiвчинку? Впливає. Це ж усе таке незнайоме, таке цiкаве, якщо врахувати...
Я покажу вам знiмку. Оце знiмка мого дитинства. Це Інститут червоної професури. Мене в п’ятирiчному вiцi вiдправляють у Крим. Я приїхала з села, завжди говорила українською мовою, а туди я попадаю – росiйською мовою. Аж страшно. Хочу показати вам велику мою знiмку. Це в школi, у дитячому колективi, у концертi беру участь, на фонi величезного портрета Сталiна. Оце моє виховання, ось тут я стою. Усі в панамках. Нам видали трусики, футболочки, панамки, тапочки, носки – все це робилося для слухачiв Інституту червоної професури i їхнiх дiтей.
В.В.Овсiєнко: Отут ви на фонi батька Сталiна?
Н.М.Марченко: На фонi Сталiна, ось я. А тут ми танцювали. Це 6-а школа, що на Михайлiвськiй площi. Це українська школа. Це був 1938 рiк. В українському вбраннi – вiн ще дозволяв цю бутафорію, це можна було. Ось тут моя мама стоїть, ось мiй батько – такi молодi, а замученi, бо це був 1934 рiк, це ж голодiвка, хоч тодi для них i їдальня була. Але в їдальнi, як пригадую, постійно та капуста i пшоно якесь. Харчували дуже слабенько, але все-таки не дали загинути.
В.В.Овсiєнко: А тут де ви?
Н.М.Марченко: А тут ось я, оце у вишиванцi, а другому ряду третя. А бачите, портрет Сталiна який? Ну, i пiснi ж усi – "З пiснею про Сталiна починаймо день". Так що уявляєте, який то був для мене контраст? І от мене п’ятирiчною дiвчинкою батько привозить у Харкiв, поселяють мене в тому оточеннi. Ну, були там дiтки, якi трошки говорили українською, але в основному тiльки я говорила українською. Дiти не смiялися з мене, але я побула з ними в колективi (це ми їздили до Євпаторiї) і вже говорила тiльки росiйською мовою. Коли мама привезла мене влiтку в Гатне, так дiти на мене пальцями показували, називали мене баринею, тому що я по-росiйському розмовляла. А я вже розучилася. А потiм ми все одно говорили українською. Приїхала в Київ – там росiйська i українська. Оце так ми жили. А тут – а тут отаке одкровення, що єсть українська мова, єсть держава. Це в 12 рокiв вже якось розкриває тобi свiт.
Колони вiйськовополонених, яких женуть у Бабин Яр... Колони євреїв, яких ведуть i везуть у Бабин Яр... А потiм i українцiв почали вiдстрiлювати.
Повернувся з оточення рiдний брат мого батька – Степан Іванович Марченко. Це було в кiнцi 1941 року, десь у листопадi. Вiн зразу до українських нацiоналiстiв примкнув, був у мiській думі. Очолював мiську думу – недовго, мабуть, мiсяцiв два – Оглоблiн Олександр Петрович. (Він був опонентом на захистi батькової дисертацiї. А в батька була тема, мiж iншим, дуже цiкава. У 1940 роцi вiн захистив дисертацію "Боротьба України проти Польщi i Росiї". Уявляєте, яка тема – в 1940 роцi?). Оглоблiн дуже шанував мого батька. Коли нiмцi увiйшли, це ж вiн допомiг – талончик видав Аллi на харчування. З цього харчування трошки i я могла взяти, пару ложок. Сам вiн теж дуже бiдував – звiдки ж, окупацiя! Вiн тоді був головою мiської Думи – здається, так її називали. Чи мiської Ради. Нi, таки Дума. Його тодi зробили головою. Вiн пару мiсяцiв був, але все це згуртувалося навколо нього, оцi галичани-українцi, потiм тут дуже багато з’явилося українцiв – iнтелiгенцiя невистрiляна сюди прибувала. Багато їх було. І нiмцi, очевидно, налякалися. Нi, не налякалися, а це підпільні чекісти спровокували німців проти українцiв, а українцi почали активно одбиватись.
Коли розпочалися арешти, мiй дядько Степан сказав: "Ти, Оксано, не бiйся нiчого, чекай. Вiйна якось розв’яжеться. А я мушу тiкати". Це я як зараз пам’ятаю, бо ще й подумала: чому вiн тiкає, куди вiн тiкає? Вiн виїхав у Нiмеччину. Там його десь у 1944 роцi нiмцi розстрiляли. Вони ловили, де тiльки могли, українцiв i розстрілювали їх. Це сказала одна дівчина з Гатного, яка працювала в Німеччині на фабрицi. Каже, десь вона чула, чи може й сама бачила, як вели мого дядька два нiмцi, i вiн кричав: "Хто є з Київщини, з Гатного – передайте, що мене, Степана Марченка, нiмцi розстрiляли!" Це вiн викрикнув... Такий він був енергiйний і сміливий... Лейтенантом був перед вiйною, попав у оточення. Оцей мiй дядько Степан десь у 1938 році в оточеннi слухачiв Інституту червоної професури голосно, на весь будинок проспiвав: "Ще не вмерла Україна!" Мiй батько страшенно перелякався: "Та йди ти, – каже, – що ти тут менi влаштовуєш!" Але обiйшлося.
Оце таке оточення було у мене. Потiм чекали, як манни небесної, повернення наших. Дуже чекали. Так хотiли, щоб повернулася Червона армiя, щоб повернулися нашi! Такi нiмцi були огиднi, такi жорстокi... Мали наш народ за бидло. Улітку жила я в Гатному, пасла бабину корову – заскакує двоє-троє нiмцiв на город. Тут кожну цибулинку старенька бабуся виходить, мами немає, тiтки немає, вони десь ходять, щоб якусь ганчiрку вимiняти на продукти, бо дiтей багато, треба годувати, злиднi, голоднi, одягнутися нi в що, роззутi – а вони вскакують на город, повисмикують усю цибулю. На очах у дiтей, на очах у старої бабусi... Усе це так дратувало, усе таке було противне... Ми їх ненавидiли. Боялися i ненавидiли. І мрiяли, коли повернуться нашi. Дасть Бог, повернеться й батько наш – то вже буде iнше життя. І дiйсно, в 1943 роцi ввiйшла Радянська армiя, у 1944-му вiдписав листа батько.
Батько в морозному Новосибiрську кiлька мiсяців просидiв у великiй камерi, де було двоє чи троє пiдсаджених. Вони написали на нього, що вiн веде тут українську нацiоналiстичну пропаганду, що вiн у камері говорить зі співв’язнями українською мовою i розповiдає їм iсторiю України українською мовою. Проти батька порушили нову справу i хотiли його судити. Не порушили, може, тому, що вiйна була, або стомилися слiдчi – двоє слiдчих... Усе це знайшов один iсторик – вчений секретар Інституту iсторiї України – забула його прiзвище... До шiстдесятилiття заснування Інституту iсторiї України, яке відзначали минулого року, він опублiкував у третьому й четвертому номерах "Українського iсторичного журналу" 1997 року цей дуже цікавий матеріял. Інститут iсторiї України був заснований у 1937 році, батько там був заввiддiлом феодалiзму. Той історик відшукав ці матеріяли в архiвах КДБ. Як велося слiдство над моїм батьком, питання-вiдповiдi. Яка ерудицiя, який високий розум... У мене таке враження, що під кінець того дiалогу слiдчий, мабуть, пройнявся чимось. От вiдчуваєш, що все м’якші i м’якші тi запитання. От пише отакий-то спiвв’язень, що ви займалися агiтацiєю i пропагандою. А вiн каже: ну, якщо це агiтацiя i пропаганда, що вiд бездiлля (там iншу форму вiн вживає) я читав лекцiю (а я ж викладач) з iсторiї України, про боротьбу Богдана Хмельницького українською мовою, то я говорив мовою Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. Це наша республiка, iсторiя України ведеться цiєю мовою. Це були вiдповiдi ерудованої, освiченої людини. Тому вони поступилися і винесли: "Не пiдтверджено". Звинувачення було з нього зняте.
А щодо ув’язнення, то в нього статтi не було. Був донос Бiлоуса – директора Інституту історії, i Петровського – заступника чи парторга. Або навпаки. Були їхні доноси, починаючи з 1940 року. Тільки-но вiн прибув зi Львова, вони написали доноси. На пiдставi цих доносiв батько був у 1941 роцi заарештований. А статтi йому не пред’являли. Батько писав в Управлiння, мабуть, у ГУЛАГ, що вимагає суду, бо сидiв вiн без слiдства. Його в першу нiч вiйни заарештували. У нього були спогади, що коли його заарештували вночі з 22 на 23 червня, в половину третьої ночi прийшли до нас, десь до семи годин ранку вели обшук, а потiм його вивели, а вiн сидiв у тому воронку i вiдлiчував, що везуть на Короленка, 33. Це шлях недалекий, вiн зрозумiв, що його саме сюди везуть. Коли привезли, то був уже тодi повний двiр, набитий iнтелiгенцiєю. І що його найбiльше вразило – багато було iнтелiгентних жiнок у капелюшках, яких на вулицi вiн наче й не зустрiчав. Повний двiр... Вони там простояли до певного часу, а потiм їх розвели по камерах. Камери були набитi. Його кудись вели, i в цей час охоронець сказав: "Остановись! Руки назад!" Вiн каже, що повернувся до стiнки, а одним оком дивився: навпроти ведуть з руками назад Григорія Донця, того вiдомого спiвака з оперного театру. Його вели десь на допит. Оце, каже, була у мене така зустрiч. Я зрозумiв, що заарештували, мабуть, усю iнтелiгенцiю Києва, а може навiть привезли з ближнiх мiст. Це в перший день вiйни було.
Коли повернулися червонi, я в кiнцi 1943 року пiшла в 6-у школу, в 6-й клас.
В.В.Овсiєнко: А за нiмцiв ви теж до школи ходили?
Н.М.Марченко: Ходила, була школа. Нiмцi увiйшли в 1941 роцi, 18-19 вересня, а вже десь у жовтнi вiдкрили школу. Недалеко бiля нас вiдкрилася одна, там, де була до вiйни 13-а. Це поруч, якраз навпроти пожежної команди. Прийшли нашi вчителi. Холодно в школi. Видавали нам по шматочку хлiба, чогось учили. Завдяки тому я нiмецьку мову підучила. Нiмецька мова була майже кожного дня. Досить непогано викладала наша вчителька. По-моєму, вона потiм стала фольксдойч. Але бiдували ми дуже. Школа працювала зовсiм мало, зо два мiсяцi. Я не знаю, чи в сорок другому вона ще була. Багато дiтей не ходило, бо холодно, голоднi. Ну, а я походила трошки. Це я пiшла в шостий клас.
Потiм зайшли наші, Радянська армiя. Це був теж страшенний удар по психiцi... Ми їх так чекали, ми переховувались вiд нiмцiв, бо вони були вже здеморалiзованi. Вiдступали. У декого якась жалiсть пробуджувалася, але в багатьох – жорстокiсть. Що таке – вiдстрiляти цих дiтей чи там жiнку штовхнути? Але ми якось пережили цей вiдступ. То вiдступали, то знову заходили в село, то вiдступали, то знов заходили. Нарештi чуємо: "Нашi, нашi!" Ми всі повибiгали з хат i побачили наших. Вони йшли такi обдертi, вони йшли такi голоднi, на них були подертi ковдри... Це смертники, яких посилали першими. Вже холодно було, був же листопад – п’яте-шосте листопада. Ночi холоднi, а на них пiлоточки, натягнутi на вуха, якiсь ковдри, i вони: "Мать, хлеба, хлеба, дай кусочек хлеба!" І моя бабуся винесла. Вона заготовляла борошно, бо знала, що цi переходи будуть. І в нiмцiв випрошувала. Пекла, що могла. Виносила перепiчки, бо хлiба напекти було вже проблемою. А такi перепiчки пеклися – вона виносила перепiчки. У нас була корова, яку вона вiд нiмцiв страшенно переховувала. Надоїла молока, винесла двi сулiї i розливала їм. Як зараз пригадую: вони підставляють потовченi кружечки: "Спасибо, мать, спасибо!" Голоднi... Посмiшки, як ото, знаєте, пiсля страшного ув’язнення виходить людина i на цей свiт не знає, як дивитись. Оце щось таке було з цими чоловiками, яких я побачила на роздорiжжi. І зараз бачу цю дорогу, що йде на так звану Шварновку -дорога, якою ми їдемо на Гатне.
Ми кинулись до них як до рятiвникiв, а побачили замучених, морально знищених людей. У них ледве життя теплилось. Я не знаю, чи залишився хто-небудь живий з тих людей, що такий жах перенесли. Це були смертники, яких отак просто кидали під кулі. Потiм, правда, почали йти танки. То там уже танкiсти сидiли озброєнi, в чистiй формi, обкиданi квiтами. Бо й ми повиходили з квiтами. Нам я вже не пригадую хто пiдказав, що будуть iти нашi, то з квiтами їх треба зустрiчати. Я, пригадую, зiбрала красульки, останнi квiточки, вийшла. То вже такi красивi озброєні вояки їхали. Але це вже було пiзнiше. Пiсля отих смертникiв ще бомбили-бомбили нас – i німці бомбили, i радянськi бомбили – чи вони не орiєнтувалися, чи щоб страху нагнати, чи вiдбомблювали тi першi частини вiд других, – я не можу зрозумiти. Але знаю, що стрiляли i з червоними зiрками лiтаки летiли над нами, стiльки страху наганяли, вночi "катюшi" над нашими головами стрiляли... Це була вiйна... Але я не знаю, наскiльки це цiкаво для вас...
Коли я пiшла до школи, то почали активно записувати у комсомол. А я принципово не захотiла. Оце я пригадую добре, що я принципово не захотiла в комсомол. Щось на мене впливало – я не можу сказати, що якась особлива нацiональна свiдомiсть була. Нi, але от менi чогось не захотiлося в цю органiзацiю йти. Мабуть, я за час вiйни дуже подорослiшала – менi було 15 рокiв, а я вiдчувала себе за двадцятирiчну. Може, через те, що мама часто залишала мене на самотi з маленькою сестричкою, що ми були голоднi, шукали, як би прохарчуватися, не було мила, чим би випрати чи помити, воду доводилося здалеку з яру носити... Вiйна робить людей дорослими. Оце так.
Батько повернувся в 1945 роцi. Вiйна закiнчилась у травнi, а вiн повернувся десь улiтку, чи не в липнi. Вiн уже бiльше року працював у Новосибiрському педiнститутi. Його взяли без будь-яких документiв, тiльки довiдка про реабiлiтацiю була. Його прийняли лектором – не штатним викладачем, а лектором. Почувши його лекцiї, запросили в якусь офiцерську школу. Вiн там теж iсторiю СРСР читав. А для того, щоб повернутися на Україну, треба було зробити йому виклик. Я зверталася до батькових знайомих i в Мiнiстерство освiти, i в унiверситет, але виклику нiхто не давав – боялися, бо вiн же репресований. А треба було виклику вiд офiцiйної установи. Рiдня тут нi до чого. Вiн поїхав у Москву з Новосибiрська i якось там виклопотав для себе якусь довiдку i приїхав з нею. Чи направлення, чи вiдрядження якесь йому зробили. Головне – йому треба було прибути сюди. Вiдрядження, очевидно. Вiн пiшов у Київський педiнститут, його прийняли на роботу по тих документах, якi, очевидно, збереглися. Або засвiдчив хтось. Але вiн дуже багато рокiв пiсля того потратив на вiдновлення документiв – i такого документу немає, i такого, й такого. Щоб відновити свiй статус викладача, кандидата наук, треба було всi цi бюрократичнi бар’єри подолати. Але Бог дав, усе обiйшлося, його навiть зробили проректором педiнституту з наукової роботи. Реабiлiтацiя дала йому змогу поновитися в партiї. От з вами сидів Андрiй... А, нi, ви ж у 35-й зонi не були. Забула його прiзвище... То вiн слухав батьковi лекцiї. Вiн, було, коли не прийде до мене, вiн довго ходив сюди...
В.В.Овсiєнко: Може, Андрій Коробань?
Н.М.Марченко: Коробань. То вiн у захопленнi був вiд батькових лекцiй. Потім у педiнститутi розформували iсторичний факультет i батька перевели до Київського унiверситету. Чи не в 1957 роцi, бо п’ятдесят шостого року, коли Хрущов розвiнчував культ особи Сталіна, пiсля XX з’їзду, батько виступив на відкритих партiйних зборах. Величезнi збори були в педiнститутi. Вiн сказав не те, що було вгодно Хрущову. Вiн сказав, що Сталiн покрив шибеницями всю країну – а де ж був Хрущов, який зараз його розвiнчує? І ще щось у такому дусi. Це був такий струс – не стрес, а струс – рiвний вулкану, що й зараз пам’ятають той випадок. Це прогримiло не тiльки на Україну, а й за рубежем про це заговорили. Батька запросили в ЦК. Коли вiн зайшов туди, у нього забрали партквиток i поклали в ящик. Це був знак нових репресiй. Батько, звичайно, зрозумiв, що це почалося по-новому. Але якось обiйшлося. Довго-довго його терзали, викликали в ЦК. Вiн продовжував працювати, усе наче було звично, зовнi вiн нiчим не виявляв тривоги. З нами вiн цим не дiлився, одна мама знала. А нам вiн нiчого не розповiдав. А потiм – я вже не знаю, як вiн з того виплутався, але менi здається, що втрутився секретар ЦК по iдеологiї Червоненко. У батька з ним були гарнi стосунки, бо батько допоміг йому дисертацiю написати. Чи не перед вiйною або пiсля вiйни, як вiн повернувся.
В.В.Овсiєнко: Чи не той Червоненко, що пiзнiше був на дипломатичнiй роботi? Послом, гучне таке iм’я?
Н.М.Марченко: Так, мабуть, мабуть. Гучне iм’я, він мiцно тримався. Вiн так, видно, чисто з таких людських симпатiй... Батько був на викладацькiй роботi аж до Валериного арешту, до 1984 року. Тавро йому на все життя прилiпили – нацiоналiст. Говорить українською мовою... І на вулицi батько говорив українською мовою. До нього тягнулись. У нього приятелями були i Максим Рильський, i Сосюра, iз театру Франка були такi гарнi актори – це моя старша сестра Леся їх усiх знає по iменах і всi цi батькові контакти. Вони зустрiчалися – погрiбок такий був навпроти Оперного театру. У тому погрiбку за чарочкою вина вони вже могли говорити вiдверто. Максим Рильський батька дуже любив, бо в нього була енциклопедична пам’ять. Вся iсторiя України в нього була в головi. То їм усiм було приємно з ним спiлкуватись.
В.В.Овсiєнко: Це, мабуть, той погрібок "Закарпатська троянда", на мiсцi якого стоїть зараз величезний будинок навпроти Національної опери?
Н.М.Марченко: Зараз я згадаю. Так, але трошечки ближче сюди. Там була аптека на розi, а поруч... Мабуть, у тому будинку. Але того будинку ще тодi не було, якось воно було по-iншому розмiщено.
Київ вiн обожнював. Україну вiн знав прекрасно. Вiн об’їздив усю Україну. Зараз реставрували – чи навiть не реставрували, а наново зробили, – Михайлiвську площу, то вiн до цiєї Михайлiвської дзвiницi ходив.
Я колись стою там – у мене душа заходиться. Думаю: Господи, це пам’ятник моєму батьковi зробили! По-перше, все життя, до 1964 року, він жив тут, на Михайлiвськiй площi. Але найосновнiше – коли в 1934-35 роках збирали iсторикiв, то батько вiдмовився пiдписатися, що Михайлiвський монастир, собор, церква, увесь Михайлiвський комплекс не становить iсторичної цiнностi. Батько вiдмовився. А кiлькох же розстрiляли за таку вiдмову – там же архiтектор... Перебачайте, з моєю пам’яттю не дуже...
В.В.Овсiєнко: Якому там встановили меморiальну дошку?
Н.М.Марченко: Так, там меморiальна дошка є (археолога Миколи Макаренка. – Ред.). Коли я на неї дивлюся... Там i я ж у 6-й школi вчилася, і Валерине дитинство минуло. Бо до дiда й до баби вiн постiйно ж прибiгав. І вся наша сiм’я там жила. Якось я вийшла з церкви, дивилась на реставровану площу, котра була ще зовсiм порожня, ще не вiдкривали дзвiницю. Стояла там жiнка, стиснувши губи, i пересмикувала плечима. А я пiдiйшла й кажу: "Яка ж вона красива, ця площа!" А вона менi росiйською мовою: “Стiльки нестаткiв, он шахтарi страйкують, он пенсiй немає, а в нас такi крайнощi, таку дорогу зробили площу!” А я кажу: "А я вiдберу iншу сторону. Я киянка i вважаю, що якщо Київ робиться красивим, то честь i хвала тим, хто хочуть, щоб вiн був красивий!" Я на цiй площi виросла, i скiльки пам’ятаю, вона була в руїнах. Коли ми приїхали сюди – зруйнували Михайлiвський собор. Потiм тут же, бiля нашого будинку, зруйнували Трьохсвятительську церкву. На її мiсцi стали будувати обком партiї. Хоч його будували швидкими темпами, але ми весь час гралися на руїнах. Ця розбита цегла, будівельні паркани стоять... Потiм вiйна. Пiд новий обком партiї нашi пiдклали мiни. Його збиралися пiдiрвати. Ми давай тiкати на Подiл, тому що з обкомом партiї пiдiрвався б i наш будинок. Тут гудiння нiмецьких машин, якi витягували тi мiни. Знову руїни – нiмцi почали вивозити з обкому партiї коштовнi рами, мармуровi сходи, дверi – усе це вивозилось. Знову руїни. Потiм Київ вiдбудовується – руїни. Кажу, скiльки пригадую – все руїни. Отут нам маленький п’ятачок – на велосипедах покататися. Усе воно сходило за рахунок молодостi, усе це не помiчалося – i раптом оця площа й оця наша Десятинна вулиця, i все це таке красиве, таке розкiшне... Передзвiн Софiївської дзвiницi i Михайлiвської дзвiницi... Бiля Михайлiвської дзвiницi стоїш i бачиш усю Михайлiвську площу, бачиш Богдана Хмельницького, бачиш Святу Софiю – та що може бути дорожчого? Я готова, кажу, три днi не їсти, аби бачити оцю красу! А вона: "Наверное, вы правы, вы правы". Кажу, проти реставрації Києва може заперечувати тільки та людина, яка не любить його, якiй вiн байдужий.
А все iнше – ну що ти зробиш, якщо влада в руках не тих, кому треба, не тих, кому дорогий наш народ? Бо бiднота, злиднi в багатьох. Але, з другого боку, i розкiш. Принаймнi, я тут дивлюся – у нас навiть пенсiонери якось викручуються, якось знаходять вихід. Ви знаєте, коли людина одягнена – а люди зараз одягненi, ви подивiться: по базарах оте барахло – копiйки. Щоб оце футболка коштувала 25 копiйок? 25 копiйок футболка... Пiшла моя Алла на базар i каже: "Ти подивися: я купила двi футболки за 50 копiйок". Таке теж буває. Коли людина одягнена, то вже з їжею якось лад даси. І якщо людина не ледар, то вона знайде вихiд зі становища. Он на селах потрібні руки. Можна щось собi знаходити. Ну, це ми вiдхилилися.
В.В.Овсiєнко: Повернімося до 50-х рокiв.
Н.М.Марченко: Я в 1946 роцi вийшла замiж на Киянiвський провулок. Це як iти по Житомирськiй вулицi.... Менi ще не було 18 рокiв. У сорок сьомому, у вереснi, народився Валера. Вiн закiнчував 25-у школу, я кiнчала 6-у школу, ми з ним знайомi були, з Валериним батьком. Вiн звичайний, пересiчний такий, як i я, київський хлопець, за нацiональнiстю вiн росiянин. Але вiн вирiс в окупацiйному Києвi, i в нього упередженостi нi найменшої не було до того, що я говорю українською мовою, у нас удома говорять українською мовою – вiн переключався. Його батьки десь у першi роки радянської влади, десь у вiсiмнадцятому роцi, з далекого Сибiру переїхали сюди. Багатодiтна сiм’я, батько у нього швець був, мама швачка була – такi простi люди. Батька я його не застала, а мама – дуже добродушна така росiянка-кацапка була, проста жiнка. Вона дуже добре до мене ставилася, дуже добре. Я зараз, як оце панахиду наймаю, молюся, я її постiйно згадую. Вони мене дуже гарно прийняли, велика сiм’я, i: "Невесточка, заря вечерняя"... Яких тiльки слів вони менi не говорили! Вони мене любили. А у нього було цiлий ряд таких вад у характерi, з якими не можна було мириться. Але це настiльки особисте, що менi на цю тему не хотiлося б говорити.
В.В.Овсiєнко: Його звали Венiамін – а прiзвище?
Н.М.Марченко: Умрилов Венiамін. Вони приїхали з Росiї, у моєї свекрухи десять чоловiк дiтей було. Вiн передостаннiй, ще була Тамара. Там у них так було: старша дочка Ольга – ровесниця моєму батьковi, потiм у неї була Зоя – ровесниця моїй мамi, Микола, Олександр, Нiна, Валя – ну, десять чоловiк, а вiн передостаннiй, 1926 року народження. І вiн окупацiю тут пережив, так що вiн знав цiну всьому, цю бiду знав. І через це, коли я Валеру вiддала в українську школу, нiяких заперечень не було. Вiн дуже любив українськi мої пiснi, дуже любив розповiдi. Воно, в принципi, було б непогано, якби не якiсь «азiятськi кровя» там бурлили. Було якесь самодурство, оце, знаєте, таке от росiйське, ота росiйська жорстокiсть i якесь не тiльки грубе, а зневажливе ставлення до жiнки: жiнка – це придаток. Ну, а характер на характер...
В.В.Овсiєнко: У вас характер незалежний.
Н.М.Марченко: Незалежний. І Валера завжди про це говорив. Вiн говорив, що з маминим характером можна було викрутитися з тiєї ситуацiї, де це важко уявити.
В.В.Овсiєнко: А ви навчалися десь?
Н.М.Марченко: Так, я вже пiсля одруження поступила в учительський iнститут. Це був 1950 рiк. Йому страшенно не хотiлося, щоб я вчилася. Йому хотiлося, щоб жiнка була при ньому. Вiн закiнчив гiдромелiоративний iнститут i лiсогосподарський, у нього двi освiти було. Але жiнка мусить бути при ньому i нiякої освiти! Я все одно вчилася.
В.В.Овсiєнко: Ваш фах який?
Н.М.Марченко: Українська фiлологiя. Потiм пiсля учительського я тут же поступила в педагогiчний. Таке було гостре бажання пiзнати – оте, знаєте, що недоучка, чогось не взяла – хочу, хочу, хочу! Таке гостре бажання, що воно менi давало освiту. В основному, це я брала – не давали менi освiту, а я брала освiту.
В.В.Овсiєнко: Учительський iнститут – це, мабуть, два роки, так?
Н.М.Марченко: Учительський, стацiонар – два роки, педагогiчний iнститут, заочний – по-моєму, чотири роки. Я вже не пригадую, коли поступила, а закiнчила його в 1957 роцi. Потiм iще був унiверситет марксизму-ленiнiзму, до якого мене як учительку послали, i я тричi на тиждень ходила вечорами. Там iсторiю викладали, там хотiлося, хотiлося це все! Потiм були рiчнi курси пiдвищення квалiфiкацiї. Коротше, я як почала з 1950 року вчиться – я сидiла i Максиму* *(Син падчерці Мар’яни, дочки Василя Смужаниці. – В.О.) казала так: от бачиш, а бабуся твоя стiльки, стільки, стільки вчилася!
А в школi було працювати надзвичайно важко. Я пiшла працювати у 1952 роцi в школу №70, це на Лук’янiвцi. Там є така вулиця Пугачова. Я на цiй вулицi працювала з 1952 по 1961 рiк. Потiм iще я один рiк працювала – коротше, я десять рокiв у школi працювала. Менi було дуже важко в нiй працювати. Чому – тому що ця школа була поруч iз КВІРТУ (Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної обороны. – В.О.). Там дiти вiйськовослужбовцiв, спочатку це була хлопчача школа, повне iгнорування української мови, завуч школи – шовiнiстка, яка приїхала з Росiї i казала, що це нiкому не потрiбно: "Что – двойка? Да кому она нужна!" Оце такi приблизно були розмови. Замiсть того, щоб пiд захист мене взяти чи мiй предмет, навпаки вона i на зборах, i скрiзь пiдкреслювала: "Это не важно". Звiльняються діти від вивчення української мови – хай звiльняються.
Так що було дуже складно, i для пiдкрiплення моєї свiдомостi: чому? Чому – ну Українська ж Радянська Соцiалiстична Республiка? І чому ж отака зневага? І чому я мушу говорити росiйською мовою? Це теж у взаємозв’язку, хоч удома в мене оточення було росiйське. Росiйською мовою говорила, але переключалась на українську мову. І навiть свекруха спокiйно до того ставилася, що я говорю українською мовою. І нiхто мене не зневажав, не називав Гапкою, дєрьовнею – нi, нормально, очевидно сама моя поведiнка якось не давала для того приводу. А от у школi було дуже важко. Хоч дiти до мене непогано ставилися. І багато було хулiганiв, якi прогулювали уроки, а на мої уроки приходили, бо я щось таке цiкаве знаходила. Але було працювати дуже важко – загальна отака обстановка.
Отже, я до 1961 року вчителювала. А моя старша сестра Лариса теж працювала вчителькою української мови, а потiм її взяли редактором у видавництво "Радянська школа". Я колись прийшла туди, а там такi розумнi, гарнi дiвчата, перекладачi, редактори. Була якраз обiдня перерва, щось вони сидiли, жартували. Я бiля них сiла й кажу: "Ой, як бiля вас добре! Тут усе видавництво говорить українською мовою – а в мене в школi без кiнця якiсь терзання, не знаєш, що тебе завтра чекає. Оцiнку ставиш об’єктивну – тебе по шапцi луплять, починаєш поблажки робити – тебе совiсть мучить". А Леся каже: "Ой! А он в Інститут педагогiки потрiбен науковець – кидай ти задрипану ту школу та йди в УНДІП працювати!" Я кажу: "Ой, як же я пiду? Це наукова робота, не хочеться менi".
І ще помучилась, мабуть, з рiк, а тодi – це вже десятий рiк роботи в школi кiнчався, – думаю: ну, немає сил, не бачу, коли вишнi цвiтуть, лiто минає, а я повинна обкластися тою лiтературою. Труднощі були свої, але, крiм того, ще й моральна сторона – українську мову нiхто в школi не пiдтримував. І я тодi зайшла в той Інститут педагогiки. А сестра вже сказала там, i мене взяли швидко. Пiшла я в Інститут педагогiки виконуючим обов’язки молодшого наукового спiвробiтника. Там у школi я десь до 150 заробляла, а тут мiзерна ставка – 83. Але менi пообiцяли дати можливiсть ще в школi працювати. Я в перший же тиждень стала ходити у бiблiотеку. І подумала: Боже, сиджу для себе знання набираю, а менi ще за це й грошi платять – як добре! Я переключилася на цю мiзерну зарплату.
А вже до того часу в нас з чоловiком було дуже... Та я вже рокiв через п’ять вiдчула, що довго не протягнемо, але прожила я з ним сiмнадцять рокiв. Потiм я вiд нього пiшла, оце "вибiгала" собi оцю квартиру на Нивках, а Валерi було десь рокiв тринадцять, як вiн сказав: "Мамо, пiшли вiд нього!" Так наполягав Валера, бо я ще й через нього зволікала, думаючи: як же буде дитина без батька?
Я "вибiгала" ту квартиру на Нивках. Тодi якраз була така цікава ситуацiя – у райвиконкомi був такий Куц, голова райвиконкому, який ще тодi, в кiнцi 50-х рокiв, займався спекуляцiєю квартирами, продавав квартири. От видiляють тi хрущовськi квартири, а вiн їх продає. Там почалася якась боротьба, туди-сюди i раз! – цього Куца розвiнчали, що "в крупных размерах взятки", i його розстрiляли. Прислали туди з ЦК комсомолу якогось колишнього секретаря чи iнструктора, я вже не пригадую його. Той уже взявся справедливо розподiляти квартири, в першу чергу мiж лiкарями i вчителями. Ну, i я ж попала туди, i недовго на черзi стояла. Я десь, по-моєму, в 60-му стала на чергу, бо в мене своєї квартири не було – я жила в чоловiка на Киянiвському провулку, там у них над пiд’їздом була така невелика квартира. Правда, всiм дiсталося по маленькiй кiмнатi. І я оце ж так... Менi б не дуже хотiлося, щоб це було так у деталях записане...
В.В.Овсiєнко: Ну, дивiться – як скажете, так i буде записано.
Н.М.Марченко: Тодi, мабуть, виключiть, бо це такий дрiб’язок... (Вимкнення диктофону).
Поки ми на Киянiвському провулку жили, то мій син пішов у 155-у школу. Учився дуже добре. Нiяких проблем не було – все, що потрiбно, виконувалося. Крiм того, вiн настiльки був дiяльний, ще десь iз другого класу почав спортом займатися. Ну, такий мiський хлопець у кращому варiантi. Я не чула вiд нього лихослов’я, не було в мене з ним проблем. Якась така i самостiйнiсть рано розвинулась, i велика шана та гордiсть за мене – от у нього мама може себе вiдстояти, мама у нього i учиться, i працює, от мама гарна вчителька, от до мами дiти прибігають. Як якесь свято, менi квiти несуть i зi мною спiлкуються, а в нього якась така була гордiсть за мене. І коли вiн сказав: "Мамо, давай пiдемо вiд нього", то я стала наполегливо домагатися оцю квартиру. Менi ситуацiя допомогла, я на Нивках одержала двокiмнатну квартиру, на Щербакова, 72, на четвертому поверсi.
В.В.Овсiєнко: Це якого року?
Н.М.Марченко: Це було в 1963 роцi. Ми з ним удвох пiшли. Були там деякі конфлікти, як це завжди при розлученнях буває, але обiйшлося. Ми з сином стали жити вдвох у цiй квартирi. Валерi тодi було майже 16 рокiв. Вiн пiшов у 175-у школу на Нивках. Вiн пiшов у десятий клас, i одинадцятий там кiнчав. Все було добре, крiм хiмiї. З хiмiєю були проблеми в нього, i вчителька така трапилась дуже конфлiктна, дуже неприємна. Через ту хiмiю та ще математику... Коротше, на те переключаєшся, а те випускаєш, i не вийшло в нього медалi. А я на те не дуже й била. Закiнчив вiн непогано 11 класiв, були ми з ним удвох, було дуже непогано.
В.В.Овсiєнко: Це 1965 року вiн закiнчив школу?
Н.М.Марченко: В 1965 роцi закiнчив. А от як ми з ним стали вдвох жити i в мене вже не було такого предмету, щоб я вiд нього вiдключалась, – бо цi конфлiкти у сiм’ї, невдоволення, настрiй у тебе, то менше дитинi придiляєш уваги. А тут ми стали удвох, i я вiдчула, якi ми рiднi. Нам стало так добре – i гуляє вiн довго, i футбол ганяє (там у мене фотографiї є – вiн прямо на нивському цьому дворi у футбол грає, у волейбол). А ввечері приходить – щось перекусили, чаю попили, i можемо до трьох годин ночi сидiти з ним на кухнi: "Давай ще чаю поп’ємо?" – "Ну давай". Говоримо й говоримо. Його цiкавило все – його цiкавили звичайнi проблеми, його проблема жiнки цiкавила: "От що ж тобi так завадило: рано одружилися, кохання було – i на що ж воно перетворилося, оце ваше життя? У зв’язку з чим?" Ну, я йому казала, що потрiбно жiнцi вiд чоловiка, який мусить бути чоловiк, скiльки мусить бути поваги, i потiм найголовнiше – це незрадливiсть. Як є якась хоч невеличка зрада у стосунках, то вже нiколи ця людина не буде порядною в життi. Кажу, чоловік перевiряється на стосунках з жiнкою.
Отакi в мене з ним розмови були. Менi було дуже з ним цiкаво. Найперше, цiкаво через те, що це найрiднiша людина – вона тебе не зрадить, що б ти не сказав, чи воно так, чи не так. Як вiн менi одного разу каже: «А ти менi минулого разу iнше казала». – «Ну що ж, сказала тодi так – це ж людина. А тут починаєш думати – мабуть, оце правильно».
Були рiзнi ситуацiї, знаєте. Бiдно ми жили, у мене ставка ж була невелика, вiд алiментiв я вiдмовилася. До батькiв ходити постiйно з простягнутою рукою менi вже якось i совiсть нiби не дозволяла – скiльки ж можна, менi вже ж самiй тридцять шiсть рокiв чи скiльки там. Було сутужненько, i от одного разу вибудували там таку величезну фабрику на Нивках – ця овочева фабрика i зараз дiє, – i ранньої весни там визрiла капуста. А Валера десь бiгав – я ж йому дуже довiряла i знала, що вiн не встряне нiкуди, – i от одного разу я вранцi встаю, виходжу на кухню, щоб щось приготувати поїсти – а в мене на столi двi розкiшнi свiжi капустини лежать. О! Я стала думати: може, я п’яна вчора була? Де воно взялося? Що це таке? Кажу: "Валера!" А вiн виходить такий гордий, а я питаю: "Звiдки в нас капуста?" – "О, ми вчора з хлопцями таке сотворили! Ми пiшли на овочеву фабрику". – "Як же ви пiшли?" І в мене в головi вже починає пульсувати: як тiльки я пропущу крадiжку – це виллється в те, що я бачила на Киянiвцi. А там люмпену було повно, там злодiїв було повно, там матюки цi без кiнця були, там лихослів’я – ну страшне! Там бійки. І злодiїв було. Це недалеко, мiж Сiнним базаром i Подолом – там рiзної шпани було. Думаю, як пропущу, воно десь спрацює, те, що вiн бачив, це ж у головi є, i вiн може бути злодiєм, я потiм з ним не справлюся.
І так у мене це в головi... Ну, що тi двi капустини, хто їх бачив? Ну, з’їж цi двi капустини, вдома нiчого немає, вiзьми пiдсмаж – оце таке бореться, бо ще ж i сама молода, якби ж у мене досвiд якийсь був. "Як же ви туди добрались?" – "Ой, ти знаєш, там i сторож був, а нам так цiкаво! Ми i пiд цими дротами, щоб було не колюче, пролiзли. Ми так реготали!» Валера в гуморi, так розповiдає менi, бо ми ж з ним друзi, ми ж звикли так дiлиться. Я кажу: "Ти зараз пiдеш, оцi капустини однесеш назад". Вiн так перелякався! Так перелякався! "Як?!" – "Отак, вiзьмеш цi дві капустини, однесеш i скажеш – що захочеш, придумай, але щоб цi капусти були повернутi назад". Вiн так став: "Я цього не зроблю". Кажу: "Тодi я зроблю". Я за цi капустини – раз, раз! – i в смiтник: "Бачиш? Тепер я несу вiдро". Вiн: «Та мамо, та не роби цього – це ж капуста, ну я бiльше такого робити не буду, ми їх з’їмо». – "Нi, ми їх не з’їмо". Я пiшла i їх у смiтник викинула – загорнула, щоб люди не побачили. Свiжi капустини – я їх викинула у смiтник, i все. Цей приклад, як нас мама вчила, я сказала йому: "Валера, не тягнися нiколи! Ну, я розумiю, що це були оці самі хлопчачi трюки-дрюки, але вони так втягують – спочатку це нiбито жарт, а потiм... Не треба цього робити. У тебе така перспектива, ти мусиш бути найiнтелiгентнiший хлопець з тих, якi нас оточують".
Потiм була бiйка. Його доймав у школi якийсь шпанюк, доймав-доймав – i була величезна бiйка у нивському лісі. То на те така ж сама була розмова: "Валера, людина народжується людиною. Тим ти й вiдрiзняєшся вiд отих жучкiв-рогачiв, якi зчепляться рогами i не можуть роз’єднатися – подумати треба. Ти його дойми словом так, щоб усi зареготали, а вiн не знав куди дiватись. Не бийся, бо будеш калiкою". Йому перебили нiс – у нього ж перебитий нiс був, – а вiн хлопцю перебив ногу. Той калiкою залишився на все життя, з перебитою ногою. Вiн гахнув там чимось його, а той йому носа перебив – оце таке. Кажу йому: "Так рiзниця ж є? А другий раз ти без ока залишишся, а третiй раз ти взагалi iнвалiдом станеш. Не треба, не роби цього! Це не спосiб для того, щоб думку свою вiдстоювати".
В.В.Овсiєнко: А вiн був хлопець такий здоровий? Бо на фотографiї вiн у вас такий худенький.
Н.М.Марченко: Нi, вiн з дитинства був малий, худий. Вiн не їв нiчого – це в нас була проблема. Вiн нiчого не їв – це так дивно: дитина могла день, два, три не їсти. Менi свекруха казала: не їсть – так не їсть, врештi захоче. Нi, не захоче. А потiм якось батько мiй дiстав йому путiвку в Одеський пiонерський табiр, вiн там пробув на морi два мiсяцi, а потiм я його зразу на мiсяць забрала в село на свiже молоко – i вiн пiшов, у нього з’явився апетит, вiн почав їсти. А потiм вiн почав дуже активно спортом займатись i з Божою помiччю окрiп. Але, очевидно, так уже судилося моєму синовi, що вiн... Оце вiн був уже в 11 класi, i виявили, коли стали до військкомату викликати, що в нього нефрит.
В.В.Овсiєнко: А як він з’явився?
Н.М.Марченко: Хто його знає. Вiн же спортсмен був – мiг десь на пiску заснути, застудитись. Так ми вже гадали й думали, де воно могло взятися – я впевнена, що це було на Днiпрi. Вiн дуже любив воду, багато купався, вiн i пiдводним плаванням займався, i на каное грiб. Вийшов собi в мокрих плавках та лiг на пiсок – знаєте, як воно. Щось десь воно сталося, а я зразу не звернула увагу. Оце таке наше було життя з Валерiєм.
Ну, що в Інститутi педагогiки? Так, як i всi науковi заклади – кожен борюкається сам собi, як у кого вийде. Цi збори постiйнi – якщо не партiйнi, так профспiлковi. Науковi ради були. Слухаєш-слухаєш – ну, для себе, може, якусь там крихiтку вiзьмеш, а в основному працюєш сам, ходиш у бiблiотеку, щось робиш. Спочатку воно абсолютно неграмотне виходить, потiм потрошку вдосконалюєшся. Почала я працювати: публікація в спiльному збiрнику, видали посiбник для вчителiв «Вивчення займенника й числiвника в школi». Потiм я взяла собi тему "Дотримання наступностi i перспективностi на уроках української мови в середнiй школi". Це взаємозв’язок мiж початковою школою i середньою, потiм мiж ланками в середнiй школi. Дуже складна була тема, я в нiй загрузла. Це як методичка було б цiкаво, а я зразу не зрозумiла. А як наукова робота, дисертацiйна робота – там є певні складності.
Були у мене вчителi, якi менi допомагали, проводили експеримент, i врештi-решт я в 1968 роцi захистила дисертацiю на тему "Дотримання наступностi i перспективностi на уроках української мови в середнiй школi". У мене там автореферат є i статтi. Пiдготовлена була книжка, але менi вже не вдалося її опублiкувати. Був у мене на захистi Валера з Абасом – є такий перекладач Абдула Абас в Азербайджанi, вони у мене були на захистi, слухали. Ну, тодi нам з Валерою набагато краще стало в матерiальному планi, бо я стала бiльше заробляти. Але я тодi перейшла вже з Інституту педагогiки в педiнститут.
У педiнститутi створилась лабораторiя навчальних телевiзiйних передач. У цю лабораторiю мене взяли старшим викладачем української мови i лiтератури. І я з нашою республiканською телевiзiйною студiєю готувала перші уроки з української мови i лiтератури. Це було з 1967 року. Це були перші уроки – мої, але не я ж одна їх робила, я i вчителiв пiдключала, i редакторiв, i режисура була на телестудiї. Але знову-таки, як тiльки торкнулися проблеми української мови i лiтератури через телебачення – почалася маса всяких перешкод. Я стiльки натерпiлася! Поки я сама працювала – там написала методичку, щось там редактор поправив, там щось викинули – погоджуєшся. А як тiльки йде на екран – тут же треба, щоб воно найкраще було, бо я розумiю, що вчителю потрiбно на уроцi – вони менi починають рiзати, тiльки iдеологiю давай, тiльки образ Ленiна, керiвну роль партiї, оця шапка повинна бути. Будь-який урок по телебаченню готуєш – нi, треба тобi зрiзати. Та не лiпиться воно сюди! "Фразеологiзми на уроках мови" – такий урок. Нi, всi приклади повиннi бути з Ленiна, з Програми Комунiстичної партiї. Бiсило це мене страшно. Причому сидiла редактор – шовiнiстка, Жукова така, Інна, така паскудна, школи вона не знає, а вона лiзе, вона менi диктує. Ну, було дуже важко, i я ото приходила, Валерi обурювалася. Це, знаєте, як масло на вогонь – душа молода, багато вже знає, багато вже читає, а тут iще мама приходить зі своїми проблемами...
В.В.Овсiєнко: І живi приклади розказує?
Н.М.Марченко: І живi приклади розказує – i те, й те. Ну як, от подивися свiжим оком, ти фiлолог – а це 1968 рiк, уже три роки вiн був в унiверситетi, – дивися, як краще? "Та мамо, звичайно, тут двох думок бути не може". – Ну от, двох думок бути не може, а тут третя думка – от її думка, i все, i вона не пускає на екран. Ну що я повинна робити?" Оце такi були розмови.
У 1969 роцi... Я знала Василя Івановича Смужаницю давно, вiн був дуже гарний директор школи в Прикарпаттi i був кореспондентом Інституту педагогiки. Я його давно знала. Вiн приїжджав у наш iнститут, дуже порядний чоловiк, дуже стриманий, культурний, такий чепурний, завжди пiдтягнутий. Якось республiканське телебачення, наша лабораторiя навчального телебачення педiнституту, мiсцевий iнститут удосконалення вчителiв в Івано-Франкiвську органiзували республiканську виїзну нараду, куди запросили директорiв i завучiв багатьох шкiл України, про проблеми навчального телебачення. Це була дуже цiкава конференцiя. Там i в мене виступ був, i Василь Іванович виступив як практик, як директор школи, бо вiн був кореспондентом нашого iнституту i якось так зацiкавився цiєю проблемою. Вiн дуже гарно виступив. І якось так ми з ним розговорилися, бо ми ж знайомi були, а потiм нам обiд влаштували. Ми йшли з ним, розмовляли-розмовляли, i вiн менi почав говорити про те, що в нього дочка є, що вiн вдовець, що з жiнкою була велика проблема. Оце таке. Він розповiдав, що дiвчинка в нього практично сирота, бо недоглянута, дiвчинцi 9 рокiв.
Так ми з ним розговорилися, я кажу: "Приїжджайте, подзвоните до мене, бо я вже в Інститутi педагогiки не працюю". Вiн менi почав звiдти дзвонити. А ще до цього я була головою державної комiсiї в Мукачiвському педучилищi, то ми там з ним бачилися, бо вiн же не в самому Мукачевi, а пiд Мукачевим був директором школи. У Мукачевi бачилися, а потiм отут так зустрiлися, розговорилися – коротше, в 1970 роцi так ми з ним були знайомi рокiв з вiсiм, ще як я прийшла в той Інститут педагогiки, а потiм у 1970 роцi ми з ним одружились.
Вiн привiв цю дiвчинку, 10 рокiв. Але вона повинна була йти в 5 клас. Я стала влiтку її перевiряти i кажу: "Знаєш, iди ще раз у п’ятий клас". Вона повинна була в шостий клас, а я сказала, щоб вона повчилась ще один рiк. Вона повчилась ще один рiк, ми з Валерою взялися за неї активно. Вiн з нею жартуючи англiйську мову вчив, привчав її твори писати. Їй так було дуже добре з Валерою. Вона на 13 рокiв молодша за Валеру. Вiн, коли вже працював у "Лiтературнiй Українi", то там вечори були чи десь у театр пiде (вiн же як кореспондент кругом бiгав), пiзно повертався, а вона спить, а бiля неї завжди тумбочка чи стiлець. Він приходить уночi, пачку цукерок або ще щось принесе, покладе – "Це Мар’янцi". Дуже добре i тепло до неї ставився, i вона його дуже любила, i була йому дуже вдячна вона за все. Було, в сад поїдуть...
Це про стосунки Валери з Мар’яною – що вона була йому i вдячна, i любила його, i гордилася, що в неї такий розумний, гарний брат. Ми, було, в Мукачiв поїдемо, так там усi родичi прямо щасливi були, що такий журналiст i так до Мар’яни просто, гарно ставиться. Валера взагалi такий душевний хлопець був. Я оце дивлюся, багато юнакiв оточують мене зараз то тим, то тим. Чийсь син, десь просто знайомi – то якiсь такi наче здичавiлi, такi грубi. Говорити немає про що – от прийдеш до родичiв, а воно мовчить. Ну. ти ж хлопець, тобi вже за 20 рокiв – не має теми для розмови i не хоче нi про що говорити, нiчим не цiкавиться. От я сиджу i починаю сiпати його, як ото, знаєте, побрякушечкою крутиш перед дорослим хлопчиком – та заговори ти, та розсмiйся, та скажи що-небудь! А потiм так гидко стає.
У Валери завжди була iнiцiатива в його руках. Вiн так гарно вмiв зiйтися з людьми, i оця нецiкава, здавалось би Мар’яна (вона така товста, така кругла була), а вiн знаходив, як її дойняти, зарядкою примушував займатись: "Що ти пузо розпустила?" Але нiколи не ображав, нiколи. Двiйку одержить – так вiн проiронiзує навколо тiєї двiйки, що в неї сльози на очах. Трошки вона, правда, була така брехливенька з дитинства, то вiн усе її повчав: "Ти знаєш, Мар’яно, як тiльки людина бреше, то й iнтелект неповноцiнний – то вже вияв чогось такого... Бо розумнiй людинi немає потреби брехати. Краще просто нiчого не сказати, але брехати не має людина".
Отакi були розмови. Нам було дуже добре. Ми були щасливi. Ми щороку їздили вiдпочивати в Закарпаття – або за путiвкою, або до родичiв. Василь Іванович органiзовував Валерi по всьому Закарпаттю поїздки. Вiн там знайомився з цiкавими людьми. Василь не знав, а вiн знаходив нацiоналiстiв – тих, що брали участь iще в 1938 роцi в тiй Хустській революцiї. Василю вiн не казав, а менi приходив i казав: «Знаєш, познайомився з таким цiкавим дiдом, з таким цiкавим дiдом!» І от розповiдає, бо Василь Іванович i його брат були якось вiдiрванi вiд тих подiй – вони мукачiвцi, його брат учився в Угорщинi, а Василь уже пiзнiше вчився в Чехословаччинi. Вони бiльше були схильнi до того, щоб Закарпаття стало радянським, а не українським. Василь українцем став завдяки спiлкуванню зi мною i Валерою. Так-так. Хоч говорив вiн закарпатською мовою, але з великою увагою i повагою ставився до нас i проймався тим. Вiн так менi i сказав: "Я став таким от українцем i розумiю, що до чого, завдяки вам. Я вiд цього був вiдiрваний". Ну, закарпатцi – то ж народ особливий, там бiльше матерiалiсти.
В.В.Овсiєнко: А ось у шiстдесятих роках – чи були ви якоюсь мiрою причетнi до нацiонального руху – до шiстдесятникiв? Чи бували ви на якихось вечорах, i яка причетнiсть до того Валерiя? Я знаю, що вiн поступив у Київський університет у 1965 роцi, потiм вiн був у Баку – то з якого курсу? В якiй то було формi – вiн постiйно там навчався?
Н.М.Марченко: Щодо шiстдесятникiв. Я почала їх знати з 1963 року. Я не була причетна нi до якої органiзацiї. По сутi, там органiзацiї не було.
В.В.Овсiєнко: Яка органiзацiя? Просто люди, якi були мiж собою у близьких стосунках.
Н.М.Марченко: Так, були у близьких стосунках. Я в 1963 роцi пiшла в Інститут педагогiки працювати, а в цей час, у 1962 чи в 1963 роцi, зробили методистом Мiнiстерства освiти з української мови i лiтератури Коваленко Надiю Дмитрiвну.
В.В.Овсiєнко: Я Надiю Дмитрiвну знаю! Я в неї на практиці був у 1971 році в школі імені Лесі Українки.
Н.М.Марченко: Ми з нею заприятелювали. Вона мене помiтила у вiддiлi мови i стала брати мене у вiдрядження, стала мене просвiтлювати в нацiональних проблемах. А вона була в дуже тiсних контактах з Яременком Василем Васильовичем, з Недiльком Всеволодом Яковичем.
В.В.Овсiєнко: Неділько – це теж мій викладач в університеті.
Н.М.Марченко: Методисти з української мови всiх областей – це були її приятелi, вона Івана Дзюбу дуже добре знала, вона Івана Свiтличного знала. Вона вникала в усi-усi сфери нацiонального життя. Вона цiлу революцiю зробила у друкуваннi посiбникiв для вчителiв української мови. Пiд рубрикою "Шкiльна бiблiотека" вона видавала ті твори, якi до цього часу нiде не публiкувались i практично були забороненi. Вона робила дуже багато, вона смiлива жiнка. Чоловiк у неї – архiтектор, вони обоє ерудованi люди, нацiонально свiдомi, дуже свiдомi – i вiн, i вона. Вiн знався з художниками, з архiтекторами, українськими нацiоналiстами, так би мовити. Ось у такий спосіб Надiя Дмитрiвна Коваленко вводила мене в свiт шiстдесятникiв. Ходила я на різні вечори, які вони організовували, – зараз уже не пам’ятаю, які саме.
Багато в чому вона мене просвiтлювала. Менi з нею було добре в тому розумінні, що вона розкривала для мене багато чого, що я не знала, бо мої знання були поверховi, радянськi. У неї ж була своя думка. А їй зi мною, очевидно, було чисто по-жiночому добре, бо я не плiткувала, я виявляла до неї iнтерес, i, мабуть, моя натура їй подобалася, бо вона така владна жiнка, категорична. А там, де менi щось не подобалось, я просто промовчувала, думаючи, що в нiй є набагато бiльше позитиного, нiж оця категоричнiсть, яка багатьом не подобалась. З нею деякі люди могли конфлiктувати, прилiплювали їй якісь ярлики. А я цiнила її за розум. А якщо її категоричнiсть чи щось інше менi часом була неприємна – то я цього не виявляла. Я завжди оцiнювала людей по їхнiх справах, а не по слабинках, тому що кожнiй людинi властивi слабинки.
Мабуть, я цього навчилася в школi. Я так і дiтей оцiнювала – якщо воно хулiган, але добре вчиться, то нехай: переказиться і буде кращим. У школі я більше любила хлопчикiв, бо вони дуже вiдвертi: вiн як бiситься, то на виду. А дiвчата – тi часто були лукавi: не знаєш, де вона тебе може ущипнути. Може слiдкувати, щоб за тобою помiтити який недолiк, а потiм – шу-шу-шу – про тебе наговорить. Я навчилась такої витримки в школi. Я зараз своїм молодшим знайомим жiнкам кажу: оцiнюйте людей по їхніх справах, не плiткуйте.
Але найбільше з того часу менi запам’яталися розмови з моїм сином. Вони були дуже цiкавi. Вiн iще в 10-11 класi цiкавився національними справами. Але вiн не просто цiкавився. Вiн був дуже дотепний i розумний своєю поведiнкою в школi.
Наведу вам такий гумористичний епiзод. Зняли Хрущова. Приходить учителька, їхня класний керiвник, i Валерi та ще двом-трьом хлопцям каже, що треба познiмати в їхньому коридорi портрети Хрущова i "примкнувших". Ну, Валера стає на драбинку та й каже: "Значить так: зняти Хрущова... Ой, з задоволенням!" Пiдставляє драбину i з задоволенням знiмає. По черзi пiдходить до портрета Ленiна i каже: "Давайте й цього зразу знiмемо!" – "Та ти що, Валеро, ти що?!" Вона це запам’ятала i казала, що вiн гуморист.
Якось я заходжу в хатi в туалет i дивлюся – над унiтазом висить портрет Ленiна. Кажу: "Валеро, ну що ти зробив?" А вiн каже: "Та я по Маяковському – себя под Лениным чищу". Оце такi в нього жарти.
Пригадую, почали з’являтися такi поезiї – наприклад, збiрочка Долматовського, де вiн про культ Сталiна говорить: а як же ми вiрили тобi, великий Сталiн, "как, может быть, не верили себе" – знаєте такi слова? І там такi слова були: "Коль мы не потеряли веры – как верить вы должны теперь!" Це порада молодшому друговi. Я кажу: "Ти подивися, який цiкавий вiрш написав Долматовський". А Валера так узяв у руки – це було ще в 10 класi – i каже: "Ну, що ж тут цiкавого? "Коль мы не потеряли веры – как верить вы должны теперь!" Кому? Тепер Хрущову будемо вiрити?" Це вiн у 10 класi був. Я подумала: ой, уже страшно стає.
Потiм вiн закінчував 11-й клас. На випускних екзаменах писав твiр про Вiтчизняну вiйну. Не пригадую, про що саме, але взяв такий епiграф: "Рудi вiтрила пiдняла, пливе зловiща нiч на Україну, та поки серце в нас живе, нас не поставиш на колiна". Володимир Булаєнко. Збiрочка його тоді вийшла. Оце те, що я купувала. Долматовський, Ірина Снєгова – росiйськi поети, там вони в мене стоять. Вiн щось сприймав, а щось вiдкидав. Тоді ж було куплено збірочку Володимира Булаєнка. Кажу йому: "Ти подивись, якi поезiї цiкавi!" Там багато чого не опублiкували. Але й ті поезiї були дiйсно гарнi. І Валерію вони сподобалось, вiн сам узяв цей епiграф. У мене є цей його твiр – уявляєте, як цiкаво для цього часу? Коли вiн приніс менi цю чернетку, я подивилася, який епiграф узяв Валера, i подумала: ой, щось у мене Валера нацiоналiстом росте – "нас не поставиш на колiна", "зловiща нiч на Українi".
Але найвиразніше я відчула, що Валера вже сформований як дорослий, у вiсiмнадцять рокiв. У нього було ускладнення з нирками, я його в клiнiку Стражеско оформила. Це було в 1965 роцi, на першому курсi. Він тільки місяців три повчився. Там було багато молодi з Інституту ядерної фiзики, який відкрили біля Феофанiї. Очевидно, цей iнститут був недосконалий з боку технiки безпеки, що молодi працiвники – лаборанти, науковцi – опромiнилися. З Валерою кiлька чоловiк лежало з бiлокрiв’ям. Десь 23-24-рiчний спецiалiст (причому, казав Валера, вiн винятково талановитий фiзик) одержав велике опромiнення i з бiлокрiв’ям помирав. Але помирав вiн так якось ходячи. Причому він був такий активний. Я ж кожного дня Валеру провiдувала. Вiн каже: «Подивись на цього хлопця – у нього страшне бiлокрiв’я, йому вже повнiстю перекачували кров». Якось я прийшла, а Валера каже, що вiн помер: "Мамо, ти знаєш, я чогось не можу заспокоїтись, я не можу нiяк прийти до думки – для чого життя людинi, чому ж так мало йому вiдведено? І як же це життя треба прожити так, щоб воно було на щось i схоже! Як не хочеться рано помирати – чому ж однiй людинi дано 90 рокiв прожити, а друга – ось так? Такий гарний хлопець, такий розумний!"
Очевидно, ці роздуми над сутнiстю життя робили його дорослим. Вiн там полiз у якусь бiблiотеку, знайшов твори Ленiна, твори Сталiна, почав їх читати, почав аналiзувати, якiсь заперечення в нього з’явилися. Одного разу я прийшла, i вiн менi так розповiдає... Я так дивлюся – передi мною зовсiм дорослий мужчина! І цей мужчина – це мiй син. Отак змужнiв, отак продовжував мужнiти.
У цiй книжцi – «Листи до матері з неволі»* *(Валерій Марченко. Листи до матері з неволі. Упорядник Смужаниця (Марченко) Н.М.. К.: Фундація ім. О.Ольжича. – 1994. – 500 с.) – є стаття, яку я вiдмiтила, "Клопоти з редагуванням" i друга стаття "Довкололiтературне життя". Це вiн так гарно написав на Уралi, в 1976 роцi. Пригадує свою редакцiйну працю в "Лiтературнiй Українi". Він попав у редакцiю за рекомендацiєю Олеся Гончара. Так цiкаво – його знайома Зоя Дiденко, ви ж її знаєте. Це Валерина знайома. Вони товаришували, коли були студентами.
В.В.Овсiєнко: Вона теж там навчалась?
Н.М.Марченко: Аякже – вона закiнчила Київський унiверситет, романо-германський факультет. Вони приятелювали, вiн її дуже шанував, дуже любив. У неї гнучкий розум, вона дуже дiяльна така дiвчина. Вона була товаришкою Люди Гончар – дочки Олеся Терентiйовича. Коли Валера закiнчив унiверситет, то диплом-то йому видали, але сказали обов’язково йти в школу працювати. Вiн подумав, що це просто розмови, i став собi шукати якусь роботу або в видавництвi, або в вузi. Зоя розговорилася з Людою, а Люда розповiла про Валеру Олесю Терентiйовичу Гончару. А Олесь Терентiйович знав мого батька. Причому батько до Гончара не звертався, вiн казав: "Шукай, Валеро, сам, я тобi роботу не знайду". І Олесь Терентiйович дiзнався, що потрiбен кореспондент чи лiтературний працiвник у "Лiтературнiй Українi", i каже: «Вiзьмiть – отакий хлопець, талановитий, здiбний, знає кiлька мов, берiть його». Вiн прийшов – i його зразу взяли.
Тiльки вiн почав працювати – раптом iз унiверситету приходить вказiвка, в якiй погрожують: «Вашу справу буде передано до прокуратури, якщо не пред’явите довiдку, що працюєте в школi». Вiн пiшов i каже: «Я в "Лiтературнiй Українi" працюю». – «Це не має значення, ви мусите обов’язково хоча б два роки вiдпрацювати в школi». Вiн ото бiгом через мою знайому, директора школи, яка Валеру знала з першого класу – i вона його взяла в 68-у школу, на Куренiвцi, на Бiлицькiй вулицi.
Так що Олесь Терентiйович був Валерин хрещений батько у "Лiтературнiй Українi".
В.В.Овсiєнко: То вiн паралельно працював у школi i в "Лiтературнiй Українi"?
Н.М.Марченко: Так. Я попросила цю Варфоломiєву, i вона йому дала один сьомий клас. Вiн рiк попрацював, дав довiдку, i вiд нього вiдчепилися. То коли я зараз читаю оці "Клопоти з редагуванням" i "Довкололiтературне життя" – знаєте, наче вiн менi оце зараз розповiдає. Подiї, його спостереження, що робилося в "Лiтературнiй Українi" i взагалi навколо лiтературного життя що творилося – так чiтко, так гарно! Прочитайте кiлька рядкiв – i ви побачите: Валера наче сам розповiдає. Це його формувало. Отак виникли ті його двi з половиною статтi, якi були заарештованi – "За параваном iдейностi" i "Київський дiалог". Вони написані в 1972 роцi. Через них вiн таким нацiоналiстом став.
Менi було 44 роки, як заарештували Валеру. І все пiшло шкереберть, я нiчого після того не зробила. Менi було байдуже – чи друкуватимуть мене, чи не друкуватимуть, чи напишу я щось, чи не напишу. Хоча працювати я хотiла, бо в мене була ставка 250 карбованцiв – це були великi грошi. Я знала: якщо мене звiльнять, то я навряд чи де влаштуюся, а в школу мене тим бiльше не вiзьмуть. А менi треба було Валерi допомогти. Я знала, що вiн повернеться, що вiн буде без роботи. То я все-таки роботою дорожила, все, що потрібно, виконувала. Але коли я приходила на ці вченi ради – я сидiла, як у туманi. Думаю: яка дурiсть, яка дикiсть, про що вони говорять! Якi нiкчемнi всі оцi ради, оцi всi збори – вони знiвелювалися повнiстю i нiчого не варті стали вартi. А ще як поїду на побачення до нього, як проїду московський ГУЛАГ, як наодержую купу однотипних вiдповiдей, а ще як приїду в Перм до того мiсцевого управлiння тюрем або медичного управлiння!
Колись приїхала, а його вiдвезли в пермську лiкарню на Клименка, 3. Я крутилася бiля тiєї червоної страшної будiвлi, а там вели такою прямо лавиною хлопчакiв 14-16 рокiв, яких переселяли з однiєї тюрми в другу. Я стояла, оцей нещасний радянський педагог з Академiї педнаук з її проблемами – я стою й дивлюся, як дiтлахiв женуть сiрою масою. Зв’язаних – вони ж одне до одного прикутi ланцюжками, наручниками. Їх по четверо чи по шестеро – у наручниках їх ведуть лавиною. Усі в сiрому. Це ж із однiєї тюрми їх перекидають до iншої. Одна мати, як навiжена, кидається вiд одного кутка до другого, хоче сина побачити, бо їй сказали, що їх будуть вести. Вона хоче побачити свого сина, бо їм же нi побачень не дають, нiчого. Вона мене просить: «Ой, не виходьте, а то прийде стражник i мене прожене, а мені треба сина побачити». І крутиться-крутиться, а я в неї питаю, за що ж його. А вона каже, що з пацанами дурiли та схопили мiлiцейську коляску-мотоцикл та покаталися, потiм десь покинули, а їх пiймали i оце дали йому шiсть рокiв. Пацану в чотирнадцять рокiв – шiсть рокiв, попадає вiн у це...
Як я подивилася – та який там Інститут педагогiки! Яка там Академiя, якi там проблеми! Їх мiльйони, цих педагогiв, i мiльйони дiтей, яких мордують по таборах... І з сорока чотирьох рокiв, коли в мене вже й знання були, коли я вже могла цi знання якось реалiзувати, комусь їх передати – у мене пропало не тiльки бажання щось робити, у мене й думка вже була вiдсутня. Я не хотiла нiчим тим займатися. Мiй Василь Іванович, було, мене вмовляє... Вiн привiв мене до церкви, вiн принiс мені "Отче наш" i "Богородицю Дiву", принiс менi двi iконки й поставив менi в книжкову шафу. Каже: "Вранцi вставай i молися – п’ять разiв "Отче наш" i п’ять разiв "Богородице..." Бачите – вiн закарпатець i вихований був у вiрi до Бога. Я не знала про це, він сам казав: "Я молюся. Коли я йду повз Володимирський собор, у мене якраз вистачає часу на п’ять разiв. Чому п’ять разiв – за всi рани Ісусовi: руки, ноги i списом у правий бiк. Молися, i Бог поможе". Так вiн мене навчив молитись, i в церквi, i повз церкви. Іде мiй Василь Іванович повз церкву i непомiтно шапку скине, пройшов без шапки, потiм знову її надiв. Іде, молиться. А вже пiзнiше вiн став ходити зi мною в церкву.
Отак у 44 роки пропала я як спецiалiст – не треба воно менi стало. Я стала мрiяти – ще 11 рокiв, пiду на пенсiю – жодного дня не працюватиму. Щоправда, навіть і після другого Валериного арешту вони мене не чiпали, з роботи не проганяли i нiколи зо мною нiяких бесiд не вели. Одного разу, коли я їхала до Валери на заслання, мене закликав директор у кабiнет. Дивлюся – що таке? Директор i парторг сидять, i профорг. Я подумала, що будуть, мабуть, виганяти з роботи. А вiн такий веселенький, наш директор Микола... (Прізвище???) Всі попідскакували: "Нiно Михайлiвно, як ви живете?" Кажу: "Нiчого. От прийшла, щоб ви пiдпис поставили, я у вiдпустку". – "А де ви будете вiдпустку проводити?" А я ж знаю, чого вони зiбрались. Кажу: "Я їду до сина". – "А де ваш син?" – "В Казахстанi в засланнi". – "Угу. І де ж це там, що ж це там?" – "У Казахстанi, десь у якiйсь юртi живе. Поїду". "Що ж воно таке – юрта? Я такого нiколи й не бачив". – "Ну от, поїду подивлюсь. Дуже цiкаво". І почала їх «агiтувати» – за що мiй син сидить i чого я їду до нього. І кажу: "Буду вас просити, щоб ви менi й надалі давали вiдпустки. Я й серед року буду брати вiдпустку, хай уже й за власний рахунок". – "Та нi, вам за два роки належить вiдпустка, можете їхати".
Такi добрi були. Так само добрi були, коли я до Валери поїхала в 1976 роцi. Тоді менi дали побачення i сказали, що на три доби. А увiрвались через 18 годин – ви, мабуть, цю iсторiю знаєте, – як вони вчинили галасливий такий, страшний обшук, як тiльки з помiччю Божої Матерi менi вдалося отi таблеточки, 13 штук, урятувати – то був промисел Господнiй. Ви знаєте, що коли обшук робиться, то перерито було все: i сiль роздроблена, і голубцi переколупані, i суп переливався з одного в друге! Все, що я приготувала. Бо думала, що це ж будемо три днi. Я там готувала, бiля Валери, і ми розмовляли.
Я так молилася, коли прапорщик Рак узяв ту чашечку, де були запаковані таблеточки (це ж я iнформацiю вивозила). Я так молилася – у мене горiла голова, а ноги й руки були холоднi. Якби це менi було трошки бiльше рокiв (а це ж менi ще й 50-ти не було – 47 рокiв), якби це було пiзнiше, то точно iнсульт би мене розбив. А то я все-таки, мабуть, фiзично здорова ще була, крiм того, i промисел Господнiй надi мною був. І вiн став позiхати – як ото я молитись, так той прапорщик Рак з золотими зубами став позiхати, коли у нього в руках були оцi «ксиви» в чашечці. Валера вже їх звiльнив для того, щоб менi передати. Якби я знала, що зараз прийдуть з обшуком, так я б їх теж заховала. А вони ж раптово увiрвались, хоч сказали, що побачення на три доби. Я їх у чашечку поклала i в холодильник – хай стоять. І той Рак їх тримав у чашечці – i став дуже позiхати. Він отак їх потрусив – ха! Отак Пречиста Богородиця – я так Її просила: "Божа Матiр, Праведна, рятуй! Так, як Ти страждала за Своїм Сином – так я страждаю за своїм – рятуй!" Бо це ж новий строк, це був би той строк, якого я найбiльше боялася. І Вона мене врятувала... Я тiльки один пакетик загубила, а решта пiшли в дiю.
Так оце вони менi таку жахливу екзекуцiю влаштували – вони перервали побачення, вони вивели Валеру, вони менi погрожували, що буде йому i менi строк, але не знайшли нiчого... Точнiше, вони грошi в мене знайшли, і я їм тими грошима зацiпила. Таке натворили навколо того!
Але на другий рiк, у 1977-му, вони були винятково добрi: дали менi побачення, скiльки я хотiла, i не обшукували мене, i Валеру не обшукували, таке прямо, що я думаю: це не перед добром. Тiльки я поїхала – через мiсяць вони взяли Валеру на етап i привезли в Київ. Показати, що вони можуть бути добрими – подивiться: з роботи вас не звiльнюємо, ось яке побачення дали, от, будь ласка, хай напише покаяння – і будете ви вдома. Хiба таке не пiдкупить? Син буде бiля мене, припиняться мої поїздки в той жах: коли їдеш i туди, і назад повертаєшся – то не знаєш, що тебе чекає кожного разу. Вiн буде тут, буде лiкуватися, буде жити. Ну, не пiде вiн у газету працювати – буде перекладами займатися, та не буде цих страждань з мiлiцiєю. Вони знали, що робили...
Отже, в 1977 роцi привезли його сюди якраз на день народження, 16 вересня вiн був у Києвi. Власне, його десь 10 вересня привезли, а може й 14-го, але саме на день народження менi сказав його вихователь – такий Василий Васильевич был очень пунктуальный и приятненький. Сказав, що "Валерий здесь, вы можете ему что-то передать". Я стала йому передачi носити. Вони менi за час його перебування тут, за півроку, дали, мабуть, з десять побачень – уявляєте? Я могла приходити i ставити перед ним i мед, i сир, i все. Ми сидiли одне перед одним, а там тiльки хтось ходив – що хочеш говори, тiльки умовляй його.
Нi, не пiвроку, тiльки мiсяцiв чотири. А як переконалися, що вiн не кається – все, тiльки листами. Я в листi пишу до Валери, що буду ще просити – "Не треба мамо, вже досить". Але десь вiсiм побачень ми з ним мали.
В.В.Овсiєнко: Унаслідок цього написаний той знаменитий лист до матері?* *(Від 20 жовтня 1977 року. Див.: Валерій Марченко. Листи до матері з неволі. Упорядник Смужаниця (Марченко) Н.М.. К.: Фундація ім. О.Ольжича. – 1994. – С. 253-255).
Н.М.Марченко: Так, i той лист тоді написаний. Через що перевалися цi побачення i всякi менi, так би мовити, привiлеї – вони побачили, що Валера хотiв про Киселика менi передати. У їхнiй присутностi. Вони нам створили такi умови – побачимо, як ти будеш умовляти. Я його умовляю, а вiн менi такий скручений «ксивчик» тиче про Киселика. Я йому показую очима на них а він чiтко: бери. Я його взяла і впхнула в мед. Бо вони менi повернули той мед i сказали, що меду приймати не будуть. То я його в мед. А вони прийшли i сказали, що забирають мед. І вилучили. А потiм мене через тиждень викликають – те та се, вже не пригадую, що, а потiм я глянула – за фiраночкою стоїть мій знайомий слоїк з медом. Думаю: стоп, це вони менi зараз будуть тут... Вiдмовляюся – я нiчого не знаю. Вони почали мене звинувачувати, що я загорнула в свою хусточку «ксивчик» i поклала в мед, бо хотiла з собою забрати. Бо вони ж вiдмовилися передавати мед, то я думала той мед забрати з собою. І вже в сумку його поставила, а вони кажуть: "Ви хотiли мед передати? Давайте, ми його заберемо". Кажу: "Та нi, вiн уже не хоче мед". – "Нi-нi, давайте". Я сумку до себе, а вони до себе, i таки забрали в мене той мед. Ну як я скажу: "Нi, я вам не дам"? "Нi, дайте мед сюди". Тоді вони мене не звинуватили i Валерi нiчого не сказали, а через тиждень викликають i кажуть: "Ви хотiли передати". – "Нiчого подiбного. Це ви пiдсунули". Тодi вони припинили всякi умовляння.
В.В.Овсiєнко: Ви їм не полишили надiї?
Н.М.Марченко: Так, я не зробила того, що вони просили. Отак воно i припинилося.
Що я вам ще скажу? Пiсля Валериного звiльнення – я маю на увазi звiльнення до заслання, бо заслання – то вже було велике полегшення, – я була щасливою в Казахстані. По-перше, у Валери було повно свiжого молока. У нього був дуже гарний майор – Дермiнкулов, казах. Вiн пройшов фронт, пройшов Україну i був дуже симпатичний казах. З ним про все можна було домовитися. Вiн над Валерою не встановлював такого жорсткого контролю, i Валера вiльно себе там почував. Там, у Казахстанi, в нього з’явилися дуже цiкавi нариси – такi цiкавi, читайте. "Одеколон у флаконах" – ой, цiкавий нарис! Це про двох бомжiв, як вони роблять будiвництво в Радянському Союзi. Це ж їх туди вислали на перевиховання, а вони там будiвництво влаштували, робили кочегарку для лiкарнi. Дуже цiкаво написанi його нариси. І взагалi вiн там такий утверджений i розмагнiчений, що якби вiн там залишився, то, може б, вони його й не зачепили більше. Хоча хто знає – Попадюка ж там, у Саралжині, заарештували.* (В.Марченко був на засланні в с. Саралжин Актюбинської обл. з липня 1979 до травня 1981 року. У червні 1981 його «тепле місце» зайняв Зорян Попадюк. Тут він 2 вересня 1982 року був удруге заарештований за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди”. – Ред.)
Я хотiла, щоб Валера там залишився – там було спокiйно. Але вiн не хотiв. Вiн казав, спокою нiде немає – все одно вiн буде тягнуться до України. Ото дивiться, на столi – то все Валеринi переклади. Я зараз готую їх з допомогою Ґлузмана Слави – може, вдасться їх опублiкувати. Я знайшла такий цiкавий Валерин матерiал, який у першу книжку не ввійшов. Там будуть не тiльки переклади, а й неопублiковане. Там буде й про його перебування у Саралжинi, i про те, як вiн рвався до Москви, як у мiсце, через яке є змога передавати інформацію.
Знаєте, його заяви до дикторiв "Голосу Америки" – навiть не заяви, а неофiцiйнi листи, такi теплi, такi дружнi, з дуже цiкавими порадами, як зробити передачі "Голосу Америки" українською мовою цiкавiшими. Не "Свободу", а "Голос Америки" – там Савчук i ще двоє, кожному вiн писав окремо. От, каже, я в Казахстанi, в засланнi, постiйно вас слухаю. От була така передача – варто було б те i те в нiй зробити, і далi його порада як журналiста. Це цiкаво, треба б ці листи сюди дати, я їх тодi якось не знайшла.
Отаке було моє життя. Отже, я залишилася з Василем Івановичем.
У 1981 роцi Валерій повернувся – це був другий день пiсля того, як вiдкрили отой пам’ятник "Мать-Родина" – знаєте? Що на Печерську. А Валера вийшов з поїзда – такий красивий, такий осяйний. Я вже казала, що вiн у Казахстанi не був морально пригнiчений, нiхто за ним там не бiгав, нiхто за ним не слiдкував. Хоча, як вiн пише в одному з нарисiв, коли вiн лежав там у лiкарнi, то в нього вкрали транзистор – так там бiля нього крутилися. Йому там теж нелегко було, але це ж не можна порiвняти з Києвом. З Казахстану він заїхав у Москву – по-моєму, два днi побув у Москвi, побачився з дисидентами, а потiм приїхав до Києва. Перше, що вiн сказав: "Мамо, а чого ж ти нiчого не сказала, що там такий пам’ятник вiдгрохали?" Кажу: "Я й сама не знала". Вiн каже: "Так смiшно було – ми переїжджаємо через Днiпро i дивлюся..."
Тут я хочу прочитати отакi гарнi Валерині слова. Отут, де я заклала. Це коли вiн у засланнi був, вiн так сумував за Києвом, так рвався на Україну: "Той марченкiвський острiвець з вiчним виглядом на Днiпро став для мене гарним терапевтичним засобом". Вiн так рвався у Київ, так любив Днiпро! Казав, що коли потяг їхав Україною, то вiн вiд вiкна не вiдходив.
В.В.Овсiєнко: А сюди, на вулицю Челябінську, коли ви перебралися?
Н.М.Марченко: Ми побудували цю квартиру в 1983 роцi, i ось-ось вона повинна була бути готова, то Валера каже: "Я пiду з вами". А я кажу: "Та ми не будемо тут жити – ми цю квартиру i нивську квартиру вимiняємо на трикiмнатну i Мар’янi однокiмнатну – чи з сусiдами, чи окремо". Він просився тiльки з нами. "Я буду з вами, мамо, менi не треба окремо. Я собi планую – може, я десь поїду?" Вiн не був упевнений – а може, був упевнений у тому, що йому знову судилася дорога туди.
В.В.Овсiєнко: А скільки він пробув тут?
Н.М.Марченко: Два роки i п’ять мiсяцiв. Ми сюди ще не перебралися, як його вдруге заарештували. Але ж така погань, такi ж вони пiдступнi, такi вони мерзенні в усяких дрiб’язках. От я переписала на Валеру ту квартиру на Нивках. Василь Іванович собi тут кооператив оформив. І телефон на Нивках я перевела на Валеру. І тут же я вивiсила на стовпах оголошення: "Мiняємо двi двокiмнатнi квартири на трикiмнатну i одну кiмнату, можна з сусiдами". Тiльки повiсила на стовпах – бiля педiнституту, щось у мене було їх п’ять чи шiсть, я вiд руки написала, бо не було де й надрукувати. А Валера й не знав, що я цi манiпуляцiї роблю. Вивiсила – i тут Валеру заарештували. Ми ще ж сюди не перебрались, живемо всi там, і його заарештовують. А це ж я на нього вже переоформила квартиру на Щербакова. Валера сидить на Володимирській, 33. Дзвонять: "Нам нужен Марченко Валерий". – "Нащо вiн вам?" – "Понимаете, он нарушил правила – на столбах и на стенке развесил объявления". Уявляєте, по всьому Києву наклеєно на стовпах i на стiнах! "Вот мы сорвали – это нарушение, мы передаем дело в суд". Нарушение – це оголошення про те, що мiняється квартира. Кажу: "Це я вивiсила". – "Да, но телефон-то на нем!" На Щербакова я вже перевела на нього телефон, по якому я прошу дзвонити. Ну, так бридко стало – вже сили немає! Якi мерзенні – мало того, що за кожним кроком слiдкували, мало того, що поставили i слухавки, i пiдглядачки у квартиру, мало того, що менi проходу не давали, що Василя Івановича i мене тормошили на роботi, переглядаючи всi нашi папiрцi, якi є, – так iще, коли вiн сидить, зiрвати i гидоту робити!
Оце така паскудна держава – i нiкому не розкажеш. "У твоей бабушки неприятности были, у твоей бабушки такая судьба – почему она агитирует, что мы должна не допускать коммунистов к влади?" Ну, слiв немає – люди спотворенi до такої мiри, що воно навiть розумiти не хоче, чого ж варта була та радянська держава i чого варта та комунiстична партiя з її всiма пройдисвiтськими справами! Ой, я не знаю – це словами не передається. Але ж найголовнiше, що бувають і такі люди: одсидить 10 рокiв у зонi, виходить та ще й славить Сталiна! Були ж такi, i не один, i не два. Це що – комусь Господь дає мозок, а комусь його вивiтрює, чи як воно? Точно: одному в душу заходить Господь, а другому – нечиста сила. Ця нечиста сила так опанувала цю країну – i не тiльки Україну, це ж кругом, – скiльки цих нацменiв було наглядачами. Таке воно, що одубiло зовсiм, знущається над людиною просто через те, що йому дана ота крихiтка влади, отой автомат.
В.В.Овсiєнко: На судi ви були тiльки як свiдок?
Н.М.Марченко: Ми з Валерою поїхали вiдпочивати в Закарпаття, бо йому дали двотижневу вiдпустку. Я кажу йому, щоб оформив ще на два тижнi за власний рахунок. Вiн каже: "Добре, я домовився – там хлопець за мене походить". Вiн же сторожем був у дендропарку – це така наукова установа, де вирощують дерева.
То ми з ним поїхали. Нам там родичі путівку дiстали, ми з ним у санаторiї були. Вiн так посвiжiшав, вiн так вiдпочив! Я, було, вибiжу – я ходила зуби лiкувала, ще на якiсь процедури, – вийду, а вiн над озером сидить. А очi у нього синi, вiн очi так зведе в небо – i така в нього туга на обличчi! Вiн знав, що його заарештують. Наче вiн востаннє дивиться в небо...
Зошит з олiвцем бiля нього, книжка. Над Лесею Українкою вiн тодi працював – хотiв пересвiдчитися, чи була атеїсткою Леся Українка. Вiн так у небо дивиться-дивиться, обличчя свiже, худий вiн такий, як завжди, але не змучений, свiже обличчя. Вiн вiдпочив там три тижнi. І дивиться на цю красу закарпатську. Ми там були в санаторiї «Сонячне Закарпаття». Попив мiнеральну водичку. Це були останнi днi. А потiм вiн: "Та поїхали, мамо, додому". Ми не добули до кiнця. Виїхали зі Сваляви і зразу приїхали додому.
Приїхали дуже рано. Вiн зразу побiг на роботу, каже: «Завтра буду раненько». А в мене передчуття, що буде щось лихе, тому що й там же не давали нам спокою – i головний лiкар до нас постiйно приходив у палату, медичнi сестрички постiйно навiдувалися. Усе їм було щось потрiбно. Думаю: так у санаторiї їх i не докличешся, i не доб’єшся нi до кого – а тут така увага! Крiм того, їздили за нами. Було, приїдуть родичi з машиною, щоб показати нам Закарпаття – вони гостиннi такi, Василя ж любили дуже, – вiзьмуть нас, а за нами цiлий ескорт машин. А вiн так дивиться у дзеркальце: "О! О!". А коли ми заїхали до сестри Василя Івановича, то в неї вже обшук зробили. Вона: "Валера, були, питали, хто в вас тут без прописки живе. То я кажу, що нiхто не живе. Вони обдивилися кругом, ще менi й тут трус трохи зробили". Валера каже: «Це за моєю душею». А потiм, коли ми прощалися з нею, я кажу: "Лена, ми до тебе не зайдемо, зi Сваляви будемо їхати додому". А вiн так поцiлував її руку i каже: "Пробачте мені, Олено Іванiвно, простiть менi". – "Та що, Валеро, ти що! Я так тебе люблю. Ти що, моя дитино". А вiн ще кiлька разiв: "Простiть менi". Я подумала, що вiн наче назавжди прощається.
Отож ми зі Сваляви приїхали, вiн уранці пiшов на чергування, сказавши, що завтра рано буде. А мене в санаторії обсипало такою жахливою алергiєю – через що ми ранiше приїхали – це на нервовому ґрунтi. Щойно вiн пiшов на роботу, я побiгла до дерматолога. Вiн менi нарадив там усього, я лежу, приймаю тi лiки, бо лiкар порадив полежати, нiчого не їсти.
Я лежу, коли чую – шкряб-шкряб у дверi. Думала, що це Валера ключем. Голову пiдняла: "Валерочко!" А вiн такий аж сiрий стоїть – вiн знав, що це вже кiнець, i каже: "Я не сам, зi мною кагебiстики". А їх вiсiм душ ввалилося. І Василь iще не пiшов на роботу. Ввалилися, почали обшук робити – такі дурниці всякі, Боже, така гидота! Таке воно нiчого не варте. Пiдклали нам твори Чехова з печаткою УНДІПу (Інституту педагогiки) – "Яке ви маєте право тримати книжку? Вона у вас не зареєстрована, ми вже перевiрили, що вона не зареєстрована в бiблiотецi, а вона у вас тут лежить". Я кажу: "Не знаю, це ви самi й пiдклали". А Василя Івановича звинуватили в тому, що вiн документи Мiнiстерства освiти ось тут зберігає: "Це ви дали – це ви дали йому, своєму синовi, щоб вiн вiдправив той валуєвський указ. Це у вас, ось у вас цей документ!" А вiн каже: "Не було в мене тут нiяких документiв". Це про той «Валуєвський указ».* *(Ідеться про наказ міністра освіти УРСР 1982 року про посилення вивчення російської мови в школах України. В.Марченко надіслав його українській діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький Валуєвський указ...» – Ред.). Вони пiдсовують сюди iншi документи, не про посилення вивчення росiйської мови, а якийсь там про перевiрку. Вiн каже: "Так, це мої документи. Це з кабiнету, але я їх не брав додому". А вони з кабiнету взяли, поклали тут у тумбочку, що в нас пiд телевiзором. Отак зразу й витягують – "О! Документи!"
В.В.Овсiєнко: І знають, де шукати.
Н.М.Марченко: Так. А він так на мене перелякано дивиться – може, я взяла? Кажу: "Бог з тобою, Василю, що ти! Це ж, ти бачиш, вони пiдклали в тумбочку пiд телевiзор, і зразу туди кидаються". – "Все це ви дали, ці документи попали за кордон. Ви цьому сприяли!" Ще вони не знають, чи попали, бо слiдство ж iншi ведуть, а вже кажуть, що документи попали за кордон. А Валера каже їм так: «Щось ваша робота дуже брудна. З запахом ваша робота. Щось не те ви говорите: при чому тут мама, батько? Давайте зi мною розбирайтеся, що вам тут треба».
І пiшло – закрутилось, завертiлось...
Валеру протримали в Києві зовсiм мало. Вони його заарештували 22 жовтня 1983, а 1 квiтня 1984 вже вiдправили на етап.
В.В.Овсiєнко: Так вони й мою другу справу за 62-ю статтею робили: тяп-ляп, назбирали "достатню кількість" – і до суду.
Н.М.Марченко: Так – і 15 рокiв, i пiшов... А тут – брехали до останньої хвилини.
Одержала я од Валери останнiй подарунок – оцi капчики, вони в мене є. Колись Валера був на днi народження у Семена Ґлузмана. А його дружина Іра сидiла у таких капчиках, як у ненцiв та iнших народiв Пiвночi, теплих, iз оленячого хутра. Валера каже: "Ой, якi оригiнальнi капчики! Оце б я своїй мамi на день народження такі подарував!" – "Дiстанемо!" А Іра така услужлива, сказала, що дiстане. Ну, 29 березня дзвонить менi сам начальник слiдчого iзолятора КГБ Швець i каже: "Нiно Михайлiвно, ми для вас сюрприз приготували. Ви будете задоволенi". Боже, у мене й серце зупинилось: випустять Валеру? Знаєте, то така пiдступнiсть... "Який? Який?" – "Прийдiть, прийдiть. Коли ви будете?" – "Думаю, що об одинадцятiй". – "Приходьте в дванадцять". Я за всiма консультацiями до Слави Ґлузмана їздила. Я прибiгаю до нього й кажу: "Славо, мене викликає начальник слiдчого iзолятора Швець, i викликає з такою радiстю в голосi! Славо, може бути, що вони випустять Валеру?" – "Нина Михайловна, Вы такая наивная – він з радістю в голосі ніколи не скаже приємну новину. Це якусь пiдступнiсть, якусь чергову каку Вам будуть робити. До речi, нате Вам вiд Валери на день народження капчики". Це було в березнi, а я ж у лютому народилась. "Ой! Як це трапилось?" – "Ну, ми ж пообiцяли, а це нам люди привезли, i ми хотiли, щоб Валера Вам вручив". Я за тi капчики, загорнула i в сумку поклала, кажу: "Що ж менi робить?" – "Ідiть. Домовились – iдiть, дізнаєтеся, в чому справа, чому вони Вас кличуть".
І я, здається, нiчого йому й не взяла, тому що я не знала, що менi з ним побачення буде. Приходжу, менi зразу однi дверi, другi, i там уже в кiмнату побачень Валеру заводять. "Ой, Валерочко, я ж не знала, що з тобою побачення!" – "Та й менi нiчого не сказали". Це, мабуть, перед етапом вони вирiшили дати менi змогу з ним попрощатися. І вони всi четверо сидять близько. Вони мені навiть дозволили у цей раз i поцiлуватися з Валерою. А перед тим давали побачення – так i не пiдпустили близько. А це я його поцiлувала, i сидiли ми з ним, говорили. "Можете говорити. Скiльки вам – двi години вистачить?" Валера каже, що вистачить двi години. Я кажу, що можна й бiльше – буду на нього дивитися.
І ми так з ним сидiли, говорили, вiн щось iронiзував, а потiм каже: "О! Я й не знав, а виявляється, помер Андропов. Бачиш, мамо – переживаємо, i переживемо ще. Ще й не таке переживемо! Менi дуже дивний сон приснився, i навiть то був не сон – то явилося дуже дивне, бо у я сни не вiрю, – але це був дуже пророчий сон. Я буду вдома, ти не хвилюйся. Я буду через рiк удома. Ти знаєш, навiть менше, нiж через рiк буду вдома". Я так аж стрепенулася, думаю: що вiн таке говорить? І вони так насторожились i дивляться. "Ти ж бачиш – я й не знав, а ось Андропов помер". Знаєте, вiн так ув’язав це. "Буду менше нiж через рiк дома". Причому, це вже коли вiн виходив, менi сказав. А перед цим я щось полiзла за хусточкою i кажу: "Ой, Валерочко, вiд тебе подарунок менi!" А вiн: "Який?" І цi кинулися – що ж таке? Я дiстаю кульок i тапочки. Він так смикнув плечем. Кажу: "Ти ж менi хотiв цi капцi подарувать?" – "Хотiв! І як воно?" Я йому розповiла, i ми обоє зрадiли.
Оце у мене останнiй його подарунок. Менi завжди вiн щось дарував. Вiн був такий цiкавий, завжди щось придумував, щось ховав. Як у "Лiтературнiй Українi" працював, то там привезли якiсь дефiцитнi товари, i вiн такий махровий, дуже оригiнальний нiмецький халат менi купив i майже пiвроку ховав, щоб менi його на день народження подарувати. Там ще була така Заєць, їхня заввiддiлом, то вона казала: «Ну, який ти син чудесний – це ж треба: мамi берегти подарунок!» І цей подарунок у мене зберiгається.
Це був кiнець березня 1984-го, 13 березня був суд, а 29 березня оце останнє побачення. Потiм менi прислали, що вiн вивезений у Явас 1 квiтня.
В.В.Овсiєнко: Це ж у Мордовiю?
Н.М.Марченко: В Мордовiю, в Явас. Бо я прийшла туди і в начальника слiдчого iзолятора питаю. Мене ж за речами покликали, вiддавали менi речi. І вiн сказав, що виїхав, усе нормально, за тиждень вiн буде там, ось адреса, туди звертатися.
І почались мої терзання, почалися муки – i телеграми, i видзвонюю, а нiхто не озивається. Я в Москву поїхала, питаю, куди його направили, а менi ніхто нiчого не каже. Коротше, нiхто нiчого не може знати, де вiн в етапi. Вони-то знають, звичайно, але сказати нiхто не хоче. Все робилося на те, щоб його в дорозi знищити: 55 дiб в етапi. Пiсля того, як я в нього в слiдчому iзоляторi побувала, як вiн менi сказав, як професор iз Інституту нефрологiї сказала, що стан у нього дуже поганий, що нирки у нього вже знищенi, що жити йому залишилося зовсiм мало. І вони не хотiли, щоб він у стiнах КДБ помер. Значить, в етап, хай в етапi. І вони чекали, поки з ним щось в етапi трапиться.
В.В.Овсiєнко: Це з вони добре знали, що в Мордовiї вже немає особливого режиму – i зумисне везуть у Мордовiю. Мiж iншим, таке саме й мені було в 1981 році. Вони мене теж послали в Мордовiю, потiм ще декiлька етапних пересилок – 36 дiб я їхав до Уралу. А вiн 55?
Н.М.Марченко: 55 дiб.
В.В.Овсiєнко: Зумисно мучили.
Н.М.Марченко: Зумисно. Вiн менi з Казанi прислав листа. Зворотня адреса – все як належить. І я тут же, на другий день прилетiла в Казань i стала шукати ту тюрму казанську. Я прийшла, вийшов якийсь капiтан i почав на мене гарчати, як собака, як завжди: "Откуда вы узнали, что он здесь?" – "Я получила письмо". Вiн тодi швидко вiдчиняє дверi – двi жiнки там сидять, працiвницi. Вiн як обрушився на них у моїй присутностi: "По какому праву он написал письмо?" – "По законному праву. Он доказал, что месяц он не писал". Мiсяць вiн вiдбув, i це вже було на початку травня, навiть бiльше, ніж на початку. Так що по законному праву. "Надо было спрашивать! – на них рявкнув. – Нету его, нету!" І я подумала, що цей уже має вказівку «строжайшую». "А де ж мiй син?" – "По назначению поехал!" – "По какому назначению?" – "Не знаю!"
Знову я повертаюся в Москву, i оце почалися мої "этапы большого пути", як почала домагатися, де вiн. Вони ж робили так, щоб його тiльки вбити, знищити, i щоб я не знала, де. Вони не говорили менi, поки я не сказала: «Я звiдси нiкуди не пiду, а сяду i на сходах буду сидiти, i всiм, хто проходить, буду говорити, що мого сина убивають, причому вбиває прокуратура по надзору за дiями КДБ. І буду казати, як ваша установа, що призначена слiдкувати за законнiстю, знищує мого сина». – "Я не знаю, где ваш сын!" Кажу: "Ви знiмете трубку й дiзнаєтесь. Коли заарештувати треба було мого сина, то це робилося протягом десяти хвилин. А тепер ви дiзнаєтеся, а я нiкуди звiдси не пiду". – "Ну, хорошо, зайдите". Я зайшла. "Я вам обещаю через три дня сказать". – "Нi, зараз. Я не поїду, i все". Отака була розмова. Потiм вiн менi сказав: «Завтра и послязавтра выходной, а сьогоднi, бачите, вже пiзно. У понедiлок приходьте до мене». Думаю: що ж менi два днi бути, коли в мене грошей немає? Я бiгом на лiтак, взяла грошей... Та ще й грошей треба було! Грошi вiдкладалися – як тільки Валеру заарештували, я вiдкладала грошi. Я страхувала себе, а потiм у цей час моя мама померла, у неї були збереження. Вона сказала: «Це тобі, для Валери». І оце грошi в мене зберiгалися. І що ви думаєте? Пiсля всiх оцих перетурбацiй у мене ще на книжцi з Василем разом було вiсiм тисяч карбованцiв – уявляєте? Це ж величезнi грошi, на якi можна було машину купить. І всi вони загули там, на книжцi моїй. А я ж берегла кожну копiйку! Нiчого у нас не було, ми дуже скромно жили i невибагливо до всього ставились. А заробляли непогано – у нього була гарна ставка, у мене теж. Оце таке.
Так я приїхала, взяла собi речi, якi менi треба, i в недiлю ввечерi я вже знову мотнулась. Менi Василь Іванович уже нiчого не говорив – вiн бачив, що я безумна i все одно мене нiщо не зупинить. А його поклали з iнсультом у лiкарню Калiнiна – це бiля зоологiчного парку. І я кидаю свого чоловiка. Тут єсть його земляк, вони й зараз до мене заходять – вона мадярка, а вiн закарпатець. То я їх попросили провiдувати Василя Івановича, бо менi зараз не до нього. І вони ходили, провiдували i з лiкарями домовлялись. Я моталась за своїм сином, а вони все робили. Добре, що тодi вже Мар’яна була одружена i пiшла до того свого Фе Тяма в гуртожиток, то хоч у квартирi не полоскалися без кiнця, а то так, що все ж на Мар’яну, а вона й до батька хворого не ходила – страшне.
І оце я моталася в той ГУЛАГ у Москві. Прийшла – таке дурне, таке воно дурне говорить менi! Вiн менi лекцiю читає, "какая должна быть мать и какие отношения у матери с сыном должны быть". Вiн менi сидить читає лекцiю, аби час гаяти. Кажу: "Я прийшла до вас – де мiй син?" А вiн нi на одне моє питання не вiдповiдає. Це поки я потрапила в цю прокуратуру по нагляду! А потiм уже в понедiлок, як я прийшла рано-вранці, у вiсiм годин я вже сидiла на сходах, думаю: хай думає, що я весь час сидiла на сходах. Коли починають iти, обходять мене, нiхто нiчого не говорить, а я його вже й морду забула, який вiн. От не пам’ятаю, який вiн, тiльки дивлюся – а там дверi все зачинені та зачинені. Так я стала до одного ломитися. "Я ничего не знаю!" А я кажу: "Я сиджу отут i сиджу з п’ятницi – ви що, хочете, щоб я повiсила велику табличку на шию? Дивiться, щоб потiм не сказали, що я клєвєщу на вас". Клєвєщу – це значить, що радiостанцiї говоритимуть. Отут вiн якось стрепенувся – як "клєвєщу", то так вродi вже не треба. І тодi вони мене прийняли. "Езжайте в Пермь – он в пермской больнице находится".
Це було вже 23 травня 1984 року, поки я добилася, а вивезли його 1 квiтня. Це 55 дiб, це мною пiдраховано. На 56-й день я тiльки потрапила в Кучино. Я тут же лiтаком з Москви в Перм прилетiла, а менi ще треба ту торбу десь поставити. Менi здається, що я вже тодi їздила за Валерою, нiяких сумок не брала, нiчого – тiльки таку торбу, щоб туди кинути що-небудь. І я з цiєю торбою туди ж, на Клименка, 3, там "Учреждение ИС/1" – лiкарня, тюремна лiкарня в Пермі. Я туди, а там Волощенко, начальник цiєї тюремної лiкарнi. Вiн мене знав ще з 1979 року, коли Валера там лежав. І вiн каже (це в 1979 роцi): "Оригина-ал Ваш сын, оригинал! У меня и дома нет тех продуктов, которые он написал в заявлении". Дивлюся, а у нього на столi лежить заява українською мовою: громадянину Волощенку. Оскiльки я хворий i знаходжуся в лiкарнi вашої установи, прошу видати менi такi-то й такi-то продукти: мед, iкру ще там, iще там. "Оригинал! Но я с ним говорил, он требует эти продукты. Откуда? В Советском Союзе нет таких продуктов!" Кажу: "Ну, так я от привезла, хай приймуть". Вони тодi прийняли i лимони, i все-все-все. Це був 1979 рiк. Не знаю, чим керувалися – у них же не пояснюється, хто чим керується. Але це вже було перед самою його вiдправкою в заслання.
А тепер оце я приїхала i до цiєї, що в вiконечку, кажу: «Менi треба дiзнатися, чи єсть Марченко Валерій. Він з етапу». Вона подивилася: "Есть!" Вона подивилась-подивилась, сказала, що єсть i захлопнула вiконечко. Я знову стукаю – "Я вам уже ответила!" – "Я вас прошу менi дати змогу зустрiтися з начальником". – "Кто это вас будет принимать?!" І знову хлопає. Я знову стукаю: "Буде приймать, вiн по полiтичнiй статтi, вiн везений бiльше 50 дiб. Я повинна зустрiтися". Вона бачить, що я настроєна так, думає, може, що теж полiтична. Вона через деякий час вiдчиняє вiконце: "Марченко есть?" – "Есть". – "Выйдите на улицу, с вами будет начальник разговаривать". Не приймає мене в кабiнетi, а на вулицi. Виходжу – я його зразу впiзнала: вiн – полковник, у формi, синi околишки в нього. Вiн каже: "Я Вас узнал, я помню. Я Вам очень и очень сочувствую. Вы – мать-мученица. Его привезли сюда таким истощенным, таким истощенным, что на него страшно смотреть". Ви уявляєте, начальник вийшов i менi отакi-от речi говорить. "Он побудет здесь, мы постараемся, но я Вам ничего не могу сказать, потому что он в ведании КГБ. Идите, на такой-то улице находится КГБ..." Я кажу: "Дайте менi хоч через скло на нього подивитися". – "Я не имею права. Если Вам КГБ разрешит, я Вам его покажу".
В.В.Овсiєнко: А вiн хто?
Н.М.Марченко: Начальник тюремної лiкарнi, але не головний лiкар. Це Перм, вул. Клименка,3, учреждение ИС/1, його прiзвище Волощенко. І вiн оце менi таке сказав, я йому дякую, а вiн так на мене дивиться – видно, людина все-таки, i я бачу, що вiн на мене дивиться зi спiвчуттям.
Я кинулась у те КДБ, а в них якесь засiдання, вони мене не приймають. А потiм якийсь вискочив, «мотильок» такий, я йому розказую, а вiн менi: "Да, конечно, пойдите. Я вам сейчас напишу, Вам дадут свидание". І вiн швидко менi написав, а потiм: "Ой! Это нужно, чтобы начальник подписал. А где же начальник? Ой, на заседании! Это только завтра". Я приходжу завтра. "Вы знаете, нет". Вони промаринували мене два днi, а я ходжу, сиджу там, але таки до начальника потрапила. А вiн менi поставив графин з водою: "А вашего сына уже здесь нет – мы его отправили по назначению". Кажу: "Як же ви могли? Я вас прошу: не надо мне свидания, пусто он только будет здесь в больнице. Я не хочу свидания – пожалуйста, не надо!" – "Нет, мы его уже отправили. Мы не имеем права". От сволота така! Боже, як я їх благала – я ж нiчого не прошу!
А тодi кинулася в медуправлiння, тодi кинулася у Червоний Хрест – скрiзь дуже ввiчливi, скрiзь дуже такi добрi. Малiнiна така у Червоному Хрестi – така сама доброта: "Ой, да как же! Они же подонки, да что же они делают! У нас же уничтожена вся интеллигенция, что же они нам оставляют? Они оставляют все паскудное..." Щось вона менi говорила-говорила: да-да-да. У мене зберiгається копiя заяви, якою я звертаюся до неї... Як не благала, щоб його назад у лiкарню помiстили – я вiдмовляюся вiд побачення, я вас прошу, затримайте його в Пермi, хай вiн побуде в лiкарнi. – "Нет-нет, уже все. Вот сегодня в 12 часов он уже уезжает поездом".
Я тодi мотнулася на вокзал. Спека була страшна! Це було десь 24 чи 25 травня, була страшна спека. Я пiд розпаленим сонцем стою i вiдчуваю, що я прямо тану. І дивлюся – воронок стоїть i цi ж конвоїри пiд козирки там поховалися на привокзальнiй площi. А посеред площi стоїть воронок, розпiкається на сонцi. І я собi уявляю, що сидить мiй Валера там у цьому «стаканчику», в цiй клiтцi, пiд розпеченим сонцем, без води, без нiчого – i яка ж там вода, i що б та вода взагалi й помогла? І думаю: ну що, рвонуть туди – то мене теж одженуть. Я ж якось собi заробляю «гарну поведiнку», щоб менi дали побачення. Ну що – мене зараз тут вiдкинуть i скажуть, що я скандалю i попередять? А я ж настроєна за ним слiдом їхати. Я хочу сiсти у цей поїзд, куди його будуть вигружать. Там очеплено, туди не достукаєшся. Пiдхожу – нiде я квитка не можу з Пермi до Чусової взяти. Там же недалеко – там три години, по-моєму, їхати. Квиткiв нема – чи вже попередження, чи за мною хтось отак стоїть i попереджає? І? здається, я ввечері на солiкамський поїзд сiла – я вже не пригадую як, але я добралась до Чусової, потiм до Кучино доїхала. Уже теж не пригадую, як я туди добиралась – мабуть, таксi брала. Я в Кучино побачила, що переобладнано – коли я їздила у 1977-78 роцi, то був один табiр, а це зараз такий вiн ззовнi красивий, що й на табiр не схоже. Бо так стоїть паркан, тут двоповерховий такий будинок, обладнаний добре. І я заходжу туди – килими, чистота. І оця свора, оця банда, цей нацмен – пiдкажiть його прiзвище... Капiтан, вiн, здається, помер...
В.В.Овсiєнко: Долматов?
Н.М.Марченко: Долматов, Долматов. Ох, яка гидота, який вiн хам, як вiн зi мною розмовляв! Потiм викликали, бо я стала наполягати, лiкаря – Пчельнiков. Це менi вже потiм Валера сказав прiзвище цього Пчельнiкова, коли його привезли в Перм знову. Оце вже по дорозi, коли вже його на смерть везли. Тодi я дiзналася, що це Пчельнiков. Як вiн мерзко зо мною говорив! Я сказала йому: "Ви не лiкар!" – "А кто же я, по-вашему?" – "У нього нефрит, вiн по дорозi гине, вiн помирає! У вас хоч вода там є?" – "Есть кружка, ведро". – "Йому треба елементарно намочувати..., йому треба пiсля дороги прийняти..." Я вже не пам’ятаю, що я говорила йому, але я його усовiщала, як могла. – "А мне не обязательно знать, что такое нефрит!" Отака якась розмова. Вiн посмiхається, щось я йому говорила про совiсть, про обов’язок лiкаря – я вже не пригадую. Але я знаю, що я була така збуджена i на цього Долматова кричу: "Дайте менi побачення! Дайте на 20 хвилин, через скло! Я у вас не прошу нiчого бiльше". Потiм стала тикати цьому лiкарю смородину. У мене завжди брали сушену смородину, шипшину. Стала йому тикати у руки, а вiн вiдмахується, не хоче нiчого брати: "Не положено!" Потiм Долматов при менi знiмає трубку, кудись видзвонює, але все-таки видзвонює, бо я чую там вiдповiдь – гудок спочатку був, потiм вiдповiдь. "Ну да, вот, вот, приехела, приехала. Ну так что – давать свидение?" А там, мабуть: "Ни в коем случае!" А вiн: "Не разрешают". Такий задоволений, прямо наче його озолотили. Я думаю: будьте ви проклятi, гади ви проклятi, ви ж замучили мого сина! Я так собi уявила...
Але найголовнiше, що це у них так: оцей холk, де вiн зо мною розмовляє, i вiкно – таке якесь задрапiроване, що не видно, що там робиться. Потiм уже, як мене виводили, то я по сходах десь у шпариночку дивлюся – а там дротiв! А там оцi ж самi бараки i дроти! Але тут, де "для посетителей" – воно замасковано.
В.В.Овсiєнко: То це було в тому будинку, що на суворому режимi? Так-так, я знаю той двоповерховий будинок.
Н.М.Марченко: Це там, де пiд’їжджає транспорт, автобуси, i там оцей будинок, комфорт, все прямо як готель.
В.В.Овсiєнко: Так-так, я знаю цей будинок. Ми ж, особливий режим, були трохи далі.
Н.М.Марченко: Ну так, але це ж, видно, їхнє управлiння 36-го, вони розпоряджаються i тими, й тими...
В.В.Овсiєнко: Так-так, то один табір, у них там два вiддiлення? Cedjhjuj s особливого режимів.
Н.М.Марченко: Ну отак. А я дивилася, там оцi дроти. Боже, моє дитя після стiлькох мук попадає туди, i з цим бидлом! Воно зо мною он як говорить, а що ж вони витворяють iз ним?! Що ж вони його жбурляють i що вони з ним зробили?
Ну, я тоді зразу в Москву, в медуправлiння... Нi, спочатку в Перм повернулася, знову до цiєї Манаєвої, прошу її, щоб вона втрутилась. Вона: "Да-да-да, идемте в медуправление". Ми в те медуправлiння пiшли, вона пiшла зо мною. Це начальник обласного Червоного Хреста, така "роскошная женщина". Ми пiшли в медуправлiння, з кимось там говорили: "Да-да-да, мы дадим ему медицинскую помощь, мы дадим". Туди-сюди, а потiм я думаю: ні, вас мало, я поїду в Москву. Поїхала в Москву в медуправлiння, мене прийняв хтось там. Я кажу, що менi треба до Романова, до головного, до генерала Романова – це начальник медуправлiння МВС. "Нет-нет, если я с Вами побеседовал, уже Романову не положено". До Романова треба ще якiсь двi iнстанцiї – як же їх пройти? "В месяц один раз". Значить, я буду чекати три мiсяцi, поки до Романова попаду. А вiд Романова менi вже було кiлька вiдповiдей: "Такие не поступали". Коротше, заперечення, що поки що медуправлiння до цього непричетне, бо вони не знають, де знаходиться мiй син.
Я тодi пишу заяви і телеграмами на iм’я Черненка, який тодi Генеральним секретарем був, i Щолокову – міністрові Внутрішніх справ, i в медуправлiння Романову: прошу втрутитися, син у такому станi, прошу перевести його в Ленiнградську тюремну лiкарню iменi Гааза, бо так думалося, що там дiйсно його полiкують. Тодi я прийшла, мабуть, у цей ГУЛАГ чи як вiн тепер називається, бо вiн же не ГУЛАГ називається, а обласне управлiння мест заключения в Пермi. Моталася туди-сюди, в Пермі менi кажуть: "Ну что же, в Вашей просьбе освободить по состояния здоровья отказано, но вторую Вашу просьбу удовлетворили – мы его переведем в Ленинградскую тюремную больницу". Думаю: вже легше. І питаю: "А коли?" – "Ну, может, сегодня – а может, завтра".
Я кручуся там. Я вже не пам`ятаю, з яких каналів, але я знала, що от сьогоднi його повезуть... А, з двома кагебiстами зустрiлася: "Коли?" Здається, один сказав, що о першiй годинi. Кажу: "О, так i я цим лiтаком полечу!" – "Нет-нет-нет! Там мест нет, уже все места забронированы – нет! А зачем Вам – Вы езжайте в Киев. Зачем Вам ехать?" Думаю: ти менi будеш пiдказувати, що менi робити! Я в аеропорт. І може б, я була з ним в одному лiтаку полетiла. Але вони теж навколо мене кружляли, i менi квитка не дiсталося. Я взяла на найближчий у Ленiнград – не знаю, чи через кiлька годин, чи на другий день, вже просто забула.
Взяла я квиток на лiтак, прилетiла в Ленінград. Прилетiла вночi i стала шукати, де ж ця лiкарня iменi Гааза. Ой, цiкава ситуацiя – прямо для роману! Я прилетiла в аеропорт, вже пiзно було, годин десять. Стоїть цей павiльйончик довiдкового бюро. Нiде нiкого немає, а в довiдковому бюро свiтиться. Я пiдходжу. Сидить молодий хлопець, "веселый такой, очень компанейский, коммуникабельный". Я кажу: "Вы меня простите, мне нужно найти вот такую больницу". – "Да без проблем – вот Вы там и там пройдете!" Кажу: "Ви знаєте, вже нiч – чи Ви менi не пiдкажете, в якому готелi найкраще зупинитися, щоб я могла ближче до неї бути?" – "Да, скажу. Вы знаете, я заканчиваю работу, и я Вас проведу". І вiн крутиться-крутиться, десь вiн пiшов, десь подзвонив. "Вы постойте здесь, постойте". Я його години пiвтори чекала. Як було десь годин одинадцять, вiн мене забрав i привiв у непоганий готель. З кимось переговорив i каже: "Нужно 25 рублей на взятку". – "Ой, це так багато, це ж великi грошi! Гаразд". Даю йому 25 рублiв. "Это не мне, это вот этой девушке. У Вас будет отдельная комната". Вони мене поселили на другому поверсi, дуже гарна кiмната, комфорт. І пiд вiкном – величезний такий дашок, наче солярiй, щоб можна було туди пройти i на мене дивитися, що я там роблю – чи не пiдриваю Ленiнград? І вiн менi розказав, як знайти лікарню – це по Невському проспекту, кiнотеатр якийсь назвав, потiм пiдете на отакий провулочок, потiм вийдете. Але вiн мене спеціально заплутав, щоб я ходила довго. Я на другий день пiшла, але готель я забронювала на тиждень, грошi в мене були.
Я забронювала мiсце i потьопала шукати. Я обходила весь Невський проспект – нiхто не знає. Я всякими неправдами, я бiля церкви була – там великий кафедральний собор Олександра Невського, – я й там питала, але нiхто не знає. Потiм випадково на якусь жiнку натрапила – виявляється, не в той бiк, а туди й туди. І десь пiд кiнець дня я таки прийшла i знайшла оцю тюремну лiкарню. Ой, якi страждання!
В.В.Овсiєнко: А де ж та лікарня в Ленiнградi? Менi здавалось, що вона десь під Ленінградом.
Н.М.Марченко: Нi-нi-нi, в Ленiнградi, по Невському проспекту. Це треба вийти на станцiї Олександра Невського, потім іти на Боткiнський провулок – я вже потiм там стежку протоптала, то знала. Недалеко від лікарні – кафедральний собор Олександра Невського, великий такий. І старе кладовище з древніми пам’ятниками. То кладовище для аристократiв. Я було як вийду, то сяду й дивлюся – i на кладовище, i на церкву.
Але я до чого кажу? Оцей мій опiкун, що з довідкового бюро, став до мене так часто прибiгати, такой молодой парень, став менi зображати Брежнева, так закладав язик за зуби, щоб я смiялась, чтобы мне было весело, чтобы мне было хорошо, а я сиджу, дивлюся на нього i думаю: "Коли ти пiдеш, що ти хочеш, що ти хочеш вiд мене?" Але це одна сторона.
Минає десь пiвроку, ми вже тут у цiй квартирi жили, я чи Василь включаємо телевiзор – це було вже пiсля Валериної смертi. Ленiнградська студiя показує його i вiн клеймит позором диссидентов – это продажные, это подонки, вiн з ними був зв’язанний, починаючи з семидесятых годов, вiн розповiдає, з ким зустрічався, як вiн iз Сахаровим у Москву їздив, вiн усю подноготную розповiдає про дисидентiв і останнiми словами їх обзиває: "Я понял, что это – это мерзавцы, которым не нужна родина". Ця морда сидить у телевізорi – це той, хто мене опiкував, у довiдковiй кабiнi сидiв! Це ж треба було посадити його, щоб мене чекав. Ну, яка робота!
А.П.Кислiй: Вони все правильно розрахували: якщо всюди все зачинено, то людина йтиме туди, де свiтиться...
Н.М.Марченко: Ну да. Але наче я їм так потрiбна? Та уже ж знищують Валеру, уже ж знищують – ну що ви ще вiд мене хочете?
А.П.Кислiй: Щоб не було зайвих зустрiчей з кимось iншим, щоб Ви, не дай Боже...
Н.М.Марченко: Нi, Толiк, це не пояснюється. Все, що вони роблять – це не пояснюється нiчим... Це така диявольська машина була заведена. От диявол вселяється, щоб тiльки крутити, крутити i всяку гидоту робити.
Там, в Ленiнградськiй тюремнiй лiкарнi менi дали з ним побачення другого жовтня. А сьомого чи п’ятого вiн помер. І я йому ще сказала: "Уже є вказiвка Романова, щоб тебе за станом здоров’я звiльнити. «Актировать по состоянию здоровья». По акту його вже списати як непридатного. "Оце вони можуть зробити", – це була така його фраза.
До Романова я, звичайно, таки добилася. Їздила в Москву. Вiн сидiв, обкладений паперами Валерiя Марченка. Я бачила: Марченко, Марченко, Марченко. Це були для мене папери, так я зрозумiла."Все в порядке, едьте, его актируют по состоянию здоровья". Я ткнулася в папери, а вiн отак раз – i перегорнув. А бiля нього повно сидiло його помiчникiв. Один полковник каже: "Проведите". Я так стала дякувати йому, а вiн: "Он актирован, едьте в Пермь, в Ленинграде забирайте его. Он актирован, это я вам говорю". – "Так ви менi дайте якусь бумажку чи що?" "Нет-нет, там все известно, едьте, он актирован". Оце така була вiдповiдь генерала, начальника медуправлiння МВС.
Я їду. У мене серце заходиться, я ще i Аллi подзвонила, щось їй сказала i, по-моєму, Славi Ґлузману подзвонила, щось йому говорила з Москви, бо поїзд був пiзнiше, так що я мала змогу. Я їм говорила, що все в порядку, а Алла каже так: "Щось не те. Не дали нiякого папiрця: їдьте, уже он актирован". А я приїжджаю в Ленінград, а вони нiчого не знають. "И знать не знаем, i нiяких вказiвок нам не було". – "Ну як же, я була в Романова". – "Нам неизвестно, идите". До КДБ добиватися – а приставили менi молоденького такого лейтенанта, щоб вiн зi мною зв’язок пiдтримував. "Вот видите, в Перми вам пошли навстречу, а вы тут же клевещете, вы тут же дали ложную информацию за рубеж". – "Я нiчого не давала". – "Значит, вы друзьям давали, друзья... Нина Михайловна, будем с Вами ссориться – ни одного свидания Вам с сыном не дадут, потому что вы подвели Пермское управление, а теперь вы нас можете подвести. Нет-нет, если будете молчать, дадим". – "Буду молчать, буду молчать, дайте мне свидание". Клянуся, що буду мовчать, i тут же їду, Славi розказую, Ірцi, Аллi по телефону розповiдаю, якi умови. Нi, не так було. Я сказала: "Ни за что». – «Дайте честное слово». – «Даю честное слово – говорить не буду". Я приходжу в гостиницю, Слава менi дзвонить, бо я йому дала телефон. Дзвонить: "Нина Михайловна, как дела?" "Слава, ничего не буду говорить". – "Скажите, как дела!" – "Слава, нiчого не буду казать". – "Вам запретили?" – Я мовчу. – "Вам запретили?» – "Да". Уже пiшов «голос»: запрещают говорить, в тяжелом состоянии. І цей же менi: "Вы опять сказали". "Я нiчого не говорила! Я вас прошу, дайте менi побачення".
Так вони зволікали, до другого числа не давали менi побачення. Була вказiвка двадцять третього чи двадцять четвертого "актировать по состоянию здоровья". І я вже планувала, як я його буду везти. Ой... І все. Так вони дотягнули, а я в КДБ не можу попасти, я прошу цього лейтенантика, а потiм я його перестала просити, сама ввiрвалась у Ленінградське КДБ i кричу: "До начальника КДБ, до начальника КДБ – прошу, хай прийме!" Я заходжу, їх четверо сидить. Сидить начальник КДБ, морда такого махрового чекiста: "Что вы к нам с претензиями? Едьте на Украину, в Киев едьте, а то, видите ли, они там будут хорошие, они там будут дисциплинированные, а мы тут ихние грехи должны расхлебывать!" Це при менi вiн говорить. "А то они чистенькие там будут, а мы здесь за них будем отвечать! Только они распоряжаются – там ваше КДБ". – "Немає, – кажу, – нi вашого, нi нашого, єсть КДБ Радянського Союзу. Я вiд вас вимагаю, щоб ви випустили мого сина, оскiльки єсть вказiвка начальника медуправлiння". – "У нас нет такого указания, мы не имеем права". – Так вони менi нічого й не пообiцяли. Видно, через те, що я там кричала, що я там крутилася... А може вiн уже й помер. Або помирав. Через це менi цей начальник нічого не сказав. Але бачив, яка вся збуджена. Ще й ленінградський таксист, який мене вiз до КДБ, сказав: "Когда же мы их отстреляем, гадов?"
В.В.Овсiєнко: То це було мiське чи обласне управлiння?
Н.М.Марченко: Це обласне. Обласне управлiння КДБ. Але до того в мене були рiзнi зустрiчi в Ленiнградi, хоч я там бiля брами весь час вистоювала i до мене пiдходив цей такий педантний лейтенантик з вусиками. Я вже не пригадую, як його звати, вiн на два роки молодший вiд Валерiя, я так встановила, роззнайомилася з ним. Вiн менi все щось обiцяв, але вiн же пiшак, що вiн там може. А начальнику КДБ я кажу: "Не виконується вказiвка начальника медуправлiння Романова, єсть же така вказiвка – у чому ж справа, чого ж ви не вiддаєте?" Але це я так зараз говорю, а що вже я їм там кричала, що говорила – я вже не пригадую, але я вiд нього вийшла, а цей таксист сидiв i чекав мене. Я ж з ним розрахувалась. Кажу: "А ви все тут сидите?" – "Да, я вас назад отвезу, не надо мне денег, не надо, я Вас назад..." Такий дуже душевний чоловiк. Я кажу: "Ой, це небезпечно..." – "Да, мне плевать". Знаєте, коли людина не стикається з тим, то йому наплювать. І вiн мене одвіз назад до тiєї брами, i я знов пробиваюся, i знов мене нiхто не приймає. "Да никого уже нет, да то-то, то-то..."
Нiхто мене приймать не хоче, нiхто менi нiчого не каже. Тут Алла приїжджає, приходить туди – їй Дора Аркадiївна сказала, де я, бо мене ж виселили з готелю, я вже їм чогось не потрiбна була. Я їй знову пропонувала хабар – вона не захотiла. І в який готель не прийду – мене не беруть. Хотiли, щоб я показала якiсь свої зв’язки. Думаю, та якось буде, якось на вокзалi переночую. А до мене до брами прийшла така Дора Аркадiївна Козачкова. Чули про такого – Козачкова, який в Чистопольськiй тюрмi сидiв? Довго вiн, десь рокiв вiсiмнадцять сидiв, ленiнградський єврей. І Дора Аркадiївна – така симпатична жiнка, у неї величезна кiмната у спiльнiй квартирi, вся обвiшана картинами, причому оригiнальними картинами великих росiйських художникiв. Оце, каже, моє багатство, за все моє життя нажите. Сам Андропов посилав до неї, там якiсь картини в неї конфiскували, пообiцяли, що сину якесь полегшення буде. Зараз вона в Америцi. Кажуть, що ще жива, але вона набагато-набагато, рокiв на двадцять старша вiн мене. Вона мене дуже просила – я так не хотiла нi з ким спiлкуватися, не хотiла нi з ким розмовляти. Не через те, що боялась – менi зайвi розмови не потрiбнi була. У мене тут одне, нащо менi оцi... А вона мене прямо потягнула до себе. І так я вже в неї жила, мабуть, днiв десять. Потiм Алла приїхала прямо до цiєї Козачкової, вона її направила до мене. І Алла була там бiля мене. Ми пробували дiзнатися, бiля якого ж вiкна довiдатися… Там же уголовники, вони з вiкон посилали записки своїм дiвчатам, жiнкам. Летить отака от трубка...
В.В.Овсiєнко: Коня, коня посилають.
Н.М.Марченко: Так. Думаю: Боже, якби це менi вiд Валери! Я цю дiвчину прошу: "Спитай якось про цього". Але нiхто, звичайно, не мiг нічого спитати. Ми з Аллою стали бiля тiєї тюрми крутиться, щоб дiзнатися, в якому він вiкні є.
А.П.Кислiй: Терезка теж була?
Н.М.Марченко: Терезка пiзнiше приїхала, з Василем. Вони приїхали, як Валера вже помер. А ми з Аллою крутимося там, коли раптом виходить до нас один у штатському i жiнка – така паскудна, така чорнорота, така мерзка: "Что вы крутитесь, воровки, да? Хотите обворовать?" Алла каже: "Кого? В’язня украдемо, чи що?" Вона: "Уйдите отсюда!" Так ми вже потiм заднiм числом зрозумiли, що вiн помер. Вже не давали змоги, щоб просочилась хоч якась маленька iнформацiя про нього.
Очевидно, вiн помер п’ятого жовтня. А крутились, крутились i нiчого не могли дiзнатися. Потiм Алла принесла десять пачок сигарет i дала їх тому стражнику, що при входi, i каже: "Пiдiть, дізнайтеся: Валерiй Марченко, у такому-то вiддiленнi". Я вже забула, у якому вiн там вiддiленнi лежить. Цей стражник приходить такий веселий: "Уже ходит, уже ходит, ему уже хорошо, он уже ходит". А в нас так, i в Алки i в мене, язики попримерзали: "Як ходить? Не може такого бути!" А я кажу: "Може бути. Ти знаєш, от менi легко стало. От вiн сказав – i менi легко стало". Я кажу: "Алла, пiшли в церкву". Якась у неї там справа була: "Ти йди в церкву, а я..." Кудись вона пiшла в цiй справi. А: «Піду подзвоню. Ти йди в церкву, а я піду подзвоню». Вона пiшла, а я пiшла в церкву. Я стала там, плити такi величезнi, бо це ж давня церква, десь, мабуть, XVIIІ сторiччя, з будiвництвом Петербургу. Древня церква, Олександра Невського.
Я стала, закам’янiла на тих плитах i так молюся. А записку передала священнику "За здравiє". Грошi йому передала «за здравiє». У нього було кiлька записок, а вiн тiльки про Валерiя: «За здравие заключенного Валерия». Я думаю: "Як же вiн гарно молиться!" І було таке вiдчуття, наче бiля мене ангел-охоронець стоїть, i я прямо Валеру вiдчула. Думаю: "Як би не було, а щось так легко, ну так легко! Мабуть, Валерi полегшало, мабуть йому вже стало краще". Алла – та розумом вiдчула, що не може бути, бо вже й нирки були з’їденi. А я нiяк тiєї думки не допускаю, бо чому ж мені так легко? Отаке вiдчуття, що поруч мене стоїть Валерка. Це не передається нiчим. А всі лики святих навколо мене свiтяться, всi дивляться на мене, а бiля мене Валера, i менi легко, ну так легко! Потiм уже, як я все це аналiзувала, то думала, що, мабуть, вiн помер, а душа ж так рвалася iз тiєї тюрми, з того бруду, i вiн прямо бiля мене опинився…
Тільки через чотири днi пiсля цього, дев’ятого числа менi сказали, що вiн помер сьомого числа. А я стала аналiзувати, думаю: мабуть-таки п’ятого він помер. Вони зволікали, брехали, пустили вони мене до головного лiкаря, до начальника тюремної лiкарнi – це жiнка, а лікар мужчина, i вони так обережно, такие внимательные, такие хорошие. Сказали мені, що вiн помер. Я кажу: "Покажiть менi". – "Да ну, зачем показывать, ми вже розтин зробили, почек там нет, почки съедены полностью». Я там щось кричала, всiх проклинала, КДБ проклинала, щось таке кричала. Я знаю, що я проклинала… Будь вони всi проклятi!
А потiм я в Фiнляндiю подзвонила. Сидить у аеропорту мiй Василь Іванович, сидить Алла, уже в цинковiй трунi десь там вони Валеру упаковують у лiтак. А я кажу Василю, щоб вiн не хвилювався, я тiльки в туалет зайду. Пiшла – i за п’ять хвилин уже в Фiнляндiю подзвонила, сказала, що я везу труну з Валерою. Кричала в трубку цiй своїй знайомiй: "Будь вони проклятi!" Чую, вона плаче: "Они проклятые, они действительно проклятые, им так это не пройдет, смерть Валерина им не пройдет! Будь вони всi проклятi, недаремно я виїхала з цiєї проклятої країни", – так вона мене... Я прийшла, а Василь навiть i не здогадався, що я стiльки викричала в телефон за рубiж. А вiд Ленiнграду до Фiнляндiї недалеко i такий добрий зв’язок був. Тiльки набрала – i на неї натрапила.
А коли начальниця менi сказала, що дев’ятого числа, то каже: "Ну что ж, будем хоронить здесь, потому что он умер седьмого, положат его тленные останки. Будем хоронить его здесь". – "Нi в якому разi! Я його забираю з собою, i не думайте, я його вирию прямо з могили!" Щось приблизно так воно кричалось. "Вы что – будете его забирать?" – "Навiть розмови про Ленiнград не може буть! Я його забираю додому!" – "Ну, тодi пишiть заяву". Я написала заяву, куди – вже я не пригадую, по-моєму в КДБ на iм’я начальника, що прошу видати тiло сина, я його везу в Київську область – Україна, Київська область, село Гатне, поховаю поруч iз батьками.
І я стала кожен день ходить. І не просто прийду i пiшла – я прийшла i стою, i чекаю вiдповiдi, i знов стою. І продовжувались мої ходiння! То нет цинкової труни, то нет еще распоряжения, то того, то того. Нарештi тринадцятого числа вони менi дозволили зайти. Зайшла я, Алла i Василь, а Терезi не дозволили. Я сказала: "Тереза, їдьте додому i органiзуйте похорони, домовтеся зі священиком у Покровськiй церквi на Куренiвцi". І вона поїхала, бо їй не дали дозволу, а тiтцi Аллі, батьковi i менi дозволили. Коли ми зайшли, Валера був майже лисий, були такi великi залисини, а тiло було, як мощi в Освенцiмi. Я цьому Романову, коли була в нього, так i казала: "Ви їздите на екскурсiю до Освенцiма, то можете поїхати мого сина побачити".
В.В.Овсiєнко: Якийсь одяг на ньому був?
Н.М.Марченко: Вони вже надягнули на нього той костюм, що я передала, вишиванку, туфлi не взяли, а тапочки якісь чорні, незграбнi. Це були не мої тапки – це Алла щось купила. Чи в носках, я вже на пригадую.
А.П.Кислiй: Але ж потiм ще речi переслали?
Н.М.Марченко: А речi вже потiм прислали, i тiлогрiйку. Я цю тiлогрiйку вiддала в iсторичний музей. Був вiн одягнений у тому новому своєму костюмi, i вишиванка. Це все Тереза привезла, коли з Василем їхала, бо я ж коли дзвонила, то просила привезти. Я була впевнена, що вiддадуть. Хоч вони менi до останньої хвилини вiдмовляли, а от таке було вiдчуття, що вони неспроста зволікають – значить, вирiшується, i щоб од мене одчепитися. І я через те кожну хвилину дзвонила. Я так i Славi казала, дзвоню по телефону i кажу: «Слава, побiльше говорiть, побiльше говорiть, бо не вiддадуть». І от вони, євреї, видзвонювали кругом.
А.П.Кислiй: Вони знали, що Валерій помер?
Н.М.Марченко: Знали, п’ятого числа вже хтось iнформував.
А.П.Кислiй: Я ж слухав радiо i записував на магнiтофон, у мене навiть тi записи ще є. Пам’ятаєте? "Голос Америки" весь час передавав...
Н.М.Марченко: Так. Уже п’ятого числа хтось повiдомив, очевидно, хтось iз них, iз працiвникiв теж був якось зв’язаний. Хтось дав iнформацiю ранiше, бо я ще думала, що вiн живий. Бо ми з Аллою подзвонили до нашої Лесi. Я стою й кажу, що дуже погано Валерi, це тiльки пiсля вихiдних днiв, мабуть, побачуся з головним лiкарем. А чую, як Леся щось Аллi говорить. Алла: "Ну, Нiна цього не знає". Я кажу: "Що?" – "Та не знаю, не знаю". Згодом вона менi зізналася, що Леся їй сказала, що сама чула по радiо, що Валерiй помер. А Алла каже: "А ми не знаємо, ми не знаємо". Так що вони ранiше знали. Мабуть, п’ятого, але це вже не має значення. Офiцiйно вони написали, що сьомого числа, вiд уремiї.
В.В.Овсiєнко: А як перевозили?
Н.М.Марченко: Він весь час був у цiй тюремнiй лiкарнi, а ми бiгали по цинкову труну. Але нам би вона не дiсталася, та цинкова труна, тому що весь час "не было" цинку в Ленiнградi, аж поки я не здійнявся крик-шум. Вони приставили кагебiста – спокiйного, врiвноваженого, видно, в чинi якомусь, – i той пiшов з нами туди, де цинковi труни роблять, у ритуальну службу, i так швидко та дуже дешево зробили. Я ще казала: "Алла, згрiбай, якi в тебе є грошi, щось там Василь позичив – давайте згрiбайте, бо нам грошей не вистачить. А нам щось дуже дешево, здається, усього 15 чи 19 рублiв труна коштувала. І бiльше нiчого – ми за одну тiльки труну ми заплатили, а решту все вони робили. Вiн лежав у дерев’яному ящику, коли нам дали побачення. Алла принесла 20 свiчок, i ми всi цi свiчки навколо нього поставили, свiчечку йому в руки дали, а квiтiв, здається, й не було – це потiм уже. Оце таке.
В.В.Овсiєнко: Потiм як – лiтаком?
Н.М.Марченко: Потiм домовину в дерев’яний ящик поклали, дерев’яною кришкою накрили i не забивали. Ми в автобусi їхали туди, де запечатати повиннi були. Бо не тут його запечатували в цинкову труну, а десь бiля аеропорту. Коли привезли туди і коли вони мали запечатувати, я кажу: "Хлопцi, вiдкрийте кришку". Вони вiдкрили. Бо думаю: чи мало чого – раптом вони закриють, а його вже там немає? Вiд них усього можна чекати, вiд цих кагебiстiв. То вони накрили дерев’яною кришкою i при нас забили цвяхами. Потiм вони цинковий грiб при нас стали запаювати. Іще цей кагебiст сидить... А, вiн сидiв, цей кагебiст, коли ми прощалися. Коли я плакала, то на нього глянула i думаю: оця морда – так Валера вас ненавидiв! А вiн сидiв i плакав. Я майже зразу припинила сама ридати, бо я глянула – а вiн сидить плаче, цей кагебiст. Отакi повороти. Вiн так жалiсливо до цього всього ставився! А Василь мiй – ти ж пригадуєш, у якому вiн станi був, – а Василь йому бере i тиче троячку – ти уявляєш? А вiн: "Что вы делаете? Что вы делаете?" Я кажу: "Василь, припини!" А цей до мене: "Пожалуйста!" А Василь каже: "Та я вам так вдячний, що ви нас супроводжуєте". І троячку йому дає...
Вони при нас стали запаювати. І цi хлопцi кажуть: "Вы смотрите, мы при вас запаиваем – видите, видите?" І ми з Аллою – по-моєму, фломастер в Алли був, то ми по всiх куточках написали: Марченко, Марченко, Марченко. І ще хрестик в одному кiнцi, в другому. І я пiдiйшла: «Хлопцi, – кажу, – я вам так вдячна». Даю гроші – "Нет, нет". А вони ж такi, видно, хапуги, видно, беруть здорово, бо там же є на чому брати. Та коли я запропонувала, то: "Нет, нет. Вы от КГБ, мы не будем брать. Вот он стоит, кагебист". Так що 19 рублiв коштувала труна, а потiм ми в лiтак. І в лiтаку теж квитки були недорогi. Нам тi квитки кагебiст принiс – менi, Аллi, Василю.
А.П.Кислiй: Цей, що плакав?
Н.М.Марченко: Так, цей, що супроводжував нас. Я кажу: "Ви з нами поїдете?" – "Да нет". Я так зрозумiла, що там будуть десь "со стороны" сидiть.
В.В.Овсiєнко: Там обов’язково були.
Н.М.Марченко: Так, були там. Ми раненько, десь у половину четвертої ранку, були в Борисполi.
В.В.Овсiєнко: Якого числа?
Н.М.Марченко: Чотирнадцятого, на день Покрови.
В.В.Овсiєнко: І ви одразу до церкви його повезли?
Н.М.Марченко: Аеропорт я вже не пригадую. Я тiльки знаю, що ми всі були чорнi, всi чорнi. У Василя то чорне пальто, а менi Алла хустку чорну дала. Я вже не пригадую, як у половину четвертої ми прибули в аеропорт. Я ж Вам розповiдала, що я ще з ленiнградського аеропорту подзвонила в Фiнляндiю. Я так гарненько дивилася, чи не йдуть за мною – нi, нiкого, вони, видно, мене проґавили. Ну, в багатьох же речах сила Божа єсть, знаєте... Бо я повернулася, бiля Василя сiла, а потім Алла каже: "Та оно сидять, вони нас не вiдпустять, вони будуть супроводжувать". Може, i з київського КДБ приїхали, щоб супроводжувати.
Ми приїхали в половину четвертої ранку. На Покрову, 14 жовтня, були в аеропорту. Вийшли, а я ж не йду, поки труну не винесуть. А потiм я вже не пам`ятаю, як ми там дивились. "Он вона стоїть, iдiть, ви пройдiть, а ми потiм принесемо". Хтось там керував. А потiм дивлюся – при входi стоїть гурт: i Пронюк, i Сверстюк, i Лiля Сверстюкова з величезним вiнком, такий пiд терен вона зробила, з калиною; i Леся, i Оксана наша. Це все в аеропорту. Їх так небагато. Тільки чую: "Он Нiна, он Нiна". Ми йдемо як у туманi, нiчого не пригадую. А потiм бачу: стоїть машина, у машинi цинкова труна, бачимо, що збоку "Марченко" написано. Значить, все благополучно. Тодi Алла дiстала червону китайку, яку вона в Ленiнградi зробила – пiшла кiлька метрiв шовку червоного купила. Пiдiйшла i труну накрила. А її зразу помiстили в автобус. І ми зайшли в автобус, сiли – а за нами цiлий ескорт! Мабуть, п’ять чи шiсть машин їдуть, їдуть, їдуть.
Ми поїхали по Києву. Ми проїхали бiля батькового дому на Бастiоннiй, постояли. Потiм ми постояли бiля унiверситету. Поїхали бiля мого дому постояли – там, де Валера прожив з 1963 по... На Киянiвку, по-моєму, не заїжджали, але я вже не пригадую – може, й на Киянiвцi були?
А потiм у Покровську церкву. Отам уже ми стояли – уже скiльки Валерi хотiлося, стiльки в церквi стояли. Якось так воно все було незвично. Ото Євген абсолютно детально описав – знаєте, у нього єсть "Свiча його вiри", як ми прощалися з Валерiєм у церквi. А там же, в Покровськiй церквi, оця велика пряма Оранта – "Покров Божої Матерi". Вона стоїть i на Валеру дивиться. А поставили цей його портрет, що в лiтературному музеї – там вiн такий у сорочцi-опаш, i вiн там дивиться i смiється до Пречистої Богородицi. І труна його... А це ж Покрова, храмове свято, повно народу. Жiнки пiдходять i пiзнають його, бо вiн же до цiєї церкви ходив, i квiти кладуть, i хлiб поклала служка цiєї церкви, i свiчок цiлу гору поклали, i священик пiдiйшов та вiдслужив панахиду. А до нього пiдходить кадебiст i каже: "Выносите, давайте приказ и выносите". А вiн каже: "Я не маю права – якщо захочуть рiднi, хай цiлу нiч стоїть".
Так вони крутились-крутились – а куди ж виносить, як автобуса немає? А Леся домовилась за автобус i каже: "Поїдьте поспiть, ми години в чотири будемо його ховати". І вiн, мабуть, ранiше, годині о третій приїхав. А ми ж із самого ранку там – от була робота кадебiстам! Начальство дзвонить – "Когда?!", – а цi не мають права виносити. Отаке. А в цей час у Гатному нiхто не хоче яму копати, бо не було нiчиєї вказiвки. Леся домовилась, а прибiгла голова сiльради: "Нiякої ями! Я забороняю в нас ховати, я забороняю!" Ця сволоч наша – мiж iншим, Марченко її прiзвище, Галина Петрiвна, голова сiльради.
А.П.Кислiй: Родичка ваша?
Н.М.Марченко: Нi-нi, не родичка. Звідкись її прислали, i вона довго, з десяток рокiв була головою сiльради. Така сволочна баба. Вона сказала: нi-нi, не дозволяю. І так тих селян поперелякувала. А ж люди чуло по зарубіжному радiо, i гатнянцi теж слухали радiо, поприходили туди багато – так прийшли очистили територiю, сказали: «А ви чого тут? А ви чого тут?». Прийшли у штатському, повиганяли.
В.В.Овсiєнко: А Ви теж були там?
А.П.Кислiй: На цвинтарi сидiли i фотографували...
В.В.Овсiєнко: Десь Ви тут є на знімку?
Н.М.Марченко: Ото спиною стоїть.
В.В.Овсiєнко: О котрiй годинi був похорон?
Н.М.Марченко: Це, мабуть, години в три – так, Толiк?
В.В.Овсiєнко: Так чотирнадцятого чи п’ятнадцятого?
Н.М.Марченко: Чотирнадцятого, це все чотирнадцятого. Ми ж ранесеньно, в половину четвертої ранку приїхали i оце таке по Києву проробили аж десь до трьох годин. Ну, кадебiстам була робота! А вона ж не дозволила яму копати – а хто ж iнiцiативу таку виявить? Там же поруч нікого немає, всi переляканi. А тодi прибiгає полковник прямо в сiльраду i каже: "А яму викопали?" А вона: "Нi". – "Так що ж ви сидите?!" Так вона прибiгла до моєї тiтки й каже: "Чого ж ви яму не копаєте?" А вона каже: "А що ж ви сказали – ми тут не дозволимо ховати?" Ну, так тодi пiшов мiй брат Микола, та ще взяли сусiда, троє чи четверо їх було, i викопали яму. І то ж вони там теж сфотографовані. Ой, Господи!..
В.В.Овсiєнко: Оце, я бачу, Сверстюк був, Пронюк?
Н.М.Марченко: Так, i Малаженко, чи як його – той, що теж у вашiй зонi сидiв...
В.В.Овсiєнко: Олексій Мурженко? А де вiн?
Н.М.Марченко: Отам десь вiн у кутку стоїть. І Ґлузман, Льоля Свiтлична, потiм Оля Стокотельна, потiм Віра Лiсова i Василь Лiсовий, Євген Пронюк, i Валя ж була Толікова? І Мар’яна он там стоїть. Це ось Валя Толiкова, це Мар’яна, це Алла моя.
В.В.Овсiєнко: А цей чоловiк з вусами – хто це такий?
Н.М.Марченко: Ви його знаєте – вiн на Оболонi живе – Нiна i...
В.В.Овсiєнко: А, це Євген Обертас?
Н.М.Марченко: Обертас, а там Льоля Свiтлична в окулярах, Галя Дiдкiвська з Пронюком, а десь Оксана... Оксанка наша в чорнiй хустцi, а це Оля Стокотельна, це Обертас, це Толiк Кислiй, це Галя Дiдкiвська...
Євген тiльки якусь цитату тодi з Лесi Українки проголосив, i все – нiяких виступiв...
А.П.Кислiй: Вони ж заборонили.
Н.М.Марченко: А Євген до мене пiдiйшов i каже: "Ну що, Нiно Михайлiвно, зробимо мiтинг?" Кажу: "Не треба, хлопцi, не треба – хай спокiйно Валера йде, бо тут почнуть зараз хапать. Ми потiм зберемося i будемо говорити скiльки захочемо".
Оце мiй брат, оце Слава Ґлузман, це Пронюк, а це моя тiтка Таня, це Мар’яна, а це одна така Божої волi жiнка, божевiльна ходить. Вона й зараз постійно ходить. Оце теж родич. Це я, це Валя Толiкова.
А.П.Кислiй: А тьотя Таня оце?
Н.М.Марченко: Нi-нi, ось тьотя Таня. А це вже пiзнiше фото. Василь приїхав.
В.В.Овсiєнко: Це в 1988 роцi, ще в мене й волосся не вiдросло.
Н.М.Марченко: Нi, вже було сиве.
В.В.Овсiєнко: Але не вiдросло ще. Це десь у вереснi. Тут не написано?
Н.М.Марченко: "Повернення друзiв. 14 жовтня 1988 року. Ґлузман, Овсiєнко, Горбаль, Пронюк, Сокульський, Антонюк, Сверстюк i Зiсельс". Такий товстий зараз став, огрядний Зiсельс.
В.В.Овсiєнко: А хреста коли поставили? Чия це була iдея – такого білого хреста поставити?
Н.М.Марченко: А хреста це я вже ставила... Пам’ятник Валерин – це за проектом скульптора Довганя Бориса Степановича. Вiн менi дав розмiри дуже великого бiлого хреста на чорнiй основi, на чорнiй плитi. Але білого мармуру за проектом Довганя я не змогла дiстати. Скiльки одержали – стiльки зробили. Я покликала Бориса Степановича, ми поїхали в Ірпiнь, де знайшли шматки. Бiлого мармуру взагалi в Києвi не було. А оце в Ірпенi – я їздила по всiх-усiх скульптурних майстернях i знайшла рештки мармуру в Ірпенi. Я покликала Бориса Степановича, ми поїхали, вiн усе перемiряв: "Ех, хлопцi, ну знайдiть на два сантиметри бiльше! Це сюди, це сюди..." Вiн хотiв бiльший i масивнiший. А чорну плиту було простiше дістати – це я тут на Берковцях зробили, а потiм на Байковому кладовищi її вiдшлiфували. Борис Степанович прислав художника, той вигравiрував рiк народження i смертi Валерiя i слова "Блаженнi гнанi за правду" – це слова з молитви "Блаженнi". Дехто казав, що треба було й далi: "Бо їх є Царство Небесне". Можна було й так, але менi захотiлося тiльки цi слова. Борис Степанович приїхав, коли встановлювали цей хрест.
В.В.Овсiєнко: А коли встановлювали цей хрест?
Н.М.Марченко: Менi здається, це через 2 роки. Бо ви повернулися в 1988-му, то вже хрест був – так?
В.В.Овсiєнко: Так, певно ж.
Н.М.Марченко: Мабуть, це трошки пiзнiше, бо Мар’яна виїхала на початку 1986 року, то у мене грошей не було. Це я якраз збирала на пам’ятник. Оскiльки ми проробили цю манiпуляцiю з квартирою, то у мене вже були гроші на пам’ятник. То був, мабуть, 1986-87 рiк. Чи не 1987-й? Правильно, бо це ж 1986-му був Чорнобиль, то я пригадую, що я їздила туди, то люди в Ірпені ходили закутані, бо це теж та зона була. Так, це кiнець 1986 року, холодно було. І Борис Степанович був, коли ми встановлювали пам’ятник. Вiн iз трьох частин. Це нижня частина, це верхня, а це – перекладина.
В.В.Овсiєнко: Суцiльна, так?
Н.М.Марченко: Так, оця перекладина суцiльна, а це шматок i це – якi були.
В.В.Овсiєнко: То їх якось там скрiплено?
Н.М.Марченко: Так, воно скрiплено досить мiцно. Але що – оце я з Борисом Степановичем повинна поїхати – трiщини з’явилися. Вiн каже, мармур – дуже ненадiйний матерiал. Вiн буде там якоюсь смолою його обробляти, бо трiщини з’явилися – страшно, щоб не трапилась чого.
В.В.Овсiєнко: Так, добрий пам’ятник. Але це – теж пам’ятник.
Н.М.Марченко: Книжка, так?
В.В.Овсiєнко: Ви в неї вклали багато праці. Ви менi підписали, це моя книжка.
Н.М.Марченко: Добре, бачите, як добре. А я думаю: де це в мене книжка з пiдписом взялась? Так, це пам’ятник Валерi, це так. Але мало цього. У мене так багато матерiалу. Як сiдаю, то я розгублююся, не знаю що робить. Як тільки менi Господь поможе, то, кажу Вам, у Слави дуже налагоджена видавнича справа – немає цих крутiнь, що той може, той не може, той починає зволікати, i ти йому хоч мiльйон запропонуй, воно все одно буде. А це я поговорила з одним, то вiн каже, що даю Вам, Нiно Михайлiвно, два тижні строку. Давайте менi чернетки, ми на комп’ютерi наберемо усе пiдряд, що єсть, а потiм будете собi одбирати, я Вам прийду допоможу. То я вдячна хоча б за таку розмову. Як там далi буде, не знаю. І це буде велика справа – його переклади. Там дуже цiкавi повiстi, новелки – прямо з охотою читаю. Знаєте, в самих перекладах Валерин характер. От думаєш: чого ж ти саме таку тему вибрав для перекладу? Бо це – сутнiсть його.
В.В.Овсiєнко: То тут буде цiлий том?
Н.М.Марченко: Буде, буде. Може, менше буде – я не знаю. Бо там багато повторiв, доведеться вiдкидати багато чого.
В.В.Овсiєнко: І варiанти, мабуть, є?
Н.М.Марченко: Є, є. Там вiд руки написано – "Ювiлей Данте". Це вiн переклав з азербайджанської мови iще десь чи не в 1969 роцi. Ще пiдпис був "Умрилов", але вiд руки, такий знаєте, школярський почерк у нього.
В.В.Овсiєнко: А вiн що, писався тоді «Умрилов»?
Н.М.Марченко: Так. Писався. У нього цi переклади з азербайджанської, книжечка "Страшнi оповiдки", i там пiдписано "Умрилов". А його п’єса "Мерцi" Мамеда Кулi-заде – уже там "Марченко" вiн пiдписав. Переклад азербайджанських пiсень видано у видавництвi "Мистецтво" – там "Умрилов". Статтi його в Азербайджанi видавалися – десь там у мене є газети азербайджанськi, там пiдписано "Умрилов". Як дiд зрадiв, коли вiн захотiв бути Марченком! Вiн сказав: "Дiдусю, а що, якщо я твоє прiзвище вiзьму – ну, який я Умрилов?" А той каже: "Я тiльки гордий буду, бери".
В.В.Овсiєнко: А дiд коли вiдiйшов?
Н.М.Марченко: Якраз коли Валера був удома, у 1983 роцi, в сiчнi мiсяцi. Валера без нього ще 9 мiсяцiв був. А коли Валера приїхав iз заслання, то дiд уже був тяжко хворий, уже його не впiзнавав, а тiльки якось так тримався за серце i казав: "Радiсть, радiсть!" Вiн бачив Валеру i не мiг зрозумiти, що з ним дiється – тiльки казав: "Радiсть!", i так за серце брався. Валера його купав, жартував. А вiн смiявся, коли Валера щось говорив. Очевидно, йому радiсно було вiд того, що Валера до нього доторкався. І кожний день Валера прибiгав до нього.
В.В.Овсiєнко: Ви не розповiдали про бабуню.
Н.М.Марченко: А бабуня померла тодi, коли його привезли на "виховання". У 1977 роцi, коли вiн у КДБ знаходився, тодi ж йому такi поблажки були! І годувати його дозволяли, менi передачi дозволяли приносити Валерi – все пiдряд. І не п’ять кiлограмів, а й сiм, i вiсiм кiлограмів брали в передачi. Вiн там ще пiдгодовував своїх співкамерникiв. Вони в груднi мiсяцi ще ублажали його, але коли я попросила дозволу, що привезли його на похорон бабуні, то вони не захотiли, а бабуся померла 4 грудня.
В.В.Овсiєнко: Назвiть, будь ласка, дату, коли Василь Іванович помер.
Н.М.Марченко: Бабуся – мама моя, а Валерина бабуся, яку вiн дуже любив, – померла 4 грудня 1977 року, дiд Михайло Марченко помер 21 сiчня 1983 року, а Василь Іванович помер 19 вересня 1992 року, в день народження мого батька. Це такi у нас дати.
В.В.Овсiєнко: Хай це все буде записано, зазначено.
Н.М.Марченко: Так . Старайтеся ходу цьому особливого не давать, бо така белькотня...
В.В.Овсiєнко: Ні, це дуже добре, що ми це зробили. Я Вам дуже дякую.
Н.М.Марченко: Але ви стомились?
В.В.Овсiєнко: Бог його знає, чи ще доведеться поговорити... Хтось має це зробити. Ось вiзьмiть: ми вiдзначили 85 рокiв Оксанi Якiвнi Мешко. У Спiлцi письменникiв влаштували їй ушанування – це єдиний раз, що так вiльно зiбралися, в 1990 роцi. А Василь Скрипка пiшов до Оксани Якiвни, три днi до неї ходив, записав три касети її автобiографiчної розповiдi. І слава Богу, що вiн це зробив! Вiн частково опублiкував її в криворiзькому журналi «Кур`єр кривбасу». Я як побачив – та то скарб! Я допитався, де є та касета, а вiн каже, що вiддав Надiї Свiтличнiй. Я добився до Надiї Свiтличної, Михайло Горинь привiз менi з Америки копiї тих трьох касет. Я як прослухав – то там же Скрипка списав десь тiльки половину. Я давай усе списувати – геть усе, i то ми видали брошурочку. Я назвав її "Свiдчу". Ото правдиві свiдчення, то генiальна розповiдь!
Н.М.Марченко: Ну, у неї бiографiя особлива, звичайно.
В.В.Овсiєнко: У передньому словi я написав – то робилося пiд тим впливом смертi патрiарха Володимира… А вiн у свiй останнiй день вiдкривав виставку одного художника в музеї Шевченка. Я забув його прiзвище. Патріарх там сказав таке: "Духовний подвиг не пропадає марно – завжди знайдеться хтось, щоб засвiдчити про нього". От Господь послав Василя Скрипку на свідчення. Вже уже теж помер, хай царствує, – але вiн це зробив. Це записано. Не так багато в нас є таких документiв. Ми, українцi, багато сидiли i страждали, а далеко не кожному була можливiсть написати засвiдчити.
Н.М.Марченко: Розкажiть про себе!
В.В.Овсiєнко: Я якоюсь мiрою це виконав – я зробив оту книжечку «Світло людей» – про Литвина, Оксану Мешко i Стуса. А багато хто з полiтв’язнiв того не зробив, дехто вже й вiдiйшов. А iсторiю пишуть за тим, що записане. А скільки ж помилок роблять! Я не раз повторював, що iсторiя, на жаль, – це не завжди те, що було, а те, що записане. То якщо люди, які знають, не запишуть, то настануть iншi люди i напишуть так, як вони розумiють, як вони знають, або ж так, як їм треба – i то вже буде iсторiя.
Н.М.Марченко: Так-так. А радянська iсторiографiя взагалi перекручена в усi боки. В усi боки – так, як направляла науку iдеологiя – так i робилося.
Про мого батька багато можна було б говорити. Скiльки про нього цiкавого можна було б говорити – ну, то, може, колись уже.
В.В.Овсiєнко: Ви добре розказали – i про батька, i про себе, i про Валерiя, i про всю родину.
Н.М.Марченко: А про мамине життя – хiба не подвиг? Сама малограмотна жiнка, а чоловiк – кандидат наук, доктор наук, професор; три дочки – всi кандидати наук; син – журналiст. А яка мама була дотепна, яка вона була мудра, при тому, що вона знала всi теми наших дисертацiй, вона знала, хто чим кожний з нас займається. І в той же час на ній була вся кухня. А батько – менi здається, що вiн був найелегантнiший професор в унiверситетi. Вiн мав з почуття гумору, вiн бвк такий оптимiст. Скiльки перенесла людина! А викладати iсторiю України – це ж завжди над тобою дамоклiв меч, завжди. А ще ж викладати треба так, щоб i сам ти одержав задоволення, щоб ти не брехав, щоб мав задоволення вiд висловленого. Вiн завжди був такий чепурний, такий пiдтягнутий – все це була мамина турбота. Їй треба було цей дiм тримати на такому рiвнi.
А вiкна в нас виходили на Днiпро. Тут бiля обкому партiї ми жили на четвертому поверсi – вiкна були на Днiпро. Як Валера згадує Київ, то бачить Днiпро з вiкон бабусi i дiда. А якi він гарні листи бабусi писав! Що бабусин дiм – це завжди було джерелом його життя. А як любив вiн дiда i бабу!
Отака наша родина у київських умовах. З 1934 року, вважайте, ми – мiськi жителi. Моя малоосвiчена мама якось так вписалися в міське життя. Батько освiту здобував – і вважалося, що сiм’я iнтелiгентна. Отак спостерiгаєш: люди приїжджають iз села, i пломітний отой iндивiдуалiзм, та й хамство часто в умовах мiста дає собі волю. От я подивлюся на багатьох своїх сусідів – дуже мало хто з них якось вписуються в мiське життя, щоб мiсто стало для них джерелом культури. Навпаки, розвивається егоїзм, ота ненаситність, ота невихованість. Оце особливо яскраво виявляється в примiськiй зонi. Там, де подалi вiд мiста – там селянська простодушність, більше затримується культура. А тут, чим ближче до мiста, вона щезає.
Я сьогоднi чогось згадала рядки Леонiда Первомайського росiйською мовою. Колись вони мене дуже вразили – подумала: єврей, росiйською мовою писав, i так проникся Україною! Такi слова: "Того села вовек не позабуду, где у пруда стояли вербы в ряд, где первый раз увидел я, как чудо, на женщине украинский наряд".
Кислiй Анатолiй Пилипович, журналiст, кiнорежисер. Працював на "Укртелефiльмi", на "ICTV", на УТ-1, а зараз чекаю роботи. Валерочку знаю давно, десь так, мабуть, з 1966 року. Товаришували, дружили, разом козакували. Уже в другий приїзд Валери пiсля першого заслання, я допомагав йому. Власне, моя робота полягала в тому, що я мiкрофiльмував матерiали i передавав їх Валерi. А Валера потiм передавав далi. Про це мало хто знає, я це не дуже афiшував. Знає це Нiна Михайлiвна, i знав про це Валера.
Н.М.Марченко: «Указ про посилення вивчення росiйської мови в школах України».
А.П.Кислiй: І цей Указ, i тi заяви, що писав Валера, i деякi статтi, що були написанi його рукою, коли вiн вийшов на свободу. А потiм Валера все це передавав далi. У нас була, в принципi, конспiрацiя. Вiн до мене приходив на Червоноармiйську, 18, де я тодi жив. Приходити йому доводилося взагалi дуже-дуже важко. За ним весь час слiдувала цiла зграя – тi, хто за ним ходили. А до нас можна було заходити звідти, де Малий Пасаж, навпроти кiнотеатру "Київ", там, де зараз комiсiйка. Там можна було заходити в один пiд’їзд, пiднятися аж на верхнiй поверх, пройти по такому чердачному коридору i спуститися до мене. То вiн так спускався до мене. Вiн телефонував i нiчого не говорив. Якщо був такий дзвiнок i клали трубку, то я вже знав, що це вiн. Йому вдавалося так зайти, що за ним нiхто не слiдкував, – вiн це чiтко знав. А їх було завжди дуже багато – чотири чи три, чи скiльки завгодно за ним могло йти людей. А потiм я його випускав через чорний хiд, бо у мене ще був чорний хiд. Тоді вiн спускався у двiр i виходив на вулицю Пушкiнську, таким чином позбуваючись "хвостiв". Але взагалi це був страшний час, це все страшно було.
Так що отаку роль я теж виконав у його життi. Я оце давно Голобородька Володимира не бачив, а вiдколи вiн оце з’явився, цими роками, то я чомусь думав, що вiн – нещасна людина, така зацькована. А зараз дивлюся, що вiн у нас – головний борець за права людини, як вiн сам себе видає. Я не хочу брати зайвого на себе, але вiн зайве на себе тягне. Бо вiн не є правозахисником. Усi ми, в принципi, знаємо, що таке правозахисний рух i як вiн тут розвивався. Мабуть, Голобородько все-таки до того менше має вiдношення, нiж хтось iнший.
В.В.Овсiєнко: Вiн виїхав з України i сховався.
А.П.Кислiй: У тi найстрашнiшi часи, коли iншi люди залишалися, а вiн вiдсидiвся там і повернувся. По-моєму, він уже трошечки з порушеною психiкою, коли дивлюся на нього. Менi, наприклад, не подобається, що вiн намагається зараз всюди бути... Вiн, наприклад, казав: "То на мене Нiна Михайлiвна сердита за те, що я Валеру втягнув у правозахисний рух". Василю, яким вiн був правозахисником, той Володимир? Я не знаю, може, десь вiн там, помимо? Вiн був журналiстом, непоганим журналiстом. Ви пам’ятаєте тi часи?
В.В.Овсiєнко: Здiбний вiн чоловiк, але то чоловiк своєрiдний, i, власне сьогоднi не про нього мова.
А.П.Кислiй: Нi, це я просто до того, щоб знали: якщо будете робити якiсь матерiали, то щоб не дуже кидалися на те, що...
В.В.Овсiєнко: Я добре знаю того пана. Є певне коло людей, котрих я маю обiйти i записати. Там той пан не значиться. А Ви навчалися разом з Валерiєм чи як?
А.П.Кислiй: Нi, ми вчилися з ним на рiзних факультетах, але так сталося, що пiсля того, як ми були в таборi, ми потоваришували.
В.В.Овсiєнко: Я думаю, не в концтаборi?
А.П.Кислiй: Нi, i не в пiонерському, а в таборi вiдпочинку Київського унiверситету. Це на Козинцi отут.
В.В.Овсiєнко: А якого то року?
А.П.Кислiй: Це влiтку 1966 року.
В.В.Овсiєнко: Я ж теж, бачите, фiлолог, я теж навчався в Київському університеті в 1967-72 роках, а Валерiй мало був у Київському унiверситетi – вiн у Баку багато часу проводив. То я тiльки так ледве-ледве пам’ятав його, який вiн iз себе. А побачив його виразно вже на Уралi.
А.П.Кислiй: Нi, ми дружили. Ми разом ходили – була в нас така Зоя Дiденко, Надя Голодна, Сергiй Шульга...
В.В.Овсiєнко: От Зою я знаю.
А.П.Кислiй: Знаєте, звичайно, Зою. Ми були десь близькими. Тут є фотографiї, тут є Зоя Дiденко. А ще є хорошi приятелi у Львовi – Ряботицький Володя. Оксана працювала у Львiвському музеї, а Володя працював i зараз уже працює директором якогось художнього училища там. Так життя розкидало, що ми не дуже-то часто зустрiчаємось. Бачите, Зоя у Хмельницькому, Надя тут, але теж – подорослiшали, вже ж дiти, сiм’ї. Але тодi дружили, ходили разом на вистави. Багато сперечалися.
У нас були бiльше людськi стосунки. Коли Валера вперше сiв, то я ще й свiдком був на судi.
В.В.Овсiєнко: Перший чи другий раз?
А.П.Кислiй: Перший раз я був свiдком на судi, бо в мене довгий час знаходилась праця "Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" Звичайно, я її сам читав i давав iншим читати.
В.В.Овсiєнко: В якому виглядi вона була?
А.П.Кислiй: Вона була вiддрукована на машинцi, машинопис. Ми її в папочцi зберiгали. Власне, чого мене кiлька разів викликали – тому що Валера вже розповiв, що дав менi цю роботу, а я не визнавав, що вiн менi давав. Тому що я не хотiв, щоб на нього ще бiльше "накручували". А потiм уже я вияснив, що краще було б менi сказати, що вона була у мене. Власне, через що мене туди i викликали та допитували. А потiм ще й очну ставку робили, що вона таки була в мене i нiде iнакше. Так що це було, проходив я свiдком.
Суд був дуже кумедний. Це був якийсь такий суд, що нам, молодим, від здавався якимось нереальним, це якись жарт, це якась комедiя.
В.В.Овсiєнко: Начебто не про нас iдеться? У мене теж таке вiдчуття було.
А.П.Кислiй: Це не про нас iдеться – то не Валера, це не я, я не виступаю свiдком, а тi люди, що там сидять – а сидять тi журналiсти, яких покликали, десь чоловiк 20-30 у примiщеннi, – що все це нас не стосується. І що от закiнчиться цей кошмарний сон, завтра ми знову зустрiнемося, знову все буде добре. А вийшло все зовсiм навпаки. Але часи тодi страшнi були.
В.В.Овсiєнко: Так, я таке сам пройшов i знаю. Коли прокурор прорiк: "Пронюк, Лiсовий i Овсiєнко, вступивши в злочинну змову...", я так по залу повiв очима – та хiба це про нас? Яка злочинна змова?
А.П.Кислiй: І це ж люди слухають – здається, нормальнi люди, i думаєш: то хто ж ненормальний? Бо щось же нереальне, ненормальне вiдбувається!
В.В.Овсiєнко: Чи захисник Євгена Пронюка – Кржипицький – таке прiзвище, – а всього троє захисникiв, каже: "Всi ми, захисники, цiлком i повнiстю подiляємо той гнiв i обурення, з яким товариш прокурор..." Це адвокат так починає захисну промову!
А.П.Кислiй: Я й кажу, що було таке вiдчуття на першому судi, Нiно Михайлiвно, що це все жарт. Чи у Вас все це було не так?
Н.М.Марченко: Нi, я вже перелякана була – я ж скiльки бiгала до слiдчих!
А.П.Кислiй: А мене пам’ятаєте, мiй виступ? Начебто я його захищав, але, знаєте, з iншого боку, який же жах.
В.В.Овсiєнко: Що не кажи – воно все на шкоду.
Н.М.Марченко: Якраз за тебе Валера казав: "Якщо винуватим – то вважаю себе перед Кислiєм".
А.П.Кислiй: Ну, це за "Інтернацiоналiзм чи русифiкацiю".
Н.М.Марченко: Ну да, що вiн давав тобi читати.
А.П.Кислiй: Нiно Михайлiвно, бачите ж, що все це було несерйозно? Це все комедiєю здавалось.
Н.М.Марченко: А вони так i робили, щоб воно наче так комедiйно все виглядає, а кара...
А.П.Кислiй: А на допитi, коли зустрiчається слiдчий i подає руку?
В.В.Овсiєнко: Такий приятель тобi!
А.П.Кислiй: То що тут думати?
Н.М.Марченко: А мiй Василь Іванович взагалi казав: "Вони ж такi гарнi хлопцi! Я не знаю – до мене так добре ставляться, вони такi гарнi хлопцi!" І вiн, вiруючи в те, що вони гарнi хлопцi, взяв i пiшов у КДБ, щоб йому дали побачення з сином. У недiлю, 23 лютого, на день Радянської армiї вiн як учасник вiйни, як партизан, що має всi заслуги, прийшов: "Зробiть менi таку ласку, хлопцi – дайте менi побачення з сином". Увечері в шiсть годин 23 лютого – цього я не знала. Так вони його за цугундер, затягнули туди, на Короленка, 33 i як почали його! Вiн прийшов о першiй годинi ночi. Вiн почав доводити: та що, та я, хлопцi, у мене такi заслуги, у мене всi ордени! Та що ви, я хотiв iз сином побачитися! "А хто ви? А ви що, не знаєте, що це за органiзацiя? Ви чого?" Таку легковажнiсть вони не допускають вони – як це можна? Прийти отак: дайте побачення? Такi жартiвники наче, з одного боку. А з другого боку напускають на себе. А взагалi це содом, це диявольське таке нашествiє на цей народ, який допускав отаке розхолодження у поведiнцi, допускав i розпусту – це на народ отака кара.
А.П.Кислiй: Це покiрнiсть, через яку нiякого спротиву тому злу не було, i воно, це зло, й розквiтало.
Н.М.Марченко: Спротив був, але ж вони зумiли винищити його.
А.П.Кислiй: Це було ще ранiше – коли Ваш батько був молодий. Тодi був якийсь спротив. А потiм вони ж винищили всiх.
Н.М.Марченко: Валера так i казав на одному з побачень: "Ну що ж, не в силi правда".
А.П.Кислiй: Якщо мiй батько знав про голодiвку, про цей голодомор, то вiн менi тiльки iнодi скаже, що це все органiзовано було, – i бiльше нi слова!
Н.М.Марченко: Ну, а мiй батько скiльки не пережив, а з Валерою нiколи з цього приводу нічим не дiлився, нiколи. Той, було, так розпитує, а вiн з гумором, з жартами обiйдеться. І закреслювалося все жахливе минуле. Тi загинули, а хто залишився живий, той закреслив.
В.В.Овсiєнко: Я дякую Вам. Запис зроблено 16 липня 1998 року на квартирі у Ніни Михайлівни Марченко, вулиця Челябінська, 15, помешкання 71.