ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

26.07.2007
автор: Овсієнко В.В.
джерело: Інтервיю з Г.Гордасевич 3 лютого 2001 року.
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

І н т е р в' ю Г. Л. Г о р д а с е в и ч
В.В.Овсієнко: 3 лютого 2001 року в Києві на вулиці Ромена Ролана, 1А, в помеш-канні №39 ведемо розмову з пані Галиною Гордасевич. Записує Василь Овсієнко.
Г.Л.Гордасевич: Найважче питання для мене – коли мене питають, звідки я родом. Тому що я збирана з усієї України потроху. Мій дід по мамі, Павло Оксентійович Хомчук, був сином колишнього кріпака з села Горопаї на Житомирщині. Незважаючи на це і не-зважаючи на те, що в його батька було аж дванадцятеро дітей, він закінчив Глухівський педінститут ще за царя і ні разу не говорив: "Я благодарен царю-батюшке за то, что он дал мне высшее образование." Моя бабуся по мамі, Марія Мойсеївна Грищенко, – козачка з села Тулиголова під Глуховом. Вона теж мала якусь освіту – я не знаю яку, бо в той Глухівський інститут жінок не приймали, – в той час вона, очевидно, закінчила гімназію чи щось таке. В Глухові народилася моя мама, Олена Хомчук, і в 1916 році вони переїхали працювати в Крем'янець, на Тернопільщину. Бабуся моя померла в 1918 році. А коли по-чалася польська влада, то оскільки мій дід не захотів підписати присягу на вірність новому уряду, йому вчителем не дали можливості працювати, він виїхав у село Великі Загайці на Тернопільщині. Він там був дяком, організував найкращий на Поділлі хор "Просвіти". Йому так не везло з дружинами – він був 4 рази одружений, вони помирали, – то четверта його дружина була сестра відомого композитора Василя Верховинця, який був розстріля-ний у 1937 чи 1938 році.
Далі, що торкається батьків. По батькові я з Рівненщини. Мій дід Олександр Горда-севич народився в Острозі. Він був учасником Першої Світової війни, потім працював учителем і організував найкращий хор "Просвіти" на Волині, а потім він висвятився, був священиком. В 1940 році його арештувала радянська влада, він не повернувся додому, помер у лагері, а де саме – я цього не знаю. Бабуся моя, Ірина Григорівна Рибчинська, ро-дом з Корця – це теж на Рівненщині, і більше я про неї не знаю нічого. А батько мій наро-дився на Рівненщині. Він учився в духовній семінарії в Крем'янці. А мама вчилася в учи-тельській семінарії в Крем'янці. Вони там познайомилися, а потім, коли закінчили навчан-ня, одружилися. І я там народилася, але я там народилася випадково, власне, тому, що жи-ти вони там уже не жили, а просто мама, молоденька жінка, боялася, що в селі бабка-повитуха буде приймати роди, то вона приїхала в Крем'янець, і я там у лікарні народилася. Але вперше Крем'янець я побачила, коли мені вже було 50 років.
В.В.Овсієнко: Але все-таки назвіть дату народження.
Г.Л.Гордасевич: Народилася я 31 березня 1935 року. Це була неділя, восьма година ранку, як мені мама сказала.
Потім мій батько поступив учитись у Варшавський університет на теологічне відді-лення, але він уже висвятився. Щоб ми мали де жити, йому дали парафію.
Я себе дуже рано пам'ятаю, з двох років, і найперше, що пам'ятаю – це було село Яз-венки під Лунінцем, зараз Білорусія. Мій батько був весь час у супротиві зі владою. Хоча я б не сказала, що він особливо політикою цікавився, але він був щиро відданий своїй спра-ві, він був глибоко віруючий священик, і за це він, зрештою, в тюрму попав. Поляки його переслідували, говорили: «Ксьондз займується українізац`єв». А батько каже: "А якою мовою я маю розмовляти зі своїми парафіянами, які розмовляють не українською й не білоруською?" Це зараз до Білорусії належить. "Ксьондз повинен говорити в сім'ї і з пара-фіянами польською". Батько з цим не погоджувався, то його перевели звідти на гіршу па-рафію, в село Парахонськ під Пінськом. І ще його кудись перевели, але ми навіть не всти-гли туди переїхати, як його перевели в містечко Дібровиця на Рівненщині. Батько мені казав, що він уже чекав, що його відправлять у Березу Картузьку – йому дали завдання написати реферат, як він оцінює польську національну політику, то він уже чекав, що як напише, то його в Березу Картузьку відправлять. Але тут почалася війна, прийшли перші совєти, і так Береза Картузька мого батька минула.
Коли прийшли перші совєти, їм дуже треба було, щоб якийсь священик відмовився від сану і сказав, що "Бога нет" і закликав усіх парафіян. Але не який-небудь, а треба було людину, яка користується повагою. А мій батько був молодий, але він не пив, не палив, хороший сім'янин був, він дуже гарно проповіді говорив, він ніколи не торгувався за треби – скільки людина дає йому, стільки він і брав. Ніколи не відмовлявся їхати посповідати десь там чи похрестити.
Його почали викликати. Я не знаю, як правильно називалася та установа, куди його викликали. Мені було 4 роки, і мама іноді заставляла батька брати мене з собою. Вона чомусь надіялася, що як він прийде з дитиною, то його не арештують. То мені чомусь за-пам'яталося, що то називалося "самодел", але як воно справді називалося, того я не знаю.
І тут у 1940 році арештували мого діда, то батько вже чекав, що і його теж, мабуть, арештують, але почалася війна, радянська влада так швидко з Дібровиці втекла, що німці тільки на третій день прийшли, а три дні взагалі ніякої влади не було.
Потім у нас у Дібровиці організувалася "Просвіта". Мама грала Галю в "Назарі Сто-долі", готувала роль Безталанної. Батька обрали заступником бургомістра по фінансовій частині. Треба було людину, яку поважають, і, зрештою, німці не цікавилися життям насе-лення, населення само мусило організовувати якийсь порядок, якесь життя. Треба ж було якось жити. Звичайно, бургомістрат під наглядом німців організовувався, але він організо-вувався сам. Це була самодіяльність, це було самоуправління. Батько мій якийсь час був цим заступником бургомістра по фінансовій частині, що не означає, що він не був свяще-ником – він виконував свої обов'язки.
А потім німці почали арештовувати таких поважних людей у заручники. Як тільки знаменитий Кузнєцов когось там убивав, то розстрілювали сотні людей. І коли прийшли арештовувати мого батька, то його якраз у той час не було вдома, а коли він повертався додому, то дівчата з церковного хору його перестріли і сказали: "Батюшка, не йдіть додо-му, там німці чекають і хочуть арештувати". Батько мій поїхав у село Городець, а потім і нас вивіз. У мене ще менша сестра була, нас із мамою люди вивели з міста і ми поїхали в село Городець – це теж на Рівненщині, Володимирецький район. Ми жили там, а потім нам і з того села довелося втекти, і ми жили в селі Кричиліску. От зараз у мене опубліко-вана була в "Березолі" («Березіль», журнал, що виходить у Харкові. – Ред.) "Ноїв ковчег" – то то приблизно про ту зиму 1944 року, як ми жили в Кричиліску і як ми від німців хова-лися.
Нарешті, коли прийшли, як то кажуть у Західній Україні, другі совєти, то перед ба-тьком просто поставили таке завдання: «Вам, батюшка, люди повинні говорити правду, а ви мусите нам говорити, що нас цікавить». Батько мій дуже високо цінив свій сан і сказав: "Ні, я цього робити не буду. Коли я приймав священицький сан, я складав присягу, що тайну сповіді я можу відкрити тільки Богові, і то на Страшному суді." Йому сказали: "Ну, тоді ми вас посадимо – ви про своїх дітей подумайте". – "Ваша воля – садіть, а про моїх дітей Бог подбає." Його арештували якраз за кілька днів перед Івана Купала в 1946 році, я точно не пам'ятаю дати. Його судили по статті 54-1"а", дали йому 10 років. Відправили його в Тайшет, потім він був у Братську, в Анчарлазі. Він там відморозив був собі руки так, що йому мали обидві руки ампутувати, але один лікар сказав йому, щоб він не пого-джувався, бо його можна вилікувати. Він не погодився, і дійсно йому руки вилікували, а тоді його відправили на золоті копальні Колими, в Сусуман. Але там він організував най-кращий на Примор'ї хор політв'язнів – це в нас сімейне було. І власне це, мабуть, його і врятувало. Тому що начальству треба було і культурну роботу показувати. Його вивели з шахти. Бо він священиком був, а священиків треба було тримати тільки на найважчій ро-боті. Наприклад, був такий випадок. Його взяли санітаром у лікарні після того, як він там лежав. Побув він, а потім вони роздивилися: "Ах, как – это поп? Отправить его на лесопо-вал!"
Був у них такий випадок, як він розповідав, коли на кухні працювали «битовики» і щось вони такого там наварили, що отруївся весь табір. Тоді їх розігнали і почали шукати, кого ж поставити – з'ясувалося, що наша інтелігенція не вміє готувати, а мій батько ще від своєї мами навчився готувати. Крім того, він добре знав математику – то він собі сів пора-хував, скільки закладки має бути, скільки води треба, скільки всього. І він якийсь час пра-цював кухарем, але потім знов схопилися: "Как это так – поп на кухне?" Він закінчив строк керівником хору, а потім там і залишився в Сусумані. Він звільнився на початку 1954 року, здається, так, бо я в кінці 1954 року звільнилася, то він залишився там і до 1969 року працював, заробив гроші. Причому мама з сестрою в 1955 р. до нього поїхали, там жили, і сестра моя там і залишилася. Вони наскладали грошей, батько заробив собі пенсію і в 1969 році вони приїхали на Україну, купили в Черкасах дім, і батько там жив. У Черка-сах лишилася одна-єдина церква, і на неї було три священики, але він усе одно їздив у ту церкву, підміняв когось, знову ж таки керував хором. А коли під час «перестройки» поча-ли відкривати нові церкви, то митрополит Філарет попросив його, щоб він в одному селі служив, у Михайлівці. Переїжджати туди було нічого – у них свій дім у Черкасах, то бать-ко їздив туди, він і помер в автобусі від інфаркту саме коли їхав правити службу. Я точно знаю, коли це було – це було 15 вересня 1990 року. Я не була на його похороні через те, що тут, у Києві, якраз був Перший міжнародний фестиваль української поезії, і я з сином була тут. Коли ми повернулися додому, я застала телеграму, що помер батько, похорон сімнадцятого, а то вже було вісімнадцяте, коли ми повернулися. Він похований там біля церкви – священиків завше ховають біля тої церкви, де вони служать. Він у тому селі Ми-хайлівка похований.
Окрім того, я мушу сказати таке. Є таке село Золотолин – не знаю, який це район, це теж на Рівненщині, – там ще за Польщі був директором школи Антон Олійник – це наш родич. Його дружина і моя баба по батькові були двоюрідні сестри. У них було п'ятеро дітей, два сини й три доньки, то сини й донька пішли в УПА. Леонід і Василь загинули в одному бою. Я кілька років тому була в Рівному, виступала перед якоюсь аудиторією і розповідала, що наша сімейна легенда говорить, що коли Леонід побачив, що Василь уби-тий і він сам не вирветься, то він сам застрелився. А мені з залу хтось кричить: "То не ле-генда – то так і було!" А тьотю Валю спіймали вже десь у 1946 році і на 25 років засудили. І тоді всіх решту вивезли в Сибір – і дядька Антона, і його дружину, і двох наймолодших доньок. Потім вони повернулися і зараз, здається, в Хмельнику живуть, хто живий зали-шився.
Оце такий мій рід. Ага, ще що я мусила б сказати – про діда Павла Хомчука. Поляки йому спочатку не дали працювати вчителем. По-друге, його потім депортували. Він робив у Великих Загайцях, а це недалеко від радянського кордону. Його депортували, бо він був osoba, niepozadana na Wschodnich Kresach. А коли прийшли німці, то його відправили в Бухенвальд, але він вийшов звідти живий. Він був дуже худий, астма в нього була, але він після того прожив ще 50 років і помер, коли йому було 96 років. Так що всіма владами, які в цьому столітті на Україні були, мої родичі були переслідувані.
А тепер я можу про себе починати?
В.В.Овсієнко: Так-так, будь ласка.
Г.Л.Гордасевич: Що зі мною трапилося. Я закінчила в 1950 році сьомий клас – і ку-ди мені діватися, що мені робити?
В.В.Овсієнко: А де це Ви закінчили його?
Г.Л.Гордасевич: Ми жили в селі Городець – батька звідти арештували, а ми з ма-мою залишилися там жити. Мамі в церковному домі одну кімнатку дали. Правда, я тоді вже з ними не жила, тому що в Городці було 4 класи, я закінчила четвертий клас і треба було в п'ятий, то мама мене віддала в сусіднє село Кричильськ – те саме, де ми свого часу від німців ховалися. Я там жила в чужих людей на квартирі і закінчила сім класів. Це було в 1950 році.
І що далі мені робити? Я закінчила з похвальною грамотою, мені не треба було скла-дати вступних екзаменів, то мама каже: «Давай в Остріг у педучилище». Я приїхала в Ост-ріг, здала документи, мені сказали: «Все, ви зараховані». Я ще поїхала до діда Павла – він тоді жив у себе в Горопаях. Місяців зо два я в них жила і приїхала я на навчання.
А в Острозі влітку арештували якихось студентів – чи там була якась організація студентська, чи її не було, того я не знаю. Я тих хлопців у вічі не бачила, бо я ж щойно вступила. Але там почали стежити й перевіряти документи. Я написала автобіографію і, звичайно, не написала, що в мене батько священик і що він зараз сидить, а написала, що я, Гордасевич Галина Леонідівна, народилася тоді-то, там-то, батька звуть так, маму звуть так, закінчила сьомий клас, і все. Вони зв'язалися з Володимирцем, з'ясували, що мій бать-ко священик і що він засуджений.
Коли я вже тижнів два чи три провчилася і встигла себе показати – бо я завжди вчи-лася тільки на п'ятірки – мене викликав до себе директор училища і запитав мене, хто мій батько. Ну, що мені робити? Я тоді й кажу, що мій батько засуджений. "А чому ти не на-писала про це в своїй автобіографії?" – "Боялася, що ви мене не приймете". – "Ну от, ба-чиш, якби ти написала, то ми б тебе, може, й прийняли б, а тепер тобі прийдеться забрати документи". Я сиджу така злякана й думаю: "Боже, що ж я буду робити тепер? Ну, вернуся я, там мама з молодшою сестрою перебиваються – дали їй шматочок землі, вона картоплю садить і на цьому живе." А він так на мене подивився й каже: "Ну, я питався вчителів – ти так добре вчишся. То добре – давай іди вчись, тільки будь обережна." Ну і все, на тому ця розмова закінчилась, і я собі вчусь.
Я собі вчусь, а за мною весь час ведеться стеження. Наприклад, підходить до мене одна дівчина, Ніла Ніколаєвич – вона вчилася на однім курсі зі мною і навіть в одній гру-пі, бо в нас на першому курсі було 5 груп, – і раптом ні з того, ні з сього вона до мене під-ходить: "Галю, може, в тебе грошей немає? Давай я тобі позичу гроші". То другий раз зно-ву підходить: "Галю, ти часом не голодна? На тобі хліба." А я дійсно голодна була. А вона живе на квартирі і одного разу каже: "Слухай, переходь до мене на квартиру, будемо ра-зом жити – то ж краще, ніж у гуртожитку." Я переходжу на квартиру до неї. А потім, коли мене посадили, то з'ясувалося, що вона носила всі мої папери, і вони з них знімали копії.
Потім був у мене такий випадок. Ми з Нілою прожили місяців 2-3 на тій квартирі, а потім з'ясувалося, що нам невигідно, що в гуртожитку все-таки краще, і ми обидві перехо-димо в гуртожиток. Усі їдуть на зимові канікули додому, а я не хотіла їхати додому – у мене з мамою були дуже складні стосунки... Мама в мене була дуже талановита людина, вона, мабуть, якби в неї склалася інакше доля, була б, як Олена Теліга – вона писала вірші, публікувалася, але так життя склалося, що вийшла вона заміж за мого батька, жила по се-лах, полола город, доїла корову, і від того, мабуть, у неї був поганий характер, важкий, і особливо чомусь вона до мене не дуже добре ставилася. Тому мені не хотілося їхати до-дому. Я подумала, що я перебуду тут одна. Та коли всі збираються і їдуть, то я в останню хвилину подумала: ну як – оце буде порожній гуртожиток і я тут одна буду? І я в той же момент збираюсь їду з усіма. А тут КГБ зразу вирішує: ага, значить, вона, видно, отримала якесь завдання і їде його виконувати. Вони були впевнені, що я зв'язана з бандерівцями.
Ми приїжджаємо на станцію Остріг і потім довго-довго чекаємо поїзда. А в мене не було грошей, щоб купити квиток до Антонівки, до якої мені треба було їхати, то я собі купила квиток до Рівного і думала, що там я вже як-небудь «зайцем» доїду.
І от ми сидимо на підлозі, бо там навіть лавок не було. Підходить до мене одна дів-чина, з якою, в принципі, я навіть не знайома, а просто знаю, що вона вчиться на першому курсі – всі її знали, бо в неї не було правої кисті. Коли в дівчини немає правої кисті, то, звичайно, її всі знають. Вона підходить і раптом мене питає чомусь: "Галю, а ти куди їдеш?" Я дивлюся на неї і думаю собі так: якщо я скажу їй, що їду до Антонівки, а раптом біля мене сидить тут яка-небудь дівчина, яка бачила, що я брала квиток до Рівного, то во-на може запитати, чому ж я квиток до Рівного взяла. То я їй і кажу, що я їду до Рівного. І все, вона відійшла.
Приїжджаємо ми до Рівного, було так під вечір. Я думаю, що ж мені зараз робити – бо хтось же з дівчат бачив, що я брала квиток до Рівного, то спитають, чого ти не вихо-диш. Я думаю: я зараз вийду, а коли поїзд буде рушати, я сяду в другий вагон. А тоді між вагонами переходів не було. А якщо буде контроль, то я скажу, що квиток мій у подруги, яка сидить у другому вагоні, і як-небудь я там уже доїду. Це вже смеркається – був десь кінець січня. Тільки я сходжу з приступців – до мене підходить міліціонер і каже: "Что ты здесь делаешь?" Я кажу: «Я из Острога, из педучилища, на каникулы домой еду». – "А где ты живешь?" Я зразу починаю думати, що мені сказати. Сказати йому, що я живу в Город-ці – то він скаже: «Ану покажи квиток». А в мене квитка немає. А раптом повідомлять у педучилище – то мене виключать із педучилища за те, що я без квитка їжджу. Я йому ка-жу: "Я в Ровно живу". А в Рівному в нас була знайома, в якої ми зупинялися, коли батько в тюрмі сидів, а мама возила передачі. І я йому називаю точну рівненську адресу, ніяку не вигадану. А він: "Пойдем со мной – может, ты бандеровские листовки везешь?" І веде ме-не в кімнату міліції на вокзалі. Ну, я йду – що я маю робити? Не буду ж я тікати. Поїзд пішов, звичайно, але що ж мені робити?
Я прийшла в міліцію. У мене така дерев'яна валізочка. Там, в принципі, нічого нема, крім зміни білизни. Він глянув – і мене відпустили. Я вийшла й думаю, що ж мені тепер робити – наступний поїзд буде тільки через добу. Я йду до тої нашої знайомої. Я сама собі дивуюся, бо то ми все-таки в 1946 році їздили, а то вже 1951 рік. І я серед ночі все-таки знайшла цю адресу, знайшла цю жінку, постукала до неї – я вже зараз не пам'ятаю, як її звали, але тоді пам'ятала, – і я їй кажу: "Ви мене пам'ятаєте? Я – Галина Гордасевич, ми у Вас зупинялися. От я їду додому на канікули і відстала від поїзда." Не стану ж я їй усе це розказувати.
Я в неї переночувала, вона мені дала грошей на квиток. Я пішла купила квиток, а си-діти в неї цілий день мені було незручно – ну що ж я буду сидіти цілий день у людини? Я взагалі була тоді дуже така аж дика, скромна. В усякому разі, я купила квиток, і в мене ще залишилося трошки грошей. І я вперше в житті купила собі пачку вафель, ходила по місту, їла ті вафлі і була дуже щаслива. І бродила по місту туди-сюди. Я зараз собі уявляю, як за мною ходили по слідах – пам'ятаєте, як у "Семнадцати мгновениях весни": "Нет ничего хуже, как иметь дело с непрофессионалами – никогда не знаешь, что они сделают." Вони були на 100% упевнені, що я маю з кимось у Рівному зустрітися чи передати щось, чи взя-ти щось – а я просто собі ходила і ходила, бо зима і сидіти не будеш.
Нарешті я ввечері сіла в поїзд – і це ще не кінець. Що вони за мною стежили – то то-чно. Щоправда, я про це забула, але про це мені нагадала кілька років тому одна моя по-друга. Я сіла в Рівному в поїзд. Поїзд іде через Костопіль. А в Костополі теж є педучили-ще. І в мій вагон, де я їду, сідають дівчата з педучилища. Серед них одна, з якою я разом вчилася колись у сьомому класі. І ми собі так сидимо, розмовляємо. Я навіть добре пам'я-таю, яку книжку читала: я читала книжку віршів Нікітіна, російського поета. До мене під-сідає якийсь молодий чоловік. Це мені Ніна нагадала, я про це геть забула була. Каже "Пам'ятаєш, як до тебе підсів якийсь молодий чоловік, він говорив дуже гарно українсь-кою мовою, навіть зі львівським акцентом. Почав заглядати, що ти за книжку читаєш, і сказав: «Навіщо ти читаєш російську книжку? Ми, українці, повинні читати українські книжки.» А ти йому сказала: «Ну, чому, російські теж треба читати». А потім він десь зник. Вийшов і пропав. То через півтора року, коли мене арештували, цих дівчат виклика-ли в КГБ і нагадували їм цей випадок. Тобто то теж була "подсадная утка". Може, вони думали, що я прийму його за того, хто повинен був мене зустріти, може, я йому передам щось, чи скажу щось, чи спитаю щось. Тим більше, раз він так зі львівським акцентом го-ворив, очевидно, це був саме такий провокатор. Через що я й кажу, що зараз я їх уже впіз-наю відразу.
Ну, все, я побула на канікулах, повернулася до навчання. Я там закінчила перший курс, але на другий курс я перевелась таки в той Костопіль. Було кілька причин. По-перше, я була страшно закохана в одного четвертокурсника. Він закінчив училище, і я по-думала, що тепер я буду жити і ніколи його не побачу, буду ходити тими вулицями, де він ходив, а його немає – і я того не переживу. По-друге, я-таки страшенно голодувала. Я жи-ла виключно на стипендію, стипендія була 107 карбованців. Якщо в день купиш на карбо-ванець хліба, тим більше що в магазинах хліба не було, це треба було вистояти чергу і, може, купиш, а на базарі четвертушка домашнього хліба коштувала п'ять карбованців. Я вже не уявляла, що є люди, які щодня досита їдять. Я весь час була голодна. А в Костополі у мене жила баба, батькова мати, і жила його сестра, і я собі так подумала, що якщо я ко-ли-небудь до них зайду, то вони ж мене погодують. І я перевелася в Костопіль.
А в Костополі знову ж таки трапилась така історія. Там був такий молодий енергій-ний замдиректора по господарській частині, комендант. Він мене якось так дуже мило прийняв, поселив. І оскільки я була на другому курсі, а там жили всі дівчата першокурс-ниці, то він мене призначив старшою кімнати. А десь буквально тижнів через два з ним таке трапилося – казали про нього, що ніби він був зв'язаний із бандерівцями, його мали арештувати – він намагався отруїтися, його все-таки врятували. Одним словом, він зник, цей комендант.
Минає ще цілий рік, я собі вчуся, вчусь я добре, але хоч усі погоджуються, що вчусь я найкраще в групі, та мені підвищеної стипендії не дають (у нас у Костополі була підви-щена стипендія). Там Дідківська отримувала, ще одна дівчина отримувала підвищену сти-пендію. Всі знали, що тій просто директор оцінки натягує, тій завуч. А мені підвищену стипендію не давали. І потім ще. Я брала участь у самодіяльності. Я непогано співала, я добре декламувала. Але так: я в хорі співаю, співаю, співаю, потім хор їде в Рівне – мене в списках нема. Точнісінько таке мені Галя Менкуш розповідала, що і в неї таке було, що якийсь державний концерт, вона приходить, а її в списках нема, перепустки на неї не ви-писано.
А потім трапилося таке. То було 13 березня 1952 року, в неділю. Я тоді жила вже не в гуртожитку, а з одною дівчиною, з якою сиділа разом за партою. В неї мати повісилася, а батько одружився і перейшов до своєї жінки, то вона залишилася одна. Така кімната з окремим виходом, і вона там одна жила. І вона каже: "Галю, переходь до мене жити, бу-деш платити мені половину." Вона платила 12 карбованців за квартиру, я їй шість карбо-ванців віддавала, і ми собі жили з нею. Ну, її КГБ не підсилало, це я точно знаю. Але од-ного разу, оце ж 13 березня... По-перше, я не пам'ятала тих дівчат, які до нас прийшли. Зараз я вже знаю, хто приходив, бо вона до мене підійшла, коли я оце зараз уже переїхала у Львів і виступала там на Вічі, і потім до мене підійшла одна літня жінка, сказала: "Галю, ти мене не впізнаєш?" Ну, я подивилася: старша жінка, хто його знає... "Я Ніна Сердичен-ко". І я собі тоді пригадала: Боже мій, то ж Ніна Сердиченко, це була донька завуча. І то вона зі своєю подругою прийшла до нас у неділю і кудись нас покликала. От куди, я зараз згадати не можу. Погода була погана, гуляти було нецікаво. Що вони таке сказали, що я з ними вийшла з дому, я того не пам'ятаю. Ми так собі вчотирьох ідемо вулицею, сміємося, розмовляємо, і раптом підходить така жінка років тридцяти і російською мовою, звертаю-чись до мене, каже: "Девушка, можно вас на минутку?" Я подумала, що це, мабуть, якась приїжджа, і хоче запитатися, як їй за якоюсь адресою потрапити, тільки я трохи здивува-лася, думаю, чого вона не нас усіх питає, а мене хоче запитати. Ну, добре. Дівчата так на кілька метрів відійшли, стоять, а вона мені каже: "Ви вчера были в магазине возле рынка?" Я кажу: "Была".
А то була така історія. Я зайшла в той магазин – я й зараз страшенно люблю солодке – дуже хотіла купити собі цукерок, навіть пам'ятаю зараз, яких, але черга дуже-дуже пово-лі просувалася. Я так стояла, стояла, стояла, і думаю: "Добре, ну, от куплю я зараз цуке-рок, завтра я як-небудь проживу не ївши, в понеділок нам повинні дати стипендію, але якщо в понеділок стипендії не дадуть, то це вже два дні та плюс вівторок… А стипендію після занять будуть видавати, то я три дні буду жити, абсолютно нічого не ївши?" Ні, я взяла себе в руки, повернулася, вийшла, не купили тих цукерок. Жінка каже: "Вы стояли в очереди за мной, вытащили у меня документы и паспорт – отдайте." Я, звичайно, страшно розгубилася, я не озираюся на тих дівчат, чи вони чують, бо то ж у педучилищі піде роз-мова. Кажу: "Я ничего у вас не брала." – "Нет, отдайте, а то я милиционера позову." І тут одразу підбігають два міліціонери: "Что случилось? Что произошло?" Вона: "Вот эта де-вушка вытащила у меня деньги и документы." Вони: "Ви брали? Отдайте." Я говорю: "Не брала я." – "Придется вам с нами пройти." Ну, я, звичайно, іду.
Знову ж таки, тоді я нічому не дивувалася, я вважала, що це просто помилка, але те-пер то я маю науку, зразу все починаю порівнювати. Неділя. Приходимо ми до відділення міліції, заходимо. Ну, хто там мав би бути в неділю? Черговий мав би бути. А там повно начальства. По-друге. Заходять дві жінки не закривавлені, не посинячені, не обідрані, ціл-ком нормальні жінки в супроводі якогось міліціонера – що там такого особливого? Ми заходимо – а все це начальство до нас, оточило нас: "Что случилось, что произошло?!" Ця жінка починає пояснювати: "Вот вы знаете, я вчера стояла в магазине вот там возле рынка, и когда подошла моя очередь, я в карман, а у меня денег нет, а мне сказали: "А вот за вами стояла такая беленькая девушка, она так стояла-стояла, а потом так резко повернулась и вышла"." Розумієте, як стежили? "А сегодня я ее случайно встретила на улице." То вона мене в лице не бачила, я стояла за нею, їй сказали "беленькая девочка"... Ну, щоб сказали горбата чи якась руда, чи на одне око сліпа, а то "беленькая девочка" – і вона мене сього-дні впізнала. І ще вона каже: "Вы знаете, я ей могу эти деньги подарить, но мне паспорт нужен, потому что я в командировке здесь". А один із тих начальників питає: "А где у Вас эти деньги были?" – "В кармане". А в неї пальто без кишень. "А я вчера в другом пальто была." Вона у відрядження їде й бере з собою друге пальто!
Вони починають мене вмовляти, щоб я віддала гроші. Я, звичайно, запевняю, що я не брала. Кажуть: "Ну что же – придется делать обыск." Зараз би я запитала, чи є в них санкція прокурора, але тоді ж я того нічого не знала і кажу: "Ну, хорошо, пошли." Думаю, хай подивляться – у мене взагалі вдома жодної копійки немає.
І от приходять зі мною двоє міліціонерів, я витягаю свій дерев'яний сундучок, відчи-няють. А там у мене якісь щоденники мої, я вірші писала. Вони тільки глянули і сказали: "Э-э, это не наше дело – тут МГБ должно заниматься." Один залишається, другий вихо-дить, через п'ять хвилин уже приходять емгебісти, ці міліціонери зникають. Мене забира-ють... Що вони мені відразу казали – цього я абсолютно не пам'ятаю, я добре пам'ятаю тільки, що потім цілу ніч я сиділа в МГБ в оточенні начальства. Я навіть намалювати б могла, хто як сидів. Вони мене вмовляли, щоб я призналася, що я проти совєцької власті. Ну, а я, звичайно, не ідіотка – що ж я буду говорити, що я проти совєцької власті? "Нет, вот у тебя отца арестовали, поэтому у тебя возникли настроения против советской влас-ти", і так далі, і т.д. Щось я, мабуть, підписувала – я не буду запевняти, що не лежать десь там в архівах якісь протоколи, в яких я признаюся, що я проти радянської влади. Тому що коли сидить десять мужчин кругом тебе, ти перелякана, розгублена і не знаєш, що робить-ся, і тобі 16 років, і потім тобі дають щось підписати, то, звичайно, ти підписуєш. Одним словом, мене тримали там до ранку.
А вранці мені принесли дуже смачний обід із ресторану – м'ясний бульйон, котлети з картопляним пюре, компот і навіть згорток цукерок. Розумієте, я собі так думаю, що їм було мене жаль. Чоловік, у якого я була дуже закохана – він через 33 роки мене побачив і сказав: "Боже мій, ти ж була маленька, худенька, з поганенькими кісками, без усякого на-тяку на бюст." Видно, навіть їм стало мене жаль – я так думаю, вони ці цукерки купили, тому що бачили: дитина. Та мене посадили на машину і відвезли в Рівне.
Привезли мене в Рівне, в обласне управління. Наскільки я розумію, тоді я ще не була арештована, санкції на мій арешт не було, тому що мене тримали три дні просто там в управлінні. Кричати на мене не кричали, бити мене не били, їсти мені носили зі свого рес-торану, тільки спати мені доводилося на письмовому столі, а біля мене весь час сидів мі-ліціонер чи емгебіст. Мене весь час умовляли, щоб я призналася, що я проти радянської влади. Ну, а я ніяк не признавалася.
На третій день мене повели до начальника управління, і якраз у цей час приїхав до нього перший секретар обкому. Наскільки я пам'ятаю, то був такий знаменитий Бегма. Вони зі мною ще таку «батьківську бесіду» провели, що от радянська влада дала мені мо-жливість учитися, я повинна і так далі: "Ну, если ты что-нибудь узнаешь, ты сообщишь?" Я сказала: "Да, конечно, обязательно!" Одним словом, мене випустили. Мені дали гроші на дорогу, я повернулася в училище і ще два місяці вчилася.
В.В.Овсієнко: Так скільки Вас протримали?
Г.Л.Гордасевич: Три дні протримали. Тоді, наскільки я знаю, за кілька днів до того, як мене затримали, була викрита криївка, в якій була друкарня. Тоді загинув Ніл Хасевич. Наскільки я собі зараз установлюю, вони, очевидно, думали, що оскільки я вірші писала, в ліс ходила – я просто любила гуляти в лісі, – очевидно, вони думали, що я зв'язана з Нілом Хасевичем, що я щось пишу, що я звідти листівки отримую. Я собі думаю, що два роки за мною слідкували-слідкували, а чому саме тоді схопили – мабуть, думали, що я з Нілом Хасевичем зав'язана. У них не було абсолютно ніякої зачіпки, ніякого ні найменшого до-казу, та вони думали, що я злякаюся і викладусь. Коли я не виклалась, то вони вирішили мене випустили: або я побіжу в ліс, або на мене хтось вийде з'ясувати, що ж зі мною було і чого ж мене затримали. Бо то ж на вулиці було – всі бачили, і дівчата знають, то не було секретом. Вони мене випустили – думали, що вони мене все-таки спіймають.
20 травня мене вже арештували «за повним», як буває – серед ночі я сплю і чую: "Го-рдасевич, просыпайся – гости пришли!" Я відкриваю очі, дивлюся – прізвище того кагебі-ста Андрющенко було. Тоді вже мене взяли, привезли в Рівне і відправили у внутрішню тюрму. Уже було слідство.
Слідчого мого звали Микола Борисович Шустов – є знаменитий коньяк "Шустов", але я не знаю, чи він мав до нього відношення. Я мушу сказати, що він був доброю люди-ною – до мене, принаймні, – він одразу зрозумів, що все це "ерунда", але випустити мене вже не можна було, бо ж два роки на мене гроші трачені, вже на мене отаке досьє складе-но. І ще один випадок був – та ж сама Ніна, яка мене до себе на квартиру переманила була і яка була від КГБ до мене приставлена, вона починає зі мною вести такі розмови: от, мов-ляв, треба, щоб Україна була самостійна, незалежна і т.д. Я собі якось і не думала, чого це дівчина, яка зі Східної України, починає бандерівцями цікавитись і незалежною Украї-ною. Я з нею цілком погоджуюся, що так, треба. І от вона мені на уроці пише записку: "Ну, Галю, доки ж у нас будуть російські розмови? Треба ж нам і зв'язок наводити." А я їй теж відписую: "Буде час – буде й зв'язок!" Вона приносить цю записку в МГБ – уявляєте, що там робиться? А я ж пишу просто здуру – ніякого зв'язку в мене не було.
Але був один випадок, про який я теж не пам'ятаю, чи вона теж писала, чи ні. Ми написали такі коротенькі, друкованими літерами листівочки, ішли вранці до школи і ті листівочки десь позатикали. Одну листівку міліціонер знайшов, відповідно передав, а по-тім зробили експертизу і з'ясували, що то моєю рукою написано. Так що те вже було. Так єдине, що слідчий мені міг зробити – що не 54-1"А", а 54-10, "антисоветская агитация".
А потім ще виявилося, що коли я приїхала в Костіполь, то там нас було "30 девочек и 1 мальчик" у групі. Той «мальчик» – то теж була дівчина, просто в неї прізвище було Мальчик. І всі "30 девочек" були комсомолки, одна я була не комсомолка.
В.В.Овсієнко: Вас не приймали чи Ви не хотіли?
Г.Л.Гордасевич: Я просто не подавала заяву, мені й не пропонували – не знаю, зре-штою, чи я б погодилася, чи ні, але мені ніхто не пропонував, у всякому разі. Нашій керів-ничці групи зразу в МГБ сказали, що за мною треба слідкувати, а вона, відповідно, сказала всім дівчатам. Вони приходила і говорила так: "Зараз ми проведемо комсомольські збори". Я знала, що я мушу вийти – бо комсомольські збори будуть. А вона розпитувала дівчат, що вони помітили за мною, що я сказала. Наприклад, на суді в мене Таня Лосик виступала і дала таке свідчення, що коли ми вчили географію Індії, а там міста Бендер-Нах, Бендер-Шахпур, Бендер-Аббас, то я казала: «О, виявляється, що бандери і в Індії є». То це було зафіксовано. Потім начебто комусь я сказала, що коли б була самостійна Україна, то я бу-ла б міністром. Цього я абсолютно не пам`ятаю, коли я і кому таке сказала. Коли Славко Чорновіл ішов у Президенти, то я подумала, що скажу йому: «Ти мене хоч на один день признач міністром». Щоб це збулося. (Сміється).
Слідчий у мене був, кажу, добрий чоловік. І викликав він мене, звичайно, ввечері на допит – що-небудь ми поговоримо, і то схоже було на те, що він до мене залицявся. Ну, поговорить, ну напише протокол якийсь і каже: "Ну что, отправить тебя в камеру?" Я си-джу, гордо задерши ніс. "Ну, как хотите, но у меня же лучше – посидим у меня". А в нього ж дійсно таки радіо, потім навпроти там парк, а в парку музика грає, липи пахнуть і цві-туть, і ти сидиш не на підлозі. В тюрмі там була чистота – абсолютно ніяких блощиць, ніяких вошей, ніяких щурів, але й ніяких меблів. Спали, сиділи і їли – все на підлозі. Ну, а тут хоч посидиш. "Ну, посиди, послушай радио." Я собі сиджу, він собі щось там пише, якісь свої конспекти, може, зі свого політичного навчання, а я собі в нього сиджу.
Потім приходить його жінка, яка теж там працювала: "Коля, идем домой." Він каже: "Не могу, я занят – допрос веду." – "Ну, я посижу у тебя." – "Ты не можешь у меня сидеть, моя подследственная может отказаться отвечать при посторонних." – "Ничего, будет отве-чать." І сідає. Він тоді мені задає якесь питання – і такими очима на мене дивиться! А я гордо кажу: "Я при посторонних отвечать не буду." Він каже: "Ну, вот видишь? Ну, возь-ми мой пистолет и иди". – "Зачем мне твой пистолет нужен!" Вона, по-моєму, ревнувала його до мене. Потім вона одного разу приносить і висипає йому цукерки. Вона пішла, а він ті цукерки віддав мені. Потім, я ще пам'ятаю, він мені булку був дав, і коли чергового викликав, то сказав йому: "Я ей булку дал, так вы у нее не отнимайте."
Але він мені зробити нічого не міг, окрім 54-10 – десять років. Тоді інших строків не було – тоді були 54-1"А" – повна котушка, 25 років, і 54-10 – "детский срок" 10 років. Пам'ятаю, сидить він, бідний, і треба йому щось знайти. Він каже: "Ну вот, смотри: как же ты говоришь, что ты не против советской власти? Вот у тебя стихотворение…". Я вже зараз того вірша не пам'ятаю, але там щось про весну, про те, що Горинь розлилася, немов безкрайнє синє море і т.д., і закінчувався так: "Зазеленіла рунь у полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". То він каже: "А какая у советских людей доля невідома? У со-ветских людей доля відома – мы идем к коммунизму. Значит, ты сама сознаешься, что бы-ла против советской власти и не знала, что тебя ожидает." Я не знаю, чи він сам всерйоз вірив у те.
Потім був іще такий випадок. Я цього не пам'ятаю – мені про це розповіла одна жін-ка з Тернополя. Вона хотіла про мене зробити телепередачу, а її чоловік – якесь високе начальство, то їй удалося виписати мою слідчу справу з Рівного, їй прислали. Правда, на руки їй не дали, вона там ходила в СБУ і разом з есбістом читала. А потім уже ми з нею розмовляли. То вона каже: "Пані Галю, знаєте, ми читали справу, там спочатку так спо-кійно-спокійно йде, а потім там є такий протокол чи вірші, що Ви чекали коханого біля калини, а він не прийшов – то Ви признаєтеся, що це шифровка, що Ви чекали зв'язкового в умовному місці. То ми подумали, що, може, Вас почали бити і Ви мусили признавати-ся?" Якщо я справді це сказала, то я просто хотіла надати собі значущості, що я сиджу недарма, що так, я була зв'язковою, але я їм нічого не скажу. І, між іншим, можу похвали-тися, тому що це те, чим можна хвалитися: до мого слідчого приходили інші слідчі і вели зі мною такі розмови, я їм доказувала, що незалежна Україна може бути, обов'язково буде, а вони сміялися. Я собі так уявляю зараз, що я в їхніх очах була як маленьке цуценятко. Його спеціально дратують і сміються з нього – ах, як воно огризається! Вони якось так до мене ставилися.
Нарешті 31 липня 1952 року мене судив обласний суд. Як належалося – 10 років. Ко-ли мені прочитали вирок, я сказала: "Спасибо." Суддя питає: "Вы поняли? Вам 10 лет да-ли." Я кажу: "Поняла, поняла, благодарю вас." Він зніяковів дуже і сказав: "Ну, благода-рить нас не за что." І швиденько втік. Оце таке було. Між іншим, мій слідчий був на суді. Я замість того, щоб переживати, що ось мене судять і мені 10 років дають, сиділа й диви-лася скоса на слідчого і раділа, що він прийшов – думаю: ага, значить, ти все-таки мною цікавишся.
Що б я хотіла сказати відразу, хоч то було пізніше... Коли мене звільнили – це було 24 грудня 1954 року, – я їхала в Рівне. Їхала я через Київ, і в Києві сиділа на вокзалі й че-кала, коли буде поїзд. І раптом чую: "Галю, це ти?" Я піднімаю голову – стоїть біля мене молода елегантно одягнена жінка й каже: "Галю, ти мене не впізнаєш?" А я маю жахливу пам'ять на обличчя, я не впізнаю нікого на світі, і Вас можу десь зустріти на вулиці й не впізнати, їй-Богу. Вона каже: "Я – Ліда." Коли вона сказала, що вона Ліда, я мимохіть гля-нула на її праву кисть і бачу, що в неї протез уже – а до того в неї протеза не було. І вона каже: "Так-так, я та сама Ліда". Ми з нею трішки поговорили про щось. Виявлялося, вона їхала – я не знаю, як вона встигла за цей час, чи вона в педучилищі більше вже не вчилася, – бо вона їхала на роботу в Севастополь прокурором. Це та сама Ліда, яка підходила до мене в Острозі на станції і питала, куди я їду, а я їй сказала, що я їду до Рівного.
Що Вам ще розказати?
В.В.Овсієнко: А Ви про ув'язнення розкажіть.
Г.Л.Гордасевич: Про ув'язнення? Ви знаєте, про ув'язнення в 2 і 3 номерах журналу "Дзвін" у цьому році має бути моя автобіографічна повість, називається "Соло для дівочо-го голосу". Там я все дуже детально описала.
Я, в принципі, нічого страшного не бачила. Я зараз роблю книжку про жінок-політв'язнів – як там з них знущалися, як їм важко доводилося в таборах – то я нічого та-кого не бачила. Чому? По-перше, в радянські часи закони час від часу змінювалися. Були такі періоди, коли дванадцятилітніх дітей розстрілювали, а от у 1952 році, якщо ти непов-нолітня, то тебе не відправляли за межі України. І мене відправили в Чернігів. У Чернігові було два політичні табори – у самому місті (він і зараз там є, тільки там жінки-битовички сидять), який був для чоловіків-інвалідів, а за Черніговом, де зараз фабрика ґумово-технічних виробів, був табір для жінок-інвалідів. Там були, окрім того, жінки з малими дітьми, до року. І там зібрали нас кілька десятків дівчаток, яким іще немає 18 років. Пів-року ми там були.
Там я застала смерть Сталіна. Дуже добре пам'ятаю. Я вчилася грати на баяні. Сиджу я в клубі з керівничкою і вчуся. У нас була хороша керівничка хору, але не було кому ако-мпанувати, ніхто не вмів грати. І тут приходить якась жінка й каже: "Прекращайте играть – Сталин заболел". Ця Ольга Матвіївна замахала на неї руками: "Перестаньте, что вы го-ворите!" Таким зляканим тоном вона це сказала, а та каже: "Да, только что по радио пере-дали, что Сталин заболел." І пам'ятаю, як його ховали. Ми якраз у нічну зміну працювали, то нас стягували з постелі, примушували всіх стояти, і ми всі стояли. Плакати ніхто не плакав, але й радіти ніхто не радів – дуже боялися, щоб не донесли.
Потім була беріївська амністія. За тою беріївською амністією випустили практично всіх "урок", і в Одесі зупинилася швейна фабрика, бо там працювали самі злодійки. А та швейна фабрика виготовляла білизну для солдатів, так що це було стратегічне виробницт-во. І тоді нас, 100 дівчат (нам уже по 18 років виповнилося), і жінок, у яких дітей забрали, якихось хворих, яких підлікували, – нас 100 чоловік привезли в Одесу. Привезли в Одесу нас 29 квітня, і треба було перед 1 Травня прибрати територію. То відібрали нас кількох, до кожної приставили солдата з автоматом, щоб попідмітали і позагрібали «запретку». Звичайно, перед тим з солдатами провели відповідну роботу: "Товарищи, здесь сидели преступники, но это сидели наши советские воры, а сейчас к нам везут тех, которые уби-вали солдат, так что вы должны быть высоко бдительными!" Ну, і я там загрібаю грабля-ми, а хлопець стоїть – мені 18 і йому 18. Він не може витерпіти, щоб не заговорити. І він мене питає: "Слушай, сколько ты наших солдат убила?" А я на нього глянула й кажу: "Ты будешь двадцать третий." А він так жахнувся: "Ну-ну, ты поосторожнее!"
Але треба сказати, що дуже скоро нас начальство дуже полюбило і говорило: "Гос-поди, да мы же с вами отдыхаем! Да вы же люди!" До нас в Одесі дуже добре ставилися. І коли місяців через три цих злодійок знову пересаджали – бо то ж були професійні злодій-ки, – а нас забирали, то начальство плакало, що нас забирають. І нас повезли-повезли – состав, у якому я була, опинився в Куйбишеві. Далі я вже відбувала в Куйбишеві. Приїха-ли ми туди десь у вересні 1953 року. Там ми працювали на заводі будівельних деталей. То було неважко, а головне – що це було поруч із зоною, так що нам не треба було кудись далеко йти – пропускають через ворота і все.
А потім у 1954 році... Робота там, звичайно, була вже важка. Нас тримали на важкій роботі. Наприклад, коли привозили баржі з цементом на Волзі, то нас возили розвантажу-вати ці баржі – дев'ять годин, мішок 50 кг на плечі – і тягаєш. То, звичайно, важко було. Через багато років я працювала редактором в управлінні по пресі, редагувала інструкції з техніки безпеки, то я собі це кожен раз згадувала, коли читала такий пункт: "Подросткам и женщинам запрещается поднимать тяжести весом более 20 кг". Думаю: отак, а я 50 кг носила.
А потім 1954 рік. Були два Укази, за якими знімалася одна третина строку, якщо до-бре поводишся, а малоліткам дві третини строку. Це проводився судовий розгляд, адмініс-трація табору подавала на перегляд, що, мовляв, людина добре працює, "она осознала, она наша". І мені зняли 3 роки і 8 місяців. У мене залишалося кілька місяців. І от що цікаво. Коли мене перший раз судили, я ж не плакала, я подякувала тому судді, потім мене завели в такий боксик, там солдати сидять і чекають, поки буде машина, а машини немає. А хло-пці молоді, їм цікаво. І я чую, що вони між собою кажуть: "Ну, ты спроси". – "Нет, ты спроси!" І от вони через двері починають зі мною розмовляти: "Вот, нужно было тебе про-тив советской власти?" Я відповідаю: "Так, я за самостійну Україну." – "А теперь отправят тебя на Чукотку!" – "Ничего, от Чукотки до Аляски недалеко!" І я не плакала. А тоді мені зняли 8 років... Підождіть – скільки це років?.. Одним словом, 2/3 мені зняли, залишалося мені всього кілька місяців відсидіти. А начальник табору до мене там добре ставився, йо-му, видно, жаль мене стало. І він подав мене ще раз на пересуд, щоб мені з тієї решти ще раз зняли одну третину. Але прокурор сказав, що він вважає, що не можна двічі одні й ті ж Укази застосовувати. Мов, "честь ей и хвала, что она хорошо работает, что она так пере-воспиталась, но я считаю, что она все-таки должна отсидеть". То як я потім плакала! Мені вже залишалося кілька місяців – а я так ридала, так ридала! Я вже знала, що це таке. Спо-чатку я собі не уявляла всього того, а тоді вже знала.
Одним словом, мене відпустили 24 грудня 1954 року. Але мені не було куди дівати-ся, тому що батько мій уже звільнився й залишився там, мама з сестрою збиралися їхати до нього. Причому мама, поки мене судили і поки я сиділа, переїхала з того Дібровця в Глухів, бо там у неї були далекі родичі. Вона туди переїхала і нікому не говорила, що в неї є дочка, яка сидить у тюрмі. І мені вона написала, що ти в жодному разі не приїжджай сю-ди, якщо звільнишся.
В.В.Овсієнко: А все-таки ви листувалися, так?
Г.Л.Гордасевич: Так, ми листувалися. Батькові моєму можна було тільки два листи на рік писати, а мені в той час обмеження такого не було. Ну, мені нікуди було діватися. А тут трапилося так, що буквально останній день я працюю в нічну зміну, а там десь прорвав газ. Мене поставили в тому місці стерегти, щоб, не дай Боже, поки приїдуть ремонтники, там ніхто сірника не запалив. Але перш ніж ремонтники, туди примчався заступник дире-ктора цього заводу. Завод був вільний, він не входив до системи Гулагу – ми там просто працювали. Він зі мною розговорився і з'ясувалося, що він єврей зі Львова. І коли він діз-нався, що я вже завтра звільняюся і мені нікуди діватися, він сказав (українською мовою зі мною заговорив): "Слухай, то залишайся тут, я тебе влаштую в гуртожиток, тут є такі ро-боти – мотористом (між іншим, я вміла мотористом працювати), і будеш працювати." І коли мене викликають у спецчастину і питають, куди мені виписувати направлення і куди я поїду, я кажу: "Я никуда не поеду, я остаюсь здесь." – "А тебе здесь нельзя." – "А почему нельзя?" Бо наші звільнялися і залишалися на цьому ж заводі працювати. "А у них не та-кая статья, как у тебя." – "Ну, в таком случае мне нужно ехать на Колыму к отцу." – "А туда тебе тоже нельзя." – "А почему? У моего отца 54-1"а" и он там." – "Ну, он там сидел, он там и остался, а тебе туда ехать нельзя."
З'ясувалося, що мені нікуди їхати. Я тоді була все-таки досить наївна й думала, що якщо я приїду в Рівне і прийду в міську раду та скажу, що от я добросовісно відсиділа і мені ніде дітися, то мене кудись влаштують на роботу, десь мене поселять. А коли я при-йшла, то мені сказали: "А зачем ты нам нужна? Ты что – жила когда-нибудь в Ровно? Ты где родилась – в Кременце? Ну и езжай себе в Кременец." А що мені їхати в Крем'янець, коли я там узагалі ніколи не була? "А где ты жила – в Городце? Ну и езжай в Городец!" А що мені їхати в Городець, якщо там, знову ж таки, нічого немає? Куди і до кого я в той Городець приїду?
Я зрештою з Рівного приїхала в Костопіль до батькової матері. Кілька днів я там по-жила, а як тільки свята минули, я пішла в оргнабір, завербувалася і приїхала в Донбас. Отаким чином я потрапила на Донбас.
Ну, а далі що? А далі... Знаєте що, далі я не буду поки що розповідати. Хоча там бу-ли такі моменти, коли я зібрала свої вірші... А, може, я все-таки розкажу, як я зі Славком Чорноволом познайомилася.
В.В.Овсієнко: То так, то так. Потім – які впродовж усього життя у Вас були дочи-ніння зі владою. І Ви багатьох людей знали. Зокрема, я знаю, що Ви листувалися з Чорно-волом, коли він сидів у Мордовії, – це теж цікавий момент. То, будь ласка, продовжуймо розмову.
Г.Л.Гордасевич: Як трапилося? По-перше, коли я приїхала на Донеччину, то, ма-буть, якимось чином я викликала до себе увагу КГБ. То вже було не МГБ, а КГБ. Між ін-шим, у цій книжці, що я пишу (не пишу, а укладаю), я бачу, що люди часто помиляються і пишуть "МГБ", коли його ще не було, а було НКВД, або пишуть "КГБ", коли ще було МГБ і так далі. Я вирішила, що я не буду цього виправляти – як люди пам'ятають, хай так і бу-де. Бо це особисті спогади людей, це ж не підручник.
Коли я приїхала на Донеччину, то працювала я різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку і пішла я в вечірню школу. Пішла в 9 клас – думала, що закінчу 9-10 класи і поступлю в університет на фізичний факультет. Письменником я не збиралася стати в жо-дному разі.
В.В.Овсієнко: Це в нас який рік?
Г.Л.Гордасевич: Це 1955 рік, у січні 1955 року я приїхала туди. Але ж у мене пас-порт виданий "на основании справки об освобождении", мене ніхто з таким паспортом в університет не прийме. Я пишу заяву в Верховну Раду України з проханням зняти з мене судимість. І отримала я листа, що судимість, виявляється, з мене знята ще раніше Верхов-ним Судом. Я беру цю довідку і йду в паспортний стіл, щоб мені поміняти паспорт, а мені кажуть, що мені ще потрібна метрика. А метрику мою забрали, коли мене арештовували. Я тоді пишу лист у Рівне в Управління КГБ з проханням повернути мені мої документи і отримую від них лист, що мої документи будуть переслані в Сталіно (тоді ще місто нази-валося Сталіно, а не Донецьк), в Сталінське КГБ, і мене тоді повідомлять. Там, власне, не було, що повідомляти – що буде переслано в Сталінське КГБ.
Я тоді йду в КГБ. Там така кімнатка, телефон, і треба дзвонити, там ніякого чергово-го в очі не бачиш, треба тому черговому дзвонити по телефону. Я дзвоню. Мене питають: "Какое у Вас дело?" Я кажу: "Вам должны переслать мои документы из Ровно." – "А Вы что, там работали?" – "Нет, я там сидела". І тоді таке довге-довге розгублене мовчання в слухавці, а потім мені сказали: "Когда мы получим, мы вам сообщим. Идите." Потім мене повідомили, і я отримала новий паспорт, у якому вже не було написано "на основании справки об освобождении".
Зі мною час від часу зустрічалися ці «товариші» – як живеш, чи не проти радянської влади і так далі. Я, звичайно, їм відповідала, що я не проти радянської влади, у мене все нормально, я щаслива, що маю можливість учитися. Я дуже фізикою цікавилася і дуже хотіла бути вченим-фізиком, а письменником я абсолютно не планувала стати.
А потім трапилося так. Я жила в Донецьку, працювала в друкарні, а мій син був у дитячому садку цілодобово, оскільки в друкарні була позмінна робота. Це було біля так званої експериментальної школи (№5 у Донецьку. – В.О.), на якій художник Григорій Си-ниця зі своєю бригадою робив мозаїчні панно. І коли я з Богданом проходила мимо, Бог-данові цікаво, що ж це таке, і він попросився подивитися. Ми з ним підійшли ближче і розмовляємо. А я з ним завжди розмовляла тільки українською. Від самого його наро-дження розмовляла українською, і виходило так, що він цілий тиждень у садку російською розмовляє, і коли я його в суботу забираю, то він іще говорить російською. Я це слухаю, а потім кажу: "Ну, добре, а тепер повтори мені це українською". Він мені говорив українсь-кою. І в неділю до вечора він уже цілком говорив тільки українською. А в понеділок я йо-го знову відводила в садок. Отаке було.
Одним словом, ми з ним стоїмо, щось я йому пояснюю, як це робиться. А тоді хтось із художників теж українською мовою запитав мене: "А Ви звідки приїхали?" Хто це спи-тав, я не пам'ятаю. Я кажу: "Нізвідки, ми тут живемо." – "А що ж Ви українською мовою розмовляєте?" – "Мої батьки зі мною розмовляли українською мовою, і я зі своєю дити-ною розмовляю українською." Таким чином я познайомилася – це був Григорій Синиця, була Алла Горська, був Віктор Зарецький, був ще якийсь чоловік і якась жінка, але я їх чомусь абсолютно не пам'ятаю. І Надійка Світлична.
В.В.Овсієнко: То це ж який рік був уже?
Г.Л.Гордасевич: Це був 1965 рік, це було десь так літо 1965 року. Таким чином я з ними познайомилася, і найбільше чомусь ми з Надійкою подружилися. Надійці дуже мій син сподобався. У мене є її листи того часу, то вона не стільки до мене писала, скільки до мого сина, хоч йому чотири роки було.
В.В.Овсієнко: А якого року син?
Г.Л.Гордасевич: 1961-го, йому 4 роки тоді було. Я добре пам'ятаю, по-перше, що ми з ними разом ходили в філармонію – був якийсь концерт української музики. Це я добре пам'ятаю, що ми були разом, бо я тоді звернула увагу, що в Алли Горської дуже попечені руки – це ж цемент. Коли я проходила і там біля них сиділа, вони були в робочому, і руки в цементі – то там не помітно, а коли ми прийшли в філармонію, вона більш-менш одяг-нена і руки помиті, то я бачу, що вони в неї такі потріскані-потріскані. У мене є вірш, при-свячений Аллі Горській – то там якраз про це є.
Потім вони були в мене на дні народження 31 березня 1966 року. Це я точно пам'я-таю, бо в мене якраз уже мала виходити книжка, і вони мені розповідали, що проходять біля кожної книгарні, обов'язково заходять і питають, чи є книжка Галини Гордасевич "Веселки на тротуарах".
А зі Славком мене познайомила Надійка Світлична, і це було – я точно пам'ятаю да-ту – 13 грудня 1965 року. Я отримала телеграму від Володимира Підпалого – він був реда-ктором книжки, – щоб я приїхала для роботи з редактором. Я приїжджаю – от не пам'я-таю: мабуть, у мене був робочий телефон Надійки, що я приїхала і зразу їй подзвонила... Я в них ночувала, між іншим, на цій...
В.В.Овсієнко: Уманській?
Г.Л.Гордасевич: Так, оцей маленький будиночок, Оксани Мешко.
В.В.Овсієнко: Оксани Мешко? То це на Верболозній, 16.
Г.Л.Гордасевич: Так, Верболозна, 16. Бо Надійка ж тоді з її сином Олесем Сергієн-ком була одружена, так що я в них ночувала, це я пам'ятаю. Одним словом, я найперше – розлітаюся, Надійку розшукую і хвалюся: "Надійко, у мене виходить книжка!" Вона каже: "Слухай, у мене є хороший знайомий, він працює в газеті "Друг читача" – ходімо, я зараз вас познайомлю і він дасть анонс." Ми приходимо – а це Славко Чорновіл, – і він каже: "Ой, дівчата, як вчасно ви прийшли! Щойно мені дзвонив Євген Сверстюк – у нього день народження сьогодні, він збирається прийти сюди. Ми збиралися піти собі і десь там ви-пити по скляночці вина. Підете з нами?" Надійка каже, що підемо, а я тим більше – чому б не піти, мені то все цікаво.
Прийшов Євген, прийшов з Іваном. А я поняття не мала, хто такий Чорновіл. Хто такий Сверстюк, я вже знала, бо я вже почала ходити в літературне об'єднання... Справа в тому – це, мабуть, треба було б сказати, – що у вересні 1963 року я випадково зайшла в літературне об'єднання "Обрій" – це в Донецьку, при газеті "Комсомолец Донбасса". Керу-вав цим об'єднанням такий Йосип Курлак. Там був Василь Стус, але Василь Стус якраз у тому році поступив в аспірантуру. Та коли приїжджав додому, то він обов'язково прихо-див туди. Там був Василь Захарченко, там був Володя Міщенко, там був Льоня Талалай. Там була велика група і росіян, і українців. Звідти вийшло багато письменників. Мені там дуже цікаво стало, і потім мене як прорвало – у мене почали писатися вірші. Наприклад, за три роки в тюрмі я жодного вірша не склала, а то в мене мало не кожен день вірш з'явля-ється! Я почала туди ходити. Там робили літературні сторінки в молодіжній газеті, мене там друкували, по радіо передачі робили, потім від обкому комсомолу ми їздили виступа-ти – і я таки зрозуміла, що я таки мушу бути письменником, що це моє покликання, а не фізика.
Мене якось дуже швидко поставили в план "Радянського письменника". Був такий випадок, що в Донецьк приїхав Борислав Степанюк, він тоді був заступником головного редактора. Я якраз зайшла в Спілку письменників, а вони там були всі підвипивши: "О, Галю, заходь! Бориславе, знайомся – тут наша молода талановита..." І так далі. Він сказав: "А Ви нам свій рукопис прислали?" – "Та ні, я ще не думала про те, щоб видавати книж-ку." – "Ну що Ви! Негайно присилайте рукопис!" Мені поет Віктор Соколов допоміг скла-сти рукопис, ми послали, і мене поза планом видали – через півроку в мене вийшла книж-ка.
В.В.Овсієнко: Це якого року?
Г.Л.Гордасевич: То було в 1965 році – я їм послала рукопис, а сама поїхала в Моск-ву поступати в Літературний інститут на заочне відділення. Коли я через місяць поверну-лася, то вже мала рецензію Григорія Донця, дуже хорошу – що то так талановито, що тре-ба видавати, – і мала листа, щоб я негайно доопрацьовувала і знову висилала. А доопра-цьовувати я не вміла – просто в мене вже були нові вірші, я вставила нові вірші, прислала, і вже в грудні я приїхала в Київ для роботи з редактором.
А коли я почала ходити в літоб'єднання, то почала ходити і в бібліотеку, брати всі українські газети й журнали. Я дуже уважно читала, які там вірші, які там оповідання, які там статті. Хто такий Євген Сверстюк, я знала, тому що він друкувався, по-моєму, в моло-діжній "Комсомолці" – "Молода Україна" вона називалася чи якось так.
В.В.Овсієнко: "Молодь України"?
Г.Л.Гордасевич: "Молодь України" – він там друкувався. Одним словом, хто такий Сверстюк, я вже знала. Він прийшов не один, він прийшов з дуже красивим чорнооким хлопцем. Ми познайомилися – він сказав: "Іван", я сказала "Галина". А потім я Надійку відвела й запитала: "Надійко, а хто такий Іван?" Вона каже: "Дзюба". А хто такий Дзюба, я теж уже знала, бо він теж друкувався.
І от ми йдемо. Я дуже добре пам'ятаю, що та редакція була десь біля жовтого корпу-су університету, тому що ми йдемо вниз отак по проспекту Шевченка – ідемо і сміємося, нам так весело, так чогось регочемо. Хтось із хлопців каже: "О! Уже нас сфотографували!" А до мене не доходить, хто нас сфотографував і хто нас має фотографувати. Вони всі смі-ються – і я сміюся. Якраз відкрився дегустаційний зал "Закарпатська троянда", такий під-вал. От ми зайшли туди, сіли на таких бочечках. Але хлопці були голодні – а там дегуста-ційний зал, не було ніяких закусок, там тільки вино для дегустації. То хтось із хлопців збігав, узяв цілий клунок пиріжків смажених. Ми собі пили вино, їли і дуже сміялися, ду-же нам чомусь весело було. А біля нас крутився швейцар, такий з сивими вусами. А ми ж українською говоримо, а він: "Українською говоріть! Оце, хлопці, коли я в громадянську служив у Котовського..." – починає щось там розповідати, а тут його покликали, він віді-йшов. А хлопці кажуть: "Цікаво, а він у Дзержинського не служив?"
Оце таке в мене було знайомство. Зі Славком у мене зразу дружні стосунки встано-вилися. Я йому дала свою адресу, дала свій робочий телефон. Я тоді працювала вже... Ні-ні, я не могла дати робочий телефон, бо тоді я ще не працювала в управлінні преси – я тоді ще працювала в друкарні. Одним словом, десь через місяців два я якимось чином дізнаю-ся, що Чорновіл має приїхати в Донецьк і він питається мене, чи можна в мене переночу-вати, то я кажу, що, звичайно, можна. Він приїжджає. Потім – то разів два було чи три, я не пам'ятаю, за яким разом то було, що він мені сказав, щоб я зібрала хлопців, яким, як я вважаю, можна щось сказати. Я подзвонила Василю Захарченку, подзвонила Володі Мі-щенку. Володя Міщенко прийшов, а Захарченко сказав, що він хворий, і не прийшов. А Чорновіл приїхав і привіз працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Він від-дав її Володі, і про це КГБ таки ніколи не дізналося. Цього Володю Міщенка не судили, але йому двічі влаштовували громадянські суди за місцем роботи і з роботи звільняли, але цього випадку йому ніколи не згадували.
Тоді, звичайно, КГБ мною дуже зацікавилося, дуже вони мене вмовляли і дуже пере-конували, як мені буде добре, якщо я буду з ними співпрацювати. Я навіть можу сказати, що щоб показати мені, яка в мене буде цікава робота, вони мене послали були в Польщу, де, начебто, на мене мали вийти якісь... Ніби існує якийсь зв'язок Париж – Донецьк через Польщу, і от мене там мають підключити...
Я їздила в Польщу і через те попала в страшно дурну ситуацію. Мене послали з гру-пою туристів-шахтарів. Ну, добре, їдемо. А я весь час там озираюся, хто ж на мене пови-нен вийти. Уже ми завтра маємо їхати. Так під вечір я сиджу в кав'ярні в фойє, ми п'ємо каву з Остапом Лабським – є у Варшаві такий український поет, я з ним познайомилася. Раптом дивлюся – стоять якихось два молоді чоловіки у таких коричневих костюмах і так на мене пильно дивляться і між собою перемовляються. Ну, думаю, мабуть, це вони і є. Коли той Лабський пішов, я так повільно йду і чую, що за мною хтось іде, доганяє мене. Я зупинилася, а він каже: "A czego pani tak wzdycha?" А я кажу, що дуже додому далеко. Я польською розмовляю вільно. І ми собі з ним розговорилися, він з'ясовує, що я ніколи не була в нічному ресторані і запрошує мене в нічний ресторан. А я ж собі думаю, що це ж, мабуть, агент, який на мене вийшов, і погоджуюся. А він мені каже: "Тільки, знаєте, я маю колегу – то, може, Ви якусь би свою подругу привели?" А тут іде Валя з нашої групи. Я кажу: "Валю, тут мої знайомі запрошують нас у нічний ресторан."
Ми сідаємо до них у машину, вони нас везуть. Коли вони вивезли нас у ліс за Варша-ву, я трохи злякалася – думаю: чорт його знає, що буде. Але вони сказали, що спочатку повезуть нас у той ресторан, де Гомулка і все їхнє начальство буває. Але коли ми приїхали туди (це був березень), з'ясувалося, що танців там немає і нічого цікавого нема. Ми там повечеряли, повернулися назад у Варшаву. Потім ми ще пішли в ресторан, туди, де тан-цювали. Над ранок вони відвезли нас додому, ми обмінялися адресами. Валька мала "бал-дёж", казала: "Боже мой, да разве сравнить с этими нашими шахтерами? Он же на проща-ние ручку мне поцеловал!"
Але ніяких зв'язків мені не передали, з тим я й повернулася. Коли в мене знову була зустріч, я сказала, що ніхто на мене не виходив. – "Они решили, что сами справятся, они не хотят нам эти связи передавать." Але коли мене почали... Ну, спочатку я таки дійсно не розібралася… Розумієте, Василю, мені здавалося, що проти радянської влади – це було тільки на Заході, це тільки УПА, мені в голову не приходило, що зараз, у 1965 році, якийсь Славко Чорновіл, який родом із Чернігівщини...
В.В.Овсієнко: Черкащини.
Г.Л.Гордасевич: ...з Черкащини, що Надійка Світлична, яка взагалі родом з Луган-щини – що вони можуть бути проти радянської влади! Я, з одного боку, була вже вчена і була дещо насторожена, але, з другого боку, коли нарешті до мене це дійшло, коли я зро-зуміла, хто вони такі і що думають, то якщо я спочатку з КГБ розмовляла так, що "ну вот, если я узнаю, если что-то будет такое, я конечно и безусловно", то потім – то вже був десь 1969 рік – я їм сказала: "Нет, ничего я вам говорить не буду, потому что за этими людьми правда." Ви собі не уявляєте, як вони на мене з'їлися! Зараз я сама собі дивуюся, чому це Алла Горська загинула, а не я. Як вони мені погрожували! "Смотрите, мало ли что может случиться!" Їх страшно то заїло, тому що я їх десь років чотири за ніс водила, я їм нічого, в принципі... Ну, так, приїжджав Славко Чорновіл, ночував у мене – то вони й самі знали, що він ночував у мене: "А о чем вы с ним разговаривали?" – "Мы разговаривали на лите-ратурные темы, и все – я ему читала свои стихи, могу показать". У мене й зараз є цей за-писник, де рукою Славка написані всякі поправки. "Ну, я читала ему свои стихи, он мне говорил, что хорошее и что плохое. Антисоветских разговоров у нас никаких не было." Про те, що мені ще Надійка дала читати працю Дзюби, коли я в них ночувала на Верболо-зній,– того я не сказала. І про те, що Чорновіл давав Володі Міщенку цю працю, я теж не сказала, і вони цього не знали.
А десь уже в 1968 чи 1969 році, коли я їм сказала, щоб вони від мене відчепилися, нічого я їм говорити не буду, то вони мені дуже погрожували. Тоді я взяла якісь свої вір-ші, які я вважала, що вони варті того, щоб залишитися, переписала, віддала Аллі Горській і сказала: "Алла, якби зі мною щось трапилося, то нехай ці вірші будуть у Вас." Але, бачи-те, вийшло зовсім навпаки – трапилося з Аллою Горською. Коли Аллу Горську ховали, мені Надійка дала телеграму, але ту телеграму мені доставили… Власне, мені син привіз її на роботу о першій годині в той день, коли Аллу ховали.
В.В.Овсієнко: Її 7 грудня 1970 року ховали.
Г.Л.Гордасевич: Я не пам'ятаю. Я тільки добре пам'ятаю, що якраз десь опівдні пе-рерва – і раптом відчиняються двері, заходить мій син на роботу до мене (я тоді вже в управленні преси працювала). Я трохи перелякалася, кажу: "Чого ти приїхав?" Він каже: "Мамо, тобі телеграма." Я читаю цю телеграму – вона в мене десь є – "Загинула Алла Гор-ська, похорон такого-то числа (цифри не пам'ятаю) о 16-й годині". А то був той день, три-надцята година, тобто я ніяк не могла приїхати.
Зі Славком ми листувалися. Навіть коли він уже з Києва у Львів перебрався, ми, зда-ється, листувалися. У нас було таке жартівливе листування. Він мене називав своєю люба-скою. То було так. Коли він у мене ночував, сидимо ми собі з ним, п'ємо – я не пам'ятаю, може й вино пили, може, чай пили. Він каже: "Галю, знаєш, а ти гарна дівчина, мабуть я тебе візьму в свої любаски." А я кажу: "Ой, Славко, та я завжди готова." Він симпатичний хлопець був, такий веселий, мені з ним чомусь дуже легко було і дуже я себе вільно з ним почувала. А він каже: "Ні, знаєш що, я ще подумаю."
Він поїхав. І буквально через тиждень мій день народження, 1966-й рік. Я отримую телеграму: "Связи выдающимся событием переводитесь кандидатом в члены. Черновол". У мене ця телеграма теж є. Таке було в нас листування, таке собі більше жартівливе. А потім воно обірвалося, я не знала, правду кажучи... З Надійкою я листувалася до її арешту, причому останнім часом я писала їй на Головпошту "до запитання". І мені лист повернув-ся "за невостребованием". Про те, що вона арештована, я не знала.
В.В.Овсієнко: 18 травня 1972 року вона була заарештована.
Г.Л.Гордасевич: Я все це маю в своїй книжці, але я цифри теж не запам’ятовую. Одним словом, ні про те, що Олесь Сергієнко був арештований, я нічого не знала, ні про те, що Чорновіл був арештований, мені ніхто нічого не писав. Може, люди думали, що я якось знаю, але я того нічого не знала і навіть що Надійку арештували, я теж не знала. По-тім уже я знала, коли вже Чорновола третій раз посадили, то я вже знала, що він сидить.
Був кінець 70-х років, коли я познайомилася з одним таким чоловіком, він і зараз живе, звуть його Ярослав Гомза. Знаєте?
В.В.Овсієнко: Не тільки чув таке прізвище, а й знаю його.
Г.Л.Гордасевич: То розумна, порядна людина, то чесна людина, йому я вірю абсо-лютно. А, наприклад, того, кого були вибрали заступником Лук'яненка в УРП, – то то про-вокатор був.
В.В.Овсієнко: Гребенюк Григорій?
Г.Л.Гордасевич: Гребенюк. То провокатор.
В.В.Овсієнко: Цікаво Левко Лук'яненко про нього казав. Тоді вже, коли ми сиділи на Уралі, він згадував Гребенюка, що знав його раніше. Він був близький до Олекси Тихо-го.
Г.Л.Гордасевич: Він був свідком у Олекси Тихого.
В.В.Овсієнко: Левко каже: от його не посадили, а нехай би посидів. Так Левко ска-зав.
Г.Л.Гордасевич: Його не посадили, тому що він був... Розумієте, він почав мені ні з того, ні з сього... Я з ним не була знайома, і раптом отримую листи від незнайомої люди-ни. І листи такі, що якщо КГБ їх перехопить, то за них цілком можна посадити. Я собі читала ці листи і думала, чи це дурень, чи це провокатор, який спеціально таке пише. Я йому пишу, що, пробачте, я не хотіла б таких листів отримувати, а він мені знову пише, що от бажаю Вам щастя, якщо тільки українцям може бути на цьому світі щастя, щось таке. Розумієте, такий лист.
В.В.Овсієнко: З таким фальшивим патосом...
Г.Л.Гордасевич: Так, так. Так от, я познайомилася з тим Гомзою і ми з ним подру-жилися, він мені симпатичний був. Якось розговорилися про Чорновола. Я кажу, що я б йому писала, якби знала куди. А він каже: "А в мене є адреса Чорновола." Він дав мені адресу Чорновола – це вже Славко сидів свій третій строк, – і я написала йому листа в Якутію, отримала від нього, то ми вже з ним листувалися. То було з початку 80-х років і вже до самого його визволення.
В.В.Овсієнко: Хіба в Мордовію Ви не писали йому листів?
Г.Л.Гордасевич: Ні, в Мордовію я не писала листів. Я йому писала, по-моєму, тіль-ки вже в якутський табір. То десь із 80-го року. У мене всі його листи є. Якраз учора Ми-хайлина Коцюбинська до мене підійшла і попросила, якщо в мене є його листи, то щоб я їй дала чи ксерокси, чи машинописні копії, бо вона збирає це. Я всі ці листи зберігаю, так що маю. Ну, ми, щоправда, з ним не дуже... Він мені написав, що не зможе часто писати, бо йому можна тільки два листи на місяць писати, а я йому написала, що, голубчику, ти не задавайся, бо моєму батькові можна було два на рік, так що два на місяць – то ще не таке страшне. А потім я йому писала обов'язково з повідомленням про вручення, то він писав на ньому: «Вітаю з Новим роком!», «Вітаю з днем народження!». Воно доходило. Хоча кілька повідомлень у мене є, де розписані...

Галина Гордасевич. Знімок В.Овсієнка 3 лютого 2001 року.
[Решта інтерв`ю буде додана]