Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Василь ЛІСОВИЙ. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

15.07.2007 | Лісовий Василь Семенович | Стаття для Енциклопедії сучасної України (ЕСУ)
Василь ЛІСОВИЙ. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ.
Словом “дисидент” (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва для єретиків, стали називати осіб, які в 60-х – на поч. 80-х рр. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Збільшення кількості осіб, які у 60 – 80-х рр. відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними, дало підставу говорити про “дисидентський рух” в СРСР. Самі учасники цього руху не використовували слово “дисидент” як самоназву: використання цього слова має західне походження. Більшість учасників українського Д. р (що пізніше набув характеру правозахисного), пройшли крізь різного роду переслідування, звільнення з навчальних закладів, позбавлення праці, найактивніші з них – крізь табори, тюрми та заслання. Деякі з них загинули у таборах: Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус, О. Тихий. Окремі були кинуті в психлікарні, стали жертвами злочинної психіатрії (Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський). Учасників руху можна поділити на дві групи: тих, хто публічно (відкрито) критикував офіційну ідеологію та політику – письмово або усно; тих, хто виготовляв, переховував та поширював позацензурну літературу (так званий “самвидав”). Ці дві групи діяли в оточенні “пасивних” учасників – тих, які знали про діяльність осіб із названих двох груп, спілкувалися з ними, симпатизували їхнім ідеям (а нерідко дотримувалися навіть радикальніших поглядів) та були читачами позацензурної літератури. Найбільшого поширення Д. р. набрав в Україні, Росії, Естонії, Латвії, Литві та меншою мірою у Вірменії та Грузії.
Дисидентський рух хоча й містив політичний складник, але його підґрунтям був інтелектуально-культурний рух. Українська інтелігенція, скориставшись процесом десталінізації, започаткованим відомим виступом М. Хрущова на 20-му з’їзді КПРС у 1956 р., започаткувала нову спробу національно-культурного відродження, названого рухом «шістдесятників». Цим словом стали позначати тих представників творчої інтелігенції, які намагались модернізувати українську культуру і мали мужність своєю творчістю чинити опір владі, яка кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це призвело до поєднання інтелектуально-культурного руху з громадянсько-політичною дією, що дає підставу називати цей рух рухом опору російському шовінізму та комуністичному тоталітаризму. У словесному мистецтві попереду йшла поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), літературознавство та літературна критика (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, Михайлина Коцюбинська). Якщо оцінювати літературно-мистецький рух шістдесятників, беручи до уваги стилістичні особливості та зміст творів, то можна виокремити кілька тенденцій: (а) переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.), (б) екзистенціалізм, (в) архетипічний символізм та космічний спірітуалізм; (г) «модернізм» – за умови, що термін «модернізм» будемо використовувати не в його вузькому значенні (як назву певної естетики чи стилю), а в широкому – як спробу «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні течії у літературі та мистецтві 20-го ст.. Тенденція, названа «екзистенціалізмом», представлена наголосом на цінності внутрішнього духовного світу особистості, сприйманні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світосприймання і світорозуміння зазнав певного впливу західного літературного екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Сент-Екзюпері), включаючи літературу і мистецтво абсурду (Камю, Кафка), але суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи з системою та усвідомлення трагічного стану української нації (див. Екзистенціалізм, Абсурд). Найбільш виразно ця тенденція представлена у поезіях та публіцистиці найвидатнішого поета 60 – 80-х років – Василя Стуса.
Висловом «архетипічний символізм» тут позначено спроби інтуїтивно-символічного «висвічення» архетипів, які або утворюють підтекст української культурної самобутності (зокрема, спроби символічно-метафоричної «репрезентації» структур колективного підсвідомого) або ж стосуються метафорики буття та космосу. На інтелектуальному рівні перша тенденція перегукувалася з психоаналізом К.Ґ. Юнга. Цей літературно-мистецький рух можна також позначити як рух «до джерел». Він знайшов свій вияв у різних видах мистецтва 60-х років: у живописі наївістів (Катерина Білокур, Марія Примаченко, Ліза Миронова), у живописі «раннього» Панаса Заливахи, у пластиці Галини Севрук, у пісенній творчості Ніни Матвієнко, у композиторській творчості (М. Скорик, В. Івасюк та ін.), у хоровій пісенній творчості (Л. Ященко та ін.), у «поетичному кіно» У поезії цей рух представлений інтересом до поезії Богдана-Ігоря Антонича та у поетичній творчості І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим‘юка (70-і роки) та ін. Мотиви абсурду найбільш виразно представлені в поезії М. Холодного, Г. Чубая, почасти в поезії І. Сокульського. Буттєвий (метафізичний) символізм представлений у поезії М. Воробйова. Супроводом цього мистецького руху було пожвавлення інтересу до етнографічних досліджень, відродження української обрядовості (наприклад, колядок, які влада також намагалася забороняти).
Дещо відмінним, хоча й близьким до цього напрямку мислення, була літературно-філософська течія, яку можна позначити терміном «космічний спірітуалізм» – витворення символіки та метафорики, яка стосувалася погляду на людину і націю як частину одухотвореного Всесвіту (О. Бердник та ін.). Окрім того, були спроби і раціонального обґрунтування погляду на людську діяльність у масштабі Всесвіту. Таку спробу маємо у творах та статтях М. Руденка, який наголосив на важливості деяких «забутих» ідей – С. А. Подолинського та В. І. Вернадського. Сам цей напрямок мислення вартий високого поцінування і відповідає ідеям деяких із сучасних західних філософів (наприклад, ідеї «спільносвіту» К. М. Маєр-Абіха)
Якщо термін «модернізм» використати у значенні «осучаснення» естетики і стилю, то ним охопимо різні новаторські естетичні тенденції, включаючи використання деяких мистецьких стилів 20-го ст. – в поезії (Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), у живописі (І. Марчук, В. Медвідь та ін.), в музиці (Сильвестров, Грабовський, Скорик, Станкович та ін.) тощо (див. Модернізм, Авангард, Абстракціонізм, Експресіонізм, Сюрреалізм та ін.). Це мистецтво існувало на межі між публічністю і підпіллям, але андеграунд у даному разі був вимушеним (і це важлива відмінність від західних чи сучасних його різновидів). Супроводом і натхненником цих літературно-мистецьких оновлень була громадська діяльність і творчість таких літературознавців та літературних критиків як І. Світличний, І Дзюба, Є Сверстюк, найбільш резонансні твори яких поширювались у самвидаві. Серед інших галузей суспільних наук та гуманістики необхідно відзначити істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан та ін.), а також журналістів (В. Чорновіл, В. Марченко).
Що стосується основних інтелектуальних спрямувань у гуманістиці та філософії, поряд з тенденцією екзистенціалізму, можна назвати ще три тенденції, не завше чітко артикульовані: філософський неоконсерватизм, критичний раціоналізм та філософський ревізіонізм («критична діалектика»). Тенденція неоконсерватизму («ліберального консерватизму») найбільш виразно представлена літературно-філософською есеїстикою Євгена Сверстюка («Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється» та ін.), поширюваних у самвидаві. Маємо справу радше з «традицією Гердера», в якій «кордоцентризм» та особоцентризм екзистенціалізму діалогічно доповнюється наголосом на важливості традиції як джерела цінностей і сенсів. Але традицію в інтелектуально-культурному русі шістдесятників розуміли не як збереження культурних здобутків минулого в їх незмінному вигляді, а як оновлення, переосмислення та доповнення власною творчістю. І саме такий підхід до розуміння традиції дозволяє зрозуміти поєднання, з одного боку, руху «до джерел», з іншого боку, новаторський характер літературної та мистецької творчості шістдесятників. У цьому напрямку мислення важливу роль відіграє інтуїція, а в стилі мовлення – використання символів і метафор. Цей спосіб мислення та мовлення лежить ближче до «філософського стилю» Г. Сковороди, аніж до аналітичного напрямку. У західній філософії 20-го ст. цей стиль представлений радше філософією життя (екзистенціалізмом, інтуїтивізмом А. Бергсона, герменевтикою). У цьому наголосі на традиції можна віднаходити деякі перегуки з філософією пізнього Гайдеґґера та філософською герменевтикою Ґадамера, Навряд чи можна заперечувати певний вплив ідей цих філософів (запозичених, зокрема, з коментарів тодішніх «критиків буржуазної філософії») на літературну та мистецьку творчість. Але не стільки ці зовнішні впливи як потреби національно-культурного відродження спонукали до спроб подолати відсікання українців від культурної традиції, яку практикував комуністичний режим. Вислів «критичний раціоналізм» тут вжито у широкому значенні (на противагу його використанню до філософії К. Поппера) для позначення більшою мірою аналітичного підходу, націленого на критику різного роду міфологем та стереотипів, впроваджених офіційною ідеологією. Прикладом такого спрямування мислення можуть служити такі видатні твори українського самвидаву як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Возз‘єднання чи приєднання?» М. Брайчевського, «Право жити» Ю. Бадзя та деякі ін. У професійній (академічній) філософії у 60 – 80-і роки спостерігалась явно не артикульована опозиція між логіко-аналітичним та діалектичним підходом («суперечка логіків і діалектиків»). Прихильники діалектичного підходу намагались розвинути варіант «критичної діалектики» («ревізіонізм»). Одначе, радше з причин короткочасності відлиги, як аналітична, так і ревізіоністська тенденція у професійній радянській філософії не привела до появи суспільно резонансного твору чи такого, що був би важливим у контексті західної філософської традиції. Та хоча названі інтелектуальні тенденції не були виразно представлені текстами, вони характеризували тодішні дискусії в «кулуарах»: нехтування ними, як і названими вище тенденціями в літературно-мистецькому житті, збіднює розуміння інтелектуальної атмосфери 60-х років.
Створення та поширення самвидавської літератури стало основним способом діяльності Д. р. (див. Самвидав). Твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, книга В. Чорновола “Лихо з розуму”, велика стаття М. Брайчевського “Возз‘єднання чи приєднання?”, статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, І. Драча, Л. Костенко, І. Сокульського, статті В. Мороза, різного роду звернення і протести, інформації про переслідування та умови утримання політв‘язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал “Український вісник” складали основну масу української літератури, що поширювалась у “самвидаві”. До цього потрібно додати твори російського самвидаву, що поширювались в Україні. З діаспорних видань у вужчому колі мали поширення книга І. Кошелівця “Сучасна українська література”, твір Б. Кравціва “На багряному коні революції” та деякі ін.. Найвпливовішими постатями в українському Д. р. були Іван Світличний, Іван Дзюба, В`ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, але рух не мав централізованого характеру і складався з низки багатьох осередків, в які люди були об‘єднані особистими, професійними, сімейними та місцевими стосунками.
Дослідження Д. р. можна поділити на політичні, зосереджені передусім на питанні ідеології, історичні та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуально-культурного підґрунтя Д. р. дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології. Чи не перша спроба дати загальний огляд ідеології українського Д. р. належить І. Лисяку-Рудницькому. Права особи і право націй на самовизначення (а відтак поцінування самобутності укр. культури і нац. свідомості) – ідеологічна серцевина укр. Д. р.. Але характерною особливістю ідеології Д. р. була відсутність націоцентричності: поцінування культурної самобутності української нації ґрунтувалася на універсальній настанові пошанування культурної різноманітності світу та, відповідно, поваги до будь-якої іншої нації і культурної самобутності національних меншин. Це включало також поцінування діалектних відмінностей всередині української нації (показовим у цьому відношенні може бути ставлення до фільму «Тіні забутих предків»). Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському Д. р. – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. Це була позиція, що знаходила вияв у конкретних діях – публічних промовах (напр., виступ І. Дзюби у Бабиному яру), заявах (напр., П. Григоренка та ін. на захист кримських татар), збирання відповідної інформації (напр. збирання С. Караванським інформації про розстріл польських офіцерів у Катині).
Звичайно ж, окреслена тут загальна, “рамкова” ідеологія об‘єднувала людей з різними особистими світоглядними та ідейними позиціями – від “радикально” правих (з орієнтацією на приватну власність та національну незалежну державу), в тім числі з деякими тенденціями інтегрального націоналізму (В. Мороз), до людей з соціалістичними орієнтаціями. Багато з колишніх учасників ОУН та УПА чи їхні діти приєднались чи принаймні солідаризувалися з Д. р., визнаючи, що інша історична ситуація вимагає іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У політичних таборах між в‘язнями-дисидентами і колишніми учасниками ОУН та УПА не існувало принципових розходжень та конфліктів, а було почуття солідарності. Але деякі з дисидентів цілком щиро дотримувалися позиції “соціалізму з людським обличчям” (позиція близька до правого крила соціал-демократизму). Ідеологічні тексти, в яких ставилась мета виходу України зі складу СРСР і утворення незалежної української держави, як правило, були призначені для конспіративного поширення серед вузького кола осіб (напр., “Проект програми” групи Лук‘яненка – Кандиби, стаття Є. Пронюка “Стан і завдання українського визвольного руху” та ін.). До так званих «чистих демократів”, (“ліберал-демократів»), які не вважали важливою орієнтацію на утвердження української національної самосвідомості та української незалежної держави, в укр. Д. р. належали поодинокі особистості. До Д. р. приєдналися деякі особи з релігійних конфесій, що зазнавали переслідувань (греко-католики, баптисти та ін.). Що стосується націонал-комунізму, то сам факт використання комуністичної риторики, зокрема у зверненнях в офіційні інстанції, не може бути надійною основою для кваліфікації автора тексту як переконаного націонал-комуніста. Хоча окремі тексти укр. дисидентів, які поширювались у самвидаві, містили елементи марксистської та комуністичної риторики, все ж вони, як правило, ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксистському класовому принципу. Бо ж усі найважливіші ціннісно навантажені поняття (свобода, права людини, справедливість, рівність) майже в усіх тодішніх опозиційних текстах виводились поза межі класової ідеології. Внаслідок цього підставові поняття-цінності не зазнавали у їхніх текстах деструкції внаслідок застосування класового принципу; навпаки, обстоюється їх самоцінність, самодостатність. Раз офіційна комуністична ідеологія твердить, що соціалістична демократія – вищий тип демократії (у порівнянні з «буржуазною демократією»), то дисиденти вимагали, щоб дотримувались хоча б елементарних норм демократії. Позаяк Конституція СРСР проголошує свободу слова, то це повинна бути свобода слова (звідси вимога дотримуватись Конституції). Раз говориться про справедливі міжнаціональні взаємини та про рівність націй, то практика не повинна демонструвати здійснення протилежних принципів. Після підписання СРСР в 1975 році Прикінцевого акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Україні в листопаді 1976 р була створена Українська громадська група сприянням виконанню гельсінських угод (див. Українська гельсінська група). Ініціаторами її створення були М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук‘яненко, П. Григоренко (Москва). Поступово багато учасників Д. р. стають членами УГГ. Це було можливо тому, що визнання особистих прав людини було важливим складником того інтелектуально-культурного руху 60-х, з якого виростав і яким живився Д. р. Одначе в укр. Д. р. визнання важливості особистих прав завжди поєднувалося з визнанням права націй на самовизначення як важливого елементу міжнародного правового порядку, а також визнання прав національних меншин. Особистість і національно-культурна самобутність залишались двома важливими цінностями навіть тоді, коли Д. р. набув правозахисного характеру. Ця настанова була збережена і навіть посилена, коли на основі УГГ була утворена Українська гельсінська спілка, яка, в свою чергу, стала основою для утворення першої в Україні демократичної партії – Української республіканської партії. Ідеологія укр. Д. р. стала основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскільки кожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект – поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливість української ситуації, необхідність наголосу на утвердженні української незалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, яку можна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР. Це стосується також опозиції термінів «комуністи» та «націонал-комуністи». Сказане тут про ідеологію дисидентського та правозахисного руху потребує довшої розмови щодо долі Марксової ідеї «реального гуманізму»: прагнення утвердити гуманізм шляхом соціальної революції і диктатури пролетаріату призвело (у більшовицькому використанні цієї ідеї) до масового терору і геноциду. Отож, щоб мати «соціалізм з людським обличчям», потрібно було відкинути класову деструкцію базових цінностей.
Що стосується історичних досліджень, які воднораз містять елементи соціології, то книга Л. Алєксєєвої “История инакомыслия в СССР» зберігає свою цінність також сьогодні (з огляду на охоплення всіх різновидів та ланок Д. р. в СРСР). Щодо українського Д. р. то, вслід за деякими дослідженнями, опублікованими на Заході, найважливішими на сьогодні історичними дослідженнями є книга Георгія Касьянова “Незгодні” (Київ, 1995 ) та Анатолія Русначенка “Національно-визвольний рух в Україні” (Київ, 1998), У другій із цих книг подано і найповнішу бібліографію (список охоплює публікації в Україні та на Заході). Значно більше зроблено в публікації джерел: багатотомні видання В. Стуса і В. Чорновола, І. Дзюби, окремі книги дисидентів, збірки документів, спогади тощо. Що стосується публікації різного роду документів – заяв, звернень, листів тощо, то необхідно відзначити діяльність міжнародних правозахисних організацій (зокрема Amnesty International Publications) та українців в діаспорі: йдеться як про періодичні видання (напр., ж. «Сучасність») так і про окремі публікації. Вагомий внесок у цю справу зробило видавництво «Смолоскип», очолюване О. Зінкевичем. Воно регулярно публікувало збірки документів українського правозахисного руху (зокрема, об‘ємні книги «Український правозахисний рух», 1978, Українська Гельсінкська група, 1983 та ін.), а також видавало англомовну газету «Смолоскип», у якій публікувалися різного роду документи українського Д. р.. З 1992 р. видавництво діє Україні, має Музей самвидаву – найбагатше в Україні зібрання текстів українського самвидаву (див. «Смолоскип»). Збирає та зберігає документи Д. р. також Музей шістдесятників, заснований з ініціативи Н.Світличної (голова правління М.Плахотнюк).
Першу спробу соціологічного дослідження Д. р. в Україні (кількість учасників названих двох груп, їхнє етнічне та соціальне походження, вік, сімейне становище, професія, рівень освіти, географія проживання та діяльности і т.д.), зробив Б. Кравченко у невеличкому розділі «Дисиденти» (біля трьох сторінок), вміщеній у його книзі Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine, (1985). Сьогодні до цього напрямку досліджень прилягає збір інформації про учасників Д. р., що його здійснює Харківська правозахисна група, очолювана Є. Захаровим; в складі якої працює також В. Овсієнко (Київ), який написав велику кількість біографічних довідок про дисидентів. Здобутком цих зусиль стала публікація «Міжнародного біоґрафічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1, Україна. Частини 1 і 2. – Харків, 2006, укладений Є. Захаровим та В. Овсієнком (перша частина містить вступну статтю Є. Захарова «Дисиденський рух в Україні, 1954-1987»). Харківською правозахисною групою створено також веб-сайт «Віртуальний музей: дисидентський рух в Україні» (http:/archive.khpg.org), на якому розміщено біографічні довідки про осіб, інтерв‘ю, спогади, дослідження. На сьогодні зібрано важлива інформація у вигляді інтерв‘ю з учасниками Д. р., включаючи відео-інтерв‘ю (О. Дирдовський, В. Овсієнко, В. Кіпіані Ю. Зайцев та ін.). На свіжих аудіоінтерв`ю з дисидентами Б. Захаров побудував «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). – Харків, 2003. Все ж досі, на жаль, не маємо систематичних досліджень середовищ-спілкувань, пов‘язаних з поширенням самвидаву, зокрема контактів чи «стежок», топографія яких в межах України дозволила б оцінити як масштаб поширення, так і кількість людей, задіяних у цій справі. Важливою соціологічною характеристикою Д. р. в Україні є його відносно висока міра розподілености по різних регіонах України, попри явне переважання західних регіонів над східними (у Росії Д. р. був зосереджений переважно в Москві та Санкт-Петербурзі). Однією із важливих особливостей українського Д. р. (у порівнянні, скажімо, з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років. Що стосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників та Д. р., то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися на диференційованому підході. Д. р. містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурної різноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становлення громадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеологем у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, що критика комуністичного режиму не були поєднана з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж» комуністичної імперії. Маються на увазі теорії і стратегії, націлені на перетворення у масовій свідомості, у політичній системі, в економіці та соціальній сфері, які б забезпечили успішне утвердження національних демократичних держав в умовах розпаду СРСР. Для розробки добре обґрунтованих проектів, які б стосувалися шляхів реформування пострадянських суспільств, не було відповідних умов (внаслідок короткочасності «відлиги»). У 60 – 70-і роки в Д. р. переважало уявлення, що час, коли виникне потреба в таких конкретних теоріях, не є настільки близьким, як це фактично сталося. А це відбилось на готовності партій націонал-демократичного спрямування до ситуації, яка виникла після розпаду СРСР. Нехтування партіями націонал-демократичного спрямування ролі політичної освіти і просвіти, недооцінка організаційних і кадрових аспектів партійного менеджменту, а також ролі дискусії в партійному житті та у спілкуванні з «низами», привело до переважання вождизму, монологізму партійних лідерів тощо. В загальному за тим стоїть недооцінка ролі критичної самосвідомості як важливої ознаки якості політичних еліт та як основного засобу радикального перетворення масової свідомості, успадкованої від комуністичного режиму. (див. Націонал-демократія). Але ця критика і самокритика не підважує історичного значення Д. р. у тих радикальних політичних перетвореннях, яким є розпад СРСР і крах комуністичного тоталітаризму. Більшість дослідників вважають Д. р. особливим періодом національно-визвольного руху та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави. У сучасних публікаціях переважають намагання дати зважену, переважно багатоаспектну, оцінку як інтелектуально-культурного руху шістдесятників, так і пов‘язаного з ним Д. р.
Літ.: Prisoners of Conscience in the USSR: their Treatment and Conditions. – Amnesty International Publications, 1975. Алексеева. Л. История инакомыслия в СССР – Khronika Press, 1984. Krawchenko Воhdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-cetntury Ukraine // Canadian Institute of Ukranian Studies, 1987. Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів // Історичні есе. Т. 2. – К., 1994. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К., 1995. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. – К., 1998. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Т. 1. Особистості. Т. 2–4. Документи і матеріали. Харків, 2001 (укладачі Є. Захаров та В. Овсієнко). Б.Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). – Харків, 2003. Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна. Частини 1, 2. – Харків, 2006 (Частина 1 містить вступну статтю Є. Захарова «Дисидентський рух в Україні»). Коротенко А. Аликина Н. Советская психиатрия: заблуждение и умысел. – К., 2002. . Український правозахисний рух. Укладач О Зінкевич. – Торонто – Балтимор, 1978. Українська Гельсінкська група. Упорядкував О. Зінкевич. – Торонто – Балтимор, 1983. І. Світличний. Голос доби. – К. 2001. Дзюба І. М. Інтернаціоналім чи русифікація. – К. 2005. Дзюба І. М. З криниці літ. У 3-х томах. Т. 1 – К., 2006. Сверстюк Є. На святі надій. – К., 1999. Чорновіл В. Твори в десяти томах. Т. 1 – 4. – К., 2002 – 2005. Лук‘яненко Л. Не дам загинуть Україні. – К., 1994. Михайло Брайчевський. Вчений і особистість. – К. 2002. Василь Стус. В житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. – Балтимор – Торонто, 1987 Бадзьо Ю. Право жити. – К., 1996. Снегирёв Г. Роман-донос. – К., 2000.. Марченко В. Творчість і життя. – К., 2001. Хейфец М. Украинские силуэты. – «Сучасність», 1983. Суровцова Н. Спогади.—К., 1996. Горська А. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. – К., 1996. Горбаль М. Один із шістдесяти. Спогади. – К., 2001. Руденко М. Спогади. – Київ – Едмонтон – Торонто, 1998. Батенко Т. Опозиційна особистість ХХ ст.: політичний портрет Б. Гориня. – Львів, 1997. Маринович М, Глузман С., Антонюк. З. Листи з волі. – К., 1999. Сверстюк Є. «Це вибір» (Біобібліографічний нарис) – К., 2002. Три повстання Січків. – Харків, 2004. Бердиховська Б., Гнатюк О. Бунт покоління. – К., 2004. Мешко О. Не відступлюся! – Харків, 2005. Овсієнко В. Світло людей. Мемуари і публіцистика. Книги 1 і 2. – К. – Харків, 2005. Мороз. Р. Проти вітру. – Львів, 2005. Горинь Б. Не тільки про себе. – К., 2006.
В.С.Лісовий
17 липня 2007 року.
Рекомендувати цей матеріал