МАКОВІЙЧУК ГРИГОРІЙ ТРОХИМОВИЧ

 374014.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

МАКОВІЙЧУК ГРИГОРІЙ ТРОХИМОВИЧ (нар. 30.01.1935, с. Івча Літинського р-ну Вінницької обл.)

Робітник, учасник українського руху опору.

З бідної селянської родини, яка постраждала як від німецьких, так і від російських окупантів: одні і другі забирали збіжжя. Мати, Пшеничнюк Марина Яківна (1915–1953), працювала в колгоспі, батько, Трохим Оникійович (1907–1998) тракторист, пройшов усю війну від 1941 до 1945 р. 1950 р. він потрапив під трактор. Мати побігла в лікарню в райцентр, по дорозі їй сказали, що він загинув. Це спричинило тяжке її захворювання. Однак і після цього з неї вимагали виробляти мінімум трудоднів. Григорій як старший син мусив доглядати матір. З труднощами 1953 р. закінчив 9 класів. Тоді ж передчасно від тяжкої праці, бідності і хвороб померла мати. Покалічений трактором батько не зміг дати раду дітям (Григорію 18 р., Володимиру 16, Євгенові 14), вони розбрелися по світу.
М. в Одесі вивчився на формувальника, у Москві вчився на маляра. Звідти 1955 р. призваний в армію. До грудня 1958 р. служив у Ленінградській обл., після демобілізації спрямований у Москву, де не був прописаний, тому повернувся в Івчу.

Працювати в колгоспі „за палички” (трудодні) не захотів і навесні 1959 поїхав на Донбас, працював на шахті № 20-20-біс Шахтарського р-ну. Навесні 1960 перебрався в Кременчук, працював на заводі шляхових машин ім. Сталіна. Через низьку платню повернувся на батьківщину, з трудом прописався в с. Якушенці під Вінницею, а мешкав у с. Тяжилів, недалеко від комбінату „Заготзерно”, де тимчасово працював електриком за мізерну платню. Поїхав у Шахтарськ, влаштувався машиністом водогінної станції шахти № 30-31. У травні 1963 р. повернувся в Кременчук і влаштувався на КрАЗі. Щоб швидше одержати житло, у серпні 1964 р. перейшов на нафтопереробний завод (НПЗ).

10.10.1964 р. одружився з Валентиною Гнатівною Різник, 1939 р.н.. У них 1965 р. народився син Віталій. Через незадовільне здоров’я М. у серпні 1966 перейшов на завод шляхових машин, та нарсуд м. Кременчука постановив виселити його родину з житла, одержаного від НПЗ. Мусив повернутися на НПЗ, працював слюсарем. Через алергію на нафтопродукти, яку лікарі помилково визнавали екземою, мусив 1968 р. піти на КрАЗ, де теж були тяжкі для нього умови праці. Перейшов на колісний завод, зрештою знову повернувся на КрАЗ. 6.01.1973 дружина народила доньку Оксану. Життя матері й дитини були під загрозою, акушерки замість рятувати глузували з мук породіллі, доки не втрутився лікар В.Б.Литвиненко.

Переобладнавши свій приймач на короткі хвилі, М. з 1968 р. постійно слухав висилання зарубіжних радіостанцій, дещо записував на магнітофонну стрічку, переповідав зміст передач знайомим. Після арештів 1972 р. почав писати від руки листівки і розклеювати їх у місті. У них ішлося про репресії проти українців, про голод 1933 р., арешти інтелігенції, власне, те, що вдавалося почути з радіо.
31.01.1973 р. М. викликав „на хвилинку” начальник цеху Скороход А.О. – виявилося, що на три роки. Дорогий інструмент, який залишився на робочому місці, негайно розікрали, М. за нього ще довго розплачувався.

При обшуку вдома кагебісти виявили магнітні записи радіопередач про репресії, уривки з книжок В.ЧОРНОВОЛА „Лихо з розуму” та І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, зі статті Є.СВЕРСТЮКА „Собор у риштованні” та ін.. Знайшли чернетки семи листівок, які він розклеював у листопаді 1972, а також чернетки скарг у вищі органи влади про зловживання адміністрацій підприємств, листів з домаганням пенсії для своєї тітки, яка тяжко пропрацювала цілий вік у колгоспі.

22.05.1973 р. М. засуджений Полтавським обласним судом за ч. І ст. 62 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда”) на 3 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. Інкримінували також як наклепницькі розмови про голод 1932-33 рр., репресії. „Маєте щастя, що робітник, а то б дали «на всю котушку...»” На суді зачитали лише негативні характеристики, підтасували покази родичів.

Після суду дружину Валентину примусили сплатити судові витрати. Або ж пропонували розірвати шлюб, тоді, мовляв, він буде сплачувати їх сам. Їй відмовляли у медичній допомозі. Доки дружина не піддужчала і не стала на роботу, сім’я жила лише на мізерні заощадження та пенсію тещі (12 крб.), яка померла за місяць до повернення М.. Сина шантажували в школі, доньку в дитсадку примушували говорити російською мовою.

М. відбував покарання у мордовському таборі ЖХ-385/19, пос. Лєсной. Працював на деревообробному підприємстві. Там познайомився з українськими політв’язнями (І.КРАВЦІВ, К.МАТВІЮК, З.ПОПАДЮК, Л.СТАРОСОЛЬСЬКИЙ, М.СЛОБОДЯН, П.ВИННИЧУК, В.ОВСІЄНКО), брав участь у колективних акціях протесту, зокрема, у голодівці в День політв’язня 30.10.1975. Особливе враження на М. справили незламні українські повстанці І.Мирон, М.Жураківський, М.Кончаківський, Р.Семенюк, Д.Синяк, В.ДОЛІШНІЙ. Спілкувався з політв’язнями інших національностей.

18.01.1976 р. М. був доставлений спецконвоєм у Полтавську в’язницю і 31.01.1976 звільнений. Упродовж року мав адміністративний нагляд, був щільно обставлений донощиками і провокаторами. У 1979 і 1981 рр. його притягали на допити у справах Д.МАЗУРА та В.ОВСІЄНКА, та він бажаних показів не давав.

Як висококваліфікованого слюсаря, М. прийняли на старе місце роботи, на КрАЗ, але керівникові ремонтної служби БІГ (бюро інструментального господарства) та начальникові цеху давалася вказівка з КГБ, щоб у комуністичні свята М. був на робочому місці і ремонтував оснащення. Коли інші робітники у святкові дні за участь у демонстрації отримували винагороду, то М. мусив заробляти її. 1995 р. звільнений з роботи за скороченням штатів. Як пенсіонер улаштувався сторожем.

З 1989 р. М. – активіст Товариства української мови, Народного руху України. Брав участь у мітингах, поширював агітаційні матеріали демократичних сил, був членом виборчих комісій під час усіх виборів. Після інсульту 2001 р. обмежив свою активність.
Дружина М. померла 1984 р.. Син Віталій живе в Харкові. М. жив разом з дочкою Оксаною в Кременчуці до її одруження. Від 2004 р. самотній.

Бібліоґрафія:

І.

Інтерв’ю Г.Маковійчука Насті Просяник, 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185658907&w

ІІ. 

Архів УСБУ в Полтавській обл. – Спр. 17688-С, т. 3. – Арк. 261-262.

 Тамара Просяник. „Свобода” Маковійчуку коштувала трьох років ув’язнення”. – Інформаційний бюлетень, ч. 3 (357), 2000 р. – 21 січня. (м. Кременчук).

Юрій Данилюк, Олег Бажан. Опозиція в Україні (друга половина 50-х –80-і рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000. – С. 37-38.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. – С. 34.
Овсієнко В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 46, 150; Кн. 2, 2005. – С. 138, 312.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 415–418. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184403866&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 397–398; 2-е вид.: 2012 р. – С. 445–446.
Архів ХПГ.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 18.05. 2006. Виправлення Г. Маковійчука 7.06. 2006. Останнє прочитання 11.08.2016 .


 

 Поділитися
MENU