Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ДРОБАХА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

13.07.2007 | Овсієнко В.В., Дробаха О.І. | Інтерв`ю

ДРОБАХА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (нар. 25.08.1938, с. Олександрівка Приазовсько-го р-ну Запорізької обл.)

З когорти шістдесятників. Учитель, письменник, просвітник, публіцист, краєзнавець.

Батьки хлібороби. Мати, Немирюк Христина Юхимівна, мала незакінчену педагогічну освіту, працювала вихователькою дитсадка. В роду пам’ятали своє козацьке коріння, перека-зували про участь дядька Ничипора Немирюка в подіях 1918 р. на Чорноморській ескадрі, про ув’язнених на Соловках родичів. Так що в світогляді Олександра „червоногалстучних” ілюзій не було з дитинства.

У 1955-60 рр. навчався в Запорізькому педінституті за фахом українська мова та література та німецька мова. Цікавився літературою „розстріляного відродження”, брав участь у літературних гуртках. Перші публікації 1959 р. Юність припала на період інтенсивного ро-сійщення колись козацького краю. Спраглий за справжньою Україною, взяв направлення в Галичину. Три місяці працював у с. Піддністряни Ходорівського р-ну на Львівщині. Їздив до Львова на засідання літстудій. Та восени 1960 р. покликаний до Радянської Армії. До січня 1963 р. служив в Україні, в Німеччині, закінчив офіцерську школу.

У лютому 1963 р. Д. влаштувався вчителем німецької мови в с. Луб’янка Бородянського р-ну на Київщині. Відвідував літстудію Дмитра Білоуса при видавництві "Молодь", де позна-йомився з Василем СТУСОМ та іншими молодими шістдесятниками.

У серпні 1964 р. разом з поетом Віталієм Різником Д. поїхав на будівництво Київської ГЕС. Три місяці працював арматурником на залізобетонному заводі у м. Вишгород, відтак викладав німецьку мову у вечірній школі робітничої молоді. Паралельно в „підземеллі” гур-тожитку, де жив, створював історичний музей, де були мамонтові бивні, вимиті земснаряда-ми, патрони, монети, асигнації, матеріали про найцікавіших людей Вишгородщини.

Тут гуртувалося коло молодих національно свідомих робітників, які тягнулися до украї-нської культури. Д. організував літературну студію "Малинові вітрила", куди запрошували інтелігенцію з Києва. Проводилися літературні вечори зі жвавими дискусіями, що перероста-ли в політичні. Студійці намагалися втягнути в українську культурну атмосферу якомога бі-льше людей. Тут, щоправда, у вужчому колі, говорили, що Україна має бути самостійною, незалежною державою.

Через поета Володимира Комашкова Д. познайомився з В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ, який видавав на будівництві ГЕС українськомовну стінну газету. Через них надходила література самвидаву, яку робітники Олександр НАЗАРЕНКО, Василь КОНДРЮКОВ і Валентин Карпенко інтенсивно розмножували фотоспособом, а також організували машинописний пе-редрук її. Ходили книжки С.Грушевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, С.Петлюри, „Націо-налізм” Д.Донцова, „Україна” С.Шелухина, альманах "Червона калина” та ін.
1965 р. Д. з галичанином Богданом Дирівим та О.НАЗАРЕНКОМ побував на горі Маків-ка, де був перший після гетьмана Мазепи зудар з Москвою (бій січових стрільців з російсь-ким військом 29.04 – 2.05.1915), на презентації фільму „Тіні забутих предків” у кінотеатрі "Україна" 4.09.1965 р. на заклик І.ДЗЮБИ, В.ЧОРНОВОЛА і В.СТУСА протестували проти нової хвилі арештів. Бував у Музеї Івана Гончара в Києві, зустрічався з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ.

„Празька весна” обернулася для України забороною роману Олеся Гончара „Собор” та посиленням репресій. У червні 1968 Д., відчуваючи загрозу арешту, у свою відпустку по-дався „автостопом” уздовж Дніпра по пам’ятних місцях України: Переяслав, Шевченкове, Чигирин, Холодний Яр, Капулівка, острів Хортиця, щоби власними ногами відчути рідну зе-млю. Вразили вивернуті горікоренем дуби у В’юнищі, які малював колись Шевченко, карти-ни плюндрування історичних пам’яток.

Тим часом 26.06.1968 р. був заарештований О.НАЗАРЕНКО, згодом В.КОНДРЮКОВ і В.Карпенко. Під час обшуку в музеї вилучено валізу паперів Д. – рукописи художніх творів, конспекти, щоденник. Партбюро дало наказ комсомольцям розгромити музей. Д. нагодився якраз на цей момент і більшість експонатів урятував. Мусив вибратися з гуртожитку на квартиру.

У О.НАЗАРЕНКА кагебісти вилучили нотатник, за яким допитали біля 30 осіб, у т.ч. Д. На допитах Д. дотримувався правила якомога менше говорити і до кінця нічого не визнавати. Не зумів заперечити хіба два епізоди, чого не вистачило для порушення справи проти нього. Пройшов по „справі НАЗАРЕНКА” в числі 25 свідків. У січні 1969 р. О.НАЗАРЕНКО на Києво-Вишгородському процесі був засуджений за ч. І ст. 62 до 5 р. ув’язнення, В. КОНДРЮКОВ - до 3 р., В.Карпенко – до 1,5 р. Вишгородські шістдесятники буди розметані хто куди.

На диво, 1969 р. у видавництві "Радянський письменник" вийшла книжечка поезій Д. "Папороть" – у жовто-блакитній суперобкладинці! Звичайно ж, вона була порізана на маку-латуру, врятувалося хіба кілька екземплярів. Шлях у літературу Д. був перекритий, він був вибитий з літературного процесу на 15 років. Але часу не гаяв, працював на самовдоскона-лення, вивчав революційний досвід народів, які звільнялись. 1970 р. одружився Ларисою Павлівною Панасюк, виховував дітей: дочки Ярослава (1970-1999), Галина (1972), син Тарас (1970). Учителював, навчав робітників. Зрушити з мертвої точки громадське життя було майже неможливо. Організував літературну студію при районній газеті, але це вже була да-леко не та вольниця, яка була в шістдесяті роки. Працював у Товаристві охорони пам’яток історії та культури. Деякий час їздив з лекціями по області, та за лекції "Культура Київської Русі" був звільнений.

Як тільки режим почав слабнути, Д. почав енергійно діяти. Уже 4.02.1989 р. у Вишгороді була створена організація Товариства української мови – 20-а в Україні, її очолив Д. Цього року і в наступні ТУМ проводив велелюдні вшанування Т.Шевченка. На 1988 р. у Вишгороді було 6 російськомовних дитсадків і 2 російськомовні середні школи, а вже через два роки вони були переведені на українську мову. Д. організатор численних мітингів, Української Гельсінкської Спілки і Української Республіканської партії, 1991 р. обраний заступни-ком голови Київської обласної організації УРП, з 1990 очолює її районну організацію. Він же один з ініціаторів створення Конґресу українських націоналістів, Конґресу української інтелігенції. 1989-90 рр. був головою Вишгородської організації НРУ.

1983 р. у видавництві "Молодь" вийшла книжка віршів Д. "Твердиня весни", куди увійшли вірші 1964 – 1981 рр.; 1987 – „Вишгород серця" ("Український письменник"); 1996 – історико-літературний буклет „Вишгороду – 1050” і художньо-публіцистична книжка „Виш-город семи вітрів” (вид-во „Рада”); 2000 – збірка поезій „Українська весна” ("Український письменник"); 2005 – буклет „Межигірський Спас” (вид-во „Сьоме небо”); 2006 – художньо-публіцистична книжка „Україна нашого життя” (вид-во „Смолоскип”). Від 1959 р. донині – кілька сот публікацій у пресі та колективних збірниках (вірші, публіцистика, репортажі, листівки).

Член Національної Спілки письменників України (1997), заступник голови Київської об-ласної організації НСПУ, голова Вишгородського районного об’єднання „Просвіти” ім. Т.Шевченка, член президії районної організації Народного Союзу „Наша Україна”, почесний громадянин м. Вишгород (2005), пенсіонер.

Бібліоґрафія:
І.
Олександр Дробаха. Вишгород семи вітрів. – К.: Рада, 1999. – 152 с.
Олександр Дробаха. Українська весна. Поезії. – К.: Український письменник, 2000. – 76 с.
Олександр Дробаха. Україна нашого життя. – К.: Смолоскип, 2006. – 272 с.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з О.Дробахою 20.07. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1374852975&w
ІІ.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 234–237. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184357546
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 220-221; 2-е вид.: 2012 р. – С. 243–244.

Василь Овсієнко, Олександр Дробаха. Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 7.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал