СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

 713107.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (нар. 7.11. 1931, с. Новопетрівка Бердянського р-ну Запорізької обл.).
Письменник, громадський діяч.
По матері С. з задунайських січових козаків, переселених у Приазов’я. Мати, Тетяна Антонівна Мамченко (1906–1978), малограмотна, але їй притаманна була природна селянська мудрість, вона знала безліч народних пісень, була доброю модисткою. Батько, Іван Андрійович Сіренко (1906–1985), працював то головою споживчого товариства, то в сільраді, то головою колгоспу, тому його перекидали з села в село.
Перед війною Володимир закінчив чотири класи Долинської школи В 1941 р. він десятирічним хлопчиком разом з батьком гнав худобу і коней на Північний Кавказ. Був в евакуації в м. Арзір, потім у с. Величаївка Урожайницького р-ну Ставропольського краю.
З відступом німців сім’я перебралася на Донбас, де батько влаштувався на шахті. Зрештою сім’я повернулася в с. Новоспасівку (нині Осипенко), де Володимир продовжував навчання, а потім переїхала в с. Комишуватка Приморського р-ну. Звідси Володимир завербувався на відбудову народного господарства. У 1948–1950 рр. вчився на підручного сталевара в ремісничому училищі при Дніпродзержинському металургійному заводі. Одночасно закінчив вечірню середню школу. У цей час його вірші і дописи публікувала міська газета «Дзержинець». Влітку 1950 р. кореспондент газети «Правда» по Дніпродзержинську і Дніпропетровську Микола Титаренко запропонував здібному юнакові роботу в редакції міського радіомовлення. Трохи працював у Бердянську в газеті «Більшовицька зірка», повернувся в Дніпродзержинськ. Не знайшовши журналістської роботи, пішов вихователем у гуртожиток робітничої молоді.
У 1952 р. С. одружився з робітницею Тетяною Тимофіївною Ключниковою, українкою з Сумщини. 1953 р. народилася донька Людмила, 1962 р. – Ольга.
1953–1956 рр. С. служив у парашутно-десантних військах у Пскові. Закінчив школу молодших командирів, був командиром відділення, має на рахунку 24 стрибки з парашутом. В армії вступив у КПРС. За добрий голос його взяли в ансамбль пісні і танцю. Працював у дивізійній газеті, публікувався в ленінградських та московських газетах і журналах. Йому пропонували кар’єру в газеті, та він волів повернутися в Україну. 1956 р. демобілізувався у званні сержанта.
Після демобілізації працював літпрацівником у багатотиражній газеті заводу ім. Дзержинського «Знамя Дзержинки», потім відповідальним секретарем. У 1963-64 рр. перейшов працювати редактором україномовної газети вагонобудівного заводу «Вагонобудівник».
1958-64 рр. С. заочно закінчив російське відділення філфаку Дніпропетровського університету. Його вірші друкувалися в газетах «Комсомольская правда», «Правда», у журналі «Новый мир». 1964 р. у видавництві «Промінь» вийшла перша поетична книжка С. «Рождение песни». Маючи такі успіхи, він вирішив повернутися до рідної мови. Це був тяжкий вибір. Поет Михайло Чхан порадив йому перекласти свої найкращі вірші українською мовою. Не переклав, а переспівав. Тим часом С. слухав радіо «Свобода», чув передачі з Болгарії, Угорщини, Польщі – усі рідними мовами, тільки для українців – майже все російською. Дійшов висновку, що він не росіянин, але й не українець без рідної мови, а просто кураїна-перекотиполе. С. став активним оборонцем української мови, борцем проти національного гноблення свого народу. Повернення до рідної мови викликало творчий спалах, писав вірші з осудом русифікації, які читав прилюдно перед читачами. Порушував соціальні теми, проблеми моралі вищого партійного керівництва.
На нараді ідеологічних працівників у Дніпропетровську перший секретар обкому О.Ватченко, який упізнав себе у вірші «Стена», кричав, тупав ногами: «Вот в Днепродзержинске работает редактором газети на вагонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать. Ему не место в партии!»
С. перебував на обліку в парторганізації управління вагонобудівного заводу, де його могли й не виключити з партії. Тому його перевели в парторганізацію вагоноскладального цеху, де його мало хто знав. Восени 1967 р. скликали збори і виключили С. з КПРС «за чтение среди трудящихся и молодежи идеологически вредних стихотворений, искажающих советскую действительность».
С. апелював до ЦК КПУ. І.Грушецький, який вів засідання Комітету партійного контролю, сказав: «В голове у товарища Сиренко еще много мусора, пусть походит, подумает, а через год-полтора мы вернемся к его вопросу». Тоді збунтувалася козацька кров: «У коридорах ЦК всі ходять у пижикових шапках. Я ношу кролячу. Випишіть і мені пижикову, може, під нею в мене зміниться мислення». Грушецький вигнав його «государственным матом». Такою ж марною була і спроба захиститися в КПК у Москві, де мав розмову з членом Політбюро Гришиним. Повернувся без партквитка, проте з людською гідністю.
Йому гебісти ставили у вину написання і розповсюдження «антисоветских и националистических стихов, критику отдельных советских и партийных работников». Проти нього була порушена справа. Йому «світили» табори Мордовії, але його друг дитинства полковник Гав’яз, який посідав дуже високу посаду в республіканському КГБ, порадив обласним гебістам не вдаватися до крайніх заходів, а проводити з ним «профілактичну роботу». Вона тривала більше 20 років, поки Гав’яз не пішов у відставку.
Перестали друкувати твори С.. Безліч разів його викликали на «профілактичні» бесіди і допити в обласне управління КГБ, особливо опісля радіовисилань про нього радіо «Свобода» та «Голосу Америки».
Коло знайомств С. розширюється: він зустрічається з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, Оксаною МЕШКО, дружить з родиною Олександра і Олени Кузьменків, з Олексою ТИХИМ, Олесем Завгороднім, Борисом ДОВГАЛЮКОМ, Василем Скрипкою, Іваном БРОВКОМ; Іваном Гончарем, Іваном СОКУЛЬСЬКИМ, Віктором Савченком, Миколою КУЧЕРОМ та ін.
Перший обшук в його квартирі відбувся 11.12. 1969 у справі М.БЕРЕСЛАВСЬКОГО, який чинив спробу самоспалення на знак протесту проти русифікації. С. виступав свідком у його обороні і сказав, що русифікація справді відбувається. 6.03. 1972 у нього був обшук у справі поета Миколи ХОЛОДНОГО. Третій – 19.03. 1985 у зв’язку з фабрикуванням карної справи проти нього самого.
Деякий час С. редагував технічні рукописи в Дніпропетровській експериментальній лабораторії Міністерства чорної металургії. Та коли навесні 1968 р. розпочалася кампанія цькування Олеся Гончара за роман «Собор», С. написав листа на підтримку письменника. Знову був вигнаний з роботи, тому на літо поїхав до тітки Ганни в с. Новоспасівку, де ловив рибу, продавав і на це жив. Його часто викликали в обласний КГБ, йому влаштовували вуличні провокації. Після тривалих поневірянь С. 9.03. 1971 р. таки взяли на роботу в Дніпропетровський інститут мінеральних ресурсів, де він редагував технічні звіти і наукові статті.
1981 р. у видавництві «Промінь» таки вийшла його книжка віршів «Батькове поле», але як «контрпропаганда», щоб показати закордонним «голосам», що С. друкується. У книжці слова «Україна» замінили на «батьківщина», слово «козаки» взагалі вилучали. Частина тиражу справді була вивезена за кордон. Не дивлячись на те, що вийшла книжка, стеження тривало.
На роботі С. нав’язали також видання бланків. Він налагодив добрі стосунки з друкарнею в м. Кобеляки, яка через нестачу паперу часом друкувала бланки в борг. Побачивши, що в друкарні обрахунки ведуться на рахівницях, С. попросив керівництво свого інституту відремонтувати списаний у брухт калькулятор і передав його в друкарню. Цим і скористалися «компетентні органи». В Амур-Нижньодніпровський райком партії поступає заява про «незаконну» передачу калькулятора. І хоча в справі не було позову від інституту про «крадіжку» і «зловживання службовим становищем», хоча слідчий об’єктивно висвітлив «справу», хоча суддя Лисенко відмовився виносити обвинувальний вирок, та був призначений інший склад суду, який 23.05. 1984 р. виніс вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду: 2,5 р. заслання і примусових робіт.
На початку червня С. виїхав у м. Камизяк Астраханської обл.. Місцевий працівник міліції майор Буличов, порозмовлявши з засудженим та ознайомившись зі справою, зрозумів, що вона сфабрикована гебістами, і зі співчуттям поставився до нього та надав роботу коменданта гуртожитку «хіміків» – засуджених до примусових робіт. До С. доброзичливо ставилися міліціонери, засуджені, яким він надавав юридичну та правозахисну допомогу, місцеве – в основному, казахське – населення.
Коли настав час «гласності» і «перебудови», С. домігся перегляду своєї справи. Він звернувся з заявою до XXVII з’їзду КПРС. Генеральний прокурор СРСР опротестував вирок, Верховний Суд УРСР 3.05. 1986 р. скасував вирок за відсутністю в діях С. складу злочину. 9 травня він повернувся додому.
Восени 1987 року С. викликали в Комітет партійного контролю ЦК КПРС і поновили в партії з зарахуванням втраченого стажу 22 роки. Наприкінці 1987 р. він також домігся повернення всіх конфіскованих раніше творів.
Як реабілітованого С. поновили на старій роботі і сплатили компенсацію. Працював редактором обласного телебачення, вів авторські передачі «Не поле перейти», «З душі і серця». 1989 р. С., як і задумав, демонстративно здав партквиток у Жовтневий райком КПУ м. Дніпропетровська. Він примусив обласний КГБ і обласну прокуратуру зібрати колектив інституту, де працював до суду, і вибачитись перед ним.
У грудні 1992 р. С. одержав листа від начальника СБУ в Дніпропетровській області В.М.Слободенюка з вибаченням і довідку про реабілітацію. Також вимусив редакцію обласної газети «Зоря» опублікувати вибачення за опубліковані раніше наклепи на нього.
Нині С. – відомий поет, прозаїк, драматург і публіцист, член Національної спілки письменників України з 1990 року, лауреат літературної премії «Благовіст» за книжку «Велика зона злочинного режиму», автор 10 збірок поезії та прози: «Корінь мого роду» (1990 р., «Радянський письменник»), «Голгофа» (1992, «Поліграфіст»), «Навпростець по землі» (1994, «Дніпро»), «Все було» (1999, «Поліграфіст»). Книжка «Велика зона злочинного режиму. Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття» за сприяння Фіделя Сухоноса вийшла у 2005 р. у вид-ві «Пороги». Вона цінна своїми чесними свідченнями про багатьох дисидентів, учасників правозахисного руху .
За вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадянську позицію, як зазначено в Указі Президента України від 26.11. 2005 р., С. нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня.
Живе в м. Дніпродзержинськ.
Бібліоґрафія:
І.
Сіренко В.І. Велика зона злочинного режиму. Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття. – Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – 273 с.
ІІ.
Терещенко Рем. Жодного друга не зрадив і в жоднім рядку не збрехав // Відроджена пам’ять. Книга нарисів. – Дніпропетровськ: Науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці видань тематичної серії «Реабілітовані історією». Т.1. – 1999. – С.570-578.
Коцюбинська Михайлина. Література факту: між «великою» і «малою» зонами // Березіль, №9. – 2006.–С.156-173.
Архів ХПГ: інтерв’ю з В.Сіренком 1.04. 2001 р. в м. Кам’янське (Дніпродзержинськ).

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 7.03. 2007. Виправлення В.Сіренка 27.04. 2007.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ЧХАН Михайло. Прокопенко Гаврило

Спогади

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ Борис. Гомза Ярослав

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЗЬМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЛИША РАЇСА САВЕЛІЇВНА. Овсієнко В.В., Лиша Р.С.

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ЗМУШЕНИЙ ЛИСТ. САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЧЕР МИКОЛА ІВАНОВИЧ. Сіренко В.І., Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАЛЮК БОРИС ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДОВГАЛЮК БОРИС ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU