ДОВГАЛЮК БОРИС ПЕТРОВИЧ

 394904.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв'ю Б. П. Довгалюка
1 квітня 2001 року
(з участю його дружини та В. І. Сіренка)

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: Першого квітня 2001 року. Місто Дніпродзержинськ (Кам'янське), ведемо розмову в домі Довгалюка Бориса Петровича. Записує Василь Овсієнко. Беруть участь його дружина Євгенія Олексіївна та пан Володимир Сіренко.
Б.П.Довгалюк: Я народився в селі Харківцях, Хмельницької області 13 липня 1931 року. Харківці – це між Острополем, Старою Синявою і Старокостянтиновом. Тоді був Остропільський район, Кам’янець-Подільської області, зараз Старосинявський район, Хмельницької області. У селі жили бідно. Нас було четверо дітей, батько був не дуже з батьківськими почуттями – десь гу-ляв… Був механізатором. Ми жили з одною мамою, завжди були без хліба, голодні й босі хо-дили. Нам допомагала бабуня Югенька, мати батька. Потім батько трошки виправився. У 1941 році ми переїхали в Дніпропетровську область, у село Дружба, Щорського району (тепер Кри-ничанський район). Ми приїхали в травні, а 22 червня почалася війна. Батько був механізато-ром, тож зібрав усю свою механізовану колону і вирушив в евакуацію. Але коли колона їхала до річки Дніпра, на міст у Дніпропетровську, то їм назустріч їхали такі ж колони і казали: "Ве-ртайтеся назад, не їдьте, там не встигають перевозити промислове устаткування і вас, так як і нас, не пропустять". Але вони не вірили цим людям, їхали далі, доїхали до мосту і їх поверну-ли назад, звичайно, – вже німці захопили всю нашу область. Вони приїхали в село, всю техніку розібрали, поховали і вже працювали так у селі, між рядовими колгоспниками.
У 1943 році, коли прийшла Червона Армія, то батька до війська не взяли – йому кінь на-ступив на ногу, вона в нього була розбита, рана була величезна, і він залишився в селі, йому дали на рік «броню». Він підготував молодь до роботи з технікою, навчив ремонтувати та во-дити трактори і комбайни, і вже аж у вересні 1944 року, коли зібрали урожай зернових, його забрали в армію. З місяць він знаходився в Дніпродзержинську, на підготовці до військових справ. А ми з мамою до нього приїжджали, привозили з села деякі продукти. Пам’ятаю, як на станцію Верховцево прибув літерний поїзд з важкопораненими. Вони не могли вийти з ваго-нів, а тільки виглядали у вікна, просили щось поїсти. Вони проклинали Жукова, який кидав їх на німецькі укріплення без відповідної артпідготовки. Мені було страшно їх слухати, думав, що це їдуть не наші важкопоранені, а якісь бандити. Потім, коли став дорослим та прочитав дещо про Жукова, зрозумів: ті солдати казали правду.
Я закінчив шість класів, пішов у сьомий, але тут 1946 рік. Про це треба сказати окремо, бо треба звернути увагу на такі події. Коли ми в 1941 році приїхали в село Дружба, то були бідні, але в цьому селі люди жили краще, як на Хмелниччині. Я вперше побачив білий хліб. У людей було зерно, пекли великі паляниці з білого борошна. І от у 1942 році, десь у червні, їде декілька великих бричок через наше село. Німці, поліцейські з автоматами заходять у хати і забирають, у кого багато зерна. А до нас ще з вечора в город занесли багато мішків з борош-ном і зерном. Я питаю маму: "Що це таке?" А вона каже: "Мовчи, ти нічого не бачиш". І от проїхав цей обоз. До нас у двір вони не зайшли. Потім я дізнався, що німці, оті фашисти про-кляті, – вони до бідних не заходили, і тому до нас люди з села несли ховати зерно.
І от 1946 рік. Це вже мені 15 років, ми працюємо в радгоспі Любомирівка Криничансько-го району. Коли ми були в колгоспі, я ходив на роботу, а в радгосп мене на роботу не беруть. Я тільки свій город виполов, зібрав кукурудзу, картоплю – був неврожай. Два мішки кукурудзи в качанах у нас було, і мама каже: "Якось проживемо: є корова, молоко, будемо варити кашу, якось проживемо". Приходжу я на перерві зі школи – мама плачуть. "Що таке?" – "Прийшла міліція, забрала всю кукурудзу, ні зернини не залишилося." Ця подія якось забулася, але зго-дом, коли стали говорити про голодомори, то вона в мене знову випливла, я її побачив як за-раз. Якщо прокляті фашисти навіть не заходили в двір до бідних, то міліція у 1946 залишила сім'ю, шість чоловік, без зернини кукурудзи. Все забрала. І ми, звичайно, голодували.
І ще. Коли в 1941 році батько повернувся з тою технікою, він працював у колгоспі, але в нас нічого не було, наша сім’я була бідна. Ми з Хмельниччини нічого з собою не привезли. То прокляті фашисти видавали на кожного члена сім'ї 300 грамів борошна на день. Триста на шість виходить – один кілограм вісімсот грамів борошна на день. Це можна спекти хліба. А якщо є ще кури, корова, то вже з голоду не вмреш. А в 1946 році з голоду пухли, вмирали.
Я пішов у ремісниче училище у місті Дніпродзержинськ. Мешкав у гуртожитку, харчува-лися у їдальні три рази на день – сніданок, обід та вечеря. До сніданку та обіду давали по 300 г хліба, а на вечерю – по 200. Я хліб не їв, а складав і додому носив. Оце привезу за днів 5–6 хлі-ба і якось рятую сім’ю від голоду. Сам був дуже худий, на лекціях погано бачив. Думав, що захворіли очі. Потім з’ясувалося – то було від систематичного недоїдання. Отакий був голодо-мор у 1946-1947 роках.
В.В.Овсієнко: А якого профілю було ваше училище?
Б.П.Довгалюк: Це училище в Дніпродзержинську металургійного профілю, воно готу-вало електриків, слюсарів, прокатників, доменщиків, сталеплавильників, ливарників. Велике було – понад 1000 учнів.
В.І.Сіренко: Боря, це училище номер один? Де Назарбаєв учився, так?
Б.П.Довгалюк: Так, номер один. З чим я зіткнувся в Дніпродзержинську? Це мені запа-м'яталося на все життя. Я рік не відкривав рота, бо я не знав російської мови...
В.І.Сіренко: І я теж.
Б.П.Довгалюк: ...і якщо я щось скажу неросійське, то наді мною сміялися.
В.І.Сіренко: І над нами реготали.
Б.П.Довгалюк: Так, реготали. Я рік не розкривав рота.
В.І.Сіренко: Вибач, білоруси були – над білорусами ще більше сміялися.
Б.П.Довгалюк: Отаке було. Це мені закарбувалося отам, усередині, в душі: як це так, що я вдома, я вчив українську мову, писав листи, я добре знав українську мову – і раптом мені забороняється користуватися своєю рідною мовою!
І от я закінчив ремісниче училище. Всю нашу групу електромонтерів направили працю-вати на ПХЗ – Придніпровський хімічний завод. На заводі була перша стадія збагачення урану, і цей збагачений уран відправляли в Росію, де проводилося більш глибоке збагачення для ви-користання у військовій промисловості. А в нас вироблявся напівфабрикат. (Спочатку уран добували із доменного шлаку, той завод називали „шлаковий”, а серед простих людей – „шла-нговий” . Ніхто з нас тоді не знав, що цей завод виробляє – все трималося в секреті. Тому пер-ші робітники не знали правил безпеки і пішли з життя у віці 40–45 років). Як мене взяли на цей завод? Я боявся, що мене не візьмуть. Чому? Весною 1947 року сім'я бідна і пухла з голоду повернулася на Хмельниччину (я залишився в Дніпродзержинську, в ремісничому училищі. Так що з 15 років я уже жив самостійно, без батьків). Батько працював механізатором. Якось, ідучи додому, він нарвав колосків, щоб прогодувати трьох дітей і дружину, бо вони були голо-дні. За ці колоски йому дали сім років в'язниці. Це було в 1947 році. А весною 1948 в наше училище завітали представники ПХЗ і запропонували всім учням групи написати заяви та за-повнити анкети. Коли я писав анкету, то нічого про батька не писав. Тому що боявся: як пере-вірять, то не візьмуть мене на роботу.
В.В.Овсієнко: Ви досі не назвали імен батька і матері...
Б.П.Довгалюк: Батько мій, Довгалюк Петро Кирилович, 1904 року народження. Він жив до 78 років. А мама моя, Горобець Марія Федорівна, з 1905 року народження. На «панщині» вона дуже втратила здоров'я і померла на п'ятдесят п'ятому році життя. Дуже багато вона пере-страждала, перепрацювала. Там, у Харківцях, і померла.
І от батько мій сидить у тюрмі. Я заповнюю анкету, щоб іти працювати на цей надсекре-тний завод. Я згодом приїжджав у Харківці, то мені тітки казали, що приїжджали з Дніпродзе-ржинська, випитували, хто я такий. То в селі не сказали, що батько мій зараз у тюрмі. Тому я залишився на заводі, працював електриком. Зразу пішов у вечірню школу. Доти я закінчив шість класів, але тут пішов у восьмий клас. Спочатку працював вантажником, оскільки завод добудовувався. Я був бригадиром групи вантажників, що складалася з п’яти хлопців віком по 17 років. Ми приймали вантажі (устаткування для заводу) з вагонів і перевозили на склади за-воду автомобілями. Дуже багато довелося працювати, тому що треба було екстерном скласти за сьомий клас і наздогнати восьмий. Але я все це витримав. Після того, як сім’я переїхала в Харківці, я почав нормально харчуватися. У мене з’явилася сила, я почав займатися фізкульту-рою, появилося натхнення, віра в свої можливості, почав задумуватися про своє майбутнє. То-му без вагань пішов навчатися у вечірню середню школу, яку закінчив 1951 року з добрими та відмінними оцінками. Та мало того, що закінчив вечірню школу, – я ще й ходив у суботу й неділю в аероклуб, де вивчав теорію польоту та матеріальну частину літака „ПО-2”. Весною і влітку 1951 року у вільний від роботи час ходив на аеродром і вчився літати (це був час перед роботою з 5-ї до 7-ї години ранку, або у вихідні дні ). В нашому аероклубі я налітав 42 години і отримав звання пілота. Мене навіть запрошували у військове училище. Поїхав я в те військове училище. У мене, звичайно, не було такої програми – йти у військове училище, я планував піти у військовий авіабудівний інститут. Вони так і запрошували, коли приїжджали з аероклубу: хто захоче в училище, а хто в інститут. Я задля інституту пішов до аероклубу. Я закінчив польоти, освоїв програму, коли мені кажуть, що вже не будуть приймати в інститут! І я в пере-достанній день здаю документи у вечірній металургійний інститут у Дніпродзержинську. Складаю екзамени, поступаю в інститут. За навчання в аероклубі мені дають два тижні відпус-тки, я їду в Харківці, відпочиваю. А наді мною реактивні літаки літають, і мені такий сум, така досада, таке бажання літати...
Я отримую телеграму від свого друга Володимира Обловатного: приїжджай, тебе беруть у Єйське військове морське училище. Місто Єйськ – це на Азовському морі, на Кубані. І от я приїжджаю... А я займався спортом сам, не було в мене тренера. Я десь начитався, що тільки мужня, спортивна людина може чогось досягнути в житті. От я приїжджаю в це Єйське учи-лище, дивлюся – над нами літають реактивні літаки. Увечері – ми в такому таборі живемо – до нас приходять льотчики, що вже ось-ось будуть лейтенантами. Вони розказують про своє жит-тя, як вони в компаніях п'ють, дебоширять, з дівчатами гуляють – більше ні про що. А я ду-маю: "То куди ж я йду? Йти чи не йти в це училище?" А потім думаю: "Та підожду". Пройшов медогляд, склав вступні екзамени, далі – мандатна комісія. А батько ж мій у тюрмі сидить. Коли я закінчив аероклуб, то я був найкращий льотчик, спортсмен. Коли з Єйського училища приїхав вербувальник, то йому в аероклубі сказали, що найкращий льотчик – це Довгалюк Бо-рис, так що ви його беріть без медогляду. В Дніпродзержинську із 56 чоловік медична комісія вибрала тільки 12, а мене вже взяли без будь-якої комісії. І я їду в це училище без будь-яких документів, у мене є тільки льотна книжка, немає навіть довідки з місця роботи. А треба доку-менти про дідів, про батьків, де ти працюєш – про все. І от я стою перед мандатною комісією, міркую. Столи розставлено за літерою "П". За столами сидять майори, підполковники, полков-ники і капітан, який привіз мене до училища. Я стою посередині між столами. Там уже з’явилися якісь документи, які оформлено на території училища – анкети, автобіографії, заяви тощо. Один член мандатної комісії мене питає, а решта вивчають мої документи. Питає про те, про се, і от: "А де ж ваш батько був під час окупації?" Розказую, що батько так і отак був. "А ви не брешете?" Якось я одному стерпів, другому стерпів, а потім той, що питав, уже читає документи, а третій питає – і отак декілька разів. Тоді я дуже розлютився і сказав: "Приймайте в училище мою бабусю, я вам не потрібний". І вийшов із цієї мандатної комісії. Командир на-шого відділення, котрий мене вже знав і полюбив, каже: "Я думав, ти будеш в училищі старо-стою групи. Ти такий організатор, спортсмен, дисциплінований, не п'єш, не куриш, тебе пова-жають кандидати в курсанти. Я зараз піду до генерал-лейтенанта, директора училища, я скажу, він тебе візьме. Це якісь дурні там сидять у мандатній комісії." Я кажу: "Ні, не хочу, я поїду додому".
Таким чином, я почав навчатися в Дніпродзержинському вечірньому металургійному ін-ституті і працюючи робітником – електриком на ПХЗ. Закінчив інститут 1957 року, почав пра-цювати на інженерній посаді. Я отримав кваліфікацію інженера-металурга, але на заводі ПХЗ мені за фахом роботи не було, тому я працював то в проектному відділі, то у відділі матеріаль-но-технічного забезпечення. А коли в 1960 році з Києва приїхала група спеціалістів, які від-крили в місті науково-дослідну опорну лабораторію Київського Інституту автоматики, то я перейшов туди. Потім цю лабораторію у якості відділу передали у Дніпропетровський науко-во-дослідний інститут автоматизації чорної металургії (НДІАЧерметі), там я працював до 1981 року, майже 21 рік.
За цей час захистив кандидатську дисертацію. Тема моєї дисертації з автоматизації до-менного виробництва, а називається так: "Установлення взаємозв'язку між параметрами до-менного процесу з метою його автоматизації". Я захистив дисертацію в 1966 році. У мене ди-сертація була про використання обчислювальної техніки в доменному виробництві – це була одна з перших таких робіт і в Україні, і в Союзі. У цей же час пішли ми на одну вечірку, на день народження, і мене там так нагодували, що я отруївся і ліг у лікарню на два тижні – кара-нтин. На цьому карантині нема телебачення, тільки репродуктор. А в цей час Підгорний (М.В.Підгорний – тоді Голова Президії Верховної Ради СРСР. – В.О.) був у Фінляндії, і я ува-жно слухаю кожне слово. Розказують, що Фінляндія така розвинена і в науці, і в культурі, і в економіці. Підгорний їх вітає, вони майже на руках його носять, адже вони дружать з Радянсь-ким Союзом. Мене вразило те, що якась Фінляндія отак живе. І в мене думка: так це ж соціа-льний устрій робить державу процвітаючою. От Фінляндія пішла не по шляху соціалізму, а живе краще, ніж ми, що йдемо шляхом соціалізму. Значить, не той соціалізм вона будує. Оце такий зсув стався в моєму мисленні.
Моя дружина вчилася заочно в Харківському будівельному інституті. Вона каже: "Напи-ши мені, будь ласка, контрольну роботу з марксизму-ленінізму". А я ще коли працював на за-воді електриком, то був авторитетом серед молоді. Я займався спортом. От уявіть собі: поже-жна драбина на дах, наша будівля має метрів 30–40 висоти. Верхній кінець драбин закріплено на даху горизонтально. Вона виходить як брусся на дах. І я на тих бруссях вільно робив стійку. Вільно. Я руками міг краще триматися, ніж ногами. Я був упевнений в собі, навіть на техноло-гічних трубах у цеху робив стійки. Коли мене медична комісія приймала в училище, то до ко-жного лікаря ми заходимо в окрему кімнату. А один лікар зібрав усіх лікарів у великій кімнаті – вони на мене дивилися: де ж такий богатир узявся, що вступає до військового училища.
В.І.Сіренко: Це від голоду 1947 року.
Б.П.Довгалюк: Ні, це тому, що я сам займався спортом, бігав на великі дистанції, займа-вся боротьбою, акробатикою, гімнастикою, плаванням (сорок разів підтягувався на турнику). На заводі я організував велотуристську подорож із Дніпродзержинська на Москву, Мінськ, Київ. Потім на Вінницю, на Могилів-Подільський, через Молдавію на Одесу, Миколаїв, Херсон, Крим і Дніподзержинськ – 4200 кілометрів. Нас зустрічали на стадіоні міста з овація-ми. Це ми організували, я був одним із лідерів цієї подорожі. На заводі я був як піонер. По-перше, у нас був акробатичний гурток, а потім ще й велосипедний, секція класичної та вільної боротьби. На заводі в мене були хороші стосунки з усіма, мене поважали, дирекція заводу ста-вила мене за приклад іншим.
І от мені кажуть: "Вступайте до партії". Один слюсар – він мене поважав – Васильківсь-кий його прізвище, добра, роботяща, порядна людина, каже: "Борис, ти така поважна людина в нас, хто ж, як не ти, повинен бути в партії". А я йому російською кажу: "На хрена мне нужна ваша партия?" Це було в 1952 році, і я до партії не вступав. Я й зараз думаю, яка це була поря-дна людина, цей Васильківський, бо він нікому про нашу розмову не сказав і, звичайно, більше на мене не тиснув, але ми були з ним у хороших відносинах, він за віком був таким, як мій ба-тько.
А потім почалася «хрущовська відлига». До мене підходить один мій старший друг, ме-ханік цеху Павлюк Володимир Федорович, і каже: "Борисе, ти ж у нас передовик, авторитетна людина, давай будемо вступати до партії". І він мене переконав, я написав заяву: «вважаючи, що партія є честю і совістю...» Вступив у партію. Це було десь у 1955 році.
І от я прослухав стенограму ХХ з'їзду – нам її читали влітку на зборах щоденно.
В.В.Овсієнко: ХХ з'їзд був на початку 1956 року, в лютому, так?
Б.П.Довгалюк: Я не пам’ятаю. Але пам’ятаю чітко – прислали стенограму з'їзду і ми її читали. Нас залишали після роботи і читали місяць, навіть довше, про все, що там творилося.
Коли я став комуністом, мене призначили редактором цехової стінгазети. Я почав її ви-пускати з карикатурами. Завжди виступав із критикою існуючих недоліків, та виходило так, що вона була критикою начальства. Пам’ятаю збори цехового колективу, на яких виступав начальник цеху Володимир Сидоренко. Він критикував робітників за те, що вони перевитра-чають енергію та сировину : «Пару перевитрачаєте, хімікати перевитрачаєте, електроенергію перевитрачаєте…». Я беру слово для виступу і кажу: "Шановний начальнику цеху, ви сказали правду про економію всіх видів енергії та сировини, тільки нічого не сказали про економію найдорожчої енергії – людської". Після мого виступу робітники посмілішали і стали вимагати покращення умов праці. А там страшне було: люди стоять біля центрифуг і ллють туди гаря-чий розчин, та корзина крутиться з великою швидкістю і цей розчин обливає людей, вони всі мокрі. А розчин був радіоактивний, тільки робітники не знали! Приїхали з Москви з інституту Курчатова, поклали в кишені спецодягу робітникам-апаратникам закриті фотоплівки, щоб во-ни поносили їх під час робочої зміни. Коли в кінці робочої зміни взяли їх на аналіз, то вияви-лося, що вони всі були засвічені, тобто пронизані радіоактивним випромінюванням. І оце апа-ратники майже купалися в цьому розчині і їхні тіла також були пронизані цим випромінюван-ням. Цей розчин був ще й гарячий, кристали селітри залишаються на фільтрі центрифуг, а роз-чин ішов далі, де з нього вилучали уран. Розчин коштував 22 тисячі крб. за один літр. Коли кристали селітри заповнюють корзину центрифуги, її зупиняють, апаратник нахиляється над корзиною і невеличкою лопаткою вивантажує цю гарячу селітру на транспортер, що розташо-ваний нижче в підвальному приміщені. А там теж душогубка, висока температура, вологість, радіоактивність. Працюють апаратники, та жоден вентилятор не працює. Я про це в своїй газе-ті пишу: те не працює, те не працює, те не працює… Апаратники вимагають від керівників цеху поліпшити умови праці, а керівники на мені злість зганяють. Після мого виступу на збо-рах з мене зняли премію за цілий рік – на 45% зменшили мою заробітну плату.
Пам'ятаю, був такий випадок. Прийшов до нас цех у новий парторг Квітко – неграмот-ний, така тупа людина. Чомусь тоді ніхто не хотів бути парторгом, то сказали, що хай буде Квітко. Він слюсар по вентиляції. І от він у нас парторг. Руки в кишені закладе і дивиться за всіма, а вентиляцією не займається. Я склеїв три листи ватману – такий "Крокодил" чи "Пере-ць" вийшов. У нас у складі редколегії газети був художник. Він гарно розмалював усі недоліки в цеху за моїм сценарієм – де що тече, що не працює, а парторг ходить по цеху і в кишенях руки тримає.
Приходжу на другий день на роботу – нема моєї газети, зірвав парторг. Мене викликають у партком заводу. Ні, в „політотдєл” – на такому заводі тоді був „політотдєл”, начальник якого призначався міністерством, з Москви. Але мені повезло, начальником політвідділу була гарна, інтелігентна людина, яка каже: "Синок, що там у вас?" Я кажу, що так і так. А він: "Ну, ти пра-вильно зробив, але ти знаєш, що в нас же керівна сила – партія. Ти повинен був газету показа-ти парторгові, а потім вивісити." – "Та ніколи б він не погодився її вивісити!" – "Ну, добре." Зам'яли це.
Потім я працюю НДІАЧерметі. Поступив у заочну аспірантуру, готую дисертацію. Уже я й дисертацію захистив. Я не міг захистити дисертацію в Дніпропетровську, тому що в своїй роботі трошки покритикував одного єврея, професора Готліба, сказав, що його методика не годиться тому-то й тому-то, а треба отак і так. А він мою дисертацію передав своєму зятю Гі-мельфарбу, теж єврею. На кафедрі більше було українців і росіян, вони мене знали. І от цей Гімельфарб каже на кафедрі: "Так будемо Довгалюка різати чи хай захищається?" Кафедра каже: «Та що ви, будьмо ж порядними людьми, хай захищається, у нього хороша робота». Але вони мене зарізали, не дали захищатися. Я їду в Москву, до знаменитого професора Похвіснє-ва Анатолія Миколайовича, у Московський інститут сталі і сплавів. Приїжджаю до нього, по-казую йому свою роботу, а він каже: «Ну, що ж, у вас робота гарна, вона варта трьох кандидат-ських дисертацій, що захищаються в ДМетІ (Дніпропетровський металургійний інститут), ми приймаємо вашу дисертацію до захисту». Я там її успішно захистив, прислав дружині телегра-му: "18:0 на нашу користь!" А поштар питає: "Він що у вас, хокеїст?" А це я так про голосу-вання в Москві.
І от я вже кандидат наук, керую лабораторією з 25 працівників, працюю над пробле-мами автоматизації доменного виробництва, вже взявся за докторську дисертацію, у мене все йде добре. Люди в мене в лабораторії дуже гарні, я добирав людей чесних, творчих, порядних, фахівців, і щоб вони були гуманні, доброзичливі. А тут вона (дружина) мені під «сокирою» каже: "Зроби мені контрольну роботу з марксизму- ленінізму". І от у мене повна збірка праць Леніна, 55 томів. Я те знайшов, те знайшов, виходжу на працю "К вопросу о национальностях или об «автономизации»", де сказано чітко, що в кожній національній республіці повинна вживатися національна мова. Я цей твір як прочитав, то згадав і своє ремісниче училище, як наді мною знущалися. Подумав: так ось у чому справа – справа в тому, що не йдуть за Лені-ним! Якби по Леніну було, то все було б нормально. Я приніс цей том на роботу в інститут, передаю на металургійний завод, його читають, дивуються...
В.В.Овсієнко: Ви відкрили їм Леніна!
Б.П.Довгалюк: Отож коли я начитався Леніна, коли послухав Підгорного в Фінляндії, то пишу листа:
„До Верховної Ради УРСР.
Наближається велике свято українського народу – 50-і роковини радянської влади. В зв’язку з цим дуже хотілося б знати, які зміни сталися на Україні в культурному житті. А саме:
1. Скільки шкіл було на Україні до 1917 року і скільки є тепер?
2. Скільки тепер шкіл на Україні, де навчання проводиться українською мовою?
3. Скільки було до 1917 року і скільки є тепер вищих учбових закладів на Україні з на-вчанням українською мовою і в яких саме містах?
4. Відомо, що в державних установах і на підприємствах українська мова заборонялась. У яких тепер державних установах і на підприємствах розмова і ділова переписка проводить-ся українською мовою?
5. За роки радянської влади з’явилися дитячі садки і ясла. Чи багато дитячих садків і ясел у містах, де виховують дітей українською мовою?
Працівники Дніпродзержинського відділу інституту автоматизації чорної металургії Довгалюк Б.П., Клименко О.В., Котляр О., Крамаренко А.В., Жицький, Заброда».
Лист направлено 15.12. 1967 року. Квитанція № 461/2 (Квитанцію віддав членові парт-комісії обкому КПУ Простотіну – він дуже вимагав її).
Отакого листа написав, підписався. Підходить до мене один, другий – і я підпишу, і я підпишу, і я підпишу. Підписали шість чоловік. Я рекомендованим листом направив його до Верховної Ради України і чекаю відповіді до сього дня – нема. Потім, коли так наполегливо Простотін вимагав квитанцію, а я тривалий час відмовляв ( це тривало декілька років), я зро-зумів, що вони „замітали” сліди нашого звернення до Верховної Ради УРСР.
Що ж далі? Тільки я написав цього листа – а ми тут же ж Леніна читаємо, у нас же є ма-теріали, – і дізнаюся: Сіренка Володю виключили з партії, зняли з роботи. (В.Сіренко виключе-ний з КПРС восени 1967 р. – В.О.) Якось я зустрічаю його в їдальні, підійшов до нього, ми ближче познайомилися, а потім ще й до нього на квартиру пішли, обговорили його проблеми з роботою.
Потім ми купили в книгарні збірку віршів Володимира Житника "Зелений вітер". Там є вірші за мотивами Безруча. Він каже: „мова – це душа народу, а душа народу – це його мова. Якщо ти темний і зрадиш мову свою, ім'я тобі – раб, бо відсутність свідомості – ознака рабст-ва. А якщо ти освічений і зрадиш мову свою, ти звешся падлюкою, бо купуєш свій добробут ціною життя народу”. Оцей вірш у мене в лабораторії машиністка роздрукувала в декількох примірниках – і він ходить по руках. Деякі мої колеги, гарячі хлопці, теж прочитали Леніна, перейшли на українську мову. Підходять вони до українця і питають: "Скажи, ти раб чи пад-люка?" Хто обурювався, а хто: «А що таке? А-а-а, все, не хочу бути падлюкою, я ліпше буду українцем, переходжу на українську мову». Відтак багато хто переходив на українську мову. А за нами ж слідкують – хто ж знав, що слідкують?
В.І.Сіренко: Ніхто тоді не думав, що слідкують, і я наївний був.
Б.П.Довгалюк: Я не знав, що слідкують. І от якось підходить до нас Каліберда Микола, такий тупий-тупий інженерик. Переді мною ходив на задніх лапках, бо я ж єдиний кандидат наук у всьому відділі, інженери високої кваліфікації до мене приходять, розпитують, як при-ступити до дисертаційної роботи. Я розказую, пропоную, що робити. Уже дирекція інституту в Дніпропетровську каже: «Ми цього хлопця призначимо директором Запорізького філіалу ін-ституту автоматики, тому що там нема кандидата наук». А я уже планую докторську дисерта-цію. І тут цей Каліберда каже: "Ти знаєш, Борисе, я чув, що в нашому місті є якась націоналіс-тична організація". Я кажу: "Та, брехня, не може бути". А сам думаю, що може й є, то треба її знайти – так для себе думаю. Де вона може бути? Кажу: "Та, брехня, Миколо, не може бути". (Потім розкрилося, що Каліберда був інформатором КГБ).
Парторг Завацький В.Л. також брав участь у наших дискусіях. Спочатку уважно прочитав цю статтю Леніна, але думки своєї не висловлював. А через деякий час пропонує мені припи-нити всі ці розмови про Леніна, українську мову. Я запропонував написати листа в райком КПУ, щоб нам прислали лектора та прочитали лекцію про статтю Леніна та проблеми, які ми зачепили в листі до Верховної Ради. Кажу, мені ніколи це вивчати, я технар, а нас ці питання хвилюють, хай спеціалісти-ідеологи нам розтлумачать. Парторг погодився і я з участю актив-них, думаючих інженерів підготував листа в райком партії. В листі ми написали, на яку тему хотіли б послухати лекцію: як розуміти статтю Леніна? Чи повинна вживатися українська мова в Україні в навчанні, на виробництві тощо. Повторили ті ж запитання, що були у листі до Вер-ховної Ради. Місяць не присилали лектора, нарешті прийшла якась жінка. А народ наш уже підготовлений до цієї теми, нас там чоловік 50–60 працює. Коли вона прийшла – зал був заби-тий, людей повно, слухають.
Вона прочитала лекцію про інтернаціоналізм, про "великий русский язык", але нічого не сказала про ті питання, які ми поставили. І вони зразу ж полилися до неї. А її, мабуть, не попе-редили. Вона десь із кафедри історії КПРС, щось таке читала, але вона не готова була до на-ших питань: яка повинна бути мова, а Ленін каже так, а чого ж ви не по Леніну, ви що, не зна-єте Леніна? Отаке. Її забили – вона не знала, що сказати. Пішла вона обурена і написала допо-відну до райкому КПУ: Довгалюк таке організував проти мене, такі там шовіністичні, націона-лістичні промови були... Це я все організував? – люди самі організувалися, оскільки ці питання вільно обговорювалися в нас протягом декількох місяців!
Ще перед цими подіями, коли я був секретарем партійної організації, у мене не склалися добрі стосунки із заввідділом райкому Вертипорохом та іншими працівниками РК. Він, як від-ставний офіцер, вимагав від мене солдатської дисципліни: то швидко подавати протоколи пар-тійних зборів, наполягав передрукувати або переписати їх з урахуванням виправлень; то план роботи партійної організації переписати; то переписати рекомендацію для прийому в партію фіолетовим чорнилом тощо. Я, звичайно протестував, називаючи його пропозиції формаліз-мом, що не несуть корисної дії, але вимагають додаткового часу для їх виконання. До того ж, я був передовим, творчим парторгом, систематично читав журнал «Партийная жизнь» і ставив їх на «свої місця». За незалежну і творчу мою поведінку (адже статуту я не порушував) завели на мене персональну справу і почали викликати мене на бюро райкому КПУ. Як правило, близько дев’ятої ранку телефонують мені на роботу з РК і повідомляють, що сьогодні буде засідання бюро РК. Я відповідаю, сьогодні не зможу, оскільки їду у відрядження, і пропоную про черго-ве засідання бюро попередити за 2–3 доби, щоб я міг спланувати свою роботу (я їм наголошу-вав, що для мене в робочий час головним є робота, а партійні справи – це громадська робота, яка повинна виконуватися у вільний від роботи час). Так тривало декілька місяців. Я завідував лабораторією в Дніпродзержинську, а наша дирекція та інститут знаходилися в Дніпропетровську. Тому щотижня я їздив в Дніпропетровськ на оперативні наради, на засідання вченої ради, на наукові конференції, семінари тощо. Аж ось 30 квітня, перед травневими святами, телефо-нують, що сьогодні засідання бюро РК. Відповідаю – сьогодні я вільний і прийду. Що там бу-ло! Виступили всі члени бюро і звинувачуваули мене у не існуючих гріхах. Я спокійно слухав, занотував всі звинувачення, а коли надали мені слово сказав «Я дивуюся висунутим мені зви-нуваченням, оскільки все, що я робив, було в рамках статуту КПРС». Мій виступ підлив масла у вогонь – члени бюро почали виступати агресивніше (ах, він не зрозумів своїх помилок, став-те питання про виключення його з КПРС тощо). Я слухав їхню істерику і роздумував, що ро-бити (якщо стояти на своєму, то вони мене зараз виключать з партії та знімуть з роботи з вов-чим квитком; якщо зробити вигляд, що я все зрозумів, то вони винесуть мені догану, а я потім подам апеляцію до обкому КПУ). Я сказав, що все зрозумів і більше не буду допускати «таких помилок». Бюро полегшено зітхнуло (вони досягли своєї мети, «перевиховали» мене) та вине-сло мені «строгий виговор с занесеним в учетную карточку». Того ж дня я подав апеляцію в обком, а звідти її направили в міськком КПУ, куди викликали Вертипороха і мене. Вертипоро-ху винесли догану і в моїй присутності сказали: «Як вам не соромно? За що ви винесли догану Довгалюку? Адже вини за ним немає, негайно збирайте засідання бюро РК та зніміть з Довга-люка догану».
Повернуся до подій, що відбулися після прочитаної лекції. Мінчормет СРСР включив мене усклад міжвідомчої комісії, яка повинна зібратися в Новокузнецьку для прийняття най-новішої автоматизованої системи в промислову експлуатацію (міжвідомча комісія – це пред-ставники високої кваліфікації різних науково-дослідних інститутів, проектних організацій та заводів, фахівці різних напрямків).
Я приїжджаю в Дніпропетровськ, щоб оформити відрядження і поїхати в Новокузнецьк. Коли дзвінок із райкому партії директору мого інституту: «Не направляйте Довгалюка у відря-дження, завтра будуть партійні збори». Які партійні збори? Я нічого не знаю. Директор каже: "Борис Петрович, ну, раз райком, то мы же не можем против райкома…".
Приїжджаю в Дніпродзержинськ – збори. Приходять із райкому партії люди в «сталін-ках» – ніби й не було Хрущова. Кажуть так: "Довгалюк пов'язаний із закордонними розвідка-ми, Довгалюк веде антидержавну, антипартійну пропаганду під керівництвом цих розвідок – його треба виключати з партії". Я знав рішення ХХ з’їзду, що не може КГБ бути над партією. А КГБ мною займається, в КГБ є такі відомості, що Довгалюка треба виключити з партії. Я виступаю: "По-перше, – кажу, – це все брехня, а по-друге, КГБ зараз не може бути над партією, і ви, – кажу, – члени партії, повинні думати, як вам голосувати. Те, що ви знаєте про мене, те є правда". Хтось там виступив на захист мене, знову райком партії проти, і мене виключають з партії.
В.В.Овсієнко: Ви пам'ятаєте дату цієї події?
Б.П.Довгалюк: Це було в 1968 році, десь у червні місяці, як мене виключили з партії. А після зборів до мене приходять ті, котрі голосували "за", і кажуть: "Борис Петрович, ти нам пробач. Те, що ми про тебе знаємо, – там тебе нема за що виключати з партії. Ми ж тебе знає-мо добре. А от КГБ каже, от ти з зовнішніми закордонними розвідками пов'язаний – ось за це ми тебе з партії виключили. А якщо цього нема, то ми проти". І так один, другий, третій.
Я, звичайно, в якомусь шоку йду до секретаря райкому Пушкаря. Кажу: «Іван Максимо-вич, ці ваші члени комісії райкому порушили статут, вони нав'язали думку КГБ, а наші члени партії голосували б проти». Викликають у райком нашого секретаря парторганізації Завадсько-го. Такий фанат-комуняка був, і накручують його. Викликають тих комуністів, які казали, що вони проти, що вони згодні відновити мене в КПРС. Та оцей Каліберда написав зовсім інше. Він мені казав: "Борисе, та я ж тебе знаю, ти ж така хороша людина». А там написав: «Нет, мы правильно сделали, что исключили Довгалюка из партии». Написав сторінок на три, і це мені секретар райкому дає читати. І так усі. Показує мені лист цих дідів-брехунів із райкому, які пишуть: «Ми на партійних зборах жодного слова про КГБ не сказали».
Я написав апеляцію на райком партії. Викликають мене на бюро райкому. Там була така Шевченко. Каже: "Борис Петрович, яке б не було рішення бюро райкому, ви повинні апелюва-ти до найвищих інстанцій". І так разів п'ять мені повторила. Коли я прийшов на другий день, знову таке повторила. Я думаю, що вони таке кажуть, хіба райком партії мене виключив?
А перед тим був такий цікавий семінар... Я ж був активний, вів політосвіту, і в плані по-літосвіти на наступний рік запланував вивчати твори Леніна з національного питання. І от при-їжджає з Києва лектор-пропагандист. Говорив про пацифізм Іллі Еренбурга, потім зачепив Олеся Гончара, його роман "Собор", що його треба критикувати. А я цей роман уже прочитав і добре його знав. Мало того: я вечорами працював викладачем у навчальному інституті. У мене група студентів вечірнього факультету біля 70 чоловік, я їм сказав про цей роман, вони пішли в кіоск, купили 70 примірників "Собору" і читали всі.
В.В.Овсієнко: Це яке видання? Ота брошура з серії «Романи і повісті»?
Б.П.Довгалюк: Перше видання. Вона в мене досі є. Я читав журнал "Вітчизна" – там га-рні рецензії. Хороший роман, я серйозно став поважатти Гончара. То питаю лектора: "Які ж там, – кажу, – сторони цього роману треба критикувати?" А якийсь новий інструктор (я всіх у райкомі знав, я ж був секретарем парторганізації), якийсь пацан, сидить біля мене і каже: "Ос-таньтесь и мы вам расскажем". Я залишаюсь. Усі пішли-пішли, і той лектор пішов. "А ви чо-го?" – "Ну, ви ж мені розкажете про роман Гончара "Собор"". – "А-а-а, да-да-да, я вам розкажу, – каже. – От Гончар пише, що в доменному цеху пил летить – так він, Гончар, бреше." – "Чому, – кажу, – бреше?" – "Нет там пыли – там стоят пылеуловители", – він мені російською мовою. Я сміюсь: дурень-дурнем, нічого не знає цей інструктор. Якийсь пацан, вперше прийшов у райком партії. Я кажу йому сміючись: "Не той пил летить, що уловлюється пиловловлювача-ми. А той пил, який не вловлюється, його дуже багато". А він мені каже: "Ну, что же вы со мною спорите, вы же не знаете доменного производства". А я кандидат наук по доменному виробництву, я займаюся автоматизацією доменного виробництва. Думаю, сказати йому, що я кандидат наук? А потім думаю: та ну, що йому казати. Я поклав свою руку на його плече і ка-жу: "Спасибі вам за жарт", – щоб не розмовляти. І пішов.
І ось бюро райкому партії, величезний стіл, там далі сидить секретар райкому, а тут я в самому кінці. Біля мене сидить цей інструктор. Я думаю: «А ця гнида чого тут сидить?» Ну, сидить, то й сидить. І я собі сиджу. Мене виключають з партії. От він теж виступив проти мене зі словами «антипартієць», «націоналіст» тощо.
В.І.Сіренко: А пам'ятаєш, там був такий Чайка? У вас на заводі ПХЗ працював. Такий хлопчик Чайка, він геодезистом був.
Є.О.Довгалюк, дружина: Так-так. Він молодший.
Б.П.Довгалюк: І він тоді чомусь був членом бюро райкому. Він мене знав ще з ПХЗ. Каже: "Та що ви вигадуєте? Який там націоналізм? – каже. – Давайте запишемо «за викрив-лення національної політики КПСС." Але мене виключили з партії, я здав квиток, пішов. А мені ж казали: апелюйте далі, впритул до ЦК. Я написав апеляцію в міськком партії. Написав, приходжу туди, розказав, як було. А головою партійної комісії був Добрик, батько Добрика – секретаря міськкому партії...
Б.П.Довгалюк: І він каже: "Все буде добре, поновимо вас. Напишіть заяву, поясніть і приходьте на засідання комісії". Приходжу я на засідання комісії через тиждень. Вони мені показують лист членів КПСС, які були свідками, як я підіймав дискусію про "Собор" Гончара на активі району, коли приїжджали з Києва і сказали, що треба критикувати Гончара. Читаю я, на двох сторінках: "Довгалюк навязал дискуссию по "Собору" Гончара, показал при этом пре-вратное понимание нашей действительности" і так далі. Підписали: члени КПРС, чоловік три-дцять. А нікого з них не було, коли я говорив з оцим інструктором, ніхто ж цього не чув! Я розказую парткомісії міськкому партії, отак було – вони сміються.
Може обійшлося б, якби не події в Чехословаччині. Ми за цими подіями у себе в НДІА-Черметі стежили з самого початку, коли ото зняли Новотного (Антонін Новотний, з 1951 р. – перший секретар ЦК Компартії Чехословаччини, з 1957 до 1967 – Президент ЧССР. – В.О.). Ми читали газету "Труд", а там часто друкували витримки з чеської "Праці", то ми дещо розу-міли. Ми, звичайно, підтримували Дубчека (Олександр Дубчек– перший секретар ЦК Компар-тії Чехословаччини в 1968 р. – В.О.), і все думали, чим же це закінчиться. Ми стежили, коли туди поїхав Брежнєв, коли вони ото все готували. Ми, звичайно, були проти втручання в чеські події. І раптом ввели війська (Варшавського договору, 21 серпня 1968 р. – В.О.). Тоді міськком партії став до мене більш агресивний. Через два дні після того, як ввели війська, мене викли-кають у міськком партії на бюро. Добрик не прийшов. Логінов, мій ректор, з ним переговорив: "Що ти робиш? Ми знаємо Довгалюка – це нормальна людина, чому ти його виключаєш з пар-тії?" Так щоб не було соромно, він на бюро не з'явився, вів бюро Молочик. А я перед цим був у Молочика кілька разів, це така людина – нічого в нього за душею нема. Ото я прийшов до ньо-го в суботу, а він по телефону тільки про те, як зібрати гулящих жінок, узяти горілки та поїха-ти відпочивати – він більше нічим не цікавився. Він каже: "Що ти там підняв питання про Скрипника, Хвильового, Затонського та інших людей (що були репресовані), воно тобі треба? Що ти хочеш, що ти зробиш?" А один член бюро каже: "Та ти зрозумій: хіба можна людською головою бетонну стінку пробити? Неможливо".
Бюро міськкому, зачитали рішення, я кажу: "Дайте слово, я ж скажу". – "Дати чи не да-ти?" – "Так це ж мене з партії виключають?" – "А, да, дайте ему слово." Тільки я почав – пере-били і не дають сказати. У тому звинуваченні сказали, що я націоналіст, що я антипартійний, що я завчасно знав, що відбуватиметься в Чехословаччині і ледве чи не керував тими подіями – так було написано в рішенні. Тепер апелюйте куди завгодно – після введення наших військ у Чехословаччину вам не буде пощади. А тут до мене із запитанням, главвоєнком. Пам'ятаєш того главвоєнкома?
В.І.Сіренко: Отака морда. Лиса голова. Якесь російське прізвище.
Б.П.Довгалюк: Так. Благов. Отам нижче зал, а тут стіл, я сиджу за столом. І от встає Благов, повертається до мене: "Скажите, вы против того, что мы ввели войска в Чехослова-кию?" А я кажу: "По-перше, мы не вводили войска, мы по просьбе Чехословакии помогаем им наводить порядок", – там була така ідея. А він бачить, що не те сказав, – впав на крісло. Був там один член бюро райкому, у мене вчився в інституті, так той перед цим каже: "Борис Пет-рович, я не можу бути на такому бюро міськкому". І він утік із бюро міськкому партії, щоби не брати участі у цьому голосуванні. Ну, звичайно, мене виключили з партії.
Потім – обком партії. На обкомі партії так було. Мене вів якийсь Простотін, але той до-питував мене дуже-дуже ретельно, з ким же я, хто в мене спільники: "Скажи мені, хто тобою керує, звідкіля це в тебе взялося?" А тоді каже: "Листа писав?" – "Писав." – "А квитанція в те-бе є?" – "Є." – "То принеси мені квитанцію того рекомендованого листа, що ви писали до Вер-ховної Ради." Я кажу: "Я не знаю, я десь загубив". У мене вона була, але я вирішив йому не давати її. Але потім, через рік чи два, я йому віддав цю квитанцію, хай уже буде. Вони хотіли знищити сліди того листа, щоб його не було у Верховній Раді. Я потім зрозумів, що вони зро-били так: щойно той лист надійшов – за нами почали стежити.
Коли секретар обкому запитав мене: "Звідкіля це у вас взялося?", я сказав, що це мої пе-реконання у зв'язку з тим, що я прочитав працю Леніна «К вопросу о национальностях или об "автономизации"», де сказано, що у кожній національній республіці повинна бути своя націо-нальна державна мова. То секретар обкому стукнув кулаком по столу й сказав: "Нема такого в Леніна!" Я більше нічого не міг сказати, я вже мовчав, мені було дивно: в апеляції, яка написа-на на тридцяти сторінках, я посилаюся на Леніна – том, сторінка, видання, а він каже, що нема такого в Леніна. І я зрозумів, що все, що тут відбувається – справжнє беззаконня. Вони щось поговорили між собою і секретар обкому каже: "Ну що, його би треба зняти з роботи, позбави-ти наукового ступеня і направити на роботу робітником". А я встаю і кажу: "А мені не звикати бути робітником, я працював робітником із 1948 по 1959 рік, поки не став інженером". Вони думали, що я якийсь молодий кандидат, прямо з вузу, що я й не працював. Це трошки внесло сум’яття, але вони підтримали рішення міськкому партії, виключили мене з партії.
Я поїхав до Києва. Через два місяці апеляція розглядалася в комісії партійного контролю при ЦК КПУ. Комісія вирішила, що немає підстави скасувати рішення обкому партії, і я, таким чином, виключений був і ЦК України.
Потім я подав апеляцію до ЦК КПСС. Там була трошки інша справа. Мене вів інструктор комітету партійного контролю Федір Печений із Запоріжжя. Він розібрався в усьому. Коли я приїхав, він уже все знав, і каже мені: "Що ж там у вас за дурні сидять? Як можна такого, як ви, виключати з партії? Людина, яка пройшла ремісниче училище, робітником працював, вечі-рня школа, вечірній інститут, заочна аспірантура, без жодної перерви став кандидатом наук, працює, готує докторську дисертацію без відриву від виробництва, не п'є, не курить, займаєть-ся спортом – і його вилучили з партії! Та хто ж там залишиться?" – оце так він мені каже. І каже: "Борис Петрович, я вас залишаю отут, у кабінеті, на дві години, подивіться всю свою справу, прочитайте, дивіться, хто вас оточує. Тільки нічого не переписуйте".
Я прочитав – і в мене волосся дибки стало: скільки було поруч підлих людей!
А ще коли мене ото виключили з партії, то весь наш відділок інституту автоматики, 60 чоловік, написали листа в міськком партії: «Ми вважаємо, що неправильно поступають з Дов-галюком; Довгалюк чесна, порядна людина, його неправильно вилучили з партії». Усі підпи-сали, навіть ті комуністи, які голосували за виключення. Направили цього листа в міськком партії. І що міськком партії робить? Направляє у наш відділок інституту комісію з міськкому партії.
В.І.Сіренко: Де Добрик був?
Б.П.Довгалюк: Я не знаю де був Добрик. От ця комісія викликає кожного працівника окремо: "Пиши, що все у вашому листі неправда". І вони пишуть. Але було декілька осіб, які сказали: "Ні". Вони написали чесно, порядно. От, наприклад, був у нас такий Жорж Пилипен-ко, єврей, він написав чесно: "Я знаю його як чесну, порядну людину, я нічого від нього пога-ного не чув". Фомін Саша теж написав: "Ніколи я не чув від нього антидержавних, антипар-тійних висловлювань". І от коли мені в ЦК показали це все, я думаю: "Боже ти мій, як можна залякати людину, що вона може написати що завгодно". І що каже мені цей Федір Печений? "Я вирішив домагатися, щоб вас поновити в партії, ми вас поновимо. От буде в нас зустріч із членом комітету Фурсовим, і ви повинні там себе добре повести. А вестиме комітет партійного контролю Пельше. Ми доведемо Пельше, що вас треба поновити в партії". Я вже так зрадів, думав, усе буде нормально.
А що найстрашніше? Коли мене виключили з партії, то зняли з роботи, мені заборонили наукове керівництво, мені заборонили викладацьку роботу в інституті – я вже пройшов за кон-курсом, щоб перейти на викладацьку роботу в наш технічний вуз доцентом, уже мене прийня-ли, але вони – заборонили. Вибір такий: або я безробітний, або мені треба поновлюватись у партії. Тому я пишу, бо мені треба працювати. Думаю, якщо поновлять, то закінчу докторську дисертацію і буду працювати. І цей Печений каже: "Ми вас поновимо". Через день – зустріч із членом комітету. Що цікаво, Петро Григоренко пише, що він теж із цим членом комітету зу-стрічався.. Григоренко пише: п'яний, очі в нього посоловілі, він тебе не слухає. Коли я пізніше слухав мемуари Григоренка – то так і зі мною було. Він каже: "Ну, кажіть". Я розповідаю. Він: "Ну, що сталося?" Я думаю: "Що йому казати? Наче Печений усе розказав, що ще казати?" Отак я сидів, отак Федір Печений, а він так за столом. – "Ну, хорошо, завтра будет комитет и там разберемся."
Приходимо, Пельше веде комітет. І цей Фурсов сидить. Федір Печений зачитав довідку і пропонує мене поновити. А цей Фурсов чи п'яний був, чи що: "Та ні, ми про це не домовляли-ся, ні, ми так не говорили, ні-ні-ні". І таким чином мене не поновили.
Приїхав я додому, а секретар райкому мені каже: "Заходьте, розкажіть, як розібрали Ва-шу апеляцію". Я думаю: "Чого він так цікавиться?" Потім я подав апеляцію на ХХIV з'їзд КПСС. Після з'їзду вони присилають папери в обком. Обком вимагає характеристику, а потім вирішує, поновити чи не поновити. Але характеристика залишилася як виключеного з партії, тобто негативна. На мене пишуть, що я кар'єрист, що готуюся захищати докторську дисерта-цію, що я погана людина. Таким чином, я отримую негативну характеристику, обком партії мене не поновлює. Я їду до Києва – у Києві мене не поновляють, тоді я їду в Москву – на ХХIV з'їзд. Ну, це тільки вважається, що на з'їзд – це було після з'їзду. З'їзд закінчився, а комі-сія ще довго розглядала всі апеляції. Я потрапив до члена Комітету Лазаренка, цікава людина. І знов мене вів Федір Печений. Він сказав: «Тепер уже комісія з'їзду поновить».
Знову дали читати мені справу, там додали ще більше паперів, папка росте, вже, мабуть, сантиметрів з чотири товщиною. Я її прочитав і йду на зустріч із цим Лазаренком. Лазаренко мені з повагою – дуже чемна людина – каже так: "Ми вивчили вашу справу, бачимо, що вона така, що вас можна поновити, але оскільки вас уже прокатали обком і ЦК КП України, то ми зразу вас поновити не можемо. Але я даю вам свої телефони, ви йдете до секретаря райкому і кажете, що ось такий-то член Комітету партійного контролю при ЦК КПСС Лазаренко пропо-нує мене поновити. Треба, щоб ви подзвонили і він вам скаже, як це зробити». Я кажу: "Ні, я не хочу, це не буде діла". Він мене умовляє: «Та пиши заяву, щоб мою апеляцію не розглядали до повторного звернення...». Я опираюсь, не пишу. Потім перед самим засіданням комітету я все-таки написав цю заяву, і вів цей комітет не Пельше, а Лазаренко. Коли зачитали мою заяву, він просто зрадів і каже мені: "Борис Петрович, ви ще почекайте мене, зайдіть до мене, я з ва-ми поговорю". Я заходжу до нього, він мені каже: "От мої телефони, йдіть до секретаря рай-кому і просіть, щоб він мені подзвонив, я йому розкажу, що треба робити, щоб вас поновити. Ми вас через місяць поновимо в партії, будете нормально працювати, нормально жити".
Приїжджаю я до Дніпродзержинська, іду до Пушкаря, а він жде. А я ж не хотів їхати на з'їзд, казав: "Не хочу я їхати, нічого доброго не чекаю від з’їзду". А він казав: "Ні, їдьте, Борисе Петровичу, там, може, вас поновлять". Секретар райкому партії мене просив, щоб я поїхав. Приходжу до Пушкаря – "Ну, що?" Розказую. Він заматюкався і каже: "От гади, дали вказівку виключати, то дайте ж вказівку й поновити. Чого я буду брати на себе відповідальність? Не буду я нікуди дзвонити, бо це буде моя ініціатива. Не хочу на себе брати ініціативу, не буду дзвонити в ЦК КПРС".
Так я залишився безпартійним, але не в тому справа, що я безпартійний – справа в тому, що на роботі й дружину тероризують, вона ж на ПХЗ працює, це секретний атомний завод. Секретної роботи не дають, підвищення нема, заробітна платня низька. Я як кандидат наук отримую нормальну зарплатню. Хотіли з мене зняти вчений ступінь. Комісія обкому, комісія міськкому виходила на мого наукового керівника Логінова В.І., щоб він написав таку заяву, що дисертація моя нікудишня, що я нічого не розумію в науці, тому він пропонує зняти з мене вчений ступінь кандидата технічних наук. А тим часом вийшов журнал "Сталь", 11-й номер, святковий, жовтневі свята, Кольоровий, і там на першій сторінці велика наукова стаття канди-дата технічних наук Довгалюка Бориса Петровича. А "Сталь" – це один із провідних журналів металургії СРСР, він перекладався на іноземні мови – німецьку, англійську тощо. Мені казали, що Логінов узяв цей журнал, прийшов до секретаря міськкому партії, кинув йому на стіл і ка-же: "Нате, читайте. Ви кажете, що його дисертація нікуди не годиться, а його он які журнали друкують. Я, – каже, – займатися цим не буду".
Тоді вони поїхали до Москви, до відомого у всьому світі вченого Анатолія Миколайови-ча Похвіснєва . Він був цікавою людиною, натерпівся від цих комуністів. Він сам із Росії, але до війни працював в Україні, в Дніпропетровську, знав українську мову і навіть розповідав мені українською мовою про українізацію. Українською мовою мені відповідав. У нього така доля. Брат його, Микола Миколайович, був на два роки за нього старший, у 1914 році їх обох призвали на військову службу – брата взяли, він став офіцером, а Анатолія на військову служ-бу не взяли, він виявився хворим, то він став науковцем. І от після громадянської війни його брат, полковник білої армії, опинився в Західній Україні. У 1939 році, коли звільнили Бересте-чко – він у Берестечку жив, – то Анатолій каже, що думав, що його в тюрму посадять за те, що він приховував наявність рідного брата за кордоном. А тут почалася війна, Анатолій разом з металургійним інститутом переїхав в Магнітогорськ, а потім в кінці війни до Москви, де очо-лив кафедру рудно-термічних процесів в інституті сталі та сплавів. Коли до цього професора прийшла делегація з Дніпропетровська, то, як мені розповіли, він їх вигнав, не став навіть розмовляти. Я залишився зі вченим ступенем кандидата наук завдяки тому, що мій керівник Логінов виявився порядною людиною. І опонент моєї дисертації професор Похвіснев, який прожив до 87 років, мав світлу пам'ять, виступав на конференціях у 85 років, теж був дуже по-рядною людиною. Вічна йому пам’ять.
Отак я залишився кандидатом наук. Але на роботі мені працювати вільно не давали – ко-нтролювали кожний крок. Але на заводах, з якими я працював, у мене складалося все добре. Приїжджаємо на завод – є хтось із інституту НДІАЧермет, він начальником вважається, але з ним ніхто не розмовляє, розмовляють зі мною, тому що я науковий керівник та виконавець робіт.
Потім був ХХV з'їзд – знов я написав апеляцію, знову нічого не вийшло. ХХVI з'їзд – теж нічого не вийшло.
А потім – партконференція у 1988 році. На партконференцію я написав одне речення, що я необґрунтовано вилучений з партії, майже двадцять років був практично репресований. І цю апеляцію направили, звичайно, на обком, але я вже працював у навчальному інституті...
А, ще до цього хочу додати таке. Коли я написав апеляцію на ХХVI з'їзд і знову ж таки мене не поновили в партії... А не поновили тому, що я пішов до... Пам'ятаєш Володю, там в обкомі був такий Васильєв, секретар обкому партії? Я, перше ніж писати апеляцію, пішов до нього, поговорив. Кажу: "Я більше не буду писати апеляцію, оскільки там їх по-справжньому не розглядають. Яку характеристику дає первинна організація, таке й приймається рішення. Це все брехня, що апеляції розглядає з’їзд партії". Він каже: "Все буде нормально, пиши, я за те, щоб ми тебе поновили в партії і буду сприяти, щоб тобі надали об’єктивну характеристику". Прийшла моя апеляція зі з'їзду, а Васильєва на бюро обкому немає. Я тоді подаю заяву: прошу перенести розгляд моєї апеляції. У надії, що приїде Васильєв, тоді будемо розбирати. Він був хворий. А вони не зважають на мою заяву, розібрали мою апеляцію без мене і не поновили в партії. Приїжджає інструктор обкому до мене на роботу і розказує, що мене не поновили, а я йому кажу в очі: "Ну, ви ж там і люди, – кажу, – до крісел своїх поприростали, вас нічого – ні людина не цікавить, що це брехня, вас не цікавить реальне життя. Та покину я оце все, на чор-та мені все це потрібне. Я у вас і пропагандист, я у вас ударник комуністичної праці, я працюю над докторською дисертацією – покину я оце все, – кажу, – піду працювати пастухом, не буду я з вами ніякої роботи робити". Отак я сказав і поїхав у відпустку на Північний Кавказ лікуватися. У мене було трошки негаразд із травленням. Повертаюся – директор інституту звільнив мене з роботи. Я вже безробітний. Вони не витримали тієї маленької критики, яку я висловив в очі тому інструктору – що там за люди сидять в обкомі партії.
Я був знайомий із Борисом Васильовичем Щербицьким, братом Володимира Щербиць-кого. Він працював у нас на металургійному заводі, я йому допомагав робити кандидатську дисертацію. На той час, коли мене вигнали з роботи, він уже переїхав до Києва, працював в інституті економіки. Я до нього подзвонив і сказав, що отака і отака-то справа. "Та що вони, – каже, – з ґлузду з'їхали?" Я не знаю, як там вийшло, але щось прислали на міськком партії... Я вже хотів піти в інститут викладати, але Логінов каже: «Ми тебе не можемо взяти. У рішенні райкому партії записано: «Заборонити працювати в навчальному інституті викладачем». Я не можу тебе взяти. Хіба доб'єшся скасування рішення райкому...» І то прийшов папір через Щер-бицького Бориса. Володимир цього міг і не знати. Борис і без брата мав великий вплив. Пішов я на науково-дослідну роботу науковим працівником. Потім один викладач поїхав у відря-дження за кордон і мене наказом ректора (на цю посаду обирають за конкурсом, для участі в якому потрібна характеристика, а в мене вона «вовча», негативна, я майже ворог держави) призначають доцентом, оскільки у мене був Атестат ВАКу СРСР «старшого наукового праців-ника». Потім мене обирають доцентом. Працюю, звичайно, над докторською дисертацією, у мене великий науковий об’єм науково-дослідних робіт, великий сектор НДС (науково-дослідний сектор) з договорами понад 200 тисяч карбованців на рік. У мене все нормально.
Коли настала ХІХ партконференція, я подав апеляцію, що прошу мене поновити в партії, оскільки я був фактично репресований. Я не міг реалізувати свої здібності, тому що я не був членом партії. І що ви думаєте? Вони мене викликають прямо в ЦК КП України. Приїжджаю я туди: моя справа ще більша. Мені кажуть: "Прочитайте?" Кажу: "Прочитаю". Мені було цікаво знати, що в ній...
А, ще була така цікава подія. Коли я прийшов працювати у навчальний інститут, то в чи-тальному залі бібліотеки сидів один юрист, теж науковий працівник. Каже: "Оце герой наш" – "Та годі, що ви". – "Я знаю, що ти герой. Тебе з партії виключили, а ти все борешся. Ти моло-дець", – так каже. І звідки він, юрист з інституту, знає мене? Хто ж він такий? Питаю, а він: "Та я ж тоді в райкомі партії працював, ти ж мене повинен знати". – "Ні, не знаю", – кажу. А потім, через декілька років – стоп, думаю, це, мабуть, отой, що написав за мене про "Собор"! Коли я приїхав у ЦК КПУ у 1988 році, думаю, дай же гляну, хто ж із комуністів підписав ту заяву, що Довгалюк проводив антипартійну агітацію, нав'язуючи дискусію про "Собор". Див-люся – він, цей же ж викладач, юрист інституту Рудін Леонід. Я повернувся з Києва і розповів про нього своїм друзям. – "А, та він такий і є", – кажуть. Мене там поновили, а той Завадський знову написав у ЦК, що не можна мене поновляти навіть зараз, після конференції.
В.В.Овсієнко: Якого року була ця ХІХ партконференція?
Б.П.Довгалюк: 1988 року. Партійна конференція мене поновила, я повертаюся додому, десь із півроку попрацював, а потім подаю заяву:
«До первинної організації КПУ технологічного факультету ДІІ
Довгалюка Б.П.
Коли б усі обдурені прозріли,
коли б усі убиті ожили…
В.Симоненко
Заява.
Злочинна діяльність КПРС не має меж. Внаслідок цієї діяльності економіка, сільське го-сподарство, культура, освіта, екологія, медицина, духовність народу доведені до катастро-фи. Перебудова, оголошена керівництвом партії, гальмується зараз цим же керівництвом. Це видно по тому, як проходили вибори народних депутатів до народних Рад в 1990 році на Укра-їні і в Росії, зі ставлення керівництва партії в Москві, Ленінграді, Львові і інших містах до дійсно народних Рад. ЦК КПУ йде до конфронтації з демократичними силами, фактично роз-палює міжнаціональні сутички, не дбає про інтереси трудового народу України. Про відсут-ність перебудови в партії показали вибори делегатів на 28-і з’їзди КПУ і КПРС в інституті. Керівництво партії не засудило всі злочини за 72 роки, не покаялось перед народом за ці зло-чини, а хоче й надалі очолювати суспільство. В таких умовах я не можу підтримувати полі-тику партії і виходжу з її рядів за власним бажанням.
04.06.90 р. Б.П.Довгалюк»..
І я вийшов з неї.
А життя ж іде, в місті вже працює багато людей, які думають про долю України, як вона буде розвиватися. Ще раніше, коли їздив у ЦК, я через Володимира Сіренка, через Миколу Кучера познайомився з Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем, я був уже знайомий із Іваном Бенедиктовичем Бровком, з Василем Скрипкою, Олексієм Ставицьким, а коли пове-рнувся з заслання пан Євген Сверстюк, то і з ним близько зазнайомився.
Справа нашого життя не вмирала, перед нами стояло таке завдання. От Володя Сіренко казав, і ми в це віримо: "Ми українці, ми повинні, де б ми не були, одягатися чисто, охайно – у трамваях, автобусах, електричках, і говорити тільки українською мовою". І ми це робили. Я скрізь, де б я не бував, тільки українською мовою розмовляв. Сідаю в електричку, їду в Дніп-ропетровськ (вранці), а ввечері в Дніпродзержинськ і починаю розмову з пасажирами україн-ською. Мені відповідають російською. Спочатку зі мною розмовляють російською, а я україн-ською, а потім і переходять на українську мову, майже завжди. Таким чином ми несли слово, де могли. Дуже допомагав ідейно нам Борис Дмитрович. Я в нього був, мабуть, разів зі сто.
В.І.Сіренко: А ти пам'ятаєш, як до нього потрапив? Ти їхав у Київ, а він був надзвичайно обережний у прийманні незнайомих людей, і я написав записку.
Б.П.Довгалюк: Так-так.
В.І.Сіренко: Борис їхав у Київ, а Борис Дмитрович часом був легковажний...
Дружина: Він не зовсім довіряв.
В.І.Сіренко: Я кажу: "Зайди до цього чоловіка, я напишу записку". Я написав, що при-йміть цього доброго чоловіка. Так і Клименко Олексій у нього побував. Довгалюк прийшов до Бориса Дмитровича з запискою – і він його негайно прийняв. От я не знаю, а з Бровком ти че-рез кого познайомився?
Б.П.Довгалюк: Ну, звичайно, через Василя Скрипку.
В.І.Сіренко: А, через Василя Скрипку, так. Отак він попав до Бориса Дмитровича.
Б.П.Довгалюк: У Бориса Дмитровича я бував, мабуть, разів зі сто.
В.В.Овсієнко: Він же помер 9 травня 1984 року, то в який період ви в нього бували?
Б.П.Довгалюк: Та ми разом з Володимиром Сіренком були на похороні.
В.І.Сіренко: Я ж Довгалюку подзвонив, кажу: похорон.
Б.П.Довгалюк: А ми з ним десь, мабуть, починаючи з 1975 року спілкувалися.
В.І.Сіренко: Я не пам'ятаю, ми машиною їздили на похорон?
Б.П.Довгалюк: Машиною. Моєю машиною їздили. Я десь починаючи з 1975–1976 року з ним спілкувався. В інституті все трошки притихло, мабуть, тому, що я з братом Щербицького познайомився, він сказав: «Годі його репресувати». Мені давали можливість працювати, я був науковий працівник, керівник великих наукових робіт, планував відрядження, планував розпо-діл фінансів, я міг поїхати до Києва, коли мені треба було.
І от я приїжджаю до Києва у відрядження, поселяюся в готелі і дзвоню: "Борисе Дмитро-вичу, коли до вас можна прийти?" Він мені завжди казав, що після обіду, після третьої годин, і дату призначав. У нього квартира була на вулиці Леніна. А там за Оперним театром був гарний гастроном. Заходжу в гастроном, купую, як правило, півкіло ковбаси однієї, іншої, півкіло ма-сла, півкіло сиру, беру літрову пляшку горілки – дружина ж не знала, куди я гроші витрачаю, – беру з дому отакі великі помідори. Заходжу до нього, портфель віддаю дружині. Володимир казав мені, що в нього тільки сто карбованців пенсія і ніякої допомоги не було. Я думаю, що давати гроші якось незручно, а так трошки допоможу йому продуктами. Отак приходжу, дру-жина все викладає, готує стіл, а Борис Дмитрович читає. Він же писав спогади. Мені то одну главу прочитає, то другу, то щось розкаже. І так було дуже-дуже багато разів.
Дружина: Навчав.
Б.П.Довгалюк: Навчав, звичайно. Отам я познайомився і з Левком Лук'яненко заочно, щоправда, – він мені показав фотографію. Він мені показав фотографію Миколи Руденка.
Потім у Києві мене Володя Сіренка познайомив із Оксаною Мешко. Ми з ним їздили до неї додому. Одного разу зібралося нас багато в Києві, ціла компанія. Це був день народження Бориса Дмитровича і ми хотіли виїхати в ліс на Оболонь.
В.І.Сіренко: Вивезти Бориса Дмитровича на природу.
Б.П.Довгалюк: Так, на природу. Там був із Запоріжжя Микола Василеґа, Олексій Ста-вицькийй, Микола Кучер, Іван Бровко та інші. Збиралися на квартирі Василя Скрипки. І от вранці Володя каже: "Поїдемо до Мешко". Йому Скрипка і всі кажуть: "Не треба їхати, тому що там стежать, там буде небезпечно".
В.І.Сіренко: Постійний нагляд.
Б.П.Довгалюк: Я кажу: "Може, не поїдемо?" – "Не поїдеш – я сам поїду!" Я думаю: "Та поїду й я". Ми сідаємо в мій автомобіль і їдемо з лівого берега до неї, по Житомирській, потім спустилися на Поділ, навіть спитали міліціонера, як нам проїхати на вулицю Верболозну – сказав. Автомобіль поставили десь далеченько, зайшли до неї на подвір’я і говоримо. Говори-ли-говорили про те, про се...
В.І.Сіренко: Вона, пам'ятаєш, показала на причілок будинку навпроти, а там видно – ка-мера стоїть.
Б.П.Довгалюк: Каже: "Отам слідкують, так що ви обережно, не все кажіть, кажіть зо-всім інше". Ми говорили-говорили, і вона сказала: "Володю, напиши кодекс націоналіста". Пам’ятаєш, вона це казала?
В.І.Сіренко: То вже в машині. Вона сказала: "Ходімо в машину".
Б.П.Довгалюк: Так-так-так. Ми пішли в машину і стали їздити. Вона каже: "Напиши ко-декс націоналіста або патріота". – "Та я поет." Я кажу: "Пиши". А він: "Та я поет…". – "Ні, на-пиши кодекс", – вона його примушувала. Вона розповіла, як за нею КГБ стежить, як вона ви-ривалася до Москви: через городи з дому вийшла – і в Москву.
Тільки ми від неї виїхали, я кажу: "Володю, дивись..."
В.І.Сіренко: Велика Житомирська...
Б.П.Довгалюк: Вже той міліціонер аж на Великій Житомирській стоїть. Володя каже: "Та це не той". – "Та ні, мабуть, той." Коли він – мах – зупинив нас, каже: "Де ви були? Отам, на майдані Шевченка, збили жінку".
В.І.Сіренко: «Там отакий автомобіль збив жінку».
Б.П.Довгалюк: А я кажу: "Та ми там і не були, на тій площі, ми нікого не збивали".
В.І.Сіренко: Ні, я зразу сказав: "Ви знаєте, де ми були, – ми були на Верболозній у Меш-ко".
Б.П.Довгалюк: Так. Коротше кажучи, підходить отака крута особа, отакий здоровенний дядько в цивільному і каже: "Да-да, это они, забирайте их". І оцей гаїшник сідає до нас у ма-шину...
В.І.Сіренко: І той моститься.
Б.П.Довгалюк: І той моститься.
В.І.Сіренко: Я кажу: "А ви не сідайте – ви хто такий?"
Б.П.Довгалюк: Ми їдемо у відділ міліції. Отам десь на Леніна, на горбах, є відділ мі-ліції. Зразу: "Зачиняйте машину і ходімо з нами". Ми зачинили машину на ключ і пішли.
В.І.Сіренко: Нас завели в приміщення, а я пішов дивиться, чи не шмонають машину. Ми в туалет, а за нами – майор.
Б.П.Довгалюк: Потримали-потримали нас і випустили.
В.І.Сіренко: Ні, вони встановили, хто ми і звідки – по правах, по паспортах.
Б.П.Довгалюк: Я зараз кажу і тоді через день сказав Володі, що вони, мабуть, коли ми поставили машину і пішли до Мешко, то вони поставили в машину підслуховуючий апарат, і їм треба було його зняти, тому вони нас затримали.
В.І.Сіренко: Я тобі казав, що це кадебістські руки, а ти: та ні, це випадковість. Ми коли сказали Борису Дмитровичу, він розреготався й каже: "Яка випадковість?!"
Б.П.Довгалюк: Так-так, це так було.
От ми зібралися на поляні...
В.І.Сіренко: Ми все одно забрали Бориса Дмитровича.
Б.П.Довгалюк: Забрали Бориса Дмитровича, поїхали на поляну, гарно було. Але щоб не проникли кагебісти, у нас були два сторожи: Сірко і Бровко. Вони ходили і стерегли.
В.В.Овсієнко: А хто це Сірко?
Б.П.Довгалюк: Та то він пожартував: Сірко і Бровко – Сіренко та Іван Бенедиктович Бровко.
В.І.Сіренко: Два собаки.
Б.П.Довгалюк: Це вони самі сміялися. Ми купалися там, потім накрили великий стіл на поляні, посідали в плавках.
В.І.Сіренко: Виклали наїдки, а Борис Дмитрович сів на пень і як почав розповідати – за-були ми й про їжу...
Б.П.Довгалюк: Та чого там, пили і їли все.
В.І.Сіренко: Ні, так довго ж не сідали.
Б.П.Довгалюк: Борис Дмитрович розповідав про СВУ – він же проходив по тій справі. Розказав нам про отамана Зеленого, як ото вони поскидали в Дніпро комуністів.
В.І.Сіренко: У них це називається Трипільська трагедія.
Б.П.Довгалюк: Трипільська трагедія. Він казав, що після тої Трипільської трагедії як мисливець ходив по селах і натрапив на одного сторожа. Дід проспівав пісню про цього Зеле-ного, і там були такі слова: "Пливуть Дніпром комуністи спілі і не спілі ("спілі" – це члени партії, а "не спілі" – це кандидати), – не хоче їх риба їсти, бо осточортіли". Це так Зелений по-знущався над комуністами.
В.І.Сіренко: Я хочу ще сказати от що про Бориса. У ті часи багато хто з дисидентів, так званих правозахисників, коли їх почали душити, то вони уникали будь-яких контактів із лю-дьми – йшли в себе, залазили під дивани. А Борис у ті часи ніколи не уникав ніяких зустрічей. От ми з ним їздили і до Мешко, і до Бориса Дмитровича. В ті часи було небезпечно навіть у Бровка зупинитися.
Є.О.Довгалюк: І на могилу Шевченка ходив.
В.І.Сіренко: Так, і на могилу Шевченка. Отак ми, повертаючись з Києва, заїхали в Канів на могилу Т.Г. Шевченка, де познайомилися із кобзарем Чуприною. Борис не замикався, він не боявся, не ліз під диван – оце найцінніше. Тобто він залишався самим собою.
Є.О.Довгалюк: "Спілим" націоналістом.
В.В.Овсієнко: Це були репліки Сіренка і пані Євгенії.
Б.П.Довгалюк: Спасибі, так воно, мабуть, і було. Важко перерахувати мої зустрічі з Бо-рисом Дмитровичем, Іваном Бенедиктовичем, Василем Скрипкою, а саме в них я часто зупи-нявся. А в Бориса Дмитровича вдома старався не ночувати. Я брав відрядження, зупинявся в готелі і з готелю до нього приходив. А в Івана Бенедиктовича ми вечорами до першої ночі і довше просиджували. Багато цікавого мені Борис Дмитрович розповідав, і це, звичайно, була велика школа виховання. А коли з'явився Євген Сверстюк, то ми зустрічалися і з ним. Якось ми подорожували по Західній Україні з Миколою Кучером, у Львові побували, у Закарпатті побували, познайомилися з дуже цікавими людьми – це теж вплинуло на національну свідо-мість.
У Дніпродзержинську в нас уже було таке ядро: Володя, я, Клименко, Кучер – оця четві-рка. Найбільше Кучер, я і Сіренко. Ми часто їздили в електричках у Дніпропетровськ, зустрі-чалися, Володя працював у тому ж інституті, де я, у нас було багато спільного, ми з ним найбі-льше спілкувалися. Десь у 1989 році у Володимира на квартирі ми почали виношувати ідею, як створити Товариство української мови. Спочатку ми збиралися в нього на квартирі, а потім збиралися у Палаці культури вагонників. Пам'ятаєш, Володю?
Третього березня 1989 року я організував у нашому інституті збори – обійшов усіх бажа-ючих. Ми створили Товариство української мови.
В.В.Овсієнко: Як цей інститут називається?
Б.П.Довгалюк: Зараз він називається Дніпродзержинський Державний технічний уні-верситет (ДДТУ), а тоді він називався Дніпродзержинський Індустріальний інститут (ДІІ). Я відкривав і вів збори, зробив вступну доповідь про значення української мови, обрали ми раду і вона почала працювати. Потім з моєї ініціативи та Володиної ми організували Дніпродзер-жинську міську організацію.
В.В.Овсієнко: Перше квітня 2001 року, Дніпродзержинськ, пан Борис Довгалюк продовжує. Касета друга. Це пані Євгенія.
Є.О.Довгалюк: А на роботі мені кажуть: "Та краще б він прогулявся, пропився, а не за-ймався цими націоналістичними питаннями. Що він шукає, що йому треба, чого йому не ви-стачає? Його ж виховала Комуністична партія!". І почало на мене тиснути все – на роботі мене не підвищують, хоча кажуть, що розумна голова, гарні руки, працює проектантом, але руху цій націоналістичній жінці не буде, крапка.
Б.П.Довгалюк: Отже, ми з Володимиром зібрали групу, яка створювала Товариство української мови міста Дніпродзержинська. Ми ходили в школи, технікуми, на підприємства, вишукували патріотів України і запрошували на організаційну конференцію. А конференцію ми призначили на червень 1989 року. Я сказав вступне слово, був головою конференції. З ве-ликою доповіддю виступав Володимир Сіренко. На цій конференції ми обрали раду міського осередку, до ради ввійшли Володя Сіренко, Олексій Клименко, я та інші люди, біля двадцяти осіб. Через два дні було засідання ради, на ній мене обрали головою місцевого осередку това-риства "Просвіта" – тоді воно називалося ТУМ. Я головував до 1993 року, а потім я завершу-вав докторську дисертацію, то пішов з цієї посади.
Товариство "Просвіта" працювало в університеті, ми проводили плідну роботу. Ставили питання, щоби навчальний процес переводити на українську. Виходили на ректора, на прорек-торів. За нашим наполяганням ректор видав наказ, щоб навчальний процес проводити тільки українською мовою. Звичайно, наказ не всі виконують, то ми збираємося піти до ректора і по-дати список тих викладачів, які не виконують наказу ректора.
Я був одним з організаторів Народного Руху тут, у Дніпродзержинську. Був делегатом першого, другого, третього з'їздів Руху, а коли Рух поділився на третьому з'їзді, я вийшов із нього. Потім я був організатором КУНу в Дніпродзержинську. Я намагався бути там, де була активна діяльність. Був організатором у Дніпродзержинську Демократичної партії, Українсь-кої Республіканської партії, був навіть делегатом установчого з'їзду УРП.
В.В.Овсієнко: То ви всі партії тут створювали?
Б.П.Довгалюк: Як? Я просто організовував людей у "Просвіті", давав їм роботу. Але за-раз у мене така думка. І УРП, і КУН, і ОУН, і два Рухи, і "Собор", і відгалуження УРП – їм да-вно треба вже об'єднатися, щоби зробити одну-єдину потужну національну демократичну сві-дому партію. Головною метою цієї партії повинна бути Україна.
Років три тому – це було у 1997 році – я написав листа і направив його в різні газети – "Літературну Україну", "Шлях перемоги", мабуть, в "Українську газету" – я вже не пам'ятаю, ще куди. Це був відкритий лист до найбільш авторитетних осіб. Мабуть, там я і пана Овсієнка називав, я не пам'ятаю вже. Там на першому місці були Лук'яненко, Чорновіл. Я писав їм усім: "Наближаються вибори до Верховної Ради 1998 року. Треба обов'язково виступити єдиним національно-патріотичним фронтом, щоб перемогти на цих виборах". Ще було більше року до тих виборів. Я писав: якщо хтось із вас скаже, що ми не можемо об'єднатись, тому що в нас різні платформи, програми – то не брешіть, тоді вас цікавить не Україна, а особисті посади, які ви собі замріяли здобути через таку-то, таку-то партію. Якби ви думали про Україну, то ви б об'єдналися і в нас була б одна потужна партія. Але жодна газета цього листа не надрукувала. Потім я про це говорив Плав'юку, казав про це пані Стецько, коли вона була в нас у Дніпро-дзержинську, казав про це я і Левку Лук'яненку. Плав'юк був за об'єднання, Левко був за об'єд-нання, а Слава Стецько сказала так, як я й написав: "Та в нас же різні платформи, різні про-грами – як же ми будемо об'єднуватися?" Так вона сказала. Мені це не сподобалося, і після того я навіть газету "Шлях перемоги" не передплачую і не читаю, хоча раніш я її передплачу-вав і читав. Зараз я читаю "Українську газету", "Українське слово", "Самостійну Україну", "Лі-тературну Україну", а щоб знати державні події – ще "Голос України".
Зараз, звичайно, дуже відповідальна епоха. Буде залежати від того, як правиця згуртуєть-ся. Якщо ми згуртуємося на вибори 2002 року, то, може, щось зробимо, а ні – то, може, буде ще гірше. Відомо, що Удовенко не буде об'єднуватись, тому що він, мені здається, ставленик Кучми, він буде виконувати його волю і ніколи проти нього не виступить з якимись опозицій-ними думками, а буде завжди підтримувати Кучму. Як об'єднатися, я не знаю. Зараз я є членом ОУНу, членом "Просвіти" і членом УРП, голова міського осередку УРП. Був на з'їзді УРП, зустрічався там із Горинем, кажу: "Пане Михайле, я з вами і колись розмовляв, і зараз хочу сказати: ну, давайте ж об'єднуватися, скільки ж можна! Скільки ж можна це УРП ділити?" Так же і Хмарі казав, так само казав колись і Сергієнку. Ну, а Сергієнко – я пам'ятаю, як ми з то-бою, пане Василю, їздили в Прагу, сіли в поїзд, а він паспорт забув! Я взагалі не вважаю його за серйозну людину. Ото він пішов то з Хмарою, то свою партію зробив – що там у нього за партія вийшла...
В.В.Овсієнко: То він тоді й не поїхав у Прагу?
Б.П.Довгалюк: Не поїхав. Він забув паспорт. Сказав, що дожене, але так і не догнав. Ти ж їдеш за кордон – це ж треба не взяти паспорт! Він був на з'їзді УРП. Я там виступав. Мені давно не сподобався Шандрюк (Шандрюк Олександр Іванович, 1953 р.н., нар. деп. 1994-98 рр. голова УРП в 1998–2000 рр.). Чому? Коли був з'їзд, який підтримав Євгена Марчука на прези-дента, ми приїхали в Київ автобусом. Збиралися делегати. Я в якійсь газеті прочитав, що Шан-дрюк був знайомий із Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем. І мені стало цікаво, як же він його знав? Була така реклама, що ось Шандрюк такий дисидент, він зустрічався з Борисом Дмитровичем. З поваги до Бориса Дмитровича в мене з’явилася повага і до Шандрю-ка. Підходжу до нього, представляюся, питаю: "Ви знайомі з Борисом Дмитровичем?" – "Зна-йомі." – "Я теж знайомий". І розказав, скільки я був у Бориса Дмитровича, про що ми говори-ли. Шандрюк зразу таким тоном, ніби хотів від мене відгородитися, сказав: "Та ні, я з ним не так близько знайомий, я з ним менше знайомий. Але коли він мене попросив, щоб я поговорив з його сином Євгеном, то я зразу з ним порвав усі відносини". А з сином його була така ситуа-ція. Син, мабуть, за провокацією КГБ, став займатися валютними справами, то вони, кагебісти, тримали його на мотузку, і хотіли, щоб він якось впливав на Бориса Дмитровича. Я так думаю, що коли Борис Дмитрович дізнався, що Шандарюк знайомий з його сином, то попросив, щоб той поговорив із сином, щоби вийти з цієї компанії, не займатися цими доларами, але Шанда-рюк відмовився. І тоді мене зразу від нього відвернуло: якщо ти бажаєш добра цій людині, то чому б тобі не поговорити з його сином? Я би поговорив, якби він просив мене це зробити. Завжди так і робиться. Дитина бачить, що епоха батьків закінчується, а Шандарюк десь такого віку, як син Бориса Дмитровича. А ви ж знаєте, що сталося з сином Бориса Дмитровича?
В.В.Овсієнко: Так, дуже приблизно.
Б.П.Довгалюк: Потім його заарештували, він написав заяву, в якій виступив проти Бо-риса Дмитровича. Через це ж померла його дружина.
В.В.Овсієнко: Була якась брудна публікація в пресі...
Б.П.Довгалюк: Публікації не було, але через це померла дружина Бориса Дмитровича, вона не могла витримати, щоб син виступив проти батька.
Шандрюк, звичайно, завалив УРП. Я на з'їзді УРП підтримав на даному етапі Левка Лу-к'яненка. Левко Лук'яненко – це поки що авторитет, честь і совість УРП, порівняно з Шандрю-ком… Отака низка подій. У нас недавно була обласна конференція, ми обрали нового голову обласної організації – Таратушко, полковник у відставці. Будемо працювати. Будемо робити правицю. Вчора були міські збори всіх національно-демократичних партій, організацій. Ми вирішили створити в місті правицю, навіть незалежно від того, чи будуть за це лідери партій. Особливо Рух Удовенка. Усі знають, що Удовенко дуже обережний, він не виступає там, де критикують владу. Деякі члени Руху навіть сказали, що вийдуть з нього, щоб таки створити правицю.
В.В.Овсієнко: Пане Борисе, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.
Б.П.Довгалюк: Дружина Євгенія Олексіївна. Дівоче прізвище Криса. Закінчила Дніпро-дзержинський індустріальний технікум, а потім заочно закінчила Харківський будівельний інститут за фахом "теплогазозабезпечення та вентиляція".
В.В.Овсієнко: А коли ви побралися?
Б.П.Довгалюк: Побралися ми в 1956 році. Двоє діток. Дочка Валентина народилася у 1956 році. Син Віталій народився в 1960 році. Син працює зараз архітектором у Дніпропетров-ську, у нього приватна фірма, займаються проектуванням, спорудженням будинків, офісів. Син одружений, але внуків ще немає.(На сьогодні уже є онучка.) Дочка має двоє дітей – син, Ар-тем, у цьому році уже закінчує інститут, а дочка Аліна тільки поступила на перший курс Мета-лургійної академії, на факультет економіки, фінансів і кредиту. Вона закінчила школу з золо-тою медаллю. Дочка моя закінчила Дніпропетровський будівельний інститут по маминій про-фесії – "теплогазозабезпечення та вентиляція", але потім ПХЗ. Там, де вона працювала, зараз усе зруйновано, то вона працює у податковій інспекції. Закінчила прискореним навчанням економічний факультет. Дружина вже на пенсії.
Є.О.Довгалюк: Пече пиріжки.
Б.П.Довгалюк: Пече пиріжки, варить їсти, сад тримаємо. Приїхав би ти влітку, покупав-ся б у нас. Сверстюк у мене був, Іван Бенедиктович теж був, жили вони на горищі, купалися, загоряли. Вона пішла на пенсію раніше свого часу, тому що не могла витримати того знущання на роботі. Це була справжня експлуатація. Неповага за те, що я був виключений із партії. На-віть пенсію вона не отримувала, через п'ять років почала отримувати. А я зараз працюю про-фесором на кафедрі автоматизації і промислової електроніки, готую аспірантів, готую дипло-мників, пишу статті, книжки, монографії і думаю, що ще буду працювати. Не знаю, як буде з громадською і політичною діяльністю, бо дуже важко підіймати людей, такий наш народ став байдужим до всього. Це тому, що він ще від того рабства не звільнився, він навіть не розуміє, що і як йому робити.
Студентів я, звичайно, виховую. Як правило, роблю так. Приходжу на лекцію. Хвилин сім-вісім розказую про найактуальніші події, орієнтую їх робити те, що на користь української України. Я їм кажу так: нам не потрібна російська Україна, нам потрібна українська Україна. Ми все будемо робити, щоб українська мова була державною. Я з 1990 року викладаю тільки українською мовою, дипломні роботи у моїх студентів – всі українською мовою. Звичайно, студенти приходять до мене і кажуть: "А ми не знаємо української". Я їм кажу так: "Шановні, вже десять років є Закон про мову, вже одинадцять років, як Закон про мову, є рішення Кон-ституційного суду, у нас держава Україна. Хіба можливо, щоб у Франції викладання в вузах велось англійською чи там німецькою мовою? Хіба можливо, щоб у Росії було викладання українською мовою? Ні, ви повинні знати мову". І ніколи в мене нема ніяких заперечень від студентів, тільки вони кажуть: "Ми згодні, тільки чому ж нам інші викладачі не читають укра-їнською мовою? Якби нам усі читали українською, ми б уже мову добре знали, а так інші ви-кладачі нас русифікують". Отака ситуація.
В.В.Овсієнко: Добре, дякую, пане Борисе. Це була розповідь пана Бориса Довгалюка 1 квітня 2001 року в місті Кам'янське...
Б.П.Довгалюк: Дніпродзержинську.
В.В.Овсієнко: Дніпродзержинськ? Кам'янське. Так? Я вам скажу, що другого березня моє село повернуло собі свою історичну назву Ставки. Леніно було з 1924 року. То й вам уже пора домогтися повернення історичної назви. Так?
Б.П.Довгалюк: Ми стоїмо на цьому. Ставили питання перед міськвиконкомом, писали листа навіть до Президента, я сам ініціатор цього листа, навіть до Верховної Ради писали, але ця проблема не вирішується, тому що в нас у більшості випадків при владі на місцях і в центрі – у минулому комуністична номенклатура, вона не хоче цього робити.
В.В.Овсієнко: Колись вона таки здасться.
Б.П.Довгалюк: Та здасться, звичайно.
В.В.Овсієнко: Дякую.
Довгалюк ще продовжує.
Б.П.Довгалюк: Сіренко, Кучер знайомили нас із найновішими творами літератури, з та-кими авторами, як Симоненко, Ліна Костенко, Микола Руденко. Я пам'ятаю, як купив твори Руденка, де були такі вірші: "Тут на чорне кажуть – біле, на безділля кажуть – діло, слава – кажуть на ганьбу, вуха мають за губу. І на рота, і на вуха вішають замки – не слуха хай ніхто крамольних слів, тут освячують ослів, і ведуть їх у палати, роблять членами сенату, під трибу-нами звиса добрий кошик для вівса". І от коли хтось на якомусь з'їзді виступає і кричить на підтримку то Брежнєва, то Кучми, ще когось, то ми кажемо: ой, який там кошик для вівса ви-сить!
Коли з'явився "Собор" Гончара, ми стали його розповсюджувати серед людей. Напри-клад, цей твір пішов через мене навіть у Московський інститут сталі і сплавів. Читали його на кафедрі рудно-термічних процесів, там у мене знайомі колеги були. Я там захищав дисерта-цію, після цього вони мені стали як брати за духом, побратими. Вони майже рік читали цю книжку і просили ще назавжди залишити цю книжку. Але я не міг залишити зовсім, за цю книжку мене з партії виключали, вона в мене пам'ятна. Потім появились вірші Василя Симо-ненка, Ліни Костенко та інших наших авторів. Я книжки особисто направляв в Уральський політехнічний інститут міста Свердловська. А коли була в нас нарада у Дніпропетровську і вони приїхали, то я їм привіз цілий портфель цих книжок. Вони так дякували, казали, що в них у Росії подібного на той час нічого не було – так їм сподобалися вірші і Симоненка, і Ліни Ко-стенко, Миколи Руденка. Дуже були задоволені. Вони казали, що ті проблеми, які Гончар під-няв у "Соборі" щодо екології, ще довго в Росії не піднімалися.
Я працював на заводі, серед робітників. Коли я впроваджував свої системи, то майже з усіма розмовляв про проблеми незалежності України, української державності. Звичайно, коли перейшов у навчальний Дніпродзержинський індустріальний інститут (тепер технічний уні-верситет) – мене директор узяв за проханням Бориса Васильовича Щербицького, – то я пови-нен був поводитись дуже обережно. Але я не міг так поводитись довгий час, я завжди міг бути тільки самим собою. І от якось ректор мене зустрів і каже: "Що ж ти, – каже, – багато базіка-єш?" Але це він сказав мені в коридорі, не в себе в кабінеті. Ішли по коридору, він узяв мене під руку й каже отак-отак-отак. Я йому кажу: "Володимир Іванович, я не буду більше вас під-водити, я не буду більше базікати, я буду обережний". Він каже: "Та ні, ти, – каже, – не мене, ти себе підводиш. Ти зрозумій, що в нас кожен третій працівник інституту – це стукач КГБ, будь же обережний". І це казав мені ректор, розумієте? І казав не в приміщенні, а в коридорі. Він, мабуть, боявся, що там у нього теж прослуховується. І я ці слова запам'ятав на все життя, що так воно і є. Це страшно. У мене нема впевненості, чи зараз це не поновлюється, що за на-ми не стежать.
Про мене кажуть, що я був в опозиції при радянській владі, я ніколи не мовчав. Я кажу, що я й зараз в опозиції до влади. Кажуть, та хто ж ти? Тоді ти був проти комуністів, зараз ти проти цього устрою, критикуєш його. Я кажу, що я завжди стояв за те, щоб побудувати спра-ведливу нормальну українську державу, де всім жилося б добре. А якщо є якась несправедли-вість, якась корупція, якісь зловживання з боку влади, то я завжди буду виступати проти.
У нас зараз є рада всіх партій і громадських організацій при міському голові. Мене туди запрошуюсь як голову організації Української республіканської партії. Я там завжди виступаю з актуальних питань, наприклад, про мову в місті, про мову навчання, про економіку.
У нас у Дніпродзержинську така ситуація. Доменні печі брали багато природного газу. Природний газ беруть для заміни коксу, але в ті періоди – 1997–98 роки, та, мабуть, і зараз – природний газ дуже дорого коштував, і брати його в доменні печі є великий злочин. Я підра-хував і здав на ДМК, на Дніпровський металургійний комбінат, таку довідку, що за рік одна доменна піч перевитрачає 22–25 мільйонів гривень коштів, а таких п'ять печей – це понад сто мільйонів гривень вони витрачають через те, що беруть природний газ. Про це я й говорив міському голові. Неекономно працюють ці люди. Чи вони не розуміють чогось?
Або ще я ставив питання про мову навчання в школах, у вузах, про мову спілкування в міській раді. Якщо раніше наради проводилися російською, то зараз проводяться тільки украї-нською мовою. Тільки я заходжу – всі знають, що я буду вимагати вести нараду українською мовою.
В.В.Овсієнко: Дякую.
Б.П.Довгалюк: Хочу ще додати. Коли ми їздили в автомобілі разом з Оксаною Мешко, вона запропонувала Володі Сіренку написати кодекс націоналіста. Володя відпирався, потім ми приїхали додому і я йому казав: "Напиши цей кодекс, хіба тобі важко написати?" Він: "Та я поет, я не знаю, як писати". Коли я наступного разу їхав до Києва, він мене попросив піти до Мешко і сказати, що Сіренко писати кодекс не буде. Пішов я до Оксани Мешко. Пішки йшов, пам'ятаю, від Інституту автоматики, що на Подолі. Це був жовтень, холодно вже було. Зайшов до неї в хату. Вона мені показала рукою, що за нею стежать, і запропонувала розмовляти через папір – напишеш, прочитав, плівку підняв – запис стирається. Я писав і вона писала, а вголос ми говорили зовсім інше, щось несуттєве, сміялися, а тим часом обмінювалися інформацією. Вона написала, щоб я приїхав у Дніпропетровськ до Миколи Береславського, а він хай пере-дасть Калиниченку Віталію у Васильківці, щоб той не приймав таку-то особу, тому що то про-вокатор. Вона мені це ще раз повторила, що це треба передати негайно, до 10 листопада. Цей Калиниченко Віталій був дисидентом. Я сказав про це Сіренку, а Володя щодня їздив у Дніп-ропетровськ на роботу. Він вийшов на Береславського і сказав йому про це. Береславський не повірив і назвав мене провокатором. Мене це обурило. Тоді ми разом з Володимиром Сіренко поїхали до нього машиною і я переказав, яка була розмова з Мешко. Потім Оксану Мешко заа-рештували, а коли її звільнипи вона повернулася до Києва, я з нею зустрівся під час проведен-ня "Ланцюга єднання". Вона впізнала мене, взяла мене за руку, ми з нею цілий день ходили по цьому ланцюгу біля Софії. З нами був Іван Бенедиктович. Я й питаю, чи пані Оксана пам'ятає про це. Вона каже: "Звичайно, пам'ятаю". – "То ви знаєте, він назвав мене провокатором". – "Та що він, з ґлузду з'їхав?" Отак вона сказала про Береславського. А з Береславським я більше не зустрічався.
В.В.Овсієнко: Кінець розповіді Довгалюка.

Харківська правозахисна група
Записав Василь Овсієнко 1.04. 2001. Редагування 9–26.03. 2007. Виправлення Б.Довгалюка 25.06. 2007.

Борис ДОВГАЛЮК. Знімок В.Овсієнка. Плівка № 3482, к.30. 1.04. 2001. м. Дніпродзер-жинськ.
У Довгалюків: Василь ОВСІЄНКО, Євгенія Олексіївна ДОВГАЛЮК-КРИСА, Борис ДОВГАЛЮК, Володимир СІРЕНКО. Знімок В.Овсієнка: Плівка № 3482, к.29. 1.04. 2001, м. Дніпродзержинськ.