Інтелігент versus влада

 390519.12.2006

автор: Андрій Шевців

• • •

Дитинство та юність цієї непересічної людини припали на нелегкі для його рідного краю часи. Коли хлопцеві було чотири роки, в селі, де жили його дідусь і бабуся, лютували польські пацифікатори; коли “тринадцятий минало” – його сусідів заарештовував НКВС; у сімнадцятирічному віці довелося стати свідком нацистських репресій супроти друзів із гімназії; а у двадцять три він сам опинився в більшовицькому ув’язненні, розділивши долю матері. Саме тоді гартувався характер інтелігента, якого так і не зміг упокорити жоден політичний режим.

За словами самого Ярослава Дашкевича, були два чинники формування його переконань: “З одного боку, є фактор родини, в якій мене виховували. А з іншого – школа та молодіжні організації”. Батько науковця – Роман Дашкевич, генерал-хорунжий армії УНР, відтак адвокат, керівник спортивно-патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. В сімнадцять років юнакові довелося назавжди попрощатися з ним – батько емігрував до Австрії, щоб уникнути неминучої смерті в сталінських таборах, і більше ніколи не зміг повернутися до Львова. Матір – Олена Степанів, легендарна четар УГА, учителька гімназії сестер-василіянок у Львові та діячка “Рідної школи” в міжвоєнне двадцятиліття, а відтак доцент Львівського університету.

Безумовно, батьки не могли не виховати свого єдиного сина в такому ж патріотичному дусі, в якому виростали самі. Однак Ярослав пішов дещо іншою стежкою, що цілком зрозуміло в контексті іншої, нещаднішої епохи. На запитання, чи мав Ярослав Романович стосунок до ОУН, він відповів мені так: “Безпосередньо – ні. Я не був і не є членом жодної організації чи партії. То означає, що не симпатизую нікому, але не йдеться про якесь формальне членство”. Юний Ярослав не подався і в УПА, як це зробили чимало його близьких друзів із гімназії. Він обрав власний шлях – на початку 1944 року вступив до медичного інституту. Можна припустити, що саме тоді остаточно вирішив продовжити батьківську боротьбу за Українську державу винятково на “науковому фронті”.

Того ж 1944-го до Львова повернулися більшовики. Ярослав Дашкевич перейшов на навчання до Львівського державного університету ім. Івана Франка, на факультет філології. Водночас зі студіями він працював в академічній бібліотеці та провадив наукову роботу. Після закінчення університету 1949 року молодий науковець намагався потрапити в аспірантуру. “Але, – розповідає вчений, – це вже був такий час, що мене просто не допустили”.

Цього ж року він вчинив несподіваний крок –вступив до нафтового інституту в Москві. Про причини цього рішення доктор Дашкевич напівжартома каже: “Я завжди вважав, що треба мати не одну, а кілька освіт. Людина має бути нехай не всебічно, але все ж таки не однобічно підготовлена”. Звісно, значно природніше припустити, що переїзд у столицю СРСР був спробою уникнути нової хвилі більшовицьких репресій, які розпочалися в Західній Україні. Однак каральні органи комуністичного режиму мали вже чималий досвід “відловлювання” призначених у м’ясорубку репресій – Дашкевича затримали того ж 1949 року.

Про свій арешт Ярослав Романович розповідає таке: “Безпосередньою причиною було те, що я передавав до Ленінграда до колекції шевченкіани різні матеріали. Скажімо, якщо це були вирізки з газет, то з одного боку була інформація про Шевченка, а з іншого могло бути щось таке, що не подобалося владі. Потім до того додалася допомога підпіллю, збереження антирадянської літератури. Але зрозуміло, що відповідну роль відіграло те, з якої я був сім’ї”.Фактично 1949 рік став переломним у житті історика. Тоді він постав перед вибором: або піти на співпрацю в тій чи іншій формі з більшовицьким режимом, або пожертвувати заради переконань особистою свободою. Хоча коли я спитав у нього, чи намагалися більшовики схилити до співпраці, у відповідь розсміявся. За словами Ярослава Дашкевича, він був надто одіозною для режиму фігурою, щоб із ним вели розмови на такі теми. З іншого боку, за сумління такої фігури радянська система готова була багато заплатити – і, без сумніву, він це розумів, однак на колабораціонізм із комуністичними окупантами не пішов.

Дашкевич відсидів сім років у спецтаборах для політичних в’язнів із тюремним режимом, а реабілітували його аж 1995-го. Після ув’язнення Ярославові Романовичу довелося пережити загалом тринадцять років без роботи. І за весь цей час ми не побачимо жодної спроби піти на угоду з режимом, хоча “заяви-покаяння” були доволі поширеним явищем серед тогочасних українських інтелігентів.

Власне, феномен Ярослава Дашкевича полягає в тому, що й за часів СРСР йому вдавалося провадити активну наукову діяльність, яка виходила далеко поза рамки тогочасних ідеологічних установок. Звісно, серед численних його наукових праць можна натрапити й на такі теми, як “Вклад галицьких інтернаціоналістів у розбудову комуністичного Туркменістану” чи “Комуністична періодика в Східній Галичині”. Але, як цілком слушно стверджує сам учений, “це не був кон’юнктурний підхід, це було завдання, щоб я все ж таки займався цією темою в Інституті суспільних наук”. Зрештою, найбільш одіозну тему можна розкрити фахово й чесно.

Утім основним полем досліджень історика є вірменознавство та загалом сходознавство. Він розповів, що взявся за цю тематику, оскільки “це велика прогалина, якої досі не вивчено в історії України. Ми дивимося або на Північ, або на Захід, а забуваємо, що був, наприклад, Схід, справжній Схід”.

Попри перешкоди Компартії, вченому вдавалося публікувати свої роботи в наукових виданнях і в СРСР, і за кордоном. За словами доктора Дашкевича, він передавав за кордон тексти завдяки зв’язкам із вірменськими вченими. Наслідки такого “вільнодумства” не забарилися: “Репресії, звичайно, були. Наприклад, сувора догана від ректора університету Максимовича. В цей час Інститут суспільних наук підпорядковувався університетові, й за друкування за кордоном там були всілякі санкції”. Крім того, вченому доводилося публікувати статті в радянських наукових виданнях під псевдонімами.

Зрозуміло, це були безгонорарні роботи. Як згадує Ярослав Дашкевич, “тоді не можна було розраховувати на належну оплату. А після 1972 року я взагалі не міг публікувати щось в Україні. Було складено “чорний” список, його розіслали по редакціях і видавництвах. Причому заборонили не тільки друкувати, а й згадувати, цитувати”. Чи писав він якісь тексти “в шухляду”? “Я не думаю, що писав “у шухляду”, бо намагався після написання якось опублікувати написане. В СРСР мені легше було зробити це у Вірменії чи Росії, але не в Україні, де твердо діяв той “чорний” список”.

Водночас доктор Дашкевич активно долучився до дисидентської діяльності. Вчений розповідає: “Моя участь у дисидентському русі полягала в доволі тісних зв’язках із російськими дисидентами в Москві, я знав особисто чільних російських інакодумців. Також був рух дисидентів в Україні – співпраця в напівлегальній пресі, яку друкували на машинці. Через мої зв’язки також надходила фінансова допомога із Заходу для людей, яких тут переслідували”.

Така активність не могла не приваблювати пильної уваги КДБ, не кажучи вже про “обтяжуюче” минуле Ярослава Романовича. На запитання, наскільки часто йому доводилося “спілкуватися” зі спецорганами, вчений відповів коротко: “Час від часу викликали. В мене було чотири обшуки – це теж спілкування”. На думку доктора Дашкевича, другому арешту завадило те, що це мало б надто широкий відгомін в Україні та за кордоном. Однак у комуністів вистачало можливостей зробити життя вченого нестерпним і без ув’язнення. Що було найдошкульнішим? “Арешт матері… Пропала велика бібліотека, конфіскована під час арешту й обшуків. Ну й, очевидно, було закрито шлях до будь-якої нормальної наукової діяльності. Адже кандидатську дисертацію я мусив захищати у Вірменії. Вірмени пропонували працювати в них, але по каналах ЦК Компартії було зроблено все, щоб там мене не взяли на роботу”. А ще цілком по-людськи було несолодко, коли колишні колеги переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися.

Безперечно, в умовах безперервного цькування час від часу могло виникнути прагнення покинути СРСР чи принаймні УРСР, як це доводилося робити іншим дисидентам. Ярослав Дашкевич заперечує наявність таких намірів, однак факти з життєпису вченого змушують припускати, що все було не так однозначно: спроба навчання в Москві, намагання влаштуватися на роботу у Вірменії... Та як би там не було, йому вдалося витримати всі поневіряння та не зрадити своїх переконань. Коли я спитав його, завдяки чому протримався, вчений відповів: “По-перше, мав певну допомогу тут, у СРСР, з боку вірменів, а крім того, час від часу матеріально допомагала еміграція з-за кордону”. А ще була моральна підтримка й розуміння з боку дружини, вже покійної Людмили Шереметьєвої-Дашкевич, друзів-однодумців…

Після того, як Україна здобула державність, Ярослав Дашкевич нарешті зміг узятися за повноцінну наукову роботу, захистити докторську дисертацію, очолити велику дослідну інституцію, широко публікувати свої роботи й у фаховій пресі, й у науково-популярному жанрі. 1997 року з нагоди 70-річчя вченого нагородили орденом “За заслуги”, згодом йому присвоїли звання заслуженого діяча науки та техніки. Попри це, про українську владу доктор Дашкевич відгукується не надто прихильно. Порівнюючи державну політику в гуманітарній сфері часів правління Кравчука, Кучми та чинного Президента, вчений стверджує, що її варто оцінювати радше негативно: “Бо це є той кошик, який ніколи не був заповнений як слід. Не давали змоги розвиватися науці. Це раз. А по-друге, в науці, зокрема гуманітарній, залишилися старі переконання, стереотипи. В багатьох університетах все це передають новому поколінню, а це велика шкода”. Що ж до взаємин між інтелігенцією та владою в період незалежності, то “основний негатив у тому, що владу інтелігенція здебільшого не цікавить. Влада, звісно, намагається використовувати інтелігенцію, але для культури й науки робить мінімум”.

Парадоксально, проте після помаранчевої революції в житті Ярослава Дашкевича відбулися зовсім не найкращі зміни. Я розмовляв з ученим акурат у день другої річниці Майдану. І почув від нього невтішне: “Протягом двох років до мене є фальшиві дзвінки, пов’язані з відомою “архівною справою”. Ніхто не відзивається. Телефонують уночі, щоб не дати спати”. Але історик не може капітулювати – не та біографія, не той досвід, не той гарт. Тому й сьогодні він на передовій боротьби за порятунок національного надбання – історичних документів і національної пам’яті.

Насамкінець я спитав у нього, якою має бути відповідь сучасної української інтелігенції на внутрішні та зовнішні загрози, що постали перед Україною. Ярослав Дашкевич відповів: “Очевидно, піднесення на вищий рівень внутрішньої самоорганізації. Бо наша інтелігенція не творить єдиного фронту проти всіх тих загроз. Вона розпорошена й розбита, як і всі інші політичні сили”.

Життєвий шлях Ярослава Романовича Дашкевича – це передовсім наукова робота. Він – автор понад тисячі наукових праць. У 1996-1997 роках учений очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України. Нині він працює заступником директора Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ. Весь час історик намагався виконувати свою громадянську місію насамперед як науковець. Однак останніми роками таки переступив через свій принцип не входити до жодної організації чи партії, ставши 2005-го на чолі Комітету захисту архівів. І якщо політикою зацікавився на схилі віку вчений, який принципово стояв усе життя поза політичними інституціями, то це, вочевидь, свідчить, що ми живемо в часи, коли жодному свідомому українцеві не можна дозволити собі розкоші бути осторонь суспільного життя.

З днем народження, Учителю!

Андрій Шевців – активіст Громадянської мережі ОПОРА

"Львівська газета”, № 59 (59), 14 грудня, 2006 року