Волинець, Михтодь

 332406.11.2006

1. Як би Ви пояснили молодим людям, що таке дисидентство? Чи вважали Ви себе дисидентом?

Молодим людям вже зараз тяжко пояснити, що таке дисидентство в його теперішньому літературному розумінні. Від частого вживання, до речі й не до речі, це слово набрало якогось ніби вульгарного відтінку. Одні його вважають за почесть, інші – ніби за лайку. Я ж розумію його в прямому розумінні в перекладі на рідну мову – інакодумство. Інакодумців в УРСР була не тільки та групка, що входила до УГГ, а мільйони. Навіть члени КПСС не всі були однодумцями.
Референдум 1 грудня 1991 року є незаперечним підтвердженням цієї думки.

Чи вважав я себе дисидентом? Ні, таким, як його трактують зараз, не вважав, хоч "Україна молода" (20.03.1997) й називала мене "дисидентом" з провінції". Я задовго до появи УГГ і так званого дисидентства був переконаний, що радянський режим і його єдина партія тотальної диктатури – КПСС є злочинними, антинародними, їх неможливо виправити ні діалогом, ні заявами, а потрібно знищити, як страхітливе джерело зла на землі.

Ще в 1946 році в щоденнику, конфіскованому в мене органами МГБ СССР в 1950 році, я величав Й.Сталіна "Його Людоїдська Величність Йосиф Перший І Останній". Цей титул мій слідчий майор Б.Новосьолов прокоментував так:

– Тебя только за это могут кокнуть.

Комуністів вважав і тепер вважаю людоїдами XX століття. З ними будь-які переговори неможливі, бо аморальні.

2.  Слово "інакодумець" важко перекласти англійською мовою. Це суто лінгвістичний момент чи таке поняття недоречне в плюралістичному суспільстві?

Безумовно, слово "інакодумець" у тому значенні, якого воно набрало за радянських часів, являє собою не лінгвістичний, а соціальний момент. Це продукт нетерпимості правлячої касти до всякої іншої думки, крім її власної. В плюралістичному суспільстві це слово безглузде, незрозуміле й непотрібне.

3. Вимогу дисидентів 60-80 років "Виконуйте свої закони!" багато хто пояснював як гру, оскільки ніхто не вірив, що таке можливо. Є думка, що члени УГГ все ж таки розраховували на якийсь діалог з владою. Що Ви думаєте з цього приводу? Наскільки актуальною в сучасній Україні залишається вимога поваги до права як фундаменту правозахисту?

Вимогу дисидентів "Виконуйте свої закони!" я вважав і вважаю за своєрідне донкіхотство. Але схвалював і схвалюю тепер. Все ж таки це була якась дуля в кишені для влади. Ще в програмі СВУМ, написаній в 1945 році, я записав: "підтримувати діяльність усіх антирадянських організацій, які нами буде виявлено". Бо ті організації в більшій чи меншій мірі сприяли розвалу злочинної більшовицької системи. Діалог з владою був безглуздим.

В сучасній Україні вимога поваги до права як фундаменту правозахисту є надзвичайно актуальною і важливою. Після розпаду тоталітарного режиму настала пора анархізму, махновщини. Успадкована від комуністів непошана до закону, коли закони писались для
пропаганди, для одурманювання "негров преклонных годов" по той бік "залізної завіси", а внутрі законом були постанови ЦК КПСС, які не визнавали міжнародного права, а лиш право партійної волі, партійного диктату.

Партії, що росли, як гриби після дощу, на обломках КПСС, і творились вчорашніми активними членами КПСС, успадкували диктаторський дух КПСС. Інтереси партії вони ставлять вище закону, самовільно присвоюючи собі право виразника волі всього народу. Яскравий приклад – позиція нинішнього прем’єра щодо НАТО.

Закони в Україні, яка щойно здобула незалежність, приймались більшістю, що становила собою вчорашніх шахраюватих совків, під себе, під інтереси своїх новоспечених кримінальним шляхом кланів, а не відповідно до духу міжнародного права. Тому надзвичайно актуально тепер привести законодавство у відповідність до міжнародного права. А правозахисникам належить велика роль привчати всіх, від сталінської "кухарки", що "способна руководить государством" до Президента, поважати закон. Не інтереси правлячої в даний момент партії, а закон повинен бути в основі політичної й господарської діяльності всіх без винятку громадян України. Там, де постанови партії ставляться вище закону, нема ні свободи, ні справедливості, ні демократії. Це спосіб повернення до несвободи. Коротше мовлячи, привчити всіх громадян України свято поважати закон – найпочесніший і найперший обов’язок усіх правозахисних організацій.

4. Які події та/або думки підштовхнули Вас на шлях протистояння радянському режиму?

Тут був цілий комплекс подій, якщо можна так висловитись. Почалось усе в роки мого перебування в підпільно-партизанському русі 1941-1943 років. Це був загін Волкова-Кучеренка, що входив до Київського обласного партизанського з’єднання І.Хитриченка,
а після до рейдового з’єднання генерала М.Наумова.

Далі посилили мою відразу до радянського режиму ставлення "визволителів" до свого народу, як гатили "звільненими" людьми, ненавченими, неозброєними, ще в домашніх свитках і кожушках, Дніпро й Буг, різні Стоходи, Віслу, Дунай, Одер і Ельбу.

Після смершівці вивертали мені кишені в пошуках компромату. Особливо ображала людську гідність система стукачів, по одному на п’ять новопризваних солдат.

Ще – так званий добровільний збір засобів до фонду допомоги Червоній Армії, що проводився методом "червоної мітли" 1933 року. І, нарешті, розправами над мирним населенням у Західній Україні, страшнішими, ніж то робили нацистські окупанти. Все згадане та ще багато інших подробиць, що мені відкрились знутрі режиму, покликали
мене до протистояння йому. Коротко я про це сказав би: тотальна брехня и тотальний терор.

5. Ви протистояли могутньому і репресивному режиму. Досить часто в житті трапляється, що люди підводять, коли їм, власне, нічого не загрожує. А в ті часи було небезпечно навіть допомагати опальній людині. Наскільки Вас підтримували? Чи мало для Вас значення (і взагалі чи знали Ви про це), що в інших країнах велися кампанії на захист політв’язнів?

Мені страшенно везло з друзями по підпіллю, як це не звучить архаїчно, але зразком організації підпілля для мене був почесний академік-народоволець Микола Морозов, який витримав 25 років одиночного ув’язнення в Шліссельбурзі. З 43 членів нашого СВУМ ні один не виявився провокатором, ні один не підвів. А були люди з усіх регіонів України, бо підпільники добирались з такою ціллю, щоб після демобілізації були свої перевірені люди в усіх областях України, тобто виникла готова підпільна структура по всій Україні.
Мене підтримували багато хороших людей, які формально не входили до СВУМ, як відомий львівський ноет Ростислав Братунь, Іван Івко з Вінниччини, який у останній час працював у Держкомвидаві, та інші.

Я і мої друзі, звичайно, знали про діяльність правозахисних організацій, таких як "Міжнародна амністія", наприклад, в інших країнах. Але в них до нас "руки не доходили".

Після другого мого арешту в 1980 році мої друзі з Кривого Рогу говорили, ніби закордонні "голоси" згадували про мій арешт, але я про те не чув і не знаю.

Про діяльність окремих дисидентів і УГГ в межах УРСР я чув лиш з іноземних радіостанцій та з викривальних матеріалів радянської преси. Перші вістки про В.Чорновола, Січків і геростратівський вчинок В.Погружальсъкого я почув від В.3абаштанського, мого доброго друга, який бував у Коростишеві за путівками бюро пропаганди книги СПУ і як мій гість. Але більше від усіх В.Забаштанський розповідав
мені про Івана Дзюбу, якого обожнював, мені передав любов до Дзюби, якого я особисто ні разу не бачив.

В.Погружальського я добре знав особисто, бо два роки служив з ним разом у 7 гвардійській артдивізії в м.Владимирі-на-Клязьмі. Він і був тією головною особою, за доносами якої мене арештували вперше 3 квітня 1950 року. Ні одна правозахисна організація УРСР мені не допомогла ні словом, ні ділом, аж поки мене не знайшла ХПГ. Лиш тепер в УГС з прав людини в Києві раптом "дійшли руки" до мене і мене запросили на урочистості, з нагоди 30-річчя УГГ. За що я їм і вдячний.

6. Молодим людям в Україні, людям на Заході важко зрозуміти, який страх панував у суспільстві, чого коштувало поставити підпис під зверненням чи навіть просто листуватися із політв’язнями. Чи потрібні ці знання? Чи є шанс, що вони хоч трошки зроблять "щеплення" від повернення до несвободи? Що, на Ваш погляд, створює та зміцнює імунітет як особистості, так і суспільства в цілому?

Молодому поколінню обов’язково треба знати правду про той страх, про всеохоплюючу систему донощицтва, про тотальне безправ’я і абсолютну незахищеність людини, про те пекло на землі, що панували в радянському суспільстві. Цим повинні займатись не одні правозахисні організації. Свята справа художньої літератури, історичної та інших суспільних наук, публіцистики відтворити правдиво картину пережитого нами. Бо комуністична тотальна пропаганда тотально спотворила дійсність, яку нам подарувала, спотворила тотальною брехнею і фальсифікацією. Я мріяв і тепер ще не втратив надії, що в нас з’являться такі романи, як в моїй юності були романи про німецький націонал-соціалізм Ліона Фейхтвангера, Віллі Бределя, Ганса Фаллади. На жаль, наші сучасні "інженери душ" копаються у власному брудному сексі, що погано пахне, бубабукають про дурниці і за те одержують державні премії та відзнаки. За розтління молодого покоління.

Правдива і повна картина радянської дійсності, безумовно, мала б профілактичне значення проти повернення до несвободи.

На мій погляд, створює та зміцнює імунітет особистості й суспільства від насилля й беззаконня свідомість кожної людини про своє людське, а не партійне покликання, любов до рідного краю, свого народу, своїх культурних традицій, мови, батьків, до людей взагалі. Чиста совість і любов до людини, а не до ідеї, патріотизм.

7. Як Ви ставитесь до людей, які співробітничали з каральними органами?

До стукачів, донощиків, сексотів ставлюсь з презирством. Особливо до добровільних. Багато з них співпрацювали з карателями зі страху перед ними, і не особливо старались всіх "ворогів народу" виловити. Почуття помсти до них не маю і кари їм за те не вимагаю. Вони самі себе навічно покарали, як і дітей своїх. Вірю в те, що кожний наш підлий вчинок проти людини не лишає безкарно Вища Сила, про яку ми забуваємо, або якою нехтуємо.

Однак тих, що особливо старались вислужитись, слід було б обмежити в правах займати керівні посади, особливо пов’язані з вихованням молодого покоління, якщо вони самі публічно не покаються в своїй підлій діяльності.

Було б цікаво, якби теперішні органи СБУ оголосили таку анонімну статистику: скільки було цих стукачів у кожному районі, місті, області, в Україні. Це було б важливо для підтвердження тієї тези, що стукач за комуністів був одним із стовпів, на який спиралась вся радянська система.

8. Які цілі Ви ставили собі тоді? Чи змінилось Ваше уявлення про свободу?

Тоді, коли я лиш починав свій тернистий шлях у боротьбі проти злочинного режиму, а це був 1945 рік, ціль у мене була одна: вкласти, що зможу в справу визволення мого народу і здобуття повної незалежності моєї держави. Моє уявлення про свободу з тих часів не змінилося. Свободу я завжди поєднував з відповідальністю за свої вчинки, порядністю й справедливістю, повагою до кожної людини, навіть до свого противника. Старався не вчинити жодної кривди людині з мого оточення, добрій чи злій. Вірив, що за це буде невідворотна кара Природи (Бога, Долі, Космосу і т.п.) Цінністю і багатством кожної нації вважаю те, що кожна людина в ній різна, оригінальна, зі своїм мисленням і доброчинністю. Народ, де люди всі однакові – стадо. Такому народу потрібний
пастух, а не свобода.

Свобода – це осмислений обов’язок творити добро.

9. Які поради Ви дали б "новим" правозахисникам?

Щодо порад, то я вже говорив про це вище, в п.3. Що ж я можу ще додати? Всім правозахисникам слід самим свято шанувати закон і спонукати до того всіх громадян. І поважати людину, незалежно від її партійності, чину, майнового цензу, національності, елітності та віросповідання.

Щоб правозахисники самі себе поважали.Не були подібними до правників з кабінету наших перших двох Леонідів-президентів, що дуже мені нагадували Шельменка волосного писаря з класичного твору Григорія Квітки-0снов’яненка, який жив і творив колись у Харкові на Основі.

 Поділитися
MENU