Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Ґлосарій

МОРДОВСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ТАБОРИ

03.11.2006

МОРДОВСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ТАБОРИ; ДУБРАВЛАГ (у мемуаристиці часто пишеться «Дубровлаг») — комплекс відділень і лагпунктів у складі табірного управління ЖХ-385, або Дубравного управління виправно-трудових таборів (ВТТ, або колоній – ВТК) у Зубово-Полянському і Теньгушовському районах Мордовської АРСР, у яких до 1987 утримувалися політичні в'язні. (У другій половині 1950-х, крім Дубравлагу, як політичні табори функціонували також Воркутлаг у Комі АРСР, Тайшетський табір або Озерлаг в Іркутській обл. та жіноча зона в сел. Суслово Кемеровської обл. На початку 1961 всіх політв'язнів Озерлагу етапували в Мордовію, інші табори ліквідували ще раніше).

Дубравлаг був організований у 1948 на базі Темниковського ВТТ (існував тут з 1929) і до 1954 мав статус Особливого табору ГУЛАГу («Особлаг № 3»). Іноді Дубравлаг називають у літературі також Потьминськими (за назвою пересильної зони в сел. Потьма, через яку проходили в'язні, які направлялися в Дубравний ВТТ) або, за старою пам'яттю, Темниковськими таборами. Табірне управління Дубравного ВТТ дислокувалося в сел. Явас.

З 1961 до 1972 це був єдиний табір в СРСР, де відбували покарання засуджені у всіх республіках за «особливо небезпечні державні злочини» за статтями 64–72 КК РСФСР (аналоги КК УРСР – ст. 56–64, «зрада Батьківщини», «антирадянська агітація і пропаганда», «участь в антирадянській організації» ). Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лагпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км або неподалік її (за 15–20 км), було кілька табірних зон (в окремі періоди — до 7-8), де, окремо від інших ув'язнених утримувалися засуджені за «особливо небезпечні державні злочини».

За даними Прокуратури РРФСР, на 14.07.1965  серед приблизно 10 тисяч ув'язнених Дубравного ВТТ було 3816 «особливо небезпечних»; у середині 70-х їх було біля 500. Українці в Дубравлазі зазвичай становили половину континґенту (див., напр., довідку про М.МАСЮТКА)

Серед політв'язнів Дубравлагу, засуджених за ст. 70 КК РРФСР ( ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда») у 1960–1980-х абсолютну більшість складали дисиденти, «самвидавники», учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад, а також люди, які не були пов'язані з жодними опозиційними громадськими і політичними рухами, але активно виявили своє «інакомислення». У першій половині 1960-х у Дубравлагу було також досить багато карних в’язнів, повторно засуджених в інших таборах за «антирадянські висловлювання» і переведених для відбування нового терміну в Дубравлаг; пізніше їхня кількість помітно скоротилася.

Більшість політичних в'язнів, у звичайному розумінні цього слова, засуджених за «зраду Батьківщини» , складали українські повстанці та «лісові брати» — учасники повоєнного збройного опору радянській владі в Західній Україні та Прибалтиці (див.: Українська повстанська армія , Організація українських націоналістів ). Майже всі вони були заарештовані ще в 1944–1955 р. і досиджували в Дубравлагу свої 25- і 15-літні терміни. Помітну частку політв'язнів, засуджених за «зраду Батьківщини», складали також радянські громадяни, які намагалися втекти з СРСР, і «невозвращенцы» — ті, хто залишився за кордоном під час закордонної поїздки, а потім передумав і повернувся.

Крім політичних в'язнів, до ув’язнених за «зраду Батьківщини» належали також особи, засуджені за «військові злочини», тобто ті, хто співпрацював з нацистами під час війни: поліцаї, учасники допоміжних підрозділів німецької армії, співробітники окупаційних адміністрацій, люди, які брали участь у каральних акціях. У 1960-1970-х вони теж утримувалися в політзонах Дубравлагу. (Втім, багатьом із них, як і „антирадянщикам”, справи відверто фабрикувалися в ході кампанії „Ніхто не забутий, ніщо не забуте” – для підтримання в суспільстві атмосфери страху). Крім того, тут відбувала покарання група колишніх чекістів, засуджених у 1953-1956 у «справі Берія» та за аналогічними судовими процесами, а також трохи ув'язнених, засуджених за шпигунство (справжнє, а не уявне) на користь іноземних держав. Тут була і суворо ізольована від політичних і карних в’язнів зона для іноземних громадян. 

У 1972, після створення на Уралі пермських політичних таборів , туди етапували значну частину політичних в'язнів Дубравлагу, який таким чином утратив своє унікальне значення. Однак кілька мордовських зон продовжували функціонувати як «політичні» (до серпня 1976 – табір № 17-А у сел. Озерний, мовою мокша – Умор, Зубово-Полянського р-ну; аж до 1986–1987 – табори суворого режиму ЖХ-385-3/5 з єдиним в СРСР жіночим відділенням 3/4 в сел. Барашево та № 19 у сел. Лєсной Теньгушовського р-ну; до березня 1980 – табір особливого режиму № 1 у сел. Сосновка Зубово-Полянського р-ну. Останні політичні в’язні були звільнені з Мордовських таборів у роки горбачовської перебудови.

Нині Дубравний ВТК залишається діючою установою Управління виконання покарань. У сел. Барашево адміністрація табору організувала музейну експозицію, де представлена, в основному, історія Темниковських таборів 1930-х.

Мордовські політичні табори, долі їхніх мешканців, умови утримання в них уперше привернули громадську увагу на початку 1966, коли там опинилися герої найбільш знаменитого політичного процесу того часу — Андрій Синявський і Юлій Даніель. Починаючи ж з  1967, коли в Самвидаві з'явилися мемуарна книжка Анатолія Марченка «Мої покази» і нарис Валентина  МОРОЗА «Репортаж із заповідника імені Берія» (обоє — в'язні Дубравлагу і Владимирської в'язниці ), а також інформації, що публікувалася в «Хронике текущих событий», у збірці В.ЧОРНОВОЛА „Лихо з розуму” , в „Українському віснику”, потім у „Віснику репресій в Україні” , проблема політв'язнів і ставлення до них стало однією з провідних тем правозахисної публіцистики.

 

Харківська правозахисна група – за матеріалами Московського „Меморіалу”
Рекомендувати цей матеріал