Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Овсієнко Василь

29.10.2006

Відповіді на запитання.

1. Хочу, щоб молоді люди знали про УГГ та дисидентський рух те, що написано в книжці:

 Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995.–  С. 158–176

та в моїй статті „Правозахисний рух в Україні”, яка публікувалася у виданнях:

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. С. 5 – 42.

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 107–146.

Українська Гельсінкська Група. До 30-річчя створення: історія, документи. Упорядники О.Зінкевич, В.Овсієнко. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 9–57.

Тиражі цих видань невеликі, разом тисяч п’ять. Отже, їх слід розмножувати, в т.ч. через Інтернет. У шкільних підручниках про цей рух написано дуже мало, там є й помилки (наприклад, плутають УГГ і УГС).   

2. „Стояти на Майдані” – це не подвижництво і не героїзм. Це нормальна поведінка нормального громадянина. Навіть „стояти на барикадах” – теж нормальна поведінка нормального громадянина. За козацьких часів нормальною поведінкою юнака було йти на Січ, щоб захищати свою родину і свій край від напасників. У 40-х роках ХХ ст. нормальним вчинком юнака було йти в УПА, де, як підрахував Анатолій Русначенко, тривалість життя становила в середньому один-півтора року. У мій час „на  Січ” (у концтабори) йшов один з мільйона (ну, нехай зі ста тисяч). Це здається героїзмом тільки тому, що величезні маси населення забули, що таке нормальна громадянська поведінка. А це: бачиш несправедливість – поборюй її. 

А вибір завжди є. І величезна більшість завжди обирає обивательську, тобто не громадянську позицію очікування в хаті, яка стоїть скраю. Під час „Майдану” громадянську позицію зайняв несподівано дуже великий відсоток людей, і це тішить: ми, українці, попри тотальне нищення наших моральних цінностей, не найгірші в цьому світі. Навіть захотілося повірити в Шевченкове пророцтво: „Встане Україна і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить”.  

 

Відповіді на розширені запитання.

1, 2. Термін „дисидентство” накинутий нам Заходом, радянська пропаганда його утвердила, і на це нема ради. „Дисидент” означає „інакодумець”. Себто критик чи ревізіоніст панівної ідеології. Наприклад, дисидентом (щирим чи нещирим) був Іван Дзюба, який критикував „неправильну” практику комунізму, виходячи з її „правильної” теорії.  Або Микола Руденко, який у 60-х роках писав листи в ЦК КПРС з застереженнями від помилок. Широко вживаний радянською пропагандою термін „отщепенец” (навіть „жалкий отщепенец”!) – у принципі правильний щодо того, хто відійшов від колишніх своїх однодумців. Але ж в СРСР були люди, які ніколи не поділяли панівної комуністичної ідеології. Тобто вони не були дисидентами. У них була своя ідеологія, наприклад, націоналізм Івана Геля, Зеновія Красівського, католицизм Йосифа Сліпого, покутництво Семена Скалича. Оскільки в Україні в 50 – 80-х роках проти тоталітарного окупаційного режиму діяли люди різного світогляду, то я би все це разом називав “рух опору”. Цей термін запропонував Валентин Мороз, назвавши так одну зі своїх статей 1970 року. Непослідовно, але уникає терміну „дисидентство” Георгій Касьянов, називаючи свою книжку не „Дисиденти”, а „Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” – бачите, тут теж „рух опору”.  

Я не чув у 60-80-х роках, щоб хтось сам себе називав дисидентом, хоча в тодішньому суспільстві з ким не заговори – майже всі були невдоволені, майже всі мали некомуністичний світогляд. Тобто були інакодумці, дисиденти. Мабуть, „недисидентами” були лише члени КПСС, тобто меншість. Це зауважив Гелій Снєгірьов у своїх відкритих листах 1977 року. Утім, навряд чи й сам Суслов був щирим комуністом.

Особисто я починав як дисидент, бо мені в дитячому і підлітковому віці держава нав’язала була комуністичний світогляд. Я від нього звільнився у віці 17-24 років, коли читав, розповсюджував самвидав, був за це ув’язнений. У таборі для політв’язнів усе в моєму світогляді унормувалося. З тих пір я демократ, національно свідома людина. 

3. Вимога до влади виконувати свої закони схожа з вимогою виконувати вповні всі Заповіді Божі. Це неможливо, але цього треба прагнути. І добре, що є Закон Божий (або Конституція) як провідна зірка на небі, за якою треба йти.

Я не був в епіцентрі УГГ, але, мені здається, у правозахисників не було ілюзій, що влада піде на діалог, що дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку. Найчастіше тоді йшлося про елементарні права людини і звичайну людську гідність конкретних людей, які треба було захистити. Але це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою колись зруйнувати її. Навряд чи Микола Руденко і мав надію на діалог зі владою. А от Лук’яненко точно не мав. Для Лук’яненка це була тактика: відкрився шанс легально поставити українське національне питання у контекст протиборства демократичного Заходу і тоталітарного Сходу. Це був геніальний здогад. Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху російської комуністичної імперії і проголошення незалежної держави, де є шанс побудувати демократичне правове суспільство. За колоніального становища про побудову демократичного правового суспільства не могло бути й мови.

4. На шлях протистояння радянському режимові мене підштовхнуло повсюдне приниження людської і національної гідності. А ще – неперспективність моєї професії філолога-україніста: українська мова у близькому майбутньому мала стати мертвою, як латина. Вступити в комунізм українцем було неможливо в принципі. Треба було ставати „советским человеком”, тобто відмовитися від своєї національної ідентичності, приймати „великую русскую культуру”. Пересічно ця „велич” проявлялася у вульгарному вуличному матюччі.  

5. Честь, гідність – це останній бастіон, якого не можна здавати в жодному разі. Або ж ти не людина. Покличуся тут авторитет Василя Стуса: “Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (“З таборового зошита”. 1983). Додам, що честь народу складається з гідності кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй людській і національній гідності опустилися нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно. Моя голова не вартісніша інших голів, щоб доконче рятувати її. Тим паче, що я тоді був вільний козак: ні жінки, ні дітей не залишав. Хіба матір. Але ж вона козацька матір.

Про підтримку західної громадськості ми чули, знали, хоча інформація була дуже куца або спотворена. Але ми вміли „читати між рядків”. Наприклад, коли газета „Правда” писала про „втручання у внутрішні справи СРСР”, то ми знали, що йдеться про  нас. Це знання додавало впевненості в своїй правоті. Те „втручання” часто рятувало нас від сваволі. У наш час відому людину вже не можна було, як за Сталіна, просто „превратить в лагерную пиль”. Тому всі ми старалися подати про себе і про ближнього інформацію на Захід. 

6. Бояться всі, а хто не боїться – нехай не бреше. Страх – природна реакція на небезпеку. Мужність полягає в тому, як людина здатна переступати свій страх. Я хотів би, щоб молоді люди прочитали мої нариси про Олексу Тихого, Василя Стуса, Оксану Мешко. Я вважаю себе свідком духовних подвигів найкращих людей свого часу.

7. Ладен вибачити, якщо вони покаються. Наприклад, генералові Пристайку Володимиру Іллічу, який разом з професором Юрієм Шаповалом видав дві книжки: про справу СВУ та про справу Михайла Грушевського. Це є форма вибачення. Але я все одно завжди пам’ятатиму, що він при обшуку викрутив руку 75-річній Оксані Яківні Мешко. А нерозкаяному грішникові генералові Євгенові Марчуку нема віри.

8. Тоді мені потрібна була свобода занять і свобода слова. Якби не колоніальний гніт, я, може, був би непоганим учителем, може, сумлінним науковцем, викладачем. Можна було якось протиснутися в аспірантуру, але треба було лукавити (наприклад, вступати в КПРС), а потім дурити дітей і студентів. Це гріх. Василь Лісовий сказав мені ще 1969 року, що доки не розв’язане національне питання – воно відтягуватиме всі національні сили. Воно в нас досі не розв’язане. Ми, українці, досі в Україні перебуваємо в ролі національної меншини.

Я й тепер вважаю, що найважливішою свободою є свобода слова. Про що можна сказати – те можна змінити. Тепер маємо свободу слова. Користуймося нею сповна, щоб якомога більше встигнути сказати правда, бо хто зна, як довго триватиме ця свобода.  

9. Поради? Не подавайте руки жодному членові жодної комуністичної організації в жодній країні світу: кожен комуніст морально відповідальний за знищення 96 мільйонів людей. „А сліз? А крові? Що й лічить...” (Т.Шевченко).  Нагадуйте їм це при кожній нагоді, аж поки вони не вийдуть з комуністичних організацій і не покаються.  

 Василь Овсієнко, член Української Гельсінкської Групи з 18.11. 1978. Тричі ув’язнений, 13,5 року неволі.

21.10. 2006.

Рекомендувати цей матеріал