Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Антонюк Зиновій

25.10.2006
На початку хочу зазначити, що я ніколи не формалізовував своїх реальних взаємин з УГГ.

Про її створення, як і про створення Московської Гельсінської групи, я довідався, вже перебуваючи у Володимирській тюрмі, від новоприбулого зеківського етапу за допомогою звичайної тюремної пошти – каналізаційних труб. Інформація миттю рознеслася по тюрмі, неймовірно позитивно вплинувши на загальні настрої.

Бо на тюремне ув’язнення із зони мене, як і інших тоді, посилали саме на хвилі підписання Гельсінських угод, наче демонстративно всупереч, тими угодами започаткованому, всеєвропейському цивілізованому діалогові. Попри демонстративність тих тюремних присудів, ми сприймали їх з гідністю, не втрачаючи духу. Але чи можна адекватно описати наш психологічний стан від отриманої інформації про створення у Москві і майже одразу в Києві громадських груп контролю за дотриманням Гельсінських угод. Адже сумніву не могло бути, що КГБ ретельно попрацювало проти дисидентів, а тут маєш такий нежданий вибух суспільної активності із створенням легальних громадських структур.

Після закінчення тюремного терміну влітку 1978 р. я повернувся у 35 зону, де й зустрів Миколу Матусевича, одного із поміж згаданих тоді у 1977 році по каналізаційній пошті Володимирської тюрми учасників Української Гельсінської Групи. Інших членів УГГ розосередили по інших політзонах. Згодом у 35 зону прибув і Юрій Орлов, керівник Московської Гельсінської Групи.

Зійшлися дуже легко, ніби давні-давні приятелі, якщо так можна висловитися щодо психологічної спорідненості попри вікову різницю. Було загальне усвідомлення, що довго нас разом утримувати не будуть, а тому було б гріхом не скористатися цією щасливою нагодою спільного перебування УГГ і МГГ. Як ідея, так і структура спільного документу про становище ув’язнених в СРСР, що мав іти від імені обох гельсінських груп, належала Юрію Орлову, йому належала і формотворча узагальнююча стаття і вся делікатна редакторська робота над іншими розділами тексту. Досить легко набралися охочі засвідчити свою причетність до того спільного документу. Кожен розділ, що присвячувався конкретній проблемі, називався умовно “вагончиком поїзда” з відповідним додатком - “трудовий”, “медичний”, “режимний” тощо.

Наші передчуття про короткочасність спільного перебування сповнилися буквально упродовж місяця, - Орлова справді раптово вихопили із 35 зони і перевели на сусідню зону. Але всі “вагончики” вже було сформовано, про що я і встиг крикнути Юрію, коли на мить випадково опинився біля “воронка”, яким його перевозили.

Чистовик цього спільного Документа робився вже без нього. Зроблено було кілька копій на випадок втрати. Копії виконувалися навіть різними виконавцями і не завжди “писар” знав і характер і структуру всього документу. Що ці заходи страхування було зроблено не марно, я мав нагоду ще раз переконатися у 1984 р. під час допиту у якості свідка на процесі Валерія Марченка, автора розділу “про медицину”.

Розповісти сьогодні про цей дуже дорогий мені епізод солідарності між МГГ та УГГ спонукають нинішні події в Росії і я цілком свідомо хочу фактом з минулого привернути увагу нових правозахисників, усього українського громадянського суспільства до того, що старе гасло “За вашу і нашу свободу!” не повинно ніколи девальвуватися, бо йдеться про одну і ту ж СВОБОДУ. Не про “єдність отарну” задля нової утопії у якійсь євразійськості, а про єдність у свободі кожного і через свободу кожного.

Що ж до конкретної відповіді на конкретне перше запитання Анкети про те, що молодь мала б знати про УГГ та /або дисидентський рух (умовно назву його запитанням “А”), то тут хочу обмежитися загальником.

Вважав і вважаю, що кожною людиною, якщо вона нерозважливо не зливається в екстазі з бездумним натовпом, а прагне залишатися й особистістю, рухають, і мають рухати, чисто моральнісні чинники: почуття людської гідності, прагнення і пошуки правди, справедливості, солідарності, звичайної людської взаємодопомоги, і природної людської вдячності за добро.

Молодь має знати все, що хоче, що прагне знати. І не лише про гельсінський чи ширше – дисидентський рух. Бо це потрібно кожній юнці чи юнакові для своєї природної цивілізованої самоідентифікації як громадян, як особистостей. Вільних особистостей. І тут будь-які мої конкретні побажання щодо тем чи аспектів минулого зайві. Навіть недоречні. Обов’язок нашого покоління я бачу лише в тому, щоб полегшити доступ та пошук потрібної для такої самоідентифікації інформації.

1. і 2. Саме спраглість інформаційна і мною рухала замолоду. Слово “дисидент” тоді не вживалося ще. Звичайно, не вживався і його не зовсім адекватний український штучний відповідник “інакодумець”. Якщо не брати до уваги російський термін “антисовєтчик”, то значно точнішим відповідником західного “дисидент” виглядає наше “єретик, відступник”. Бо саме ці слова є словесним оформленням специфічності взаємин особистісного і групового аспектів людської свідомості, - за жорсткого панування групової в якості нормативної, - скажімо у якійсь замкнутій теократичній структурі, наприклад, монастирі. А оскільки слово “єретик” сприймається сьогодні як надто “архаїчне” щодо “офіційно державно-атеїстичного суспільства”, тому я проти якоїсь специфічної українізації терміну “дисидент”, зокрема й “інакодумця”. Бо ж не йдеться про різні підходи кількох осіб, причетних до якоїсь вузької, суто технічної чи технологічної проблеми, - про їх різне, природно особистісно різне, “інакшедумання” в руслі осмислення тої проблеми. Йдеться про взаємини між особистісним і суспільним на світоглядному рівні. Звичайно, панування плюралізму в суспільстві проблему дисидентства знімає, але інакодумання зовсім не зачіпає, а навпаки – узаконює, навіть всіляко заохочує.

Те, що радянський режим був своєрідною світською реалізацією теократичної диктаторської соціалістичної моделі держави Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, і дає належні підстави для використання слова “дисидент” щодо учасників певного протестаційного руху в такій державі.

Рух опору тій державі був від самих її початків, але слово “дисидент” щодо тих перших десятиліть її їснування не застосовують, бо той рух природно не проростав із панівного комуністичного менталітету, а неминуче ніс на собі знак різних “недобитків православних”, тобто “недобитків старого режиму”, “пережитків капіталізму”. Навіть щодо учасників розмаїтих ухилів у партійному середовищі слова “дисидент”, як правило, не застосовують, - хоч тут сутнісні підстави і є, - вважаючи дисидентство феноменом не вузькопартійним, а суспільним.

Треба було, щоб комуністичний світогляд став спочатку справді панівним, - що й настало насправді лише у перше післявоєнне десятиліття на психологічній хвилі перемоги над фашизмом. То не означає, що настало справжнє “однодумство”, - просто відбулася певна легалізація режиму на рівні справді суспільної свідомості, інші рефлексії маргіналізувалися..

Це я спостерігав навіть у Львові, навчаючись у Політехнічному інституті саме у 50-ті роки. Це, до речі, дуже добре віддзеркалює і відомий тогочасний львівський афоризм, мовляв, ”другі совєти прийшли надовго, але на те немає ради”. Звичайно, психологічне неприйняття “совєтів” тривало й після остаточного розгрому збройного підпілля: галицька свідомість далі продукувала розмаїті групи за моделлю “підпілля”, і судові процеси не припинялися. Проте процесу деякого самоспоріднення певної частини місцевого населення з комунізмом не можна було не помітити. Тим більше, що й колишнє неприйняття “совєтів” фокусувалося не на комунізмі, а на імперськості. Та й пам’ять про колишнє майже поголовне радянофільство та рефлексії полярного неприйняття польського осадництва не могла зовсім вивітритися.

Якась певна поблажливість до лівих поглядів, до комунізму, є, взагалі, характерною рисою українського руху опору радянському режимові, але чомусь нинішні комуністи це неймовірно вперто заперечують. Хоч створений комуністами відомий збройний загін захисту їхньої влади – КГБ – це давно знав і навіть використовував у своїх зусиллях звести нанівець цей рух опору. Знало і тодішнє високе партійне начальство, що видно із розсекречених нині партійних архівів. Невже нинішні комуністи(як і більшість наших теперішніх активно лівих взагалі) не розуміють, що така примітивна позиція в оцінках минулого руху опору в Україні як лише антикомуністичного є найпереконливішим свідчення того, що вони сьогодні виконують роль бездумної антиукраїнської агентури? І не дивно, що цю суть нинішніх лівих добре вловлює і український виборець.

Попри незаперечне в Галичині протистояння радянському режимові, все ж з огляду на згадану вище “малосамозрідненість галичан із совєтами” вважаю, що дисидентський рух там зародитись не міг, це могло статися де завгодно в Україні, тільки не там. Але навряд чи відбувся б так легко конче потрібний сплав правозахисної ідеї із національно-визвольною десь інакше, окрім Києва.

Різницю у суспільній атмосфері Львова і Києва я сповна відчув лише з переїздом на постійне до Києва.

Хоч мене дехто в Києві і називав перед арештом дисидентом, але сам себе я так не називав, найчастіше казав, що лише розповсюджую самвидав і тим кидаю камінець у суспільно застояне багно, згідно із хоча б такими Симоненковими закликами: “Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця й чоло, Щоб не сказали Про вас грядущі: – Їх на землі не було...”; та “Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні?”

Відверто кажучи, мене дуже дивує, коли лише зміну свого прізвища нині виставляють як належність до дисидентського руху. Звичайно, дисиденти не лише ті, що в якийсь момент свого життя опинилися за гратами. Таких - лише кілька сотень. У тисячу разів більше тих, що пройшли свого часу процедуру профілактики у КГБ, - про що свідчать розсекречені матеріали КГБ. Навіть якщо вважати ймовірність потрапляння під пильне око КГБ і профілактику близьким до ½, - така ймовірність сама по собі є неймовірно високою, - то таких, що обминули профілактичну технологію КГБ буде принаймні ще раз стільки. Оскільки це стосується майже виключно людей з вищою освітою, то це справді видається великою силою. Хоч і перебувала вона в режимі броунівського руху, тобто без будь-якої елементарної організаційної та ідейної структурованості. Але з іншого боку – це не перевищує і 5% від чисельності “керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства”- компартії. Що свідчить про те, що наша ситуація була безмірно далекою від ситуації в Польщі, де половина їхньої об’єднаної робітничої партії вступила до “Солідарності”. І як у Чехословаччині, де компартію довелося створювати майже наново.

Хоч насправді проблема зовсім не в чисельності дисидентів. Мені дуже подобається Андерсенівський хлопчик, що сказав вголос те, що всі довкола бачили, але мовчали: “Король голий!”. І не треба нам боятися говорити те, що думаєш. Сказане вголос і стає тим присудом життя: Вождь, президент чи просто якийсь начальник може щось ще белькотати на своє виправдання, але для всіх він вже став після цього голосного присуду безнадійно смішним, просто жалюгідним.

Я б не хотів, щоб наш дисидентський рух розглядався нашвидкоруч, похапцем, з “пошуками чи творенням кумирів”. Віддаймо це чесним історикам. А нас, не істориків, має обходити лише збереження моральнісної чистоти спонукань до того руху у суспільній свідомості. Саме тому для всіх нас непроминальну вагу і повинен мати такий, здавалося, безнадійний виступ жменьки москвичів на Красній площі проти придушення Празької весни. Бо йшлося про свободу, про їхню і про нашу свободу. Вдячна пам’ять про такі чисті порухи совісті здатна завжди зрівноважити будь-яку найжорстокішу, здавалося безмежну, державну могуть.

3.Про заклик до влади, щоб “виконувала свої закони”, знаю, але не вважаю, що його можна інтерпретувати лише як гру, хоч хтось з учасників і міг так все інтерпретувати. І річ не в тому, вірив хто у можливість такого дотримання, чи не вірив: це була логічно досконало аргументована позиція для кожного, хто хотів звабитися на цей шлях, але щось заважало, бо бракувало аргументації. Я теж, і не лише у розмовах в КГБ, апелював до закону. Точніше – до права на справедливість. Переважно апелював до права на захист людської гідності і чесності, права на правдиву, несуперечливу інформацію. А інформаційні суперечності були на кожному кроці: одної такої суперечності в оцінках, скажімо, Хмельницького радянською довоєнною і післявоєнною енциклопедіями, - коли одна називає його ворогом українського народу, що потопив у крові народний рух в Україні,а інша – видатним державним діячем і полководцем, - було достатньо, щоб почати дуже прискіпливо сприймати все, чим влада оглушувала свідомість. Вже не кажучи про протиріччя в “сакралізованих” текстах Леніна, в залежності від року видання.

Добре аргументовані самвидавні тексти безумовно теоретично передбачали діалог з владою. Бо нераз доводилося чути від різних читачів самвидаву, в якості їхньої рефлексії на прочитане, а що, мовляв, влада? Невже “мовчить, витріщивши очі”?

Але якогось діалогу з владою можна було сподіватися у першу чергу, звичайно, щодо документів УГГ, бо то була легальна громадська структура, а не “броунівський рух”, бо був вже не той і міжнародний клімат. Але “радянська” і “всенародна” влада виявилася за своєю природою неспроможною на будь-який діалог. Це прекрасно зафіксував відомий афоризм з цього приводу, який приписують членові Політбюро, маршалові Гречко: “Нащо ми дозволяємо якимсь мишам крутитися нам під ногами?!”

Вважаю, що й сьогодні, у посттоталітарній Україні, ситуація з Правом, з правосвідомістю і правовою культурою влади не зазнала кардинальних змін, хоч самого суспільства такі зміни вже торкнулися, як засвідчив Майдан, - переважно завдяки зусиллям правозахисних організацій, меншою мірою завдяки змінам статусу України з квазі-державного на ніби державний, бо в суспільній свідомості не подолано досі пріоритету держави над суспільством і особистістю. І це далі залишається фундаментальною проблемою.

4. Важко відповісти на це запитання стисло, бо то була ціла низка подій, зовні дуже дрібних подій, з яких і складається життя. Головним рушієм було наростання психологічного моральнісного дискомфорту від того розриву між реальним життям в Україні і внутрішньою ідеальною динамічною моделлю моєї України, що зародилася імпринтингом в мені ще з Польщі. Я бачив, яких зусиль коштувало не одному єврею, щоб якось виїхати до Польщі з наче б то спільної для нас України: “невже в Україні так все безнадійно?”, - думалося ... Вони шукають свої “польські корені”, щоб туди виїхати, а я за народженням є громадянином Польщі, то навіть зобов’язаний до дій, щоб Україна не була так скована несвободою, сповненою лукавства і несправедливості, не виглядала такою безнадійною порівняно з Польщею. Сьогодні цей “польський імпринтинг” чітко усвідомлюю, але тоді він діяв десь із підсвідомості, без акцентування. Пам’ятаю, як незадовго перед арештом, йдучи разом на доповідь до Держплану, я із захопленням розповідаю своєму шефу, росіянину з Підмосков’я, про перебіг останніх подій у Польщі, пам’ятаю перелякане обличчя, прохання говорити тихіше і постійне його оглядання, чи не підслуховує хто нашу розмову. Якщо виопуклити відповідь на це запитання, то, мабуть, саме Польща, пам’ять про Польщу мене постійно штовхали на шлях протистояння радянському способу життя, ставленню до життя.

5. Головною підтримкою у житті була “моя батьківщина в мені самому”. Звичайно, я вдячо бережу у пам’яті і дуже ціную підтримку різних людей, що траплялися на моєму шляху. Бувало, не поділяючи моїх позицій, вони вміли суттєво зменшити планований по мені, як “врагу”, удар. Таким було реальне життя, і саме таким без спотворень ми і маємо його засвідчувати перед новим поколінням: бо не партійна приналежність, релігійна чи етнічна насправді визначає взаємини між людьми на особистісному рівні, а лише моральнісне обличчя.

На якусь підтримку з боку закордонних кампаній солідарності я особисто ніколи не розраховував, хоч і визнаю її користь для руху як такого, бо у боротьбі за свободу значення солідарності переоцінити неможливо. І треба не забувати про це наголошувати.

6. “Не бійтеся!”, - казав Ісус Христос своїм учням. “Не бійтеся!” – повторював ці слова папа Іван Павло II перед Солідарністю. То ж і ми – “Не біймося жодної влади, але біймося несвободи, повернення у несвободу, біймося втрати людської гідності!” Саме у такій полярності і потрібні знання. Були потрібні колись, потрібні сьогодні, і будуть потрібні завжди.

7. На своєму віку я їх зустрічав дуже багато. До декого відчував жаль, до декого презирство, навіть огиду. Але я не хочу зводити якісь свої порахунки, щодо будь-кого з них . Чи бути їм суддею і з’ясовувати причини чи мотиви їхнього співробітництва з каральними органами. Проте не хотів би знову опинитися з кимось них в одній камері, ділити тюремною “пайкою” і лише через голодівку та карцер звільнятися від надмірного тягаря такого вимушеного співжиття. Бо справді, неймовірно важко примирювати в собі чийсь цинізм і природне почуття зеківської солідарності з ним. Але ловлю себе на думці, що до виявів такого цинізму в комусь з українців зажди був менш терпимим, ніж до таких виявів цинізму у неукраїнцях. Хоч, можливо, це так себе проявляла звичайна, зовсім не пов’язана з національністю, чисто психологічна тоді несумісність у замкнутому просторі... Для уточнення висновку мені потрібні будуть додаткові експерименти.

8. Конкретних якихось “цілей” я не ставив тоді, намагаючись лише дотримуватися певних ціннісних орієнтацій у своїх вчинках.

Моє уявлення про свободу практично не змінилося, бо то в першу чергу категорія внутрішня. Була і завжди буде.

9. Не вважаю себе компетентним давати поради “новим” правозахисникам. Хібащо незайвим буде і їм завжди прислухатися до голосу своєї совісті.

Нарешті відповідь на друге з двох перших запитань Анкети(називаю його - запитання Б).

Насправді вибір завжди є, бо все наше життя полягає у постійному виборі між якимись альтернативами. Річ лише в тому, які це альтернативи у моральнісно-ціннісному вимірі.

Восени 2004 року такими альтернативами були “свобода” і “несвобода”. А персоналії, з якими ми ці альтернативи пов’язували були суто похідними, а не визначальними.

Окрім того, в самому процесі того вибору між альтернативами був, до речі, ще один вибір: спокуситися на силове очищення “владно-номенклатурних конюшень” чи сподіватися на добру волю, здоровий глузд і порядність представників майбутньої влади, їх справжню готовність, - як вони про це запевняли упродовж усього безпрецедентного їхнього з нами стояння на Майдані, - здійснити самоочищення влади згідно з духом Майдану. Хоч тоді прихильників на чисто вербальному рівні силового варіанту очищення влади було немало, але Майдан як дивовижна цілість вибрав моральнісне сподівання природності самоочищення влади.

Але “майданні клятви” претендентів на владу дуже швидко виявилися лукавством. Воно почалося з переінакшенням суті самого того “майданного стояння” і виходило, що то ми з ними, а не вони з нами там були. Виходило навіть, що саме найвищий достойник дозволяв іншим стояти за ним... То була “стартова”, жахлива, ганебна брехня владних достойників!

І не треба було чекати владних заяв про непотрібність люстрації брехунів і злочинців у владних ешелонах, не треба було чекати штучно створюваних бензинових та м’ясно-цукрових криз, не треба було чекати корупційного скандалу з відставкою “найкращого уряду” та доленосного Меморандуму “Янукович-Ющенко”, щоб збагнути, що нова владна команда складається переважно все з таких самих брехунів, як і попередня.

Так, чекати не треба було, щоб це зрозуміти. Але ж так хотілося, так сподівалося на закінчення епохи брехні! А “похмільне усвідомлення” того, що нова влада цинічно обдурила українських громадян у переважній частині “майданних сподівань”, усвідомлення того, що моральнісна суть “Майданного суспільства” насправді абсолютно чужа для нової влади, не могли не викликати нову суспільну фрустрацію.

Можна зрозуміти глибину людського розчарування від такого брехливого перетлумачення новими(старими - за моральнісною суттю) владними достойниками суті Майдану, - що, мовляв, не українські громадяни Майданно заперечили моральне право старої влади продовжувати свою середньовічну політику і підтримали обіцянки нової влади реалізовувати сучасну, цивілізовану, проєвропейську політику, а буцімто ця нова влада дозволила громадянам стояти за її спиною і довкола неї на Майдані, цілком у стилі колишньої совкової моделі “дозвільної єдності партії і народу”. Яким розчаруванням віє від багатьох розпачливих, скажімо, таких народних реплік: “Невже я стільки часу мерз на Майдані, протестуючи ПРОТИ БРЕХНІ в епоху Кучми, щоб чути брехні знову, лише у дещо зміненому словесному оформленні? Чому нова влада далі ігнорує справжній вибір громадян, далі спотворює його результати, таки вважаючи своїх громадян бидлом попри всі запевнення у відданості цінностям Майдану?”

Ці запитання щодо влади насправді звернені не до брехливої влади, а до кожного з нас, хто був на Майдані і є після нього проти брехні.

А проте громадяни України своє природне і законне право на осмислений, відповідальний вибір не втратили. І не втратять! Якщо не втратять людської гідності. Отже, на черзі нас чекає новий відповідальний вибір. Будьмо свідомі того, що маємо кардинально змінити персоналії у владі, за допомогою оновлення з дотриманням чисто ціннісного підходу: найменша моральнісна червивість претендента не повинна давати жодного шансу на проходження у владу. Це і буде реалізацією нашої європейськості та цивілізованості.

Але ж ми того варті!

Рекомендувати цей матеріал