Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Ребрик Богдан

24.10.2006

Шановні друзі!

З величезним задоволенням даю свою відповідь на поставлені мені вами запитання щодо моєї участі у протистоянні більшовицькому режимові:

1. Що б я хотів, щоб молодь знала про УГГ та взагалі про дисидентський рух?

 Молодь повинна знати, що воно таке отой Гельсінський процес. Для чого була створена УГГ, хто створив її; знати поіменно кожного члена групи та їх подальшу долю. Розуміти, що саме після 1975-го року, а саме після підписання Радянським Союзом в Гельсінки Акту про безпеку і співпрацю в Європі, розпочався активний розпад совєтської імперії; що саме цей процес і привів Україну та інші поневолені народи до Незалежності і державності. Саме тому роль УГГ, як і всього дисиденства, у протистоянні комуно-більшовицькому режимові була визначальною.

  2. Часто чуємо від людей, що стояли на Майдані в листопаді-грудні 2004 року, що в них просто не було вибору. А для Вас в ті роки був вибір?

  Особисто для мене у 1960-1980 роки можна було вибрати: колабораціонізм, рабську покору і мовчанку або активний, дійовий спротив існуючому в Україні тоталітарному режимові. Я вибрав третій, тобто боротьбу за свободу, правда, боротьбу не кулеметом, а словом. І це був єдино правильний шлях – життя підтвердило. Що ж до майданного шляху -  вважаю його хибним і шкідливим для української Незалежності.

 3. Чи вважав я себе дисидентом?

Ні , не вважав, хоч інколи і користувався цією дефініцією. Я завжди вважав себе бійцем – спадкоємцем за здобуття моїм народом своєї державності.

 4. Слово “інакодумець” – поняття недоречне в плюралістичному суспільстві.

 5. Вимоги дисидентів “Виконуйте свої закони”, “Дайте свободу слова” та інші, справді можна пояснити як гру, бо всі ми розуміли, що режим на це не піде. Але нам треба було на ці проблеми привертати увагу нашого суспільства, так би мовити, розкривати очі нашому народові і привертати увагу світової громадськості до реальної ситуації в СРСР. Тобто, треба було показувати справжнє лице більшовицького режиму, як нашому народові, так і світовій громадськості, і готувати їх до повної ліквідації “імперії зла”. Це стосується і того, чи розраховували члени УГГ на якійсь діалог з владою? Який діалог і з ким? Звичайно, що ні. В сучасній Україні вимога поваги до права як фундаменту правозахисту є не менш важливою ніж в СРСР.

6. Які події підштовхнули мене на шлях протистояння радянському режиму?

 Як громадянин я формувався в часи хрущовської демократизації, тобто на антисталінщині. Та коли розпочався процес реабілітації Сталіна, плюс жебрацьке існування трудового народу, особливо селянина, змусило мене задуматися над тим, що коїться навколо мене та в суспільстві в цілому. Я свідомо обрав шлях боротьби зі злом.

7. Так, я протистояв дуже могутньому і особливо репресивному режимові. Я це усвідомлював дуже добре. На будь-яку допомогу від друзів чи близьких я не розраховував, бо навіть висловлене співчуття могло дуже дорого обійтися їм. І все ж таки були окремі люди, які старалися допомогти мені, бодай матеріально, правда, два-три чоловіка. А більшість моїх друзів і близьких ложно свідчили проти мене і допомагали гебістам мене розпинати. Сьогодні вони тут найдостойніші “націоналісти”, поодягали помаранчеві халати і галасують як навіжені. Навіть “мерзли” на майдані кажуть. До речі, нинішня влада оцінила подвиг “патріотів” – нагородила орденами.

Щодо підтримки нас, політв’язнів, громадянами інших країн, то це для всіх нас було великою нагородою. Це укріпляло наш дух, вселяло надію, придавало сил і енергії для подальшої боротьби. Довший час ми знали про підтримку нас світовою громадськістю лише від рідних, що приїзжали на побачення та зі скупих газетних статей. А в другій половині 70-х років всі ми почали отримувати листи підтримки з різних країн світу.

8. Молоді люди в Україні, люди на Заході повинні обов’язково знати який страх панував у совєтському суспільстві, що коштувало поставити підпис під зверненням чи навіть просто листуватися із політв’язнями. Це мають знати всі. Ці знання, справді зроблять, як Ви кажете “щеплення” від повернення до несвободи, до рабства. Бо тільки свята правда, належне поцінування того, що вчинила людина життям своїм, зміцнює імунітет особистості і суспільства вцілому.

9. До людей, які співпрацювали із каральними органами ставлюся негативно, але розділяю їх на дві категорії. Перша – це ті, які цілком свідомо співпрацювали і вчинили багато зла, як окремій людині так і суспільству в цілому. Друга – це “твари трясущиеся”, як писав Ф. Достоєвський. Більшовицький режим проіснував 73 роки завдяки цим двом категоріям. Не будь цього режиму другої категорії, мабуть, не було б.

10. Моє уявлення про свободу не змінилося. А мету, яку я ставив перед собою, досягнуто – Українській Незалежній державі (яку я мав щастя проголошувати) уже аж 15 літ. Тепер найважливіша задача – зуміти утримати Незалежність і Соборність.

11. Поради “новим” правозахисникам?

-  Насамперед треба проінформувати суспільство про факт існування в Україні правозахисного руху;

-  Ознайомити громадськість з лідерами руху;

-  Залучити до співпраці активну, високоінтелектуальну і патріотичну молодь;

-  Інформувати в засобах масової інформації про правозахисну діяльність;

-  Видати історію правозахисного руху в Україні, саме зараз, поки ще є живі учасники-засновники, а не обмежуватися кількома іменами;

-  Не дати суспільству забути імена людей, які словом правди кинули виклик нелюдській тоталітарній системі зла та заплатили за це неволею, стражданням і життям.

Нажаль, не чую і не бачу правозахисної діяльності. Лише інколи почую голос Євгена Захарова. До речі, не краща ситуація щодо політв’язнів. Існує організація, має свого голову п. Пронюка, є Указ Президента України про підтримку політв’язнів та репресованих, а конкретної роботи – цілий нуль. І в цьому питанні варто було б нам повчитися у росіян.

До речі, 30-го жовтня ми всі, політв’язні ГУЛАГу, святкували День Совєтського політв’язня. В цей день проводилась всегулагівська голодовка. Сьогодні чомусь ця дата забулася.

Дана тема безпричинно не вивчена, безвідповідально забута. Сумно. А це ж наша історія. Прикро.

 

З пошаною, колишній політв’язень-рецидивіст, член УГГ, 
народний депутат України І-го демократичного скликання 
Ребрик Богдан Васильович

Рекомендувати цей матеріал