Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Греко-католики

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ

30.09.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ (нар. 9.03. 1929, с. Журів Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – п. 4.03.2014, м. Коломия Івано-Франківської обл.)

Член ОУН, учитель, священик Української Греко-Католицької Церкви, просвітянин.

Батько Зиновія закінчив ґімназію, січовий стрілець, заможний господар. У хаті при дітях велися політичні розмови, тому Зиновій з дитинства знав про боротьбу ОУН за самостійну Україну. 1939 був очевидцем вивезення до Сибіру поляків, потім української інтелігенції, селян. 

За Польщі Зиновій закінчив 3 класи, після 7-го класу вступив до Львівської ґімназії, але не закінчив її. Довелося побачити багато крові, розтерзаних тіл, страждань. 1944–45 р. вдень переживав совєтський терор, а ночами польський. У 15 років уперше взяв у руки зброю, у 16 брав участь у бою проти більшовиків. 1945 р. вступив у молодіжну ОУН і ніколи не припиняв звיязків з  підпіллям. У підпільних виданнях, зокрема, в журналі "На чатах", під псевдонімом “Перелесник” публікувалися його вірші.

1945 поступив у Рогатинське педучилище, 1948 р. закінчив його. Попри тиск і загрозу виключення, в комсомол таки не вступив. Учителював 3 р. на Городенківщині, та оскільки загострилося стосунки з райкомом комсомолу, К. 1951 р. поступив на заочне відділення Івано-Франківського учительського інститут і повернувся у свій край, тоді Букачівський район. Йому, вже одруженому, надали роботу в школі, але завимагали вступити в комсомол. К. вперше піддався, за чим дуже шкодував.

1954 р. вирішив виїхати дружиною до її висланих родичів у Казахстан, на Сірий Клин, у Кустан. Щоб виправдатися перед власним сумлінням, поступив на заочне навчання в  Ленінградську духовну семінарію. Почав працювати в Кустанайській церкві, настоятелем якої був вуйко дружини. У серпні 1954 в Алма-Аті митрополит Микола Могилевський висвятив К. на священика Руської Православної церкви. Швидко здобув популярність, церкву стали відвідувати молоді люди, особливо українці, які виходили з таборів на заслання без права повернення в Україну, а також переселенці часів Столипінської реформи. Багато їздив по селах Сірого Клину. Службу Божу правив церковнословיянською мовою, проповіді читав російською, а в українських селах – українською. Там пізнав жахливу історію краю: масові розстріли, як у 1933 р. вимирали з голоду казахи. 

В українській діаспорі Сірого Клину почала фактично організовуватися підпільна організація ОУН. Та оскільки все суспільство було пронизане аґентурою КГБ, К. був 27.09 1957 р. заарештований. Інкримінували український буржуазний націоналізм. Злочином вважалися розмови українською мовою, що поправляв мовні помилки співрозмовників, "співання українських пісень". Виявили також передачу ще в підпілля друкарської машинки, зберігання привезених з України книг, які експертиза Академії Наук УРСР кваліфікувала як націоналістичні. За ст. 58-1А РРФСР Кустанайський обласний суд 10 – 11.01. 1958 через статтю 17 "пособництво в зраді Батьківщини", 58-10 ч. 2, тобто "антирадянська агітація і пропаганда з використанням національних і релігійних забобонів", 58-11 – "організація", а також "крадіжка державної власності" засудив К. до 10 р. увיязнення.  “Крадіжка” виявилася в тому, що з відрізаної на користь профтехучилища церковної землі пересадив ближче до церкви жовту акацію.

Під час слідства 3 місяці сидів в одиночці. Свідками виступали "дуже щирі" християни – росіяни та німці. Мав необачність подати касаційну скаргу, то його три місяці тримали у величезній камері разом з кримінальниками, в брутальному середовищі. Касаційний суд зняв ст. 58-11, ст. 58-10 ч.2 перекваліфікував на ч.1, але термін 10 р. залишив.

Етапом через Новосибірську тюрму превезений у Тайшет, у 601-у зону. Напровесні 1958 р. переведений на деревообробний комбінат № 019. Робота була непосильна. Українці влаштували його обліковцем. Там уперше зустрів сотника УПА Мирослава СИМЧИЧА. Знов був повернутий на ДОК у 601-у зону. Працював на фрезерному верстаті, на будівництві піонерського табору, потім без вихідних на копанні картоплі, де було особливо голодно. Коли пішов дощ, вיязні завимагали обіцяного вихідного. Тоді наглядачі їх побили, частину посадили в тюрму, частину повернули в табір, де дали "три місяці карцеру з подальшим оформленням на штрафний режим", у т.ч. К.

Потрапив на штрафний табір у Віхоревку, вглиб тайги. Там була смердюча і гірка вода, баланду варили з зіпсованих тваринних легень. Хліб був єдиним рятунком. Щоправда, на роботу не виводили. К. сидів у т.зв. "чорній Індії" – серед карних, у смороді, диму, в атмосфері лихослівיя. Мусив виходив на 50-градусний мороз, застудився, почався туберкульозний процес. К. перевели в український барак, де він зустрів Петра Дужого, Євгена ГРИЦЯКА. Там принаймні психологічна атмосфера була добра. К. перевели у 410-й табір, де був прибиральником бараку та кип'ятив воду.

Навесні 1960 у складі цілого ешелону К. перевезений у Мордовію, в штрафний 5-й табір. Бригада вручну робила цеглу. К. врятувався тим, що виконав вільному десятникові контрольні роботи з креслення, дістав легшу роботу і лікувався рослинами, лікувальні властивості яких знав: суничник, кропива, кульбаба, березові бруньки.

З викінченням восени 1960 штрафного режиму К. перевели до табору № 1, у сел.  Сосновка, де були зібрані віруючі різних конфесій. Попри провокативні зусилля адміністрації, міжконфесійних конфліктів там не було. Тут К. уперше зустрів митрополита УГКЦ Йосифа СЛІПОГО, священика Павла ВАСИЛИКА (згодом єпископ Коломийсько-Чернівецький), заприятелював з ним. К. завідував складом, через шоферів відсилав інформацію на волю, підтримував звיязок з іншими зонами. 1963 р. посилився режим, Й.СЛІПОГО як рецидивіста перевели на особливо суворий режим у 10-й табір, о. ВАСИЛИКА – в тюрму.

К. збирав корпуси для радіогодинників. У 1963 р. виробництво в 1-й зоні перепрофілювали з деревообробного на металообробне. Завезли верстати, з усіх таборів зібрали слюсарів, токарів. Тут були Левко ЛУК'ЯНЕНКО, брати ГОРИНІ, Іван ГЕЛЬ, Валентин МОРОЗ, Данило ШУМУК, Панас ЗАЛИВАХА.

1966 р. К. до кінця терміну переведений до табору № 11.

27.09. 1967 звільнений, приїхав у Коломию, де жила вже родина. Хоча в таборах закінчив профтехучилище за фахом електрик, токар, роботу знайти було важко. Влаштувався в майстерню ремонту медтехніки, закінчив за цим фахом спеціальний учбовий заклад у Харкові. Більше 20 р. працював у лікарні, обслуговуючи рентґенівську, фізіотерапевтичну апаратуру, апаратуру операційних лабораторій.

Опіки КГБ не позбувався ніколи. Його начальство викликали в КГБ і картали за те, що К. молодим медсестрам виправляє мову.У 1986 р. в К. зробили останній обшук, забрали багато літератури, магнітофонних стрічок, документи про освіту, затримали в КГБ на 3 доби.  

Уперше вийшов на публіку 1986 р., організувавши літературний вечір Бориса Грінченка з участю хору медиків, у якому К. співав багато літ. Згодом таких вечорів влаштовував дуже багато. Почав публікуватися. Першу статтю йому замовив Коломийський міськком КПУ – про УГКЦ. 

1990 р. з головою поринув у громадську працю, обраний депутатом міської Ради першого демократичного скликання. Став на захист УГКЦ. Опублікував сотні статей, виголосив сотні лекцій, доповідей, організував Клуб християнської інтеліґенції, кожної неділі після вечірньої Служби Божої читав лекції в Народному домі, найбільше з питань віри. Організував  відзначення Свят січових стрільців, Свят героїв. На Великдень, 5.05. 2002 р., зазнав бандитського нападу на вулиці, був поранений. 

Член Товариства “Просвіта”.Член Товариства “Просвіта”.
З вересня 1993 р. – редактор газети "Християнський вісник" Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ.
На початку російсько-української війни гроші, заощаджені на операцію й лікування, о. Зиновій віддав українському війську, а сам помер 4.03.2014.

Бібліоґрафія:
Архів ХПГ: Інтерв’ю з отцем Зиновієм Карасем у м. Коломия 22.03. 2000. http://archive.khpg.org/index.php?id=1202835984&w
Горинь Богдан. Не тільки про себе: докум. роман-колаж: у 3 кн. Книга друга (1965–1985) – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008 – С. 249-250.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 282–285. http://archive.khpg.org/index.php?id=1128061412&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990.Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 285–286; 2-е вид.: 2012 р. – С. 315–316.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Виправлення о. Зіновія 24.07. 2004 р. Останнє прочитання 9.08.2016.  

Фото В.Овсієнка 22.03. 2000 р.

Рекомендувати цей матеріал