Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

Клуби творчої молоді (КТМ)

19.09.2005 | Борис Захаров

Творчістю шістдесятників цікавилися всі верстви населення України: інтелігенти, робітники, селяни. Поети-шістдесятники друкувались, і їх книги мали великий попит, а виступи збирали повні аудиторії. Експозиції художників відвідувала велика кількість людей. Українське народне мистецтво й музика набули незнаної досі популярності.

Шістдесятники влаштовували літературні читання на приватних квартирах, проводили різноманітні літературно-мистецькі заходи. Популярними місцями їх зустрічей були майстерні Алли Горської, Івана Гончара та інших художників.

Але, як сказав Касьянов, «Культурництво... по-перше, було початковим етапом ідейного визрівання шістдесятників, по-друге, воно вимагало організації».[1]

Центром шістдесятників став Клуб творчої молоді (КТМ) в Києві. Він був заснований у 1960 році (формально під егідою міського комітету комсомолу). При клубі організувалися секції кіно, театральна, письменницька, художня, музична. Театральна секція перетворилася на неофіційний «Другий український театр», а при музичній організували перший у Києві джазовий ансамбль. КТМ став найулюбленішим місцем зустрічей нової генерації інтелігентів[2].

Президентом клубу був обраний молодий режисер Лесь Танюк. Із самого початку діяльність клубу виходила за межі дозволеного. У «Другому українському театрі» проходили вистави напівзаборонених М. Куліша і Б. Брехта[3]. Експозиції художників часом були настільки нестандартними й сміливими, що їх забороняли ще до початку. Був випадок, коли працівники міськкому партії власноручно знімали картини С. Отрощенка, на яких були зображені карпатські церкви, згодом знищені[4].

Поезії Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського були дуже популярними, на літературних вечорах вони викликали без перебільшення фурор своєю сміливістю, новизною, майстерністю.

Одним з головних завдань тоталітаризму було відгородити народ від його власної історії, сфальсифікувати її, спотворити. Можна уявити, яку важливу роль у таких умовах відігравали альтернативні лекції з історії України, які абсолютно не вписувалися в рамки державної доктрини – їх читали історики Михайло Брайчевський та Олена Апанович. Такий напрям роботи клубу, як творча реабілітація репресованих у 30-ті роки митців і вивчення історичного минулого, були апріорі неприйнятними для режиму[5].

Незважаючи на все це, діяльність КТМ на початку його існування була суто культурницькою і якихось серйозних перешкод влада йому не чинила.

Ситуацію змінили поети, критики й публіцисти – Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, та художники – Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький та інші митці. Можна погодитися з Г. Касьяновим, що саме завдяки їм діяльність КТМ набула нового змісту – не лише культурно-мистецького, а й громадського. Яскравим прикладом цього були літературно-художні вечори. Варто пригадати вечори пам’яті Л. Курбаса і М. Куліша, А. Петрицького, І. Франка і Лесі Українки, вечір пам’яті Василя Симоненка, який помер у 1963 році. Щороку проводилися Шевченківські вечори. Всі вони виходили за межі культурництва і були важливими громадськими подіями, в яких уже відчувалося відверте протистояння режиму.

«Було дуже цікаве життя у той час у Києві, – згадує Надія Світлична, – Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли приїздила в гості до Івана, а коли переїхала в 1964 році, його якраз тоді розганяли. Я застала ще останній вечір Шевченка в березні в Жовтневому Палаці – то був надзвичайний вечір. Алла Горська робила тоді на нього запрошення… воно складалося гармонікою п’ять на п’ять частин, і на кожній частинці було написано назву якогось твору або якась цитата Шевченка, і коли перегорталося останню сторінку, то поряд виходило два записи, тобто на двох сторіночках, але вони опинялися поряд. І було таке: «Караюсь, мучуся, але не каюсь», а поряд: «В сім’ї вольній, новій». Потім ті запрошення відразу ж, навіть вже того вечора, і пізніше, під час обшуків, вилучали, але в мене воно збереглося. Програма була дуже цікава: був тільки Шевченко. На відміну від сьогоднішніх балакунів, там ніхто ніяких доповідей не виголошу­вав, ніхто не читав своїх творів, а тільки Шевченка, і то три поеми: «Сон», «Кавказ» та «І мертвим і живим...». Читав Пономаренко… Враження було надзвичайне. Атмосфера була просто наелектризована, і коли власті, які, звичайно ж, там були, відчули, що це може закінчитися не знати чим, і що ці люди понесуть з собою з Жовтневого палацу... Такий мовчазно наелектризований зал був, і слова: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани...» – і так далі... Реакція була вибухова»[6].

Восени 1962 року при клубі була створена комісія для перевірки чуток про масові поховання жертв репресій у Биківні. «Члени комісії – Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко приїхали до Биківні, – описує Г. Касьянов. – Перше, що вони побачили – дітей, які грали в футбол людським черепом. Після детального огляду з’ясувалося, що в черепі була дірка від кулі. Розповіді місцевих мешканців доповнили жахливу картину»[7]. До міської ради був складений меморандум з вимогою створити державну комісію для розслідування цього злочину сталінізму і встановити у Биківні пам’ятник жертвам репресій. Г. Касьянов вважає, що саме «цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного»[8].

Перехід від виключно культурницької до громадської діяльності не міг не викликати реакції з боку режиму. З осені 1962 року почали набирати оберти позасудові репресії проти активістів КТМ: заборона вистав, експозицій, літературних вечорів, стеження, погрози, профілактичні бесіди, і навіть побиття. Леся Танюка усунули від керівництва і формально обрали президентом клубу Віктора Зарецького, хоча фактично Танюк продовжував керувати[9].

У 1962 році київські поети І. Драч, М. Вінграновський, Д. Пав­личко і критик І. Дзюба поїхали до Львова, де провели вечори у Спілці письменників і в університеті.

Михайло Горинь згадує один з таких вечорів: «Драч Іван – молодий хлопець, якому було тоді 25 років усього, прочитав свого вірша «Куди йдемо». Це був унікальний вірш, надзвичайно сміливий. І просто диво, як той молодий хлопчина, народжений на Наддніпрянщині, член партії, відважувався виступати з таким програмним, я би сказав, віршем:

Куди йдемо? Яка нас хвиля
Жене на кам’яні вітри?
Якого виґвалтуєм звіра,
Щоб з ним загинуть допори?
Атомні цвяхи, мудрі бляхи
І філософські манівці,
І сита морда костомахи
З кривавим прапором в руці.

Образ смерті, яку завжди малювали як кістляву, а тут морда смерті стала із прапором не червоним, а кривавим, викликав... надзвичайно живу реакцію у львівської аудиторії, яка була, звичайно, антирадянськи налаштована»[10].

Того ж року до Львова приїхали Лесь Танюк і Алла Горська. Вони намагалися поставити в театрі ім. М. Заньковецької виставу М. Куліша «Отак загинув Гуска». Виставу заборонили, а Танюкові запропонували протягом доби залишити місто[11].

Невдовзі у Львові виник свій Клуб творчої молоді – «Пролісок». Його очолив літературознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. Туди увійшли психолог Михайло Горинь, його брат, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент історичного факультету Іван Гель, викладач університету Михайло Осадчий. Пізніше до «Проліску» приєдналися поети Ігор Калинець, його дружина Ірина Стасів-Калинець, поет Григорій Чубай, художниця Стефанія Шабатура та інші.

На відміну від киян, західноукраїнські шістдесятники були апріорі переконаними антирадянщиками, мали емпіричний досвід зіткнення з більшовицькою тоталітарною машиною, і багато хто з них спочатку схилявся до підпільної і навіть збройної боротьби на зразок ОУН-УПА.

Іван Гель в інтерв’ю говорить: «Я був прихильник не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке – інтелігентська вигадка»[12].

Але під час культурної інтеграції між Києвом і Львовом кияни довели пріоритет боротьби словом за даних історичних умов. Львів’яни в свою чергу відкрили їм вічі на ті жахи, які чинила радянська влада, захопивши Західну Україну, на діяльність ОУН-УПА тощо.

Як свідчить Михайлина Коцюбинська, справжнім «живим містком» між Києвом і Львовом був Іван Світличний[13]. Один з найвідоміших молодих поетів й критиків-нонконформістів, він був генератором ідей і духовним лідером шістдесятників. Михайло Горинь згадує, що саме «Світличний запропонував легальну форму боротьби – відкрито говорити те, що ми думаємо про існуючий режим»[14]. Також саме він встановив контакти з українською діаспорою на Заході.

З 1963 року більшість літераторів-шістдесятників припинили друкувати. Відповіддю на ці заходи властей було поширення творів у самвидаві й тамвидаві. Спочатку шістдесятники друкувалися в Чехословаччині й Польщі, а згодом у Західній Європі, США, Канаді. Таким чином культура шістдесятників стала знайомою західному читачеві. Велику роль у цьому процесі відіграв Мюнхенський журнал «Сучасність». Про шістдесятників почали говорити «ворожі голоси» – «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки».

У самій Україні ще деякий час могли друкуватися критики Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші, але незабаром і це було припинено радянською цензурою. Були випадки, коли відомі літератори друкувалися під чужим прізвищем або псевдонімом. Десь із 1963-го року починається активне виготовлення й розповсюдження самвидаву, яке мало риси організаційної діяльності. Як сказав Іван Гель в інтерв’ю: «Створюється такий ланцюг: кияни... Горині, Гель – ми шукаємо боротьби. І я вже активно починаю виготовляти і розповсюджувати самвидав»[15].

Як свідчить М. Горинь, тоді в самвидаві з’явилося багато антибільшовицьких статей. Спочатку політично беззубі, обережні, такі, як «Думки і роздуми збентеженого читача». Але вже 1964 року з’явилися праці з гострою критикою режиму, наприклад, «Українська освіта у шовіністичному зашморзі», «Стан і завдання українського визвольного руху», «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви», стаття про процес над Погружальським, який підпалив бібліотеку в Києві тощо. «Їх поява вже говорила про те, що сформувався такий просвітницький, культурно-мистецький політичний рух»[16].

За словами Івана Геля львів’яни сформулювали свою програму як «Боротьба за державність України», тоді як кияни зосередилися на захисті прав людини і культурних прав нації[17].

Клуби творчої молоді відкривалися по всій Україні, зокрема в Одесі та Дніпропетровську. Створювалися дисидентські осередки шіст­десятників в усіх великих містах України.

Дуже швидко всі ці осередки опинилися під ковпаком КДБ. Почалися нагінки, моральний тиск, слідкування, обшуки і врешті арешти. За спогадами шістдесятників відкрите, демонстративне стеження за ними почалося після приходу до влади Брежнєва. Чутки з КДБ про можливі судові репресії були й раніше.

Михайло Горинь згадує: «Влітку 1964 року приїхав до Львова Іван Драч... І він казав: «Ви знаєте, Михайле, я мав розмову з кагебістом одним, і він каже, що вас будуть брати...» Але пройшов час, нас не брали. Ми продовжували свої роботи. Нас узяли лише після того, коли в жовтні прийшов до влади Брежнєв і почалася підготовка розгрому того руху, який виник на ґрунті, так би мовити, хрущовської відлиги»[18].

Це пояснюється ще й тим, що серед радянського партійного керівництва були люди, які співчували шістдесятникам і намагалися ввести їх у межі, дозволені режимом, щоб із Москви не було вказівки застосувати репресивні заходи. Наприклад, Петро Шелест – перший секретар ЦК КПУ – намагався обмежитися «ідейними» заходами проти опонентів офіційного курсу. Коли Іван Дзюба написав свою програмну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав її як додаток до заяви з приводу національної політики, за наказом Шелеста вона була розмножена і розповсюджена для ознайомлення серед високих партійних чинів на рівні секретарів обкомів. Є версія, що написати цю роботу Дзюбі запропонував секретар ЦК КПУ з питань ідеологічної роботи Андрій Скаба[19]. Отже, тільки після вказівки з Москви наприкінці серпня – на початку вересня відбулися перші арешти. Очевидно, автором цієї вказівки був безпосередньо тогочасний кремлівський «сірий кардинал» Михайло Суслов.

На момент арештів рух шістдесятників вийшов на рівень громадського протистояння режиму і став базою подальшого руху опору.

«Ми заснували зовсім інший принцип культурного життя, затвердили. І то була інша мораль, інша етика… – розповідає Євген Сверстюк, – я думаю, що якщо говорити про нашу середини шістдесятих років опозицію – це була моральна опозиція – напевно, це була етична опозиція – напевно, це була естетична опозиція – напевно. І це була наполовину ідеологічна опозиція*. Що ж стосується політичної чи релігійної опозиції, то цього ми уникали, і уникали цілком свідомо – це було цілковито безперспективно»[20].



[1] Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 18.

[2] Там само. – С. 19.

[3] Там само. – С. 19.

[4] Там само. – С. 19.

[5] Там само. – С. 19.

[6] Аудіоінтерв’ю з Н. Світличною. – Взяте В. Овсієнком, 1998 // Архів ХПГ. – С. 2.

[7] Г. Касьянов. Цит. праця. – С. 21.

[8] Там само. – С. 21.

[9] Там само. – С. 21.

[10] Аудіоінтерв’ю з М. Горинем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 4.

[11] Г. Касьянов. Цит. праця. – С. 21.

[12] Аудіоінтерв’ю з І. Гелем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 4.

[13] М. Коцюбинська. «Доброокий» // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К.: Видавництво «Час», 1998. – С. 108.

[14] Аудіоінтерв’ю з М. Горинем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 5.

[15] Аудіоінтерв’ю з І. Гелем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 4.

[16] Аудіоінтерв’ю з М. Горинем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 5.

[17] Аудіоінтерв’ю з І. Гелем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 4.

[18] Аудіоінтерв’ю з М. Горинем. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 5.

[19] Алексєєва Л. Цит. праця. – С. 16.

* Далі в інтерв’ю Є. Сверстюк пояснює, що «наполовину ідеологічна опозиція» тому, що дисиденти у цей період намагалися полемізувати з режимом в межах їх системи понять, а не створювали альтернативну ідеологічну, політичну систему.

[20] Аудіоінтерв’ю з Є. Сверстюком. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 11.

Рекомендувати цей матеріал