КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ

 351214.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Івана Юхимовича КОВАЛЕНКА

та Ірини Павлівни КОВАЛЕНКО

(З виправленнями Коваленків. Вони ж зняли окремі фраґменти)

В.В.Овсієнко: 12 вересня 1999 року в Боярці під Києвом в домі Івана Юхимовича Коваленка на вул. Чубаря, 36, запис його автобіоґрафічної розповіді веде Василь Овсієнко, координатор проґрами Харківської правозахисної групи. Беруть участь його дружина Ірина Павлівна Коваленко (дівоче прізвище Пустосміх), та Ніна Борисівна Котляревська.

  Іван Юхимович Коваленко: Я, Коваленко Іван Юхимович,  народився вже дисидентом. Я народився в невеликому глухому селі Лецьки, що під Переяславом-Хмельницьким. Це було в 1918 році, 31 грудня. Сім'я наша була багатодітна: четверо дітей. Батько був видатним хліборобом, знаменитим на все село, бо він умів з невеликої ділянки землі збирати добрий урожай. Тому, коли ділили землю після революції, він не кинувся отримувати її багато - він міг би, бо на їдця давали по півтора гектара. А він узяв на всю сім'ю лише три з половиною гектари, ніби передбачаючи майбутнє розкуркулення. Але з чотирьох гектарів він умілим господарюванням збирав такий урожай, що вистачало на свою сім'ю, та ще й возив продавати.

  Освіту я отримав уже в Переяславі. Але перед цим я пережив голодомор. У нас вимерло лише півсела, тоді як інші села вимирали майже повністю, або дві третини вимирало. Чому? Тому що в селі організувалася комуна "Маяк батраків". Батько, зрозумівши, що йому не уникнути цього лиха, вступив у комуну. Там давали пайок на їдока: одну склянку пшона на день. Але й цього вистачало, щоб як-небудь прожити.

  Переживши голодомор, мені, хоч я й залишався членом цієї комуни, довелося з села тікати. Так зробила і моя мати, бо на батька, хоч він і вважався бідняком (чотири з половиною гектари), все одно посипалися різні репресії. Вони до нього таки добралися. Хоч і села вивозили десятки порядних і гарних господарів - вивезли в Сибір, вивезли бозна куди, - йому цього вдалось уникнути. Чому? Тому що він у комуні розпочав працювати рільником. А комуна ця на перших порах виправдовувала надії комуно-більшовиків: вона давала дуже гарний урожай, бо голову обирали з місцевих селян, там попадались порядні люди.

  Але пізніше, коли почали надсилати двадцятип'ятитисячників, батькове життя значно погіршилося. Його, звичайно, прогнали з цього ТОЗу. І, мало того, знайшли йому провину: він з одним односельником, яких на все село залишилося два чи три, годував пополам свиню. Про це дізналися, і за це розвалили його хату, розвалили всю садибу і, єдине, що не вигнали з села. Це вже після 1930 року.

  Я залишався членом комуни і повинен був працювати в ній, починаючи з 7 до 16 років. Але що в селі не було школи, крім двох чи трьох класів початкової, то мати втекла в Переяслав і влаштувала мене в школу №1. Це була дуже гарна школа. Її побудував князь Горчаков - великий меценат. Він оснастив її всіма найкрашими посібниками. Була навіть астрономічна обсерваторія.

  Учень з мене був гарний, але все-таки я й тоді проявляв непокірність. Побувши лише два чи три місяці в жовтенятах, я не захотів вступати в піонери, а про комсомол навіть і думати не міг. Так усе життя я прожив не комсомольцем, не піонером, не був і членом партії.

  Працюючи в комуні, здобував освіту. Влітку працював, взимку вчився. Але й тоді за мною водилися “дисидентські” настрої. Мене тричі виключали зі школи. Один раз цілих півроку я був поза школою за те, що коли з учнів здирали по три карбованці на допомогу страйкуючим робітникам Австрії, я сказав: "Якісь дурні там страйкують, а нам гроші плати". Де я міг дістати троячку, щоби платити? От мене за це виключили. Півроку я не вчився. Ледве поновився старанням мого старшого брата, який улаштувався директором школи в тім селі.

  Працюючи в комуні та навчаючись у школі, я закінчив цю школу голим і обідраним. А закінчив її завдяки вчителю Никанору Васильовичу Рубану, який зібрав трьох голодранців-учнів і влаштував для нас при школі притулок типу якогось інтернату. А годувалися ми тим, що було в їдальні. Там були гарячі сніданки, і те, що залишалося - отим ми й годувалися.

  Так я закінчив 1936 року цю школу. У мене не було за що навіть сфотографуватися на випускну фотографію. Але атестат я отримав лише з однією четвіркою, що дорівнює зараз срібному атестатові. Четвірка та була з російської мови.

  Потім я переїхав у Київ до матері, яка знаходила роботу на будівництвах. Її дівоче прізвище Божко Марія Григорівна. У Києві будувався аероклуб. Тоді Сталін готував "сталінських соколів". Мати там працювала кухаркою. А я зразу ж подався в університет. В університет мене не прийняли, бо знайшли в мене зачатки туберкульозу. Один лікар сказав мені: "Хочеш вилікуватись? Ніякі ліки не допоможуть. Іди на будівництво і там працюй на свіжому повітрі. Оце найсильніші ліки". Тоді від туберкульозу ніяких ліків не було.

  Я його послухав і пішов на будівництво клавішної фабрики. Насправді це було будівництво військового заводу імені Антонова. Там я працював два роки. Змінив різні професії, пройшов усе. Але настав час призову до армії. Тоді я перелякався: не хотів іти в армію. Пішов і вступив до Київського державного університету.

  Ірина Павлівна Коваленко: Від свого імені говорити?  То, значить, 1938 року Іван вступив до університету. Він мав медаль, і я мала медаль, що дозволяло вступати без екзаменів. Але нас викликав тодішній ректор Русько і каже нам (ми разом опинилися в нього в кабінеті): "Ми не ґарантуємо вам вступу на ті факультети, які ви обрали". (Іван Юхимович обрав факультет української філології, а я - російської).  "Я ґарантую вам, -каже,. - вступ до новоствореного факультету західноєвропейських мов і літератур". Ми ще не були знайомі, але кожен порадився сам з собою і вирішив, що краще вступити на цей факультет. Тим більше, що він такий престижний і дає певний простір. Нас прийняли на цей новостворений факультет. Лише перший курс був. Ми вибрали французький відділ романо-германського факультету. Так ми познайомились, опинившись в одній групі. Через півроку ми вже товаришували, а 31 грудня 1939 року, на день народження Івана Юхимовича, одружились.

  З того часу наше життя вже спільне. Хоч Іван Юхимович і відбув потім у таборі п'ять років, але й ці роки ми вважаємо прожитими спільно. Я йому писала листа кожного дня. Він про мене думав, я про нього думала. І важко тут уже розрізнити біоґрафії наші окремо, бо все життя ми прожили вдвох, усе переживали разом, однаково думали, одні книжки читали, одні інтереси мали.

  Я родом з самого Чернігова. Народилася 26 серпня 1919 року. Тобто я на півроку молодша. Сім'я моя - це міська чернігівська інтеліґенція. Мати моя, Пустосміх Ольга Миколаївна (вона померла в дев'яносто сім років - 1979 року, працювала разом з Михайлом Коцюбинським у статистичному бюро. Вона була наймолодшою співробітницею цього бюро, так званим “делопроизводителем”. Коцюбинський бував у нас. Сім'ями дружили. Діти, мої старші брати й сестри, бували на ялинці в будинку Коцюбинського, дружили з його доньками Оксаною та Іриною.

  Батько мій, Павло Пилипович Пустосміх, був репресований у 1930 році і засланий у Середню Азію. Мати спродала все, що могла, і поїхала його рятувати, бо він там тяжко захворів. А мене тоді сестра забрала в Київ, де я й закінчила 56-у школу. Блискуче закінчила.

  Батька потім розстріляли. 1937 року заарештували вдруге там уже, на новому місці. Без права листування... А без права листування - це розстріл. Іван Юхимович уже потім - ще за Сталіна - добув довідку, що він помер від виразки шлунку.

  В.В.Овсієнко: Був у них цілий список хвороб, які розписувалися кому завгодно як причина смерті.

  І.П.Коваленко: Не дивлячись на те, що в Чернігові основна мова була російська, наша сім’я жила українськими інтересами. Мати передплачувала всі українські журнали. І сама обстановка в цьому статистичному бюро була передова, українська, можна сказати. У мене збереглася фотоґрафія, де разом є Микола Вороний, Аркадій Казка, які працювали в статистичному бюро, Коцюбинський. Трошки бував у нас і Павло Тичина. Він був знайомий з моєю старшою сестрою. Але спогадів про Тичину в мене нема. А з Миколою Вороним мама дуже дружила, він дарував їй деякі свої книжки і надписував: "Любій Оль-Оль".

  Коли ми познайомилися з Іваном, то він був непевних настроїв... Що таких уже антирадянських, я все-таки не можу сказати. А я була саме таких, антисовєцьких... Бо ж мого батька забрали. Я вступила в університет, приховавши це. Десь я написала, що він помер. Інакше б мене в університет не прийняли. Я ненавиділа цю владу.   І Іван Юхимович від мене набрався цього духу. Набрався ненависті до тих, які розстрілюють невинних людей. А я від нього набралася української мови. Отак ми обмінялися хто чим міг, своїми багатствами, і почали спільно жити.

  В.В.Овсієнко: От ви почали спільно жити - але де ж ви жили?

  І.П.Коваленко: Спочатку ми спільно не жили. Я жила в сестри. У неї своя сім'я, свої діти... А Іван притулився на хуторі Отрадний - так він тоді називався. Це було просто голе поле, а на нім барак. Там було маленьке літовище для літаків, де вчили курсантів. А молодший брат Іванів був льотчиком-курсантом. То в цьому бараку йому, матері та Іванові дали кімнатку на прожиття. Але брат закінчив своє навчання, дістав призначення і кудись виїхав. А я вже, як вийшла заміж, то пішла в ту хату, в той барак. Ну, там не можна було існувати, бо там такі тонкі стіни, так холодно було... Як ми там тільки вижили? Ну, і сім кілометрів пішки до університету йти, бо трамваї фактично не ходили.

  І.Ю.Коваленко: До трамваю сім. А трамваєм ще багато.

  І.П.Коваленко: Я не знаю – рідко доводилось трамваєм їздити. Отак ми й жили до самої війни.

  А війна почалась для нас так. Ми складали екзамени за третій курс. Дуже багато працювали, дуже плідно, дуже гарно складали екзамени. Нам ще треба була скласти курс якоїсь західної літератури. Ми над ним працювали вночі (Якимович викладала). Однієї неділі, такої сонячної, я вийшла надвір і бачу: над головою пролітають літаки. А обстановка була вже така, що ось-ось війна почнеться. Я думаю: "Налякаю його". Прийшла й кажу: "Вставай, війна почалася, он уже німецькі бомбардувальники прилетіли". І він сприйняв це як жарт. Раптом сусід приходить і каже: "Бомбили Жуляни, війна почалась!"

  Ну, почалась війна. Ми ледве склали той екзамен і треба було кудись тікати. Пішли окопи рити зі студентами. А потім нас усіх викликали і сказали: "Роз'їжджайтесь по домах. Через три місяці почнуться заняття. Ми вам повідомимо." А куди ж нам тікати? В барак отой, що бомблять? А вже тоді бомби стали сипатися на те місце. Сестра виїхала - теж нема де жити. То ми поїхали до моєї матері в Чернігів. А мою матір встигли вже заарештувати - заарештувати за те, що вона висловила думку, що німці таки можуть зайняти Чернігів. Вона сказала, що їй дуже пощастило (так вона висловилася), що слідчий був українцем. А якби був єврей, то їй би не минулося. Бо донос написала її співробітниця-єврейка. Ми приїхали, вона якраз була дома. Це було велике щастя.

  Але Чернігів попав в особливу зону: німці, щоб добратися до Києва, почали спочатку бомбити Чернігів. І Чернігів опинився в числі найбільш потерпілих міст. Таких п'ять, починаючи від Сталінграда. Від нього нічого не залишилось. Почались бомбардування... Ще не був узятий Київ - а за три дні Чернігів знищили. Залишатись там не можна було. Там навіть обком партії не встиг виїхати -  Федоров і всі ті... Вони ж не по завданню залишились, а того, що не встигли втекти.

  Ми зібрали якісь манатки і пішли світ за очі - кудись на схід, рятуватись від німців. Пішки, ніхто ж не дав нам підводу. Дійшли ми аж до Пирятина Полтавської області. Прожили там три місяці, чекаючи, що якось можна буде прорватись далі на схід, але попали в пирятинське оточення. Нас там прихистили селяни, хороші люди. Ми там три місяці чекали можливості йти далі... А тут - десант у Лубнах, і ми повністю були відрізані. Йти було безнадійно.

  Ми пішли пішки назад. Пройшли весь той самий шлях до Чернігова. Хата розгромлена, нічого нема, стіни... І от ми там пережили окупацію. Ледве не померли з голоду. Продавали, що можна. Іван займався малюванням. Малював ікони, продавав, ходили по селах. А в селах жили заможно, давали нам картоплю. Йому як мужчині не можна було ходити по дорогах. Я сама ходила продавала, міняла, що могла приносила.

  А далі Іван Юхимович продовжить.

  І.Ю.Коваленко: Почали ми якось влаштовуватися, на їжу заробляли, здобували - то дохлу конину, то щось інше. Але справа в тому, що німці почали влаштовувати облави і вивозити молодь. Попався нам один наш знайомий і каже: "Я вас влаштую на роботу фіктивно у німців, в “Заготзерно”, то вас не зачеплять". Ми погодилися. От він і влаштував.

  І.П.Коваленко: Це було за три місяці до звільнення.

  І.Ю.Коваленко: Так, за три місяці до звільнення. Тільки ми влаштувалися, одержали аусвайси, як почалися облави. Вивезли тоді тисячі й тисячі. Але нас ці довідки врятували. Залишилися ми там і дочекалися звільнення.

  І.Ю.Коваленко: Знову переживали фронт, це обстріли, бомбардування, все інше... Далі справа йшла про те, щоб улаштуватися на якусь педагогічну роботу, хоч у нас і не закінчена була освіта...

  І.П.Коваленко: Ти пропустив.

  І.Ю.Коваленко: Що?

  І.П.Коваленко: Ти пропустив, що ми під час окупації познайомилися з французами.

  І.Ю.Коваленко: А, це моя заслуга. Під час окупації я познайомився з цілою великою партією французів, які примусово працювали на німців.

  І.П.Коваленко: Це були робочі загони. Вони були мобілізовані на будівництво, наче напівполоненні. Це були французи дуже комуністичного настрою. А ми ж уже володіли французькою мовою і могли спілкуватися. То вони дуже зачастили до нас, стали бувати в нас удома, розказували про своє життя, ми обмінювалися думками. Вони розповідали, як їм тяжко працювати, що багато з них загинуло і поховано тут, у Чернігові. Вони просили, що коли звільнять Чернігів (а справа вже йшла до звільнення), якщо вони не доживуть до звільнення, то щоб не забували про могили їхніх товаришів. Ми їм обіцяли доповісти радянській владі про них і про їхнє прохання, що це буде зроблено, що ми їхнє прохання виконаємо, бо це обов'язок кожної людини. Коли прийшли наші, Іван Юхимович відразу написав доповідну про роботу серед французів.

  І.Ю.Коваленко: Що вів роз'яснювальну роботу, знаходив літературу французькою мовою.

  Французи дуже тяглися до мене. Взагалі до живих людей, бо вони не розуміли навколишнього середовища і подій, які відбувалися. Потім вони дали мені свій список. Я дописав звіт і поніс його в обком партії. Там цим дуже зацікавилися. Страшенно лаяли мене, що я їх у ліс до партизанів не провів. Але  як?

  І.П.Коваленко: Французи не висловлювали такого бажання.

  І.Ю.Коваленко: Зате я скористався нагодою і сказав, що сиджу без роботи. То вони мені сказали: "От школа відкривається, ідіть у школу". І зразу, з першого дня мене призначають директором єдиної вцілілої четвертої школи. Там я пропрацював місяців чотири, поки не почали повертатися з евакуації справжні кадри, партєйні. Вони мені створили такі умови, що довелося піти з цього директорування.

  І.П.Коваленко: Ну, умови такі: “Отой шкаф завезеш мені додому”. (А ми з такими труднощами збирали оті столи, оті стільці, оті шафи, щоб якось почати навчання...) “Повертається моя сім'я - забезпеч мені стіл і там все таке”. Ну, такі умови, що або йти якісь хабарі давати, або...

  І.Ю.Коваленко: Або щось... Попрацювавши так чотири місяці, ми пішли простими вчителями: я  вчителем німецької і англійської мови, якими володів, дружина - німецької і російської мов. Так ми прожили чотири роки в Чернігові. Ми з нього не думали рушати, але побачили, що всіх, хто залишився в окупації, починають потроху прибирати. Починали зникать то один, то другий, то третій. Причому навіть такі: сьогодні він був директором школи, а завтра його немає. То я кажу: "Як нам не тяжко, давай кидати все..." І ми переїхали сюди, в Боярку. Тут працювала моя мати, невеличка кімнатка була. Влаштувалися ми в Боярській школі №1.

  І.П.Коваленко: Де й пропрацювали разом вісім років, починаючи з 1947 року. А в 1945 році народився в нас син, уже ми втрьох... Наш син - це фіґура цікава: Олесь Іванович Коваленко. Він тим цікавий, що поліглот, але його основна мова англійська. Він зробив внесок в українську культуру: переклав на англійську мову чимало класичних творів українських письменників.

  І.Ю.Коваленко: Сім класиків.

  І.П.Коваленко: Такі як, наприклад, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного. Ось на полиці стоять книжки його перекладів: твори Коцюбинського, Марка Вовчка, Панаса Мирного. Син народився в 1945 році - якраз війна скінчилась, і він народився.

  І.Ю.Коваленко: Так. Почали ми працювати в Боярській школі. Працювали ми щиро. Ця робота нам дуже подобалась. Тоді спочатку було трохи вільніше... То ми різні витівки робили: ходили в походи, організували театр, ставили п'єси. Причому, тількі класичні: "Ревізор" Гоголя, "Лес" Островського, інші, дещо українського. Але й тоді я показував своє “дисидентське” нутро. Коли я виступив на відкритих партійних зборах і сказав, що це пуста говорильня, то мене зняли з роботи. Я кілька років був без роботи. Щоправда, у мене завжди були приватні уроки. Працював ще у військовому санаторії.

  І.П.Коваленко: Ти розкажи, як тебе в партію тягли.

  І.П.Коваленко: Справа в тому, що ми зовсім не вписувалися не те що в колектив, а в середовище партійців. Ми весь час воювали з радянською владою на рівні шкільної партійної організації. Ми були “не такі”. По-перше, вони хотіли якось розбити нашу дружбу. Про це не треба говорити, а краще сказати про те, як нас хотіли підкорити. А підкорити можна двома способами. Перший - щоб ми вступили в партію. От коли ми будемо членами партії, то нас можна буде притиснути і “пророблять”, тобто знищити нашу незалежність. Але ми цього уникли. Уникли ціною звільнення з роботи. Бо коли вони побачили, що це не вдається, то треба, значить, нищити іншим способом. А ми виступали проти директорів, проти грабіжництва, проти брехні в колективі, пияцтва і проти всіх партійців, бо вони всі були дуже дурні і дуже погані. І в професійному відношенні нічого не варті. А нас дуже високо цінували. Хто? Батьки і діти. Тому в них були такі ревнощі чи заздрощі, що не могли нам це пробачити. Кожного року нас не вкомплектовували на наступний навчальний рік.

  І.Ю.Коваленко: Тобто знімали з роботи.

  І.П.Коваленко: От рік закінчується, випускний вечір, букети, квіти і такі гарні слова від учнів, від батьків. І раптом: "Вас не вкомплектували на наступний навчальний рік". І так тривало кілька років.

  І.Ю.Коваленко: Або, наприклад, знімуть з уроків: "Ідіть у КГБ, хай КГБ вами займеться". З уроків зняли й послали.

  І.П.Коваленко: І все це за те, що ми були під окупацією. Одного разу кажуть: "Їдьте на Енгельса, 4. Хай там КГБ дасть вам довідку, що ви лояльні". Ми пішли, знайшли те Енгельса, 4, в Києві, кажемо: "Нам сказали, щоб ви перевірили наше політичне обличчя". Вони посміялися, кажуть, що як треба буде, то перевірять.

  І.Ю.Коваленко: Ні, кажуть: "Ви їдьте в районне...". Ми спочатку поїхали в Київ.

  І.П.Коваленко: Ну, хто ж такі довідки дає? Це тільки деталі, до чого доходило. Це була звичайне цькування таке - цькування на високому рівні. Я залишилась на роботі, а Іван Юхимович, як більш енергійний такий... У нього такий характер, що з ним важко було впоратися. То його зняли з роботи. Він кілька років був фактично без роботи, поки не почався якийсь відступ. Це вже було за Хрущова. Брат Тронька в Боярці працював, а Іван вчив його дітей, готував до інституту. То цей брат Тронька вже якось через свого брата добився дозволу йому працювати у вечірній школі. Вечірня школа - це той же концтабір, бо там збиралися просто “малолетние преступники”. Там він працював, доки його не забрали.   І.Ю.Коваленко: Ні, я потім працював учителем чотири роки в денній школі.

  І.П.Коваленко: То мав кілька уроків у третій школі.

  І.Ю.Коваленко: Не кілька, а багато - чотири роки працював, по чотирнадцять годин. Та все це не має значення. Але основна робота була у вечірній школі та у військовому санаторії.

  І.П.Коваленко: То ти підробляв - то там, то там.

  І.Ю.Коваленко: А вас більше цікавить творчість.

  Вірші почав писати з самого малку, уже в школі писав вірші. Починав, як і всі дурні, російською мовою. Потім під впливом учителя Рубана, який учився разом з Малишком, почав писати українською мовою. Але ніколи не писав ніяких віршів на догоду нікому. Міг би друкуватися в районних газетах. А я писав просто сам для себе. Що думав, те й писав. От ще в 1956 році, коли Тичина був ще живий, то писав таку гидоту... Так я на нього написав такий вірш, що тоді мене вже можна було посадити:

Ти не поет - ти деспоту служив,

Не Україні, а служив ти кату,

Віддав святині чисті супостату,

У грудях матері не бачачи ножів.

Ти відвертався від кривавих жнив,

Коли твою палили рідну хату.

Ти пузо грів і їжу їв багату,

І при житті ти смерть вже пережив.

Цвірінькнув в юності, дістав вінок і славу -

Вони тобі належать не по праву.

Віддай достойним слави і вінця -

Тим, що за матір гинули в Сибіру.

А ти, що у підлоті втратив міру,

Чекай ганебного кінця!

  Це я прочитав тільки для того... Я писав здебільшого лірику. На лірику мене підбивала дружина: ти - лірик, лірик, лірик. Через те в мене ліричного дуже багато. Але отаке пробивалося само собою, само собою. У мене є цикл так званих "лютих" віршів про всіх цих сучасних діячів.

  В.В.Овсієнко: А тепер повернімося власне до шістдесятництва. Ви, мабуть, були знайомі з людьми, яких називають шістдесятниками?

  І.П.Коваленко: Так. Тепер розказуй, що ти був зовсім відокремлений від літературних кіл. Він жив сам по собі.

  І.Ю.Коваленко: Відірваним.

  І.П.Коваленко: Відірваним. Ні з ким не був знайомий, ніде не бував, ніхто ним не цікавився. Та був певний поштовх у його житті. Поштовхом цим було знайомство з Михайлом Кутинським. Кутинський - це автор "Некрополю". Зараз цей "Некрополь" друкується під прізвищем Шишова, але там згадується і Кутинський. Насправді автором "Некрополя" був єдиний Кутинський. Він нам подарував весь цей "Некрополь" ним написаний, ненадрукований. Він там на горищі в нас лежить. Ви знаєте, що таке "Некрополь"?

  В.В.Овсієнко: Ні, не знаю.

  І.П.Коваленко: "Некрополь" - це величезний твір. Взагалі це в перекладі - місце мертвих. Кутинський самостійно виконав цю колосальну роботу - зібрав дані про всіх видатних українських діячів, які на цій землі жили й працювали, і написав таку енциклопедію: де, хто, коли народився, помер, що зробив - таку коротеньку довідку, - і де похований, в якому стані могила.

  І.Ю.Коваленко: Він приїжджав сюди на могилу Володимира Самійленка. Ми з ним познайомились. Він почав бувати в нас, розповідати про свою роботу. Зненацька спитав: “У вас є щось написане?" Я кажу: "Є". Тоді дружина дала йому кілька моїх віршів. Тоді я почав друкуватися. Але то було пізніше. А спочатку вона переписала вірші і дала йому. Він зробив мою першу збірочку "Червона калина".

  В.В.Овсієнко: З якого року ви з Михайлом Кутинським зазнайомилися?

  І.Ю.Коваленко: З кінця шістдесятих.

  І.П.Коваленко: Ні. З 1965 року, десь так. Бо в 1968 році - це ж Чехословаччина вже була.

  І.П.Коваленко: Значить, 1966-й, може так, рік.

  В.В.Овсієнко: А збірочка "Червона калина" - яка її доля була?

  І.П.Коваленко: Кутинський надрукував на машинці, так зшив, як зошит, і подарував Іванові Юхимовичу. Казав, що це перша збірочка.

  В.В.Овсієнко: В одному екземплярі?

  І.П.Коваленко: В одному екземплярі.

  І.Ю.Коваленко: Ні. В чотирьох екземплярах. Ще поштовхом до моєї вже громадської діяльності була зустріч з Євгеном Сверстюком. Я був головою профкому.

  І.П.Коваленко: У вечірній школі.

  І.Ю.Коваленко: Мені захотілося влаштувати зустріч з українськими письменниками. А в нас була одна вчителька. Я розпитую: "Ви нікого не знаєте?". Вона каже: "Знаю Сверстюка". - "А він не може сюди приїхати?" (Я вже весь час стежив за його писаннями в газетах, передплачував "Літературну Україну"). Вона каже: "Може". - "Так передайте, хай приїде". І приїхали: Євген Сверстюк, Василь Стус і Надія Світлична. Втрьох.

  В.В.Овсієнко: Чи не означите, коли це було? Стус із 1963 року в Києві.

  І.П.Коваленко: Шістдесят... З того часу почалося стеження за Іваном Юхимовичем. Це 1966 рік.

  В.В.Овсієнко: Вже арешти 1965 року відбулись? Це було до арештів чи після них?

  І.П.Коваленко: Після них. 1966 рік.

  І.Ю.Коваленко: Зібрав я здоровенний клас - до двохсот учнів. І поети три години читали там твори. Кого вони читали? По-перше, Сверстюк зробив доповідь. Він таку доповідь зробив, що це зовсім не те, що зараз він пише, зовсім не таке... Зробив доповідь, а потім читав вірші. Читав вірші Василя Симоненка, причому не цензуровані, а ненадруковані. Читав вірші Булаєнка - тоді він відомий був. А Надія Світлична читала Івана Драча - вона казала, що закохана в Драча, хоч я в ньому не бачу нічого особливого. Вона читала Драча.

  І.П.Коваленко: Стус читав.

  І.Ю.Коваленко: І Василь Стус читав свої вірші. Він хвилювався трохи, розгублений був, але читав гарні вірші, глибокі. Мене дивує, що учні сиділи, не ворухнувшись, і слухали три години. Потім я догнав на вокзалі поетів, познайомився зі Сверстюком, з усіма з ними, і Сверстюку сам прочитав один вірш - "Іуди". Він каже: "Ой, гарний вірш, якби його надрукувати". У збірці він є. Після цього я дізнався місце Сверстюкової роботи, кілька разів у нього був. Завдяки Кутинському і самвидаву "Калина" розійшлася. Вона потрапила в Чехословаччину, в газету “Нове життя”.

  І.П.Коваленко: Та просто Кутинський надіслав у чехословацьку газету "Нове життя" його вірші, в тому числі “Червону калину”.

  І.Ю.Коваленко: Там надруковано було перший вірш "Червона калина". А потім вони написали листа і попросили, щоб я прислав ще що-небудь. Я їм надіслав ще й "Бандуру". Не можна перерахувати, скільки, бо воно все погубилося.

  І.П.Коваленко: Ну, півтора десятка віршів та дві цікаві статті. Одна стаття - "Київська Гончарівка". Це про музей Івана Гончара. А друга стаття про Михайлівський собор.

  І.Ю.Коваленко: Я передбачав, що Михайлівський собор буде відновлений.

  І.П.Коваленко: І написав: “Я вірю, що колись він буде відновлений”.

  В.В.Овсієнко: Ви бачили Михайлівський собор?

  І.П.Коваленко: Ні, той, який був зруйнований, він не бачив - він у Києві ще тоді не жив.

  Вони просили, щоб ми надсилали свої вірші, що вони їм подобаються. Потім це було основне звинувачення: друкувався за кордоном, бачите.

  І.Ю.Коваленко: В Канаді передруковано дванадцять чи тринадцять віршів. Видано на принтері таку книжечку. Це мені КГБ підсовувало: "Он, бачите, як у Чехословаччині це було. А чому воно ще й у Канаді передруковано?"

  Н.Б.Котляревська: Якщо ви ніякого гонорару не отримали, то при чому тут ви?

  І.П.Коваленко: Та хіба це їх цікавило? Факт той, що за кордоном.

  Н.Б.Котляревська: Ви не бачили цієї книжечки, а в них вона вже була.

  І.Ю.Коваленко: Святкували в школі сторіччя з дня смерті Шевченка, і я прочитав один вірш. Пізніше мені слідчий сказав: "От після цього вірша ми встановили за вами стеження".

  В.В.Овсієнко: А в книжці вашій він теж є?

  І.Ю.Коваленко: Є. Я не думав, що якогось провінційного вчителя, з якогось містечка будуть арештовувати за це.

  І.П.Коваленко: Ще Михайло Кутинський постачав нам самвидав. Від нас вивезли цілі дві машини самвидаву. Найбільше самвидаву знайшли в нас, цілу бібліотеку. Все, це було видано на Україні і в Росії. А Кутинський усе, що діставав, привозив до нас. Влітку він відпочивав тут, і привозив всю цю літературу до нас, щоб не тримати в себе. Квартира в нього маленька була. І щоб просвіщались люди. А Іван Юхимович розповсюджував дуже щедро...

  В.В.Овсієнко: Боярка була наповнена самвидавом?

  І.П.Коваленко: Наповнена. Увечері Іван Юхимович повертається зі школи - а вже під тином стоять учні. Він щось вибирає, вибирає - виносить. Я кажу: "Ти ж таки потрапиш у біду". - "Не видадуть". А потім опитали двісті учнів.

  І.Ю.Коваленко: Не двісті. Сто сорок учнів опитали.

  І.П.Коваленко: Опитали: чи давав щось читати? Ніхто нічого не сказав.

  І.Ю.Коваленко: Ніхто нічого не сказав.

  В.В.Овсієнко: То ви мали дуже добрих учнів.

  І.Ю.Коваленко: Я й сам дивуюсь. Сказали: “Давав граматику французьку”. Як це так: сто сорок учнів опитали - і вони нічого не сказали? Ну, на цьому можна закінчувати.

  13-го січня, якраз у мій день народження, з'явилося тут вісім машин. Вісім машин стояли по всіх кутках і дві тут. І восьмеро людей робили обшук вісім годин.

  В.В.Овсієнко: І в довідці записано 13 січня 1972 року. А чого ви кажете, що це день вашого народження? Ви ж казали 31 грудня?

  І.П.Коваленко: Справа в тому, що насправді він народився 13 січня 1919 року. Але його записали останнім днем попереднього року для армії - тоді для армії так робили. Хто в перший місяць народжувався, то писали попереднім, щоб раніше взяли в армію. Ми святкуємо завжди 13 січня.

  Ніякого банкету не було. А він після хвороби пішов і вистояв у черзі "собачої радості" (ковбаси) і повертався додому. А мене послали в райвно, щоб я здала якісь папери. Не потрібно було, але такий тиск був... Я там затрималась. Приходжу - стоїть тут один з них... А Іван Юхимович жестом показує: "Ось спадкоємці Берії орудують! Дивись!" Порпалися в шухляді. То йому потім дуже згадувалось.

  І.Ю.Коваленко: У мене ще не так довго шукали, як у Івана  Світличного. У Світличного двадцять чотири години.

  І.П.Коваленко: Справа в тому, що Світличний був конспіратором і був людиною досвідченою. А цей... По-перше, вони все знали, де що лежить. Вони пішли прямо в бібліотеку, а також там у закапелку під дахом знайшли матеріали Івана Юхимовича і те, що я переписувала. Моє лежало тут, його лежало там. Пішли тільки в два місця.

  І.Ю.Коваленко: Вони перед тим робили таємні обшуки.

  Н.Б.Котляревська: Тобто без вас уже хазяйнували в вашій хаті?

  І.П.Коваленко: Уже хтось знав, де що лежить. Вони просто взяли все моє. Я писала листи Кутинському, то Кутинський мені їх повернув. Потім мене теж розпинали за те, що я там писала. Я писали листи Кутинському, коментувала, рецензувала його твори. Він багато писав творів і присвячував мені, бо я дуже ними цікавилась. Потім виказав таке бажання, щоб я написала критичну статтю про один його твір. Я написала. Йому дуже сподобалось. Але ориґінал він повернув - теж конспірація... Не хотів, щоб у нього було. Бо він же, Кутинський відсидів 25 років, то важав, що тут безпечно, а в нього небезпечно. Потім вони казали, що обов'язково б і мене взяли, але пожаліли дітей та матерів. Моїй матері було уже за дев'яносто, а його мати була паралізована. Син десять років за нею ходив, а тут його забрали... А дочка наша ще вчилась у молодших класах.

  В.В.Овсієнко: Син ваш Олесь 1945 року народження. А дочка?

  І.П.Коваленко: Вона у 1957 році народилась, Марія. Марина Коваленко.

  В.В.Овсієнко: А вони тут жили тоді, як обшук був?

  І.П.Коваленко: Син був на роботі. Він працював в "Інтуристі". Спочатку, як він закінчив університет, то його зразу за кордон послали. Він за кордоном був перекладачем. У Єгипет його послали, він там на лайнері перекладачем працював, плавав по морях, океанах. У шістьох країнах був. Двічі його посилали. А потім як відрізало. І його кар'єрі - все. Він такі надії подавав. Його вже хотіли в Міністерство закордонних справ узяти. А як батька ще таємно почали переслідувати - то нікуди. Підвели риску - і після того він ні кроку. Ні кроку не вдалось йому зробити. Засунули його в бюро перекладів. Він там людям перекладав. Просто клерком був. І досі він просто робить переклади. Та його кар'єра закінчена. Живе він у Києві.

  А донька живе в Боярці. Закінчила інститут. У неї була київська прописка. Але її призначили в Бородянку, хоча з київською пропискою всіх призначали в Київ. Це вже Іван Юхимович був удома, але їй ходу не дали. Навіть фактично не дозволили вчителювати.

  В.В.Овсієнко: Вона - теж іноземні мови?

  І.П.Коваленко: Так. У Івана Юхимовича три мови, а в неї французька мова. То вона робить у бібліотеці. Дуже гарний наш друг, академік Мацука Геннадій Харлампійович, просто пішов до міністра і попросив, щоб їй дали вільний диплом, щоб не посилали в ту глухомань під Чорнобиль.

  В.В.Овсієнко: А от чи були перед вашим арештом якісь  ознаки, що братимуть? Чи, може, бували ви в середовищі заарештованих 1972 року людей? У Світличного, може, чи ще в кого? Які у вас були стосунки з цими людьми?

  І.П.Коваленко: Ніяких.

  І.Ю.Коваленко: Ні, зі Світличними я був знайомий. Бував у Спілці письменників... Бо мене запрошували - хтось приїжджав з Чехословаччини і мені присилали телеграму: "З'явіться з новими творами". І от я востаннє поїхав, набрав багато своїх творів, познайомився з багатьма дуже цікавими людьми. Сверстюк мене зустрічав, з усіма мене знайомив: з Дзюбою, зі Світличним, з усіма. Там приїжджав Мушинка. Міклош. Я повинен був передати йому свої твори. Та я подумав і вирішив, що на цей раз утримаюсь - час дуже непевний. І не те що пошкодував, а просто якась пересторога. А потім читаю в газеті, що затримано Міклоша Мушинку і вилучено в нього в поясі багато самвиддаву. Але мого там не було. Але там я зустрічався з редактором газети "Дружно вперед", з іншими людьми. А вже в таборі я зі Світличним ближче був знайомий. Нас сиділо вісім поетів. Зі Світличним я був дуже гарно знайомий. Ігор Калинець, Тарас Мельничук... Хто ще?

  В.В.Овсієнко: Мабуть, Степан Сапеляк?

  І.Ю.Коваленко: Ні, Сапеляк у нас не сидів.

  В.В.Овсієнко: Ну, Василь Захарченко. Здається, віршів він не писав...

  І.Ю.Коваленко: Захарченко не писав. Але він сидів з нами і себе дуже опаскудив.

  В.В.Овсієнко: Так, я знаю ту його покаянну заяву.

  І.Ю.Коваленко: Те, що він написав покаяння, то само собою. Але в таборі він був звичайним стукачем.

  І.П.Коваленко: Як виявилося потім.

  В.В.Овсієнко: Ви знаєте, Василь Стус уже був на засланні, коли Захарченка випустили - а це ж його кум. То він послав своєму кумові телеграму з єдиним словом: "Фе, Василю".

  І.Ю.Коваленко: От Захарченко себе дуже паскудно вів. Коли збиралися кілька людей і вели розмови, там про голодівку, про це, про те, - він непомітно підкрадався і все слухав. Потім - раптом помилування. Його помилували, випустили раніше на рік чи більше. Та і строк йому дали зовсім такий... А потім оце його покаяння в "Літературній Україні". Ви читали?

  В.В.Овсієнко: Так-так. Я читав тоді в “Літературній Україні”, здається, 1977 року.

  І.Ю.Коваленко: Чому воно паскудне? Дзюба теж каявся, але він нікого там не згадав, абсолютно. А Захарченко - на Калинця, на Ґлузмана, на всіх, всіх абсолютно. Він усіх їх обплював. Він себе поводив дуже непорядно. Ну, добре, сам зробив, сам покаявся, сам так і будь. А як йому після цього ще й Шевченківську премію дали, так невідомо за віщо.

  І.П.Коваленко: Так, за відступ.

  В.В.Овсієнко: Але ми трошки вперед зайшли. Ось цей обшук - як ви його сприйняли? Арешт? Як те слідство тривало? Хто провадив слідство? Оце треба б детальніше розповісти.

  І.Ю.Коваленко: У мене обшук був більш-менш легкий. Коли я послухав, які обшуки були у Світличного, у Дзюби, то подумав, що це були іграшки: лише вісім працівників і вісім годин він тривав. Ну, книжки вони брали, перетрушували там се-те, примушували відчиняти ліжка, дивани. Скрізь шукали.

  В.В.Овсієнко: Ви, мабуть, самвидаву не ховали?

  І.П.Коваленко: Там, у бібліотеці стояв. Треба, щоб під руками був.

  В.В.Овсієнко: Цікаво, що вони у вас забрали? Назвіть хоч би найголовніше.

  І.Ю.Коваленко: Все, що тоді виходило. Все.

  В.В.Овсієнко: Іван Дзюба, очевидно, “Інтернаціоналізм чи русифікація?”

  І.Ю.Коваленко: Дзюба - само собою.

  В.В.Овсієнко: "Український вісник"?

  І.Ю.Коваленко: "Український вісник".

  І.П.Коваленко: Праці Вячеслава Чорновола, всі статті Мороза Валентина.

  І.Ю.Коваленко: "З приводу процесу над Погружальським". Одна праця переписана рукою Ірини Павлівни...

  І.П.Коваленко: "Лихо з розуму".

  В.В.Овсієнко: "Лихо з розуму" - це Чорновола. Мороза "Хроніка опору".

  І.П.Коваленко: Правильно. "Серед снігів"...

  В.В.Овсієнко: "Репортаж з заповідника імені Берії" - це Мороза.

  І.П.Коваленко: Так.

  В.В.Овсієнко: І "Замість останнього слова".

  І.П.Коваленко: Це все в нас було.

  В.В.Овсієнко: Все абсолютно...

  І.П.Коваленко: Ну, і "Некрополь" Кутинського.

  В.В.Овсієнко: Це теж забрали?

  І.П.Коваленко: Забрали.

  В.В.Овсієнко: Яка доля тієї праці?

  І.П.Коваленко: Повернули з КГБ.

  В.В.Овсієнко: Повернули? А сам Кутинський ще є?

  І.П.Коваленко: Помер уже.

  В.В.Овсієнко: Кому повернули “Некрополь”? Йому?

  І.П.Коваленко: Нам повернули, бо ж у нас забрали.

  В.В.Овсієнко: Треба, щоб хтось готував його до друку.

  І.П.Коваленко: То ж уже надруковано.

  І.Ю.Коваленко: Друкується.

  В.В.Овсієнко: Де?

  І.П.Коваленко: Друкується маленькими порціями в журналі "Дніпро"

  І.Ю.Коваленко: Так. Це просто знущання.

  І.П.Коваленко: Але ж треба видати окремо.

  В.В.Овсієнко: Але якщо друкується в журналі, то вже не пропаде.

  І.Ю.Коваленко: Третій чи четвертий рік по отаких невеликих абзацах друкується в журналі.

  І.П.Коваленко: Кутинський товаришував з Шишовим. Дещо той робив, дещо Кутинський. Ну, в основному, Кутинський. Кутинський від машинки не вставав.

  І.Ю.Коваленко: Він виготовив “Некрополь” у восьми екземплярах. Потім все це по людях розсовував. В КГБ потирали руки: от Кутинського ми всі екземпляри забрали.

  І.Ю.Коваленко: Всі екземпляри... А виявилося, що в Шишова цього немає.

  І.П.Коваленко: Якось отут приїжджала його дружина і сказала, що тут, у Києві, в когось ще є екземпляр.

  І.Ю.Коваленко: Мало того, в нього була велика картотека. Він працював як справжній учений. Він дав її якомусь Козиренку. Прийшли кагебісти до нього, кажуть: "У вас зберігається." Той перелякався і зразу виніс їм. Величезна картотека. Там вісім тисяч імен.

  І.П.Коваленко: Отакий подвиг Кутинського...

  І.Ю.Коваленко: Такий подвиг. А він приїжджав сюди на могилу Самійленка. І написав таку обурливу статтю: чи є хоч один учитель української мови тут? Не бачать, що тут могила Володимира Самійленка така занедбана - нема ні пам'ятника, нічого.

  І.П.Коваленко: Ну, зараз уже там щось влаштовується.

  І.Ю.Коваленко: Так. Слідство велося дев'ять місяців. Слідчий був Коваль Микола Андрійович. Розмовляв виключно українською мовою. Не застосовував методів фізичного впливу. А методи психічного впливу - скільки завгодно.

  І.П.Коваленко: То нечесні методи. Наприклад, казав: "Уже на вас показали отакі люди..." А він вірив, що показали.

  І.Ю.Коваленко: А я вірив цьому: отой сказав, що ви давали, і той сказав, що ви давали, і той сказав, що ви давали і так далі...

  І.П.Коваленко: А він дійсно багатьом давав самвидав. А вони, може, слідкували, як то було - я не знаю.

  В.В.Овсієнко: У них були оперативні дані. Або були підозри. То вони могли цим шантажувати.

  І.Ю.Коваленко: Ні, це просто в них такий метод.

  І.П.Коваленко: Чого ж? Як ти давав Глущуку, а він казав, що Глущуку давали і викликав Глущука? Ну, то що? Вони знали дещо.

  І.Ю.Коваленко: За мною стежили. Він відверто сказав, що стеження почались з 1961 року.

  І.П.Коваленко: А ви питаєте, чи були якісь ознаки наближення арешту. Ну, якщо заднім числом, то дійсно вони були. Відчувалось, якась атмосфера відчувалась і в мене на роботі, і в нього на роботі.

  І.Ю.Коваленко: І мені були погрози на роботі: "Ось побачите, що з вами буде..." - все таке кажуть. На мене написали донос чотири мої колеґи: директор, завуч, секретар партійної організації і ще один учитель.

  В.В.Овсієнко: Вони написали доноси до арешту?

  І.П.Коваленко: Вони написали через два роки після подій в Чехословаччині... Справа в тому, що як відбулися події в Чехословаччині, то Іван Юхимович у той самий день заявив в учительській, такий мітинг влаштував. Там були вчителі, а він каже: "Це фашистська акція". Вони тоді написали донос.

  В.В.Овсієнко: Цей донос лежав і чекав?

  І.П.Коваленко: Так, він чекав. Але напередодні арешту цих людей викликали, щоб вони поновили цей донос, щоб своєю рукою цей папір переписали. Це ж одно зі звинувачень - факт, що він засуджував таку подію. Тоді я казала, що не можна так робити.

  І.Ю.Коваленко: Вони написали той донос у 1970 році. Ну, я такий уродився, що не терплю нічого такого. Не терплю - і назвав фашистською акцією. То не можна в незалежну країну втягати танки і танками душити людей. Оце одне з найголовніших звинувачень. Взагалі в моєму таборі п'ятеро людей сиділо за Чехословаччину.

  І.П.Коваленко: Самвидав, Чехословаччина, вірші такі, як "Червона калина".

  В.В.Овсієнко: Власні ваші твори теж інкримінували?

  І.П.Коваленко: Аякже! Тільки по-дурному якось.

  І.Ю.Коваленко: Особливо мене обурює, що мені інкримінували вірш "Недокошений луг".

  І.П.Коваленко: Він дуже їм не прийшовся до смаку, "Недокошений луг". Мене й на суді допитували, що я думаю про "Недокошений луг”? Я кажу: "Це зовсім позбавлений політичного змісту вірш - це філософські роздуми про те, що людина свого призначення не встигла реалізувати". - "Ні, тут він мав щось інше - що значить "з косою в руках"?"

  В.В.Овсієнко: Так, мовляв, ми стільки косили, косили Україну, а вона ще не докошена - так? Вони знали, про що питали.

  І.П.Коваленко: Ну таке дурне...

  І.Ю.Коваленко: Головне те, що з усіх цих віршів "Недокошений луг" попав до касаційного вироку Верховного Суду. Я подавав касацію... Там у мене стільки є таких віршів, що можна до них причепиться, а вони "Недокошений луг" вибрали.

  Н.Б.Котляревська: Ото такий їхній рівень.

  І.П.Коваленко: Мали йому призначати більше, ніж він отримав. Але нам дуже повезло, можна сказати. Я ж їздила йому добувати адвоката.

  В.В.Овсієнко: І кого ж ви знайшли?

  І.П.Коваленко: Знайшла я такого собі... Я забула його прізвище. Знаю тільки, що він єврей. Мені порадили, що він дуже хороший.

  В.В.Овсієнко: Київський він?

  І.П.Коваленко: Київський, київський. Порадила одна знайома. Вона в якійсь справі вже його використовувала. Каже, що він дуже хороший адвокат. Він узявся за цю справу.

  В.В.Овсієнко: Але все одно, до цих справ допускали тільки тих адвокатів, котрі мали допуск. То кагебістські адвокати.

  І.П.Коваленко: Так. Той адвокат пішов до Івана Юхимовича на першу розмову. А той каже: "Ви член партії?" - "Член партії". - "То як же ви можете об'єктивно мене судити, як ви член партії? Ви не українець?" - "Не українець". - "То що ж ви можете про мене, українця, сказати?" Той плюнув і сказав, що не хоче братися за цю справу. Я почувала себе безпорадно, бо один адвокат відмовився, а інших нема. Сиджу я в тій адвокатській конторі біля Золотих воріт у Києві і дуже сумую. А мене викликає завідувачка і каже: "Ось я вам пропоную адвоката Єжова". Я думаю: що то за Єжов такий? Той Єжов вийшов до мене і каже: "Я проглянув – та там справи нема. Там її розвалити можна за півгодини. Нічого там нема. Я беруся за цю справу". Ну, і пішов той Єжов. А він працював колись у трибуналі десь у Прибалтиці. Зовсім далекий від українських справ. Зовсім нічого не знав про українські національні події - така зовсім стороння людина. Але, мабуть, гарний професіонал. Він каже: "Я зараз захищаю військових злочинців, то вже кількох їх урятував. Їх дурно звинувачували. Я сюди приїхав, нічого не знаю, що тут у Києві. Ну, я розберусь". Прийшов до Івана Юхимовича, а той і каже: "Що ж це таке, що тепер нема хороших адвокатів? То колись були різні Коні та різні Плевако - а тепер нема?” - “Ось я вам доведу, що є!" І під час суду він дуже гарно виступав. Але ж не пускали в зал.

  І.Ю.Коваленко: Тож закритий суд був.

  І.П.Коваленко: То він так кричав, що чули в коридорі. А секретарка вискочила, вікна позачиняла... Він каже: "Что, вызвали коллег и заставили написать несколько этих доносов - и на этом основании судить человека?"

  І.Ю.Коваленко: "...До чего докатилось КГБ! Если в 1937 году достаточно было одного доноса, чтобы человека не стало, а вы вызываете четырех коллег и заставляете их писать доносы на своего коллегу?"

  І.П.Коваленко: Коротше, йому світило би більше. Але Єжов справив дуже велике враження навіть і на суддів. Прокурор вимагав шість років і три заслання. А врешті закінчилось п'ятьма роками.

  В.В.Овсієнко: А хто був суддя? Прокурор?

  І.П.Коваленко: Суддя був Мацько. А прокурор... Тільки знаю, що без руки був.

  В.В.Овсієнко: А, без руки? Про нього багато хто знає.* *(Мабуть, Погорілий В.П. - В.О.)

  І.П.Коваленко: То страшна скотина... Потім Єжов після процесу Івана Юхимовича увійшов у таку моду, що всі давай його запрошувати. Він провів кілька процесів. Одну дівчину навіть виправдали на підставі його виступів.

  В.В.Овсієнко: З  політичних?

  І.П.Коваленко: З політичних, так. Одна дівчина сиділа десь в Одесі чи...

  І.Ю.Коваленко: В Одесі.

  І.П.Коваленко: В Одесі. Її зовсім виправдали. І тут йому допуск перекрили.

  В.В.Овсієнко: Авжеж.

  І.П.Коваленко: Я тут з ним зустрічалась. Він такий наляканий був. Каже: "Ні. Мені не можна". Він тоді інфаркт мав, його з партії виключили. Він був у жахливому стані.

[Кінець доріжки]

  І.Ю.Коваленко: ...Та хто все це там буде слухати?

  І.П.Коваленко: Так твоє діло казать - може, щось для історії залишиться.

  В.В.Овсієнко: Ми ці тексти обов'язково списуємо на папір, я ще й вам їх принесу, щоб ви прочитали, щоб помилки виправили.

  І.Ю.Коваленко: Та пишіть, що завгодно.

  І.П.Коваленко: І ось Михайло Кутинський так підштовхнув Івана Юхимовича, що він почав писати. Він протягом усього життя так писав: коли-не-коли, час від часу, ото два вірші за рік - і ті загубив. А тут він відчув, що щось може, що це комусь цікаво. Він тоді написав чимало віршів.

  І.Ю.Коваленко: Купив машинку і сам надрукував, сам скомпонував дві збірки. Одна збірка, "Перлини" звалася, - 138 віршів, а друга - "Недокошений луг" - 60 віршів. Дві збірки. Ці збірки пішли між люди. Їх знайшли аж у Москві. Сам надрукував ці збірки... А вони познаходили все одно.

  І.П.Коваленко: Ну, вони ж так стояли, поруч з самвидавом, акуратненько переплетені, підписані.

  І.Ю.Коваленко: Так ні, тут у мене не було.

  І.П.Коваленко: Що не було?

  І.Ю.Коваленко: Не було збірок.

  І.Б.Котляревська: Уже не залишилось, уже все люди розібрали?

  І.Ю.Коваленко: Не було тут. Мені показували ті, що в Кутинського забрали.

  І.П.Коваленко: Слідчий їздив до Кутинського, у Москві розпинав його. Їздили в Чернігів, опитували там усю вулицю: чим себе, може, під час окупації скомпрометував. Нічого не знайшли, урожаю ніякого.

  В.В.Овсієнко: Як вам це слідство далося? Які там були побутові умови? Як ви це психологічно переживали?

  І.Ю.Коваленко: Тяжко, звичайно. Надзвичайно тяжко.

  В.В.Овсієнко: Чи були ви були психологічно готові до арешту?

  І.П.Коваленко: Так. Психологічно він був готовий, але...

  В.В.Овсієнко: А юридично, мабуть, не були готові?

  І.П.Коваленко: Він не знав, як себе треба поводити.

  І.Ю.Коваленко: Я фізіологічно не був готовий, фізично не був готовий. Бо ніхто ніякої пам'ятки не розповсюдив, як себе поводити.

  І.П.Коваленко: Потім Ґлузман написав разом з Буковським...

  В.В.Овсієнко: То вже пізніше, в ув'язненні. А до того... Я теж не знав, як поводитись.

  І.Ю.Коваленко: Не знав, як поводитись. Через те я там трохи перелякався. Але нічого ні про кого нікому не говорив - усе заперечував. Єдине, що я не міг заперечити - Кутинського.

  І.П.Коваленко: То листування ж, це листування Кутинського...

  І.Ю.Коваленко: Усе листування забрали в мене, все листування у моїх друзів позабирали, все. І головне, ті листи, які не дійшли, - вони мені їх розкривають і показують: "Ось ви пишете: “...і так життя тяжке, а тут ще сторіччя оте в печінках сидить..."

  І.П.Коваленко: Леніна... Або ще: "Начитався Штеменка - так наче в гівні вимазався".

  В.В.Овсієнко: Це про книжку того начальника Ґенерального штабу?

  І.Ю.Коваленко: Це в одному листі. Так це навіть прокурор у своїй промові: “Як це так про нашого такого видатного ґенерала?!”

  Н.Б.Котляревська: Листи не доходили до адресатів. Вони їх по дорозі перехоплювали.

  І.П.Коваленко: Ну, як ти почував себе вперше? Коваль мені казав: "А ваш чоловік каже: “Я тут у вас відпочиваю, бо я так стомився: за матір'ю доглядай, уроки давай, сім'ю тягни..."

  В.В.Овсієнко: Та ще й самвидав розповсюджуй.

  І.Ю.Коваленко: Так. Усе друкуй, сиди ночами. Сиди ночами.

  І.П.Коваленко: "...Я хоч у вас відпочину", - ну, це тільки для красного слівця було сказано. Який там відпочинок, як за сім'ю серце болить?

  І.Ю.Коваленко: Ну, ви ж самі знаєте, як там спати. Цілу ніч лампа горить, і не можна на бік повернутися, тільки прямо.

  В.В.Овсієнко: Дозволяли хіба хустинкою отак очі закрити.

  І.Ю.Коваленко: Оце тільки хустинкою дозволяли закрити очі. І руки повинні поверх ковдри бути...

  І.П.Коваленко: Щоб не задушився...

  В.В.Овсієнко: Оці побутові речі дехто не розказує... А вийти ж не можна, виходку ж немає. Там каструля ота стоїть... І похвилинно заглядають, похвилинно. У дверях вічко, і весь час ходить, весь час заглядає. Часом і жінки там чергували. А якщо тобі треба до тієї каструлі, то й ховайся там якось у куточку. І попроситись не можна, щоб вивели.

  І.П.Коваленко: Це жах!

  І.Ю.Коваленко: Найтяжче було не на слідстві, а на етапі.

  В.В.Овсієнко: А ви з ким сиділи в камері під час слідства? Не самі ж? Чи була якась підозріла особа?

  І.Ю.Коваленко: Підозріла особа - підсадна утка.

  В.В.Овсієнко: Ну от, обов'язково.

  І.Ю.Коваленко: Удвох сиділи в камері.

  І.П.Коваленко: Більше часу сам же був.

  І.Ю.Коваленко: Ні, після того, як уже дізнався, що сусід старався випитувати все, я сказав, щоб мене залишили одного. "Але в нас не положено". Я кажу: "Хай буде не положено. А то я його приб'ю".

  В.В.Овсієнко: Сапожников там був начальником слідчого ізолятора?

  І.Ю.Коваленко: Сапожников.

  В.В.Овсієнко: Яновський був заступник того Сапожникова.

  І.Ю.Коваленко: Вони мене залишили самого. Останні два місяці я сидів один.

  В.В.Овсієнко: Під час слідства чи вже після?

  І.Ю.Коваленко: Після слідства.

  В.В.Овсієнко: А суд у вас коли був? І скільки він тривав, як відбувся цей процес? А ви, Ірино Павлівно, були на суді?

  І.П.Коваленко: Так. Ну, мене тільки...

  І.Ю.Коваленко: По-перше, чогось мені зробили закритий суд. Чому?

  В.В.Овсієнко: І написано у вироку, що закритий?

  І.Ю.Коваленко: Закритий.

  В.В.Овсієнко: У мене хоч "відкритий" написано.

  І.Ю.Коваленко: Там усеодно одні кагебісти сиділи.

  І.П.Коваленко: Закритий, бо багато учнів могли приїхати до суду. А учні... Між іншим, мене ж теж знімали з роботи. Таки зняли з роботи. Ну, вони розраховували на те, що від мене учні відвернуться. Але вийшло навпаки. Я була оточена такою увагою учнівською... Мене зняли з роботи, але дозволили допрацювати навчальний рік. Це 1973 рік. У мене якраз був випускний десятий клас. Дозволили допрацювати. А знімали мене з роботи десь навесні, перед екзаменами. Так ще місяць мені дозволили екзамени прийняти. І все.

  І ось я одного разу запізнилась на роботу, бо далеченько таки туди, до першої школи. А учні... Якраз мій клас. Уже прийшов завуч і так натякнув, що, мабуть, затримана Ірина Павлівна, що не з'явилась на роботу. А я, така захекана, вриваюся в клас. Учні встають і мені таку овацію влаштовують. Я так відчула...

  І.Ю.Коваленко: Що не заарештували.

  І.П.Коваленко: І багато всього: присилали перевіряти політичне виховання моїх дітей, влаштовували екзамени. Усі вони такі були згуртовані, такі стурбовані, так хочуть мене підтримати. А потім, на випускному вечорі, як уже останній вечір, як три класи сиділи (я якраз у трьох класах викладала)... Я встала сказати там кілька прощальних слів, ні на що не натякаючи. Нічого, просто, що йдіть у життя... І як тільки я встала - всі три класи встали, розумієте? Я Кутинському розказувала, то він каже, що це дуже хороша ознака. Все-таки суспільство наше вже не таке, що раніше, коли досить було підозри якоїсь, щоб від тебе всі відвернулись і повірили, і злякалися. А то встали всі три класи - і батьки, і всі. І таку овацію влаштували!

  Так я хочу сказати, що цькування було ж на два фронти - не тільки тебе, а й мене. А потім вони казали: "Ми б її посадили, та тільки шкода було дітей та матерів". А матір умерла зразу.

  Н.Б.Котляревська: Юхимовича мати.

  В.В.Овсієнко: А суд скільки тривав?

  І.П.Коваленко: Це було... 6 липня 1972 року почався, а 11 кінчився.

  В.В.Овсієнко: То це ви були одним із перших засуджені?

  І.Ю.Коваленко: Ні, я був другий.

  І.П.Коваленко: Після Стуса. Я якраз стояла під будинком, як вийшла жінка Стуса і плакала, що він отримав такий великий термін. Але з перших. Сергієнко вже був засуджений, бо я з Оксаною Яківною якраз була там. І в Верховний Суд, як касацію подали, так разом із Сергієнком і Коваленка розглядали.

  В.В.Овсієнко: Писали ви касаційну скаргу?

  І.П.Коваленко: Так, то адвокат писав. Ну, то ми ж розуміли, що нічого це не дає.

  В.В.Овсієнко: Як присудили, так і залишилось?

  І.П.Коваленко: Так і залишилось. Так сказали: "Ми б його, так би мовити, виправдали. Але ж він це жінці читав і сину читав".

  І.Ю.Коваленко: Та не в цьому справа. Я б не сів. Коли вже розпочався суд, привезли мене на суд раніше, прийшов прокурор і приніс газету з покаянням Миколи Холодного "На терези совісті": "Оце прочитайте, напишіть так, як є, і суд не відбудеться. Ми вас відпустимо". Я прочитав і повернув йому газету. І сказав: "Якби він каявся сам, що він зробив там те, друге, то я б ще йому пробачив. Але він там скільки бруду вилив на гарних людей: на Івана Гончара, на Ґонтового...”

  В.В.Овсієнко: На Оксану Мешко...

  І.Ю.Коваленко: “...на Оксану Мешко, що такого ви від мене не діждетесь. Судіть". Отак уже й пішло. А якби я написав...

  В.В.Овсієнко: Ну певно ж...

  І.П.Коваленко: Вони дуже цінували тих людей, які...

  В.В.Овсієнко: От Зіновія Франко тоді виступила з покаянням, Микола Холодний, Селезненко...

  І.Ю.Коваленко: Ну, я сказав, не буду кривить душею: "Я можу написати лише три слова: я обіцяю не мати ніякої справи з самвидавом. Все. Якщо вас це влаштовує, беріть моє покаяння".

  Н.Б.Котляревська: Їм цього було мало?

  І.Ю.Коваленко: Мало.

  В.В.Овсієнко: Таке не спрацювало би в пресі.

  І.Ю.Коваленко: А то вони, негідники такі...

  І.П.Коваленко: Ще Гончар в твоєму житті роль зіграв велику.

  В.В.Овсієнко: Гончар Іван Макарович.

  І.П.Коваленко: Він кілька разів був Гончара, листи йому писав.

  І.Ю.Коваленко: Вірші йому писав, відгуки, про його музей написав...

  І.П.Коваленко: І молодь заохочував там бувати. А потім кілька тих молодих людей мали великі неприємності. Чого вони відвідували, бачите, музей Гончара? (((Одна наша учениця так навіть... Батько уже дуже багато доклав, щоб не виключили з інституту.)))

  В.В.Овсієнко: Ви сказали, що етап дуже тяжкий був. Коли ви пішли на етап?

  І.Ю.Коваленко: Це було на початку вересня. Ви ж ці етапи проходили - вони ж не везуть прямо, а через чотири-п'ять тюрем.

  В.В.Овсієнко: Перший Харків, мабуть?

  І.Ю.Коваленко: Харків. Там мені пощастило зустрітися з Василем Романюком, майбутнім Патріярхом Володимиром. Посадили мене в підвал. Там вікна побиті, холодно, таке страшне.

  В.В.Овсієнко: І, мабуть, такі залізні нари?

  І.Ю.Коваленко: Так, з листа залізного.

  В.В.Овсієнко: То камери смертників.

  І.Ю.Коваленко: Камери смертників. Я думав, що я тут уже загнуся.

  І.П.Коваленко: Він був найстарший з дисидентів...

  І.Ю.Коваленко: А тут відчиняються двері і заходить сам начальник тюрми: "Так ви політичний?" - "Політичний". - "А чого ж ви попали?" - "Вірші писав". - "А хіба за це садять?" А я кажу: "Садять". - "Так я вам допоможу". - "Що ви можете допомогти?" - "У мене є одна вільна камера для вагітних. Я вас туди посаджу". Ну, перевів мене в цю камеру для вагітних. Я там два дні пожив. Там зовсім інша справа: ліжко там м'яке. Я питаю: "Немає тут нікого з українців?" Каже: "Привезли тут ще одного українця, сидить один". Я кажу: "Переведіть мене до нього". А той каже: "Та там же таке буде, що ти..." А я кажу: "Переведіть". Перевів мене туди - і це я потрапив до Романюка. І ми з тиждень з ним там жили вдвох. От уже я наспілкувався! Я два місяці був в одиночці, так наспілкувалися, наговорилися, скільки хотіли. А потім ще їхали, в дорозі, там, де повертають на Мордовію...

  В.В.Овсієнко: Рузаєвка.

  І.Ю.Коваленко: Так. Там його зсадили, а мене повезли в Перм. Мене повезли в Свердловськ, а потім у Перм.

  В.В.Овсієнко: А Романюка в Мордовію, в Сосновку, на особливий режим.

  І.Ю.Коваленко: Там жах, у цих пересилочних тюрмах. Де в камері повинно бути двадцять-тридцять, набивають по шістдесят. Усі палять. Поки я не почав палити, бо один мені порадив: "Хочете вижити – навчіться палити". Бо серце не витримує, якщо його не підготувати. То я п'ятдесят п'ять років не палив, а то купив цигарок і почав потрошку звикати. І це мені врятувало життя. На прогулянку не водять, вентиляції ніякої, всі палять, та ще варять чай газетами. Та ви ж усе це пройшли самостійно.

  В.В.Овсієнко: То що – вас отак із кримінальниками везли?

  І.Ю.Коваленко: З кримінальниками.

  В.В.Овсієнко: Мене чомусь майже завжди відокремлювали від них.

  І.Ю.Коваленко: З кримінальниками везли.

  І.П.Коваленко: Може, ви більш небезпечний? А в нього шапку по дорозі вкрали. Так що він отак голомозим і приїхав.

  В.В.Овсієнко: Так, то вже осінь була. Скільки ви діб на етапі були?

  І.П.Коваленко: В жовтні ти ж там уже був.

  І.Ю.Коваленко: Так, у жовтні. Діб двадцять-тридцять.

  В.В.Овсієнко: Мене в 1981 році везли з Житомира на Урал, до Кучино, тридцять шість діб.  

  І.Ю.Коваленко: От бачите, ви ці самі етапи пройшли.

  В.В.Овсієнко: А тоді, в 1974-му, мене в Мордовію привезли.

  І.Ю.Коваленко: Це скільки вам було років?

  В.В.Овсієнко: Тоді було 24-25. І потрапили ви в яку зону?

  І.Ю.Коваленко: У ВС-389/35. Це мені теж підвезло.

  В.В.Овсієнко: Це станція Всехсвятська?

  І.Ю.Коваленко: Так. Посьолок Центральний. Попав туди. Це мені теж трошки підвезло, бо там...

  І.П.Коваленко: І вперше опинився серед літераторів.

  І.Ю.Коваленко: Там уже почалися розмови про все. У таборі було спочатку двісті в'язнів. 75 процентів з них українці. Решта литовці, вірмени, там інші...

  І.П.Коваленко: І росіяни були, євреї...

  І.Ю.Коваленко: Росіян - одиниці. Іудеї були, самольотчики.

  В.В.Овсієнко: Якщо російські демократи, то це - євреї, а якщо справжні росіяни - то це великодержавники. Вже, мабуть, тоді їх майже не було. Тоді сиділа ленінградська група монархістів.

  І.Ю.Коваленко: Там у нас сидів Огурцов. Я з ним ще й дуже дружив.

  І.П.Коваленко: Так ви ж не сходилися в поглядах?

  І.Ю.Коваленко: Зовсім не сходились. Але він культурна людина, має дві освіти, з ним можна поговорити про все, він іноземні мови знає. Наші українці його люто ненавиділи. Один раз його били, а він каже: "Иван Ефимович, не падайте духом. Мы еще будем сидеть с вами в Думе". Я кажу: "Будемо сидіти, але тільки по різних..."

  В.В.Овсієнко: У різних Думах?

  І.Ю.Коваленко: Ні, в різних кутках. Та то жартували так.

  Н.Б.Котляревська: А українці були східняки і західняки?

  І.Ю.Коваленко: В основному з УПА.

  І.П.Коваленко: Розкажи про свої стосунки з УПА.

  І.Ю.Коваленко: Вони мене прийняли, як рідного, оточили увагою, турботою, чим могли допомагали. Чим я відрізнявся від інших дисидентів? Тим, що інші дисиденти - це була висока інтеліґенція. Вони собі на них дивилися зверхньо. Понабирають собі книжок у бібліотеці і йдуть працювати. Сходяться самі, говорять про високі матерії, про все інше. А я з простим людом зразу зійшовся. Я знав майже всі мої вірші напам'ять. От вони мене попросили кілька разів прочитати свої вірші, які чули. Вони казали: "Ми двадцять років кінчаємо і сподіваємося, щоб прийшла нова зміна, що щось нам розкажуть, щось допоможуть, у чомусь просвітять. А вони на нас ніякої уваги". Зате я їм читав майже кожного вечора – чай заварять, сядуть кругом, я читаю свої вірші, а вони сидять і плачуть.

  В.В.Овсієнко: А хто там був із повстанців? Прізвища можете пригадати?

  І.Ю.Коваленко: Я ж кажу вам, що повстанців там було дві сотні. Якщо не більше. Мирослав Симчич, який 32 роки відсидів...

  І.П.Коваленко: Підгородецький...

  І.Ю.Коваленко: Так, Василь Підгородецький - людина високої душі. Він 33 роки відсидів.

  В.В.Овсієнко: Він же каліка. А ще живий?

  І.П.Коваленко: Так. Він живий ще, слава Богу.

  В.В.Овсієнко: Треба буде до нього поїхати якось.

  І.Ю.Коваленко: Верхоляк...

  В.В.Овсієнко: Верхоляк був один Євген, а другий...

  І.Ю.Коваленко: Я не знаю, не пам'ятаю. Але вони були дуже уважні, привітні люди. І чим завжди відрізнялися українці? У них одяг завжди підігнаний, чоботи завжди начищені, вони стрункі, акуратні. А наша інтелігенція зразу опустилась, ходить уся засмальцьована.

  І.П.Коваленко: І ти в тому числі.

  І.Ю.Коваленко: І я в тому числі.

  І.П.Коваленко: Там Підгородецький зразу його в оборот взяв: постриг його, підігнав форму, все зробив як слід і наказав, щоб він завжди так ходив.

  Н.Б.Котляревська: Щоб тримався, не опускався, не падав духом.

  І.П.Коваленко: Це певний виклик. Там, наприклад, його друг хороший, Микола Коц. Ми з ним листуємося, дружимо. То він такий завжди неохайний. І як до нього не підходили, що треба інакше, а він: "Я не визнаю цього".

  І.Ю.Коваленко: "Вони мене сюди загнали, а я буду ще і ходить?" У нас влаштовують “осмотр внешнего вида”. У вас робили таке?

  В.В.Овсієнко: Так, так.

  І.Ю.Коваленко: Виставлять і ходять, дивляться.

  І.П.Коваленко: Деякі не піддавались. Ну, Івана Юхимовича обробили, що він взагалі дуже акуратна людина. Там такий настрій був.

  І.Ю.Коваленко: Вони мене до Коца послали сказати, що українець завжди повинен бути українцем, де б він не був. Повинен бути чистим, акуратним, підтягнутим.

  І.П.Коваленко: Ну, подивіться на наших західняків. Так вони завжди в капелюхах. От навіть сільські дідочки чи там мужчини - в капелюхах, вони не носять картузи чи кепі, бо вони себе шанують.

  В.В.Овсієнко: А хто був з української інтеліґенції в 35-й зоні?

  І.П.Коваленко: Ну, треба сказати, що це спочатку було таке враження, що вони ніби відмежувалися від тих, які воювали, та ще й руки в них у крові по лікоть. А потім вони зблизилися з інтеліґенцією, здружилися.  

  І.Ю.Коваленко: Я був зв'язковим між тими й іншими.

  В.В.Овсієнко: Ви ж і за віком ближчі до них.

  І.П.Коваленко: Ну, то вже була інша ґенерація. Молоді, освічені люди. Інформація тоді була така, що вони зразу не розібралися в ролі цих УПАвців. Не всі розібралися. Вони були їм чужі. Але там вони всі зрівнялися.

  І.Ю.Коваленко: Зрівнялися.

  В.В.Овсієнко: То так. Я зі свого досвіду знаю, що ми дуже зблизилися і були дуже своїми людьми. Я знав декількох повстанців - це найсвітліші особистості, яких я знав.

  І.П.Коваленко: Чудові люди. Потім вони кілька разів великими компаніями бували у нас тут у Боярці.

  І.Ю.Коваленко: Тут у нас був Василь Підгородецький, Мирослав Симчич був, але нас не застав.

  І.П.Коваленко: Так, іще Іван Кандиба, але він не повстанець. Теж там сидів.

  В.В.Овсієнко: Хто ще був з набору 1972  року в 35-й зоні з вами?

  І.П.Коваленко: Світличний з цього ж набору, Марченко Валерій. Марченко трошки пізніше прибув. Семен Ґлузман, Ігор Калинець, Василь Захарченко, Євген Пронюк, пізніше Антонюк Зиновій, Микола Горбаль. Горбаль і тут у нас був.

  І.Ю.Коваленко: Спочатку мене поставили на розчистку снігу, бо зразу випав сніг. А потім лікарі обстежили, що мені не можна цього. То послали шити торбини.

  В.В.Овсієнко: Норму виконували?

  І.П.Коваленко: Ні.

  І.Ю.Коваленко: Не виконував. Якщо не виконував, то всі мені допомагали. Всі допомагали.

  І.П.Коваленко: Товариші.

  В.В.Овсієнко: У вас професія - “швей-моторист”?

  І.Ю.Коваленко: Так.

  В.В.Овсієнко: У мене теж є така професія.

  Н.Б.Котляревська: Ви весь час сиділи в одному таборі?

  І.Ю.Коваленко: В одному. Ще в лікарні лежав.

  В.В.Овсієнко:  Там лікарня через загорожу.

  І.Ю.Коваленко: Ви там бували?

  В.В.Овсієнко: Бував я там теж. Але вже в інший час у 1987 і 1988 роках. Нас із Кучино перекинули на 35-у зону 8 грудня 1987 року. Відвели нам південну частину лікарні.

  І.П.Коваленко: Ну, лікарня - це світла згадка. Він потрапив туди зі Світличним. Ну, розкажи, як ви проводили час у лікарні, як відпочивали, як писали вірші один про одного?

  І.Ю.Коваленко: Один про одного писали вірші. Щоб потішитись.

  І.П.Коваленко: Щоб трошки розрядка якась була.

  І.Ю.Коваленко: Так. Світличний був головою всіх. До нього несли все, хто що напише. На перевірку....

  В.В.Овсієнко: Вас звільнили день-у-день 13 січня 1977 року, так? Привезли, звичайно, сюди до Києва?

  І.Ю.Коваленко: Звичайно. За мною хотіли їхати разом з дружиною Симчича, щоб забрати. Бо Кандиба звільнився з табору і доїхав до Москви сам, а потім у Москві жив тиждень. А потім поїхав у Чернігів. Я також так розраховував. Так ні: вони за місяць наперед схопили мене в страшенну холоднечу і повезли знову через п'ять тюрем, по багатьох етапах, по багатьох пересилках... Я приїхав, ліків не було ніяких, я інвалідом другої групи по тиску доїхав. Зовсім заріс бородою, до пояса. Привезли мене в КГБ в Київ.

  І.П.Коваленко: Скажи, що спочатку мені дозволили поїхати тебе забрати.

  І.Ю.Коваленко: А насправді возили по тюрмах у таку холоднечу, особливо в Харківській тюрмі, що там не було матраца, нічого нема. В чому є, в тому й сидів.

  Приїхав додому, то я був як сам не свій, бо страшенний тиск, хвороба. В КГБ зі мною два дні розмовляв начальник КГБ Києво-Святошинського району. Робив мені “профілактику”. Я кажу: "Та ви ж мене не пропишете в Києві чи в Київській області". - "Пропишемо, пропишемо. Тільки щоб сидів тихо і нічого там не робив, щоб до вас знайомі не ходили, нічого не готували".

  Одержувати пенсію? Я її вже давно виробив та вислужив. Мені не дають. Чому? Тому, що не знятий з роботи. Заарештували, а з роботи не зняли. Два роки я домагався, щоб вони мене зняли з роботи. Щоб був запис, що зняли з роботи. І тільки через два роки я почав одержувати оту мізерну пенсію.

  І.П.Коваленко: Аж 57 карбованців.

  І.Ю.Коваленко: Ніякої допомоги нізвідки я не отримував, на реабілітацію не подавав. Це учні, без мене...

  І.П.Коваленко: Будьмо більш точними: якийсь фонд допомагав - чи не Солженіцина. Через Юлію Олександрівну Первову час від часу отримував 50 карбованців. Вона пов'язана була з Москвою, з фондом Солженіцина. Якими каналами ті гроші йшли, ми не знаємо, просто через неї поступало час від часу 50 карбованців.

  І.Ю.Коваленко: Точно не знаємо. Доки не призначили пенсію. Тоді я відмовився взагалі від будь-якої допомоги. У таборі, коли я багатьох євреїв навчав англійської мови, мені казали: “Ми вам зробимо посилку, переказ”. Я відмовлявся. Я знав, що за все, що одержиш від когось, треба платити. Через те я відмовлявся і виїхав зовсім чистим. Якщо інші з великою радістю приймали їхні подачки, то я ні. Мене там дуже переслідував КГБ за те, що я спілкувався з євреями, вчив їх англійської мови. Вони збиралися в Ізраїль.

  Поступово почав приходити в себе. Два роки я приходив до себе, потім почав потроху працювати по господарству. До мене заїжджало багато моїх співв'язнів. Був Василь Підгородецький, був Микола Горбаль, була дружина Руденка, Раїса, раніше була дружина Пронюка Галина Дідківська.

  І.П.Коваленко: Така гарна жіночка!

  В.В.Овсієнко: А Віра Лісова не приїздила?

  І.П.Коваленко: Ні. Я в неї бувала.

  Н.Б.Котляревська: Ніна Марченко була?

  І.Ю.Коваленко: Була. Ніна Марченко була. Микола Горбаль, Перчишин...

  І.П.Коваленко: Почекай, оті ще два були... Маринович і Матусевич. Так Мирослав Маринович нам дуже сподобався, а Микола Матусевич не дуже. Оксана Яківна Мешко була.

  І.Ю.Коваленко: Андрій Коробань недавно у нас був.

  І.П.Коваленко: Ну, отой, що лісник чи як він... Що розказував, як не вийшов на роботу на свято сорока мучеників. Який просив тебе "Гопака" прочитати...

  І.Ю.Коваленко: А-а, це Перчишин. Найпопулярним моїм віршем у таборі був "Гопак".. І ще кілька. Але ті нецензурні. Хоч ти десь сказала, чи охота переводити талант на таке. Але Світличний казав: "Що ви розумієте? Це поезія найвищого гатунку!" Може, прочитати?

  І.П.Коваленко: Ні в якому разі!

  І.Ю.Коваленко: Так я буду м-м-м.

  І.П.Коваленко: Ні в якому разі! Тут жінка. Аби жінки не було...

  І.Ю.Коваленко: Хай, то є книжка.

  В.В.Овсієнко: А от як вам вдалося книжечку видати? Перша називається як?

  І.П.Коваленко: "Недокошений луг", 1996 року.

  І.Ю.Коваленко: А друга - "Джерело" 1999 року. Дай "Недокошений луг"... Це одна моя учениця за якусь наукову працю заробила 500 доларів, з якоюсь фірмою зв’язалася і їй там по знайомству надрукували цю збірку.

  В.В.Овсієнко: Ось у передмові пишеться, що дуже багато ваших віршів пропало.

  І.Ю.Коваленко: Та пропало 99 процентів. А оце один процент залишився. Мені соромно за те, що залишилось.

  В.В.Овсієнко: У багатьох місцях підписано “з пам’яті”. То у вас феноменальна пам'ять!

  І.Ю.Коваленко: Я п'ять іноземних мов учив. А іноземні мови пам'ять розвивають. Через те я в таборі був дуже популярний. Бо всі, що писали, не зможуть запам'ятати двох рядків. А я знаю десятки, сотні віршів. Напам'ять можу читати, читати, читати.

  І.П.Коваленко: Ти скажи, що твої ліричні вірші там теж користувались успіхом.

  І.Ю.Коваленко: І ліричні вірші теж користувалися великим успіхом. До мене потім писали листи і просили послати їм ці вірші. В останні роки я писав так звані "люті" вірші. Я побачив, що зараз потрібні не ліричні вірші, не громадянські навіть, а сатиричні. Через те в мене сатиричних віршів до сотні назбирається. Отаких, як я вам читав.

  В.В.Овсієнко: Частина з них тут є?

  І.Ю.Коваленко: Нема. Є два про поетів.

  В.В.Овсієнко: Ну, а в збірці "Джерело", ви кажете, багато редактори позмінювали, повирізали. То ви не вдоволені цим?

  І.Ю.Коваленко: Я вдоволений, слава Богу, хоч так воно вийшло, як є.

  І.П.Коваленко: Це тільки завдяки друзям. Вони доклали до цього свої гроші.

  В.В.Овсієнко: Слава Богу, що друзі є. То нащо гроші, як є друзі?

  І.П.Коваленко: Учні. Оце перша збірка, її наші учні видали.

  В.В.Овсієнко: А хто саме?

  І.П.Коваленко: Ольга Михайлівна Рожманова. Вона сама кандидат наук.

  І.Ю.Коваленко: Коли вірші повернули, то я знайшов уривок з поеми. Це уривок з поеми про УПА. Тут два уривки - один я знайшов, а один згадав. Це була велика поема, на 60 сторінок.

 

  УПА - і серце пломеніє,

  УПА на нашій Україні,

  Не казка й вигадка УПА -

  Нас Божа матір заступа.

 

  У день святий її Покрови

  З'явилися звитяжці нові.

  Через неволі триста літ

  УПА з'явилася на світ.

 

  УПА була, живе і буде,

  І не забудуть її люди.

  У кожнім лісі і криївці

  Встають з забою українці.

 

  Серед руїн, війни, розброду

  Ідуть сини свого народу,

  Хай їх ніхто не зачіпа -

  В серцях і душах йде УПА.

 

  Чи думав хто з часів Богдана,

  Що цей великий день настане?

  Де чобіт ворога ступа,

  Там наступатиме УПА.

 

  Цвітуть сади, біліють хати,

  А по селу ідуть солдати.

  Загони, чоти, курені

­­­  І все насправді, не вві сні.

 

  Полки і чоти, і рої,

­­­  Та все свої, свої, свої.

  Серед полів, лісів, садків

  Йде триста тисяч вояків.

 

  Усе як треба: і мундири,

  Ладунки, зброя, чином чин

  І, чуєш, друже командире ­­-

­  Ми всі готові йти на згин.

 

  "Героям слава!" - чуєш ти.

  Встигай лише відповісти:

  "Вкраїні слава!" - це одвіт,

  Нехай нас слуха увесь світ!

 

  Між трьох запеклих ворогів

  Ніхто б піднятись не посмів

  Без визнання і допомоги,

  Коли закриті всі дороги.

 

  А в них одна єдина путь:

  Вони ідуть, ідуть, ідуть.

  Не на Берлін чи на Варшаву,

  Щоб здобувать химерну славу.

 

  Вони не йдуть узять Москву,

  Бо правду всі несуть живу.

  Ти краще їх не зачіпай:

  Вони боронять рідний край!

 

  Чого вона поставила тут 1967 рік? Це Маша поставила. А, 1967-й, правильно.

  В.В.Овсієнко: 1967 рік, так. Ого! Це тоді так написати, в 1967 році!?

  Г.Б.Котляревська: Ну, це ж уривочок. А поема вся пропала.

  І.П.Коваленко: Там у нього є початок.

  І.Ю.Коваленко: Цілу поему забрали і знищили. Але я її писав олівцем і зашифровував.

  І.П.Коваленко: Вони повернули ті вірші, які мали відношення до справи.

  В.В.Овсієнко: А ті, що до справи не ввійшли, вони що, знищили?

  І.П.Коваленко: Знищили. Коли ми були на прогулянках, то весь час літав палений папір - то все знищували, все палили.

  І.П.Коваленко: А все-таки він чимало написав і після звільнення. Наприклад, такі цикли, як "Чернігівські мелодії", "Боярські сонети" - великий цикл. Так що він там зберіг творчий потенціал. Але його підводить здоров'я.

  В.В.Овсієнко: А я читав ваші вірші. Недавно була добірка в ґазеті "Наша віра".  Дуже гарні вірші. Євген Сверстюк дуже високо оцінював їх. Він будь-що не публікує.

  І.П.Коваленко: Була сторінка до  вісімдесятиріччя, так там хороші вірші.

  Н.Б.Котляревська: Сверстюк каже: "А я сам вибрав. Які мені сподобалися, ті надрукував".

  В.В.Овсієнко: Давайте тут зафіксуємо вашу теперішню адресу. Отже, Ірина Павлівна та Іван Юхимович Коваленки живуть у місті Боярка Києво-Святошинського району. Поштовий індекс 255510 (новий 08154), вулиця Чубаря, №36. Код телефону з Києва 298, номер 43-709 (з інших областей код 04498).

  Іван Юхимович Коваленко помер 18 липня 2001 року в Боярці, де й похований.

 Фото В.Овсієнка:

Kovalenko  12.09. 1999 р., м. Боярка.  Іван Юхимович та Ірина Павлівна КОВАЛЕНКИ.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Дослідження

Люди октября 1956 года. Алексей Макаров

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОВАЛЕНКО НАДІЯ ДМИТРІВНА. Овсієнко В.В.

Організації

Український культурологічний клуб. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРЧЕНКО НІНА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Скрипка В.М.

MENU