ЗАЛИВАХА ОПАНАС ІВАНОВИЧ

 482112.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в' ю  П а н а с а  З а л и в а х и

для Харківської правозахисної групи

 

Аудіо-фрагмент інтерв'ю з Опанасом Заливахою mp3-file (1279.817 kb)

слухати всі аудіо файли

  В.В.Овсієнко: Розмова відбувається в гідропарку в Києві 20 вересня 1999 року.

  Пане Панасе, з якої це ви нагоди приїхали до Києва зі свого Івано-Франківська?

  О.І.Заливаха: Вчора минуло сімдесятиріччя моїх друзів, яких уже немає живих – Івана Світличного (Прим.: 20.09. 1929 + 25.10. 1992) та Алли Горської (Прим.: 18.09. 1929 + 28.11. 1970). Перший раз я одержав запрошення на їхнє сімдесятиріччя 1964 року. Тоді його мені прислав ЦЮК (Центральний ювілейний комітет) на чолі з Вячеславом Чорноволом (Прим.: 24.12. 1937 + 25.03. 1999) І тепер запрошення в конверт було вкладене таке ж, тільки збільшене – така афіша. Тоді мені щось завадило приїхати, а ось тепер я й приїхав. На першому сімдесятиріччі їм разом було 70, тобто по 35 – Іванові й Аллі... А тепер їм кожному було б по 70. Мені приємно, що вже не ті часи, коли дихали в потилицю, розганяли, переслідували: де збиралися? який-то ЦЮК?

  Хоча ось я в Києві сьогодні вже  п'ятий день, але на вулицях лише разів десять почув українську мову. То мене здивувало – якась байдужість українства до самих себе. Знову повернулися, як кажуть, "на круги своя": Україна під наглядом, вона у ворожому оточенні – є внутрішні її гнобителі, і є зовнішні.

  Але я був приємно здивований тим, що в Києві є український національний дух не лише в старшого покоління, але й у нашої елітарної молоді. Хоча дивно мені було, що зібралися в такій невеличкій залі Товариства репресованих – людей, може, було з п'ятдесят. Як у катакомбах. Можна було зробити зібрання українськомислячих людей у великій залі.  

У ті часи я приїздив до Києва досить часто. Я виріс поза Україною. Коли повернувся в Україну, то насамперед мав, звичайно, запізнати Київ. У Києві проводилася республіканська виставка. Я повіз туди невеличку свою мозаїку. Там зображений кінь, коло коня стоїть жінка, яка передає шаблю козакові. Звичайно, роботу відхилили – сказали, що треба замалювати текст "Борітеся – поборете!" Я був дещо здивований. Пізніше в майстерні Людочки Семикіної я пізнавав український мистецький світ. Світ, який цікавився саме українським. Не соцреалізм, а тих митців, які мислять українською, бачать українськосвітне, розуміють українську естетику.

У Франківську був тиждень-два-три, а решту часу проводив у Києві, малював тут у майстерні Алли Горської. Вона мені завжди казала: "Малюй, Панасе, думай тут, книжки читай". Я тоді входив в українське середовище, коли повернувся в Україну в 1961 році. На український лад мене тоді настановляв, в основному, Іван Світличний. Коли я в нього бував, він казав: "Панасе, подивися цю ось книжку, оцю, оцю..." Так я ставав на українські виміри громадського й культурного життя. Прожив у Росії понад 30 років, багато забулося, або й зовсім не знав українських слів. То ходив із папером, незнайомі слова записував, вчився української мови. У робітні Алли Горської нам українську мову подавала Надійка Світлична. Мені то запам'яталося – я був настаршим у тому товаристві. Мені було 35, Семикиній Людочці – теж 35 (я недавно довідався, що вона моя ровесниця), а були по 30, по 25. Ми сиділи на підлозі, а Надійка читала нам диктант з української мови. Ми писали.

  В.В.Овсієнко: То що, був цілий клас?

  О.І.Заливаха: Чоловік десять. Галя Севрук була... Надійка нам як професор мови диктувала, а ми писали. Звичайно, це спонукало бути пильним до мови, уникати суржику, який панує зараз у Києві. Уперше питання мови я знайшов у "Літературній Україні" десь у 1966 році. То був відкритий лист Максима Рильського (він помер 1964 року) до Костянтина Паустовського і відповідь Паустовського Рильському. Хтось мені дав цю газету в Києві. Цікаво було, що Рильський закидав Паустовському: ось він лишив Україну, українську мову – а сам старовинного козацького роду. І перейшов на російську мову. Паустовський відповідає: в Києві українську мову можна почути лише на Бесарабському ринку, а від решти людей – у Києві української мови не почуєш. Іноді хтось приїде з Канади чи з Америки – люди, які розмовляли українською мовою. Отака в них була словесна дуель. Через мову за мною почали стежити, коли я приїхав у Франківськ (тоді ще був Станіслав).

  Зробив я невеличку виставку в краєзнавчому музеї – її через тиждень закрили. Я там поклав зошит для відгуків. На його сторінках зав’язалася полеміка: "О, нарешті ми бачимо українське малярство! Цей автор малює сам по собі, це не соцреалізм". Там була чайна, де я зобразив особу в таких рейтузах із лещатами (лижами), а другий гуцул іде, у нього черевики з автопокришки від коліс автомашини, склепані залізяками. У дверях чайної стоїть одна жіночка в фартусі, а тут проходять місцеві й туристи. Сказали мені: "Хіба це картина? Куди вона кличе? Тут нічого не зрозуміло. Тут і не естетика, і не політика, а просто карикатура на нашу дійсність". Я пояснював, що це контраст, бачиш: цей прийшов на лижах стрибати, а цей – рубає карпатський ліс. Ту виставку прикрили. Прийшов один з обкому партії, з третього відділу, по культурі, і каже: "Я забираю у вас эту книгу отзывов, нам надо ее изучить". Кажу: "Я вам не дам її. Це мій зошит, це я поклав". – "Но, знаете, там есть очень негативные записи". – "Та я сам розберуся". Так вона в мене залишилася. Пізніше вона потрапила в КГБ: коли в мене був обшук, то вона була вилучена як один зі звинувачувальних доказів до вироку.

  Ага, ще я робив якусь вітрину художнього салону в Франківську. Виставив туди гуцульську кераміку – тло ультрамаринне чи паризької сині. Полички такі поробив – і вітрина стала декоративна, стала приваблювати око. Перед вітриною почали зупинятися люди, заходили, цікавилися: а це що, а це хто такий? А я був на той час у Ворохті, мене Михайло Фіґоль з Ленінграда запросив. Каже: “Приїдь, Панасе, до нас”. Ми з Фіголем там малювали у Ворохті. Дзвінок: “Заливаха – терміново до Франківська, там справа з вашою вітриною”. Через годин дві – знову дзвінок: “Можете не їхати”. Пізніше я довідався, що КГБ побачило, що коло вітрини зупиняються люди, заходять у магазин, і взяло ту вітрину на експертизу. Там вивчили сполучення жовтого і блакитного, і виявилося, що то не голубий колір, а берлінка з ульрамарином, а також кадмій жовтий. Сказали, що то не підходить – то не та тональність. Але наробили такого ґвалту. Щоправда, вітрину вже не дозволили відновити – так її й розтягнули.

  Мене то зацікавило: чому тут, у Франківську, так до кольорів ставляться? Бо я малював собі, як душа підкаже. Але виходило, що не треба малювати, як воно є, в символах, а за партійними вимогами: більше червоного, більше піднесених тонів – щоб кудись закликали. А коли колір щось нагадує і викликає якісь ремінісценції – то на це була організація, яка все перевіряла. Це не художня рада, а щось таке, як табу, цензор. В антотаціях книжок він мав літери БФ і якісь там початкові цифри. Тепер того немає. Тепер стала ніби незалежність, фарби можна використовувати на площині будь-як, але багато митців розгубилися – що малювати? Будь-якою фарбою можна і будь-що! Раніше була художня рада, ось вони дивилися: треба намалювати так, щоб перший план був яскравіший: "Тут у вас не зовсім зрозуміле перпективне сполучення, треба це доробити – доробіть, будь ласка". Тепер немає настанов соцреалізму, цензури – “літо”.

  В.В.Овсієнко: І стало тяжко творити?

  О.І.Заливаха: І деякі художники розгубилися: а що ж робити? Раніше була чітка і ясна лінія – отак і так, оце – передове, це позитивний герой, а це негативний, ось перший план, другий план. Пам'ятаю, я вперше з цим зіткнувся, коли навчався  в Ленінграді. Один художник носив на виставкову худраду свою картину. Художня рада бракувала – казала: “У вас сюжет не зовсім яскравий”. Він чітко поставив: це – жінка, це – її син, це ще щось там. Приносить другий раз – кажуть: “Добре, може бути, але ж у вас нема перспективи, ви зробіть перспективу”. Він навів там перспективу – першу, другу і далеку. Приносить третій раз – кажуть: “Ну ось, уже краще, але ж у вас зовсім не та фактура, ці мазки не лежать по формі, вони деструктивні, ви зробіть так, як у природі, як у натурі є”. Його психологічно вимучили. Він побачив, що його “завалять”. Прийшов востаннє: намалював на першому плані голубу собаку. Приніс, поставив, усі дивляться: “Добре, все добре – але де ви бачили голубу собаку? Хіба це собака? Ну що ви? Решта все добре, але колір не годиться”. А то він приклеїв голубу собаку на полотно. От він ту собаку відірвав, провів трошки там, де вона була приклеєна: "Ви казали, що то добре, але собака погана. От собаку я прибрав". "Ну, добре!"

  В.В.Овсієнко: А що залишилось?

  О.І.Заливаха: Залишилось те, що було, тільки він прибрав голубу собаку.

  Я буваю на виставках у Львові, в Києві. Видається тепер багато буклетів, монографій українських митців. І згадується мені, що коли Мексика стала незалежною, то в мексиканському мистецтві з'явилися національні митці, позбавлені того колоніального статусу – це Рібера, Сікейрос, інші. З'явилася хвиля мексиканського монументального мистецтва. Сікейроса через якийсь час послали послом у Францію... Архітектура, великі стіни розмальовували (квебрахо – така їхня мексиканська техніка). Відновився мексиканський стиль – не той колоніальний, іспанський. Я порівнюю той період Мексики з Україною. Ось Україна стала “незалежною”. Немає художньої ради, але немає ще й українського мистецтва, немає архітектури. Ні в Києві, ні в Харкові не видно відродження української духовності. Ніби й будується багато, а українського в тому обмаль. Очевидно, є якісь сили, які гальмують розвиток української духовності. Колись, пам'ятаю, у нас була одна газета "Прикарпатська правда" – орган обкому КПУ. Тепер з'явилися десятки газет – тиражі невеличкі. В газеті "Галичина" працюють українці. "Прикарпатська правда" була комуністичною, трошки перефарбувалась, але така само. В українських книгарнях стало обмаль українських книжок, тобто вони є, українською мовою ще пишуться, але зміст їх якийсь хуторянський, пострадянський.

  Пригадую, я в шістдесят третьому році зустрівся з таким Іваном Вирганом. Поет, сидів у таборах. Він приїхав у відрядження до Івано-Франківська, в Західну Україну, з читанням лекцій про українську літературу. А цього Виргана я знав ще з тих часів, коли був у Тюмені. Дочка його Наталка навчалася зі мною в Ленінграді. Я тоді написав йому листа, що перебуваючи в Тобольську в 1959 чи 1960 році, я зайшов на цвинтар подивитись, що там за культура, яка традиція, і побачив надмогильний камінь Рилєєва з хрестом. Дивлюсь – коло нього могила Павла Грабовського, табличка така маленька: "Украинский поэт", ще щось там написано. Коло Рилеєва металева загорода, а могила Грабовського заросла кропивою, хрестик дерев'яний, здається. Зайшов у краєзнавчий музей Тобольська, спитав про Грабовського, мені розповіли: "Да, был ваш украинский поэт здесь в ссылке". Я написав на Спілку письменників (головою тоді був драматург Олександр Корнійчук), що могила нашого письменника в такому стані. Мені не відповіли. Отож Іван Вирган мені відповів: "Дякую вам за те, що ви потурбувались про Грабовського, але ми нічого не можемо зробити. Пишіть на Спілку письменників України".

  Ще навчаючись у Ленінграді в Художньому інституті імені Рєпіна (колишня Академія мистецтв СССР), я мав намір приїхати до України. Поштовхом до усвідомлення, хто є хто, був такий випадок. Я поступив в цей інститут після СХШ (середньої художньої школи) в 1946 році. В сорок сьомому році мене виключили "за поведение, недостойное звания советского студента". Пізніше я відновився. Хлопці і дівчата молодші мене на десять років. Дивлюся, ще двоє хлопців на курсі старші на десять років. Але справа не в тому. Той Мінасоветисян – він відчував вірменське ще гарячіше, ніж Сар'ян. Були чехи, поляки, німці, китайці. І якось чешка Власта питає: "Панасе, а ты кто по национальности, какое у тебя искусство, какая у тебя культура? Вот, мы, чехи, мыслим так, албанцы так... А ты, Панас, откуда? Ты русский?" Я задумався: хто я є? Та й кажу: "Ні, я українець". "Ну, а что ты скажешь об украинском?" – А я нічого не знаю. То мене перевернуло, і я став шукати своє коріння. Бо я був таким собі... поплавком. Совком.

  Пізніше, коли закінчував навчання, я був на практиці спочатку у Львові, а потім поїхав на Гуцульщину. Я поїхав із графіками, а не з живописцями. Прибула наша бригада до Косова. Ми там жили в гуртожитку Косівського художнього училища. Там були студенти Львівського поліграфічного чи художнього інституту. Я вперше побачив гуцульське українське життя. Ходив на ринок. Тоді ще дехто носив постоли, деякі жінки курили люльку. Були такі українські кольори, як на Сорочинському ярмарку – колись я читав у Гоголя. Я задивлявся на тих людей, думав: ти дивися, скільки я втратив! Я відірваний був, як той листок. Там якось на березі річки Рибниці дівчата були. Одна з них приходила до нас у гуртожиток. Познайомилися. То була Олена Антонів (Прим.: 17.11. 1937 + 02.02. 1986) – майбутня жінка Вячеслава Чорновола. Я з нею подружився, купалися разом. Струнка, гарна дівчина. Я так замилувався, думаю: та де там, щоб я бив хвостом коло неї. Вона була якась недосяжна. Ми якось сиділи на Бистриці, вона каже: "А знаєш, Панасе, у нас недавно був суд. Судили за те, що ми українці". Пізніше з Ленінграда, коли практика закінчилася, я завів з нею листування.

  Отож якийсь уявний і явний образ України я побачив у Галичині. Мене привабила Україна. Уже коли я після Тюмені приїхав жити до Франківська, то мене “органи” питали: "А почему вы приехали как раз в Ивано-Франковск, в Станислав? Вы же из Харьковской области родом, а жили на Дальнем Востоке. Кто вас сюда прислал в Западную Украину?" Мене то здивувало, думаю: то дивна річ. Та й кажу: "Мене послала сюди якась українська тепла хвиля в мені. А хто вас сюди прислав?" – "Ну как? Мне здесь хорошо, мне нравится. Сам я сибиряк". – "А почему вы своей родины не хотите любить?" – "Ну, понимаете, почему вы мне такие вопросы задаете?" – "Та я хотів би знати, хто ви є". Цікаво, правда?

  У мене на Далекому Сході залишилося два брати – Василь і Микола. Під Москвою живе сестричка моя Варя. Я листуюся з ними. З Ленінграда я їм писав російською мовою – так, як і вони. Відколи я вже вивчив досить добре, як на мій погляд, українську мову, то листуюся з ними українською мовою. Посилав на Далекий Схід братові Миколі українські книжки – Стефаника, інші, які мені здавалися справді українськими, гарного мистецького рівня. Микола пише мені по-російському: "Знаєш, брате, не присилай мені українських книжок, бо я їх прочитаю, потім іду на уроки, і в мене вириваються українські слова". Мене це якось здивувало: він соромиться, що не може говорити або чисто російською, або чисто українською мовою. Він говорив отим суржиком. Щоправда, пізніше він заїхав до мене у Франківськ, коли я вже одружився там. І каже: "Ты извини, но я буду говорить на русском языке. По-украински я говорить разучился". Так і Микола, і Василь.

  Але вони зберегли пам’ять роду, особливо старший, Василь. Я супроводив його на батьківщину, в Харківську область. То він показав ту місцину, де я народився. Де стояла наша хата. Ми звідти потім переїхали, батько купив більшу хату. Але 1933 року в нас був страшенний голод. Я, пам'ятаю, тоді ходив у ясла. Іду вулицею в ясла – то так метрів п'ятсот. Тини, під тинами люди. Дехто сидить, дехто лежить, дехто ворушиться. Повертаюся з ясел, дивлюся – вже ті люди лежать, уже не ворушаться. А ми жили на околиці села, через ярок був цвинтар. Одного разу я пішов у той ярок, виліз трошки вище. Половіло жито, як хвилі. Думаю, чи я тут ще не потону? Обійшов так стернею попри того урвища, піднявся на вигін. Дивлюся – чорна земля. І люди щось принесли в рядні й кинули в яму. Я наблизився, думаю: "Щось люди носять. Що ж вони носять?" Підійшов ще ближче, дивлюся – викопана величенька яма. Не така, що на одну людину. І в неї накидано трупів. Люди пішли, видно, ще за кимось. Мені стало якось лячно. Я – ходу додому. Пізніше я довідався, що то з села вигрібали мертвих і скидали туди.

  Одного разу батьки були в полі, молотили зерно. Мене залишили вдома. "Ти ж, – кажуть, – нікого не пускай до хати". У нас не було, звичайно, замків, були тільки засуви зсередини, а зовні вставляли кілочок. Одного разу я був у хатині. Чую стук у шибку, звуки немов скрипки, пиляючі якісь такі. Я підійшов, став навдибки, виглядаю в вікно – на порозі стоїть старець. Якась свита на ньому, бриль солом'яний, торба. І хлопчик коло нього. А він крутить корбу. Пізніше я довідався, що то була ліра. У нас казали: лірва. Він її крутив, пальцями перебирав. Я послухав те. Не пам’ятаю, чи я знайшов їм якусь картоплину чи що, – усе це якось так мерехтить мені. Вони постояли і пішли далі, пошкандибали. Так я вперше почув українську музику, в себе на порозі.

  В.В.Овсієнко: А ваше село як називається?

  О.І.Заливаха: Село Гусинка. Район Куп'янський, на Харківщині.

  В.В.Овсієнко: Ви прийшли на світ Божий 26 листопада 1925 року?

  О.І.Заливаха: Знаєте, то цікаво. Цю дату мені записали, коли ми приїхали на Далекий Схід, коли вже підріс... У військкоматі, як допризовника, мене роздягли, оглянули і встановили таку дату. До речі, ми їхали на Далекий Схід від Гусинки досить довго. Але чому ми виїхали з України? Здається мені, це було саме голодного тридцять третього року, восени. Нас із села, звичайно, не випускали. Я дивився, як батько робив два двосімейні вулики начальству села. Пам'ятаю, як він стругав, як пахли стружки і клей. Усе це мені було цікаво. Він зробив ці вулики, віддав їх начальству, і нас випустили. Зібралися в хаті (як тепер пам'ятаю, я був на печі, з-за комина виглядав). Дорослі люди чаркувалися, горіла гасова лампа. Поспівали трошки пісень. Нам дали підводу, ми вклалися – я, Микола і Віра, і поїхали до станції. То кілометрів чотири від села. Там дочекалися потягу і – вйо!

  Їхали ми на Далекий Схід тридцять один день. Ми їхали тим потягом, який називали "Максим Горький". В Іркутську була велика зупинка, може, добу, чи скільки там стояв цей ешелон. В нашому вагоні їхало ще дві сім'ї з України. Там уперше я вийшов із матір'ю. Чи з батьком. Пішли місто дивитися. Ось прийшли на міст через Ангару. Зима, холодно, мороз – а там пара йде над мостом. Я здивувався, що взимі йде пара з річки. Це мені врізалося в пам’ять. Там була якась їдальня чи що. І ось мати каже: "Зайди туди, попроси якоїсь їжі, кажи: заради Христа". Мені так якось було незручно просити, але мама сказали, то я мав те робити. І ось ходив я за тими столами: "Дайте заради Христа кусочок хліба". Потому не один раз так доводилося просити.

  Доїхали ми до Далекого Сходу. Наші родичі були на станції Шетухе. Вони переселилися туди – пізніше я довідався – ще за столипінської реформи. Вони їхали через Одесу, через Сингапур, висіли у Владивостоці і поселилися в Шетухе – то десь сто кілометрів від залізниці. Теж на прізвище Заливахи. Коли б ми приїхали в Шетухе, то мали б до них піти. Вийшли ми з вагона, батько у якихось людей попросив пару дощок, зробив якісь невеличкі санчата, поклали батьки свою торбу на них і ми пішли. Ішли, йшли – заметена лісова дорога – дійшли до якогось села. Там пустили нас ночувати. У мене почалося запалення легень, я там лежав на лаві й помирав. Через село йшов якийсь, як їх там називали, "ходя", китаєць, його покликали – може б він чимось допоміг, бо дитина помирає. Він допоміг. Коли я пізніше розплющив очі – мені запам'ятались його вузькі карі очі й усмішка. Китаєць пішов дальші за женьшенем у ліс, а ми залишилися в цьому селі.

  Пізніше, коли я сидів у таборі в Мордовії, був перепис населення. Записував мене якийсь капітан. Питає національність. Кажу: “Запишіть мене китайцем”. – “А почему?” – “Знаєте, мені китаєць життя врятував”. – “Ну нет, китайцем я не запишу. Вот русским – пожалуйста”. – “Ну, раз китайцем не можна, то запишіть українцем”. Так я став українцем.

  Пам’ятаю, в тому селі сусіди питали: "А хто ти такий?" – "Приїхали з України". Принесли нам їжі: риби, картоплі мерзлої, миску кетової ікри, ще чогось там. Я пізніше допитувався, вже коли став дорослим, де вони брали ікру. А в них було півбочки кетової ікри. "Та, – кажуть, – ми в річку заходимо, беремо ікру, а рибу викидаємо". Тепер її вже немає. Я недавно був на Далекому Сході, то там уже рибу кету ловили лише для начальства. На цьому боці, а той бік річки був китайський. Там була демаркаційна лінія, вони ловили своє.

  В.В.Овсієнко: То це ви зупинилися в якому селі?

  О.І.Заливаха: Зупинилися в селі Павло-Фьодоровка. Це Уссурійський край. Пізніше перебралися ми в місто Лісозаводськ на річці Уссурі. Там батько столярував, ковалював. Там я закінчив сім класів, перейшов у восьмий клас. Коли я вчився у восьмому класі, а батько працював у кузні, він якось ішов додому і побачив такий кольоровий аркуш паперу на дорозі. Підняв його, подивився – мабуть, він мав якийсь хист до візуального спостереження. Подивився, а там "Правила приема в художественное училище". Він приніс додому, каже: "Подивися, може тобі..." А я вже тоді трошки малював. Я прочитав, дивлюся – адреси художніх училищ, там Московське художнє училище, адреса. Я написав листа, через якийсь час одержав відповідь із Москви з книжечкою, що є такі й такі училища, Благовещенское, Иркутское, Самаркандское. Я подивився – найближче до нас було Благовещенское художественное училище. Я закінчив восьмий клас і кажу: поїду туди. Мене спорядили...

  В.В.Овсієнко: Якого це року?

  О.І.Заливаха: Як почалась війна, в сорок першому. Пам’ятаю, пішов я “на ту сторону”, як у нас казали, Уссурі за хлібом. Бо там черги займалися ще з вечора, а хліб привозили вранці. Стою в черзі, кажуть: війна з Німеччиною.

  В.В.Овсієнко: Це вам шістнадцятий рік ішов...

  О.І.Заливаха: І ось, люди кажуть: "О, ми їх за пару місяців..." А там дідок один каже: "Та нє, то німці”, – українець, по-українському говорив. – “Я як з німцями воював – в якомусь там чотирнадцятому чи коли, – то не так просто". Я приходжу додому та й кажу: війна, в черзі говорять.

  Я поїхав у Благовєщенськ. Мама дала мені глечик. "Це, – каже, – батькові принесеш у Ружино обід”. То від Лісозаводська пару кілометрів. Так я з мамою попрощався коло города і пішов. Більше я мами не бачив. Дівоче прізвище її було Пащенко Євфросинія Захарівна. Її називали Пріська. Вона померла в молодому віці. Їй десь було – пізніше я довідався, що то молодий вік, – тридцять вісім років. Померла десь у сорок третьому. Я не знаю точно – ти дивись, мені аж соромно.

  В.В.Овсієнко: А батько? Скажіть, будь ласка, при цій нагоді.

  О.І.Заливаха: А батько – Іван Михайлович Заливаха. Наша кличка, як мені казали пізніше, – Бали. Нас по-вуличному назвали Балами – Баленки, Бало, дід Бало. Я вже, коли став мислити, думав, який наш рід, хто ми й куди. То Василь, брат старший, повів мене на те обійстя, де колись жив дід Михайло, і сказав, що він був майстром. Вони будували вітряки, церкви – ходили по Україні і будували вітряки. Він заробивгрошей, відійшов від своєї бригади, купив десятину чи дві землі. Там була якась халупка. Він зупинився, одружився. Цей рід Заливахів пішов із Гусинки, а звідки він по-справжньому, невідомо, бо дід був бродячий майстер. Я пізніше розраховував по роках, що наш рід не був покріпачений – вони були бродячі майстри. І то мене втішило, що ми не були кріпаками...

  В.В.Овсієнко: Ви зупинились на тому, що попрощалися з мамою і пішли.

  О.І.Заливаха: Поїхав я в Благовєщенськ. А то вже війна три місяці, чи скільки там, і начальство училища каже: "Знаєте, ми поки що збираємо хліб, треба..."  І нас, студентів, що записалися в училище, послали на поля збирати врожай. Коли закінчили, начальство каже: "Знаєте, війна – училище закривається. Хто хоче вчитися, можете їхати – є ще в Іркутську таке училище. Хто не хоче – можете повертатися додому".

  Я поїхав в Іркутськ. Мене перевели, я вже там ніяких іспитів не склалав. Там я провчився років два, і один хлопчина каже: "Панасе, знаєш, – він по-руськи говорив, татарин Ібрагімов, голубоокий, – знаєш, каже, Панасе, їдьмо в Самарканд. Я довідався, що там є художня школа при Академії художеств. Їдьмо туди! Що тут робити, в Іркутську?" І ми – вйо на Самарканд.

  Приїхали в Самарканд – там була евакуйована Російська Академія мистецтв. Ми обоє туди поступили, в ту середню художню школу. Через якийсь час художню школу – війна наближалася до кінця, то був сорок п'ятий рік – усю в ешелон і вйо! – повезли на захід. Привезли нас спочатку в Загорськ, це під Москвою. Там центр Російської Православної Церкви. Якийсь час я вчився в тій школі, у монастирських приміщеннях. Я вже з хлопцями їздив до Москви, ходили ми Третьяковку дивитися. Електричка ходила тоді між Загорськом і Москвою. Потім Академію повезли в Ленінград. Приїхали ми туди – ще війна була, але вже в Прибалтиці. Ми, хлопці, були при Академії в інтернаті. Там було декілька кімнат. Ми бігали, нишпорили по Академії. Після війни папери валяються. Ну, а дітворі то цікаво. Одного разу бігали, а там збоку – то величезний будинок між Третьою і Четвертою лінією – у капітальній зовнішній стіні пробита величезна дірка метрів на три. Пояснили, що це потрапив снаряд. Пізніше я довідався, що снаряд потрапив саме в ту стіну, за якою була майстерня Шевченка. Пізніше там було відремонтовано, а ще пізніше організували музейчик Тараса Григоровича – його вже відвідують. А тоді там була велика пробоїна.

  Закінчив я середню художню школу і вступив на перший курс Академії художеств. Це було в 1946 році. У 1947 році були вибори до Верховної Ради СРСР. Я і ще кілька хлопців не були на зустрічі з тим адміралом, якого висували в кандидати. Нас “узяли на олівець” і сказали: "Ми вас виключаємо, тому що ви бойкотуєте вибори до Верховної Ради". Я був виключений "за поведение, недостойное звания советского студента" в сорок сьомому році.

  Пішов я до директора, поговорив. Зайцев був такий, він сам із Благовєщенська. Каже: "Знаешь что – поработай, заработай хорошую характеристику, потом будем восстанавливать. Потому что это известно в обкоме, что тут студенты..."

  Ну, добре, пішов я на будівництво, працював у бригаді лауреата сталінської премії Куликова. Муляром. Клав цеглу. Гарно в мене виходило. Інколи цей Куликов як лауреат ходив на якісь імпрези, а ти, Панасе, каже, тут керуй. Ну, я клав десь шість тисяч цегли за зміну, як і він. Добру характеристику мені написали. Прийшов я до дирекції, показав характеристику. Подивились, кажуть: “Нет, это не пройдет, это разве что после смерти Сталина”.

  В.В.Овсіенко: Так прямо і сказали?

  О.І.Заливаха: Ну, вони не сказали "после смерти Сталина", а "в наше время это не пройдет". Бачу, ніяка характеристика не допомагає. Думаю, треба мати якусь мистецьку професію, до якої я трошки маю потяг. Було в Ленінграді художественно-педагогическое училище. Закінчив я його, одержав атестат "преподаватель рисования и черчения". Бачу, що мені не відновитися в Академії. Я поїхав у Калінінград, це колишній Кеніґсберг. Там рік працював у художньому фонді. Потім приїхав до мене один мій приятель ще по СХШ, каже: "Панасе, є можливість відновитися". Я поїхав до Ленінграда. Треба показати декілька робіт живописних, малюнок... Я то зробив і мене 1955 року відновили на другий курс. У 1960 році я закінчив інститут. Так у мене вийшло, що в дипломі написано: "Поступил в 1946, окончил в 1960". То унікальний диплом, може бути експонатом. Провчився 14 років!

  Ну, після академії треба ставати на ноги. А по розподілу були різні точки СССР. Я подивився, що в Тюмені дають майстерню і обіцяють, як другий захід, житло. Я вирішив, що поїду в Тюмень, трошки окріпну, може, вступлю в члени Спілки художників, а тоді вже поїду до України.

  Пробув я рік у Тюмені, бачу – нічого не світить. Була там персональна виставка, але членство в Спілці – то кар'єризм, я в тому не дуже розумівся. Десь у грудні я виписався. Там мені дали вже однокімнатну квартиру – майстерню. Шип Остап, як я називав (бо був Віненом), який закінчував академію разом зі мною, каже: "Панасе, ти їдеш на Україну, а тут працює формівником один хлопчина, одружений, з двома дітьми, а живе в колишньому монастирі, в келії. Віддай йому квартиру". Я кажу: “Добре”. Зробив прощальний вечір, купив я сухого вина. Вони там мені подарували були самовар на день народження, то я того вина налив у самовар, склянок поставили. Прийшли дівчата з "Тюменской правды", журналісти, художники. Дістав я той ордер і написав, що квартиру залишаю багатодітному, мені тої квартири вже не треба. І ми всі, чоловік десять, підписалися там – працівники тюменської газети, художники. Я віддав той ордер, залишив йому п'ятсот рублів, кажу: оце мені скриню мою пришлете. І ровера там лишив. Він прислав мої речі до Франківська.

  Виїхав я, виписаний. Приїхав до Москви – уже пізно, ніч, переночувати, думаю, піду в готель, а завтра вже на поїзд – і на Київ. Приходжу до готелю, а вона взяла паспорт дивиться: "А вы выписаны, мы вам не можем дать переночевать". Каже: "Можете поехать на сельскохозяйственную выставку, там есть такие номера, где можно переночевать без прописки". Тому що туди проїжджають...

  В.В.Овсієнко: ... селяни, які не мають паспортів.

  О.І.Заливаха: Поїхав я на ту сільхозвиставку, даю паспорт і кажу: “Хотел бы у вас переночевать”. Кажуть: "А вы выписаны, мы не можем дать". Я переночував на вокзалі. Думаю: отака Росія. Приїхав до Києва, з Києва – на Франківськ, тут – Фіголь. Я зупинився в нього. І тут почалася оця моя розкрутка...

  Через три з половиною роки приходять до мене: "Вам телеграмма". Мені вже на той час дали однокімнатну квартиру. Правда, я ще не був прописаний, не встиг, то місяць тому, збирався паспорт подати для прописки… Я був у трусах. Приносять мені телеграму. Я встав, відчиняю двері, простягаю руку за телеграмою, а дивлюсь – носак у дверях, військові в уніформі заходять до хати. Я кажу: “Чекайте, я роздягнений”. І хочу зачинити. – "Нет-нет-нет, потом оденетесь, мы отвернемся". Це 1965 року, 28 серпня. Прийшли і кажуть: “Обшук робимо. У вас є щось антисовєтське? Давайте все, бо будемо робити обшук”. Я кажу: “Та нема в мене нічого антирадянського”. – "Будемо робити". – Кажу: “Робіть”. Показали ордер. Через годину дзвоник. Я йду відчиняти – "Нет-нет, мы сами". Іван Олексійович Світличний заходить!

  В.В.Овсієнко: Якраз на обшук приїхав!

  О.І.Заливаха: Каже: "О, о, як нам везе сьогодні". Я кажу: "Іване, я чайку поставлю". Ну, гість шановний, любий. "Нет-нет, делаем дело". Закінчили обшук, вивели нас у "бобіки" – мене в один, Івана в другий, і одвезли. Ми попрощались, Іван каже: "Тримайся, Панасе". Отак я був, відвезений до КПЗ. Три дні я був у КПЗ. Кажуть: "Признайся у всьому і підеш. Хату ти зачинив – а ключі? Там же всі твої праці".

  В.В.Овсієнко: А що вони у вас забрали?

  О.І.Заливаха: Забрали фотоплівку з книжкою Авторханова, щось там про совєтську власть (Прим.: Тоді в самвидаві ходила праця Абдуррахмана Авторханова “Технология власти”). У камері були такі цікаві стукачі, випитували про Горську, Світличного. Слідчий: "А чому ви привозили, роздавали такі й такі статті, от у нас єсть дані – ви брали й привозили. То саджаємо чи не саджаємо?". Я кажу: "Як хочете, то ваша справа".

  Приснився мені ще в КПЗ цікавий сон. Я ніби там, у Косові, переходив потік Гук по камінні. Стою на камінні, хочу перейти на той берег, а вода так ллє. Думаю: треба, Панасе, втриматися, треба втриматися. І отак повернувся трошки в протилежний бік від натиску... Згадалося мені те, що уві сні було. Думаю: мушу витримати. Пізніше я згадав, як Світличний казав: "Тримайся, Панасе". А на допитах – тривало то довго й нудно – почув комплімент від слідчого: "Знаєте, Панасе, з вами цікаво говорити. Але ви не відповідаєте точно на запитання. Ви відводите десь убік, у лірику, ще в якісь образи, а не йдете точно назустріч поставленому запитанню". Я кажу: "Ну, можна дивитися прямо в точку, а можна дивитися трошки вбік, а потім у той бік і туди, щоб ширше побачити, обійняти явище, середовище". Слідство було продовжене, потім був суд. На суд вони принесли магнітофон, ще щось.

  В.В.Овсієнко: Вас судили одного чи групою?

  О.І.Заливаха: Судили мене одного.

  В.В.Овсієнко: А дати суду не пам'ятаєте?

  О.І.Заливаха: Дати не пам'ятаю (Прим.: Львівський обласний суд розглянув справу П.Заливахи за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у березні 1966 року).

  В.В.Овсієнко: А слідство хто вів, хто судив?

  О.І.Заливаха: Щось таке... Витерлося вже. Хорошун – був такий слідчий. Потім був, здається, Козаков і Хромий трошки. Він вів слідство і Світличного. Говорив українською мовою. Один раз цей Хорошун навіть кавуна приніс, мене почастував. Так мене намилювали. Ну а вирок – п'ять років таборів суворого режиму за статтею 62, частина 1.

  В.В.Овсієнко: Що там конкретно було у вироку? У вас, до речі, вирок зберігся?  

  О.І.Заливаха: Ні, ні. Було зберігання і розповсюдження антирадянських документів. Крім плівки Авторханова у мене вилучили ще там декілька статей... Були в мене зошити, куди я виписував те, що мене цікавить – чи сюжети, чи вислови. І був там один вірш Шевченка. Я їм казав, що це Шевченків вірш. Ну, каже, ми перевіримо. Вони відправляли на експертизу до Львова. У вироку записано: "Вірш невідомого автора антисоветского содержания".

  В.В.Овсієнко: Так і пішло в вирок? Цікаво. А от ви були знайомі, кажете, з Іваном Світличним, він прямо на арешт ваш приїхав...

  О.І.Заливаха: Його тоді теж заарештували, він просидів, здається, шість місяців, а потім його відпустили. (Прим.: Затриманий І.Світличний був відвезений до Києва, де на нього  30 серпня 1965 року на нього було накладено арешт і порушено проти нього справу за ч.1 ст. 62 КК УРСР; 30 квітня 1966 року він був звільнений як "социально неопасный").

  В.В.Овсієнко: Якось у вас несподівано з'являється цей арешт. Але ж ви мали широке спілкування з колом людей, яких тепер називають шістдесятниками? Розкажіть, з ким ви були знайомі, які у вас були стосунки з цими людьми?

  О.І.Заливаха: Коли я приїхав з Тюмені до Франківська, то була київська республіканська виставка. Я повіз туди невеличку мозаїку – жінка стоїть і козак шаблю приймає від неї. Там було написано: "Борітеся – поборете". Я її відвіз до Києва, хотів на виставку дати. Але не пройшло, відхилили мою мозаїку. Там я познайомився з художником Веніяміном Кушніром, пізніше працював у нього в робітні. Познайомився масткинею Аллою Горською, пізніше – з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою.

  Їздив з уже померлим Ерастом Біняшевським до Івана Дзюби, який тоді був у лікарні. Прийшли ми в той садок у поліклініці – стіл завалений книжками Лесі Українки. Сидить Іван Дзюба. Він був тоді хворий на легені. Там ми й познайомилися. Розповів, що пише статтю про Лесю Українку. Мене то здивувало: така купа книжок! Може, з сорок книжок на столі. А написав він невеличку статтю. Думаю, як то треба працювати людині, щоб перемити породу і дати чисте золото. Та стаття в мене збереглася, не забрали кагебісти.

  Одного разу були ми коло виставкової зали і Кушнір каже: "О, зараз я познайомлю тебе з Драчем". Навпроти павільйону був якийсь буфет. Іван каже: "О, ви з Галичини приїхали, я вас хотів пригостити". Поставив пива чи що. І я подивився на українського поета, такого справжнього, сучасного. Так я познайомився з цією групою української молоді. Усі вони були молодші за мене. Ходив з ними на колядки. Мені Ірина Жиленко чи Алла писали, що там коли почнеться, і запрошували приїхати.

  Отак я увійшов у це київське коло. Часто-густо я тут, у Києві, був більше свій, ніж у Франківську. Бо у Франківську я тільки числився на роботі, а Київ – то було моє духовне місце відпочинку і праці. Мене в КГБ пізніше питали, чому я більше спілкувався з літераторами, ніж з художниками, – з Дзюбою, зі Сверстюком. Є ж ваші колеґи за фахом. Я кажу: "Знаєте, я стільки років прожив у Росії – я вивчаю українську мову, вивчаю українську літературу. Я хочу знати, що таке Україна, бо виріс у Росії, на Далекому Сході. Оце я хочу пізнати свій народ, себе, стати українцем."

  В.В.Овсієнко: А як приїздили до Києва, то в кого ви зупинялися?

  О.І.Заливаха: Я зупинявся або в Алли в майстерні на вулиці Філатова, або у Світличних. Вони тоді жили на Уманській. Іван мене наставляв, як ото співакам голос: “Панасе, те прочитай, те прочитай”. І я входив до смаку. У мене він, можливо, і раніше був, той смак до літератури, бо я пам'ятаю, що в Ленінграді прочитав усього Достоєвського – я ходив до академічної бібліотеки, читав його "Злочин і кара", щоденники – то було академічне видання ще видавця Маркса. Після Достоєвського я тривалий часу не міг нічого читати – що не візьмеш, то думаєш: та хіба то література? У мене вже був такий смак, що оце – річ, а оце – просто така словесна полова. А в Києві я вже занурився в українську сутність – де вона є, серцевина того українства? Тим більше, коли митець мислить, то як же не осмислити, хто ми є, звідки ми і куди? Тоді московський інститут називався імені Сурикова, а ленінградський імені Репіна – його в Росії інколи називали "Перерепенко". І думаєш: що таке Україна, де вона? Той соцреалізм – він зовсім відвів мистецтво від національної сутності. Це й Аллу Горську дуже турбувало. Ми разом ходили, мислили – як, що, ота площинність, декоративність, символічність... То не було те шишкінське – Шишкін ходив малювати свої ліси. Він брав з собою сокиру, вирубував, що на першому плані заважало йому. Він змальовував – але по-справжньому те, що змальовано, то не є мистецтво. Мистецтво – це є образ духу, система національно-естетичного мислення або сприймання.

  І ось мені згадався цей випадок із Лєскова – "Лівша". Там є цікавий момент, коли цьому русскому умельцу, який усе міг зробити, дали французьку металеву блоху, яка стрибала, щоб він її підкував – от, дескать, какие мы, русские умельцы! І той Лівша зачинився в своїй хаті, що там “коромисло висіло”, але підкував ту блоху.  Але вона перестала стрибати. Так і в мистецтві – коли воно працює, то воно працює, а коли воно настільки вдосконалене, що якийсь митець підковує блоху, то воно перестає бути мистецтвом. Видно, таку думку мав Лєсков, бо то був розумний чоловік. Ось вона стрибає – а тут і підкова є, але вона вже не стрибає.

  Так і в мистецтві. Те, що є сутнє, – воно передається з віка в вік. Наше національне українське мистецтво образне. Але воно замулене – наші мистці вчилися то в Петербурзі, то в Москві, то в Італії, то ще десь, а наша національна українська школа – де вона? Бойчук розстріляний, Нарбут отруєний. То вже я пізніше довідався, як Москва нищила українську національну еліту – істориків, митців, сутність української нації – селянство. Бо міста були не українські, вони були жидівські або московські. Коли з хуторів приїздили в місто, то там уже була культура не наша, вона була городська. Наше сільське населення тягнулося до міста, бо там треба продати, обміняти. Українцям дозволялося жити тільки на околиці великих міст, бути будівельниками. Дехто домагався права там поселитися. А по суті всі українські міста – вони не є українські. Ну, Коломия ще якоюсь мірою українська, Косів. А Україна, мені здається, буде тоді стояти, коли будуть українські міста, буде український Київ – бо він ще не є український. Ми ще так собі звільнені якоюсь мірою від контролю, але окупант і його ідея, як Ленін казав колись...

  До речі, це я вичитав у Світличного. Одного разу я був у нього, а він приніс шістнадцять томів "Съездов РСДРП, ВКП(б), КПСС" і такого іншого. Я його запитав, для чого він стільки накупив матеріалів партії. А він каже: "Панасе, там є дуже багато цікавого". Подивився я один том, погортав і натрапив: один із делегатів назвав Леніна проституткою. Покровський, здається: "Вы говорите одно, а делаете другое". Ленін у заключному слові кидає йому репліку: "Да, такая ситуация, товарищи, но мы взяли Украину. Это нам обошлось в около двух тысяч жертв. Мы ее взяли из середины, но если бы мы брали Украину в лоб, фронтом, то это нам бы обошлось в бесчисленное количество жертв". Я думаю, як він глибоко розумів і дивився. Хто з депутатів нашої Верховної Ради читав Леніна і може процитувати оце – "Мы взяли Украину из середины"? То ж вони й тепер хочуть узяти Україну зсередини.

  В.В.Овсієнко: Ці збірники називалися "КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК".

  О.І.Заливаха: Оцей Симоненко і всі інші – їх аби в дурдом, щоб перевірити, хто вони такі, і чи вони дійсно Леніна читали. Мені здається, вони звичайні туполобі кар'єристи, бо Ленін мав клепки в голові, а вони... Як той казав, кому б віддатися. Уже восьма річниця незалежності, а ми в облозі. Ще номенклатура на місцях. Вона контрольована була Москвою і контролюється. Я пам'ятаю, колись читав, що будуть ще ділити ті вісім тонн золота – пам'ятаєте? А тепер кажуть: "Нету – алмазов нету, золота нету, вы нам должны". Ізраїль має з Німеччини величезні гроші за злочини Гітлера. А Україна за сорок мільйонів українців, які втрачені, нічого не вимагає: браття, заплатіть – ми ж стільки втратили! А ми ще перед ними винні! І Кравчук сказав, що ми маємо нульовий варіант, а тепер ми ще й винні.

  В.В.Овсієнко: Так, винні – за газ, за нафту платимо, причому дорожче, ніж інші народи.

  О.І.Заливаха: І лізуть обійматися! Оцей голова Верховної Ради Ткаченко – то ж худоба, його в дурдом треба, то ж який його рівень! А він академік, до речі – от так. Люди можуть подумати: які в Україні академіки...

  В.В.Овсієнко: Я кажу, що то кнур колгоспний.

  О.І.Заливаха: Сором, бо то бугай!

  В.В.Овсієнко: Але повернімося до 1965 року.

  О.І.Заливаха: Якось Алочка дізналася, що до ювілею 150-річчя з дня народження Шевченка (1964 рік) задумали в Київському університеті зробити вітраж. Там величезне вікно, і стояла, здається, статуя Леніна. Ми розробили ескіз. Покійний уже монументаліст Іван Степанович Кириченко дав мені прочитати "Кобзаря". Я погортав книгу і висловив таку думку, що треба взяти текст із "Кобзаря". Ми з Аллочкою подивилися і вирішили, що оце саме те: "Возвеличу Малих рабів отих німих! І на сторожі коло їх Поставлю слово”. Обговорили, подумали. Кращого тексту, здається, для вітража не знайти. Люда Семикіна організувала рами для вітража. Ночували ми у квартирі Аллочки Горської тут, на вулиці Репіна. Я оце недавно проходив з Надійкою Світличною мимо тієї квартири, де жили Зарецькі – не впізнати, все перероблено. Балкон перероблений, подвір'я перероблено. Ніби там і не жили Зарецькі. Затерли сліди Алли  Горської. Злодії вміють замітати сліди за собою.

  І ось ми вітраж той зробили. Там дві частини. Центральна – Шевченко, а до нього схилилася жінка. Шевченко однією рукою підносить книгу, а другою підтримує жінку. Я до того робив мозаїку також на тему Шевченка, викладав мозаїкою на плиті, у того ж Кириченка в підвалі. Одного разу я вже виносив її, думав дати на виставку. А там проходив парторг Київської Спілки художників, подивився: "А это что вы несете?" – “Мозаїку до вітражу про Шевченка”. Я її таки відвіз, здається, до виставочного павільйону, а там мені сказали: "Панасе, там уже про тебе в Спілці говорять, що той Кашпирович (так, здається, прізвище) сказав, що “видел такого Шевченка – понимаете, что он делает? Там Шевченко с книгой”. Мені сказали: “У тебе, Панасе, завал, ніяких мозаїк робити вже не варто, забирай це або зараз, або пізніше”. Звичайно, то на виставку не потрапило.

  А цей парторг Київської Спілки художників, виконував “лінію партії”, що мене, так би мовити. завалив, через декілька років подав заяву на виїзд в Ізраїль. Йому казали в Спілці: "А почему вы выезжаете? У вас же хорошие работы, идейные картины, вы наш, советский художник, вы же такой идейный". А він: "Вы не обижаетесь?" – "Нет." – "Ну и я на вас не обижаюсь – выпустите меня. Я вам служил – сделайте одолжение и мне". Ну, йому підписали і він виїхав.

  Так ми закінчили вітраж. Ввечері 8 березня 1964 року ми чи о дванадцятій, чи вже о першій годині підсвітили електрикою – вітраж заграв. Правда, перед тим десь за декілька днів приходив парторг університету, відкликав мене вбік і запитав: "А зачем вы это делаете?” Перейшов на українську: “До мене підходили люди і казали, що зупиняються тут люди і запитують, що то таке". – "Так то ж добре, що люди зупиняються і дивляться, бо раніше вони не дивилися, а тепер дивляться". – "Але ж то на сходах, буде товчія". Але ми подивилися, що виглядало то добре, і пішли ночувати на Репіна.

  Вранці встали, підготувалися, вмилися, пішли на відкриття вітража. Приходимо – завішено полотном, валяються биті шкельця... Діло швах. Заборонив цей ректор університету академік Швець. Мені казали, що він підписувався “Швец”. І що "Швец" і "подлец" пишуться без знака пом'якшення. Йому раніше показували шкіц, він подивився і схвалив. Результат був один.

  Тут хлопці розумні, вони знають що до чого, покликали авторитет. Таким авторитетним письменником на той час був Михайло Стельмах. Десь коло одинадцятої приїхав Михайло Стельмах. Я після Драча і Дзюби вперше побачив класика, письменника Стельмаха. Він подивився шкіц і сказав: "Я не можу побачити, що ви зробили, але на цьому шкіцу я нічого не бачу ні антирадянського, ні антиестетичного, ні деструктивного". На тому й закінчили – на тому його доброму слові.

  Пізніше ми були викликані до Спілки. На нараді “знімали стружку” з киян – Аллочки Горської, Людочки Семикіної, Галинки Зубченко, Веніяміна Зарецького та інших. Але я був у Франківську. Я вже був сторонній, як у Камю. Мене покликали, я приїхав, коли партійці якраз обговорювали Аллочку Горську, Семикіну". Усе велося російською мовою.

  Між іншим, що цікаво. Я знав Данила Нарбута – сина того Георгія Нарбута, який робив колись українські гроші для Центральної Ради. Він якось був у мене в гостях у Франківську. Він зі мною говорив по-українському, а з собакою – тільки російською. Мене то дещо здивувало, що до собаки шляхетною мовою, а між собою звичайною, українською.

  Після вітража (то не закінчилося різними доганами) через якийсь час я був заарештований. Бо був “неправильно мислячий, несовєтський”.

  У березні 1966 року судили мене і повезли етапом до Мордовії. У Львові я зустрівся з Морозом Валентином, уже засудженим. Нас разом везли до Мордовії. Валентин вів щоденник – мав при собі загальний зошит. Одного разу я придивився – він перед відбоєм у щоденнику записує п'ять-десять речень і заучує 10-15 слів німецької мови. Він німецьку мову опанував, гадаю, дуже добре. На пересилці, в Саратові, чи де, Валентин дуже входив до тих шуриків – то роздягнеться, як вони там чи ще щось. Я кажу: “Валентине, чого ти так запобігаєш перед тими шуриками?” Він каже: "Панасе, то дуже цікаво знати їхню психологію, побути в тому зеківському середовищі".

  Приїхали ми до Саранська, від Саранська вже на Потьму. Відчиняється брама і мене пускають у зону, за дріт.

  В.В.Овсієнко: А це в яку зону ви потрапили?

  О.І.Заливаха: ЖХ-385/11. 

  В.В.Овсієнко: Це Сосновка?

  О.І.Заливаха:  Ні, в Сосновці я був, але пізніше. Явас. Так, ніби два слова – "я" і "вас". Зайшов я в зону. Тут уже зеки: хто, звідки, куди? Підійшли до мене: "Ми чули про вас. Як то добре, що ось ми маємо поповнення. Ми думали, що в Україні вже ні вітру, ні хвилі – а саджають! Як то добре!" Я відчув, що то... "Ми, – кажуть, – давно вже не бачили свіжих в'язнів". "Я відсидів, – каже один, – п'ятнадцять". Той каже: "Я вже двадцять відсидів". "А ось ти – свіже поповнення. Бачимо, що Україна ще є". Цікаво було почути такі слова мрійників: "Ми думали, що вас там уже засипано, замело".  Як той Вінграновський казав: “Не замело? Не замете”.

  Хлопці взяли мене, повели, один із наглядачів визначив, де моє ліжко, яке б я хотів, де більше українців. Мене там поселили, знайшли рівні нари, хлопці-старожили запарили каву – знаєте, як то там... Пішло горнятко по колу – по два ковточки. Був Михайло Озерний з Франківська. Він був учителем, йому теж за антирадянську агітацію і пропаганду дали три роки. Розпитують, хто по якій справі, за що, яка ситуація в Україні. Це ми за тим, як дипломати кажуть, круглим столом – але сиділи на травичці.

  Ось так ми знайомилися. Пізніше я роздумував на тему становлення людини. Десь я вичитав, що в ув'язненні людина стає найбільш вільною, бо вона розкута. Думав про ту “велику зону” – Україну, про весь СРСР, ту “зону”, яка називалася “соціалістичним табором”. У “малій зоні” людина почувається набагато вільнішою. Вона може говорити, що хоче, бо вона вже спіймана. Перед відбоєм ходять такі інтелектуальні люди, знайомляться один з одним – той з Єревана, той із Грузії, той з Москви. Іван Русин, коли звільнявся з табору – йому рік дали, скількись місяців він під слідством був, а решту в таборі, – то він казав: "Панасе, я би ще в таборі побув з півроку чи більше, бо так багато людей пізнав, з якими можна відверто говорити. У “великій зоні” того не буде". Старі в’язні  були здивовані: як то він хоче ще півроку посидіти! Бо там зібрався букет мислячого людства...

  Мене запросив до себе в барак Михайло Сорока. Я вже довідався – один із хлопців сказав, що тут є в'язень, який уже сорок років сидить. Це Михайло Сорока (Прим.: 27.03. 1911, загинув 16.06. 1971 в таборі ЖХ-395/17. У неволі провів загалом 34 роки). Він сидів ще за Польщі по справі Пєрацького, з 1937 року. Пізніше, в тридцять дев'ятому, його звільнили, у сороковому, його посадили, повезли до Києва. Він там був старожил, авторитет серед зеків.

  Отож на другий тиждень чи через тиждень мене запрошує Михайло Сорока до себе в барак. Дивлюся – тумбочка, зробив канапки, як ото львів'яни роблять, ще щось там таке. Посиділи, познайомилися. Він розповів мені про себе. Я відчув, що то людина, яка має особливий авторитет не тільки серед українців, а й серед зеків узагалі.

  Сорока розповів такий цікавий випадок. Десь він був на пересилці. Вводять одного зека, який щойно з лікарні вийшов. Ці зіскакують із нар: "Ну, старик, что у тебя там?" Витягли шматок батона, кусень масла – і забирають. Я, каже, зліз зі своїх нар, беру це масло, той шматок батона і повертаю йому. А цей чоловік щойно з лікарні, йому робили операцію і дали оце масла і хліба білого. Сорока каже цьому пахану: “У кого ти береш? – "А ты кто такой?" І ми, каже, стали так... або – або. І той зек не витримав – пішов на свої нари. Переміг дух!

  Сорока в останній час перекладав Тому Аквінського, показував мені зошит. Два загальні зошити було, зшитки такі, по сантиметру завтовшки. Каже, вилучили. Зробив я екслібрис йому там, у таборі.

  В.В.Овсієнко: А чим ви його робили?

  О.І.Заливаха: Та хлопці з механічного цеху зробили мені різець, а лінолеум Сорока знайшов у таборі. Він наштампував собі його на папір і писав листи своїй жінці Катрі, яка теж сиділа.

  Дивна то людина була. Мені хлопці присилали книжки. Прислали якусь книжку з мистецтва чеською чи словацькою мовою.

  В.В.Овсієнко: Тоді ще можна було одержувати поштою книги?

  О.І.Заливаха: Тоді ще можна було. Мені передплатили газету "Дружно вперед" чеську чи словацьку... Таки зі Словаччини.

  В.В.Овсієнко: Навіть закордонну?

  О.І.Заливаха: Так. А потім їх перекрили, і не стали до мене доходити. Іван Світличний із хлопцями написав заяву, щоби художникові Заливасі дозволили малювати. Мене викликали в спецчастину і кажуть: “Можете малювати – у нас є клуб, ідіть туди, ми пишемо "На свободу з чистою совістю". Я дивлюся, що пишуть ті художники. “Ні, – кажу. – Я того не вмію робити, мені би просто малювати”. – “Але ні, – кажуть, – у нас є клуб, будь ласка, там можна працювати художником”. Так що заява Світличного на них вплинула. Мене викликали, але за мною стали більше стежити, дивитися, бо тоді вже в "Дружно вперед" з'явився мій екслібрис і ще щось таке. То, здається, Мушинка (Прим.: Микола Мушинка, український культурний діяч з Пряшівщини) там надрукував. Мені зробили шмон, і оскільки я не ховав, вони таки забрали ту газету.

  Але одного разу вийшло цікаво. Дмитро Іващенко, посправник Мороза, виходив у “велику зону”. Хлопці писали якусь там заяву, а я зробив таку жіночу заколку і в неї заштампував ту заяву, заклеїв, орнаментик зробив. Його випустили з тою заколкою, вона була як сувенір. Вона довгий час була в Іващенка, а потім прийшли до нього ніби по щось інше і цю заколку розколупали, знайшли там папірець. "А де це ви взяли?" – "Та я не знаю, це моя". Пізніше вони встановили, що цю заколку зробив Заливаха. Мене з зони повезли в Саранськ. Отак посадили, там один за столом із папірцями, а з обох боків у нього стоять двоє людей, а я перед ними. Вони говорили про погоду, а потім згадали про Іващенка: "Знаєте такого? Він сидів із вами ніби?" – "Здається". – "То такий високий, що з Морозом був, його посправник". – "Може й так, не пам'ятаю". – "А як ви йому це передали? То ви робили?" Бачу – ці троє на мене дивляться. А я десь перед тим читав, що коли людина неправду каже, то в неї тіпаються верхні вії. Я вже знав, що і як, і спокійно себе тримаю. Я взагалі такий нібито флегматик. А вони розіграли ту сцену, щоб "усечь", як мої очі реагують. То було цікаве психологічне дослідження.

  Приїздили до нас в одинадцяту зону київські, як тоді казали, “діячі культури”.

  В.В.Овсієнко: “Представники громадськості”.

  О.І.Заливаха: О, о!

  В.В.Овсієнко: На чолі з кагебістом.

  О.І.Заливаха: Так-так. Кличуть мене. Підійшов якийсь журналіст: "О, то Заливаха?" Подає мені руку, але мені щось незручно було йому руку подати, то я щось таке сказав: "Добрий день". – "А чого ви не заходите до нас? Ми приїхали з вами побалакати". – "А на яку тему?" – "Ви ж розумієте, що Україна будується, всі ми мусимо працювати. Що вам тут робити? У вас же є своя робота, а ви тут пиляєте дошки."

  А ще цікаве в цей час було поповнення. Пам'ятаю, сонячно було. Відчиняється брама і заводять нових зеків. Дивлюся – з України Лесів Ярослав. Йому було двадцять один рік, чи двадцять. Зустріли, все добре. Він так після тих вагон-заків, від тих пересилок трошки походив, пострибав – і раптом робить сальто. Усі зеки здивувалися: що то таке? А він був спортсмен, худенький, такий підтягнутий, не пив і не курив. І зробив сальто. Я з ним якось зійшовся, здружився, вже пізніше ми стали кумами. То цей Славко час від часу приходив до мене. Він писав вірші, читав їх, ми балакали з ним. Він розповів про себе, про Зеня Красівського. Я тішився, що бачу такого юнака, бо я вже був віком старший. Серед тих, що сідали в той час, я себе мав як трохи запізнілого. Думав: що то таке? Всі тут молоді, а я старший серед молодих. Трошки так незручно було. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

  В.В.Овсієнко: І Богдан Горинь теж там був? Бо він написав брошуру про вас.

  О.І.Заливаха: Богдан Горинь? Там. Ми разом там були. Михайло потім, але в іншій зоні. Михайло недовго там був. І Мороз недовго – перевели їх. Якось кличуть мене: "Заливаха! Заливаха! Там людина коло паркана!" Дивлюсь – Іван Олексійович ходить. Щось трошки перекинулися словами, він перейшов на другий бік. Ще з того боку від барака обмінялися такими  візуальними інформаціями. Пізніше приїхала Аллочка Горська. Вона була в тій шубі. Обійшла, як цариця, той табір. Бачив я коло стін Раю Мороз – вона приїздила до свого чоловіка Валентина Мороза на побачення. Приїздив Веніямін Кушнір, друг мій, у якого я зупинявся, в майстерні малював. Його там затримали на три доби. 

  Одного разу – це вже років три чи чотири я відсидів – беруть мене на етап – "с вещами". Я які мав книжки, то лишив усе. Узяв якусь торбочку, хліба кусень, ще щось – і на етап. Поїхав я без нічого. Мене вивели за зону, там "бобік", саджають і повезли.

  В.В.Овсієнко: "Бобік" чи воронок таки?

  О.І.Заливаха: Чи воронок – щось таке, машина якась. Спочатку довезли до Москви. Там величезна кількаповерхова тюрма Лефортово. Я там в одній камері переночував, а на другий день – у воронок мене й повезли. Їдемо-їдемо, ліс навкруги – куди ж мене везуть? Раптом ліс кінчається – Внуково, аеропорт. Трошки я пересидів, поки літак спорядили, потім мене завели туди, до летуна. Там є чотири місця коло летунської кабіни. Потім, дивлюся, стали саджати пасажирів. Сіли, тут журнали, коло мене сидять двоє військових.

[ К і н е ц ь  к а с е т и ]

  Піднялися в повітря. Стюардеса несе тацю з цукерками. Мені сподобалося, що спершу вона підійшла до мене, дивиться, що ліворуч-праворуч мої провожаті...

  В.В.Овсієнко: А ви ж у чорному зеківському одязі були?

  О.І.Заливаха: В зеківському, бо мене з табору – і в літак. Цікаво, що вона так співчутливо на мене подивилася, піднесла тацю з цукерками, а в мене підсвідомо промайнула думка: взяти декілька чи одну? Але щось мене стримало, я взяв одну цукерку. Вона пішла далі до пасажирів, від яких було затягнуто тканиною, шторкою такою. Крутиться мені в голові: куди ж мене везуть літаком? Привезли мене в Бориспіль. Пасажири вийшли, під'їхала машина, мене – у "воронок" і повезли до будинку КГБ, що на Володимирській вулиці. Привезли, зробили капітальний шмон. У мене був кусок оселедця, кусок хліба і торба. Я був у таких робочих черевиках, бутсівського типу.

  На другий день, після того, як я переночував в окремій камері, вивели на прогулянку. Там наглядач, який мене запустив, дивиться на мої черевики – а то було літо, тепло, спека, а шкарпеток немає. То я бритвочкою вирізав дірки, зробив такі босоніжки. "Вчера же у вас были ботинки, а сейчас что?" Я кажу: "Ні, вони такі й були" – "Ну я же вчера видел. У вас были без дырочек". А я в оселедець вставив лезо. Він то хліб поламав мені отак, коли перевіряв, а я в оселедець, туди де зябра, лезо всунув. Так що я був озброєний. Він так розгублено на мене подивився, що я його перехитрив.

  Пробув я там десь близько місяця. Одного разу цей наглядач приходить і каже: "Знаєте, ви трошки так... Це у вас тут..." – подивився на черевики, на все. "Вас – каже, – кличуть туди, нагору. Ви ж там тримайтеся, понімаєте?".

  В.В.Овсієнко: А вас що, не викликали цілий місяць?

  О.І.Заливаха: Не місяць, менше. Але мене трошки підгодували там.

  В.В.Овсієнко: Ага, у “товарний вид” привели.

  О.І.Заливаха: У “товарний”, щоб показати мене високому начальству. Отож наглядач мені каже: "Трошки підтягніться, ви ж вважайте – це останній шанс вам, бо з вами хоче говорити висока людина”. Повів мене нагору, зайшов туди, доповів, що привів. Запустили мене в кімнату: "Сідайте, будь ласка, сідайте". Я присів. "Ну ось, – каже, – що ж, Заливаха, ви таки втрачаєте багато часу марно. Ви б ото малювали, були вдома, не ганяли б вас ніде. Подумайте. У вас таки одне життя, одне призначення". Я кажу: "Ви правду кажете, то так: одне життя." – "Я б, – каже, – хотів, щоб ви, нарешті, усвідомили". Не сказав, нащо нас мати привела, а сказав, що життя одне і треба за життя зробити щось корисне людям. Я спитав: "А що ви пропонуєте мені?" – "То, – каже, – від вас залежить," – "Можете пустити додому, я там буду робити щось своє?" – "Ні, – каже, – ви могли би написати, що ви спокушені, що ви ступили на неправильний шлях. Ось народ наш працює в поті чола, будує світле майбутнє, а ви себе закопали, викинули себе з руху. Ось, напишіть, напишіть". Кажу: "Знаєте, я літератор дуже слабкий." – "Ми підкажемо вам, складемо, а ви напишіть, що вас таки занесло в якусь не в свою лінію руху, не в свій напрямок," – порадив мені таке. Я подякував, кажу: "Ні, я того не зможу". – "Ну, ви дивіться, бо ви або їдете, відвеземо вас додому, або назад у Мордовію. Вибирайте, що вам дорожче". Кажу: "Везіть у табір." – "Ну добре. Вважайте, що це ваш останній шанс". Кажу: "Дякую за пропозицію". Ми так лагідно балакали один з одним.

  В.В.Овсієнко: І хто ж то був, він не сказав?

  О.І.Заливаха: Ні, він не сказав. Якийсь... Я не розуміюся на чинах. Вийшов він із-за столу: "Ну що ж, – каже, – воля ваша". Підходить до мене і подає мені руку. Я як зек – ото руки назад, дякую йому. І так мені цікаво було спостерігати, як його рука опускалася. Він подав руку для прощання, а я свою тримаю, не подав. Мені трошки було соромно, думаю: це ж людина все-таки, але ж мене щось стримало, не хотілося руки взяти. Сказав "до побачення" і пішов.

  Побув ще якийсь час у Києві, а потім мене привезли до Франківська. І тут я пробув якийсь час. Ну, тут уже мене протримали просто так, здається, ніхто не бесідував, пауза така. А потім на етап і знову в Мордовію.

  В.В.Овсієнко: Ці мандри зайняли десь місяць-два?

  О.І.Заливаха: Так десь. Повертали мене через Саратов. Пам'ятаю, що в Саратові давали їсти дуже смачно. Там була стерлядь, ще риби якісь волзькі. Одного разу дали уху смачнющу, і я вперше поїв отої руської ухи. До речі, щодо зеківського харчування. Там, у 385-му управлінні, сидів з нами один вірмен. Він перейшов із Вірменії в Туреччину і хотів податися на Захід. Але його в Туреччині спіймали і передали в СССР. Він на етапі з Єревана до Потьми розповів: "У турецькій тюрмі – там байрам. Дають ізюм, кишмиш, ще щось. Шашлик на якісь мусульманські свята дають. Усе різноманітна і гарна їжа в турків. А тут від Єревана до Потьми – щі, каша – однакова їжа". Тюрма руська і турецька... Хоч турки і вірмени не дуже дружать, але...

  Привезли мене знов у Мордовію, в одинадцятий табір. Там я добув свій термін. Потім був я на чотирнадцятому, був ще десь. До речі, коли мене привезли з Києва, я одразу до свого товариша з Франківська, Михайла Озерного. Ми дружні були. Він "Літературну Україну" передплачував і як мовознавець інколи дещо пояснював мені. Каже: "Ось, Панасе, подумайте – слово таке: небо. Не-бо. "Бо" – це ніби попередження чогось, а "не-бо" – не бійся, ніби так. Але воно склалося в одному слові "небо".

  Так от, коли я повернувся з України, мені хлопці кажуть: Озерний уже став... Ні, не єговістом, а покутником. Вони збиралися, чоловік п'ять-десять, плече до плеча, і співали якісь пісеньки – псалми, ще щось. Я питаю, як же це сталося? Кажуть, що там є бочка, і в тій бочці вода чи дощова, чи якась, але повна, і туди Михайла посадили, роздягнувши, охрестили в покутники. Здається, в покутники – секта така. І вже більше я Михайла Озерного не бачив, бо він був уже в тому гурті. Я подумав: що ж це сталося з Михайлом? До речі, він мав дуже цікаву голову. Коли я був на пересилці десь у Сосновці чи в Саранську, до мене підходить один зек, русский, і каже: "Да разве он украинец? Вы посмотрите на его голову – это же нордический тип!" А у нього такий лоб гарний, така скульптурна голова – він зовсім не схожий на українця. Ну, то його зовнішній, расовий вигляд був такий. Отож він відійшов від нас. Зустрів я Михайла через деякий час: "Добрий день, Панасе". Уже він не наш. Ви чули про покутників?

  В.В.Овсієнко: Я знаю про покутників. Семен Скалич сидів у нас на Уралі, в Кучино. Покутництво – це суто українська релігійна течія. Головна ідея – що на Україні, в Галичині, де Середня Гора, – отам буде Новий Рим.

  О.І.Заливаха: Тоді Озерний не покутник: Скалича я знаю. А то якась секта, не знаю – чи суботники... Його хрестили в тій бочці з водою. І Михайло зник з нашого українського зору... Я пізніше щось про нього по радіо чув.

  Але найбільше мене вразив Михайло Сорока. Одного разу він розповідав подібний до мого випадок. Каже, повезли до Києва, привезли зі Львова його сина Богдана. Дали, каже, чорний костюм. Були в ресторані з сином.

  В.В.Овсієнко: У ресторані, що над метром "Хрещатик" у Києві?

  О.І.Заливаха: Саме там. Михайло з сином і двоє цих наглядачів. Потім повезли їх у театр. Кажуть Михайлові: “Ну як, чи з сином поїдеш додому, чи знову...” Як і мені казали: “Будеш малювати там або тут”. То Сорока каже: "Звичайно, я поїду в табір". Отак, каже, ми з сином розпрощалися. Мене привели, зняли чорний костюм, видали кожному своє – мені зеківське, а наглядачам їхнє. Цікаво було слухати Михайла!

  В.В.Овсієнко: А ще розповідали, що коли в тому ресторані подали якісь страви і напої, то він нічого не взяв – тільки нібито води випив.

  О.І.Заливаха: Бо з рук ворога. Він був авторитет для всіх національностей. Коли де траплялося щось міжнаціональне, то кликали його, і його слово – все. Між іншим, то не українська зона, але там переважна більшість була українців.

  В.В.Овсієнко: Скільки людей було в тій 11-й зоні?

  О.І.Заливаха: Там було дві тисячі з чимось, і десь половина українців. Коли я там уперше був на Різдві, хлопці зібрали хто що мав: кусочок сала, хтось мав трохи маку, і зробили таку учту. А там у таборі я познайомився з "работником Пушкинского дома" – він тепер десь у Швеції, чув я по радіо. Ми помолилися, і цей русский каже: "А у нас этого нет". Ось тобі й браття-слов'яни! "У нас нет этого". Мені то дивно було дізнатися: з Пушкінського дому, ерудит, і раптом каже: ”Мы разные люди, у нас совсем другая культура".

В.В.Овсієнко: Це, мабуть Євгеній Ваґін, один з лідерів монархічної організації ВСХСОН – “Всеророссийский социал-христианский союз освобождения народа”, заарештований 1967 року.

О.І.Заливаха: Точно Ваґін. Він тепер у Швеції. Вони інколи підходили до нас. От вийшов якийсь твір у перекладі на українську мову – чи з чеської, чи з німецької, то питали деякі слова. Вони читали українські журнали, і мені приємно було, що русский звернувся: "Как это понять – здесь так, а здесь где-то так?" Вони стежили за новинками. Тоді, на Різдво, була запрошена й та російська інтелігенція. Був тоді оцей письменник, що тепер у Парижі, Синявський. Даніель і Синявський. Я з ними був знайомий. Одного разу наша українська табірна громадка запросила Андрія Синявського на зустріч. Він провів її на рівні: "Господа!" Розповів про себе, про російську національну ідею, про той рух, про мистецтво. Я колись із Юлієм Даніелем говорив трошки. Він написав оту свою річ, забув, як вона називалась так цікаво... Я на ту тему теж думав колись, і висловив свою думку: "Я не читав вашої речі, але назва така..." Там якісь прегрішення... "День убийств", здається. "День открытого убийства". Що в році є один день, коли ти з ким хочеш можеш порахуватися. "День открытых убийств". Це він написав такий твір. Це гейби день помсти. Ти маєш ворога – в цей день можеш його вбити. Тож я кажу: "Цікава така думка: знати свого ворога, а чи треба його вбивати, чи, як Достоєвський, який просто не став його помічати". Кажу: "Интересная мысль. Как ты думаешь об этом?" Я не читав тієї його речі, але сама назва дала мені можливість на цю тему поміркувати.

  А та російська громада трималася своїх. Вони до українців ставилися вороже. Був у нас такий – може, й ви застали, – Йоффе.

  В.В.Овсієнко: Я Веніаміна Вікторовича Іофе добре знаю. Він пишеться “Іофе”. Зустрічалися ми в Музеї жертв тоталітарного режиму в Кучино на Уралі, двічі разом їздили на Соловки.

  О.І.Заливаха: Ні, це був начальник табору Йоффе. І ось два Йоффе розмовляли через колючий дріт. Той каже: "Какой ты Йоффе? Это я Иофе, а ты Петров или... Видишь, мы оба Иофе. Один в лагере, а а другой за ним надзирает". Такий був діалог двох євреїв. А наш Ярослав Геврич виймав тому Іофе зуба. Він був дантист. Ну. і так жартував на цю тему: "Вам тут надо, чтобы не болело, укол сделать". – "Ты осторожно". Бо як зек лікує...

  В.В.Овсієнко: Який там укол? Хіба уявний.

  О.І.Заливаха: Так.

  Ну, ми доходимо до кінця ув'язнення. Я зібрався, шмон у мене. Я там трошки малював, мені Іващенко зробив такий альбомчик з олівцями. З загальних зошитів. Він так гарно вмів книжечки робити.

  В.В.Овсієнко: А чим ви малювали? Ви мали якісь фарби?

  О.І.Заливаха: Ні, олівці та фламастери. Кольорові олівці дозволялися. Я там зшив  декілька зошитів в один, і цей альбомчик. Повели мене на шмон, щоб уже випускати з табору. Я, що міг, вклав у торбочку. Вивели до наглядача. Він чи то ерзя, чи то мордва, місцевий якийсь. Там були ерзя, мокша і мордва. Три племені. "А это что у вас такое? А это что?" – Так усе почав уважно переглядати. Я кажу: "У вас тут є в Саранську музей Ерзі?" – "Есть, есть". Бо я чув, що Ерзя – це великий мордовський митець. Вони з Конєнковим повернулись зі Штатів. Конєнкові дали в Москві робітню і квартиру, а Ерзі нічого не дали, то він поїхав до себе на батьківщину, в Мордовію. Кажу: "Я хотів би знати, де там можна шукати... Хотілось подивитися – це ваш знаменитий скульптор". – Наглядач бачить, що там у мене малюнки, і так розчулився тим, що я зацікавився Ерзею, що каже: "Ну, хорошо," – склав то все. Не дуже й шмонав, бо я став говорити про Ерзю, як шукати його музей. Ну і, вийшов за зону...

  В.В.Овсієнко: Вас випустили за зону? Тоді ще не везли етапом аж додому?

  О.І.Заливаха: Ні.

  В.В.Овсієнко: Уже в мій час не випускали прямо з зони, а завозили в обласний центр і там випускали. Це щоб у Москві інтерв’ю не давали.

  О.І.Заливаха: Ні, я пішки йшов до станції. Приїхав до Москви. А перед тим Світличний написав мені: "Панасе, як будеш звільнятися – ось тобі адреса Леся Танюка в Москві". Я приїхав до Москви, знайшов Танюків.

  В.В.Овсієнко: Ви з ним були знайомі раніше?

  О.І.Заливаха: Був знайомий через Аллу Горську, ще коли Клуб творчої молоді був. Танюк мене так гарно прийняв, проінструктував. Зайшов я до пам’ятника Шевченку – коло Москви-ріки той Шевченко. Посидів трошки, пішов на вокзал і приїхав до Києва. Тут мене зустріли – Танюк уже дав телеграму чи сказав по телефону, що їде Панас. Тут уже була Україна.

  В.В.Овсієнко: Мабуть, Алла організувала зустріч?

  О.І.Заливаха: Свої люди, і Алла. Я до Світличних найперше. Мені Льоля каже: "Панасе, ходімо, ми тебе беремо до себе." Взяли мене і пішли вбирати. Така екіпіровка... Сказали, що тут коло Києва є інтер'єр, що його Алла розробила – “Наталка”, здається. Приїхали ми туди – там люди. Зайшла туди пізніше і Зеня Франко. Там оркестр щось грав. Хтось каже: "Панасе, та станцюй! Ти ж уже у Великій зоні." І довелося мені трохи станцювати – не гопака, як Хрущов танцював, а просто так якось, як ото півні.  Як руханку. То було колосально!

  В.В.Овсієнко: А хто ж там був – запам'ятали?

  О.І.Заливаха: Усе це гроно було. Іринка Жиленко заспівала своє, вона гарно співає. Потім хором поспівали, а збоку там включили якийсь джаз. “Наталка” – то таке "увеселительное заведение". Гарно розпитувала мене Зеня Франко – вона ще тоді була на висоті, трималася. Після тої великої учти ми стали розходитися. Я пішов до Світличних, Аллочка поїхала до себе. Зайшли до Михайлини Коцюбинської.

  Я приїхав до Франківська.

  В.В.Овсієнко: Ви, нібито, разом з Чорноволом їхали, так?

  О.І.Заливаха: Здається, з Чорноволом. Ми приїхали, він повів мене до своїх знайомих і каже: "Панасе, там ти можеш зупинитися – там живуть жінки, є місце". І завів на Кошового, 10. Я там лишив свою торбу, і поїхали ми зі Славком у гори. Десь там, здається, Атена була, поїхали ми на якусь полонину. Гарна погода була – то ще вересень чи й серпень.

  Славко поїхав у своїх справах, а я лишився на вулиці Кошового.

  В.В.Овсієнко: А що з помешканням, де ви жили до ув'язнення?

  О.І.Заливаха: Те помешкання... Пізніше, коли я виробляв документи... У мене була тільки довідка про звільнення. Паспорт був вилучений КГБ. Прийшов я в КГБ, там мені повернули паспорта, ще якісь папірці, і кажуть: "Ви влаштовуйтеся на працю. Мали раніше прийти до нас, а ви вже десь коло місяця мотаєтеся," – зауважили мені. Я кажу: "А як квартира, та, де я був прописаний?" – "Квартира, – каже, – вже не ваша, вам треба працювати, заробити, і вам дадуть житло".  – "А де ж мені мешкати?" – "А то вже ваша справа. Ви ось працюйте, заробите, станете, як звичайний громадянин, на чергу, і вам держава дасть житло".

  Я зупинився на Кошового. Там жила родина Возняків і Лемик Люба. У них три кімнати, а на горищі була невеличка кімнатка, де складали всяке барахло. Я шукав роботу. Зайшов у Художній фонд, бо я раніше працював у Художнім фонді. Мені голова фонду каже: "Ось попрацюйте, зробіть виставку, ми подивимося, чи варто вас приймати на роботу в Художній фонд. Зробіть картини, тоді ми подивитись, чи ви художник, чи ні". Я кажу: "Та мені ж, бачите, треба для того полотно, фарби, приміщення, щоб я намалював. І потім, у мене немає впевненості: я намалюю, а ви відхилите, і буде марна праця. Ви якусь ґарантію даєте, що мене приймете в фонд?" – "Ну, – каже, – громадськість подивиться і вирішить, чи ви гідні працювати у нас у Художньому фонді, чи не гідні". Я подякував. Так мене й не прийняли на роботу в Художній фонд.

  Я довго шукав роботу, де б зачепитися. Був поставлений під нагляд на рік: щотижня ходити відмічатися в міліцію. І нарешті влаштувався в побутове бюро креслярем, газетярем, копіювальником. 90 рублів ставка. Невеличка, але вже я, так би мовити, зачепився. Прописався у Возняків, вони мене взяли на квартиру. Пізніше одружився – там була така дівчина Возняк Дарія. Уже пізніше я довідався, що то донька Василя Бандери, який був спалений в Освенцимі. Нагляд продовжувався. До восьмої години я мусив бути “на сідалі". Інколи десь запізнюся. Пам’ятаю, одного разу за мною бігли, щоб ухопити. Але я вже за хвіртку зайшов, а він через хвіртку каже: "Ну, смотри!" Так воно тривало досить довго.

  Пізніше в тому ж таки році, сімдесятому, коли я звільнився, приснився мені сон: у мене відпали верхня і нижня щелепи (В іншому місці Ви казали: зуби... – В.О). Я в крові, сльози якісь. Щоправда, не боліло, але так якось так мені неприємно – нижня частина обличчя відпала... Прокинувся я мокрий. Думаю: щось таке трапилось. Телеграму отримую на другий, чи в той же день, що вбита Алла Горська. Зібрався я і на вокзал. Мені перетинає дорогу...

  В.В.Овсієнко: То за вами ж нагляд?

  О.І.Заливаха: Нагляд. Але – смерть Горської. Він мене за піджак: "Нікуди ви не їдете". Я якось від нього вирвався і – ходу на поїзд (а за квитками хтось сходив). І поїхав. "Ну, – каже, – смотрите". Приїхав я до Києва. Після похорону я ночував у Віктора Зарецького. То тяжка ніч. Він запарив чифіру по-сахалінському, ми так на підлозі лягли, як ті, що у Достоєвського, і проговорили десь до четвертої години. Він розповідає мені, як йому тут ввижалося, як його тут попереджали, як він десь був, як за ним стежили. Така була сповідь Віктора колосальна, такий плач. Він не плакав, а такий якийсь внутрішній схлип... Як він був покараний... Після того я повернувся до Франківська. Зразу був викликаний в міліцію, там з мене знімали стружку.

  В.В.Овсієнко: Покарали якось?

  О.І.Заливаха: Щось було... штраф там... щось там було таке, за те, що я порушив режим.

  В.В.Овсієнко: У них було до двадцяти рублів штрафу. Це два рази. На третій раз уже могли судити і два роки дати.

  О.І.Заливаха: І пішло, покотилося далі. Через рік ці нові арешти, 1972 року – Світличний, того, того, того вже нема, нема, нема...

  В.В.Овсієнко: Вас якось зачепили?

  О.І.Заливаха: Сокульський звільнився, то в мене був обшук у його справі. Ще, здається, один обшук був. Пізніше у них така метода з'явилася – бити камінням вікна. А в мене вже тоді знайшлися син Ярослав, донька Яринка. І раптом увечері, коли вже сідає сонце, б’ють вікна. Я вже зробив фанери, щоб закладати шибки, щоб камінь не летів туди, на протилежну стіну, а щоб тут падав, коло фанери. Одного разу я вклався спати на ґанку. Чую – вже тріск, вже камінь полетів. Я вискочив за хвіртку, а ті двоє хлоців-лоботрясів – ходу. Там навпроти нашого будинку приймали горілчаний посуд, то вони мені ті ящики під ноги, і – ходу. Я вибіг на протилежний бік вулиці, а вони, такі жеребці... Я щось галасував, у мене такий голос з'явився: "Ловіть злодіїв!" Вони відірвалися метрів на сімдесят, озирнулися, побігли, рукою потеліпали. Приблизно через тиждень бити вікна перестали. Пізніше я довідався від куми Орисі, Лесіва Ярослава жінки, що в неї теж били вікна.

  В.В.Овсієнко: Коли це було? І у зв'язку з чим? Чому вони таку форму обрали?

  О.І.Заливаха: Чому били вікна? Орися не мала тоді Ярослава вдома. Він тоді був удруге заарештований у таборі в Дніпропетровську. Знову наркотики йому інкримінували... Він уже був як священик чи він десь учився. А перший раз – вона казала, що якраз замела кімнату, десь біля печі сміття лишилося. А тут прийшли з обшуком. Походили по кімнаті, підійшли до сміття і взяли там пакет з тими наркотиками. Це сфабриковане, звичайно. І Ярослава взяли. А перед тим він улаштувався був на Болехівський лісокомбінат. Цікаво розповідав. Каже, йду одного разу на той деревокомбінат (я там був) і питаю перехожого, котра година. Той знімає свого годинника і дає: "Нате, дивіться – це вам годинник". – "Дякую, мені тільки годину треба знати, котра". – "Я знаю вас, Ярославе – хай буде у вас." Так зробив перехожий.

  Лесів, коли звільнився, через якийсь час прийшов і запросив мене на кума. Він уже вивчився на священика...

  В.В.Овсієнко: Це він у отця Василика вчився в підпільній семінарії.

  О.І.Заливаха: Так. Я був у Лужках у Лесівих. Ярослав водив мене по тих полонинах, показував – він такий захоплений, такий син гір, волі.

  Одного разу Лесів, уже будучи в сані, зустрівся в Києві з Леонідом Кравчуком, подав йому петицію від греко-католиків, щоб вони могли свобідно свої релігійні дії відправляти. Кравчук узяв ту заяву. Приїхав Ярослав до нас – з вокзалу прийшов до нас на Кошового. Піднесений такий, каже: "Панасе, куме, я виконав місію і тепер їду додому. Кравчук мене вислухав”. Пішов у консисторію. Викликаний з Болехова шофер заїхав до нас. Я запропонував кумові, щоб ночував у нас. А він каже: "Їду додому, бо телефонував Орисі, що буду сьогодні вдома." Вони побули трошки в нас, перекусили і десь коло 10-11 вечора виїхали. Їх затримали на пункті ДАІ на межі Франківська, тримали приблизно дві з половиною години – перевіряли підфарники, гальма, ще щось. Потім відпустили.

  Проїхали десь півкілометра, і коло Павлівки аварія – їхала чорна "Волга", і зіткнулися. Я був на суді. Досліджували, як то було. Але слідчі не врахували, як вони зіткнулися. Нібито машина Лесіва заїхала на межу зустрічного руху, а тут чорна "Волга" нічого не могла зробити, як зіткнутися.

  Але був інший варіант, бо Лесів, що загинув, сидів з правого боку від шофера. Шофер вилетів у вікно травмований – тобто удар був не зустрічний, а боковий, по дверцятах, за якими сидів Лесів. У Лесіва й труси були порвані, була глина. Удар був такий сильний, що шофер вилетів у вікно.. Цей другий удар не був на суді зафіксований.

  На суді дали водієві чорної "Волги" десь сім років, здається. Орися відмовилась від будь-якого грошового відшкодування. Вона була в такому розпачі, що забитий чоловік.

  Перед тим Лесів казав мені: "Знаєте, куме, помер Красівський. Я його посправник по УНФ. Тепер черга моя". І то десь протягом місяця...

  В.В.Овсієнко: Місяць різниці. Зіновій Красівський помер 20 вересня 1990 року, а Ярослав Лесів загинув 19 жовтня.

  О.І.Заливаха: Лесів як чув, що з ним таке буде. На суді до мене підходив один журналіст, сказав, що він з Києва: "А як ви думаєте, пане Заливахо, як це трапилося?" Я хотів довідатися, хто питає, а він уникнув відповіді. Час був, як кажуть, переломний. Він не підійшов більше. Але то явна фальсифікація, явне вбивство було. Лесіва миряни називали "Сонечко". Я був на похороні, бачив, скільки людей зійшлося. Він не був такий священик, який би мав сильний голос, але дух його був колосальний. Як його любили, як вийшли на похорон проводити тисячі людей! З'їхалися з сіл...

  В.В.Овсієнко: Ворог бачив, що то дуже перспективна людина, що то може бути в майбутньому глава Церкви.

  О.І.Заливаха: І поет...

  В.В.Овсієнко: Так, то була духовна особистість.

  О.І.Заливаха: Він розповідав мені, що його вдруге кинули в побутові табори, щоб там його прикінчили. А він там заробив авторитет. Коли його на носилках принесли після голодівки, то й зеки-побутовики дивувались, яка то людина. І наказали йому, як він мені розповідав: "Молись о нас, отец!" Я, каже, вийшов за зону, дивлюся – чорними бушлатами вкриті дахи. Так мене проводили. От тобі й зеки, і от тобі й священик серед зеків.

  А ще Ярослав розповідав так: начальство табору сказало в’язням, що [кінець доріжки] от є серед вас такий зек, який вас зневажає і каже, що ви бандюги, покидьки суспільства, а ви його терпите. Тоді зеки до Лесіва: “Хто ти такий? Чому ти на нас доносиш такі нечистоплотні, нечесні думки? Ми ж так само люди, як і ти – що ти проти нас?” – І до нього, вже погрожуючи, що зараз його прикінчать. Лесів каже: "Хлопці, прочитайте, що я написав." Громада засуджених до начальства: “Дайте нам прочитати те, що він написав, щоб ми самі бачили, бо ми вам не довіряємо”. Уся зона збунтувалася: “Хай покаже, що він написав, чому він нас чорнить – ми ж теж люди.” Табірне начальство було змушене винести ту заяву. Зеки взяли і прочитали, щоб чули всі. І залишили Лесіва в спокої. А начальство таки його покарало. Він оголосив голодівку, з якої його ото принесли.

  Він трошки виходився, через деякий час його звільняють – закінчився термін. Лесів казав, що запарили два відра чифіру. “Ось ти, – кажуть, – идешь на волю – молись о нас!" Посиділи, каже, як з людьми. Він там став шанований – воля, гідність людини. КГБ і міліція думали, що його там приб'ють, а вони його підняли. Коли, каже, вийшов за браму, оглянувся – дахи приміщень у чорних бушлатах і піднесені руки, прощальні жести. Отак, каже, відійшов, а частину себе лишив серед зеків.

  То цікава річ, як людини за будь-яких умов, де б вона не була, лишається частка того людського – у кого більше, у кого менше. Ми ще в таборі думали про психологічний стан "совка" – советского человека. Він не є морально повноцінним, він затурканий – не розуміє, де правда, де добро, де зло, совість, щирість, святість, що можна, що не можна. І порівнювали психіку совка і психіку зека, тобто людей з великої зони і малої зони.

  Отак Ярослав звільнився з табору і так його вбили.

  От тепер Філарет перейшов з російської Церкви в українську. Це, мені здається, якоюсь мірою щире повернення від Москви до себе. У нас є ще велика нез’ясована межа, де церква українська, а де російська? Шевченко в Петербурзі чи в Москві заходив до церкви на 15 хвилин, помолитися. Костомаров – на чотири години. Кожному, як кажуть, своє. У Шевченка є вислів: "Мій Боже милий України, не дай загинуть на чужині в неволі вольним козакам". “Мій Боже милий України” – це не той Бог десь за горами, а Він тут, серед нас, в Україні. Тому Шевченко у поемі "Сон" пише, як він із дому летить на чужину, описує, яка та чужина. А в нас намагалися прищепити, що "все вокруг мое, наше". А де ж наше? Це наша земля, це наша хата, ось тут ми живемо, тут наші предки. А коли в нашу хату входять так звані “братья”, то треба ще довести, чи вони є браття. У нас оцей комплекс України і Росії, як Ленін і партія – "близнецы-братья", і нації – "близнецы-братья". Не розуміють, хто є українці, хто є русские, хто є білоруси. Це фальшива ідея про колиску трьох братніх народів у Києві абсолютно не витримує наукової критики.

  Мені здається, щоб бути вільними українцями, москалями (росіянами), білорусами, треба знати свої корені і мати своє лице. Бо московські філософи й історики спотворили наше лице, от як Карамзін. Я не кажу про Бердяєва, бо Бердяєв розумів різницю між руськими і українцями. А от звичайний такий приклад. Його добре описав свого часу Горький, коли мандрував, босякував по Молдавії. Я колись читав його "Ярмарку в Голтве". Він там був здивований ось чим. Ці босяки йшли через село і попросили в одній хаті щось їсти. "Хохлушка вынесла им большой кусок хлеба – полбуханца, и еще больший кусок сала". Горький висловив здивування: така щирість і така людяність – жінка поділилася з тими босяками. Але вони пішли далі, ночували за селом під ґамазеєю, де зберігався сільський хліб на випадок голодівки чи засіву, чи комусь треба буде. Просвердлили дірку і наточили собі мішок пшениці. Щоправда, Горький не згадав, чи вони ту дірку хоч заткнули. І пішли далі. Їм дали хліба-сала, а вони зробили зло, крадіжку. От тобі й "близнецы-братья". Мені здається, такого немає у грузинів. У них є національна гідність і повага до інших.

  В.В.Овсієнко: Пане Панасе, а як вам велося в останні роки? Як виникла ідея присудження вам Шевченківської премії? Коли її вам присудили?

  О.І.Заливаха: На моє сімдесятиріччя, 1995 року. Тоді Михайло Горинь видав такий невеличкий буклетик. Свою невеличку статейку дав, добрі слова написав, і УРП висунула мене кандидатом на Шевченківську премію.

  В.В.Овсієнко: А, я пам'ятаю, як ми видавали той буклетик. Це ж було висунення від Української Республіканської партії?

  О.І.Заливаха: Від Української Республіканської партії – на Державну премію імені Шевченка. Підтримала Спілка художників України. Мені прийшло з Києва повідомлення: "Заливаха, ви прийняті членом Спілки художників". Я й заяви не подавав, як колись, коли хотів поступити. А тут я вже й не хотів вступити до Спілки – раптом мені кажуть: у Києві вирішили прийняти вас до Спілки художників. Запропонували мені виставку. Перед тим була виставка у Львові, потім запропонували в Києві.

  В.В.Овсієнко: В музеї Шевченка.

  О.І.Заливаха: В музеї Шевченка. Потім у Каневі.

  В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, як то Рада УРП, що відбулася в Франківську, перевозила ваші картини до Києва, бо не було як їх перевезти. Я, на жаль, тоді не був – щось мені завадило, але на виставку я ходив.

  О.І.Заливаха: На мене впала ласка Божа – я на те й не чекав. Я вже так самодостатньо чувся, і раптом несподівано мене львів'яни запросили приїхати: "Пане Панасе, – я почув, що я пан, – ми тут виставку хочемо у Львові зробити." Потім у Тернополі зробили виставку – якось трошки так чоловік увійшов у такий гарний стан. І тут у мене, як спортсмени кажуть, з'явилося друге дихання.

  В.В.Овсієнко: А я пам'ятаю, коли вам було шістдесят дев'ять років, щось ви були дуже підупали здоров'ям.

  О.І.Заливаха: Я був у лікарні, зі мною щось таке було. Мене обстежували, перекачували кров, лімфу. Я трошки ожив, а був охлялий такий. Я питав у лікарів, що то за хвороба? Кажуть: у вас понизився життєвий тонус. А там такі гарні дівчата, такі дві жіночки у Франківську в лікарні за мною походили, консиліум був, усе обійшлося добре, слава Богу. І тепер уже, коли стелю чую... Ну, не все від людини залежить – все залежить від закодованості від Всевишнього. Отут уже задаєш собі – ось те треба переробити, те зробити, там доробити, те треба сказати. Оце тепер річниця Горської і Світличного. Думаю, поки ще рухаюся, ходжу, то треба приїхати до Києва, побути, подивитися. Нас усе меншає та меншає, тих, кого називають шістдесятниками. Того убили, того убили, той десь відколовся, той десь на периферії. А тепер, слава Богу, з'явилася ця кімнатка,  Музей шістдесятників. У катакомбах Києва. І ніхто не арештовує, до неї можна ходити, можна щось робити. Тому я зібрався і приїхав, тим більше, що гарна погода.

  В.В.Овсієнко: Для художника важливі виставки, і їх було вже немало. А чи публікувалися десь ваші твори?

  О.І.Заливаха: Франківський мистецтвознавець, який закінчив худграф, після виставки у Франківську видав. Щоправда, те видання дуже слабеньке. Коломия видавала. Там не в фокусі, якась халтура. Ви ж бачили це. Кольорові фотографії, текст досить добрий, а репродукції невдалі – чи то технологія, чи то халтура, чи то... Між іншим, я був в Англії з Євгеном Сверстюком – я не бачив там халтури. Ні на дорозі, ні в приміщенні, в архітектурі зовні, на вулиці. Там усе доведено до високої кондиції. У нас є оцей момент розхлябаності. У русскіх є, між іншим, цікаві приказки: "Где бы ни работать, лишь бы не работать", "Работа не волк – в лес не уйдет." В Англії я побачив інший світ.

  В.В.Овсієнко: Це коли ви їздили?

  О.І.Заливаха: Ми були запрошені Українським католицьким університетом – оцей пан Гайдамаха організував, що на радіо "Свобода". Я сорок робіт привіз із Франківська, а тут в аеропорт і літаком туди.

  В.В.Овсієнко: Це було з рік тому, в 1998-му?

  О.І.Заливаха: Так-так, майже точно рік. Дивно було дивитися людей іншої культури. Якось, коли ми виходили з Британського музею, чую – російська мова. Ідуть до Британського музею. Ми з Євгеном пройшлися коло них, але дивне таке емоційне відчуття – не хотілося з ними заговорити, що ми теж із СССР. Ніби свої, але ми різні. Я так пройшовся – русскіе. Про що мені з ними говорити? З албанцями мені було б, може, цікавіше. А ці – ніби браття, але у мене братського почуття до них немає. Коли повернувся з Англії, я перший місяць думав: куди я потрапив? Ну чому в нас не так добре? Оце сміття, запльовано, недопалки валяються – а там нема цього. Які там люди? Як нам треба стати людьми серед народів Європи? Повага, гідність... Як то добре Шевченко написав: гнучкошиєнки, найнижчого ґатунку. Узяти на Голову Верховної Ради Ткаченка! Ткаченко-Гнучкошиєнко, можна писати через риску. І коли та дорога до себе відкриється державі, коли нас відпустять? Але вони не відпустять – я дивлюся на Чечню: как отпускать? "Мы вас завоевали", як мені сказав один на пересилці.

  В.В.Овсієнко: Як то було?

  О.І.Заливаха: То десь на пересилці, коли вже зеків повиводили, а моє купе – знаєте, таке окреме, для політичних... Підійшов начальник цього вагонзаку, глянув на мене й каже: "Слушайте, я почитал ваше дело. Вы же образованный человек. Поймите, мы вас завоевали – что вы можете сделать этими бумажечками? Вы меня поняли?" Звичайно, я подякував йому за відвертість, що він сказав так: "Вперше чую, що нас Росія завоювала". Так ми розійшлися, я подякував йому за відвертість.

  Я вже згадував, як Світличний купив 16 томів матеріалів про РСДРП. Там є ленінський вислів: "Мы Украину взяли из середины, а если бы мы брали в лоб, это были бы бесчисленные жертвы". Тепер те саме – вони беруть Україну зсередини.

  На місцях, крім, можливо, західних областей, де колись Чорновіл був і де ще збереглося щось українське, бо тут ми були під Польщею й Австрією, які не так тисли, як москалі... Тут кажуть, що ми німці, а ви українці – ось ви організовуйте свої університети у Львові, а ми свої. А там, у Дніпропетровську, в Донецьку, в Харкові – москалі-браття кажуть: "Нет, только наше, только на русском языке".

  І оте православ'я взяти, їхню віру християнську. Коли Брусилов прорвався в Карпатах, вони вивезли Шептицького, "дабы не было украинского – будет наша, Русская православная церковь". Вони розграбували храми, повивозили цінності з Софії Київської, вони вбили мого друга Василя Романюка, мого однолітка. Він, Василь Романюк, хрестив Ярему Світличного, я кумував з Вірою Вовк. Романюка пізніше посадили, він відсидів, потім був Патріархом України – він не мав місця де жити, він жив у прохідній келії. Звертався до Льолі Світличної: "Іван помер, там у вас є кімната – може б, ви мені здали за плату, щоб я трошки по-людськи пожив? Бо в мене прохідна келія." А Льоля каже: “Отче, там у мене папери...”

  В.В.Овсієнко: Там усе завалено книгами.

  О.І.Заливаха: Наш Патріарх жив у таких умовах. Покликали його, десь той келейник, що з ним був, раптом зник. І він помер. Поховали біля стін Софії Київської. Москалі мають ключі від Софії Київської, і від Лаври, і ті омонівці... Сверстюк казав, що тільки дерево його врятувало, бо він коло дерева стояв, а вони: "Вы суки, украинцы, мы вам покажем!"

  В.В.Овсієнко: Я там був. Олесь Сергієнко каже, що гукали: "Бей хохлов!"

  О.І.Заливаха: Українці ще не володіють Україною. Тому отця-патріарха України поховали за межами московської Софії Київської.

  В.В.Овсієнко: Так, ми ще поки що під тином...

  О.І.Заливаха: Москва не дозволяє.

  В.В.Овсієнко: Надто підірвані наші життєві сили, бо десятиліттями винищувалися найкращі люди, а залишалися плохі вівці. І коли то з тих плохих овець та виростуть справжні українці?

  О.І.Заливаха: Як нам відродитись – то цікава річ. Як нам оцей хребет малоросійства виправити? Ось мені подарували книжку Юрія Луцького "Від Гоголя до Шевченка". Аналізує українську духовну ситуацію: є гоголі і шевченки, є малороси і українці. І є малороси різного ступеня українськості. Цей комплекс малоросійства, холуйства досі лишився, як у того Голови Верховної Ради.

  В.В.Овсієнко: Так, є холуї, але є при владі й відверті вороги. От, скажімо, пані Вітренко: "Изберите меня – и я стану последним президентом Украины". Вона хоче прийти до влади, щоб ліквідувати українську державу, "упразднить за ненадобностью", як казав колись Салтыков-Щедрин. А ще вона десь, кажуть, у Козятині чи що, сказала: "Западную Украину отдать полякам за картошку". Це сприйнято було за жарт – але це ж кримінал! Це ж намір розчленувати державу – і з такими намірами вона йде на Президента!

  О.І.Заливаха: Вона веде антиукраїнську агітацію і пропаганду – і за це їй нинішній Президент платить гроші.

  В.В.Овсієнко: Замість посадити в тюрму.

  О.І.Заливаха: Я вже комусь казав – здається, Танюкові, – що треба зробити при Верховній Раді психологічну комісію, бо там деякі депутати є придурки, яких треба в дурдом – так, як вони саджали колись генерала Григоренка.

  В.В.Овсієнко: Ну, гаразд. У нас тут є ще стрічки на хвилин двадцять, то, може, ви щось захочете додати. Бо вже друга година, дивіться.

  О.І.Заливаха: Ще мені згадувався Ніколай Осторовський, письменник: “Прожить надо так, щоб не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы”. Щось таке, я вчив у школі. А мені прийшла думка перефразувати його: проживи один раз так, щоб другий раз не кортіло. Мені здається, в тому є сенс: викластися  так, щоб було видно: ця людина жила. 

  Тепер Євген потелефонував до Франківська і каже, що 70-річчя Горської та Світличного. На перше 70-річчя Аллочки й Івана я одержав отаке саме запрошення. Але були якісь обставини, що я не зміг приїхати. То на друге 70-річчя я таки приїхав, незважаючи на те, що став трохи за них старший. Але тішуся, що зустрічаю тут своїх друзів. Нас усе менше. Ми вже старіємо. Я бачу тут покоління, яке колись самотужки об’єдналося було навколо Клубу творчої молоді, що його очолював Лесь Танюк. Тепер у Києві того нема. Молодь якась розгублена. Щоправда, я був утішений, коли молодь страйкувала коло Верховної Ради, заявила, що вона є. Але отого культурного будівництва, того українського духу шістдесятих тепер не чути. Дуже дякую. 

Фото: Опанас Заливаха на березі Дніпра 20.09.99
Автор світлини - Василь Овсієнко