Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

СЕМЕНЮК КЛИМ ВАСИЛЬОВИЧ

07.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

(нар. 4.12. 1929, за документами 20.10. 1931, с. Золотолин Костопільського р-ну Рівненської обл.).

Учасник національно-визвольної боротьби та правозахисного руху.

З селянської родини. Батько 1944 р. був ув'язнений на Колимі за співпрацю з УПА.

1951 р. С. був призваний до Радянської армії, але актований на півроку через хворобу бронхів. 7.03. 1952 р. через військкомат викликаний в обласну поліклініку і заарештований за звинуваченням у розповсюдженні оунівської літератури – за ст. 54, п. 10, ч. ІІ, «антирадянська агітація і пропаганда». Допитували з биттям кулаками, шлангом, рукояткою пістолета, запроторювали до боксика, де С. тримав голодівку протесту. Слідчий допитав 9 односельчан, але доказів не здобув і зі злості порвав протоколи. Рівненський обласний суд на закритому засіданні 23.04 1952 р. ув'язнив С. на 10 р. з конфіскацією майна і позбавив його громадянських прав на 5 р. У сім'ї відібрали останню корову.  С. для постраху кинули в камеру смертників.

10.05. 1952 С. взяли на етап, який пролягав через Львів, Москву, Котлас Архангельської обл. – в управління Печорлаг. У таборі № 11 (Вичегодськ) працював у вагоноремонтному депо. Занедужав на жовтяницю, лікувався в таборі № 12, відтак працював у таборі № 14 на деревообробному заводі, у столярному цеху, в кузні.  

У 1955 р. С. подав скаргу на дії слідства. Комісія ЦК зняла йому 5 р. строку, а з рештою п'ятьма роками він підпав під амністію 1953 р. і через півроку, 9.11. 1955, був звільнений у м. Єлець.

Узяв направлення на Київ, хоча мав намір іти в підпілля. Пересвідчившись у рідному краю, що підпілля вже фактично нема, влаштувався в Києві на «комсомольську будову» – домобудівний комбінат на Теличках, жив у робітничому гуртожитку. Заробітки були мізерні: на роботу ходив у зеківській куфайці, а вийти на вулицю не мав у чому. Покинув роботу, заробляв столярними роботами, однак розрахуватися вдалося лише через прокурора. Влаштувався на ґумовий завод вулканізатором. Робота була затяжка, тому вивчився на майстра-ремонтника, влаштувався за новим фахом на Дарницький шовковий комбінат.

У лютому 1958 р. С. одружився з Марією Дудко. Дочка Людмила народилася у 1959 р., син  Ярослав у 1964.

19.06. 1958 р. у С. був проведений обшук, під час якого вилучено пістолет і малокаліберну ґвинтівку, які він придбав «про всяк випадок». Справу вів заступник начальника слідчого відділу обласного КГБ ппк Касьяненко. Довести «терористичні наміри» слідство не змогло, тому С. звинуватили за ст. 196 КК УРСР «Незаконне зберігання зброї». 29.08. 1958 р. Київський обласний суд засудив С. до 5 р. таборів суворого режиму з подальшою забороною на 5 р. проживати в обласних центрах СРСР.  

У Мордовії С. помилково (бо справу вів КГБ) помістили у політичний табір № 8 (Сосновка), де він зустрів давніх знайомих з Печорлагу. Через тиждень його перевели в лагпункт № 11/2 (Явас), відтак у № 6 (Молочниця), де працював в обслузі, потім у табір № 5 (Ліплей), де його намагалися примусити розвантажувати вагони з лісом. Відмовився, пославшись на інвалідність ІІІ групи (бронхіт). Після 7 діб карцеру послали в лакувальний цех, відтак працював у столярному цеху.

Завдяки інвалідності (вже ІІ група) та у зв'язку зі зменшенням за Кримінальним кодексом 1961 р. максимального покарання за ст. 196 Київський обласний суд 10.10. 1961 р. скоротив термін до 2 р., які він уже відбув. С. звільнили 9.11. 1961 р. – якраз дружина з дочкою приїхала на побачення.

Направлення С. узяв у м. Бровари, що під Києвом, але ні прописатися, ні влаштуватися на роботу не міг місяцями. Сім'я жила на зарплату дружини – 85 крб., 20 з яких сплачуючи за кімнату в гуртожитку. Підполковник Захаров прямо сказав дружині: "У него будущего нет, зачем он тебе нужен? Ты всю жизнь будешь страдать". С. звернувся з гострим листом до М.Хрущова. Нарешті 9.03. 1962 р. Київський обласний суд на тій підставі, що за новим кодексом стаття 196 не передбачає додаткового покарання у формі заборони проживати в обласних центрах, зняв з С. цю заборону і він через прокурора влаштувався на Дарницький шовковий комбінат слюсарем з ремонту ткацького устаткування, де пропрацював 8 р.. Малі заробітки вимусили його разом з братами їздити на сезонні роботи в Кіровоградську обл. Вивчився на кранівника. Працював у БМУ-57 через добу, мав вільний час. Спілкувався з деким із шістдесятників, з учасниками правозахисного руху, мав доступ до літератури самвидаву, зокрема, юрист Володимир Юрченко давав йому працю М.Брайчевського "Возз'єднання чи приєднання?".

1976 р. С. почув по радіо «Свобода» про створення Української Гельсінкської групи та що її адреса – помешкання О.Я. Мешко на Верболозній, 16, відтак про арешти членів Групи. Вирішив, що не має права сидіти, склавши руки, і бути на волі, коли його однодумці в тюрмі. Восени 1978 р. пішов до О.Мешко, яка після арешту голови УГГ Миколи Руденка стала фактичним її керівником. О.Мешко довіряла С., чим він найбільше дорожив. Виконував доручення О.Мешко: передавав допомогу колишнім політв'язням, збирав і переховував інформацію, документи. Тоді заходити до помешкання О.Мешко означало наражатися на небезпеку: її будинок був під постійним наглядом. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. Людей хапали на підході, били, обшукували чи обкрадали в дорозі. Багато разів затримували й обшукували С. Стеження за ним тривало з кінця 1978 р. впродовж шести подальших років. 29.03. 1979 р. С. вийшов від О.Мешко з заклеєним листом до О.Гончара. Міліціонери затримали його, завели в міліцейську кімнату і погрожували, що як буде ходити «на гору Верболозу», то заробить 15 діб за хуліганство. «Я не хуліганю». – «Зараз будеш хуліганити, я складу протокол». Погрожували побити. Листа не відібрали: він уже був у КГБ.

Тим не менше С. відвідав Павла Кампова в Ужгороді, Василя Рубана, дружину О.Бердника Валентину Сокоринську під Києвом, Бориса Ковгара в Києві, супроводжував О.Мешко на суд В.Овсієнка в Радомишль 7.02. 1979 р..

14.05. 1980 р. С. прийшов до О.Мешко – і натрапив на обшук, який провадили майор Плужник, підполковник Петруся, капітан Лук'яненко. Вони викликали додаткову бригаду, яка повезла С. додому і теж провела трус. Наступний трус у нього був 17.12. 1980 у справі Василя Розлуцького з Червонограда. Тоді в нього вилучили три документи УГГ, у т.ч. рукописні тексти «Інформаційного бюлетеня №1, січень 1980 року», «Информационный бюлетень, сентябрь 1980 года», «Судова розправа над членом Української громадської групи «Гельсінки» Юрієм Литвином».  

Коли О.Мешко в 1981 р. заслали на Сибір, то С. листувався з нею.  

На початку 80-х рр. С. почав писати "Звернення до всіх робітників світу". Автор застерігав, що в разі перемоги в їхніх країнах комуністичних партій їх чекає те, що спіткало українців: репресії, злидні, колгоспи. Текст мав 5 розділів, 99 сторінок, датований 12.06. 1984 р.  

Втретє С. був заарештований 26.10 1984 р. Заарештував його полковник Слобоженюк, який 14.05 1980 р. заарештовував В.Стуса, вели його справу майор Лук'яненко і слідчий Селюк, який вів справу В.Стуса. Через 2 тижні, 12.11, «Звернення» С. було вилучене в Олени Лелюх на дачі в Сичівці. За нею давно стежили як за близькою до О.Мешко, поставили в її машину підсушку, через яку й почули ім'я С.. 6.12 в С. удома була проведена виїмка – вилучений радіоприймач як «інструмент вчинення злочину».  

С. участі в розслідуванні не брав: усі його протоколи закінчуються словами «від підпису відмовився». Свідками були притягнуті студенти-юристи М.Лагнюк та О.Морозюк, яким С. дав прочитати роман Л.КОСТЕНКО "Маруся Чурай",  робітники Василь Кострицький (таємний агент КГБ), Леонід Санковський, лікарі Борис Мисюк і Володимир Доля, з яким С. перебував у обласній лікарні в Києві.  

Київський обласний суд під головуванням судді Зубця Г.І. з участю адвоката В.В.Медведчука (від послуг якого С., які В.Стус, відмовився) 4.02 1985 р. звинуватив С., що він від 1975 р. до арешту «поширював серед свого оточення наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також виготовляв, зберігав і розповсюджував з тією ж метою твори такого ж змісту», і призначив С. максимальне покарання за ст. 62, ч.1 («антирадянська агітація і пропаганда») – 7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання. Ці «вигадки» стосувалися порушень прав людини, виборчої системи, насильницької русифікації. В останньому слові С. визнав інкриміновані йому факти, але не визнав свої дії злочинними і сказав: «Буду жити чи ні, я і мертвим прийду свідком на суд праведний!».

Етапом С. возили 1 міс. і 20 днів: Харків, Свердловськ, Перм, Солікамськ, Кизил, знову Свердловськ. Тиждень возили по Уралу трикутником Перм – Солікамськ – Свердловськ. Нарешті зупинили в таборі суворого режиму ВС-389/36, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де він насамперед відбув 15 діб карантину в карцері. Тут в'язні виготовляли деталі прасок. С. не міг виконати норму, що загрожувало додатковим покаранням. Йому допомагав литовський священик Альфонсіс Сварінскас. У цьому ж таборі каралися Степан Хмара, Зорян Попадюк, Ростислав Євдокимов з Ленінграда, Олексій Смирнов з Москва, грузин Дерибадзе. С. страждав від тиску, спричиненого уральським кліматом, серцевого болю, бронхіту. Двічі побував у лікарні в 35-й зоні (пос. Центральний). Однак брав участь в акціях протесту. Зокрема, коли С.Хмара був покараний карцером за незастібнутий ґудзик і оголосив «суху» голодівку, співв'язні підтримали його страйком, за що С. теж був ув'язнений у карцері, де тяжко потерпав від холоду. Смирнов дав йому свого рушника обгорнутися – рушника при обшуку вилучили. Політв'язні різних національностей допомагали один одному продуктами зі свого куцого «ларка», особливо після голодівок, виходу з карцера, де понижений пайок. Це при тому, що пайок робочого в'язня коштував 46 коп. на добу.

У січні 1987 р. політв'язнів групами почали возити в Перм і домагатися заяв про відмову від подальшої діяльності взамін за звільнення. У середині січня повезли на розмови й С.. Він відмовився будь-що писати. Тоді його спецконвоєм повезли до Києва. Два місяці розмови з ним вели кагебісти Гончар, Ільків, представник МВС. З метою психологічного тиску привели на побачення сім'ю, брата і сестер. Тоді С. написав: "Я не зроблю нічого такого, що б могло бути на шкоду Україні".

17.03 1987 р. С. був звільнений за Указом ПВР СРСР від 12.03 про помилування. Дружина відвезла його, геть немічного, в село на Чернігівщину. З поверненням восени до Києва міліція вимагала стати на роботу, але його знову ніде не приймали. Через райвиконком улаштувався кранівником на заводі "Київпродмаш" на Куренівці, де й працював до виходу на мізерну пенсію в 1995 р.

Брав участь у роботі Українського культурологічного клубу, був членом Української Гельсінкської Спілки, потім Української Республіканської партії. 1992 році перейшов в ОУН бандерівського напрямку (КУН Ярослави Стецько). Був учасником Установчих зборах Товариства політичних в'язнів і репресованих 3.06. 1989 р. на Львівській площі в Києві.

За Законом про реабілітацію жертв політичного терору на Україні від 17.04. 1991 р. С. реабілітований у справах 1952 та 1984 рр. До речі, реабілітував той же суддя, який засудив його, Зубець Г.І. (він же засудив В.Марченка фактично до смертної кари – а потім реабілітував його посмертно). За справою 1958 р. С. не реабілітований.

Живе в Києві. Пенсіонер, має дочку, сина, чотирьох онуків.  

Бібліографія.

І.

Семенюк Клим. З камери до карцеру // 3она, № 3 – 1992. – С. 186 – 190.
Семенюк Клим. Про все не розповіси // Зона, №. 8. – 1994. – С. 222–235.
Інтерв'ю К.Семенюка 23.12. 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121198647&w ; http://archive.khpg.org/index.php?id=1120845895&w
ІІ
Інформаційні бюлетені Української Гельсінкської Групи. Упор. О.Зінкевич. – Торонто – Балтимор: Смолоскип. – 1981. – С. 123 – 124.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980 – 1985 рр. – 1985: 1-16, 10-1, 10-31, 10-36, 11-44, 11-47.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Документи і матеріали: В 4 т. / Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю.Захаров, В.В.Овсієнко; – Харків: Фоліо, 2001. – Т.4, с. 13 – 14.
Оксана Мешко. Не відступлюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Харківська правозахисна група; Упор. В.В.Овсієнко, О.Ф.Сергієнко. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 20, 180.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна гру-па; „Права людини”, 2006. – C. 677–682. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120727686
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 576–577; 2-е вид.: 2012 р., – С. 656–657.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 6.03. 2005. Виправлення К.Семенюка 7.04.2005.Останнє прочитання 22.07.2016.

 

Рекомендувати цей матеріал