Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ВИННИЧУК ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

06.07.2005 | Овсієнко В.В. | Юнаки з огненної печі. - Харків: ХПГ, Фоліо, 2003. - С. 144

(нар. 16.08.1954, с. Росохач, Чортківського р-ну, Тернопільської обл. – п. 30.05. 2012, м. Москва). 

Член Росохацької юнацької національно-патріотичної підпільної організації.

З селянської родини. Батько брав участь у національно-визвольному русі. За відсутністю доказів був звинувачений у «саботажі», бо відмовився йти в школу ФЗН (фабрично-заводське навчання). Був ув’язнений у 1949-53 рр.

1970 р. Петро закінчив 8 класів Росохацької школи. Батько розповідав йому про героїчну боротьбу УПА за незалежність. Читав і обговорював з друзями літературу патріотичного спрямування. Юнаки були обурені знищенням пам’ятних хрестів у селі, зруйнуванням церкви та могили січових стрільців. Арешти української інтелігенції 1972 р. підштовхнули їх до створення підпільної молодіжної організації, яка поставила своїм завданням боротися за незалежність.

5.11.1972 р. в лісі на галявині, де раніше зупинялися партизани УПА, в урочистій обстановці – зі свічками, вклякнувши на коліна перед хрестом і образом Божої Матері, – В., Володимир МАРМУС, Володимир СЕНЬКІВ і Петро ВІТІВ склали присягу на вірність Україні. Вони зобов’язалися вважати боротьбу за незалежність найвищим своїм обов’язком. Присягу написав В.МАРМУС. Того ж дня В. разом з В.СЕНЬКІВИМ та В.МАРМУСОМ зірвав два червоні прапори, які були встановлені в селі до Жовтневих свят. Згодом до організації були прийняті Микола МАРМУС, Микола СЛОБОДЯН, Андрій КРАВЕЦЬ, Микола ЛИСИЙ та Степан САПЕЛЯК.

Організація вирішила запротестувати проти арештів української інтелігенції. Обрали дату 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки ІV Універсалом Центральної Ради та 54-ї річниці Злуки УНР і ЗУНР. В. узяв активну участь у підготовці та здійсненні цієї головної акції організації. Зокрема, він придбав шпалеру на листівки, а ввечері 21.01.1973 брав участь у встановленні в м. Чорткові 4 українських національних прапорів та вивішуванні 19 листівок, які закінчувалися гаслами: “Свободу українським патріотам!”, “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, вимогами свободи друку, мітингів і зібрань.

Арешти розпочалися в лютому. В. був заарештований 11.04.1973 р. Упродовж 10 діб заперечував причетність до справи, але, припертий доказами та погрозами слідчого запроторити до психіатричної лікарні, мусив їх підтвердити. Засуджений разом з шістьма іншими членами організації на закритому засіданні Тернопільського обласного суду 24.09.1973 за ст. 64 («участь в антирадянській організації») та 62 ч. 1 («антирадянська агітація і пропаганда») до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Символічно, що під час оголошення вироку раптом погасло світло – присуд, як і присягу, прийняли при свічках, які тримали охоронці.

Карався в таборі суворого режиму ЖХ-385/19, пос. Лєсной Теньгушовського р-ну, Мордовія, разом з М.СЛОБОДЯНОМ. Працював на пилорамі разом з повстанцем Миколою Кончаківським, спілкувався з вояками УПА Дмитром Синяком, Іваном Мироном, Михайлом Жураківським, Романом Семенюком, з о. Денисом Лукашевичем, які сприймали молоде покоління як продовжувачів справи свого життя. Був у колі молодих політв’язнів різних національностей.
Восени 1975 р. етапований до табору ВС-389/37, пос. Половинка Чусовського р-ну, Пермська обл., Урал, де були зібрані майже всі його посправники. Брав участь в акціях протесту, в підготовці інформації на волю про події в зоні. У зв’язку з вилученням пам’ятної листівки (козак, намальований В.МАРМУСОМ) з підписами друзів 5.04.1977 відмовився виходити з зони – його кілька годин тримали в наручниках і винесли на етап живосилом. За це у Свердловську був кинутий у карцер.

30.04.1977 прибув на заслання в пос. Білий Яр Томської обл., звідти направлений у с. Полудьоновка, Разом з засланцем А.КРАВЦЕМ відремонтували покинуту хату, де стали жити. Працювали на фермі.

У серпні 1977 у В. виявилося тяжке зараження крові – це був наслідок примусового щеплення перед етапом. Урятувала його від загибелі Людмила Смишляєва, з якою згодом одружився. Його неодноразово викликали кагебісти за листування з іншими засланцями, зокрема, з В.ЧОРНОВОЛОМ.

У кінці березня 1980 р. В. повернувся у с. Росохач. Узяв шлюб у церкві. Мали синів Миколу 1978 р.н. та Івана 1981. Працював у колгоспі, виїздив на сезонні роботи в Чернігівську та інші області, щоб заробити на хату.

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. брав активну участь у русі за незалежність. Член-засновник Чортківського «Меморіалу», член Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, Республіканської Християнської партії.

Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Указом Президента від 18.08.2006 В. нагороджений орденом „За мужність” І ступеня.

Помер від серцевого нападу в Москві, куди поїхав на заробітки як будівельник.

Бібліоґрафія:

Доповідна записка ЦК КП України Центральному Комітету КПРС про діяльність націоналістичних груп у Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях України. 27 вересня 1973 р. // Національні відносини в Україні ХХ ст.. – К.: Наукова думка. 1994. – С. 418-420.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 142.

Володимир Мармус. Прапори над містом // Тернистий шлях (Тернопіль). – 1998, № 3 (323). – 9 січня; Те ж. // Молодь України. – 1998, № 7 (17638). – 22 січня.

Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 208.

Андрій

Вацик. Ціною власної свободи. // Тернопільська газета. – 1999, № 4 (160). – 21 січня.

Архів ХПГ: Інтерв’ю П.Винничука та його батька М.Винничука 2 та 3 квітня 2000 р.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121121997

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 36 – 66 та ін.

Мармус Володимир. Доля обрала нас: Спогади, документи, статті. – Тернопіль: Принтерінформ, 2004. – С. 76, 92, 94-96, 108, 114, 129-179.

Фантазіє, ти сило чарівна! Відкритий лист дисидента Овсієнка дисиденту (і фантазеру) Сапеляку: http://www.istpravda.com.ua/ukr/articles/2011/08/29/53451/, 29.08.2011 р.

В. Овсієнко. Правда стає історією: http://maidan.org.ua/2012/01/pravda-staje-istorijeyu/. 29.01.2012 р.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 96–98. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120661188

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 105; 2-е вид.: 2012 р., – С. 116–117.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 13.12. 2002. Останнє прочитання 3.08.2016.

 


Рекомендувати цей матеріал