Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПЕТРАШ (СІЧКО) СТЕФАНІЯ ВАСИЛІВНА

06.07.2005 | Овсієнко В.В. | Три повстання Січків. У 2 томах. - Харків: Фоліо, 2004.

(нар. 1.04 1925 в с. Залуква Галицького р-ну на Станіславщині – 09.09 1996, м. Львів).

 

Учасниця національно-визвольного руху, неоголошений член Української Гельсінкської групи.

 

З селянської родини. П'яти років пішла до школи. 1939 поступила в Станіславівську жіночу ґімназію. Навесні 1941 прийнята до вже забороненого більшовиками «Юнацтва», стала чотаркою «Доросту». Влітку 1941 стала симпатиком ОУН. Взимку 1942 помер батько П. через 11 місяців померла спаралізована мама. П. довелося вести господарство. Однак кожного літа бувала на вишколі в юнацьких таборах, одержала медаль за успішне його закінчення. Старші сестри Омеляна та Оля теж були активістки ОУН, у хаті відзначалися національні свята, відбувалися збори, де приймали в ОУН і складалася присяга. 14.10 1942, на Покрову, П. прийнята в члени ОУН, стала звеневою, а згодом підрайоновою, тобто мала в підпорядкуванні кілька сіл.

З наближенням Червоної армії в березні 1944 П. пішла в підпілля. Діяла в Богородчанському, Надвірнянському, Солотвинському, Делятинському районах. Підтримувала звיязок з іншими ланками, не раз ризикуючи життям.  24.08 1944 разом з сестрою Олею вперше заарештована на 6 діб. Коли Жіночу сітку перейменували в Український червоний хрест, основною роботою стала допомога і захист поранених бійців УПА.

У лютому 1946 – другий арешт. Зазнала тортур, та оскільки доказів проти П. не було, перед Великоднем звільнена.  

28.06 (за офіційними документами - 2.07) 1947 втретє заарештована у Станіславі з оунівською літературою. Після тяжких тортур 23.10 Військовий трибунал військ МВС Станіславської області засудив П. за ст. 54-1"а", 54-11 КК УРСР на 10 р. позбавлення волі та 3 р. поразки в правах.

13.11 П. вивезли етапом зі Львова. 5 тижнів у вагоні на мезлім хлібі, без виходку, нестача води. 18.12 етап прибув до Хабаровська. Працювала на лісоповалі на Ургалі за 700 г мокрого хліба і баланду, на сінокосі. Жінки гинули, а П. ніколи не захворіла.

13.11 1949 етапована з порту Ваніно морем на Колиму – її не брала і морська хвороба. Коли прибули в Магадан, там було 4 двоповерхові будинки, підперті стовпами проти вітру. Вיязні, в тому числі жінки, у голоді й холоді, в атмосфері сваволі конвою і начальства за кілька років побудували велике місто, назване  “комсомольською будовою”. П. працювала також на будівництві складів пароплавства.

У травні 1954 П. познайомилася через вікно, яке мила, лікарні з вיязнем Петром Січком. 24.05 1955 П. ухвалою Магаданського обласного суду від 20.05 1955 р. відповідно до Указу ПВР СРСР від 14.07 1954 р. звільнена умовно-достроково від основного і додаткового покарання (тобто вийшла на поселення). 9.01 1956, на Стефана С. одружилася зі щойно випущеним на заслання П.Січком. 15.07 закінчилось її поселення.  22.12 1956 у пос. Стекольний, на 72-му кілометрі від м. Магадана, П. народила сина Василя, якого сповили у вишивану батькову сорочку і благословили на продовження боротьби.

20.03 1957 П.Січко звільнений, і на Великдень сімיя повернулися у с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. 1958 Січки побудували хату в м. Долина й оселилися в ній. 26.07 1960 народився син Володимир, 10.04 1963 – дочка Оксана. П. працює нормувальницею “Сільгосптехніки”.



1974 р. син Василь закінчив школу, та на журналістський факультет Львівського університету не прийнятий як син колишніх політв'язнів. 1975 р. потай вступив на факультет журналістики Київського університету, однак з другого курсу був виключений. Чиняться спроби запроторити його до психлікарні. Родина домагається дозволу на виїзд з СРСР, їхня інформація звучить по радіо “Свобода”.

26.02 1978 син Василь, а 30.04 чоловік Петро стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 6.10 П. з чоловіком та член УГГ вчитель Василь Стрільців були викликані в Долинське відділення КДБ , де їх попередили, що «коли в районі що-небудь станеться в день першої річниці нової Конституції СРСР, то вони будуть негайно арештовані». 3.11 1978 працівники КГБ провели «бесіду» з Січками в них удома. 7.03 1979 ─ 10-годинний обшук у помешканні Січків у справі Олеся Бердника.


10.06 1979, на Трійцю, П. і В. Січки виступили на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі композитора Володимира Івасюка і закликали присутніх підтримати діяльність УГГ. 5.07 вони затримані, причому сина запроторено до Львівської психіатричної лікарні на експертизу, де він провів 40 діб. П. протестує заявами прокуророві Львівської області, Голові Президії Верховної Ради СРСР Л.І.Брежнєву, Комісії Львівської обласної судово-психіатричної експертизи, їздить у Київ до членів УГГ Оксани Мешко та Юрія Литвина.


7.08. 1979 – обшук у домі П., коли там були Оксана Мешко та Михайло Луцик. 14.08 П. у дворі психлікарні випадково побачила сина Василя і дізналася, що він визнаний осудним і заарештований.

5.09 П. надіслала протест до Президії Верховної Ради СРСР, де відкинула наклепницькі вигадки газети «Червона Долина» на її родину (24.09 – редакторові цієї газети).

26.09 закінчилося попереднє слідство у справі Січків за ст. 187-1 КК УРСР ─ "розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад". Передачу синові від матері прийняли, а чоловікові – ні, бо він, мовляв, від передачі відмовився. 13.10 П. зустрічалася в Києві з членом УГГ О.Мешко, у листопаді їздила у справах УГГ до Москви і Таруси.

04.12 1979 потай від родини Львові засуджено Петра і Василя Січків на 3 роки. 11.12 П. разом з сином Володимиром та донькою Оксаною П. мала у Львівській тюрмі одногодинне побачення з чоловіком та сином (з кожним окремо). Син Володимир унаслідок цього був виключений з 3 курсу механіко-математичного факультету Київського держуніверситету і згодом теж увיязнений.

На Різдво 1980 парторг «Сільгосптехніки» погрожував нормувальниці П. звільненням з роботи. 05.02 їй у присутності працівника обласного КДБ винесено попередження про кримінальну відповідальність згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.12 1972, зокрема, заборонено підтримувати зв'язки з членами УГГ,  спілкуватися з О.Мешко. Тоді ж їй сказали щодо сина Володимира: “Державі неви­гідно вчити ворога”.

У звיязку з позбавленням сина і чоловіка побачень і передач, побиттям їх і затриманням листів П. неодноразово звертається з арґументованими заявами до властей, які паралельно передаються за кордон, публікуються там і звучать по радіо “Свобода”. У березні 1980 П. звернулася до Асамблеї ООН, до прогресивної громадськості світу та до жінок-матерів, до всіх зарубіжних об'єднань українок про захист її родини. Тут вона, зокрема, заявляє, що вважає себе неоголошеним членом УГГ.

12.03 в м. Моршині в присутності П., яка поверталася з побачень, заарештовано члена УГГ Зіновія Красівського. 21.03 виключено з університету сина Володимира.

1.04 ─ нові спроби звільнити П. з роботи. Вона звертається за захистом до профспілки та «Робітничої газети». 21.07  П. викликано в Долинський відділ КГБ. У Калуші братові Антонові міліціонер сказав, що згоріла її хата і діти в хаті. У вересні вчинено напад із собакою на 17-річну дочку Оксану. У хаті вночі вирвано віконну раму. 21.09 син Володимир (20 р.) на знак протесту проти незаконного виключення з університету розповсюдив "Заяву про відмову від громадянства СРСР", якою також відмовився від служби в Радянській армії, та "Звернення до студентів світу", у звיязку з чим 6.12  заарештований і 09.01 1981 у м. Долина без участі захисника й обвинувача засуджений  до 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 72 КК УРСР («Ухилення від призову на військову службу»). Мати і сестра випадково потрапили на кінець процесу і морально підтримали його.

10.12 1980 Стефанія Петраш вийшла на пенсію, щоб зосередитися на захисті родини. 1981 року П. загалом 33 рази їздила на побачення до чоловіка й синів та возила їм передачі. Тільки деякі поїздки були успішними, а здебільшого її приїзд призводив до увיязнення їх у карцері. Усім трьом вона посилала по два листи щотижня, тижнями не маючи відповідей. Підтримувала також В.Стрільціва. У серпні 1981 й дочку Оксану «завалено» при спробі вступити на зубний відділ Львівського медучилища. “Я вже не знала, ким у першу чергу журитись”, – писала згодом П., але витримувала шалений натиск.   

3.12 1981, за півроку до закінчення терміну ув'язнення, у ВТК ЕЧ-325/62 УВС Черкаського облвиконкому син Василь звинувачений у "зберіганні без мети збуту наркотичних речовин", 4.01 1982 Приднiпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив В.Січка за ст. 229, ч. 6 КК УРСР на 3 р. ув'язнення в таборах суворого режиму. Матір на суд не допустили.

У січні 1982 на пропозицію Йосифа Терелі П. разом о.Григорієм Будзинським стає співзасновницею Інiцiативної групи на захист Українських Церков.

26.05 1982, за 40 діб до закінчення терміну ув'язнення, чоловікові пред'явлене звинувачення за ст. 187-І КК УРСР. 5.07 в домі П. за постановою прокурора Ворошиловградської області проведено обшук на предмет вилучення його скарг. Вилучено 28 документів. 19.07 судова колегiя в кримiнальних справах Ворошиловградського обласного суду винесла вирок у справі № 2-97 про звинувачення П.Січка у «зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад» і засудила його до 3 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.

1982 дочка Оксана потай вступила в медичне училище в Ризі. Навесні 1983 П. їздила до дочки в Латвію. Тим часом у хаті поставлено підслушку. У кінці березня 1983 – обшук у справі Й. Терелі.

У грудні 1983 звільнився син Володимир, та в червні 1984 його забрано до війська.

Коли 8.02 1985 був заарештований Й. Терелі, у П. провели обшук у його справі.

26.05 1985 звiльненився чоловік Петро, 7.07 син Василь. За обома встановлено адміністративний нагляд на 1 рік.

11.03 1988 чоловік і син Василь відновлюють діяльність в Українській Гельсінкській Групі, паралельно створюють Український Християнсько-Демократичний Фронт. П. – активістка його.

У червні 1988 ─ лютому 1989 П. на запрошення родичів побувала в Канаді, виступила на Світовому Конґресі Вільних Українців у Торонто. Написала на прохання Ніни Строкатої-Караванської перший варіант спогадів. 25.02 1989 митники аеропорту «Бориспіль» відібрали у П. комп'ютер, який вона везла з Канади для УХДП.

У травні 1989, на 10-у річницю загибелі В.Івасюка, УХДП організувала панахиду на Личаківському цвинтарі. Над могилою виступила П.  

Сина і чоловіка неодноразово заарештовували за організацію мітинґів, тоді їх організацію П. брала на себе. 11.06 1989 перший секретар райкому КПУ Р.В. Кондратюк назвав Василя Січка провокатором, «батьки якого вбили в 1949 році Ярослава Галана». На мітингу 25.06 П. заявила, що вони вже в 1947 році були в Сибіру. За «наклеп» на комуніста П. була оштрафована Долинським судом на 300 крб. і півроку не одержувала пенсії. 5.07 в домі Січків відбувся останній, «ювілейний» обшук. Нічого не вилучено. Але Січків ще неодноразово арештовували і били.   

У лютому 1990 П. виступила на зборах українського товариства “Дніпро” в Ризі.

На Покрову 1991 П. наново почала писати спогади «Жіноча доля».

22.01 1992 брала участь у роботі Конґресу українців діаспори в м. Києві.

Померла від раку ободової кишки 09.09 1996 у Львові. Похована на Личаківському кладовищі.

Бібліоґрафія:

Протест Стефанії Петраш-Січко Президії Верховної Ради СРСР. – Свобода (США), 28.02. 1980. 

Звернення Стефанії Петраш до Асамблеї ООН... // Інформ. бюлетень № 2, березень 1980 року. Упоряд. Н.Світлична. Закордонне представництво УГГ. Нью-Йорк, 1981. С. 18─21. 

Стефания Петраш. Жалоба в Верх. Суд СССР... // Материалы самиздата», вып. № 9/81. 6.03.1981, АС № 4228 (4 стор.).

Н.Строката. Січко-мати про суд над Володимиром Січком… // Свобода (США), 27.03. 1981. 

A Family Torn Apart. Comp. By Dr. Nina Strokata, Human Right Commission of Free Ukrainians, 1981.

Інформаційні бюлетені УГГ. Комітет Гельс. ґарантій для України. Упоряд. О.Зінкевич. Торонто –Балтимор: Смолоскип, 1981. – С. 120, 144 – 145, 167.

Українська Гельсінкська Група. 1978 — 1982. Документи і матеріяли. Упряд. О. Зінкевич. Торонто –Балтимор: Смолоскип. 1983. – С. 633─705.

An Appeal by Stefania Petrash-Sichko in Defense of Her Imprisoned Husband. // Smoloskyp № 20-21, March 10, 1983.

Інтерв'ю з П.Січком 4.02. 2000. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121771097&w

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. ХПГ. Упоряд. Є.Ю.Захаров, В.В. Овсієнко. Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1, с.150─153; т. 3, с. 205; т. 4, с. 11, 128─134, 138─139, 146─149.

Три повстання Січків: У двох томах. Т. 1. Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; ─ Харків: Фоліо, 2003. ─ 256 с.; Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи. – 240 с. (За покажчиком)

Жіноча доля. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121775312&w

Архів Петра Січка.

Музей-архів українського самвидаву МБФ «Смолоскип».

Архів Ніни Строкатої-Караванської в Музеї шістдесятництва в Києві.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 549–554. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120660752&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 593–4595; 2-е вид.: 2012 р., – С. 675–576.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 5 – 8.03. 2004. Останнє прочитання 19.07.2016.

Рекомендувати цей матеріал