Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГУБКА ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

20.05.2005 | Овсієнко Василь

(нар. 24.03.1932, хутір Губки (с.Боброїди) Жовківського р-ну Львівської обл. -  п. 11.08.2014, м. Львів)

Учасник національно-визвольної боротьби, Норильського повстання, один з організаторів Українського Національного Фронту.

Батько Г., австрійський офіцер, був сільським війтом, помер у лютому 1942. Старший брат Микола з 1943 р. був станичним, відтак пішов в УПА, брав участь у бою  з більшовиками. Мати, Анастасія Лупій-Губка, 1947 р. за сфальсифікованими даними щодо здачі континґенту була засуджена на 5 р.позбавлення волі і “розкуркулена”. Господарство було зруйноване і конфісковане. 

Г. восени 1945 почав навчатися у Львові в середній школі. Розповсюджував листівки, добував інформацію, пошту, ліки, папір для повстанців. Двічі побував під арештом. На 17-му році життя, 24 жовтня 1948 р., знову заарештований і звинувачений у співпраці з підпіллям. Витримав понад 100 допитів, зазнав тяжких тортур, але ні до чого не признався. Виснажували нічні допити і голод, за спання вдень його кинули до карцеру, де 8 діб тримав голодівку протесту. 

23.07. 1949 р. Військовий трибунал МВС по Львівській обл. засудив Г. за ст.ст. 20-54-1 “а”, 54-10 ч. 1 КК УРСР на 25 р. позбавлення волі з застосуванням Указу ПВР СРСР від 26.04. 1947 р. “Про скасування смертної кари”. Захисника на суді неповнолітнього не було. Після засуду побував у гамівній сорочці, чув голос тюремного лікаря: “Продолжайте, он еще в сознании”. 

Етап до Караганди з шістьма-сімома перевірками щоночі та побоями тривав місяць. Карався Г. в Кенґірі, що входив до управління Степлагу, працював на будівництві. Його особовий номер був СХ-948. Вдавався до втечі, у зв’язку з чим був запроторений до БУРу. Там кілька місяців не працював, зате мав нагоду познайомитися з багатьма активними українцями, зокрема, з Миколою Курчиком, Петром САРАНЧУКОМ, Юрківим, Степаном Гарячим, Іваном Пижем, Ковальчуком Мацепурою, Андрієм Маланюком. До кінця ув’язнення мав “червону смугу” на справі, що означало “схильний до втечі”. Це значно ускладнювало становище в’язня, але й посприяло тому, що 1950 р. Г. опинився в таборі Спаськ (за 40 км від Караганди), у т.зв. “Долині Смерті”, де щороку помирало від голоду та непосильної праці 30 – 32 тис. в’язнів (цю інформацію передали на волю естонці, які працювали в Спаську в трупарні). Опісля перебував у таборах: Актас, Карабас, Чумбайнура управління Карлагу, що знаходилося в Долінці. 1951 р. відправлений у табір, що отримав назву “Січ”, бо там утримувалися лише українці, яких привозили з управлінь Степлаг, Карлаг, Пісчанлаг за спротив своволі “ворів у законі” та “сук” – табірної босячні, яка співпрацювала з адміністрацією. (Політв’язні захитали злочинний правопорядок совєтських таборів, що тримався на співпраці адміністрації з карним світом). Українці в “Січі” організували гуртки вивчення української мови, літератури, історії, створили драматичний гурток. В очищених від кримінального елементу зонах між політв’язнями запанували доброзичливі стосунки. Тут Г. близько зійшовся з Григорієм Пришляком – крайовим провідником СБ, Іваном Куком – братом головного командира УПА Василя Кука-“Лемеша”, з доктором Вітковським – відомим культурним діячем української еміґрації в Харбіні (він помер у “Січі”), Іваном Столяром – окружним провідником, Славком Мартином, який був узятий отруєним газом у криївці, де друкувався журнал “Ідея і Чин”. Там Г. одержав листа і єдиного продуктового пакунка від сестри Галі з Січеславщини, та надалі заборонив їй слати пакунки, бо вона й сама бідувала з дітьми.

1952 р. Г. в складі цілого ешелону в’язнів перекинутий у Красноярськ, а восени баржею їх етаповано по Єнісею в Норильськ, де він провів 10 місяців. Працював на будівництві, де робоча зміна тривала 12 годин.

Весною 1953 р. в таборі № 5 конвоїр дав чергу по мерзлій землі для залякування в’язнів, кулі рикошетом убили в’язня Ковальчука і кількох поранили. Це стало приводом страйку біля 40 тисяч в’язнів. Очолили його представники різних народів, у т.ч. українці Михайло Марушко, Іван Столяр, Євген Горошко, Олег Криса. У 5-й зоні охорона прорубала виходи в дротяних огорожах, але з 5 тисяч в’язнів за зону вийшло (втекло) не більше 300. А 9-го дня 350 офіцерів з пістолетами в руках увірвалися в зону з пожежними машинами, щоб зламати опір. В’язні перерізали пожежні рукави, а самі стали стіною. Затія була нейтралізована. На 14-й день, 6 червня, прибула урядова комісія на чолі з полковником Кузнєцовим. В’язні висунули 13 вимог, зокрема: зняти з одягу номери, з вікон ґрати, з дверей замки, переглянути справи, дозволити побачення, впровадити залікову працю, скоротити робочий день до 8 годин, вивезти з Півночі хворих та інвалідів, звільнити неповнолітніх та засуджених ОСО, дозволити листування більше ніж два листи на рік та ін. Більшість вимог була задовільнена, та через два тижні почали вивозити активістів і почався новий страйк. Непокору в 4-му таборі очолив Євген ГРИЦЯК із групою в’язнів. Озброєні солдати 1 липня увірвалися в 5-у зону, після команди “вогонь” беззбройні в’язні вступили в рукопашну боротьбу з автоматниками. Загинули сотні в’язнів – точна цифра досі не встановлена. 

Після поразки повстання його активісти, в т. ч. Г., потрапили в табір “Надєжда”, відтак у складі тисячі в’язнів його етапували в Красноярськ і транзитом через порт Ваніно відвезено на Колиму. Побував на Холодному, Ювілейному, Аляскітовому, Усть-Умчузі, Фоку та Сусумані, де в тюрмі просидів більше року, потім його тримали в БУРі.

Ухвалою нарсуду Середниканського р-ну Магаданської обл. від 3.09. 1954 р. на підставі Указу ПВР СРСР від 24.04. 1954 р. (“Указ про неповнолітніх”) термін увיязнення Г. був скорочений наполовину. Постановою комісії ПВР СРСР від 21.08. 1956 Г. був звільнений від подальшого увיязнення зі зняттям судимості. Не маючи грошей на подальше облаштування життя, майже рік працював у польовій партії “Дальстройпроекту”.

У серпні 1957 р. Г. повернувся в Україну. Брат і мама винаймали кімнату в рідній хаті, яку змогли викупити через два роки. З великими труднощами Г. влаштувався на будівництво в Кристинополі (Червоноград) на Львівщині, склав екстерном екзамени за 7 – 9 класи, вступив до 10 класу вечірньої школи. Та через 4 місяці його викликали в міліцію і зобов’язали за 24 години залишити межі Львівської області. Влаштувався завскладом швейної фабрики в м. Розділ Дрогобицької обл., де прожив 5 р. Страждав від виразки дванадцятипалої кишки. 

1959 р. ­Г. вступив на заочне відділення Харківського інституту торгівлі, з третього курсу перевівся до Львівського торгово-економічного інституту, який закінчив 1964 р. 1962 р. одружився з Валентиною Кукулівською, родом із Житомирщини. 1963 р. в них народився син Ростислав, того ж року перебралися до Львова. Г. працював завідувачем складу промислових товарів міжобласної бази, потім інженером-економістом на Львівському заводі низьковольтних ламп, був головою профспілки.

Г. спілкувався і вів широке листування з колишніми політв’язнями (Богдан Солончак, Степан Левандович, Федір Жарко – відомий бандурист, Валерій Підмогильний – колишній голова Приазовського крайкому, Богдан Криса, Євген Горошко, Іван Столяр, Олекса Ніценко, Володимир Гурський, Степаняк – член Головного Проводу ОУЕ, Дмитро Сусік, Губерант, Остап Білик, Іван Шиманський, Іван Бучма та багато інших). Багато читав, роздобував літературу довоєнних видань, а також самвидав, зокрема, статті ”Дві українські енциклопедії”, “ З приводу процесу над Погружальським”. Увійшов до кола львівської опозиційної інтелігенції, був знайомий з шістдесятниками Михайлом та Богданом ГОРИНЯМИ, Олександром МАРТИНЕНКОМ, Ліною КОСТЕНКО та іншими.

На початку 1965 р. від колишніх співвיязнів Василя Вардинця та Мирослава МЕЛЕНЯ Г. дізнався про створення підпільної організації “Український національний фронт” (УНФ), яка поставила метою боротьбу за незалежність. На початку 1965 р. познайомився з Зіновієм КРАСІВСЬКИМ. Г. створив у Львові підпільну групу УНФ, яка розповсюджувала машинописний журнал “Воля і Батьківщина” (вийшло 16 чисел). Автором документів “Програмові вимоги УНФ”, “Наші завдання” та більшості статей був лідер УНФ Дмитро КВЕЦКО. Проект програми витікав із положень Програми ОУН(б), прийнятої на III її Зборі 1943 р. Становище України в документах оцінювалося як колоніяльне. Відкидаючи комуністичну доктрину і практику, УНФ пропонував для України незалежний самостійний розвиток у вигляді “народного соціалізму”, дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії. УНФ, у т.ч. й Г., поширював також брошури 1948 року, знайдені в криївці, “Кто такие бандеровцы и за что они борются”, “Бюро інформації УГВР”. 

Зв’язок з керівництвом УНФ Г. підтримував через Івана Могитича (який не був викритий). Обговорював з Зіновієм КРАСІВСЬКИМ, Мирославом МЕЛЕНЕМ, Григорієм ПРОКОПОВИЧЕМ питання вдосконалення форми і змісту журналу “Воля і Батьківщина”, шукав шрифт, щоб видавати його друкарським способом. На 1967 р. до УНФ уже входило до 150 осіб у багатьох областях. Трапилося кілька провалів, КГБ локалізував пошуки УНФ у Галичині. Згодом Г. так оцінив ситуацію: “...якщо всередині організації не буде інформатора, то тільки незначна частина дій організації зможе бути виявлена спецслужбами. Вони можуть знати про зустрічі, навіть теми розмов, але нічого не зможуть довести і на цьому не побудують звинувачення” (І. Губка. У царстві сваволі. Львів, 2000, с. 452).  “Сьогодні ні на одного члена УНФ не можна сказати, що він здав організацію...” (С. 453).

19.03. 1967 р. Г. несподівано відрядили з роботи до Москви. Зразу після повернення до Львова, 27.03. 1967 р., він був заарештований. Під час обшуку нічого не вилучили.

КГБ надавав справі УНФ великого значення, з його лідерами, в т.ч. з Г., розмовляв сам голова КГБ при РМ УРСР В. Нікітченко. Визнаючи, що КГБ погано працює, він пообіцяв: “Не думайте, що ми зробимо з вас героїв, мучеників. Зробимо все, щоб про вас ніхто не знав, будемо судити кожного окремо, без свідків і таємно. Ми не допустимо до розповсюдження всіляких чуток, додумування. Ніхто не знатиме, коли вас засудять, то ж не буде про що говорити” (Там само, с. 448). 

Оскільки Г. не признався до членства в УНФ, то щоб “приховати” Львівську групу, справу Г. вилучили в окреме провадження, статтю 56 (“Зрада батьківщини”) замінили на 64-у (“Організаційна діяльність”). Г. інкримінували розмноження та розповсюдження, починаючи з 1965 р., літератури самвидаву, зокрема, статей “Дві українські енциклопедії”, “З приводу процесу над Погружальським”, журналу УНФ “Воля і Батьківщина”, брошур “Кто такие бандеровцы и за что они борются”, “Бюро інформації УГВР”. 

Під час слідства посилалася виразка, перед судом його мусили підлікувати, але від операції відмовився. Коли ознайомлювався зі справою, не дозволяли робити виписки. 

1.08. 1967 р. Г. засуджений Львівським обласним судом на 6 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 р. заслання за ч. 1 ст. 62 КК УРСР. Здійснюючи настанову В.Нікітченка, суд зняв звинувачення в організаційній діяльності (ст. 64), констатуючи: “По даній справі не зібрано достатніх доказів, що стверджували б існування антирадянської організації Український національний фронт та належність до неї Губки як члена цієї організації... Губка, крім розмов, фактично нічого для удосконалення та більш широкого видання журналу не зробив”. Суд був закритий, лише коли почалося читання вироку (російською мовою) впустили дружину.

Г. возили до Івано-Франківська як свідка на суди Г.ПРОКОПОВИЧА та З.КРАСІВСЬКОГО. 

Покарання відбував у Мордовських таборах № 11 (Явас), № 3 (Барашево) та № 19 (Лєсной).  Працював обліковцем у цеху меблів, на деревообробних верстатах. Мав широке спілкування з політв’язнями-повстанцями (Микола Онишків, Василь ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ, Дмитро Басараб, Василь Якуб’як, Михайло Вітер, Василь Левкович – полковник “Вороний”, Микола Курчик, Іван Кожан), з шістдесятниками (Опанас ЗАЛИВАХА, Богдан ГОРИНЬ, Микола КОЦ, Йосип ТЕРЕЛЯ, Іван ГЕЛЬ, Михайло ОЗЕРНИЙ, Федір Віхоть) з посправниками (Григорій ПРОКОПОВИЧ, Мирослав МЕЛЕНЬ, Ярослав ЛЕСІВ, Василь КУЛИНИН, Микола Качур), а також з Юрієм Галансковим, Яковом СУСЛЕНСЬКИМ, Андрієм Синявським, Михайлом Садо та багатьма іншими.  

На заслання 1973 р. до селища Піровське Красноярського краю Г. везли етапом три місяці. Працював там економістом райспоживспілки, юрисконсультом, звідки був звільнений за доносом), десятником у ліспромгоспі, але згодом на оскарження відновлений на посаді юрисконсульта. Придбав за 200 р. хатину, привів її до ладу. До нього на два роки приїхала дружина Валентина. Переніс тяжку операцію, до тями прийшов на дев’яту добу (сестри приїхали було забрати тіло, щоб поховати в Україні). Вижив і одужав. Місцеве населення і начальство назагал ставилося до політзасланця доброзичливо.

Оскільки тримісячне додаткове утримання під вартою під час етапу зараховувалося як один до трьох, в Україну повернувся восени 1977 р. 4 місяці оббивав пороги різних установ, щоб мати право проживати зі своєю сім’єю.  

1989 р. Г. став членом Української Гельсінкської Спілки, був одним з керівників її обласної організації.

Г. – один із засновників Спілки політичних вיязнів України. На Установчому зיїзді (20 – 21.04. 1991, Львів) обраний її головою. За його ініціативою СПВУ 21.11. 1992 р. обיєдналася зі Всеукраїнським товариством політичних вיязнів і репресованих. Г. був співголовою ВТПВіР.

Г.– один з засновників Конґресу Українських Націоналістів, член Проводу КУНу і Голова проводу Львівської обласної організації. Головний редактор часопису “Воля і Батьківщина” (відновлений  КУНом 1995 р.). Брав участь у підготовці фундаментального дослідження “Український Національний Фронт” (2000 р.), автор книги спогадів “У царстві сваволі” та низки книжок. Член НСПУ, член Українського Інституту Освітньої Політики (Ukrainisches Institut fur Bildunspolitik) у Мюнхені.

Бібліоґрафія:
І.

Українські політичні в’язні і крах більшовицької імперії. Перший (установчий) з’їзд Спілки політичних в’язнів України (20 –21 квітня 1991 р.): Матеріали і коментарі. Відп. за випуск, упорядник Іван Губка. Львів, 2001. 340 с.
У царстві сваволі. Спогади. Частина І. – Львів: Українські технології, 2000. – 608 с.;
Пирятин: перемога і трагедія. – Львів: НВФ “Українські технології, 2002. – 292 с.
Спогади. Частина ІІ. – 2003. – 576 с.
У царстві сваволі (Стежка додому). Спогади. Частина ІІ. – Львів: Українські технології, 2003. – 576 с.
Дорогою боротьби. 2004. – 494 с.
Унівська битва. – 2004. – 140 с.
Правда про Норильськ. – Львів: ВФ „Афіша”, 2005. – 156 с.
Дорогою боротьби (історичні замальовки). Частина І. – Львів: ВФ „Афіша”, 2005. – 576 с.; Дорогою боротьби (переможні бої УПА). Частина ІІ. – 632 с.
Неоплатні борги Росії. Меморіал, 14.02.2006 р. http://memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/suspilna-ocinka/183-ivan-gubka-neoplatni-borgy-rosiji.html
Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах http://oun-upa.national.org.ua/articles/hubka.html
Дорогою боротьби (борці за Україну 1960 – 1990) – Львів: „Афіша”, 2007. – 820 с.
Дорогою боротьби (Лицар Служби Безпеки [Григорій Пришляк]). – Львів: „Афіша”, 2009. – 612 с.
Дорогою боротьби («Сіроманці» – курінь окремого призначення). Ч. VІІІ. – Львів: ТзОВ „Афіша”, 2011. – 564 с.
Дорогою боротьби (Силою і зброєю!). – Львів: ТзОВ „Афіша”, 2012. – Ч. ІХ. – 584 с.
ІІ.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 74 – 75.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 105 – 140.
Юрій Зайцев. Ідея і чин Українського національного фронту. // Воля і Батьківщина, Львів, Український часопис, 1997, № 2.— С. 26-34.
Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 373 – 384, 485 – 493 та ін.
Нескорене покоління. – Львівська МО КУН (без дати). Передмова М. Якубовської. – 36 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 188–194. http://archive.khpg.org/index.php?id=1116580743.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 179–181; 2-е вид.: 2012 р., – С. 186–198.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 7.06.2004. Останнє прочитання 5.08.2016. 

Рекомендувати цей матеріал