Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

19.05.2005 | Борис Захаров

Людмила Алексєєва вважає сполучною ланкою між національно-визвольним і демократичним рухом Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка була створена у Львові 1959 року. Головним її ідеологом і засновником був Левко Лук’яненко, який народився на Чернігівщині, закінчив юридичний факультет Московського університету і працював у Львівській області в Радехівському райкомі КПУ. Вони разом із партійним працівником Степаном Віруном на початку 1959 року вирішують створити організацію, метою якої буде сприяння виходу України зі складу СРСР. Невдовзі до них приєднуються Василь Луцьків та Олександр Лібович. У 1960 році Левко Лук’яненко знайомиться з адвокатом Іваном Кандибою і залучає його до організації. До неї також увійшли Йосип Боровницький та Іван Кипиш. Іван Кандиба запропонував зібратися у нього на квартирі 6 листопада 1960 року. На зібранні були присутні Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, а також слухач обласної партійної школи М. Ващук, який, як виявилося потім, був стукачем. Обговорювалася програма, складена Л. Лук’яненком.

Іван Кандиба згадує: “Виступив Лук’яненко спочатку. Потім я. Я сказав приблизно такі фрази, що викликали тоді навіть між нами непогодження: "Проект програми взагалі я схвалюю. Але мені не подобається те, що то на базі марксизму-ленінізму вона побудована." А тоді Вірун мені зразу таку репліку каже: "Без марксизму-ленінізму дальше, як до Києва, не дійдеш." Ну, такий собі конфлікт. І якраз Левко тоді записував свого роду нотатки. Вони так і називаються: "Нотатки на зборах шостого листопада". Потім у справі фігурували… Значить, вирішили все-таки замінити цю програму… І доручили знов-таки Лук’яненку в іншій формі це подати”[1].

У новому варіанті програми УРСС головним завданням організації була ненасильницька боротьба за громадські права в Україні, за національні та культурні права, за економічні права тощо. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму. “Знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасною радянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їх вождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…”[2]

Наступний збір мав відбутися 22 січня 1961 року. Але перед тим – 20 січня 1961 року почалися арешти, першим був заарештований І. Кандиба.  Левка Лук’яненка заарештували 21 січня. Нова редакція Програми УРСС так і не була записана, і у справі фігурувала лише у згаданих “Нотатках”. А ось старий проект програми УРСС був вилучений і став головним матеріалом, на якому базувалося обвинувачення. З членами УРСС розправилися, як розправлялися саме з націоналістичними організаціями. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, яка була пізніше за касацією замінена на 15 років таборів, І. Кандиба одержав 11 років, а інші отримали по 10 років таборів. І. Кипишу та Й. Боровницькому за касацією зменшили терміни до 7 років.

Усі члени УРСС мали вищу освіту, більшість з них була юристами, тому в літературі справу УРСС називають ще “справою юристів”. Вони хотіли виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції, радянських законів.

Георгій Касьянов вважає, що програма УРСС перегукувалась з ревізіоністськими течіями у комуністичних партіях Заходу та Східної Європи, а також була продовженням ідейних пошуків українських соціалістів початку ХХ сторіччя. Анатолій Русначенко відзначає, що проект програми носив усезагальний характер і охоплював майже всі сфери життя суспільства, чого не було в інших програмах. Юрій Данилюк та Олег Бажан вважають УРСС організацією “націонал-комуністичного спрямування”. З термінологією останніх авторів важко погодитись. По-перше, незважаючи на марксистські засади, програмні документи УРСС пропагували ідеї прав людини, прав нації, а “червоний наліт” був викликаний тільки особистим досвідом, освітою, оточенням членів УРСС, і цей наліт дуже швидко зник, наче його й не було. До того ж, деякі члени УРСС не сприймали комуністичної ідеології, як, наприклад, Іван Кандиба, а інші в першу чергу збирались використовувати марксизм-ленінізм як щит, як інструмент пропаганди, і це добре видно і з програмних документів УРСС, і зі спогадів самих дисидентів. По-друге, термін “націонал-комуністичний” дуже нагадує “націонал-соціалістичний”, “червоно-коричневий” тощо.

Хоча ця організація діяла недовго і небагато встигла зробити, УРСС можна вважати першою саме дисидентською організацією і за засобами боротьби, і за метою. Більше того, вона була дуже близькою до майбутнього українського правозахисного руху, до якого пізніше і приєдналися найактивніші члени УРСС.

[1] Аудіоінтерв’ю з І. Кандибою. – Взяте В. Овсієнком // Архів ХПГ, 1998. – С. 7.

[2] Русначенко. А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. /Документи і матеріали /Розширений проект програми Української робітничо-селянської спілки. – К .: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С. 394.

Рекомендувати цей матеріал