СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА

 739920.04.2005

автор: С.Карасик

СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА (нар. 8.11.1936, с. Половинкине Старобільсь-кого р-ну, Луганщина – п. 8.08.2006, м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США)

Учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, член Закордонного представниц-тва Української Гельсінкської групи, редактор-укладач "Вісника репресій в Україні“ (США), лауреат премії ім. Т.Шевченка.

1953-58 закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення ук-раїнської мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Крас-нодоні, бібліотекарем.

З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподар-ського технікуму, редактором видавництва "Радянська школа", науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.
Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном СВІТЛИЧНИМ, зіг-рав величезну роль у житті не тільки "шістдесятників". Там С. здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею А.ГОРСЬКОЮ.

Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам’ятника Т.Шевченку С. серйозно зацікавився КГБ. 08.11.1967 С. разом із братом, І.ДЗЮБОЮ, Л.КОСТЕНКО послали лист-протест П.Шелесту, у якому кваліфікували процес над В.ЧОРНОВОЛОМ як порушення елементарних процесуальних норм, як "особисту помсту, розправу наділених владою лю-дей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право". Була на суді В.ЧОРНОВОЛА 15.11.1967. 1968 звільнена з роботи.

У грудні 1970 у м. Василькові Київської обл. разом з Є.СВЕРСТЮКОМ С. знайшла забиту подругу-художницю А.ГОРСЬКУ, організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.

Після "січневого покосу" (арештів інтеліґенції) 1972 р. С. майже щодня викликали на допити в КГБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КГБ "арґументом" слідства. За місяць до арешту на черговому допиті С. ого-лосили про арешт і зажадали написати, кому вона доручає виховання дитини.

"Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини", – такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу, сумнозві-сний Пархоменко, заявив: "Ми даємо вам ще добу – подумайте добре". Жодному його слову не повірила. Потім з’ясувалося, що в цей день був арештований І.ДЗЮБА і прове-дено багато обшуків, у тому числі й у С.. Вилучили працю В.СТУСА "Феномен доби", книжку А.Авторханова „Технология власти”, вірші, статті, вирізки, листи — усього 1800 одиниць.
Заарештували С. 18.05.1972. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братовóї (брáтової дружини) Леоніди СВІТЛИЧНОЇ родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.

Майже рік С. провела в ізоляторі КГБ на Володимирській. На провокаційні запитання слідчого відповідала: "Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене". У протоколах слідства є таке: ”Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що Кон-ституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літера-туру, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письмен-на і невідомо, що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна”.

23-24.05.1973 засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антира-дянська агітація і пропаганда”) на 4 р. таборів суворого режиму.

Покарання відбувала в сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія, в «установі» ЖХ-385/3-4. Разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах, го-лодуваннях. За місяць до кінця терміну С. повезли в Луганськ вибирати місце проживан-ня, фактично "заслання", але вона твердо вирішила повернутися в Київ.

Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за "дармоїдство". Жила з сином у братової Л.СВІТЛИЧНОЇ, яку реґулярно штрафували за "порушення паспортного режиму". Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою роз-правою над Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, П.ГРИГОРЕНКОМ, В.ЧОРНОВОЛОМ, В.СТУСОМ, С.ШАБАТУРОЮ та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: "Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору".

У 1977 С. запропонували вступити до УГГ. Відмовилася, відповівши: "Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фіґуру-вати, бо не бачу в цьому особливого сенсу". Один з меморандумів УГГ називався „Про долю Надії Світличної”.

1977 вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30.12 С. пред’явили попередження за Указом ПВР від 25.12.1972.

На "відкритому" судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові Київської обл. над М.МАТУСЕВИЧЕМ і М.МАРИНОВИЧЕМ була свідком. Щодо її показів у ЦК КПУ на-дійшла така інформація: "Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди".

У травні 1978, “не порушивши адміністративного нагляду, на власнім кріслі-ліжку вродила козака Івана...”

12.10.1978 виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Іван-Павло ІІ, а 08.11 того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.

З 1980 С. брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся ін-формація про репресії в Україні. До 1985 С. реґулярно видавала "Вісник репресій в Укра-їні" (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. С. працювала в Українській редакції Ра-діо "Свобода”. Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись на-шкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого лі-тературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи. Вела радіожурнал для жінок „Журнал надії”, до якого крізь шум глушителів прислухалася вся Україна. 12 років розповідала про найкращих – репресованих – людей України.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, С. вчинила справжній подвиг. Це була неймові-рно тяжка, каторжна робота. Саме С. ми зобов’язані підготовкою до друку книги В.СТУСА "Палімпсести". Вона впорядкувала книжки Я.ЛЕСІВА „Мить”, Миколи РУДЕНКА „За ґратами”, Миколи ГОРБАЛЯ „Коломийка для Андрійка”, Гелія СНЄГІРЬОВА „Твори”, брошуру Ю.ЛИТВИНА.

1990 С. приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкоґніто на Майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: "Я сита з багатої країни, а вони голодують". Тоді ж подумала: “Діти гідно продовжують традиції шістде-сятників... Україна прокинулася".

Після смерті брата Івана разом з його вдовою Л.СВІТЛИЧНОЮ підготувала до друку книжку його віршів “У мене – тільки слово” (вийшла 1994) і книжку спогадів про І.СВІТЛИЧНОГО “Доброокий” (видана в 1998), книжку його листів з табору.

С. проживала в м. Ірвінґтон, останнім часом в м. Матаван, штат Нью-Джерсі, працю-вала в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґувала жіночий журнал "Віра". Зібрала вели-чезний архів, який, утім, потребує впорядкування. Збирала кошти на пам’ятник О.МЕШКО та її матері Марії, на Козацький хрест „Убієнним синам України” в урочищі Сандармох (Карелія). 2003 р. була учасницею паломництва в урочище Сандармох та на Соловки. Її присутність в Україні була явна.

С. присуджена премія В.Стуса 1992 р.. 1994 Н. та І.СВІТЛИЧНИМ присуджена дер-жавна премія ім. Т.Шевченка. Свою частку премії віддала на створення „Музею шістдеся-тництва” в Києві, який вона започаткувала 1992 р.. Указом Президента України від 26.11.2005 р. С. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Померла в США 8.08.2006, похована 17 серпня на Байковому цвинтарі в Києві.

Указом Президента від 8 листопада 2006 року за громадянську мужність, самовідда-ність у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці ство-рення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод посмерт-но нагороджена орденом «За мужність» І ступеня.

Бібліоґрафія:
І.
Заяви УГГ, ЦК КПРС // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінк-ських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т. 2. – С. 54-55; Від упорядни-ка Інформбюлетеня № 4. – Т. 3. – С. 150-151.
“Подарунок” на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28). – 1991, 1 червня.
Родинний спогад // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Упорядники Леоніда і Надія Світличні. – К.: Видавництво “Час”, 1998. – С. 9-19.
Інтерв’ю з Н.Світличною 23.09. 1998. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121767765&w ; Жайвори в тенетах. Недруковане в Україні інтерв’ю з Надією Світличною // Березіль, № 1-2 / 2007. С. 130–158.
„...Хотіла б бути просто християнкою” / Розмову провели і записали Раїса Лиша і Юрій Віташ. – Наша віра, № 11 (127). – 1998. – Листопад.
Іван Світличний. Голос доби. Кн. 1: Листи з “Парнасу” / Упорядн. Л. Світлична. – К.: Сфера, 2001. – 544 с.
Тюремне вічко в церкві // Віра, № 4 (122). – 2003. – Жовтень–грудень. – С. 13-15.
Жайвори в тенетах. Недруковане в Україні інтерв’ю з Надією Світличною. Записав Василь Овсієнко 23 вересня 1998 року / Березіль, 2007. – № 1-2. – С. 130 – 158.
Іван Світличний. Голос доби. Кн. 2: Голос доби / Упорядн. Л. Світлична, Н. Світлич-на. – К.: Сфера, 2008. – 424 с.
Світличний І. О., Світлична Н.О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упорядкув. М. Х. Коцюбинської та О. І. Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. – К.: Грамота, 2008. – 816 с., іл.. (Серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).
ІІ.
Хроника текущих событий.— Амстердам: фонд имени Герцена, 1979, вип.1-15.— С. 28, 151.
ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 41.— С. 44, , вип. 43.— С. 107; 1977, вип. 44.— С. 63, 120; вип. 45.— С. 22; 1978, вип. 48.— С. 22, 94, 126, 128.; вип. 49.— С. 9-11.
Інформаційні бюлетені Української Гельсінкської Групи. Торонто – Балтимор: Смоло-скип. – 1981. – С. 30, 31, 36, 38, 39, 40, 41, 74, 100, 118, 172,183.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської гру-пи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 1, 2, 3, 4; 1982: 6-1; 1984: 9-24; 1985: 3-18 7/8-1.
Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 9, 11-14, 59, 62, 88, 342, 366, 374, 442, 446, 521, 606, 780, 963.
Вести из СССР.— Мюнхен: Права человека, 1988. – 5/6-45.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 11, 73, 74, 126, 127, 163, 164, 171, 172.
Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 22-23.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 146, 153, 223, 262.
О.Климчук. Як не зігнешся, то не зігнуть.— Україна, 1992, № 12.— С. 4-7.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 3, 7, 22, 25, 30, 34, 26, 40, 60, 125, 144-146, 148, 177, 180; Т. 2. – С. 54-55, 92, 100-103, 116, 132, 137, 165-166 170; Т. 3. – С. 68, 96-97, 100, 102-103, 151, 180; Т. 4. – 10, 80-81, 123, 127, 188, 200, 242-243.
Олексій Неживий. Надія Світлична: штрихи до портрета // Літературна Україна. – 2003. – 16 січня.
Надія Світлична: штрихи до портрету // Літературна Україна, №1. – 2003, – 16 січня. Те ж: Свобода, № 18. – 2003. – 2 травня; Те ж: Свобода. – 2003. – 2 травня.
Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківсь-ка правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 9, 76, 79-80, 82-83, 87, 94, 114, 121, 123.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 663–667. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995960
Та, що світила всім. Листи, статті, спогади / Упор. Людмила Огнєва. – Донецьк: «Норд- Комп’ютер», 2009. – 108 с.
До 80-річчя з дня народження Івана Світличного. – Луганськ: Глобус», 2010. – 340 с.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінке-вича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 563–565; 2-е вид.: 2012 р., – С. 642–645.

Софія Карасик, Харківська правозахисна група.20.04.2005. Доповнення 8.08. 2006. Останнє прочитання 22.07.2016.