Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

СВІТЛИЧНА (ТЕРЕЩЕНКО) ЛЕОНІДА ПАВЛІВНА

20.04.2005 | В.Овсієнко за розповідями Л.Світличної

СВІТЛИЧНА (ТЕРЕЩЕНКО) ЛЕОНІДА ПАВЛІВНА (нар. 02.04.1924 р. в Києві – п. 18.02.2003, Київ)

Була зигзицею. Ладою.
(Іван Світличний)

Народилася в Києві біля гори Хоревиця. Батько – студент-архітект, мати – домогоспо-дарка. Хрестили в автокефальній церкві Покрови на Солом'янці.

Перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки. На могилу матері Мазепи і могили воїнів полку імені Бог-дана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, Льоля (так рідні та друзі називали її все життя) приносила польові квіти.

У 1929 закрили монастир. С. казала, що все життя чула дзвін-крик дзвонів, скинутих із дзвіниці. У 1936 скрізь знищували церкви – Богородицю Пирогощу, Богоявленський собор Братства, Церкву Різдва Богородиці, у якій відспівували Шевченка...
Початок шкільної науки збігся з голодомором. Ідучи до школи, бачила померлих. Що-би врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки і навіть оклад ікони в “Торгсін” (“Торгівля з іноземцями”). Від голоду померли дід і багато родичів. Почалася епі-демія тифу.

Після вбивства С.Кірова, що стало приводом для знищення української інтеліґенції, почала читати ґазети; про процес СВУ – Спілки визволення України – чула розмови батьків; заарештували багатьох знайомих.

1937 рік... Щезають найкращі вчителі, заарештовують батьків багатьох учнів. Дітей за-бирають у дитячі будинки – під бравурні марші з приводу сталінської конституції. У школу Леоніди перевели паралельний клас з єврейської школи, з'явилися учні з польської та німе-цької шкіл – у 1938 закривали школи нацменшин.

Передвоєнні роки, фінська війна... Навіть із вузів мобілізують молодь. У старших кла-сах середніх шкіл і вузах впроваджують платню за навчання, хто бідніший – змушений по-лишити навчання. Черги за продуктами, замаскована карткова система – хліб і молоко в об-меженій кількості розносять по квартирах.

Перший день війни застав Леоніду, першокурсницю Будівельного інституту, на геоде-зичній практиці. Через півтора місяця німецькі війська були під Києвом. Володимирська ву-лиця біля НКВД засипана горілим папером. Усіх старших 16 років ганяли “на окопи”, які ні-мці спокійно обійшли. А за тиждень до приходу німців влада клялася ніколи не здати Києва.

20.09.1941 німці ввійшли у Київ. Бабин Яр, голод, грабунки, відправляють на приму-сові роботи в Німеччину. Рятуючись від Німеччини, Леоніда стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних за німців вузів.

У вересні 1943 німці вигнали залишки населення з Києва. Не було поблизу ні родичів, ні знайомих. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, Леоніда з мамою поверну-лася додому у Фролівський монастир. “Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, – одна з найстрашніших згадок у житті”, – розповідала С.

1944 Леоніда відновилася в Будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації як медсестри до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо важко було під час голоду 1946-47. Трохи рятували “другі гарячі” – каша, яку давали в сту-дентській їдальні, і кварта молока, яку відривала від себе хрещена Леоніди.

У 1948 закінчила інститут і мусила їхати у Красноярськ-20. Аспірантура їй не світила, бо залишалася на окупованій території. Правдами-неправдами залишилася в Києві, проекту-вала київські мости (чи не парадоксально: перебування на окупованій території не стало цьому на заваді). Згодом вступила в аспірантуру Інституту будівельної механіки АН УРСР. Але вдома працювати було ніяк – працювала в “академці” – бібліотеці ім. В.Вернадського. Там познайомилася з Іваном СВІТЛИЧНИМ. У 1955 вони збиралися одружитися, але через смерть Іванового батька відклали на рік. Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімна-тці мами у Фролівському монастирі, де жила ще й сім’я брата – 6 осіб на 14 кв. м.

Після закінчення аспірантури С. працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати. Але вони були молодими, були оптимістами. Іван із притаманним йому харизматичним лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій. С. ніколи лідером не була, але з притаманною їй з дитинства самостійністю (ще в школі вчи-ла інших) забезпечувала сім’ї надійні тили, була “ґарантом будем-перебудем”, як писав у присвяченому їй сонеті Іван. Без такого тилу страждала громадська діяльність, а сімейні не-згоди часто використовував КГБ.

Пережила обшуки 1965, 1969, 1972 рр., 8-місячний арешт чоловіка 1965-66 рр. Після другого його арешту 1972 р. звільнена з викладацької роботи на кафедрі опору матеріалів Будівельного інституту.

Чим могла, допомагала родинам в’язнів. Деякий час С., Віра ЛІСОВА, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА були розпорядницями Громадського фонду допомоги політв’язням і їх-нім родинам (фонд О.Солженіцина) в Україні. І, звичайно ж, допомагала морально й мате-ріально ув’язненим Іванові та Надії СВІТЛИЧНИМ, свекрусі та синові Надії Яремі, якого пі-сля арешту матері розшукала в яслах у Ворзелі і передали бабусі на Луганщину.

Вийшовши на пенсію, з червня 1979 р. майже постійно була з Іваном на засланні у с. Усть-Кан Горно-Алтайської обл., з лютого 1980 – у с. Майма. Коли 1981 в СВІТЛИЧНОГО стався інсульт, 9 місяців провела з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця терміну (його, всупереч людським і Божим законам, не комісували) жила з ним у гуртожитку серед алкого-ліків і повій. У січні 1983 привезла чоловіка в Київ. Він з трудом пересувався, не міг читати, з труднощами говорив: дружина скоріше вгадувала його думку. З квартири на 5-му поверсі його не можна були вивезти на прогулянку – не було ліфта. Починаючи з 1986 З.КРАСІВСЬКИЙ щоліта забирав Світличних до себе в м. Моршин. З жовтня 1989 С. не розмовляв і не рухався, потребував особливого догляду. 1991 вдалося обміняти квартиру, та вже було пізно: 25.10.1992 І.СВІТЛИЧНИЙ помер.

1989 разом з Іваном підготувала до друку книжку “Серце для куль і для рим”, яка ви-йшла в 1990. Після смерті Івана разом з його сестрою Н.СВІТЛИЧНОЮ підготувала другу книжку – “У мене – тільки слово” (вийшла 1994) і книжку спогадів “Доброокий” (видана в 1998). Упорядкувала книжку листів І.СВІТЛИЧНОГО (вийшла 2001 р.).

Похована С. поруч з чоловіком на Байковому цвинтарі в Києві.

Бібліографія:
І.
І.Світличний. Серце для куль і для рим. Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. / Переднє слово Дзюби І.М. – К.: Радянський письменник, 1990. – 581 с.
І.Світличний. У мене – тільки слово. Упоряд. та приміт. Л.П.Світличної, Н.О. Світлич-ної. – Харків: Фоліо, 1994. – 431 с.
Перший день «Великого погрому» // Час, 10.01.1997. http://archive.khpg.org/index.php?id=1455524017&w
Л.Світлична. Поруч з Іваном // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Упорядники Леоніда і Надія Світличні. – К.: Видавництво “Час”, 1998. – С. 20-60.

Інтерв’ю Л.Світличної 17.01. 1999. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121766882&w; http://museum.khpg.org/files/photos/1455525332.jpg
І.Світличний. Голос доби. Кн. 1: Листи з “Парнасу” / Упорядн. Л. Світлична. – К.: Сфера, 2001. – 544.
Л.Світлична. Зойк дзвонів. – Наша віра, № 1 і 3 (177 і 179). – 2003. – Січень, березень.
Іван Світличний. Голос доби. Кн. 2: Голос доби / Упорядн. Л. Світлична, Н. Світлична. – К.: Сфера, 2008. – 424 с.
Світличний І. О., Світлична Н.О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упорядкув. М. Х. Коцюбинської та О. І. Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. – К.: Грамота, 2008. – 816 с., іл.. (Серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-5, 1-17, 3-17; 1981: 4, 9.
Тарас Марусик. Гаснуть смолоскипи нації… // Дзеркало тижня, № 10 (435). – 2003. – 15 березня.
В. Овсієнко. Пам’яті Леоніди Світличної // Літературна Україна, №10 (5003). – 2003. – 6 березня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 668–671. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995388&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 566; 2-е вид.: 2012 р., – С. 645–646.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитання 22.07.2016.

 

Рекомендувати цей матеріал