Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

МОРОЗ ВАЛЕНТИН ЯКОВИЧ

19.04.2005 | І.Рапп

 

 

 

(нар. 15.04.1936, с.Холонів, Горохівського р-ну, Волинської обл.)

Відомий діяч українського національного руху, один з найрадикальніших його представників. 

М. народився в селянській сім’ї.

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював тоді завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 р. таборів. Карався в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його "Репортаж із заповідника імені Берія".

М. вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І.ДЗЮБУ, Є.СВЕРСТЮКА, А.ГОРСЬКУ. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І.ДЗЮБИ "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

Після звільнення в 1969 пише статті "Серед снігів", "Хроніка опору", "Мойсей і Датан", які з’явилися в самвидаві і були прийняті українською інтеліґенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І.ДЗЮБИ, а також міркування про національну ідентичність). То більше новий арешт М. 01.06.70, особливо ж закритий судовий прцес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок (14 років!) за тією ж ст. 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру неґативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами.

Вище згадані статті були інкриміновані М. як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив був слідство щодо "Репортажу з заповідника імені Берія", а тепер за цю працю він був звинувачений.

Коли 17.11.70 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. М. заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв’язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які поясненння. Свідки В.ЧОРНОВІЛ, І.ДЗЮБА, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі М. Термін покарання, визначений судом, — 6 р. спецтюрми, 3 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтеліґенція дуже різко відреаґувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

М. відбував тюремне ув’язнення у Владимирській в’язниці, його утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього, а один так порізав М. живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 01.07.74 М. розпочав безтермінову голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку М. як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині М., що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22.11.74 М. припинив голодівку і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну М. відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодівках і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні і т.п.. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в’язнів, у тому числі й М., призвели до створення в 1977 на Мордовському „спецу“ (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В.РОМАНЮК, Е.КУЗНЄЦОВ і Д.ШУМУК. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнания гуманітарних прав особи між в’язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв’язнів.

Комітет виніс суровору догану М. за поведінку, не гідну статусу політв’язня. М. винуватили в розпалюванні національної ворожнечі (особливо щодо росіян і євреїв), у неповазі до поглядів товаришів по нещастю. Антисемітська позиція М. кидала тінь на українських дисидентів, які складали в таборі більшість, і завдавала шкоди демократичному рухові взагалі, бо на Заході ім’я М. було дуже популярне. Комітет вимагав піддати в’язня М. загальному бойкоту і не згадувати його імени в самвидаві та інших матеріялах.

Нарешті після 5-місячної голодівки в 1979, під тиском світової громадськости, влада мусила обміняти М. та ще чотирьох дисидентів на двох радянських аґентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п’ятьох політв’язнів - О.ГІНЗБУРҐА, Г.ВІНСА, В.МОРОЗА, М.ДИМШИЦЯ та Е.КУЗНЄЦОВА - на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни.

01.06.79 у М. закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 р. заслання.

За кордоном М. зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991). Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість. Із плином літ, принаймні судячи з інтерв’ю М. 1991, він став м’якшим і терпимішим.

Жив у Канаді, працював радіожурналістом, приїздив на батьківщину з лекціями "Україна XX століття".

З січня 1991 М. живе у Львові. У 1991-93 професор, завідувач кафедри українознавс-тва в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова. З 1993 – професор кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладач політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. 

М. – автор біля 30 книг. У день свого 80-річчя, 15.04.2016 р., М. презентував третю книгу трилогії «Україна у двадцятому столітті».
Син Валентин, 1962 р.н., – працівник радіо „Свобода” (Прага).

Бібліоґрафія:
I.
Report from the Beria Reserve. The protest writings Valentyn Moroz a Ukrainian political prisoner in the USSR. Edited and translated by John Kolasky, – Toronto Canada: Peter Martin Associated Limited, 1974. – 162 p.
Есеї, листи, документи. – Видавництва «Сучасність», 1975. – 288 с.
Мойсей і Датан. Есей. Передмова Марти Гарасовської. – Торонто–Балтімор: Смолоскип, 1978. – 52 с.
В.Мороз, історик: “Не любить” (Інтерв’ю) // Україна, 1991, № 8.— С. 14-16.
Україна у двадцятому столітті. Етап перший 1900-1920 рр. – Л., 2005; Книга друга 1920-1953 рр. – Л.: Ліга-Прес, 2012; Книга третя 1953 – 2000. – Л.: Ліга-Прес, 2016.
II.
В.Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіал, 1991.— С. 216–218.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника.— 1974, вип. 32.— С. 46-47, 82, 89, 93, 96; вип. 33.— С. 55, 58; 1976, вип. 40.— С. 78-79, 84, 86; вип. 41.— С. 32; 1977, вип. 45.— С. 35, 36; вип. 47.— С. 98; 1980, вип. 53.— С. 7, 99, 150.
Український правозахисний рух. Документи і матеріали УГГ.— Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1978.— С. 15, 74, 84, 101, 114, 132, 191.
Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 13, 14, 16, 21, 22.
І.Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 2.— К.: Основи, 1994.— С. 83, 85, 479-481, 487.
Г.Касьянов. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років.— К.: Ли-бідь, 1995.— С. 48, 52, 53, 60, 73, 85, 102, 107-111, 117, 120, 124, 155, 156.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 13, 17, 23, 58, 98, 104, 158, 166, 176-179, 181, 182, 188, 193, 198, 203, 206.
Мороз Раїса. Проти вітру. Спогади дружини українського політв`язня. – Львів: Сві-чадо, 2005. – 216 с. ; вид. друге, зі змінами і доповненнями. – Х.: Права людини», 2012. – 288 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 485–488. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113917542&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 443-445; 2-е вид.: 2012 р., – С. 500–501.
Тарас Альберда. Валентин Мороз: хроніка нескореного духу http://h.ua/story/358214/ 15.06.2012.

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 12.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал