КЛЕБАНОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 431919.04.2005

автор: І. Рапп. Переклав В.Овсієнко

 (нар. 14.06.1932, м. Борисов, Білоруська РСР). 

Гірничий майстер. Засновник першої в СРСР незалежної Вільної профспілки трудящих — першої відкритої незалежної асоціації, яка виступила з соціальними вимогами. Жертва каральної психіатрії.

Закінчив гірничий технікум, 1956-1960 навчався в Донецькому політехнічному інституті.

Працював у Макіївці (Донбас) бригадиром шахтарів, інженером-проектувальником.

У 1958 почав виступати проти грубих порушень матеріально-пробутових і виробничих умов праці, крадіжок з боку адміністрації. За це його систематично звільняли або переводили на іншу роботу. Однак активности не збавляв.

У вересні 1968 за виступи на захист прав робітників і службовців та проти сваволі дирекції К. бул заарештований за ст. 187-1 КК УРСР. Ухвалою Донецького облсуду 29.09.68 визнаний неосудним і направлений до Дніпропетровської спецпсихлікарні (СПЛ), де провів біля 5 р. Звільнившись у кінці 1973, ніде не міг улаштуватися на роботу. Почав, особисто звертаючись до різних вищих інстанцій у Москві, домагатися відновлення на роботі і відшкодування матеріальних збитків за час, проведений в СПЛ. У лютому 1977 знову примусово госпіталізований у Москві і відправлений у Донецьку психіатричну лікарню, де провів два місяці.

Під час ходіння по інстанціях у Москві К. познайомився з людьми схожої долі, які багато часу проводили приймальнях Верховної Ради, ЦК КПРС, прокуратури, ВЦРПС і т. п. Об’єднавшись, вони стали надсилати в різні радянські інстанції вже колективні заяви, звертаючи увагу влади на „неувагу“ радянських бюрократів до потреб трудящих. Відповідей на ці заяви вони не одержали.

Улітку 1977 К. зробив перші спроби зв’язатися з західними кореспондентами і розказати їм про тяжке становище трудящих.

25.11.77 К. та інші потерпілі на спеціально влаштованій для цього прес-конференції передали іноземним кореспондентам підписаний 25 радянськими робітниками „Відкритий лист до світової громадськости про справжнє становище робітників і службовців напередодні 60-річчя СРСР“. К. розповів про масове невдоволення робітників своїм становищем, про порушення трудових прав, звільнення та інші переслідування. Кожний з присутніх підтвердив висновки К. власною історією. Копії листа передбачалося надіслати до ООН і на Бєлградську конференцію держав - учасниць Гельсінкських угод.

„Об’єднані скаржники“ не мали міцних контактів з активістами правозахисного руху і ставилися до них упереджено. К. неодноразово підкреслював, що не має нічого спільного з „дисидентами“, що його „мета і мета його однодумців — допомагати будівництву комунізму і боротися з бюрократією й тяганиною“. Якоюсь мірою ці заяви були наївною спробою захистити себе від розправи, яка, як вони знали, чекає „дисидентів“, але якоюсь мірою ці заяви відображали самосвідомість скаржників — звичайних радянських людей, не своєю волею викинутих із офіційного радянського плину життя.

Вони не мали не тільки психології правозахисників, але і їхнього досвіду. Незабаром після прес-конференції чоловік 20-30 на чолі з К. попросилися на прийом у КДБ. Вони пояснили, що не виступають проти радянської влади, а лише прагнуть залагодити кожен свою справу, і тому їх не повинні карати. У КДБ їх запевнили, що всі проблеми будуть розв’язані, якщо вони відмовляться від прес-конференцій.

Однак скоро розпочалися репресії. 19.12.77. К. був затриманий міліцією і поміщений до Московської психлікарні. Головлікар відмовився повідомити дружині будь-що про стан здоров’я К., а через 4 дні його спровадили до Макіївської психлікарні з діагнозом "параноїдальний розвиток особистості", звідки 28 грудня його виписали. Вийшовши звідти, він і запропонував своїм товаришам створити профспілку для спільної боротьби за свої права.

Друга прес-конференція К. та його однодумців для іноземних кореспондентів відбулася 10.01.78, третя — 26 січня. Було оголошено про створення Асоціації вільних профспілок трудящих (скоро слово „асоціація“ відпало).

У січні-лютому 1978 К. розповсюдив статут Вільної профспілки трудящих і надіслав його копію Міжнародній організації праці з проханням підтримати і зареєструвати її.

Про свою підтримку цієї ініціативи 16.02.78 заявила Московська Гельсінкська група (МГГ).

Прагнучи залучити якомога більше людей, К. переконував їх, що створення профспілки не суперечить законові і тому нічого побоюватися переслідувань. Записалося біля 200 осіб. Але, як тільки К. і два його найближчі помічники були заарештовані, профспілка розпалася.

07.02.78 К. був затриманий у Москві і спроваджений у Донецьку психлікарню. Звинувачений за ст. 190-1 КК РРФСР. У травні 1978 суд, що відбувся без участі К., визнав його неосудним і послав на примусове лікування до спецпсихлікарні. З 1978 К. утимували і в Дніпропетровській спецпсихлікарні. У 1980 внаслідок інтенсивного лікування нейролептиками стан здоров’я К. дуже погіршилося. 1982 ухвалою Красногвардійського райсуду м.Дніпропетровська К. переведений з Дніпропетровської СПЛ до лікарні загального типу. 20.05.82 К. відправили до Москви, а через 2 місяці повернули в Дніпропетровську СПЛ, через 3 тижні відправили в тюрму м.Донецька. 20.09.83 тривалим і тяжким етапом К. привезли до Ташкентської СПЛ, де він перебував до 1986. 25.02.87 привезли в Донецьку ПЛ загального типу, звідки перевели до Макіївської ПЛ. Тут головний лікар, який 1986 клопотався про переведення К. до СПЛ, заявив, що його тут будуть тримати довгі роки. К. посилено лікували.

У кінці 1987 К. звільнений з ПЛ. Визнаний психічно здоровим. Реабілітований.

Після звільнення повернувся до активної профспілкової діяльности. Створив і очолив нову профспілкову організацію під старою назвою „Вільні профспілки“. Намагався об’єднатися зі СМОТ, однак Рада представників останньої через розбіжності в поглядах у березні 1988 відхилила заяву К. і його групи.

Живе в Москві.

Бібліоґрафія:

Хроника защиты прав в CCCР.— Нью-Йорк: Хроника, 1975, вып. 35. — С.28-30; Нью-Йорк: 1976, вип. 39.— С. 67; 1978, вип. 48.— С. 158-160; вип. 49.— С. 89, 91; 1979, вип. 51.— С. 99; вип. 52.— С. 134.

МС.- Вип. ..../....- АС №2422.

МС.- Вип.38/76.- АС АС 2633.  

МС.- Вип.10/77.- АС №2818.  

МС.- Вип.13/78.- АС №3191.

МС.- Вип.13/78.- АС №3192.

МС.- Вип.13/78.- АС №3193.

МС.- Вип.13/78.- АС №3194.  

МС.- Вип.18/78.- АС №3225.

МС.- Вип.35/78.- АС №3349.

МС.- Вип.29/79.- АС №3680.

МС.- Вип.32/80.- АС №4071.

МС.- Вип.40/80.- АС №4130.

МС.- Вип.33/86.- АС №5791.

МС.- Вип.33/86.- АС №5792.

МС.- Вип.33/86.- АС №5795.

МС.- Вип.1/87.- АС №5847.

МС.- Вип.1/87.- АС №5848.

МС.- Вип.14/87.- АС №5950.

МС.- Вип.14/87.- АС №5951.

Расчет с прошлым. Счет настоящему. Уроки одного судебного дела и одной статьи в нашем журнале // Новое время, 1989, №38.— стр.34-35.

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 29, 314, 316, 317, 319, 324.

Воля России, 1992.— № 7.Кто есть Что. Профсоюзные объединения и центры. Справочник. Том 2. — М.: 1994.— С. 216-217.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 172.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 243, 244, 619-632.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 299–302. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113912354.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 295–296; 2-е вид.: 2012 р. – С. 328–329.

Ірина Рапп, Харківська правозахиснагрупа. Останній перегляд 9.08.2016.

 Поділитися
MENU