ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ (ЛЕОН ТЕОДОРОВИЧ)

 540919.04.2005

автор: В.Овсієнкo

(нар. 15.02 1943 р. в с. Носів Бережанського, нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. - п. 1.11. 2010 у Києві)
Дисидент, громадський і політичний діяч.

Мати Марія Павлівна (1914-59) – селянка, батько Федір Григорович (1912-78) – столяр.

У підлітковому віці на Г. дуже вплинули розповіді батьків про національно-визвольну боротьбу, про злочини большевиків у Західній Україні, зокрема, як діставали з річки Золота Липа 40 трупів українців, закатованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців у 1941 р.. 17-ти років вирішив, що на території України буде розмовляти виключно українською мовою. 1959-65 навчався у Львівському політехнічному інституті за фахом інженер-будівельник. Потім керував будівельною групою в проектному інституті м. Тернополя.

Писав вірші, зокрема, на соціально-політичні теми, які пізніше були визнані КГБ антирадянськими. 1966-69 розповсюджував працю І.ДЗЮБИ “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та іншу літературу самвидаву, вів розмови про антиукраїнську політику окупаційної влади.

Заарештований 02.02.1969 разом з Михайлом Саманчуком. У справі було допитано понад 100 свідків. Засуджений Тернопільським обласним судом 04.09 за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Карався в мордовських таборах ЖХ-385/17-А (пос. Озьорний), № 3-5 (Барашево) і № 19 (Лєсной), де тоді перебували Володимир Леонюк, Михайло МАСЮТКО, Євген Пришляк, Микола КОЦ, Микола БЕРЕСЛАВСКИЙ, Іван СОКУЛЬСКИЙ, Микола ГОРБАЛЬ та інші. Звільнений у лютому 1973, ще до прибуття в табори в’язнів, арештованих 1972 р. Після звільнення його взяли на облік у міліції.

Навіть із технічною освітою Г. ніде не міг улаштуватися на роботу. Директори готові були його прийняти, але під тиском КГБ відмовляли. Нарешті КГБ дозволив прийняти Г. в “Укрсільгосптехпроект” — філіал Київського проектного інституту в Тернополі. З 1986 Г. працював на комбайновому заводі.

Психологічні умови на “волі” були гірші, ніж у таборах, тому що там було середовище однодумців. Г. часто викликали в КГБ, де вимагали прилюдно засудити своє минуле, та безуспішно.

Постійно слухав радіо “Свобода” й “Голос Америки”, усно поширював правдиву інформацію. Важко було серед переляканих багаторічним терором галичан створювати довкола себе середовище однодумців. Їздив до колишніх мордовських співв’язнів та їхніх родичів, але його іноді просили не приходити більше. У Києві зустрічався з М.ГОРБАЛЕМ, у Львові через Олену АНТОНІВ познайомився з М.ГОРИНЕМ.

Під час перебудови і гласності на пропозицію В.ЧОРНОВОЛА і М.ГОРИНЯ завдяки посередництву Лідії Іванівни Іванюк у липні 1988 почав створювати ініціативну групу Української Гельсінкської Спілки (УГС) у Тернопільській області. 14.01.1989 скликав установчі збори обласної філії, але їх розігнала міліція. Тоді 26.01 Г. таємно від влади скликав однодумців (серед них був колишній політв’язень Володимир МАРМУС) у своєму помешканні. Що це будуть збори УГС, знав тільки член Всеукраїнської координаційної ради УГС М.ГОРИНЬ, який приїхав зі Львова. Спроба використати збори на комбайновому заводі для створення осередку УГС була зірвана. Г. викликали в прокуратуру, де він у присутності начальника обласного КГБ Шапаренка О.І. заявив: “Можете мене розіп’ясти, але від УГС я не відступлюся”.

Г. організовував перші мітинґи в Тернополі, засновував у березні 1989 Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Товариство української мови, „Меморіал”, НРУ. У травні 1989 виготовив національні прапорці до місця майбутнього пам’ятника Тарасу Шевченку, але їх вночі прибрали. Вперше синьо-жовті прапори зусиллями УГС з’явилися на вулицях Тернополя 30 липня 1989 року. На організованій Тернопільською УГС панахиді, присвяченій відродженню УГКЦ, Г. затримали і доставили в міську прокуратуру, та Іван ГЕЛЬ закликав учасників мітингу не розходитися, доки не випустять затриманого. Кагебісти вимушені були привезти Г., щоб його побачили люди. Щодо каральних заходів, то перший раз суд постановив оштрафувати Г. на 250 руб. за національні прапори, а другий раз за несанкціонований мітинг 17 вересня 1989 р. на 1000 руб. або заарештувати на 15 діб. Не маючи грошей, Г. погодився на арешт. Але чомусь не вдались до репресій.

Г. організував збирання підписів за закриття АЕС, за надання українській мові статусу державної, за запровадження українського громадянства, за службу українських юнаків виключно на території України. У 1988-89 Г. організовував поїздки греко-католиків на голодування в Москву з вимогою леґалізації УГКЦ. Під керівництвом Г. Тернопільська філія УГС стала найчисленнішою в Україні після Львівської. 1989 став переломним у політичному житті Галичини: люди перестали боятися відкрито говорити правду.

Під час 100-тисячного походу й демонстрації 23.08.1989 р., в день 50-річчя підписання пакту Ріббентропа-Молотова, з протестом проти передбаченої пактом радянської окупації Галичини, були прорвані лави міліції й виникла загроза сутички, демонстранти зупинилися перед обкомом КПУ, домагаючись ґарантій свободи слова і зборів. У цій та інших акціях боротьби Г. став визнаним лідером національно-визвольного руху на Тернопільщині.

1988-1990 Г. був головою Тернопільської філії УГС, у 1990-1992 — головою обласної організації УРП, в 1992-1995 — заступником голови УРП. Після різкого поправіння керівництва УРП Г. виступив одним з ініціаторів створення правоцентристської Республіканської Християнської партії (РХП). Він був членом її Центрального Проводу, головою Тернопільської обласної організації. У липні 1999 повернувся в УРП.

У березні 1990 і в квітні 1994 Г. був обраний народним депутатом України від Бережанського в.о. Тернопільської обл., працював у Комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, потім у Комітеті Верховної Ради з питань ядерної політики та ядерної безпеки. Очолював депутатську групу УРП у Верховній Раді, був членом “Народної Ради”, депутатських груп “Конституційний центр”, “Державність”, “Народний Рух України”. Зосереджував свою діяльність на захисті прав виборців. Брав участь у виробленні Декларації про суверенітет, Акта про державну незалежність України, законопроектів про свободу сумління, реабілітацію жертв репресій. Оформив „Конституційне подання” в 1997 р. і організував 51 підпис народних депутатів щодо ігнорування української мови (ст. 10 Конституції України) владою та навчальними установами України. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14.12.1999 р. підтримав це подання.

Тижневою голодівкою підтримав студентську голодівку в жовтні 1990 р.

З 1998 Г. був головою Тернопільського земляцтва в Києві. Почесний професор Тернопільського технічного університету. 18.11. 2009 – орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Дочка його Соломія – талановита скрипалька.

Помер 1 листопада 2010 року в Києві.

Похований на Байковому цвинтарі, сектор 33.

Бібліоґрафія:
1.
Скарга Прокурорам СРСР та УРСР. 10.12. 1971 http://archive.khpg.org/index.php?id=1235674375&w
Інтерв’ю Л.Горохівського 27.10.1998: http://archive.khpg.org/index.php?id=1202224471
Відповіді на опитування 29.10.2006 http://archive.khpg.org/index.php?id=1162154462&w
Діяльність Української Гельсінкської спілки на Тернопільщині та нинішня реалізація принципів УГС: До 20-річчя утворення УГС. – Київ-Тернопіль, 2008. – 64 с. http://archive.khpg.org/index.php?id=1219038726
Чекай мене, дорого невідома… Поезії. (Передмова Миколи Горбаля. Післямова Петра Сороки). – Тернопіль: Вид-во Астон, 2008. – 104 с.
Діяльність УГС на Тернопільщині І. 20.06.2008. http://archive.khpg.org/index.php?id=1219038726&w
На зламі епох: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 168 с., іл.. http://archive.khpg.org/index.php?id=1288551040
ІІ.
Програма і статут УРП. Віхи діяльності Тернопільської обласної організації УГС – УРП. – Тернопіль, 1993. – С. 18-37.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 164–166. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113894239
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінке-вича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 164–163; 2-е вид.: 2012 р., – С. 180–181.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 7.12.1998. Останнє прочитання 5.08.2016.

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Інтерв’ю

Дисиденту Миколі Горбалю – 80: «Не розчаровуйтесь і не зупиняйтесь. Україна переможе, бо правда на її боці». Ірина Штогрін

Персоналії / Український національний рух

ДРАБАТА Валентина Павлівна. Василь Овсієнко

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Спогади

Як дисиденти аудіопослання з таборів відправили. Міжнародний Меморіал

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Інтерв’ю

Відсоток виправдань у радянських судах наблизився до нуля не в 1930-ті, а в 1950-ті роки − адвокат Ілля Новіков

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

MENU