Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

19.04.2005 | Б.Захаров. Виправили В.Овсієнко та М.Горинь.

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ (17.06.1930 р., с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.– п. 13.01.2013, м. Львів).Видатний шістдесятник, організатор самвидаву, один із лідерів правозахисного і національно-визвольного руху 60–90-х років.

Народився в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003) теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання, ще в Галичині, їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.

1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літерату-ри, директором шкіл , завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології та гігієни праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном ДЗЮБОЮ, Іваном ДРАЧЕМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26.08. 1965 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР). 18.04. 1966 на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом ГОРИНЕМ, Іваном ГЕЛЕМ, Михайлом ОСАДЧИМ і Мирославою ЗВАРИЧЕВСЬКОЮ засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.

Хвиля арештів 1965 р. принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Націона-льні групи політв`язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18.07. 1967 суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив Г. 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван ГЕЛЬ видав самвидавом книжку Г. „Листи з-за ґрат” (1971).
Звільнений 26.08. 1971 р.. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.

Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9.11. 1976 р. Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана КАНДИБИ, а 28.11 – текст на 15 стор. під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).

3.12. 1981 р, після 13-годинного обшуку, Г. знову заарештований. У слідства не було доказів проти Г.. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25.06. 1982 р. Г. засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І.КАНДИБИ) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
12.11. 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Перм-ської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм ЛИТВИНОМ проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу ТИХОГО, Валерія МАРЧЕНКА, Юрія ЛИТВИНА, про Василя СТУСА.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. 28.11. 1986 р. етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед загрозою загибелі. У зв`язку з «перебудовою» помилуваний 2.07. 1987 р. 1990 реабілітований.

Уже в липні 1987 р. В`ячеслав ЧОРНОВІЛ і Г. відновили видання машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В.ЧОРНОВОЛОМ дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11.03. 1988 р. Г., Зиновій КРАСІВСЬКИЙ і В`ячеслав ЧОРНО-ВІЛ підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности. В.ЧОРНОВІЛ та брати М. та Б. Горині виробили і 7.07. 1988 р. на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М.Горинь став членом Виконкому УГГ.

11.08. 1988 Управління КГБ Львівської обл. винесло Г. офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988 р. Г. організував і очолив Робочу групу захисту українських полі-тв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10.09) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.

У березні 1990 – квітні 1994 Г. – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв`язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

Г. ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21.01. 1990 р., Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.

У 2001 р. Г. брав активну участь у підготовці до Всесвітнього форуму українців.

19.05. 2000 Г. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним украї-нством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новоси-бірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19.08. 2006.

Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв`язки з підпіллям була засуджена на 25 р. ув`язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н.. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан – політв`язень у 1965-68 рр. і народний депутат України в 1990-98 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-96).

У листопаді 1992 р. Г. нагороджений Орденом за заслуги (Польща), 1998 – українським орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом „За заслуги” ІІ ступеня, 8.11. 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня.

16.01. 2009 р. «за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Соборності України» Президент України Віктор Ющенко нагородив Г. орденом Свободи.

Бібліоґрафія:
І.
Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, «Фоліо», 2005. – 288 с., фотоіл. (Перше, машинописне видання – у самвидаві Івана Геля, 1971).
Запалити свічу у пітьмі. Міфи, реальності і наші завдання. Статті, виступи, ін-терв’ю. – К.: УРП, 1994. – 88 с.
Я вам скажу таке… Інтерв’ю М.Гориня Вахтанґові Кіпіані та Василеві Овсієнку 7 та 19 грудня 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1222015125&w
У нас була велика місія // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Ро-змови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 185–234 http://archive.khpg.org/index.php?id=1275246765&w
Запалити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Худо-жн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – 328 с, фотоіл.
Михайло Горинь. Вибране. [Львів, 2010, без видавничих даних]. – 460 с.
ІІ.
Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіял, 1991. – С. 39-52.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст.-во УГГ. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 4, 5; 1982: 1-2, 2-23, 4-28, 6-1, 9-10; 1984: 4-25, 5-56; 1985: 1-24, 4-22.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х ро-ків. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 47, 51, 55, 56, 73, 91, 94, 173, 174, 195, 198, 201.
Тарас Батенко. Свіча Михайла Гориня. Штрихи до портрета. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. – К.: УРП, 1995, № 2. – 64 с.
Українська Гельсінкська Група: До 20-ліття створення. – К.: УРП, 1996. – С. 12-13.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид.-во ім. О.Теліги. – 1998. – С. 116, 142, 146, 152, 154, 155, 156, 165, 182, 184, 262, 263, 269, 271, 274, 275.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Докумен-ти і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Укладачі Є.Ю. Захаров та В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001. – Т.1. – 8, 14-16, 26, 31, 33, 37-40, 45, 47, 51, 64-66, 81, 172, 174; Т. 2. – 114; Т. 3 – 150,176, 221, 239-244.
Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1967). Харків-ська правозахисна група; Худ.-оформ. Б.Захаров. – Харків: Фоліо. – С. 30, 72, 80, 83-87, 89, 119, 126-127.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 160–163. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113893629
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зі-нкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 160–162; 2-е вид.: 2012 р., – С. 176–178.
Остапа Світлана. Ми – українці: Експедиції Української Всесвітньої Координацій-ної Ради: Літ.-худож. вид. / Світлана Остапа; Вступ. сл. Михайла Гориня. – К.: Вирій, 2005. – 80 с.: іл..
Олександер Ткачук. Особистість та історія: час Михайла Гориня http://archive.khpg.org/index.php?id=1240858965&w 27.04.2009.

Борис Захаров, Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 05.1998. Останнє прочитання 4.08.2016.


Рекомендувати цей матеріал