Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГЕЙКО (МАТУСЕВИЧ) ОЛЬГА ДМИТРІВНА

18.04.2005 | С.Карасик. Виправила Ольга Гейко. Переклав В.Овсієнко.

 

 

(нар. 9.09.1953, м.Київ)
Правозахисниця, член Української Гельсінкської Групи (УГГ).
У 1976 р. закінчила Київський держунівеситет за спеціальністю слов’янська філологія. На роботу за фахом улаштуватися не змогла - заважали дзвінки з КДБ у відділи кадрів. Працювала коректором у видавництві „Радянська школа“.

Після арешту чоловіка, М.МАТУСЕВИЧА, і М.МАРИНОВИЧА (членів-засновників УГГ) 26.04 1977 подала заяву до райкому про вихід із комсомолу на знак протесту проти арешту їх, а також М.РУДЕНКА та О.ТИХОГО, і включилась у кампанію захисту заарештованих. Подавала скарги і заяви в прокуратури, КДБ, зверталася до світової громадськости, зустрічалася з іноземними журналістами. 13.05 виступила з заявою про вступ до УГГ. Одразу після суду над М.МАРИНОВИЧЕМ і М.МАТУСЕВИЧЕМ, який попросив Г. зв’язатися з А.САХАРОВИМ, її обманом ізолювали у венеричній лікарні. Випустили через 2 місяці, коли засуджених вивезли з Києва. Після „виписки“ з лікарні під загрозою звільнити за статтею „за прогули“ Г. попросили піти з роботи.

Г. далі підтримувала тісні зв’язки з „відмовниками“, інакодумцями національно-демократичного і загальнодемократичного спрямування, з віруючими, з Московською Гельсінкською Групою, іноземними кореспондентами. Її часто затримувала міліція под вигаданими приводами.

У кінці 1978 р. на короткому побаченні М.МАТУСЕВИЧ попросив Г. виїхати з СРСР. Г. зайнялась питанням власної еміґрації та допомогою іншим бажаючим еміґрувати. У квітні 1979 одержала виклик зі США. При спробі потрапити в консульство США в Києві була затримана міліцією. Їй прямо сказали, що коли буде ще намагатися пройти в консульство, то буде заарешована за звинуваченням у крадіжці або проституції. Чоловікові не засвідчили дозволу на виїзд дружини, а в районному ВВІРі їй порадили разлучитися. Г. сплатила держмито і відіслала свої документи на виїзд Л.Брежнєву, додавши заяву з вимогою доволу на еміґрацію, а також військовий квиток і диплом.

Співробітники КДБ, в тому числі й Олександр Радченко (за незалежности став міністром внутрішніх справ, очолював Службу Безпеки України), радили Г. скористатися ізраїльським викликом, розлучившись для цього з М.МАТУСЕВИЧЕМ і фіктивно одружившися з євреєм. Однак Г. намагалася „пробити“ українську еміґрацію.

У кінці 1979 двоє неповнолітніх вчинили напад на Г. з метою зґвалтування. Згодом один із них ще раз погрожував їй зґвалтуванням і вбивством. 24.11 0 16 год. в центрі Києва на Г. напав невідомий і кілька разів ударив її. Одразу ж з'явилися співробітники міліції, Г. було затримано і разом з художником Василем Кулею, який намагався втрутитися, доставлено до Ленінського райвідділу міліції, де їх протримали до 23 год. Г. було заявлено, що на неї передається справа до суду за бійку на вулиці та опір міліції. 10.12 її затримали на кілька годин у Москві за участь у демонстрації біля пам'ятника Пушкіну в День прав людини.

07.01 1980 Г. у міськму ВВІРі запропонували забрати документи і заяву на виїзд. Г. відмовилася. У лютому її викликали до військкомату і завимагали пред'явити військовий квиток. Г. порадила їм звернутися до Брежнєва. На запитання, як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка, Г. відповіла, що не має жодних зобов'язань перед так званою батьківщиною (СРСР), яка грубо порушує права своїх громадян. Г. також заявила, що вважає війну в Афганістані окупаційною. Двоє співробітників військкомату і троє „свідків“ за дверима пізніше свідчили про це в суді проти Г.

12.03 1980 Г. була заарештована за звинуваченням у зведенні наклепів на радянський лад (ст.187-1 КК УРСР). Ще в камері попереднього ув'язнення Г. написала заяву про відмову від радянського громадянства. Під час слідства і на суді не відповідала на будь-які запитання і не підписувала протоколи допитів. Суд вона не визнала, як і не визнала себе винною. 26.03 засуджена Київським міським судом до 3 р. таборів загального режиму. Про суд навіть її батьки дізналися випадково після його завершення. Строк відбувала в Одесі в таборі ЮГ-311/74.

12.03 1983, після вручення їй довідки про звільнення, на виході до адміністративної зони Г. була затримана трьома невідомими в цивільному і в мікроавтобусі відвезена до місцевого КДБ, де їй запропонували відмовитися від своїх переконань. Г. не погодилася, після чого з'явилося аж два прокурори і їй було пред'явлено обвинувачення за ст. 62, ч. 1 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда“). 10.10 1983 Г. засуджено Одеським облсудом до 3 р. таборів суворого режиму. Покарання відбувала у жіночому політичному таборі ЖХ-385/3 в с.Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія.

Г. брала участь в акціях протесту, за що неодноразово потрапляла до ШІЗО, а за 7 місяців до кінця строку - в ПКТ за відмову, йдучи в ШІЗО, зняти колготи, мотивуючи це низькою температурою в камері і високою (38 градусів) у себе.

У 1985 році звернулася з відкритим листом до литовського поета Едуардаса Межилайтіса, який виступив на захист американського індіянця-терориста, що оголосив голодівку. Г. доводила, що його співгромадяни перебувають у набагато гіршому становищі. Лист поширювався на Заході і в Литві.

12.03 1986 Г. повернулася до Києва. Цілий рік їй відмовляли у прописці біля важко хворої матері. Працювала вихователькою в яслах, розклеювала афіші.

У серпні 1988 Г. була одним з ініціаторів створення і була обрана секретарем Українського культурологічного клубу, який першим в Україні почав обговорювати „білі плями“ в історії. У другу річницю Чорнобильської катастрофи, 26.04 1988, УКК організував першу в Києві демонстрацію, під час якої Г., яка була тоді в декретній відпустці, отримала кулаком у живіт від полковника міліції Григор'єва, який пізніше „прославився“ в справі С.ХМАРИ.

З 1990 року Г. була головним редактором журналу Української Православної Церкви „Церква і життя“, працювала у видавничому відділі Інституту археоґрафії АН України, в інформаційному агентстві УНІАР, редаґувала „Вестник Либеральной партии Украины“. Зараз - керівник ефір-дайджесту „Україна сьогодні“ в інформаційно-видавничій фірмі „КН“.

Бібліографія:

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 165-174.

Українська Гельсінкська Група. 1978 — 1982. Документи і матеріяли. Торонто- Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 83-86.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 11.

Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод.— Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1978.— С. 114-115,

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 30-31, 296.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 45.— С. 23.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49.— С. 9-11.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 52.— С. 43, 46, 123, 130; вип. 53.— С. 76-77.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 1-5, 2-4, 2-7, 3-1, 3-2, 4-2, 9-1; 1984, 3-2.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada: 1980.— P. 19.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 123–226 http://archive.khpg.org/index.php?id=1113845768&w ;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 131–132; 2-е вид.: 2012 р., – С. 147–148.

Софія Карасик, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 4.08.2016. 


 

 

Рекомендувати цей матеріал