ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ

 921408.03.2011

автор: ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Левко ЛУК’ЯНЕНКО
ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ

Історія народу безперервна. Безперевне прагнення українців до національної свободи.
Від 40-х років до 1956 р. точилася збройна національно-визвольна боротьба. Із середини 50-х років точиться боротьба мирними способами. Перехід від збройної боротьби до мирних способів тривав приблизно десять років. Початок переходу був яскраво задемонстрований групою юристів, що 1958 року створили на Львівщині організацію під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Організація мала перетворитися на партію, але перед своїм другим з’їздом, 1961 р., була арештована і розгромлена, керівник засуджений до страти, після заміни смертної кари на 15 років ув’язнення відбув у тюрмах і концтаборах увесь цей строк.
УРСС уперше в післявоєнній історії склала ґрунтовну проґраму на 22 сторінки і чітко підкреслювала, що є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України і так само чітко підкреслювала відсутність організаційної спадкоємності з попередньою збройною боротьбою. Отже, перша відмінна риса УРСС — чітке формулювання незалежности як своєї мети, друга — мирні способи досягнення цієї мети, і третя — використання права (міжнародного і внутрішнього) як засобу боротьби за незалежність. Про методи боротьби за самостійність України у програмі написано: «Методи досягнення нашої мети — мирні, конституційні».
Ця інтеліґентська партія неспроможна була відразу переорієнтувати патріотичні сили України на мирні методи, того Галичина продовжувала породжувати підпільні організації старої, збройної орієнтації.
1958 р. судили в Івано-Франківську групу Богдана Ґерманюка.
1960 р. судили підпільну організацію Ярослава Гасюка, що відома під назвою «Об’єднання». 1962 року судили Ходорівську групу (на Львівщині) Федора Проціва, якого стратили. Того ж 1962 р. судили львівський Український національний комітет (УНК) з 20 осіб, присудили Коваля, Грицину, Гурного та Ґнота до страти і двох перших стратили.
Того ж таки 1961 р. судили Тернопільську групу Богдана Ґоґуся, присудили його до страти, що була замінена на 15 років ув’язнення. Це були найбільші підпільні організації 1953-62 рр. Вони складалися як із людей молодих, так і з учасників минулої збройної боротьби. Не всі вони мали зброю, але всі збиралися застосувати її. Вони — вихованці і спадкоємці попередніх методів боротьби, мислять у межах старих уявлень і роздумують над удосконаленням старих методів. Західна Україна продовжує плекати старий дух збройної боротьби за свободу, проте поступово з початку 60-х років ідея незалежності починає нуртувати і на Східній Україні, і відсоток людей, що їх колонізатори засуджують за національну агітацію і пропаганду, стає все більший. На Сході ідея захисту України виявляється у патріотичному просвітництві, що за допомогою самвидавівських віршів, статей, літературно-мистецьких вечорів прагне захищати українську мову, літературу, культуру.
Найбільшим натхненником патріотичної молоді, що згодом здобула назву шістдесятників, був наш славний Борис Антоненко-Давидович, а найбільшим речником її — поет Василь Симоненко. І не було б шістдесятників без трьох Іванів: Івана Світличного, Івана Дзюби, Івана Драча та Євгена Сверстюка. Різна доля їм у майбутньому судилася, але в першій половині 60-х років вони зробили доволі багато для виховання великої когорти патріотичної інтеліґенції, що піднялася супроти навальної русифікації на захист існування нації і потім поповнила концтабори молодими українцями.
Шістдесятники не загострили своєї програми щодо вимоги створення незалежної України, як це зробила УРСС. Вони обмежувалися вимогами національного просвітянства, але позаяк ці вимоги для російського імперіялізму та його українських лакуз видавалися за злочин, то в серпні 1965 р. найактивніша частина шістдесятників була арештована (хоч, правда, найвідоміших — І. Світличного, І. Дзюбу, Є. Сверстюка — чекісти залишили, щоб через кілька років розправитися окремо).
В історії підпільної боротьби нашого народу за визволення шістдесятники започаткували два нові етапи.
Перший полягає в тому, що від 1965 року починається спадкова безперервність патріотичного руху. До 60-х років було арештовано багато груп. Кожен раз чекісти групу виривали з корінням, вивозили геть з України, родичів та близьких завдавали під пильний аґентурний нагляд і таким чином на терені діяльности групи не давали насіння для продовження боротьби. Позаяк усі активні люди були арештовані, то досвід, що вони його набули за час до арешту, залишався при них самих і вони його завозили разом із собою до Сибіру чи в Мордовські концтабори. Всяка нова група, що бралася до боротьби, мусила до всіх тонкощів науки підпільної праці доходити власними зусиллями, кожен раз повторюючи помилки своїх таких же недосвідчених попередників. Чекісти вчилися на винахідливості окремих людей з підпілля, а патріоти не вчилися, бо не мали можливості обмінюватися знаннями і досвідом. Діяльність підпільних груп, які почали виникати після поразки збройної боротьби, — це дискретний рух, що складається з діяльности не пов’язаних між собою ні в часі, ні в просторі окремих груп. Через густу насиченість суспільства чекістською аґентурою ці групи провалювалися на стадії творення організації, не почавши чи ледь-ледь почавши діяльність назовні.
Середина шістдесятих років дає нове явище: арештовано не всіх активістів. Частина залишилася на волі. Брежнєвський уряд, прагнучи пом’якшити міжнародне обурення масовими арештами на Україні, не зачіпає найвідоміших. Ця частина продовжила патріотичну діяльність вихованням нових захисників українських національних інтересів. З’явилася можливість передачі досвіду. Рух став спадковим. На місці колишньої дискретности виникає безперервність.
Другий історичний крок, що його зробили були шістдесятники — це початок нового етапу в історії концтабірного життя.
Нову ґенерацію українських політв’язнів привезли до Мордовських таборів літом 1966 р.. Їх було порівняно небагато, та вони перевернули старе життя. До них самовіддані патріоти у концтаборах займалися були самоосвітою, фантазували на тему майбутньої боротьби за волю України, чинили опір брутальній сваволі адміністрації і у важкій щоденній праці чекали на закінчення терміну ув’язнення. Для адміністрації ми були рабами, а у внутрішньому в’язенському житті мали свою шкалу поцінування вартостей людини і більш-менш сталу систему авторитетів.
Із духу старої підпільної конспірації і почасти з комуністичної шпигуноманії в таборах боялися зв’язків із закордоном і не часто признавалися до закордонних родичів. Михайло Горинь, Михайло Масютко, Валентин Мороз, Іван Гель, Богдан Горинь та інші табірні шістдесятники зробили виклик адміністрації: вони відверто заявили про зв’язки з демократичною еміґрацією та своє право на такі зв’язки у майбутньому. По-друге, вони познайомили табір з українським самвидавом і почали збирати факти брутального ставлення адміністрації до політв’язнів і передавати інформацію на волю. Вони привезли до концтабору нову моральну позицію: не зречення зв’язків із закордоном, а ствердження права на них; не прохання простити за передачу іншому політв’язневі самвидавного вірша, а сміливе обстоювання перед представниками адміністрації безпідставности вилучення його; не каятття за збирання фактів брутальности адміністрації, а осуд самої брутальности. Така позиція шістдесятників була яскравою демонстрацією переваги українських політв’язнів над моральними засадами адміністрації, над моральними засадами всієї влади. Ця ґенерація принесла в табори пропозицію чесним політв’язням боротися за справедливість способом винесення на світ Божий фактів несправедливости. Це було новим явищем. Відтоді вся наступна історія концтаборів — це змагання двох сил: з одного боку, чесні політв’язні намагаються передавати на волю правдиву інформацію про табірну совітську дійсність, а з другого – адміністрація намагається не випустити за табірні межі таку інформацію. Знову ж, поява у концтаборах нової корисної для справи праці зробила перетурбацію авторитетів, опустивши одних і піднявши натомість других.
1967 р. Львівський обласний суд засудив підпільну організацію під назвою «Український національний фронт» (УНФ). Перший у справі Дмитро Квецко був засуджений до 20 років неволі: 15 років ув’язнення і 5 років заслання. Натхненник організації Зіновій Красівський дістав 17 років неволі: 12 років ув’язнення та 5 років заслання. Хоч виникла організація в другій половині 60-х років, стояла вона на старих позиціях підпільної боротьби і до шістдесятників не належала.
Шістдесятники — патріотичні просвітяни. Вони перенесли захист України із Західної України до Києва, на схід України і, опустивши вимоги до мовно-культурної площини, розширили географію руху на всю Україну. Вони не були прямими продовжувачами Української робітничо-селянської спілки, бо не ставили питання про право України на самостійність, вони обстоювали право українського народу на свою мову і культуру. Поволі рух розширювався. За просвітянськими словами все відчутнішають самостійницькі настрої. Колонізатори не витримують і 1972 р. арештовують І. Світличного, І. Дзюбу, Є. Сверстюка, В. Стуса та ще велику кількість активних патріотів.
Незалежно від просвітницького самвидавівського руху виникли окремі самостійні групи і були в цей час арештовані: група Дмитра Гриньківа з Коломиї Івано-Франківської области та група Степана Сапеляка (Володимира Мармуса! Сапеляк прийнятий у неї останнім. В.О.) з Чорткова (з села Росохач Чортківського району) Тернопільської области.
У неволі кати Світличного скалічили, Дзюбу зігнули, Чорновола, Стуса, Сверстюка та багатьох інших славетних синів України загартували. На зміну підпільному журналові «Воля і батьківщина» Красівського і Квецка та в доповнення реоганізованому потокові українського патріотичного самвидаву з’являється група «Українського вісника».
Брежнєвська імперіалістична теорія відмирання неросійських націй та формування «єдіного» радянського народу і люта антиукраїнська практика не могли не викликати в народі опір, і в листопаді 1976 р. в Києві була створена Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод, що продовжила правозахисну традицію Української робітничо-селянської спілки.
Гельсінкська група спирала свою діяльність на Прикінцевому акті Гельсінкської Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).
Брежнєвський уряд, розпочинаючи «миролюбну» дипломатію із Заходом, зовсім не збирався перетворювати гуманітарну частину Прикінцевого акта на справжні свої зобов’язання. Його європейська мета полягала в юридичному закріпленні результатів збройних завоювань СРСР під час Другої світової війни, а не в гуманізації СРСР. Як і Загальна декларація прав людини, так і Прикінцевий акт Гельсінкської наради, мали залишитися паперовими фікціями, що прислужують зовнішньополітичній пропаганді. Створюючи Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, ми розуміли примарність в умовах СРСР проголошуваних Гельсінкським актом прав і свобод, проте розуміли також, яка велика потенційна сила закладена в цьому міжнародно-правовому документі з огляду на боротьбу демократичного Заходу супроти тоталітарного деспотичного СРСР. Отже, опертя на Прикінцевий акт ставило боротьбу за українські національні інтереси на міжнародно-правову основу і виводило їх у контекст загальноєвропейського демократичного процесу.
Фундаторами Групи були письменники Олесь Бердник, ґенерал Петро Григоренко (помер у США), юрист Іван Кандиба, юрист Левко Лук’яненко, інженер Мирослав Маринович, виключений студент Микола Матусевич, учителька Оксана Мешко (померла 2 січня 1991 року), поет і письменник Микола Руденко, біолог Ніна Строката, учитель Олекса Тихий (помер у таборі). Очолив групу Микола Руденко.
Група, не ставлячи питання про вихід УРСР складу СРСР, як це зробила УРСС, продовжила і розвинула ідею захисту прав українців та українських національних прав. Група заявила була про свою появу Декларацією та Меморандумом №1, у якому гостро засудила геноцид українського народу в 1933 та 1947 роках та лінґвоцид у наступні десятиріччя.
Шалені цькування в перші місяці існування Групи, а з лютого 1977 р. й поступові арешти, змусили членів Групи основні зусилля зосередити на захисті окремих громадян, передусім колишніх репресованих та сімей політв’язнів. Це призвело до того, що з усіх документів, виготовлених Групою за перший рік існування, 70% стосувалося захисту прав людини, і тільки 30% — захисту національних прав.
Звичайно, боротьба українців за своє національне виживання продовжувалася би незалежно від акту Гельсінкської наради чи будь-якого іншого міжнародно-правового документу чи внутрісоюзного закону, бо право нації на самостійне життя виникає з її природного права, а не з імперських законів чи міжнародних договорів, проте коли вже такі закони та міжнародно-правові норми існують, ігнорувати їх не слід. І Гельсінкська Група поставила собі Прикінцевий акт за наріжний камінь. Це відповідало духові часу, і того правозахисна лінія стає домінантною величиною української національно-визвольної думки, що притягає до себе щирих українців із різних частин України та різних суспільних верств. Від створення Групи р. до 1985 р. до Групи вступило (41. — Ред.) і С засуджено 36 (27. — Ред.) осіб. З них померли у тюрмі Олекса Тихий, Юрко Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус, і тільки один Олесь Бердник зрадив.
Опинившись у різних концтаборах та на засланні, члени Групи мужньо захищають право людини на свободу думки і слова та право України незалежність. Борються супроти деспотичного ладу всіма можливими способами, в т. ч. продовжують інформувати світ про душогубські умови ув’язнення та про прагнення українського народу до незалежности. Так, 1979 р. з мордовської в’язниці вдалося передати заяву до Ґенерального секретаря ООН з клопотанням про реєстрацію в ООН України як колонії. Документ підписали 18 душ. За цей документ, що безкомпромісно викривав колонізаторський характер московської влади на Україні, чекісти жорстоко мстили. Смерть Андрія Турика, Олексія Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса прискорена цим документом.
КДБ гальмував перебудову і продовжував старі порядки в політзонах. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС започаткував політику демократизації, а через 5 місяців, у вересні, адміністрація Кучинської політичної в’язниці замордувала поета Василя Стуса. 1986 р. був роком такого ж жорстокою режиму, що й попередні роки. І тільки з 1987 р. настає деяке послаблення. Влада продовжує називати політв’язнів злочинцями, але під тиском світових демократичних сил із 1987 р. починає звільняти їх на волю. Спочатку слабкіших, хто погоджувався написати заяву про відмову продовжувати політичну діяльність, а потім поступово й інших, розтягнувши звільнення аж до грудня 1988 р.
Діставши волю, українські політв’язні відновлюють діяльність Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
У перші місяці 1988 р. ще не було певности в тому, як відреаґує влада на відновлення діяльности Групи, тому початковий осередок склався з випробуваних в’язницею і концтаборами людей. Група перейменувала себе на Українську Гельсінкську Спілку. Швидко до Спілки прилучилася добра каторга людей, що хоч раніше не зазнавала ув’язнення, але була готова до нього. Інтелектуальний потенціял Спілки зміцнився. Характер перебудови давав надію на подальшу демократизацію совітського суспільства, а, отже, і на розширення масштабів діяльности УГС, того керівництво Спілки розробило проґраму під назвою «Декларація принципів ». Спілка й далі залишалася правозахисною орґанізацією, але нові умови дали можливість зробити головний наголос на захисті прав не окремих осіб, а українських національних прав.
З розширенням демократії можливості політичної діяльности збільшуються, і УГС із правозахисної стає все більш політичною організацією.
Захист прав трудящих від незаконних звільнень із праці та інші порушення індивідуальних прав становить постійну турботу УГС, проте таких захист — це намагання добитися справедливого вирішення у межах загалом несправедливої системи. УГС бачить своє завдання в ліквідації несправедливої системи і побудові нового суспільства, в якому політичні права людини гарантувалися б демократією з кількапартійною політичною системою, а трудові — свободою економічної діяльности. Отже, від правозахисної ми поступово переходимо до політичної організації. Де межа? Де закінчується правозахист і починається політична організація? Очевидячки, коли мова йде про правильне застосування чинного закону, тоді можна говорити про правозахист, коли мова йде про скасування одного закону і запровадження іншого — тоді можна говорити про політичну діяльність.
Коли УГС домагається відновлення на роботі несправедливо звільненої людини, вона діє як правозахисна організація, коли вона домагається скасування статті 6-ї Конституції СРСР, вона діє як політична організація.
Півтора року минулої діяльности доводять, що намагання УГС захищати права трудящих у межах чинної системи майже нічого не дають.
Партбюрократичний та господарчо-адміністративний апарат в окремих випадках відступає, але доки влада належить йому, а не органам народного представництва — Радам народних депутатів — комуністична експлуататорська система залишається чинною і трудівник буде безправний.
Перехід від правозахисної до політичної боротьби за передачу влади Радам — нагальна потреба теперішнього політичного моменту. УГС зробила великий вклад у боротьбу за розширення демократії і гласности за минулі роки, але тепер вона виявилася би не на висоті історичних завдань, коли б не врахувала нової розстановки суспільно-активних сил сучасної України і не перейшла на вищий щабель, відповідно переформувавши і свою програмну мету, і свої статутні засади. Правозахисна діяльність, либонь, має стати однією з багатьох ланок діяльности реорганізованої в партію Української Гельсінкської Спілки.
Квітень 1990 року
УРП-Інформ. Прес-бюлетень. Випуск 42 (182), 18 жовтня 1994 року. С. 7 – 10.

З часу написання цієї статті минуло більше чотирьох із половиною років. Тим часом в Україні постали десятки політичних партій і громадських організацій. І ледве чи не кожна з них у проґрамових документах проголошує вірність Загальній декларації прав людини ООН, Прикінцевому актові Гельсінкської наради. І це не просто данина часові. Історія довела, що вартості, на які зорієнтувалися українські правозахисники 18 років тому, — неперехідні, вселюдські. Вони вже юридично утверджуються і на нашій многостраждальній землі, засвідчуючи, що український народ увіходить у світове співтовариство як цивілізований, як рівня іншим.
Отже, Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод була утворена 9 листопада 1976 р. і проіснувала до 7 липня 1988 р., коли була реформована в Українську Гельсінкську Спілку. Заснували Групу 10 чоловік. Але коло людей, які збирали інформацію, готували матеріали, оприлюднювали їх, було досить широке. Як не згадати неодмінного секретаря Групи Раїсу Руденко — дружину Миколи Руденка, яка за цю діяльність була 15 квітня 1981 р. ув’язнена на 5 років у таборах суворого режиму, або Віру Лісову з Києва, дружину Василя Лісового, або світлої пам’яті Олену Антонів, дружину Зеновія Красівського, зі Львова — вони тривалий час були розпорядницями Фонду допомоги політв’язням; Ганну Михайленко з Одеси, киян Євгена Обертаса і Михайлину Коцюбинську, Ольгу Орлову з Житомира — сестру Сергія Бабича, Стефанію Петраш із Долини — дружину Петра і матір Василя Січків — і багатьох інших... Коли чоловіки і сини пішли за ґрати — матері, дружини і сестри взяли на себе тяжку ношу правозахисту. Їх звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їхніх дітей не допускали до вузів, зрештою, їх просто тероризували, а вони вистояли. Нове життя покликало нові імена, але в стрімкому леті не забуваймо іноді оглянутися назад і зі вдячністю згадати людей, які в лиху годину відстояли гідність нашого народу перед світом, засвідчили його непереборну волю до незалежности. 27 чоловік відбули як члени Гельсінкської Групи разом більше 170 років ув’язнення, заслання, психіятричок. Загалом же 39 членів Групи були ув’язнені з політичних мотивів, на їхньому страсному рахунку понад 550 років неволі. У Групі було 6 жінок — усі політв’язні. Десять членів Групи вже померли, причому четверо — в неволі. Хто каже, що воля дісталася нам легко, — хай згадає, скільки життів за багато століть поклав наш народ за своє головне право — право жити вільно.
29 квітня 1990 р. Українська Гельсінкська Спілка на своєму першому з’їзді оголосила про саморозпуск. Делеґати постановили утворити на її основі політичну організацію — Українську Республіканську партію, яка успадкувала традиції правозахисту. І це закономірно: ми домагалися прав на політичну діяльність та свободу асоціацій — ми ними перші і скористалися, як тільки це стало можливим. Щоправда, влада ще півроку зволікала з реєстрацією цієї першої в Україні політичної партії.
Рівною мірою спадкоємцями УГГ мають право вважати себе й інші організації правозахисного і національно-демократичного спрямування, членами яких стали колишні гельсінкці.
Хоч УРП успадкувала традиції правозахисту, але в Україні не стало «чисто» правозахисної організації, позбавленої партійних та ідеологічних впливів. Щоб тяглісгь ця не обірвалася, з ініціативи видатної правозахисниці і громадської діячки Оксани Мешко у червні 1990 р. було створено Український Комітет «Гельсінкі-90». Першим головою УКГ-90 був обраний Василь Лісовий, філософ, у минулому політв’язень, позапартійний. Комітет зосередив свою увагу на захисті основоположних індивідуальних прав — передусім громадянських та політичних. У силу того, що це не є масова організація і вона не має звільнених працівників і коштів, Комітет не може охопити всю сукупність соціальних, економічних та інших прав. Але він активно втручається в процес творення правової держави, підтримує зв’язки з європейським гельсінкським рухом, намагається впливати на законодавчу, виконавчу владу в Україні, апелює в необхідних випадках до урядів держав – учасниць гельсінкського процесу та до ООН. Ми, як і раніше, виявляємо факти порушень людських і національних прав із боку держави, організацій і окремих осіб у зв’язку з їхньою громадською та політичною активністю.
Комітет УКГ-90 є асоційованим членом Всеукраїнського товариства репресованих.
Василь Овсієнко, співголова Українського комітету «Гельсінкі-90», секретар УРП.
УРП-Інформ. Прес-бюлетень. Випуск 42 (182), 18 жовтня 1994 року. С. 10.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Події

Звернення до Президента України. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

ФЕЩУК ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Пересієнко Ігор

Події

Виставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу». Ольга Багалій

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU