ДОЦЕНКО АНАТОЛІЙ

 398523.11.2010

автор: Овсієнко В.В.

ДОЦЕНКО АНАТОЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ (нар. 2.04. 1965 в Урюпинську Вологоградської обл. (Росія), за іншим джерелом – на хуторі Котовський Луганської обл. – п. 7.07. 2007, м. Москва). Журналіст, кореспондент радіостанцій "Свобода" та "Німецька хвиля". Усиновлений росіянкою Раїсою та українцем Михайлом Доценками з Зеленого Клину (Амурська обл., Росія), а рід їхній з Луганщини. Дитинство Анатолія минуло в Москві, на Житомирщині, у Новосибірську, де служив батько. Не будучи етнічним українцем і навчаючись у російських школах, Анатолій, однак, уже в підлітковому віці визначився як українець. Найбільший вплив на нього мала бабуся. Уже в 1981 р., після 9-го класу, на військовому зборі в Новосибірську Анатолій заявив однокласникам та начальству, що Україна має вийти зі складу СРСР, щоб захисти свою національну культуру і мову. 1983 р., навчаючись на ІІ курсі Новосибірського медінституту, на комсомольських зборах за участю 400 студентів, у присутності викладачів та “воїнів-інтернаціоналістів”, голосно висловився проти совєтської аґресії в Афганістані. Наслідком стало виключення з інституту і наполегливі пропозиції декана “пройти психіатричну експертизу”. Врятували батьки, забравши його в Москву. Навчаючись на біологічному факультеті Ярославського університету, 1987 р. разом з українцями з Нікополя, Хусту, Житомира створив товариство “Відродження”, яке ставило метою шляхом пропаганди сприяти виходу України із складу СРСР. Наприкінці ІІІ курсу, у 1988 р., виключений за антирадянську пропаганду серед студентів. Повернувся до Москви і поринув у правозахисний рух. Наприкінці 1980-х став членом “Демократичного Союзу” Валерії Новодворської, брав участь у перших мітингах ДС. Взявся за створення українського молодіжного руху. З 1988 р. – учасник Товариства української мови «Славутич». 1988 р. зустрівся з В. ЧОРНОВОЛОМ, внаслідок чого виникла Московська філія Української Гельсінської Спілки. У 1989 р. бере активну участь у формуванні Московського Руху “Славутич” (офіційно створений 1.11.1989, згодом діяв як ОУНРух). Основою цих організацій були українці – студенти й аспіранти московських вузів. Одержував літературу від української діаспори, перевозив її до Києва, звідки вона розходилося по всій Україні. У січні 1989 Д. був затриманий у Києві й депортований потягом до Москви без жодних речей. З цієї нагоди дав інтерв’ю українській службі радіо “Свобода”. 6.08.1989 через Марічку Галабурду-Чигрин з Бельгії отримав пропозицію стати кореспондентом радіо “Свобода” у Москві. Це був «зоряний час» журналістської діяльности Д.: аж до кінця 1993 р. він з українських позицій озвучував усі найгостріші політичні події в СРСР. Гаслом Д. були слова Бориса Грінченка: "Праця єдина з неволі нас вирве! Нумо до праці, брати!". Опираючись на всюдисущих українців, Д. організував кореспондентську мережу від Балтики до Зеленого Клину. Ця мережа згодом стала основою української мережі УГС «Радіо Республіка» під проводом С. НАБОКИ за участю Світлани Рябошапки та Юрія Плохинського. У травні – жовтні 1989 р. Д. підтримував Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви, брав участь в організації голодівки на Арбаті з вимогою леґалізувати репресовану Церкву. Під час роботи З’їзду народних депутатів СРСР (1989-91) висвітлював діяльність депутатів-демократів від України В. Яворівського, Р. Братуня та ін.. У жовтні 1990 р. був одним із організаторів З’їзду української молоді СРСР, що відбувся в Москві. У 1990-91 рр. разом із московськими українцями та М. Галабурдою-Чигрин кілька разів їздив у тривалі тури по Україні, будив українську провінцію для здобуття незалежності. Виступав на численних мітингах. На Зелені Свята, 3.06.1990 р., прийняв хрещення. У жовтні 1990 р. висвітлював відкриття першого в Україні пам’ятника Степанові Бандері в Старому Угринові. З півроку очолював у Києві бюро УЦІС – інформаційної служби ОУН-б. Висвітлював студентську голодівку в жовтні 1990 р., приїзд Патріарха Мстислава в Україну в листопаді 1990 р., арешт 17.11.1990 С. ХМАРИ та суд над ним, організовував протести Московського Руху біля Прокуратури СРСР за звільнення С. ХМАРИ. Брав участь в усіх політичних акціях як у Москві, так і в Києві. Його московська квартира вже наприкінці 80-х стала своєрідним центром українства в Росії. Сюди приходило багато відомих українських діячів, зокрема, В. ЧОРНОВІЛ, С. ХМАРА. У нього зупинялися відомі діячі української діяспори, зокрема, Богдан Залуга зі Скандинавії, М. Галабурда-Чигрин з Бельгії, Катерина Чумаченко (згодом Ющенко) зі США, гості з Західної Європи і Латинської Америки. У серпні 1991, під час путчу ГКЧП, Д. разом з активістами Московського Територіального об’єднання Руху (згодом ОУН-Рух) під синьо-жовтим прапором захищав Будинок уряду Росії, що посприяло розпаду імперії й здобуттю Україною незалежності. Брав участь у створенні Українського університету в Москві, Центру української культури, Об’єднання українців Російської Федерації (ОУР), Українського молодіжного клубу та української бібліотеки в Москві, інших українських інституцій. Найбільшою мірою завдяки висвітленню ним у ЗМІ вимог ОУН-Руху цій організації було надане приміщення на Арбаті для Українського культурного центру під протекторатом Кабінету міністрів України. Д. сприяв розвитку української культури, освіти та духовності як у Росії, так і в Україні. Зокрема, закупив українські підручники для учнів Севастополя. Разом з Петром Перепустом налагодив постачання НРУ та іншим громадським організаціям кількох сотень мегафонів, яких тоді в Україні практично неможливо було купити. Наприкінці 1990 Д. переїхав до Києва, працював на радіо «Свобода». Його статті друкувалися в багатьох українських діаспорних газетах – "Шлях перемоги", "Свобода", "Українське слово", "Вільна думка", у пресі України та Росії. Хотів жити й працювати в Україні, але прокомуністична влада, СБУ, навіть після проголошення незалежності, чинили тиск на нього, вимагаючи інформації про близьких друзів та колишніх дисидентів. Почалися проблеми: влада зволікала з наданням йому українського громадянства; дружину-українку, яка народилася в Казахстані, на третьому році навчання виключили з Київського політехнічного інституту через відсутність у неї українського громадянства. Через конфлікт з СБУ не домігся громадянства і сам Д., відповідно, не одержав і закордонного паспорта, щоб скористатися пропозиціями кількох престижних вузів Європи та США навчатися там. Тому змушений був 1995 р. повернутися до батьків у Москву. Працював для українського і російського радіо «Свобода», згодом для української й російської «Німецької хвилі». Як журналіст, Д. зробив вагомий внесок у розвиток демократії в Росії. Був переконаним українським патріотом, мужнім громадянином, яскравою особистістю, наділеною дивовижною енергією та працездатністю. Російська влада була незадоволена діяльністю делеґації Московського Руху під час референдуму в Татарстані 21.03.1992 р. за незалежність, участю Д. в „Чеченському інформаційному центрі” під час російсько-чеченських воєн (1994 – 1996, 1999 – 2002) та після них. Невідомі неодноразово погрожували Д. розправою за його професійну діяльність. Маючи добре здоров’я, він несподівано захворів і скоро помер 7.07.2007. Друзі допускають, що смерть його не була природною, можливо, то було отруєння. Похований 11.07.2007 р. на Домодєдовському цвинтарі в Москві. Залишив дочку Марічку (1994 р.н.), виховану українкою. Бібліоґрафія: Анатолій Доценко пішов у вічність… Майдан-ІНФОРМ: 12-07-2007 18:57 // URL: http://maidan.org.ua/static/news/2007/1184255878.html ; http://maidan.org.ua/static/news/2008/1184255878.htmlПерепуст Петро. Праця єдина з неволі нас вирве. Сайт «Українці в Росії». 3.10.2007. http://kobza.com.ua/content/blogcategory/13/36/ - 180kГалабурда-Чигрин Марічка. Замість квітів на могилу нашого колеги і товариша Анатолія Доценка: http://marichka2.multiply.com/journal/item/35/35; http://marichka2.multiply.com/tag/docenko Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2-е вид.: 2012 р., – с. 238-239. Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – С. 1021-1380: Доценко Анатолій, с. 1114-1117: http://archive.khpg.org/index.php?id=1290547366&w Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Знаків 8.409. DocenkoA
Останнє прочитання 16.05.2016.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

АДАМЕНКО Микола. Доценко Ростислав

Спогади

ВОЛОЩУК Григорій. Малюта Іван

Дослідження

Два документи з ГДА СБУ (про видавництво «Дніпро», Ростислава Доценка, Юрія Литвина). Овсієнко В.В.

Спогади

На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука). АДАМЕНКО МИКОЛА

Персоналії / Український національний рух

ДОЦЕНКО РОСТИСЛАВ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВІРЧЕНКО НІНА ОПАНАСІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви. Муратов М.Ф.

Персоналії / Український національний рух

ВОЛОЩУК ГРИГОРІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Малюта Іван, Овсієнко В.В.

Спогади

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

РАДІО «СВОБОДА (РС, Radio Liberty)

Спогади

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ. Овсієнко Василь

Персоналії / Український національний рух

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ. С.Карасик. Доповнення, виправлення і переклад В.Овсієнка

MENU