ТРІНЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

 745112.04.2008

автор: Овсієнко В.В.

ТРІНЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ (17.03. 1940, с. Старі Богородчани Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)
Письменник. Син повстанця. Не зрікся батька, за що був гнаний.
Зі шляхетної, працьовитої, заможної родини. Батько, Іван Миколайович (1912 р.н.), керував церковним хором. Мобілізований у 1939 році до польської армії. Служив у кінноті. Перший бій прийняв, коли їхня кіннота кинулася на німецькі танки. Був контужений.
Щоб захистити родину й Україну, батько залишив троє дітей, пішов в УПА. Його закидали ґранатами в бункері 1945 р., коли йому було 33 роки, а синові Ярославу – 5 р. Батьків брат Василь загинув в тюрмі НКВД 1939 р.; 25-літній повстанець стрий Богдан загинув від рук енкаведистів у 1944 р. (капітан Бєляєв вистрелив йому в обличчя). Загинули й родичі мами, Катерини Петрівни (1913-1980).
Сім’я була приречена на вивезення в Сибір, але мати ховалася, а немічну бабусю і самих дітей не брали. Коли матері обрізали землю попід вікна, вона, щоб порятувати дітей від голоду, подала заяву до колгоспу, останньою в Старих Богородчанах.
Ярослав важко пережив голод 1947 року. Пооб’їдали довкола села всю лободу й кропиву, але найбільше боявся, що мати накладе на себе руки. А такі випадки були непоодинокими в селі.
Змалечку Ярослав зрозумів, що радянська влада – ворожа, вона хоче знищити родину, відібрати хліб, землю, хату. До речі, сім’я не мала де жити, тіснилася у маленькій хатчині. І надіялися, що поставлять хату зі стодоли. Але стодолу відібрали.
З великими труднощами здобув атестат про середню освіту. Починаючи з восьмого класу навчався у вечірніх школах Богородчан, Одеси, Екібастуза, десятий клас закінчив у 1965 р. у Дніпропетровську.
1958 р. 18-річний Ярослав побив секретаря райкому комсомолу на танцмайданчику, бо той до нього прискіпувався. Ця побутова подія зламала йому життя. Його викликав секретар райкому партії і сказав: «Ми за тобою давно стежимо». І запропонував працю й кар’єру. «Але мусиш написати малесеньку заміточку – на неї ніхто й уваги не зверне. Ми наберемо маленьким шрифтом у кінці газети – що ти відмовляєшся від батька». – «Я від батька не відмовляюсь». – «Ну, напиши, що батько помилявся». – «Батько не помилявся». Юнак ще раз переконався, що ця держава потребує негідників. І повстав проти неї. Тоді й почався його тернистий шлях. Уже через 2 місяці Ярослав сидів у тюрмі: на початку 1959 р. йому сфабрикували справу про «розтрату». Тоді він працював завскладом тари, яка під дощем намокла і зіпсувалася. Нарахували 18 тис. крб., які він відробляв 20 років. Пізніше йому сказали: це за те, що не відмовився від батька.
Карався півроку в побутовому таборі у с. Товмачик Коломийського р-ну. На диво, Т. зустрів у неволі багато порядних, розумних людей.
Потім шукав заробітку. У 1961 р. працював в Одесі. Будував залізницю. Тоді з Одеси на Кубу відправляли кораблями борошно (а в СРСР не стало хліба). Моряки застрайкували. Декілька чоловік, у т.ч. Т., виступили на підтримку докерів. Їх похапали й відправили в Казахстан, в Екібастуз. Там Т. працював на „стройках социализма”. Конкретно, у тресті „Иртышьуглестрой” на будівництві технологічного комплексу. Познайомився з колишніми повстанцями, які відсиділи по 20-25 р. Його дивувало (і зараз дивує), як у тих умовах вони змогли зберегли в собі людську гідність, честь. То були прекрасні люди. Але вони не мали права повертатися в Україну. Про це йдеться в його новелі "Вигнанці" (у книжці "Кожному своє"). Це малесенька замальовка з його неймовірних казахстанських пригод. У військкоматі Екібастуза працював майор, який колись служив на Західній Україні, він і допоміг Т. отримати документи, що дало можливість приїхати до Дніпропетровська.
Працював на будівництві. Десятий клас закінчив У 1965 році. Його вражало, що учителі шанували й любили їх, учнів з важким характером.
Кілька разів намагався поступити до університету, але не міг пройти конкурс. Лише в 1971 р., у віці 31 р., після багатьох спроб, Т. з допомогою проф.. Олександра Шиловського вдалося вступити на заочний відділ філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету. Пізніше Шиловський зустрів Т. й вилаяв всілякими словами, сказавши при цьому: ”Из-за тебя я с такими людьми отношения истортил!” Щоправда, тоді професор застеріг студента, щоб був обережним.
Хоча навчався Трінчук добре (має диплом з відзнакою), надії закінчити університет йому не залишали. Уже перед випускними екзаменами «опікун» Т. кагебіст Бондар Володимир Семенович застеріг, що науковий комунізм він не складе. „Я не хочу, щоб у вас потім був нервовий зрив, але я мушу застерегти вас, що ми не можемо випустити вас з університету”. Допоміг випадок. Голова екзаменаційної комісії Волинський Кость Петрович (до речі, вважав, що дипломна робота Трінчука варта кандидатської дисертації) несподівано змінив розклад екзамену і Т. склав іспит раніше призначеного дня. Через день-два прийшла повістка до військкомату – так його викликали в КГБ. Лиш тільки завели його до кабінету, Бондар гупнув кулаком по столу і крикнув: „Ты подлец, Тринчук!” – „Я знаю”, – відповів спокійно випускник. „Все равно у тебя работы не будет!» – «Я це теж знаю”.
У Трінчука повністю списані три «Трудові книжки». За кожним записом – детектив, драма, комедія.
Працюючи у вечірній школі, учитель стає об’єктом пильного нагляду. Ось типова ситуація. Т. переробляє строфу з вірша В.СИМОНЕНКА „Де зараз ви, кати мого народу?”. З простих речень робить складне: "Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ, пощезнуть всі перевертні й приблуди і орди завойовників-заброд!" і диктує учням. Директор скликає мікропедраду. Бере учнівський зошит і кричить: "Что это за предложение?" – "Складне, складносурядне, безсполучникове, – відповідає учитель. – У вас є інша думка?" – "Вы что?! Издеваетесь над нами?!" – Учитель дістає збірку, видану видавництвом ЦК ЛКСМУ у 1981 році, відкриває на 65 с., демонструючи, що він на таку розмову чекав, показує директорові вірша і питає: "У вас є претензії до видавництва?" Коли настала тиша, він спокійно сказав: „То ви намагаєтесь познущатися наді мною”.
Десь сказав, що Дніпропетровську понад 150 шкіл – і лише 8 з них українські. Звільнили з роботи.
До Т. підсилали провокаторів, яких дотепно викривав, розповідаючи власні анекдоти і запам’ятовуючи, якого кому розповів.
Щоб Т. не міг займатися педагогічною діяльністю, у 1985 р. проти нього фабрикували кримінальну «справу». Її не встигли довести до кінця: уже почалася «перебудова». Але щоб не ув’язнили, Т. мусив дати розписку, що не буде займатися антирадянською діяльністю.
Його звільнили з записом про професійну непридатність і направили на фабрику теслею. Щойно Т. зайшов до відділу кадрів, як на нього накинулися, що він націоналіст, а націоналісти усі погані. Правда, там були одні жінки. і претендент на посаду теслі перевів розмову на жарт, але на цю роботу не став оформлятися.
Вкінці 1985 року його беруть на роботу вихователем гуртожитку річкового порту. Там жили матроси, вантажники, кранівники – хлопці з характером. Туди вихователем взяли б кого завгодно. Коли начальник відділу кадрів подивився у „Трудову книжку” то сказав: „Ты такой же, как они. Черт с тобой, возьму. Только сразу пиши заявление на увольнение. Чуть что – чтоб без волокиты”.
Вихователь з мешканцями не тільки знайшов спільну мову, а й домігся, що вони всю порнографію зі стін сховали у шафи, а при бійках не кричали. У відділі кадрів не натішаться. Але про те, що Т. працює, дізнався Амур-Нижньодніпровський райком партії. Присилають перевірку. Інструктор райкому не може в гуртожитку знайти компромату і страшенно зла. Раптом заглядає в одну кімнату і в неї розцвітає посмішка. „Ярослав Иванович, а это что за Богородица?! Вы что, иконы им разрешаете вершать?!” – „Шановна Людмило Григорівно, та це ж Рафаель. Уже кожен африканець про це знає”. А на стіні висіла «Мадонна» Рафаеля, що в Ермітажі. Партійна чиновниця розлютися й вибігла. Але з роботи зняли не за „ікону”. Керівникам річкового порту позаписували догани за те, що взяли на роботу націоналіста, який у товаристві „Знання” замовляв лекцію «Секс на Заході». Винахідливість вражаюча.
Правда, звільнили згідно з заявою, що була написана при оформленні на роботу. За власним бажанням. Потім Трінчук „загубив” „Трудову книжку”, де був запис про професійну непридатність і добився, щоб йому видали дублікат. Таким чином пізніше він міг влаштуватися за професією.
Були не тільки драми, були й комедії. Під час «перебудови» Т. цілою педрадою шпетили, що він єдиний у школі ще не перебудувався. „Я не буду перебудовуватися, бо я й до цього був нормальним”, – сказав на педраді. Образило колектив. Дехто перестав вітатися, а одна з колишніх учительок не відається досьогодні.
У жовтні 1985 р., уже під час «перебудови», до Т. прийшли гості. Стіл як стіл. Горілка, закуска, тости. Ярослав проголосив тост: "За незалежну Україну!" Гості розбіглися. Щоб виправдатися, запустили чутку: "Трінчук – провокатор!"
Чим тільки не підробляв… Найприємнішим підробітком вважає передрук рукописів письменника Михайла Куліша, які досі не видані.
Т. ніколи не мав стабільної роботи. Тільки у 1994 р. його призначили директором Дніпропетровської обласної філармонії. Та щоб позбутися незалежного директора (то американського диригента запросить, то піаністку Етелу Чупрік зі Львова, розмовляє з усіма винятково українською мовою), філармонії не виділяють коштів. Дали зрозуміти – мусить іти звідти. 7.06. 1995 – останній запис у „Трудовій книжці”.
Ніколи не мав він і власного помешкання – досі живе в тестя.
Сім’ю вдалося створити в віці 51 р.. Від першої дружини є дві доньки: Лариса (1968 р. н.) – викладач інформатики, і Наталка (1970 р. н. ) – лікар. З Ольгою Миколаївною має сина Данила (1992 р. н.).
2000 р. вийшов на пенсію.
Усе свідоме життя Т. писав, але «в стіл». Лише за незалежності дещо вдалося опублікувати.
В кінці вісімдесятих на початку дев’яностих видавав газету „Вільна думка” і журнал "Монастирський острів". Без підтримки. Тому довго не втримався.
Був головою Січеславської обласної організації УРП.

Бібліоґрафія:
1.
Трінчук Ярослав. Віддай мені болі свої (Самітники). Роман-імпресія. – Дніпропетровськ: Пороги, 1992. – 178 с. (Весь тираж – у макулатуру).
Трінчук Ярослав. Кожному своє. – Тернопіль, 1998. – 276 с.
Трінчук Ярослав.Ave, morіturі! (Весь тираж – в макулатуру).
Інтерв’ю Я.Трінчука 2.04.2001. Архів ХПГ.
Ярослав Трінчук. Кожному своє. (Роман. Повний варіант). – Дніпропетровськ, 2005.
Ярослав Трінчук. Невільники чужої правди. – Дніпропетровськ, 2005.
Ярослав Трінчук. Ігри без правил. (Три романи). – Дніпропетровськ, 2006.
Трінчук Ярослав. Людина і простір. Історико-культурологічний нарис. www.ridnaukraina.com 05.03.2007. Там же – «На просте питання не завжди є легка відповідь». Продовження нарису – „Людина і простір”.
Трінчук Я рослав. Людина і простір. – ж. «Дзвін», 2007. – № 8.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 23.03. 2008 р. Виправлення Я.Трінчука внесені 11.04.2008.

Ярослав Трінчук. Знімок В.Овсієнка 2.04.2001

З