УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНКСЬКИХ УГОД (УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА, УГГ)

 701706.11.2006

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНКСЬКИХ УГОД (УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА, УГГ) – правозахисна організація, заснована за ініціативою письменника і філософа Миколи РУДЕНКА, ґенерала Петра ГРИГОРЕНКА – члена Московської Гельсінкської Групи (чинна з 12.05.1976), громадської діячки Оксани МЕШКО, письменника-фантаста Олеся БЕРДНИКА, юриста Левка ЛУК’ЯНЕНКА (Чернігів) 9 листопада 1976 року. Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав МАРИНОВИЧ, історик Микола МАТУСЕВИЧ, учитель Олекса ТИХИЙ (Донеччина), юрист Іван КАНДИБА (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – про її створення – та Меморандум №1 . Секретарем УГГ була Раїса РУДЕНКО.

Держави – учасниці Гельсінкського процесу , підписавши 1 серпня 1975 року Прикінцевий акт НБСЄ, зобов’язувалися дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Українські правозахисники вирішили скористатися цією нагодою, щоб показати світові, що в Україні порушуються елементарні права людини і нації в цілому.

Щоб забезпечити виконання Гельсінкських угод в Україні, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН , сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Насамперед УГГ домагалася, щоб Україна була представлена на наступних нарадах НБСЄ окремою делеґацією.

Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав – учасниць Гельсінкського процесу .

Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльности буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Так, у Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому, на прикладі долі Йосипа ТЕРЕЛІ, йшлося про переслідування Української греко-католицької церкви  і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри ЛІСОВОЇ, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії СВІТЛИЧНОЇ, яку не прописували в Києві після звільнення з увיязнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням – за “дармоїдство”, кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи РУДЕНКА та Олекси ТИХОГО. Меморандум № 5 під назвою “Україна літа 1977-го” був спрямований урядам країн – учасниць Бєлградської НБСЄ.

На підтримку УГГ 17.11.1976 у Вашинґтоні (США) за ініціативою Інформаційної служби "Смо­лоскип" був створений Комітет Гельсінкських Ґарантій для України . З жовтня 1978 у США діяло Закордонне представництво УГГ (П.ГРИГОРЕНКО, Леонід ПЛЮЩ, Надія СВІТЛИЧНА), яке видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні» . Матеріали УГГ видавало українською та англійською мовами видавництво „Смолоскип” ім. В.Симоненка . Вони звучали по радіо „Свобода” та інших радіостанціях.

Уже з грудня 1976 почалися обшуки і допити членів УГГ.

5 лютого 1977 р. за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 КК УРСР) за ґратами опинилися М.РУДЕНКО і О. ТИХИЙ. 23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані М.МАТУСЕВИЧ і М. МАРИНОВИЧ. 8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи з лютого Петро ВІНС. 12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований Л.ЛУК’ЯНЕНКО.

У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Ольга ГЕЙКО-МАТУСЕВИЧ (14 травня 1977), Віталій КАЛИНИЧЕНКО і Василь СТРІЛЬЦІВ (жовтень 1977), 22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав ЧОРНОВІЛ. Членами Групи стали Василь СІЧКО (26 лютого 1978), Петро СІЧКО (30 квітня 1978), Юрій ЛИТВИН (червень 1978) Володимир МАЛИНКОВИЧ (жовтень 1978), Михайло МЕЛЬНИК (листопад 1978), Василь ОВСІЄНКО (18 листопада 1978). У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана ПОПОВИЧ, Богдан РЕБРИК, о.Василь РОМАНЮК (згодом – Патріярх Володимир), Ірина СЕНИК, Стефанія ШАБАТУРА, Данило ШУМУК, Юрій ШУХЕВИЧ-БЕРЕЗИНСЬКИЙ (щоправда, з ним не зв’язалися). У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф ЗІСЕЛЬС, Зіновій КРАСІВСЬКИЙ, Ярослав ЛЕСІВ, Петро РОЗУМНИЙ, Іван СОКУЛЬСЬКИЙ, пізніше Микола ГОРБАЛЬ (21 січня 1980), Михайло ГОРИНЬ (листопад 1982) Валерій МАРЧЕНКО (жовтень 1983), Петро РУБАН (1985). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна МИХАЙЛЕНКО, Стефанія ПЕТРАШ, Михайло МАСЮТКО, Олесь ШЕВЧЕНКО).

Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М.РУДЕНКА нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були О.БЕРДНИК (до арешту 6 березня 1979 року) та О.МЕШКО (заарештована 13 жовтня 1980 р.).

Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ “Наші завдання”, де заявила, що виходить із “засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група захищала права євреїв на еміґрацію, в особі П.ГРИГОРЕНКА – права кримських татар, в особах П.ВІНСА, О.ГЕЙКО – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Л.ПЛЮЩ, В.МАЛИНКОВИЧ. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Група спиралася на широке коло людей, які допомагали збирати, писати, зберігати інформацію та передавати її за кордон.

З 1979 року КГБ розгорнув проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (П.ВІНС), “опір міліції” (В.ОВСІЄНКО, Ю.ЛИТВИН), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь ДОЛІШНІЙ), “спроба зґвалтування” (М.ГОРБАЛЬ, В.ЧОРНОВІЛ), “порушення пашпортного режиму” (В.СТРІЛЬЦІВ), “незаконне зберігання зброї” (П.РОЗУМНИЙ), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (В.СІЧКО, Я.ЛЕСІВ). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (П.ВІНСА, Ю.ЛИТВИНА, В.ДОЛІШНЬОГО), жінкам погрожували зґвалтуванням (О.ГЕЙКО), підкидалися документи (М.ГОРИНЕВІ), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж О.ГЕЙКО-МАТУСЕВИЧ, Р.РУДЕНКО), матерів (76-літню О.МЕШКО). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (В.ОВСІЄНКО, Ю.ЛИТВИН, М.ГОРБАЛЬ, В. і П.СІЧКИ, Я.ЛЕСІВ, І.СОКУЛЬСЬКИЙ, О.ГЕЙКО, В.БАРЛАДЯНУ). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи.

До березня 1981 всі члени УГГ були в ув’язненні, декілька в еміґрації, однак Група не заявляла про свій саморозпуск. Навпаки, в неї 1982 р. як закордонні члени вступили ув’язнені естонець Март НІКЛУС та литовець Вікторас ПЯТКУС.

24 члени Групи з 41 були засуджені у зв’язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло МЕЛЬНИК наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса ТИХИЙ 5 травня 1984, Юрій ЛИТВИН 4 вересня 1984, Валерій МАРЧЕНКО 7 жовтня 1984 і Василь СТУС 4 вересня 1985.

30.12. 1987 в УГГ вступило ще 6 осіб – члени редколегії журналу „Український вісник” , який оголосив себе її органом: Василь БАРЛАДЯНУ, Богдан ГОРИНЬ, Микола МУРАТОВ, Степан САПЕЛЯК, Павло СКОЧОК, Віталій ШЕВЧЕНКО. 

13.03.1988 р. 19 членів УГГ, які були на волі та на засланні, заявили про відновлення її діяльності. Головою визнали Л.ЛУК’ЯНЕНКА, який ще був на засланні.

7.08.1988 на мітингу у Львові було оголошено про створення на основі УГГ Української Гельсінкської Спілки .

 

Харківська правозахисна група. Василь Овсієнко
 Поділитися
MENU