СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

 2079820.04.2005

автор: Б.Захаров

СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ (нар. 20.09.1929, с. Половинкине, Старобіль-ського р-ну, Луганської обл. – п. 25.10. 1992, м. Київ)

Критик, літературознавець, поет, перекладач. Духовний лідер і ідеолог національно-демократичного руху 60–70-х років. Один з найактивніших розповсюджувачів самвидаву.

Народився в родині колгоспників. У 1932-33 матір працювала на Донбасі, щоб урятувати родину від голоду.

1937 р. С. пішов у школу с. Половинкине. Під час німецької окупації, у жовтні 1943, ладнав вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Він вибухнув у руках, внаслідок чого С. позбувся пальців на руках, мав осколки в ногах. Однак, за свідченням молодшої сестри Надії СВІТЛИЧНОЇ, усе життя був дуже майстровитий.

1947 р. С. закінчив школу в м. Старобільську з золотою медаллю і вступив до Харків-ського університету на факультет української філології. Закінчив університет з відзнакою, вів наукову роботу, але через незалежну поведінку на кафедрі його не залишили.
1952 р. С. вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Шевченка Академії Наук України. Керівник академік О.І.Білецький. У нього вчився прин-циповості в науці. Дисертація „Рухома естетика” до захисту не була допущена як така, що не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах.

12.05.1956 С. одружився з киянкою Леонідою Терещенко, інженером-будівельником, понад 3 р. жили вшістьох у кімнаті її мами у Фролівському монастирі – колишній келії на 14 кв.м, яка швидко заповнювалася книгами. 1960 одержали квартиру. „В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згаду-ють шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість пе-реночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини”, – писала згодом Леоніда СВІТЛИЧНА.

С. завідував відділом критики журналу "Дніпро", з 1957 по 1963 – молодший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР. Через конфлікт з академіком І.Білодідом змушений був піти з Інституту. Близько року працював на такій же посаді в Інституті філософії АН, але і звідтіля довелося піти. С. прийняли у видавництво „Наукова думка”, але секретар парт-кому К.М.Ситник наказав звільнити його. У 1965 С. якийсь час працював редактором Укра-їнського Товариства охорони природи. З 1965 остаточно позбувся роботи і друкувався хіба що під чужими іменами і псевдонімами.

Разом з І.ДЗЮБОЮ та Є.СВЕРСТЮКОМ С. був одним з найвідоміших молодих нонконформістських критиків.

С. – духовний лідер національно-демократичного руху 60–70-х років. Він незмінно знаходився в центрі кожної культурної акції. У 1962-63 став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві. Одним з перших установив контакт з українською діаспорою на За-ході та поширював самвидав. С. налагодив зв’язки зі львів’янами – братами М. і Б.ГОРИНЯМИ та ін. Саме він переконав їх, що доба поразки національно-визвольних зма-гань – не час для підпільних організацій, перевагу треба віддати "боротьбі словом". С. був незаперечним моральним авторитетом у русі. Його особистість стояла в центрі культурної інтеґрації Західної і Східної України, України зі світом: як дисидент, як публіцист і як поет. Поезія його виходить за межі творчості шістдесятників, за межі "національної літератури". С. був також першокласним перекладачем. Перекладав зі слов’янських мов, з французької. Його поетичну інтерпретацію П.Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерно-сті.

31.08.1965 до Світличних прийшли кагебісти з обшуком. Обшук тривав добу. Вилучи-ли машинописи з віршами М.ХОЛОДНОГО, Л.Череватенка, Б.Мамайсура, забрали багато книжок, особливо галицьких видань до 1939 р., Святе Письмо, друкарську машинку. С. заа-рештували за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. 1 КК УРСР). Проте 30.04.1966 він був звільнений за відсутністю доказів як "соціально безпеч-ний" (ст. 7 КК УРСР). Чарівність і масштаб особистості С. були так великі, а протести з при-воду його арешту такі численні в Україні і в світі, що власті тоді не зважилися його засудити. І ніхто з оточення С. не поставив під сумнів його репутацію.

У 1966-71 С. не міг улаштуватися на роботу, не міг публікуватися. У цей період він ак-тивно займався самвидавчою діяльністю, відредаґував багато статей, зокрема, пустив в обіг „Щоденник” В.СИМОНЕНКА з добіркою його нецензурованих віршів, оприлюднив справу „Української Робітничо-Селянської Спілки” Л.ЛУК’ЯНЕНКА. Разом з Г.КОЧУРОМ і Е.Крюба готував антологію новітньої французької поезії, укладав словник синонімів.

28.03.1969 у С. була вилучена мічена КГБ фотокопія книжки А.Авторханова „Техноло-гия власти” – за її радіаційним слідом стежили, де вона мандрує.

Напередодні Нового 1972 р. С. був телефонний дзвінок: „Іван Олексійович? Я – Добош, і хотів би вас бачити...” 1.01.1972 С. зустрівся з громадянином Бельгії Ярославом Добошем. Його приїзд і арешт 4.01 послужив формальним приводом для арештів цілої когорти шіст-десятників і звинувачень їх у зв’язках з закордонними націоналістичними організаціями (див.: „Справа Добоша”). 12.01.1972 в С. був обшук, що знову тривав добу і завершився арештом С. та затриманням І.ДЗЮБИ, який якраз нагодився. Вилучили багато українського і російського самвидаву, книжки, друкарську машинку, радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В.СИМОНЕНКА, В.СТУСА, Б.Мамайсура та ін.. 4.02 – повторний обшук. Вилучили машинопис „Словника українських рим” С.КАРАВАНСЬКОГО, машинописи Є.СВЕРСТЮКА, В.СТУСА. І.ДЗЮБИ, І.КАЛИНЦЯ, М.ХОЛОДНОГО, лист Д.ШУМУКА, який розцінили як „програмовий документ”, незавершену працю С. „Динаміка преси”. Тільки 11.02 в пресі з’явилося повідомлення: „За проведення ворожої соціалістич-ному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідаль-ності Світличний І.О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває.”. За „та ін.” стояли десятки арештів, сотні обшуків, допити тисяч людей, вигнання з вузів, з роботи, у т.ч. його дружини Л.СВІТЛИЧНОЇ. „Шпигунські пристрасті” згодом згасли: усі були звинува-чені лише за ст. 62 ч. 1 КК УРСР „антирадянська агітація і пропаганда”, у т.ч. і сестра Н.СВІТЛИЧНА. Щоб за прикладом попередників-чекістів „створити” підпільну партію і звинуватити С., Є.СВЕРСТЮКА та І.ДЗЮБУ в „зраді батьківщини”, КГБ намагався інкри-мінувати їм „Програму української комуністичної партії”, автором якої, як з’ясувалося в жо-втні, був Василь Рубан.

27-29.04.1973 тривали „відкриті” засідання Київського обласного суду, на які не допус-тили навіть родичів. Вирок: 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 р. заслання, до яких, щоправда, зарахували відсиджених раніше 8 місяців.

Термін С. відбував у пермських таборах ВС-389/35 і 36. Був одним із лідерів табірного руху опору. Брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки – одна трива-ла 56 діб. Після неї 15.11.1974 його привези в Київ. Схуд з 70 до 44 кг.

С. відігравав провідну роль у написанні табірної хроніки й передачі її на волю, перек-ладав, укладав словник синонімів. Хоч не мав пальців, та був позбавлений інвалідності, му-сив працювати, як усі. Карався в ШІЗО і ПКТ.

У лікарні зони ВС-389/35 йому в січні 1978 р. занесли брудним шприцом хворобу Бот-кіна (жовтяницю). 07.05.1978 з цією тяжкою хворобою С. був етапований на заслання в с. Усть-Кан Горно-Алтайської обл., куди прибув 27.06.1978. Повітря там розріджене, що погі-ршувало стан здоров’я С. На засланні він працював нічним сторожем, палітурником у біблі-отеці. У травні 1979 дозволили поїхати у відпустку в Київ. У лютому 1980 С. перевели у с. Майма, яке розташоване значно нижче. У липні його відвідала М.КОЦЮБИНСЬКА, а 20.08.1981 у нього стався інсульт, йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому (в лі-карні не було навіть рентгену!). Під час лікування йому внести стафілокок. С. став інвалідом 1 групи. Доглядала його дружина Леоніда СВІТЛИЧНА, яка з червня 1979 майже постійно була на засланні з чоловіком. Згодом вона написала: „Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї”.

Тим часом їхню кімнату в гуртожитку, повному алкоголіків і повій, було пограбовано. Місцевий кагебіст сказав дружині, що є домовленість з Москвою про комісування С., та но-вий голова КГБ СРСР Федорчук, який люто ненавидів С., анулював домовленості. („Свет-личного и Кочура надо повесить на одном суку!”, – сказав він в одній розмові).

23.01.1983 С. звільнений. Маючи незахищений череп, не міг летіти літаком. Потягом їхали тиждень. Зустрів їх В.МАРЧЕНКО. Повернувшись тяжко хворим, продовжувати ко-лишню громадську діяльність він уже не зміг. Не міг навіть читати. Говорив з зусиллями: дружина скоріше вгадувала його думку по очах. Слухав новини, музику. До нього приходи-ли поодинокі вцілілі шістдесятники. З квартири на 5 поверсі його не можна були вивезти на прогулянку – не було ліфта. Починаючи з 1986 З.КРАСІВСЬКИЙ щоліта забирав Світличних до себе в м. Моршин. У жовтні 1989 С. утратив свідомість, після чого вже не міг ні го-ворити, ні рухатися. Щойно 1991 вдалося обміняти квартиру, та вже було пізно.

Помер С. 25.10.1992 р. Відспівували його у Володимирському соборі, поховали непо-далік В.СТУСА на Байковому цвинтарі. Козацького хреста зі словами Святого Письма „Він був світильником, що горів і світився” вибив художник Микола Малишко.

С. – член міжнародного ПЕН-клубу з 1978, член Спілки письменників України з 1990. У 1989 йому присуджено премію ім. В.Стуса, в 1994 разом з сестрою Надією – премію ім. Т.Шевченка.

Бібліоґрафія:
I.
Ґратовані сонети. – Мюнхен: Сучасність, 1977.
Серце для куль і для рим. Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Переднє слово Дзюби І.М. – К.: Радянський письменник, 1990. – 581 с.
У мене – тільки слово. Упоряд. та приміт. Л.П. Світличної, Н.О. Світличної. – Харків: Фоліо, 1994. – 431 с.
„Доля – ми самі у високий час”; Коли і як виник „Самвидав”. Публікація Л. Світлич-ної. – Літературна Україна, № 32 (4848). – 1999. – 23 вересня.
Голос доби. Кн. 1: Листи з “Парнасу” / Упорядн. Л. Світлична. – К.: Сфера, 2001. – 544 с. ; Кн. 2: Голос доби, 2008. – 424 с.
Світличний І. О., Світлична Н.О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упорядкув. М. Х. Коцюбинської та О. І. Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. – К.: Грамота, 2008. – 816 с., іл.. (Серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).
II.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. 1980: 1-5, 3-17, 9-27, 9-34; 1981: 2, 3, 4, 9, 11, 12; 1982: 1-28, 2-31, 4-31, 6-28, 7/8-29; 1984: 5-34; 1985: 2-30, 6-31, 6-44, 10-18, 11-24, 12-14.
Ґлузман С. Уроки Світличного // Сучасність. – 1995. – Ч. 2. – С. 91–103.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Ли-бідь, 1995.— С. 17, 20, 23-28, 30, 31, 44, 47, 58, 61, 69, 70, 73, 74, 76, 79, 94, 117, 119, 122-124, 126, 127, 129, 130, 151, 152, 159, 195.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 117, 142, 146, 149, 152, 153, 154, 166, 177, 178, 184, 186, 189, 190.
“Доброокий”. Спогади про Івана Світличного. Упорядники Леоніда і Надія Світличні. – К.: Видавництво “Час”, 1998. – 572 с.
Л.Танюк. Парастас. – К.: Сфера, 1998. — С. 9-57.
Жити так, ніби немає облоги. Спогади про Івана Світличного / Підготувала Майя Орел. – Україна молода. – 2002. – 25 жовтня.
Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 36, 79-80, 82, 84-85, 87-88, 93-94, 97, 100.
Людмила Тарнашинська. По цей бік, де Світличний. – Літературна Україна, № 37 і 38, 2004. – 30 вересня і 7 жовтня.
Та, що світила всім. Листи, статті, спогади / Упор. Людмила Огнєва . – Донецьк: «Норд- Комп’ютер», 2009. – 108 с.
До 80-річчя з дня народження Івана Світличного. – Луганськ: Глобус», 2010. – 340 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Пра-ва людини”, 2006. – C. 672–676.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінке-вича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 566–570; 2-е вид.: 2012 р., – С. 646–649.
Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента – К.: Издательский дом Дмитрия Бура-го, 2012. – 165–167.

Борис Захаров, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитання 22.07.2016.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Спогади

ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ. Лісовий В.С.

Спогади

Як діставався "самвидав" на Захід. Зінкевич Осип

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Спогади

ГРИГОРЕНКО Андрій. Гершович Владимир

Спогади

СОРОКА Богдан. Спогади. Сорока Богдан Михайлович

Спогади

ГОРСЬКА Алла під ковпаком КГБ. Зарецький Олесь

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Дослідження

Два документи з ГДА СБУ (про видавництво «Дніпро», Ростислава Доценка, Юрія Литвина). Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

MENU