САРАНЧУК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ (Зняти. Див. 20.05.2005)

 338620.04.2005

автор: В.Овсієнко за матеріалами В.Кіпіані

(нар. 25.10 1926 р. в с. Конюхи Бережанського, нині Козівського р-ну Тернопільської обл.). Активний учасник національно-визвольного руху.


Батько С. — колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Придніпров’я, активний член „Просвіти“, кооперативного руху. Його неодноразово заарештовувала польська влада. Атмосфера в родині була патріотична, передплачували журнали „Дзвін“, „Діло“, „Сільський господар“, “Народна справа“ та ін.

Весною 1939, до приходу в Західну Україну так званих „перших совітів“, Петро встиг закінчити 7 класів польської школи. Шансів навчатися далі не було. 1942 німецькі окупанти відправили С., як і багатьох його односельчан, на примусову працю до Німеччини, але йому вдалося втекти просто з завантаженого вагона. Вступив до підпільної молодіжної націоналістичної організації „Українське юнацтво“, яка діяла під крилом ОУН. 1943 організація влаштувала С. у „Хліборобський вишкіл молоді“ в м. Бережани, де насправді юнаків і дівчат готували до партизанської боротьби проти нацистів і комуністів.

1944 неподалік с. Конюхи курінь „Романа“ набирав добровольців до УПА. 17-літній С. вступив до загону, який, щоправда, був розбитий уже в третьому бою. С. повертається в рідне село, де його призначають кущовим провідником „Юнацтва“. Після масових арештів підпілля і депортації співчуваючого йому населення, у квітні 1945, С. був призначений станичним провідником ОУН, згодом перейшов до Служби безпеки ОУН на Північній Бережанщині. На початку 1946 потрапив у засідку на хуторі Залісся на Поділлі.

У березні 1946 в камері Тернопільської в’язниці С. був засуджений „трійкою“ МДБ за звинуваченням у „зраді Батьківщини“ (хоча громадянства СРСР не приймав) до 15 р. каторжних робіт у віддалених районах Крайньої Півночі з поразкою в правах на 5 р. У кайданах разом з підлітками та інвалідами був етапований у м. Чусовой Пермської обл. на будівництво Понишської ГЕС („Понишлаг“). Пройшовши камерні катування й етапи, став „некатеґорійним“, цебто нездатним до роботи. 1949 С. етапують в „Озерлаг“ (м. Тайшет Іркутської обл.), звідтам у 1950 в „Горлаг“ (м. Норильськ Красноярського краю).

С. був членом „української самодопомоги“, яка влітку 1953 підняла повстання політв’язнів, що тривало 2 місяці. С. виготовляв листівки-„бликавки“, які розкидалися над Норильськом з повітряних зміїв. Повстання було придушене танками, в’язнів розвезли по різних таборах.

Через активну участь у повстанні С. не був звільнений у 1954. У листопаді 1956 в м. Тайшет термін С. був скорочений до 12 р., бо він, мовляв, „потрапив у банду УПА неповнолітнім“ (поразка в правах залишилася).

Повернувся додому в січні 1957, але був висланий з Західної України. Жив у м. Комунарськ Луганської обл., потім у м. Миколаєві. Працював компресорником, робітником бетонного заводу, художником-оформлювачем. Був під наглядом КДБ.

1970 заарештований і засуджений Миколаївським обласним судом за ст. 62 ч. 2 („антирадянська агітація і пропаганда“) до 8 р. позбавлення волі у ВТК особливо суворого режиму. С. інкримінували усні висловлювання, зокрема, про русифікацію, а також зберігання брошури з матеріалами „IУ Великого збору ОУН). Покарання відбував у колонії ЖХ-385/10 (с. Сосновка Мордовської АРСР) разом із В.РОМАНЮКОМ, Д.ШУМУКОМ, Е.КУЗНЄЦОВИМ та ін. Брав участь у численних акціях протесту. 1978 переведений на суворий режим (ЖХ-385/19, сел. Лєсной). Пізніше М.ХЕЙФЕЦ у книзі „Українські силуети“ захоплено писав про нього в нарисі „Святі старики України“, передав високу думку про нього В.СТУСА: „Петро Саранчук — наче камінчик, кругом гладенький, чистенький, але камінчик, міцний камінчик“.

1978 С. привезли етапом до Миколаєва і звільнили з викінченням терміну. Узяли під адміннагляд. Співробітники Миколаївського УКДБ постійно викликали його, вимагаючи написати покаянного листа „до будь-якої ґазети на вибір“. Одночасно погрожували психіатричкою або „випадковою машиною“. Через два роки полковник Князєв відверто сказав: „Петре Степановичу, будеш сидіти в тюрмі!“ — „За що?“ — „Знайдеться за що!“ С. написав листи своїм колишнім соузникам М.ХЕЙФЕЦУ та Е.КУЗНЄЦОВУ з проханням надіслати виклик на постійне проживання. Але за законами Ізраїлю виклик можна дати тільки родичам.

01.09.80 С. був заарештований за інспірованим звинуваченням у „співучасті у крадіжці будматеріалів“ — „побудував із незаконно купленного матеріалу 14,35 м огорожі“. 22.10 засуджений обласним судом за ст. 84 ч. 2 КК УРСР до 5,5 р. позбавлення волі з конфіскацією половини власноруч побудованої ним ще в 60-х роках голостінної хатини. Утримували С. у відомих найжорстокішим режимом кримінальних зонах у м. Ізяслав Хмельницької обл., с. Лозівський Луганської обл. 1983 майор КДБ Кузьмін запропонував С. покаятися. Він категорично відмовився. „Що ж, поїдете в Миколаїв“.

У зоні с. Ольшанське Миколаївської обл. С. працював у кам’яному кар’єрі. Два місяці його тримали в одиночці. За 10 днів до закінчення терміну, на початку 1986, уже під час „перебудови“, С. був засуджений до 3 р. ув’язнення за „непокору, виявлену в невиконанні виробітку на 100%“. Два місяці тривав етап до ВТК м. Краснодона Луганської обл.

Звільнений 28.02.89. Реабілітований за політичними статтями. Після 28,5 років неволі, пройшовши 30 таборів і 14 тюрем, повернувся в м. Миколаїв. З моменту воникнення там патріотичних організацій (Товариство української мови, Українська Гельсінкська Спілка — УГС, Народний Рух України — НРУ, Українська Республіканська партія — УРП) був їх активним членом. Учасник багатьох масових акцій національно-демократичних сил. Сприяє становленню української Церкви.

70-річчя С. (25.10.96) у Миколаєві відзначалося публічно. Уперше ювілей учасника національно-визвольної боротьби був висвітлений місцевими ЗМІ.



Бібліоґрафія:

I.

П.Саранчук. Село Конюхи: козацьке гніздо. Бережанська земля.— Нью-Йорк, 1992.

II.

Вахтанг Кіпіані. Твердий і чистий. Буклет. УРП, 1996.

Вахтанг Кіпіані. // Самостійна Україна, 1995, №30.

Вахтанг Кіпіані. // Самостійна Україна, 1996, №29-30.

Вахтанг Кіпіані. // Україна молода.— 1998.— 21 жовтня.

Вахтанг Кипиани. // Вечерний Николаев.— 1993.— 2 листопада.

Вахтанг Кипиани. // Крус-реклама (Миколаїв).— 1995.— 27 січня.

Вахтанг Кіпіані. // На сторожі (Миколаїв).— 1992.— №4.

Вахтанг Кипиани. // Новая Николаевская газета.— 1995.— 7 грудня.

Михайло Хейфец. Українські силуети. Сучасність.— 1983.— С. 179-211 (рос. і укр. мовами); також: Поле відчаю й надії. Альманах. - К.: 1994. - С. 296-311).

Данило Шумук. Пережите і передумане. К.: ім. Олени Теліги.— С. 248-287.